8 років в Італії.Підсумки заробічанки.

По приїзді на рідну землю мене переповнювали емоції. Я так давно мріяла про цей день. В Україні я не була 8 років. Виїхала у 2010 в пошуках кращої долі, тоді мені було 50.

8 років життя. Іншого життя. Життя в Італії, в Римі.

Спробую підвести коротенькі підсумки. Варто чи не варто отак жертвувати і заради чого?

Отож, мої стартові умови при виїзді: 50 років, без роботи (бо підприємство, на якому я працювала закрилося), а до пенсії ще далеко. Чоловік – п’яниця, двоє дітей-студентів (Людмила 17 років та Роман 22 роки), батьки вже померли, стара хата (ще дідова), вага 95 кілограм, високий тиск і, здається, ніякого просвітку (як кажуть у нашому селі).

То ж довго не думаючи, поїхала я у світи на заробітки. Куди їхати – довго не мудрувала, адже в нашому селі значна частина жінок працює в Італії. То й я поїхала, до подруги в Рим.

Роботу знайшла не відразу. Жила в парку і вагончиках, харчувалася в карітасі. Добре, що хоч мої поневіряння припали на літо, хоч не було холоду і дощів.

Треба сказати, що Італія – доволі ліберальна країна. Емігрантам без документів там практично нічого не загрожує – поліція на таких майже не реагує. Карітас годує безкоштовно, можна певний час протриматися.

Далі справи пішли краще, я знайшла свою першу роботу. То був моторненький дідусь, якому вже виповнилося 93 роки, а він поводив себе так, ніби йому 60. Пізніше я зрозуміла, що в Італії багато довгожителів, і що люди значно краще «збереглися» у свої 90, ніж наші в 60.

Це був мій перший шок – зовнішній вигляд! Я глянула на себе зовсім по іншому. Зморшки, почорніла, «зроблена», як кажуть мої односельчани. По італійським міркам я в свої 50 виглядала гірше, ніж дехто з них в 70.

Моя вага. В Італії усі худенькі, а я приїхала 95 кілограм. Правда, вже за перших пів року я схудла на 20 кілограм. Не знаю, що так вплинуло – інша їжа чи стреси, але мені це на руку, бо живучи в Україні я і не думала худнути, не бачила в цьому проблеми, у нас таких багато.

Їжа. Як я на перших порах скучала за картоплею! Як я хотіла нашої пахучої української зелені, наших городніх огірочків (у них тут вони як ватяні), хотіла нашого сальця і ковбаски, а інколи і нашої самогоночки. Макарони, вони в італійців завжди, кожного дня (навіть на святковому Великодньому столі). Я довго звикала до них, бо в Україні майже їх не споживала. Їжа – за розкладом: сніданок, обід, вечеря (інколи бували легкі перекуси), а не так як у нас, їж коли виходить поїсти. Готувють мало, так, щоб за один прийом все з’їсти. Якщо ви прийшли без попередження, то вас пригощати не будуть, оскільки на вас не готували (це правило стосувалося навіть дітей).

Отож, моє перебування в Італії принесло мені багато користі:

• я стала краще виглядати
• схудла
• нормалізувався тиск
• навчилася правильно харчуватися

• вивчила іноземну мову (а колись мені це здавалося неможливим)
• бачила Рим у всій його величі, Ватикан, Папу Римського
• та й що гріха таїти, заробила гроші (адже це було основною метою моєї подорожі).

Про гроші – окремо. В різний час, працюючи на різних роботах (працювала сиділкою з літніми людьми) я заробляла від 450 до 1000 євро в місяць, чистими. Гроші не тратила, бо була на повному забезпеченні у хазяїв, присилала все дітям.

А діти. Чоловік помер через два роки після того, як я поїхала (отруївся горілкою). Син за ці роки дуже змінився, почав пити, як і його батько. Одружився, я купила їм квартиру в місті, але він цього не оцінив. Навпаки каже, що Люді (сестрі) ви даєте більше. Через це і пересварилися обоє.

Дочка теж вийшла заміж, зять хазяйнує «за мої гроші». Добудували хату, зробили ремонти. Та він часто піднімає руку на мою дочку, то ж вона неодноразово тікала зі свої хати разом з дітьми до сусідів. Інколи і в мою сторону зять може випустити якесь «круте» словечко. Переконаний, що то все він надбав, а я тут майже ні при чому.

Приїхала я в Україну і думаю, а кому я тут потрібна? Сину з невісткою в новій квартирі, купленій за мої гроші чи дочці з зятем, які, коли робили ремонт, навіть не передбачили однієї кімнатки для мене? Певно – не чекали.

Гроші, які я заробила за 8 років уже потрачено. Якусь тисячу-дві я собі відклала, але що далі? Якщо я перестану бути «банкоматом» для своїх дітей (які так і не знайшли собі стабільної роботи в Україні) чи буду я їм потрібна?

Отож думаю, де тепер моє життя: тут чи там?