УКРАЇНА LIVE

“Називати мене відлюдником – це безглуздя. Мене називали провідником. От із цим я згоден!

Я провідник у місце сили. Я можу пояснити як туди дійти і що там може бути… Якщо ви відповідно будете себе поводити”, – говорить 68-річний Олег Петрик, більш відомий за прізвиськом “Скіф”.

28 років тому він переїхав із Києва у Трахтемирів – закинуте село над Дніпром, і зараз, фактично, є єдиним прописаним там мешканцем.

Чоловік живе фактично без грошей, без електрики і подалі від цивілізації.

Скіф став живою легендою у легендарному місці. “Українська правда. Життя” відправилась до нього в гості.

Трахтемирівський півострів, де і розташувалось згадане село, утворений вигином Дніпра, а тепер Канівського водосховища, на межі Черкаської та Київської областей.

Під час утворення водосховища та будівництва Канівської ГЕС села півострова, які були ближче до Дніпра частково переселили. Деякі поселення занепали від часу та відсутності інфраструктури. Тож тепер там панує природа.

Розповідають, що тут був козацький монастир і найперша козацька столиця. Та й взагалі чи не кожна гора, або яр – частини древніх святилищ, або давніх городищ. Місце дихає, якщо не історією, то легендами.

За селом Великий Букрин від цивілізації залишається лиш вузька асфальтована дорога – будь-який зайвий рух автівкою вбік і гілки та бур’ян вже шкребуть по кузову.

Дорогу перегороджує шлаґбаум. На табличці біля нього напис “Національний ландшафтний парк”, нижче вказаний номер телефону “адміністрації”. Чоловік на іншому кінці дроту каже, що за в’їзд потрібно заплатити 70 грн. Погоджуємось від небажання залишати авто напризволяще серед цих диких місць.

На табличці біля шлаґбауму напис “Національний ландшафтний парк”, нижче вказаний номер телефону “адміністрації”. Фото Андрія Чернеги

Через 10 хвилин ворота відчиняє невисока білява жінка.

– Вам хазяїн сказав за ціну? – запитує перед тим.

Сідає до нас в авто. За шлаґбаумом дорога мощена плиткою, потім з бетонних плит. Їдемо зо три хвилини.

– А ви фотографірувать? – запитує, узрівши на сидінні поруч дві камери.

– Ми до Скіфа. Багато людей до нього ходить?

– Багато. У казки ж багато вірять, – відказує жінка.

Паркуємо авто на території колишнього піонерського табору. Зараз він стоїть фактично в руїнах. Тут же два цілком непоганих дерев’яних будинки.

За табором бетонна дорога закінчується. Грунтівкою доходимо до першої хати. Біля неї флаґшток з українським прапором. Людей не видно, проте хата напевне не покинута. Доглянута. На подвір’ї лежать дитячі іграшки.

Хата Скіфа трохи далі. Її легко впізнати. Низенька, обмощена каменем, акуратно обмащена глиною та розмальована чудернацькими візерунками. Зі щитом і мечем на стіні. Кажуть, над її відновленням працювали ті ж майстри, що реставрували хати у музеї в Пирогові під Києвом.

Господаря немає вдома, про що свідчить записка з номером телефону на дверях. Самі ж двері підперті лопатою.

Хату Скіфа легко впізнати. Про те, що господаря немає вдома, свідчать записка та двері підперті лопатою. Фото Андрія Чернеги

Озираємось. Поруч на дорозі припарковане авто. Ще три автівки запарковані на добре витоптаній галявині за хатою. У всіх київські номери. Від столиці сюди 127 км – це до двох годин їзди.

Під одним з дерев на подвір’ї лежать гільза від снаряду та залишки міни часів Другої світової. Знахідки певно тутешні, так як у часи війни тут був сумнозвісний Букринський плацдарм.

На іншому дереві висить канат із судна, кілька залізних якорів. Поруч гранітна плита з емблемою об’єднання “Українська духовна республіка” та написом “тут буде споруджено храм”, що датований 30-тим червня 1991-го року. Концепцію “республіки” вигадав український письменник-фантаст Олесь Бердник.

Поруч з будинком гранітна плита з емблемою об’єднання “Українська духовна республіка”, концепцію якої вигадав український письменник-фантаст Олесь Бердник. Фото Андрія Чернеги. Для збільшення натисніть на зображення

Вирішуємо прогулятись, поки він повернеться. Йдемо вгору дорогою, що поступово стає лиш добре втоптаною стежкою. Аж ось зненацька на велосипеді вилітає вусатий чоловік у коричневому капелюсі, з-під якого розвівається довге сиве волосся. Проноситься повз нас, вітаючись.

Оце і є той Скіф. Повертаємось. Наздоганяємо його якраз коли він відчиняє замок вхідних дверей.

– Заходьте, – запрошує без церемоній. Говорить російською.

З хати, гавкаючи, вибігають двоє невеликих хортів породи Левретка. Потім поважно виходить здоровенний російський хорт.

– Цей звик щоб його гладили. А цей зараз сховається. Він боїться. Він шуганий. А цей… Цей нахабний. Ванька. Що? Занудились без мене?

Олег Георгійович заходить до хати, за ним пси і ми.

– Сідайте, – вказує нам на лавку біля столу.

Левретки тупочуть підлогою. “Шуганий” вискакує мені на коліна. Другий ще гарчить. Російський влягається у кутку на тапчані.

“Малиш” – російський псовий хорт. Також у Скіфа є ще дві левретки. Фото Андрія Чернеги

– Малиш, уже адаптувався? – звертається Скіф до нього і виходить на двір по велосипед.

Заносить його до хати. Ми поки оглядаємо кімнату, що скоріше нагадує музейну, ніж житлову. Безліч всіляких цікавих дрібниць по кутках і по підвіконнях. Музичні інструменти. Картини на стінах.

Полиці з книгами, де поруч стоять твори російських класиків, українських дисидентів, книги з історії, господарства, Данієль Дефо, Толкієн. На столі лежить товста книга “Історія Людства”.

Кімната скоріше нагадує музейну, ніж житлову: на стінах картини і музичні інструменти, безліч цікавих дрібниць по кутках і по підвіконнях. Є навіть копія посмертної маски Льва Толстого. Фото Андрія Чернеги

Найбільшу частину кімнати займають камін і кам’яна лежанка. Вона, як каже Олег Петрик, особлива і дуже древня. Колись це була піч у помешканні древнього знахаря. Скіф переніс її до себе по камінчику.

– Археологи її розкопали. Один із них познайомився зі мною і ми з ним перенесли її сюди. Потім він взяв креслення в інституті історії так ми і відновили цю піч. Вона справжня. Це не реконструкція, а реставрація.

Чимало разів її пробували повторити, але нічого не виходить. Від неї йдуть теплові вібрації. Дівчата люблять на ній спати, коли приїжджають. Охають і ахають. Кажуть, на ній сняться особливі кольорові сни.

Та найбільше у цій кімнаті середньовічних військових обладунків та всілякої холодної зброї: ножі, шпаги, шаблі, мечі.

Найбільше у кімнаті середньовічних військових обладунків та всілякої холодної зброї: ножі, шпаги, шаблі, мечі. Фото Андрія Чернеги

– Це не зброя. Це копії, – уточнює Олег Георгійович. – Копії зброї, що зберігається в музеях колишнього Радянського Союзу. Виготовлялись вони для кіно. Це раритети радянського та українського кінематографу. Отой турецький меч, – показує на стіну над лежанкою, –робили для Івана Миколайчука.

Меч, котрий у мене за спиною, працював у вісьмох фільмах. Останній – “Складно бути Богом”, там барон крутить його над головю. Це “меч смерті” у фільмі “Янкі при дворі короля Артура”. В кількох стрічках я працював з ним як каскадер.

Турецький меч Івана Миколайчука. Фото Андрія Чернеги

Олег Петрик свого часу перепробував чимало професій, проте завше тяжів до творчості.

– Починав з того, що писав вірші, – говорить. – Потім став “нацрадівцем” – почав видаватись тільки за кордоном. Потім почались преслідування. Потім посадки, божевільні…

Пізніше Скіф був режиссером та драматургом – писав для театру та кіно, робив свій театр.

– Та театр в місті Києві нікому не потрібен… Київ хотів, на той час, лише шикарні джинси. Я і в Карпенка навчався одну сесію на режисурі театру. Покинув. Там немає у кого вчитись і немає чому. Як казав мій знайомий режисер: “Перед тим як мати власний театр, потрібно мати власну голову”.

Петрик каже, що не працював у театрі, з ним співпрацював, та служив тому, у що вірив: “Працювати – це за гроші, це означає продаватися. Сунути шию в ярмо“.

Олег Петрик був режиссером та драматургом – писав для театру та кіно, робив свій театр. Фото Андрія Чернеги

Народився Олег Георгійович у Ташкенті. Батьки багато їздили по країні. У школу він пішов уже в місті Бішкек, яке тоді називалось Фрунзе.

– Як людина я склався і став самостійно мислити уже в Сибіру, тому і вважаю себе сибіряком. А потім… Де я тільки не жив!

В Україні Скіф опинився завдяки письменникові Віктору Некрасову. Каже, що коли йому ніде не дозволяли жити (не прописували навіть у райцентрах), то він жив у Некрасова.

– При ньому взяти мене не могли. Тому що він був занадто знаменитою людиною. Та варто було мені від нього відірватися, як мене в чергове викидали. Висилали то в Середню Азію, то в Сибір, а я повертався знову під крило, – згадує він.

У 1974-тому році Некрасова позбавили громадянства і він емігрував у Францію. Помер у 87-мому в Парижі.

Скіф свого часу перепробував чимало професій, проте завше тяжів до творчості. Фото Андрія Чернеги

На питання “Як він опинився у Трахтемирові?” Олег Георгійович відповідає, що просто прийшов сюди.

– Може ви читали… Хоча ви нічого зараз не читаєте. У “Пурпурових вітрилах” Гріна є чудова фраза: “Як кажуть серйозні люди, Грей та Асоль знайшли одне одного в ранок наповнений неминучостями”.

Ось так от і я в ранок повний неминучостей випадково потрапив сюди. Я вже йшов з міста, остаточно вирішив закінчувати з “*обществом”. Мені набридла цивілізація в цілому. Просто… Набридло суспільство. Я не хотів разом зі всіма кричати “Ура!” і, загалом, займатись х*рнею.

– “Ура!” кричати чому? – цікавимось.

– Та чому завгодно! От, наприклад, на Майдані кричали “Слава Україні!”… Ну *об твою мать! Яка слава? До чого слава? Оцим товстопузам? “Хай буде славна Україна!”, “Прославимо Україну!”. Чи от “Героям слава!”… Де ці герої? Або шпана, або злодюги.

Хату Олег Петрик купив тут у жахливому стані за 350 рублів. З її стін та даху росли акації. Друзі допомогли відновити. Каже, що не шукав її, не намічав спеціально, та й взагалі живе без плану.

– Є такий російський вираз: “Как Бог на душу положит”. От я і стараюсь жити як Бог на душу покладе. Не будую планів, не роблю запасів, не орю, не сію, не спотворюю землю.

Скіф живе без грошей. Каже, їх йому не треба.

– У мене є все! А якщо чогось немає, то виходить, що його й не треба.

Скіф: “Є такий російський вираз: “Как Бог на душу положит”. От я і стараюсь жити як Бог на душу покладе”. Фото Андрія Чернеги

– Ви взагалі розумієте куди ви потрапили? – запитує нас Скіф.

Перші поселення на території Трахтемирова археологи датують ще сотнею тисяч років тому. Тут знаходять сліди скіфських городищ, трипільської, черняхівської, зарубинецької культури.

Дехто стверджує, що за часів ранньої Київської Русі на півострові стояло чотири великих міста, які поруйнували татаро-монголи. Навколо Трахтемирова безліч легенд та міфів, які нечасто знаходять підтвердження в історії.

Зокрема, Трахтемирів називають козацькою столицею. Проте, за свідченнями істориків, монастир та козацький шпиталь тут ніби і були, а от існування “козацької столиці”, чи хоча б фортеці, вони здебільшого не підтверджують.

– Так пишуть, бо їм заплатили. Ось вам чудове підтвердження про фортецю. Левассер де Боплан, французький інженер-фортифікатор, – відповідає Скіф на це. Йде до книжкової полиці та, не вишукуючи, бере звідти книжку.

– Є отака книжка. Роздобути її неможливо, тому що люди, котрі її надрукували, порубали потім увесь тираж. Книжка доводить, що ця місцевість не може комусь належати.

Гортає сторінки і показує нам розворот з ілюстраціями.

На фото дійсно фортеця. Підпис під малюнком наголошує, що зображення на гравюрі пов’язують із Трахтемирівом. А сам Боплан у “Описі України” згадував козацький монастир.

Олег Георгійович відволікається у вікно. Там з’явилось кілька нових людей.

– Дуже цікаво як вони по-хазяйськи прутся… – проводжає їх поглядом, поки ті проходять у нього за хатою.

– Ну-сссс, – повертається до розмови. – Фортеця була. Багато чого тут було… У мене он стоїть “Тайна Христа” Олеся Бердника з дарчим надписом, де він пише, що Діва Марія виношувала Христа в Трахтемирові та на Запоріжжі. Ну та й заради Бога!

– У вас же тут плита з емблемою його “Духовної республіки”…

– Ось я останній представник Духовної республіки. Але це фікція. Під духовну республіку було зібрано… Знаєте скільки коштує ця плита? Образно кажучи, двадцять мільйонів долярів. Все ці “духовники” розікрали.

До речі, як тільки вони серйозно посягнули на Трахтемирів – їм одразу прийшла хана – Чумак помер від обширного інфаркту, а Бердника розбив інсульт і він потім ще два роки прожив як рослина і теж помер.

Це місце проти всіх правил фізики і соціуму. Нікого не пускає. Ви знаходитесь на порозі сакрального серця України. Я відчув, коли тут опинився, що це абсолютно унікальне місце.

Копії зброї та обладунків виготовляв для кіно відомий майстер Юлій Тихонов. Фото Андрія Чернеги

У 1994 році на території півострова був створений Державний історико-культурний заповідник “Трахтемирів” площею понад 11 тис га.

У 2000 році практично вся земля заповідника перейшла у користування приватного Регіонального ландшафтного парку “Трахтемирів”, кінцевим фактичним власником якого був одіозний політик Ігорь Бакай (за часів Кучми був головою НАК “Нафтогаз”, пізніше Комітету з водного господарства, потім Державного управління справами).

Мисливський будинок Ігоря Бакая. Фото зі sjozya.livejournal.com

Заповідник використовували для відпочинку і полювання. Звели тут мисливський будинок, вертолітний майданчик, мисливські вишки, запустили чимало звірів. На територію нікого не пускали.

Після Помаранчевої революції Бакая оголосили в міжнародний розшук. Він перебрався до Росії і взяв тамтешнє громадянство. За даними Слідство.INFO наразі парк належить компанії з острова Мен, яка через низку офшорних компаній належить народному депутату Вадиму Новинському.

Навесні 2015-го мисливський будинок згорів. Від нього залишився лиш фундамент та камін з димарем.

У минулому році мисливський будинок Ігоря Бакая згорів. Фото Андрія Чернеги

– Будинок той збудований на кістках. Там був пантеон козацької слави, – розповідає Скіф, додаючи, що там поховали козака Муху, який відбив татарський набіг, що прийшов за ясирем.

Узагалі на півострові чимало могил з кам’яними хрестами, чи плитами. Переважна більшість з них XIX століття, проте є і давніші.

– На березі, де хотіли зробити пляж, – продовжує Олег Георгійович, – коли шурнули землю бульдозером, то полетіли кістки й черепи. Там була церква і в її межах могили найбільш іменитих громадян. Перевернули плиту 1736-го року: “Тут покоїться раба Божа Параскева”. Це справжня плита козацького часу.

Могильна плита 1736-го року, яку знайшли коли хотіли зробити пляж. Фото Андрія Чернеги

Два дерев’яні будинки біля дитячого табору вціліли з часів Бакая. Їх пропонують в оренду відпочивальникам за 1500 грн на добу. Власне, біля них і пораються ті люди, що нас впустили.

– З ними я не спілкуюся. Вони наговорюють на мене всілякої гидоти, – каже Скіф. – Таких будиночків було 26. А залишилось тільки два. Решта згнили. Вони хотіли наставити їх на всьому півострові. І біля святилища поставити теж… Але кожен хто хотів покласти лапу на святилище закінчував дуже печально.

Часто Олега Георгійовича називають відлюдником, проте він заперечує:

– Називати мене відлюдником – це безглуздя. І, головне, – це незнання української мови. “Відлюдник” – це людиноненависник російською. А правильна назва “самітник”. Чи “отшельник”. Це не та людина, що живе окремо від людей. Це людина, що має власне уявлення про світ і живе по-своєму… Ой! Та як мене тільки не називають… Мене називали провідником. От із цим я згоден!

Сусіди Олега Петрика живуть у Трахтемирові поки немає снігу.

– Жили б і весь час, та бояться, що взимку не витримають, – говорить Скіф. – Тут велика сім’я. Три покоління. Це їхня родова хата.

Проте йому тут ніколи не буває самотньо. Люди заходять до нього постійно. Тим паче зараз, коли “кінець сезону”.

– Люди боялись спеки. Потім дощі та знову спека. А зараз такий період що люди рвонули. Буває, що табір стоїть з двох десятків наметів. Вчора було вісім машин, сьогодні чотири, а скільки ще буде до вечора я і не знаю.

Сусіди Олега Петрика живуть у Трахтемирові поки немає снігу. Відвідувачі є і взимку, проте їх значно менше. Фото Андрія Чернеги

Відвідувачі є і взимку, проте їх значно менше.

– Але взимку приходять найголовніші, – говорить Скіф. – Тобто люди, що близькі природі, що живуть у природі, або котрі намагаються. Ті, хто сюди приїздять помолитись, очиститись та спробувати зрозуміти для чого вони на білому світі.

Приходять блукачі – люди, які живуть у природі та не заходять у міста. Ходять по всій землі. Скіф каже, що у них зовсім інші знання, інші мізки.

– У них інший час. Сказати вам, що вони живуть на землі по кілька сотень років, так ви ж не повірите. Їх одразу видно по статурі. Вони не молоді, але й не старі. Вони дорослі, сильні. Очі у них, вираз обличчя, як у старих, а тіло 50-60-річне. Вони мають і фізичну силу, і моральну.

Вони говорять про головне. Кожна їхня поява – велике свято для мене. Ми просто можемо посидіти помовчати і нам цього достатньо. Іде таке наповнення… – робить довгу паузу.

Скіф каже, що взимку до нього приходять найголовніші. Фото Андрія Чернеги

Часом з’являються люди хворі. Скіф говорить, що їх виліковує сам півострів і святилище, зокрема.

– Ось, наприклад, є у мене прийомна дочка. Її мені привели сліпою у 23-роки. Осліпла від нервової напруги – здавала іспити і перенервувала. Батьки у неї сліпі, тож це погана спадковість. Це ж велику відповідальність взяти на себе, але що Творець посилає – те і приймаю.

Дівчина прожила у Петрика півроку, він щодня водив її до святилища, а потім стала можливою операція. Зараз їй 35 і вона “фотографією бавиться у місті“.

Олег Георгійович і сам приїхав у Трахтемирів хворий. Впродовж п’яти років у нього була висока температура. Тут все одразу минуло.

Скіф каже, що кровних родичів не має. Одруженим же він був кілька разів.

– Але то тільки мої дружини вважали, що я одружений, – уточнює. – Кожній своїй наступній я говорив, що у шлюб не вірю і це взагалі маразм. Таврування худоби.

Та після шлюбів у Олега Георгійовича залишились дві доньки.

– Біологічні, – наголошує він, – Їх деякі мої кохані завели проти моєї волі. Не знаю, що вони собі думали… Який я батько? Батько повинен обезпечувати, а я ніколи нікого не обезпечував. Мене самого обезпечує завжди Творець. І я взагалі вважаю, що людина не повинна жити “для”. Мені це нецікаво.

Осюди Скіф втік від соціуму, жінок і доньок. Фото Андрія Чернеги

Однією з його дружин була відома актриса, народна артистка України, Раїса Недашківська. Їх свого часу познайомив той-таки Некрасов.

У шлюбі вони з Олегом Петриком прожили сім років. У своїх інтерв’ю про особисте життя Недашківська не надто позитивно відгукується про чоловіка.

Як от, наприклад у газеті “Дзеркало Тижня” за 11 квітня 2008-го року: “Віктор Некрасов познайомив мене з однією людиною. Він теж був неординарною особистістю, але з такою біографією, що його рідна бабуся не могла у Києві прописати. Щоб прописали я повинна була вийти за нього заміж. Так і прожили сім років поки я не зрозуміла, що він не цілком психічно здорова людина. Та при цьому були і світлі моменти. Він був романтиком, міг зрізати дерево, яке цвіло і принести в дім. Жити з ним було неможливо, але я його жаліла. Друзі буквально змусили подати на розлучення“.

В іншому інтерв’ю, в №34 газети “Бульвар Гордона”, вона згадувала, що “…за руку відвела його в театральний інститут, він туди легко вступив. І більше не переступив його поріг, мовляв, “якщо я закінчу цей інститут, то стану таким же дибілом, як ви”.

Згадує, що він ніде не працював: “Ріс творчо. До четвертої години ходив по квартирі, а потім каже: “Ну-с, я їсти хочу. Піди щось купи”. Пам’ятаю, я якраз мила посуд і, коли дійшло до “ну-с”, як грюкну сковорідкою об підлогу, що та і вігнулась. Слава Богу, мене щось стримало і я не угріла його цією залізякою. Написала заяву на розлучення…”

Після шлюбів у Олега Георгійовича залишились дві доньки, але він з ними не спілкується. Фото Андрія Чернеги

Скіф часто позирає у вікно. Там метушаться люди. Під’їжджає сірий позашляховик Лексус.

– Та що ж він там робить?! – зітхає і поривається вийти. Зупиняється.

– Ви ось що… Йдіть на “220”, а на зворотньому шляху зайдете, я трішки тут розгребусь. Як дійти знаєте? Що це таке знаєте? “220” – центральне місце “зони”, як кажуть езотерики. І святилище, як кажуть віруючі усіх конфесій.

Зараз ви увійдете в обваловану зону. Цим валам десять тисяч років. “За неперевіреними даними”, як кажуть. Але ж вони кажуть те, за що їм платять. І ось у центрі є така залізяка “треангулятор”. Оце “Висота 220”. Точка сили позначена на всіх езотеричних картах світу.

Ми відправляємось на гору, бо, як сказав Олег Георгійович, бути тут і не побувати на “220” – не годиться. Сам він підходить до людей, що метушаться.

Йдемо постійно вгору втоптаною стежкою. Часто земля біля неї зрита дикими кабанами. Дерева вже жовтіють. Іти в один бік більше трьох кілометрів. В одному місці стежка попід валами, про які говорив Скіф. Затримуємось там на краю, на певний час.

Вали, що їм 10 тисяч років за неперевіреними даними. Фото Андрія Чернеги

Заходимо на “220”. Її вершину, як і розказував Олег Петрик, вінчає невеличка залізна вежа. Кілька людей поруч пакують рюкзаки, певно ночували тут. Чудова панорама. Переяслав, як на долоні. Затримуємось.

Йдучи назад, зустрічаємо кілька вервечок людей які підіймаються на гору. Двічі проходять чоловіки у військовій формі. Один із них – екскурсовод і привозить сюди людей за гроші, як розповів нам потім Скіф.

Повертаємось до його хати. Знову гавкають собаки. На гавкіт з’являється і він. Теребить чотки в руках. Матеріал, з якого вони зроблені, чи то кістки, чи то зуби, стилізовані під людський череп, видає характерний звук.

Господар розказує про малюнки на хаті:

– Це історія Кощія Безсмертного, – звертає нашу увагу на розпис дерев’яного бруска у вигляді чи то шаблі, чи то бивня, – Це трипільське.

А ось це Чур, – показує на камінь яйцевидної форми біля порогу. Зверху на ньому вирізьблені риси людського обличчя. – “Чур мене”, “Через чур”, “Парщур”. Як гноми у Європі, тролі, а в нас, у слов’ян були Чури. Камінь знайдений тут. Додали тільки обличчя. Все інше зробила природа.

Кажуть, над відновленням хати Скіфа працювали ті ж майстри, що реставрували хати у музеї в Пирогові під Києвом. Фото Андрія Чернеги

– Опля! Ні*ера собі! – на подвір’я до Скіфа завертає мотоцикл. – Прямо сюди збирається заїхати. Ну дає! – господар іде назустріч.

Жінка років 30, що сиділа позаду, знімає шолом, з-під якого вивільняється чорна коса.

– Ну і що? – звертається до них Петрик.

– Здравствуйте! – відповідають російською.

– Що?

– Здравствуйте! Ми до Вас у гості. Можна? – каже чоловік, знімаючи шолом.

– Дуже добре. Далі не поїдете. Їздити по храмові недобре.

– Ми ж не знали. Нам сказали можна.

– Хто сказав?

– Там, – показують у бік дитячого табору.

– Тоді зрозуміло. От вас Господь і навернув.

Ставлять мотоцикл. Між собою розмовляють українською.

– Це субота-неділя – службові дні у мене, – каже нам Скіф. Запрошує нових гостей до хати.

“Висота 220” – точка сили позначена на всіх езотеричних картах світу. Фото Андрія Чернеги

Просить усіх сідати, а сам іде до книжкової полиці та знову без пошуку дістає звідти книгу “Язичництво давньої Русі” Олександра Рибакова.

– Робити це – моя доля, – говорить при тому ніби сам до себе і всідається у крісло.

Олег Георгійович розповідає, що Рибаков – єдиний дослідник цього місця, енциклопедист, помер уже досить давно, проте оснанні в два роки його життя він встиг з ним поспілкуватися.

– Ви знаходитесь тут, – показує на сторінку з картосхемою. – В Трахтемирові. Ось це позначені древні вали, котрими оточена певна територія, аномальна зона. Це все – великий храм. Природний храм із колоссальною духовною силою.

Він може ощасливити, благословити людину, а може і відібрати силу. В залежності хто до нього як ставиться. Наш гегемон лізе туди рветься з наметами, розпалює вогнища. Вони б і в церкві намет поставили із задоволенням…

Петрик ще довго смакує тему поганих “езотериків-жмуриків-хмериків, всіляких йогів-шмогів та іншої публіки”, розповідає про місце сили та священну землю.

Скіф вірить, що живе на території великого природного храму із колосальною духовною силою. Фото Андрія Чернеги

Гості цікавляться побутом господаря:

– А чим Ви тут харчуєтесь, – запитують.

– О Боже! – емоційно реагує Скіф. Видно, що йому часто ставлять таке питання. – Годує нас Творець. Потрібно одного разу на нього покластися та перестати смикатись, що нема чого їсти. Немає – отже не потрібно. А коли здається, що зовсім немає чого, тоді якраз і посилається.

Зараз у мене з харчуванням питання відпадає взагалі. Привозять стільки, що я сусідам віддаю. Приїжджають люди і всі думають про те, чим же я тут харчуюсь. І натягують. Найжахливіше: куди подіти делікатеси? Це ви позвикали до цих ковбасок, а я все роздаю сусідам.

– У вас тут газ є, щоб готувати?

– Та який газ?! Ніякого газу! Баллон то є десь на горищі. Мені мої молоді друзі усе привозять. Все намагаються повернути мене в загальне русло цивілізації. У мене навіть інтернет є!

Ми здивовані.

– Але він за сімома замками, – додає Олег Георгійович. – Лежить і я його не чіпаю. Не користуюсь і вважаю, що це чортівня. Я кажу, що у диявола є два найбільш великих винаходи: гроші та комп’ютер. Такого глобального отупіння світу після грошей ще не було.

– А світло є у Вас?

– Світла у мене чимало, – розводить руками. – Електрики вашої нема.

– А як же інтернет?

– У мене є батарея. От якраз відвіз її на зарядку в сусіднє село. Я ж кіношник у минулому і не можу без кіно. У мене велика колекція, молодь долучаю до мистецтва. Ви ж дивитесь не кіно, а Бог знає що! Блимання оце ідіодське, – трясе чітками. –Ви серйозне кіно не в силі усвідомити. Вам нудно. А в мене є справжнє кіно. Люди приїжджають і відкривають його для себе.

Гості збираються йти на вали. Заносять шоломи до хати.

– У святилище найкраще йти під час заходу і проводжати там сонце, – інструктує їх Скіф. – А в сутінках повертатись назад. Або ж зранку. Коли до мене приїздять люди, які розчарувались у медицині, то їх виліковує просто відвідування святилища у правильний час. У час магів, зранку і ввечері. Коли природа жива і лікує. Ну… Кого лікує, а кого й не лікує. Якщо людина вже заборгувала природі…

Олег Георгійович проводжає гостей до стежки. Повертається до нас.

– Ну вже все, достатньо. Тепер буду займатись домашніми клопотами, – говорить. –Приділив вам часу скільки міг.

Дає свій номер телефону. Каже, щоб приїздили іще.

– Ну і заходьте на наш сайт, почитайте, – говорить уже на прощання.