Повернувшись додому в розпачі, я нічого кращого не придумала, як молитися. І через 2,5 години сталось справжнє диво

Їду я сьогодні додому в трамваї. На руках дитина, з нами коляска, рюкзак, набитий підгузками і вологими серветками, й інші аксесуари молодої мами. Наближався час денного сну, син почав вередувати, і, намагаючись його заспокоїти, я взяла його на руки, на автоматі відклавши в бік, на сусіднє сидіння, свій телефон, в якому до цього листувалася з чоловіком, який у відрядженні.

Прийшовши додому і не виявивши телефону, природно, засмутилася – у мене в ньому півжиття (і робочі справи, і особисті, і дитячі фото за останні місяці), і далеко не все синхронізовано з хмарними сховищами.

У спробах відшукати телефон обдзвонила купу організацій – держтранс, трамвайне депо, але безрезультатно. Випадково знайшовши телефон диспетчерської трамвайного депо, дзвоню туди: мені відповідають, що швидше за все телефон вкрали, і ймовірність його відшукати – від сили відсотків 10.

Але якщо все-таки він потрапив в руки до водія, до вечора це буде точно відомо, він здасть його в диспетчерську. А звідти він потрапить на склад забутих речей на околиці міста. Але точно це буде відомо лише в понеділок, тоді і телефонуйте – у вихідні нічого не працює.

До понеділка ще ціла вічність, я вирішую не сумувати, а повернутися на зупинку і самій пошукати в кожному трамваї по черзі, благо що їх всього 8 штук на лінії, як сказали в диспетчерській. І до того ж дзвінок проходить, гудки довгі йдуть, так що його поки що явно ніхто не взяв за ці 2,5 години (інакше – чому не взяти трубку?).

Іду до зупинки, хочеться помолитися, але в голові майнула: «Стій, ти що, правда зібралася Бога просити про телефон? Тут люди сенс життя шукають, прокляті питання людства вирішують, все серйозно, а ти чого? Де телефон, а де висока богослов’я отців-каппадокійців».

Потім я згадую простих віруючих бабусь, які з легким серцем просять у Бога півня для супу і щоб дощ полив сходи, і зовсім цим не соромляться. Тому що, мабуть, трохи більше пожили і вже зрозуміли, що у Нього все просто влаштовано: кому треба – той дасть півня для супу, а кому треба – сенс життя. Подолавши внутрішній релігійний «снобізм», наспівую про себе тропар Миколі Чудотворцю.

І тут відбувається диво. Приходить через три хвилини мій 31 трамвай, заходжу, бачу, що на тому місці, де я залишила телефон, сидить красива молода дівчина і привабливий чоловік-іноземець. Півхвилини повагавшись, підходжу до них, пояснюю ситуацію, прошу встати і пошукати зі мною телефон. І уявіть собі – він там лежить! У першому ж трамваї. На тому ж місці. 2,5 години пролежав, ніким не помічений.

З грудкою в горлі пояснюю іноземцю та його подрузі, що ось так і так – забула і знайшла. І що вся справа в Миколи Чудотворця. Так і бачу цю картину з боку: пристойно одягнена молода дівчина зайшла в трамвай, підняла на вуха громадськість і наостанок приголомшила «релігійними забобонами».

Іноземець, витріщивши очі, посміхнувся у відповідь і каже: «Як у вас тут цікаво!».