УКРАЇНА LIVE

Сталася така трагедія.В Нововолинську померла жіночка, яка мала пермессо і часом працювала в Італії. Вона вмерла сама в своїй квартирі на Пасху,а поховали її на новий рік. Тобто за 8 місяців поки вона була мертва в себе вдома ніхто не згадав про неї ні в Італії, ні в Україні. Чому вам всім так байдуже до ближнього?

Дві квартири, купу грошей хотіла заповісти чужим людям. А вони відмовились…

Поряд із кріслом – пасочка і крашанки. Вона їх так і не скуштувала.

Травень, літо, осінь, грудень… кватирка відчинена. Четвертий поверх. Тіло висохло. Ховали в чорному мішку.

Що це було: серцевий напад (іноді скаржилась на серце)? Смерть унаслідок онкозахворювання, яке в неї діагностували? Чи, може, втома і зневіра спонукали 64-річну жінку більше не прокидатись?

Вона не мала дітей, але мала дві пристойні квартири і кількадесят (кажуть) тисяч доларів. Кошти привезла з Італії, де працювала тривалий час.

Частину їх вклала у купівлю помешкання в центрі Нововолинська. Зробила там євроремонт.

Поховала всіх своїх найближчих родичів. Але щось собі планувала, чіплялася за життя до останнього – навіть коли в неї виявили пухлину. Десь узялася гулька біля вуха – й за рік стрімко збільшилась.

Валентина їздила в луцький онкодиспансер, їй призначили хіміотерапію. Почувалася зле, стала замкнутою і дратівливою. У Нововолинську з родичів – лише тітка, у Києві – тітчин син.

На час обстеження у Києві Валентина ночувала у хостелі при клініці. Двоюрідний брат, казала потім знайомим, не зустрів і не запросив перебути той тиждень у нього. Вона образилась.

Узимку 2019-го колишня однокласниця – Тетяна Пилипівна завела Валентину до Наталі Земної. Та якраз приймала пацієнтів у своїй аптеці в Нововолинську.

Відома цілителька запевнила:

– Це лікується! Хіміотерапію, звісно, пройдіть, а паралельно попийте оці трав’яні настоянки.

Валентина накупила у тій аптеці різних слоїків, але невдовзі зневірилась і в народній медицині. Хотіла швидкого результату, а це ж треба приймати по кілька крапель упродовж місяців… Закинула трави й закрилася в собі ще більше.

За місяць-два перед тим вона мала поїхати на операцію. Боялася. Пообіцяла Тетяні: “Заповім тобі квартиру, будь біля мене”.

Тетяна Пилипівна від такої щедрої пропозиції відмовилась:

– Господь із тобою, живи, все буде добре. Не треба мені твоєї квартири. Поїхати з тобою не зможу, але завжди прийду до тебе допоможу, коли скажеш.

Інша шкільна подруга – теж Тетяна, але Федорівна – навесні ходила з Валентиною на цвинтар. Спитала, чому так довго – зо два місяці – не могла до неї додзвонитись.

Валентина відповіла:

– Була зайнята.

– Та чим же ти так зайнята?

– Перебирала картоплю у підвалі.

– Два місяці?..

Якраз на Великдень Валентина їй сама зателефонувала: “Прийди до мене, і то вже”.

Та була у передсвяткових клопотах: “Валю, давай на завтра”.

Назавтра телефон не відповів. І потім усе літо – теж. Подруга вирішила, що Валя або знову чогось образилась, або поїхала в Італію на лікування.

Заходила кілька разів у під’їзд. Квартира зачинена, тихо. Світла у вікнах не було.

Якось навіть не думала про лихе. Думала так: у Валі завжди був складний характер, а хвороба його погіршила.

Про смерть колишньої однокласниці, з якою сиділа за партою, Тетяна Федорівна дізналася з “РАДАРА”. Власне, прочитала – й одразу не збагнула, але донька-медик підказала: “Та це ж тьотя Валя! І вік, і адреса – все збігається”.

У Тетяниної доньки Валентина детально розпитувала телефоном – тоді ж перед Паскою! – про еритроцити, гемоглобін, інші показники стану крові. Вважала, що в неї все ж таки не рак, та й лікарі в різних клініках казали різне.

Ну, а в останню путь провела колишню однокласницю Тетяна Пилипівна.

Їй про сумну подію повідомили і Валина тітка, і колишні квартиранти Валентини – Люба й Олександр.

Звідки вони дізналися?

Люба розповіла РАДАРУ:

– Валя дуже довго не відповідала на наші дзвінки. Востаннє зайшла до нас десь перед Великоднем. Іще віник у нас лишила – мій чоловік возив Валю прибирати могилки її рідних.

Як повернулися, то глянула на моє немовля, пообіцяла прийти в гості з подарунком для малечі. І пропала.

Ми не могли второпати, що сталося. Але поганого не припускали. Вона була жінка сильна, вольова, абсолютно не лежача – ми ж прогулювалися тієї весни разом.

Знаєте, вона пропонувала переписати ту квартиру в центрі міста на мене – у нас із Сашком троє діток.

Я відмовилася: “Тьотю Валю, живіть сто років, не видумуйте, допоможу вам і так”.

На котрийсь мій дзвінок до неї у слухавці замість з’єднання відповіли англійською, і ми з чоловіком вирішили, що Валентина знову поїхала в Італію. У неї ж пермесо – дозвіл на проживання.

А оце у грудні Сашко їхав проспектом Перемоги додому, побачив, що її вікно прочинене. О, то Валя повернулась! Ми зібрали швиденько дітей – і до неї.

А там, виявляється, пожежники вікно відчинили, коли залізли перевірити, що діється у квартирі. Їх Валина тітка викликала, вона тоді й у поліцію зверталась…

Коли ми приїхали, вже не було нікого, нам сусіди все розповіли.

Із тіткою у Валентини взаємини були погані, це в один голос кажуть усі співрозмовники РАДАРА.

Тітка після похорону заявляла, що Валю вбили й обікрали. Звинувачувала у цьому ледь не кожного з них. І обурювалась, чому вони не били на сполох, коли Валя перестала відповідати на дзвінки.

А чого ж не забила на сполох ще влітку сама тітка? Усе ж таки це хворіла й зникла її рідна племінниця…

Зараз родичі, певно, ділять спадщину. Там є що ділити. Заповіт Валентина, мабуть, так і не склала. Хоча хто знає…

Випускники 1971 року, 10-Б клас шостої нововолинської школи, перший випуск, щиро сумують із приводу смерті Валентини Флісюк.

Відспівував рабу Божу Валентину отець Віталій із Низкиницького монастиря, інші священики чомусь не схотіли.

9 днів потому, на Різдво, він врізався в опору й розбився на смерть неподалік від її будинку на проспекті Перемоги. Отого, де у грудні прочинили вікно…