УКРАЇНА LIVE

Кінокритик може написати об’ємну творчу біографію Анджея Вайди. Власне, такі книги вже написані і потрібно сказати, що робота великого польського режисера – справжній подарунок для будь-якого історика світового кінематографу.

Тому що шість десятиліть творчості Вайди – це і є вся післявоєнна історія кіно, з її пошуками, підйомами і падіннями, експериментами, поверненням до традицій. На відміну від багатьох знаменитих колег, які на довгі роки залишалися рабами свого творчого почерку, Вайда не боявся змін і сміливо відповідав на виклик часу – тому і творив буквально до останнього дня життя: його новий фільм вийде на екрани вже після смерті автора.

Але глядач – не кінокритик. Саме тому у кожного з нас – свій Вайда. Саме тому сприйняття режисера може відрізнятися моментом зустрічі з тим чи іншим його фільмом, моментом співпереживання, моментом актуальності цієї зустрічі для власного життя.

Є Вайда “Попелу і алмазу”, епохи своєї співпраці з незабутнім Збігнєвом Цибульським, одним із символів післявоєнного часу. Є Вайда часу “Людини з заліза” і “Людини з мармуру” – жорсткий, публіцистичний і нещадний до брехні і лицемірства. Є Вайда, який створив свого “Пана Тадеуша”, який довів, що можлива велика, майже “голлівудська”, але одночасно і прониклива екранізація класики. І є Вайда “Катині”…

У цих фільмів – різні глядач просто тому, що покоління змінювалися, а Вайда залишався. І не знаю, чи потрібно пояснювати, як переживання на прем’єрі відрізняються від “музейного” перегляду знаменитого фільму, пережитого не тобою, а твоїми власними батьками.

Вайда – режисер кількох поколінь. Але це були небайдужі покоління. Я б навіть сказав точніше – це були покоління солідарності. І з великої літери, і з маленької.

Тому що ті, хто поділяв художні цінності Вайди, не міг не перейнятися його моральним камертоном. Його вірою в людяність. Його вірою в солідарність. І його вірою в Польщу.

Але в Польщу не просто як в рідну країну, якій була присвячена велика частина його фільмів, а як в якийсь ідеальний світ, де добро завжди перемагає зло – нехай не в реальності, так в пам’яті сучасників. І ця Польща – як Ноїв ковчег, який обов’язково допливе до свого Арарату, незважаючи на всі перешкоди, трагедії і розчарування.

Таку любов до Батьківщини і таку любов до людей потрібно ще пошукати. Хтось може сказати, що такої Польщі немає – та й світу такого немає, скільки не пливи. Але важливо те, що кожен, хто бачив хоча б один великий фільм Вайди, переймався його вірою в краще і його розумінням минулого і майбутнього.

А це означає, що ковчег пливе.