УКРАЇНА LIVE

Памела Дракермен – авторка нашумілої в Україні книжки “Французьке виховання”.

Її оповідки та анекдоти про пригоди мами-американки в Парижі поміж французької системи виховання та освіти – дуже дотепні, тож їх читають не лише батьки.

Як це часто буває з подібними “легкими” текстами, книжка оголила низку глибших сюжетів.

Почуття провини та буття “поганою матір’ю”.

Пошук балансу між материнством і кар’єризмом.

Родинна підтримка та справедливий розподіл роботи між батьками.

Про це, а також про те, що єднає мам з України та Бразилії, ми й поговорили в цьому інтерв’ю.

– Заголовок вашої книжки – “Brinding Up Bébé”. Що для вас означають ці слова – і “ростити”, і “маля”?

– Це гра слів за мотивами старого американського фільму “Bringing Up Baby” з Кері Грантом. Я саме про це хотіла пожартувати.

У мене народилась дитина у Франції. Це була бажана дитина, але саме у Франції вона народилася випадково. І я була захоплена тим, як у Франції функціонує батьківство та материнство.

Не знала, що це щось особливе, але виявилося, що воно існує, і нам є чому повчитися з досвіду французьких батьків і матерів.

– І що ж це за батьківство і материнство по-французьки?

– Я називаю це “французьким батьківством”, але, звичайно, усі родини живуть по-різному. Назагал воно поєднує низку звичок і колективної мудрості, що існують у нинішній Франції.

Звичайно, це чимало принципів, але центральним мені видається дотримання балансу між потребами дитини та потребами родини.

– Чи дуже від цього відрізняється батьківство й материнство по-американськи?

– Нині в США, як і в багатьох інших країнах, практикують те, що я називаю “інтенсивним батьківством”. У Норвегії це називають “кучерявим батьківством”, у Китаї про цей принцип говорять “дитя-імператор”. Такі терміни позначають спільну ідею: “Весь дім має крутитися навколо дитини та її потреб”.

Тобто, чим більше ви жертвуєте собою, тим кращими батьками ви є.

– Чи є у французькому батьківстві якісь правила?

– Немає правил, немає єдиного лідера, котрий би диктував французьким батькам, що саме і як саме робити.

Але існує декілька важливих спільних принципів. Їх можна знайти у всіх глянцевих журналах, у всіх книжках для батьків, навіть у школі чи дитячому садочку це присутнє, ніби літає в повітрі.

Один із головних принципів – “c’est moi qui décide”, тобто “я вирішую”.

У Франції бос – це батьки, а в родинах існує чітка ієрархія.

Бути суворими батьками – значить бути хорошими батьками. Так, всі французькі батьки вважають себе дуже суворими, навіть якщо вони дуже добрі.

– Чому так? Де лежить коріння такої культурної особливості та ідеї про ієрархію у французьких родинах?

– Я думаю, що в багатьох країнах щось подібне існувало – у США, наприклад, це було присутнє у вихованні покоління моїх батьків.

Можливо, Франція просто змінилася менше, ніж інші країни. Саме так, певною мірою, виховували і мене у 1980-х.

Але баланс влади змінився, влада хитнулася в бік дитини, тож тепер діти мають більше можливостей самостійно робити вибір.

Я не думаю, що це погано.

Колись ставлення батьків до дітей було справді суворішим. Наприклад, дітей мало бути “видно, але не чутно”.

А мої французькі однолітки згадували, що в дитинстві за сімейним столом під час обіду чи вечері їм не дозволяли подати голосу, поки до них не звертався хтось з дорослих. Це доволі традиційна модель.

Але сьогодні всі ми маємо набагато більшу рівність у всіх галузях – і між чоловіками та жінками більше рівності, і в інших стосунках меншості з більшістю. На роботі начальство не може ображати підлеглих, чіплятися до них.

Тож лібералізація стосунків батьків із дітьми лежить у тренді загального розкріпачення. Тобто, прийшло усвідомлення, що діти – це теж люди, у них теж є права, і їх теж треба почути.

Але французька ідея полягає не в тому, що французькі батьки авторитарні – а в тому, що вони мають авторитет.

Ти слухаєш дитину, чуєш усе, що вона тобі говорить, приділяєш цьому належну увагу, але насправді ти не мусиш робити все, що тобі скаже дитина. Так само ти не мусиш давати дитині все, що вона забажає.

Давати треба тільки те, що для дитини потрібне, корисне.

Добре, що я про це говорю. Це нагадало мені, що треба саме так чинити й із власними дітьми.

“Нині в США, як і в багатьох інших країнах, практикують те, що я називаю “інтенсивним батьківством”. У Франції головним мені видається дотримання балансу між потребами дитини та потребами родини”. Тут і далі – усі фото Бенжамен Барда

– Вам самій було важко народити у Франції двох дітей і ростити їх “по-французьки”?

– Звичайно, ні. Навіть у Франції ростити дитину – це багато роботи, і ти ніколи точно не знаєш, чи все робиш правильно, чи даєш дитині все необхідне… Але іноді у Франції мені здавалося, що французи знають якесь чарівне слово.

Візьмемо, наприклад, їжу. Думаю, що й в Україні, як і в США та багатьох інших країнах, у ресторанах існують “дитячі меню”, де пропонують одне й те ж – піцу, спагеті, чізбургери, хрустка смажена курка. Ніби діти – то якісь тварини, неспроможні насолоджуватися іншими видами їжі.

А тут, у Парижі, коли моя 2-річна донька ходила в ясельну групу, то її в їдальні годували, назагал, такою ж їжею, що їм я – овочеві супи-пюре, салат-цикорій, смачну курячу печеню з овочевим гарніром.

Моя донька полюбила салат, а діти взагалі полюбили всі ці непрості пахучі французькі сири.

Звичайно, мої діти були би щасливі, якби їх годували піцою, але вони не їдять її щодня. В їхні очікування від трапези входить очікування різноманітності та різних смаків.

Друга дуже важлива та показова річ щодо “французького батьківства” теж пов’язана з їжею.

У Франції їжа – це колективний досвід. Так, я знаю, що всюди люди разом їдять. Але у Франції не вважається, що ти толком поїв, якщо ти поїв сам.

Діти, обідаючи разом із батьками, навчаються насолоджуватися такою ж їжею, що й дорослі, а також буквально всім тим самим досвідом. І це для французької культури фундаментальна навичка.

– Можливо, з вами траплялися цікаві анекдоти, котрі б свідчили про культурні розбіжності між досвідом вашим і досвідом друзів-французів?

– Пам’ятаю, коли моя донька була дуже маленька, ми разом із друзями були в супермаркеті. Вона, як і всі маленькі діти, буквально хотіла торкатися всього, діставати та скидати речі з полиць.

Це була просто катастрофа, і вона дуріла. Мої французькі друзі побачили, як вона себе поводить, і здивовано запитали, чому я з нею просто не поспілкуюсь та не поясню, як поводитися правильно.

А як же я могла з нею поговорити? Вона ж щойно навчилася ходити, вона “toddler” та навіть не вміє говорити сама.

І моя подруга зголосилася показати, як це працює.

Пам’ятаю, вона підійшла до моєї доньки, котра саме намагалася витягнути книжку з полиці. Подруга сказала моїй доньці “Ні”, поставила книжку на місце та пояснила спокійним голосом, що книжок торкатися не можна.

І я побачила, що донька почула, зрозуміла та послухалася! Просто магія!

Виходить, що з дитиною можна просто поговорити! Французька ідея полягає в красивому та потужному припущенні, що навіть немовля – це особистість, що може мислити логічно. Тобто вони переконані, що маленькі діти здатні зрозуміти дорослих.

Наприклад, коли новонароджених привозять додому з пологового будинку, їх знайомлять з квартирою чи будинком, показують власну кімнату та кімнату батьків, представляють йому бабусь і дідусів, представляють запланований розпорядок дня, навіть говорять про якісь проблеми, що виникають.

Вони переконані, що дитина може почути та послухатися: звичайно, ідеться про щось просте, прохання покласти щось на місце абощо.

В осерді французького виховання лежить ідея про те, що навіть маленька дитина є незалежною особистістю.

Звичайно, не всі французькі батьки сформулюють цю ідею саме так, але вони це сприймають як щось саме собою зрозуміле.

– Ця віра в раціональність і логічність дитини нагадала мені дискусії, що є в Україні: за чи проти раннього розвитку дітей. Чи варто “натаскувати” та навчати з раннього дитинства? Чи може краще залишити дітям можливість бути дітьми та щасливо прожити дитинство?

– Я думаю, що французька система виховання передбачає наявність великої кількості часу для гри та розваг, відкриття світу. Їм не потрібні велика кількість іграшок чи екрани планшетів. Натомість  їм потрібен простір для гри.

Вони мають навчитися нудьгувати та розважати себе, мають навчитися чекати. Здається, у Франції дітям дають багато часу на те, щоби бути дітьми.

Поки я була в Києві, у мене склалося враження, що тут дуже підштовхують дітей до раннього навчання – вивчення цифр, іноземної мови тощо.

Французи так не роблять, там немає шкіл раннього розвитку. Так, можливо дітей самостійно навчають батьки, та й самі діти розвивають по-різному.

Французьке виховання передбачає радше опанування “soft skills”, тобто навчають емпатії, спілкуванню, взаємодії, роботі в групі.

До речі, те ж саме сьогодні радить робити нейронаука і в США: малі діти створення не для “hard skills”, а для “soft skills”.

“Французька ідея полягає в красивому та потужному припущенні, що навіть немовля – це особистість, яка може мислити логічно. Тобто вони переконані, що маленькі діти здатні зрозуміти дорослих”.

– Ваші діти ростуть. Як вони у старшому віці сприймають те, що ви описали свій досвід материнства та винесли назагал історію їхнього народження та дорослішання в книжці?

– Вони ще не читали книжки, тому я не знаю. Я думаю, що вони будуть не проти.

Коли працювала над рукописом, то намагалася писати про них шанобливо.

– І не було ніяких сумнівів про приватність?

– Я розповідала маленькі милі історії про дітей. Не думаю, що я надто далеко тут зайшла.

Єдина особа, про яку варто було б тут хвилюватися – це я сама. Я так багато про себе написала в цій книжці! Я ніколи стільки публічно про це не говорила, тому дуже нервувала, та й досі нервую. Те, що люди тепер стільки про мене знають – це дивно.

– А тепер, через декілька років після виходу книжки, чи ви переосмислили якісь її ідеї, чи змінилися ваші погляди?

– Радше Франція змінилася. Наприклад, тепер матері відчувають більше тиску щодо тривалого годування груддю.

Адже коли я писала книжку, то у Франції ще не існувало почуття провини, пов’язаного з годуванням груддю.

Також у нинішній Франції з’явилося більше книжок про батьківство та материнство, про виховання дітей. Є академічний тиск, і батьки ніби більше змагально почуваються щодо того, хто “правильно” виховує дитину.

Але, звичайно, це ніщо, якщо порівнювати з ситуацією в Нью-Йорку. Коли я туди приїжджаю, то просто шокована. Франція цього ніколи не наздожене.

– Що саме вас шокує?

– Діти, яких я там зустрічаю, працюють, ніби вони професіонали.

Наприклад, один хлопчик уже танцює в трупі New York City Balley, інший – клоун і вчиться в школі клоунів, а третій уже складає музику, що звучить як справжній витвір мистецтва. Коли я це бачу та чую, коли порівнюю з власним материнським досвідом, то почуваюся доволі некомфортно.

– Коли я читала “Французьке виховання”, то думала про цю книжку як про феміністичну, що пропонує жінкам більше простору свободи. Чи ви самі поділяєте цей погляд на вашу книжку? Чи самі поділяєте ідеї фемінізму?

– Дуже цікаво, що ніхто раніше на цьому не наголошував. Я припускаю, що в Україні тепер має йти потужна боротьба жінок на свої права.

У Франції би сказали, що дитині корисне все, що корисно для матері. Дитина не отримає користі з надмірної уваги.

Так, діти потребують тепла, любові, підтримки. Але вони також потребують “власної кімнати” для зростання, дорослішання, вони потребують власного простору.

Думаю, у Франції жінки, навіть ті, хто вважає себе поганими матерями, знайшли баланс. Вони справді слухають своїх дітей.

– Ви самі вважаєте себе феміністкою?

– Можливо, тут знадобиться визначення фемінізму, але так, вважаю.

– Я маю на увазі цілком словникове значення слова – боротьбу за рівні права.

– Так, я вірю в рівну платню для жінок і чоловіків, у якісні партнерські взаємини, у виборче право для всіх громадян.

“Французькі матері отримують багато підтримки від держави. Існують декретні відпустки, безкоштовні ясла, садочок”.

– В Україні материнство широко обговорюється у феміністичному контексті. Бути “просто матір’ю” – чи робити кар’єру? Чи, може, є якась точка між цими полюсами? Що може додати до цієї дискусії ваш французький досвід? Як воно – бути мамою-феміністкою?

– Я думаю, у Франції це робити набагато легше.

У США багато говорять про сімейні цінності. Але це кліше в американських політичних дискусіях. Насправді в США дуже мало і погано підтримують матерів. Немає жодної підтримки, поки дитина не досягає віку 4-5 років.

До того часу жінка залишається сама чи майже сама, ще й разом із непевною якістю дорогих медичних послуг. Немає національної програми оплачуваних декретних відпусток. І цей факт завжди шокує слухачів у інших країнах.

– Натомість у Франції є оплачувана декретна відпустка.

– Так, французькі матері отримують багато підтримки від держави. Існують декретні відпустки, безкоштовні ясла, садочок.

Це важливо, оскільки в кожній країні й без того існує розрив у кар’єрах та зарплатах жінок і чоловіків. Жінкам після народження дитини складно повертатися на роботу. Натомість державна система підтримки робить легшою справу поєднання ролі працівниці та матері.

Але найбільше допомагає суспільна віра в те, що поєднання цих ролей – це добра ідея. Віра в те, що жінка може мати власне життя та власну кар’єру.

Поміж французькими жінками назагал є дуже феміністичне спільне відчуття щодо потреби мати власну кар’єру – інакше баланс між родиною та роботою порушується.

– Чи є тут місце для почуття провини?

– Звичайно. Американська ідея материнства взагалі полягає в тому, що почуття провини – це добре. Почуваєшся винною – значить ти добра мама.

А у Франції натомість ідея полягає в тому, що почуття провини – це погано, і йому треба протистояти.

– Пам’ятаю, декілька років тому у Франції була хвиля книжок про “поганих матерів” від французьких авторок, які говорять про свою волю не бути досконалими. А от у вашій книжці “батьківство і материнство по-французьки” постають як доволі легка справа, ні?

– Як трохи легша справа.

– Але французькі матері також пишуть про свою свободу – свободу бути “поганими матерями”.

– Я думаю, це відносно. Те, що вони називають “поганими матерями”, не обов’язково означатиме “погану матір” в іншій країні.

Водночас, французькі матері справді починають відчувати більше провини, пов’язаної з годуванням груддю, наприклад.

Але, навіть якщо вони і переймають частину іноземного досвіду виховання дітей, назагал вони сприймають як щось самоочевидне ідею про повернення на роботу.

– Але чому матері відчувають цю провину? Звичайно, це питання загальне, воно радше про культурні практики в окремій країні.

– Думаю, в Україні також популярні ідеї “природного батьківства”, “attachment parenting”. Існує цілий порадник щодо того, як правильно практикувати “природнє батьківство”, написаний відомим педіатром Вільямом Сірсом.

Але навіть ті батьки, що не дотримуються усіх його порад, можуть називати себе “природними” батьками. Витоки цього факту полягають в ідеї про те, що проведення великої кількості часу не з новонародженою дитиною може дитині зашкодити.

Ідеться про те, що лише матір або батько можуть дати дитині правильний рівень уваги та достатній догляд, турботу.

І без цієї уваги в перші декілька років життя дитина зазнає шкоди – навіть якщо замість матері чи батька дитиною займатиметься добра доглядальниця.

Звідси ідея про те, що дитина має спати разом із батьками, що дитину треба носити на собі в слінгу, і що груддю годувати треба якомога довше.

– Думаю, ту постає велике запитання про те, хто контролює культурний контекст.

– Це культурний дискурс: в суспільстві існують наративи про те, які жінки є добрими матерями, а які – поганими.

Мені було дуже цікаво набути певної дистанції та отримати досвід перебування в іншому контексті – не тільки американському, але й французькому.

Саме це дозволило мені краще побачити, які особливості материнства по-американськи є культурно зумовленими.

– Якщо говорити мовою культурних кодів, то що означає бути доброю американською мамою та доброю французькою мамою?

– Якщо ви запитаєте в американської мами, яка її мета виховання дитини, вона відповість: “Хочу, щоби дитина була щасливою”.

Я би відповіла, що хочу, аби дитина мала добре почуття гумору. Але це можна пояснити тим, що мій чоловік – британець.

Якщо ви запитаєте про це ж саме у французької мами, то вона скаже, що хоче, аби дитина була “bien dans sa peau”, тобто добре почувалась “у власній шкірі”, була собою.

Це також про щастя, але не про “позитив” і не про усмішки – це не про щастя в американському розумінні. Французьке розуміння передбачає злагоду з собою, впевненість і прийняття себе.

Я думаю, що це дуже цікава мета виховання. Мені би хотілося іти таким шляхом.

– Продовжуючи мову культурних кодів: що означає бути дитиною у Франції та деінде?

– Наприклад, у нас є британські знайомі, які дали няні завдання ніколи не казати дитині “ні”, коли батьків немає вдома. Так, звучить це трохи екстремально, але ці крайнощі віддзеркалюють культуру бачення дитини як чистої досконалої істоти.

Це та ж культура, що прагне бачити дитину креативною, вільною, стимулює дитину самовиражатися. Ця ж культура застерігає дорослих від заборон і перешкод як від фактору, що може деформувати особистість та зашкодити дитині в дорослому віці.

Французи не поділяють цієї візії дитини як сирого матеріалу, який можна деформувати.

Вони натомість мають ідею про необхідні рамки, поза межами яких починається саморуйнування.

Дитина також потребує рамок і меж – для зростання та творення власної ідентичності.

“Якщо ви запитаєте в американської мами, яка її мета виховання дитини, вона відповість: “Хочу, щоби дитина була щасливою”. Я би відповіла, що хочу, аби дитина мала добре почуття гумору”.

– А чи помітна різниця в поведінці ваших дітей у порівнянні з американськими однолітками? Така собі вправа на спостереження та опис…

– Так, я іноді хвилююся з приводу їхнього навчання у французькій школі, де набагато менше уваги, ніж у США, приділяють креативності та самовираженню.

У Франції школа спирається на запам’ятовування та вивчення на пам’ять багатьох речей. Моїм дітям треба вчити на пам’ять так багато віршів. Водночас, це по-своєму прекрасно, мати повну поезій голову. Можливо, мої діти більш слухняні.

А ще в них є фантастичний міжкультурний досвід, де важко розрізнити, де американське, де французьке, а де британське та щось інше. Вони більш міжнародні.

– Я ще пригадую дітей моїх французьких друзів. Вони ніби більш відкриті до спілкування – з ними легше розмовляти та бувати в публічних місцях.

– Можливо, вони мають більше досвіду спілкування з дорослими. Дивно, але американські чи британські діти іноді можуть навіть “добрий день” не сказати у відповідь.

Моє здивування походить з дуже французької ідеї про те, що діти повинні говорити “чарівні слова” – “доброго дня”, “до побачення”, “дякую”, “будь ласка”.

Тут навіть не має значення, чи тобі три роки, чи тридцять – просто всі повинні вітатися.

– Чи для вас особисто шкільний досвід дітей став нагодою краще інтегруватись у життя у Франції?

– О, так! До того, як моя донька пішла до школи, я ніяк не могла збагнути всі ці безкінечні французькі свята. Ми час від часу приходили в ясла, і там було зачинено, бо була Трійця чи якесь інше свято.

Також за цей час у мене з’явилося більше друзів. Все це стимулювало мене більше зануритись в культуру, яка би пройшла повз мене, якби діти не ходили тут до школи.

– Можу припустити, що ви й самі чомусь навчилися.

– Так, я виявила, що є межі в бутті наполегливою мешканкою Нью-Йорка. Наполягання не завжди працює, особливо якщо йдеться про французьких шкільних вчителів і систему загалом.

Не завжди можна отримати те, чого хочеш.

– Якби треба було коротко, кількома словами сформулювати ідею батьківства та материнства “по-французьки” – то як би ви це сформулювали?

– Про дві ідеї ми вже згадали: це бути “в своїй шкурі” та “я вирішую”.

Також дуже важливе розуміння “attends”, тобто “зачекай”, і це з маленькими дітьми добре працює, навчаючи їх терпінню та розумінню, що не все можна отримати негайно.

І, звичайно, слово “kaka boudin” – його можна перекласти як “ображена гімняшка”. Це дитяче лайливе слово, обсценна лексика для маленьких. Це так красиво, хоча це й доволі огидно.

– Так, це дуже цікавий французький феномен – існування дитячої лайки. Воно ніби залишає простір для розуміння про межі трансгресії. І дає трохи свободи: ти можеш бути дитиною та мати свою “темну сторону”, бути “поганим”.

– У французькому вихованні є поняття “bétise”, тобто “дурничка”, “дурість”. Ним позначають несерйозні порушення, невеликий непослух. Назагал існує очікування, що діти можуть бути неслухняні, оскільки їм дають чимало свободи.

Тут ідеться не про факт буття дурним – а саме про непослух, про щось маленьке та несерйозне.

– Французька ідея про те, що дитину можна віддати в ясла вже у віці 1,5 рочки може лякати чималу кількість мам в Україні. Чи тепер, у світлі пережитого досвіду, ви відчуваєте, що дали дітям достатньо уваги, тепла та емоцій?

– Я відчуваю, що ні. Мені ніколи не здається, що я даю дітям достатньо. От сиджу тут і думаю, чому я не з ними, чому не торкаюся їх, чому не розмовляю з ними.

Але я не думаю, що це якась французька проблема, пов’язана з яслами. Напевно, це в мене щось особисте.

Водночас, я не впевнена, що дітям було б краще, якби я з ними проводила 24 години на добу. Думаю, я й сама такого б не витримала та воліла би піти.

– Якби ви були матір’ю в США з усіма описаними модами на дуже прив’язане та “природне” батьківство – чи відчували б менше провини?

– Думаєте, я тепер вільна від американського почуття провини? Зовсім ні.

Наприклад, тепер у США точиться дискусія про дитячий сон. Ідеться про “тренування” сну протягом цілої ночі, коли мама залишає дитину поплакати протягом певного часу, щоб та навчилася засинати сама. Кажуть, такий досвід для дитини дуже шкідливий, і що жінка, котра так робить, – погана матір.

Але наукові дослідження говорять, що набагато більш шкідливо – це мама, що не виспалася, це родина, в якої порушений режим сну через те, що хтось щоразу встає вночі заколисати дитину.

Для цілої сім’ї найкорисніше мати маму, що виспалася та не дратується через недосипання та стрес.

Знаючи це, я би не відмовлялася від низки французьких прийомів у вихованні.

– У світі існує так багато книжок для батьків про виховання дітей. Що підштовхнуло написати ще одну?

– Так, книжок дуже багато, але вони всі написані фахівцями – педіатрами, психологами. Немає книжок про материнство, писаних журналістами. Немає книжок, написаних як збірка історій, де є хронологія, розвиток історії.

А ще моєю метою було написати смішну книжку, читаючи яку, батьки та матері могли б розважитися.

– Давайте поговоримо про рецепцію вашої книжки в інших країнах. Про що зазвичай запитують читачі та читачки, батьки та матері, якщо ви помітили тут якісь спільні знаменники?

– Цю книжку я написала з позиції американки, котра живе в Парижі. Тому я не очікувала, що по всьому світові – в Україні, Бразилії, Норвегії, Росії, Кореї – мені писатимуть про одне і те ж.

Виявилося, що гіперопіка та надто інтенсивне батьківство є глобальним феноменом, епідемією.

Усі численні батьки середнього класу, що їх так багато у світі, не знають, як чинити, і коли зупинятися.

Тут є національні особливості. Але, так чи інакше, всі ставлять собі запитання про успішність дітей у глобалізованому світі. До тривоги додаються ще й наукові відкриття щодо того, скільки слів до віку 3 років має почути дитина, як харчування вагітної впливає на плід на новонародженого тощо.

Усе це збільшує рівень стресу.

Якщо згадувати про запитання, то, наприклад, у Китаї часто запитували про те, чи допоможуть ці поради виростити успішних дітей.

У Бразилії найбільше питали про матерів – і подібні запитання також ставлять в Україні.

У США розпитували, чи треба дотримуватися всіх приписів. Але ж це не релігія, тож батьки можуть робити все, що захочуть.

– А у Франції як сприйняли?

– Дуже дивно. Вони наполягали, що я назвала їх “найкращими батьками на світі”.

Але це не так, так просто називається одна з частин моєї книжки. А вся книжка про те, як я одного разу приземлилась у Франції та залишилася народжувати та ростити дітей.

Однак обкладинки та статті в заголовках наполягали: “Ми – найкращі матері на світі”.

Я ніяк не могла цього зрозуміти. Ніби вони книжки не читали.

Довелося в інтерв’ю заперечувати таке прочитання, але воно для них все одно було незмінним.

Думаю, це вже пов’язане не з книжкою, а з усвідомленням власного місця на землі та ностальгією за минулою величчю. Така класична французька проблема з падінням імперії.

Але насправді я знаю, що французи були здивовані. Вони самі переживають кризу сприйняття батьківства та не впевнені, що щось роблять якось особливо.