Ірина приїхала на побачення зі Львовом золотої осені.

Ірина приїхала на побачення зі Львовом золотої осені. Вдосталь нагулявшись і надихавшись особливою атмосферою старого міста, зайшла у кав’ярню. З невеличкої тераски другого поверху можна було неквапливо любуватися будинками, людьми…

21-10-2019 Ірина приїхала на побачення зі Львовом золотої осені. Вдосталь нагулявшись і надихавшись особливою атмосферою старого міста, зайшла у кав’ярню. З невеличкої тераски другого поверху можна було неквапливо любуватися будинками, людьми… – Іро? – вона підвела очі й обімліла.

Перед нею стояв він, перше кохання і її перша велика зрада.

Віктор. Як же він змінився за ці роки! Замість стрункого широкоплечого парубка з веселою грайливою посмішкою на неї банькуватими очима дивився огрядний чоловічина. До того ж майже повністю лисий. Стало якось ніяково, і вона лише змогла видавити із себе криву посмішку.

– Досі не можеш мене пробачити? – першим порушив мовчанку Віктор.

– Не я ж за день до весілля його відмінила, – холодно сказала. – А пробачити… Я вже давно тебе простила. Хтозна, як би ми жили, якби тоді одружилися. А я через два роки зустріла Колю. До цього думала: те, що чоловік і жінка – дві половинки одного цілого – лише слова. Та ні. Я дуже щаслива!

Іра гордо підняла голову і подивилася колишньому коханому прямо у вічі. Їй дуже хотілося йому допекти. Адже тоді, п’ятнадцять літ тому, він їй зробив дуже боляче. Молодій дівчині хотілося вити, під землю провалитися, світ білий був немилим. Не хотілося жити.

***

Іра й Віктор познайомилися у гуртожитку. Хоча жили у сусідніх селах на Рівненщині. Як це часто буває серед молодих людей, один-другий раз посиділи в одній компанії. З’ясували, що їм і додому одним автобусом їздити. І так якось зародилися почуття.

У серпні перед останнім, п’ятим, курсом домовилися зіграти весілля, щоб отримати разом розподіл. Як і годиться, познайомилися батьки.

У серпні перед останнім, п’ятим, курсом домовилися зіграти весілля, щоб отримати разом розподіл. Як і годиться, познайомилися батьки.

До весілля залишалось зовсім мало часу. Вже повним ходом зводились шалаші, господині парили, смажили й коптили наїдки.

І от у центрі села, де жив Віктор, зупинилася незнайома машина.

– Вітька, який у Львові вчиться, де живе? – рішуче виглянула через вікно старша жінка.

– Та отамечки повернете направо – третя хата його буде. А ви на весілля приїхали, хто йому будете? – запитали цікаві жіночки.

– Майбутня теща, – ні капельки не знітившись, відповіла та.

– О, то ви щось наплутали. Наш Вітька на іншій жениться!

– Я наплутала? А шо, його нєвєста беременна?

– Та ніби ні. У них любов.

У людей біля магазину тільки очі округлились. Був там і сусід батьків Іри. Він одразу скочив на фуру і тільки вйокнув.

– Іване! Я тільки із села твоїх сватів. Там якась городська жіночка приїхала і каже, що веселля не буде! – затарахкотів, захекавшись.

Іван, не довго думаючи, скочив у «Жигулі» і помчав до майбутніх сватів. Зайшов у хату й одразу побачив незнайомих чоловіка, старшу жінку і вагітну молодуху. Пузо було солідне, показувало місяців на вісім. У Івана серце опустилося.

– Що тут таке, що діється? – Як що діється?

Хіба не бачиш, чоловіче добрий, що моя Сонька беременна. Дитя уже от-от народиться. Що йому безбатченком бути? – впевненим голосом заговорила жіночка.

– Віть?

– Дядьку Іване, весілля не буде… Скажіть Ірі. Я… я не можу… – забелькотів майбутній зять. Як виявилося, уже й не зять.

– Як, як я їй скажу? За шо ти дитину мою опозорив?

– Так ваша ж дочка не беременна! – тут же встряла бойова жіночка. – Так що він не вашу, а мою дитину опозорив!

Іван розвернувся і пішов до «Жигулів».

– Ваша собі іншого чоловіка знайде! – крикнула навздогін незнайома жінка.

Серпневе небо було усіяне зорями. Пахли трави. Це мав бути найщасливіший день у її житті – день весілля. А вийшло так, що Ірка сиділа одна на березі ставка. Хоч бери й у воду кидайся! Так боляче і соромно.

– Навіть не думай, доню! Він цього не вартий, – заспокійливо поклав руку на плече татко. – Якщо до весілля став наліво ходити, то яке б у вас життя було?

Іра тільки сумно всміхнулася.

Час дійсно гоїть рани. Вона закінчила інститут, благо, що Віктор перевівся на заочне і вони не зустрічалися. Стала працювати, зустріла свого Михайла. Доля подарувала їм щасливе життя.

– А у тебе діти є? – запитав Віктор у львівській кав’ярні.

– Так, син і донька. Син перемагав в олімпіадах з фізики, зараз його запросили на навчання в Америку. Дочка теж розумниця, а які торти пече! Хоче свою кондитерську відкрити!

– А у мене з Сонькою дочка народилася інвалідом. Усе життя ми її тягнемо. Я на двох роботах працюю, – у Віктора аж затрусилися губи від жалю до самого себе.

– Не я тобі жінку і долю вибирала, – відрубала Іра і пішла.