“Вітя наступного тижня їде у Польщу. За ті дні все вирішу, після абopту за кілька годин відпускають”
Мій коханий Віктор працював у представництві міжнародної компанії, його результативність зашкалювала, начальство трусилося над ним, аби ніхто не переманив. Підняти зарплату? Без питань! Премії, відпускні, оздоровчі, «тринадцята»? Звісно, заробив! Підвищення? Так, є вакансія керівника відділу, в Києві. Фірма забезпечує службовим житлом, в офісі не переводяться чай-кава-печиво, комплексний обід, абонемент у спортзал, закордонні відрядження.
Щойно Вітя розповів нареченій про перспективи кар’єрного росту, вона розвіяла всі сумніви: обов’язково треба їхати, це твій шанс! Хлопець подався у столицю обживатися на новому місці. Іра успішно склала іспити, взяла диплом з відзнакою, кілька книжок, літній одяг і вирушила до коханого. Вітя схуд, м’язи вже не виділялися з-під футболки. Перекуси шоколадками, 10 чашок кави, три години сну, файли, коди, шифри.
«Добре, що ти зі мною, може, хоч вечерятиму вдома», – зрадів, зустрічаючи дівчину на вокзалі. Весілля не робили. Подали заяву в РАЦС, розписалися через місяць, посиділи з його новими товаришами в ресторані. Виявилося, Вітя планував життя на кілька років уперед: домовився, щоб службову квартиру для нього придбали, а він потім виплачуватиме із зарплати.
Директори хотіли мати цього генія у штаті, заробітки в нього були великі, компанія процвітала, тож такий варіант для всіх був вигідний. Іра не могла натішитися, що так раптово стала жителькою столиці, їхня молода сім’я має власний куток. І не якісь чотири стіни з дахом, а двокімнатку в новобудові майже в центрі міста.
Стала шукати роботу. Так, чоловік забезпечує всім: зробили блискучий ремонт, обставили квартиру дорогими меблями і технікою, ходять у ресторани, продукти купують у супермаркетах, одяг – у бутиках. Та самій удома вже набридло сидіти. І для чого п’ять років сточувала зуби об той граніт? Мала потяг до мов, легко освоїла англійську і німецьку, читала французькою, розмовляла польською. А тут уже понад рік без практики.
Прилаштуватися в школу виявилося нереально: ні досвіду в неї нема, ні рекомендацій, ні впливових знайомих. Ходила з одного директорського кабінету до іншого, і скрізь відмовляли. Іра була витривала й наполеглива, але й вона за три місяці пошуків видихалась. «Усе, це остання спроба», – вирішила для себе, прийшовши на співбесіду в приватну школу з філологічним спрямуванням.
– Я вас візьму, – нарешті резюмувала директорка, жінка суха й натягнута, як жила, без жодних емоцій на лиці. – З однією умовою. Наша школа тільки починає розвиватися. Треба підібрати стабільний надійний колектив. Пообіцяйте, що три роки не втечете у декрет. Ірина зопалу запечатала: – Обіцяю! Я так хочу працювати з дітьми.
Вчителювала вже три місяці й просто сяяла від щастя. Малеча розумна, дисциплінована, науку схоплює на льоту. Вітю призначили керівником філії, більше підлеглих і відповідальності, зате й час вільний з’явився, бо є кому доручити роботу. Вечорами можна розслабитися, дивлячись фільм на метровій «плазмі», ночами – поніжитися удвох, а не «вирубатися» відразу від утоми.
«Вaгiтна», – підтвердили Ірин здогад дві смужки на тесті. Півтора місяця затримки. Що робити? З ким порадитись? У Віті новий проект, буває, і ночує в офісі, дзвонить на кілька секунд – нагадати, що живий і голодний. Іра лежала на дивані, дивилась у стелю і думала. Вітя і її мама зрадіють, уже не раз натякали на поповнення. Вік якраз найоптимальніший: їй – 24, йому скоро 30 виповниться. Та в школі діти її люблять, на уроках сумирні, на додаткові заняття просяться. Й обіцяла директорці три роки відпрацювати, а тут.
«Молода, ще зaвaгітнію, не час зараз, ніхто не дізнається, – постановила під ранок, так і не зімкнувши очей. – Вітя наступного тижня їде у Польщу. За ті дні все вирішу, після абopту, якщо ніяких ускладнень, за кілька годин відпускають».
За п’ять років у столиці Іра і Вітя почувалися і поводились, як корінні кияни. Відпочивали двічі на рік за кордоном: узимку їздили кататися на лижах, улітку – погрітися біля моря. Все було чудово, тільки діток у сім’ї не вистачало. Іра сама хвилювалася та помічала, що чоловіка щось мучить. – Треба до лікарів сходити, обстежитися, – вже не міг тримати це в собі. – Напевно, хтось із нас хворий, якщо так довго не можемо зaвaгітніти.
І закрутилося: спеціалізовані клініки, приватні гiнeкологи, aнaлізи, тести, УЗД. Та висновок у всіх той самий – фізично обоє здорові, порушень, які заважають зaчaттю, не виявлено. «Може, у вас є якийсь психологічний бар’єр?» – припустила одна лікарка. Добре, спробуємо поспілкуватися із сімейним психологом. Три місяці двічі на тиждень вони ходили на індивідуальні бесіди, колективні заняття, арт-терапію. І психолог не помічала проблем у стосунках подружжя.
Іра старалася, виконувала всі рекомендації. А коли залишалася наодинці, гірко плакала: «Моя вина, гріх на дyшу взяла, і нічим його не виправдаєш». У церкву щонеділі ходила, молилася і благала прощення. Тижні складались у місяці, збігали-скрапували. Вітя став якийсь напружений, підозрілий, знову допізна затримувався на роботі, мало говорив.
– Коханий, маю тобі зізнатись, – одного вечора наважилася на відверту розмову Іра. І розповіла, що вчинила шість років тому, давилася сльозами, переконувала, що тоді вважала це найкращим виходом.
– Ти ненормальна, – вичавив чоловік.
І враз повеселішав, заусміхався. – Ну, то й мені буде не так важко сказати тобі про зpаду. Я переспав з дівчиною на роботі, святкували корпоратив і дотанцювалися до ліжка. Тиждень тому вона сказала, що вaгiтна. Від мене. Тепер матиму повноцінну сім’ю, з малюком.
Іра переїхала в орендовану квартиру. З головою поринула в роботу: відкриті уроки, презентації, театральний гурток. Поки оформляли документи на розлучення, Вітя ще іноді дзвонив, цікавився, як у неї справи, пробував заспокоювати, мовляв, так склались обставини, він їй не суддя. А після фінального підпису просто зник – їх більше нічого не пов’язувало.
– Ірино Олексіївно, відчиніть клас, уроки вже дві години, як закінчилися, батьки хвилюються! – гепала у двері директорка. – Мої діти, не віддам, не відпущу, – бурмотіла вчителька. Учні злякано дивилися на неї з-за парт. Коли дзвінок сповістив про кінець навчання, вона сказала дітям, що ще трохи пограються. А сама сіла за стіл, опустила голову на руки і, здається, плакала.
Двері вибили охоронці. Школярів вивели в коридор. До Ірини підійшли санітари. «Нервовий зpив», – однозначно заявив дебелий дядько. Її посадили у «швидку» та повезли в лікарню. «Три роки відпрацювала, навіть більше. Добре, що якраз випускниця на роботу проситься, заміну шукати не треба», – провела поглядом машину керівниця школи, емоцій на її обличчі ніхто не зауважив.
Автор – Надія ШВЕЦЬ
За матеріалами видання “Вісник“
Шукайте деталі в групі Facebook
