УКРАЇНА LIVE

Кожна людина за життя має право вирішити, бути їй донором для інших, коли її фізичне життя закінчиться, чи ні. Дати можливість іншій людині отримати повноцінне життя, коли власне усе одно уже закінчилося, чи знову ж таки, – ні. І більшість людей взагалі не задумуються над цим питанням за життя. А між тим, за неофіційною статистикою, щодня помирають близько дев’яти українців, які так і не дочекалися пересадки органів, котрі через ті чи інші причини просто перестали функціонувати. А скільки людей могли б жити за допомогою тих, життя яких уже завершило свій відлік…

Мрія стати мамою здійснилася через 15 років

Важка хронічна хвороба нирок повільно та впевнено наближала Марію Шевцову із Дніпропетровська до інвалідності. Це в кращому випадку… Жінка змушена була постійно перебувати на гемодіалізі (апарат «штучної нирки»), тож про материнство могла лише мріяти.

Зрештою вона постала перед важким вибором: усе життя провести на апараті, або ж зважитися на трансплантацію нирки від донора. Піти на ризик і стати донором для неї виявив бажання її чоловік Віктор. До речі, до цього пара прожила у цивільному шлюбі 12 років. Однак перед цією важкою операцією Віктор наполіг на тому, аби узаконити їхні стосунки!

На диво, але нирка чоловіка підійшла для Марії за усіма показниками.

Після операції жінка стала жити повноцінно. Навіть більше, з пересадженою ниркою вона наважилася… завагітніти! Численні консультації з лікарями, зважування усіх за і проти. Вона йшла на чималий ризик. Всю вагітність її стан контролювали гінекологи і трансплантологи. І дякувати Богу, попри усі побоювання і можливість передчасних пологів, Марія виносила дитину до кінця. Її мрія материнства здійснилася через довгі 15 років. Так врятована чоловіком дружина народила йому здорову донечку. Настя (так назвали свою крихітку Шевцови) народилася з вагою 3 кг 70 грамів і зростом – 51 сантиметр. Операція з кесаревого розтину пройшла без ускладнень. А найголовніше – те, що щасливе подружжя ще хоче сина!

Трансплантологія в Україні: з перших стали останніми

Голова ГО «Національного руху «За трансплантацію» Юрій Андреєв розповідає, що саме Україна стала першою країною, де у 1933 році лікар Юрій Вороний вперше провів трансплантацію. До нас їздили вчитися з-за кордону, однак минуло уже багато років, як ми втратили ці передові позиції і нині змушені відправляти своїх людей, які потребують трансплантації, за кордон. Такий от парадокс: були перші, а тепер стали останніми.

У нашій державі дозволені операції з трансплантації органів. Навіть від трупного донора. Однак за весь період у нас провели лише 6 трансплантацій серця, а усього – понад сто пересадок різних органів саме від трупного донора. Нині роблять операції з пересадки органів і від родинних донорів.

Але основна проблема в тому, що немає реєстрів донорів і реципієнтів (тих, хто потребує органа).

– До прикладу, розкажу, як в Запоріжжі лікарі пересаджують нирки. Коли пацієнт помирає у відділені реанімації, його органи ще працюють, бо він перебуває на штучній вентиляції легень. Є кровообіг, працює серце. Але мозок уже помер. І коли спеціальним апаратом констатується смерть його мозку, лікарі запитують згоду у родичів померлої людини на забір органів, – каже Юрій Андреєв.

Але усе потрібно робити злагоджено і оперативно, адже кожен орган поза тілом має свою тривалість життя. Приміром, нирки «живуть» 12 годин. На те, аби пересадити серце, є лише 4 години.

За приблизними підрахунками (оскільки офіційно така статистика не ведеться), як додає Андреєв, в Україні близько 5 тисяч людей, які потребують трансплантації того чи іншого органа або ж кісткового мозку. Якщо говорити про трансплантацію нирки, то жодна європейська країна не візьме українця, бо наша держава не є членом «Євротранспланту». Окрім Білорусі. Лише там українцям дають зелене світло на трансплантацію нирки. Якщо мова йде про пересадку серця для дитини до 18 років, тут теж невеликий вибір – лише Індія. Нерідко хворим там доводиться чекати органа навіть по кілька років поспіль. А багато з них так і не доживають до того дня. Так в Індії померла українська дівчинка, яка півтора року там чекала на пересадку серця, однак так і не дочекалася. А 13 червня 2019 року, так і не дочекавшись пересадки серця, в Індії помер 15-річний Назар Балик із села В’язівне Любешівського району на Волині.

У тій же Білорусі діє презумпція згоди, коли всі громадяни «по замовчуванню» є потенційними донорами. Якщо вони не написали відмови, звісно. У нас ситуація інша – відповідно до чинного закону згоду питають у родичів померлих. А згідно з новим законом, який набуде чинності з 1 січня 2019 року, людина зможе сама висловити свою згоду чи не згоду, написавши відповідну заяву. Але нині маємо проблему навіть у тому, що в лікарнях просто немає апаратів для діагностики смерті мозку.

Спонсоруємо на мільйони Білорусь та Індію, замість того, щоб рятувати втричі більше людей власними силами
У 2017 році на державну програму лікування за кордоном виділили 628 мільйонів. 2018 року ця сума становила близько 680 мільйонів. Цьогоріч на програму виділили 689 мільйонів. Себто ми вивозимо просто таки шалені гроші з України, замість того, аби проводити трансплантації у себе і таким чином рятувати втричі більше людей.

– Приміром, трансплантація кісткового мозку за кордоном коштує від 100 тисяч доларів до 300. Беремо мінімальну суму – 100 тисяч доларів. То якби це робили в Україні, собівартість такої операції була б плюс-мінус 30 тисяч доларів, – додає Юрій Андреєв.

За приблизними підрахунками, щодня, так і не дочекавшись трансплантації, помирає близько дев’яти людей…

Жінка з пересадженим серцем народила… двійню

Фактично світовою сенсацією став випадок у 2010 році, коли жінка з пересадженим від трупного донора серцем наважилася стати матір’ю. Ситуацію ускладнювало й те, що вона чекала двійню.

…Чотирма роками раніше Сара лежала у лікарні у передсмертному стані. Її серце уже «відпрацювало» і потребувало заміни. Лікарі давали їй кілька годин на життя… Ох, як швидко вони спливали! І тут сталося майже неймовірне, у лікарню подзвонили колеги із сусіднього міста і повідомили: «Помер пацієнт, є донорське серце».

Дозвіл на трансплантацію серця свого чоловіка підписала дружина Тетяна. Вмить інформація про наявний орган, серце померлого росіянина Ігоря Жабина, з’явилася в комп’ютерній базі. За параметрами воно ідеально підійшло Сарі. Залишилися тільки встигнути зробити пересадку, адже Ігор помер у Хайфі (Ізраїль), а жінка була за сотню кілометрів – у Тель-Авіві, і її серце фактично «добивало» свої останні удари. Операція тривали півтори години, і «нове» серце одразу забилося в іншому тілі. Не дивно, що після такої складної операції лікарі одразу застерегли жінку, що матір’ю їй не бути – ризик, що нове серце не витримає такого навантаження, надто високий. Однак жінка, яка попри все на світі хотіла стати мамою, переступила через усі перестороги, і так у сім’ї Іланів з’явилися немовлятка-близнюки Ноа і Рина. А їхні фото вмить опинилися на перших шпальтах світових газет.

…Той фатальний день Тетяна Ружальська пам’ятає і досі. Її чоловіку стало зле просто у неї на очах. Вже у кареті швидкої він впав у кому. Кілька годин у реанімації – у чоловіка стрімко розвивався набряк мозку, і згодом реаніматолог констатував: «Мозок помер»…

Рішення зустрітися з Сарою, у якій билося серце її чоловіка, далося їй надто важко. Від Хайфи до дому Сари – півтори години їзди, і жінка всю дорогу хвилювалася, як пройде їхнє знайомство. А Ілани і вся їхня велика родина з нетерпінням чекали на жінку, яку вони одразу почали вважати бабусею для своїх двійнят. І ось нарешті ця зустріч. Тетяна і Сара обійнялися. І в ту мить Тетяна відчула, як в грудях цієї молодої жінки б’ється серце. Серце її коханого чоловіка Ігоря. Його частинка жила у цій жінці. Від емоцій, які вмить охопили її повністю, жінка розридалася…