Весільна сукня від іншого

Такого не придумаєш. Неймовірна історія.

…Потенційна свекруха нервувалась і почасти хапалася за серце.

– Ти з глузду з’їхала? – кричала вона. – Як можна так повестися з нашим сином?!

– Сашко стільки часу топтав до тебе стежку, а ти… – вставив свої п’ять копійок і “свекор”.

– Зачекайте, я ж не збираюся… – спробувала було оборонятися Тетяна.

– Вона не збирається!!! – різко перебила розгублену дівчину свекруха. – Про те, що він приїхав до тебе й освідчився, знає усеньке село. А вона не збирається… Що ти собі надумала, дівко?

– Але ж ми з вашим сином… – зробила дівчина другу спробу й безсило опустила руки, бо договорити їй не дали.

– Так! Ти з нашим сином, а весільне плаття для іншого готуєш?

Ображена Таня відвернулася і затулила вуха. Її погляд зупинився на білосніжній сукні, що висіла на трюмо й торкалася мереживом самої підлоги.

“Яка вона розкішна! У нас такої нема! – мрійливо думала дівчина. – Ще б пак, Володя з самого Краснодара привіз її!”.

У цей момент на підмогу Тетяні до кімнати увірвалася мама, і “свахи” зчепилися між собою:

– Не смій принижувати мою дитину!

– А нащо вона мого сина принизила?!

– Вона цього не робила!

– Як то ні? Зустрічалася з ним ще зі школи, а з цим проїхалася у поїзді – і вже заміж?

– Який заміж? Рідна мати про це дізналася б першою!

Поки жінки сварилися, а “свекор” раз по раз вставляв: “Як так можна, га?”, Таня …пригадувала ту поїздку. Тоді вона вперше побачила Володю. Їхала на студентську практику аж ген углиб Росії. Дуже симпатичний краснодарець виявився аж надто балакучим супутником. Перш ніж попрощатися, молоді люди обмінялися адресами.
До реальності Тетяну повернула свекруха, яка з вигуком: “Серце!” вирішила завершити сцену присоромлення “невістки”.

“Бідний мій Сашко! – думала Таня. – Він, напевне, так страждає! Бо ж любить мене, і я його люблю… Певне, що люблю. І заміж вийду за нього. Але ж він не пропонував…”.

– Годі ламати комедію у моїй хаті, – вирішила підвести риску під розмовою Танина мама. – Гостей ми не чекали!

“А дивний він усе-таки, цей Володя. Бачив мене лише раз, де моє село – і гадки не мав… У такий світ їхав з весільною сукнею! Чи відповім на його почуття? Але як же Сашко?! Він не витримає цього”.

– Я не витримаю цього! – не вгавала Сашкова мама. – Щоб отак закрутити парубкові голову й покинути його? Це тільки справжня сучка так вчинити може!

“Це я сучка?! – з останньої сили трималася дівчина. – Але ж листуватися не заборонено! Хіба моя вина, що його освідчення не сприйняла серйозно, а натомість необачно написала, що такі питання у листах не вирішуються? А він узяв і приїхав… Сашко зовсім інший… Безперечно, він хороший, і з ним так не можна чинити… Я ніколи його не залишу!”.

– Та вона ж кожному зустрічному на шию кидається! – біснувалася Сашкова мама. – Вона не варта навіть мізинця мого сина!

– Це я не варта?!! – зірвалася розлютована дівчина. – Це ви мене не варті!

– Мамо, можете мене привітати, – уже спокійніше промовила вона. – Цю сукню я одягну для того, хто мені її привіз!

Ця історія сталася тридцять років тому. З листів, що їх надсилала з далекого Краснодара в рідне село Тетяна, зрозуміло одне: вона ніколи не пошкодувала про свій вчинок.