УКРАЇНА LIVE

Щодня десятки людей припадають навколішки перед чудотворним образом «Богородиця Одигітрія», благаючи допомоги від найважчих недуг.

Про це йдеться в матеріалі тижневика Волинські новини №25 від 21 липня.

Звідки прийшла на Волинь «Одигітрія» – загадка історії. Відомо тільки, що коли 1648-го ікону «оселили» у церкві Тростянця (нині – село Ківерцівського району), то вона вже мала вік близько 200 років.

На жаль, усього літопису із життя чудотворного образа теж не зберег­лося. Хоча окремі факти таки відомі. Як-от самооновлення «Богородиці» в 1889 році. Побачивши таке диво Господнє, невідомий майстер тоді виготовив Божій Матері дерев’яні ризи, вкриті позолотою. І вони теж отримали чудодійну силу.

Далі – білі плями у літописі Тростянецької Богородиці. І тільки перекази старожилів донесли нам, нащадкам, дивовижну історію про пожежу, що лютувала у церкві, і святий образ, пошкодити який навіть вогонь не посмів. Щоправда, ризи вкрилися кіптявою. Але й вони, почорнілі, дійшли до наших днів і теж почали на початку 2000-х неймовірним чином оновлюватися.

Нинішній настоятель церкви Святої Трійці УПЦ КП отець Сергій розповідає: коли його, священно­служителя з Київщини, тільки призначили служити у невеличкому селі на Волині, вищі сили, здавалося, ведуть сюди, до місця, де оселився образ Одигітрії.

– На той час ікона сім років як перебувала на реставрації. Аби забрати її до церкви, ми мусили подбати про належний дім для чудодійного образа: забезпечити мікроклімат, встановити сигналізацію та надійні двері. І тільки 2011-го Богородиця з Ісусом знову стала кликати всіх нужденних, сотням, навіть тисячам людей дарувати віру та зцілення, – провадить священик.

Аби розповісти про всі дива, які за шість останніх літ сотворила Богородиця, не одну книгу треба написати. Бо навіть ті чотири товсті зошити, куди кожен зцілений занотовував подячне, вже закінчилися.

– Але, повірте, кожен випадок по-своєму унікальний, – запевняє отець Сергій. – Люди розповідають, як іще в середині минулого століття жінка з Росії дізналася про Тростянецьку Богоматір, привезла доньку з дитячим церебральним паралічем. Попри атеїстичні часи і заборону молитися, вона три доби стояла навколішки перед святим образом. Із кожним новим днем дівчинці ставало все легше. А коли вони поїздом поверталися додому, донька стала самостійно ходити!

Що вже казати про наш час, коли кожного-кожнісінького дня паломники звідусіль прямують на Ківерцівщину.

– Серед яскравих спогадів – подружжя, яке, побачивши замок на церковних дверях, уже хотіло повертатися до Луцька. Але останньої миті я їх побачив, запросив до храму, вони розповіли, що тяжка недуга – рак дружини – привела пару до ікони. Щира молитва допомогла цим вірянам. І коли жінка поїхала в Київ до лікарів, ті повідомили: «Ви здорові. Їдьте з Богом», – пригадує священик і додає: випадків дивовижного зцілення від онкозахворювань було чимало.

– А якось приїхала пара, яка 12 літ не мала діток. Жінка набожна, не заперечиш. Натомість чоловік був далекий від релігії, під час першого молебню стояв собі подалі, на підвіконня сперся. На другій службі – вже поруч із дружиною. Третю вони разом увесь молебень на колінах простояли. Розумієте, відкрив цей чоловік своє серце Господу! А через рік дзвінок: «Отче, хочемо дитинку охрестити». Розпитавши, звідки телефонують незнайомі люди, промовляю: «Така спека на вулиці. Нащо зайвих 30 кілометрів будете малятко в машині марудити?» – «Ні, – відповідають, – тільки у вас і тільки перед чудодійною іконою». Приїхали. Я як глянув – ледь ноги не підкосилися: той самий чоловік, який рік тому на підвіконня сперся та знехотя молитву слухав. Побіг він до Богородиці, впав навколішки, заплакав, воссилаючи дяку. Бо саме чудодійний образ допоміг через 12 літ дочекатися первістка Артемка.

Слава про незвичайну силу Одигітрії пішла Волинню, Львівщиною, Тернопіллям, до Києва докотилася, Білорусі, Польщі, навіть до Америки!

– Як зараз бачу, прийшло подружжя: вона – українка, він – чистокровний американець і двоє синів-близнюків із ними, – усміхається, пригадуючи, отець Сергій. – Діти першими до ікони поспішили. Та не встигли ще ми до каплички піднятися, як вони назад біжать і щось белькочуть по-англійськи. «Що таке?» – запитую в їхньої матері. А вона сама аж призупинилася: «Уявляєте, кажуть, коли вони до «тої жінки з картини» (тобто Одигітрії) підійшли, вона на мить ожила й до них усміхнулася!».

Утім є чимало людей, які зверхньо ставляться до святині, зневажливо – до служителів церкви, не приховує отець Сергій.

– Буває, заїдуть на церковне подвір’я, скло у дверцятах машини приспустять і гукають до мене: «Візьміть гроші, помолитеся за мене». – «Я не жебрак. Ваших грошей не потребую, – відповідаю в таких випадках. – А помолитися – то ви й самі можете зайти. Двері церкви завжди відчинені для вірян». – «Нема в нас часу», – кажуть, на ходу піднімаючи скло автомобільних дверей, і їдуть геть, – із гіркотою каже священик.

Але, як мовиться, Бог нам усім суддя. Просто кожному варто пам’ятати: Господь милосердний для того нам статки посилає, аби частинку від отриманого ми спрямовували на благі діла. Бо так буде не завжди…

– …Так буде не завжди, – підтримує отець. – Чи знав хто, скажімо, що прийде в Україну війна? Що за одну мить один снаряд могтиме знищити не тільки вілли чи машини – покалічити цілі родини, зламати долі?! Коли я 45 днів як капелан перебував в АТО, бачив, із якою вірою підходять бійці до Тростянецької чудотворної ікони (її копію привіз на передову). Спілкуючись зі мною, хлопці шукали підтримки, розради. Вони щиро вірили: ті маленькі іконки Богоматері, що їх подарував їм на згадку, направду вбережуть від поранень та смерті.

Так само просити в Одигітрії заступництва приходять до Тростянецької церкви матері, жінки, доньки, падають навколішки перед іконою люди різних статків, статусів, конфесій.

– Чудотворний образ об’єднав у спільнім нашім горі, – провадить отець Сергій. – Шкода, що тільки тепер ми зрозуміли: нам, українцям, нема чого ділити і воргувати. А збагнули б раніше – скількох бід уникнули б, у тому числі й війни…