УКРАЇНА LIVE

Рік почався з потрясінь: природні катаклізми, загроза третьої світової і паніка через новий вірус. 

“Галка” поспілкувалась з двома працівниками франківських лікарень, аби розповісти, з якими реаліями стикаються наші лікарі  під час пандемії коронавірусу.

Катя Масляк працює медичною сестрою у відділенні невідкладної екстреної медичної допомоги в Івано-Франківській центральній міській лікарні. Карантин для неї почався у той же вечір, коли його ввели. Відтоді вона лише або вдома, або на роботі.

-Чи не страшно мені? Чесно? Не дуже. Я від початку моніторила усі новини, і я почуваюся в безпеці, коли я «озброєна» інформацією. Більше боюся за батьків, бо у них вік старший. А ми молоді – якось переживемо це. Тай взагалі у мене така натура, що все лізу у вогонь: де найскладніше, туди й подаюсь. Ну і якщо ми всі «дамо задню» я, сестра, тато, мама – тоді що? Тому треба, значить треба”.

Ми починали працювати лише в респіраторах. Захисного одягу на початку практично не було.

“Далі головний лікар почав оснащувати лікарню усіма засобами захисту. Потім нам дали захисні окуляри та одноразовий захисний одяг. Тепер окрім цього всього ще з’явилися багаторазові захисні костюми+ бахіли.

Чергування розпочинається о 7:55. Усі колеги допомагають один одному. Старша медична сестра відділу завжди приходить і контролює увесь процес: збирає інформацію, що було за попередню зміну, та дає настанови на наступну. Також вона завжди приносить новій зміні одноразові шапочки та бахіли. Якщо зявляються нові костюми – їх також роздає. Деякі медичні сестри можуть приступати взагалі о 7:00 до роботи, бо ті, хто з сіл, їх розвозять разом о 7:00, тому відповідно, потрібна підмога. Усі допомагають один одному. Отже зайшовши до сестринської, першим ділом змінити одноразову маску на респіратор.”

Ми перетворюємося на «інопланетян».

“Спочатку особистий простий медичний костюм, на нього багаторазовий комбінезон, після нього крокси, на них бахіли. Далі на голову одноразову шапочку. Поверх неї капюшон від комбінезона. На руки рукавиці, я одягаю дві пари. Ми щасливі, що можемо собі це дозволити в ЦМКЛ, бо цим забезпечені. Але рукавиці завжди в потребі. І останній штрих: окуляри або захисний щиток.  Ну і на вчорашньому чергуванні ми придумали ще додаток: одноразову сумку із шапочки одноразової, бо немає куди ставити ручку, джгут, пластир і клей, які необхідні для роботи. І ще для телефону: одягали їх в кульочки і заклеювали скотчем.

Насправді в цьому всьому дуже важко. Важко дихати, важко рухатись. Ми вчимося пристосовуватися до того, що є.

“Комбінезони ж універсальні і великі, тому вони всюди висять. Але ми підвязуємо їх сумками або бинтом, вчимося пристосовуватися до того, що є. А є у нас, в порівнянні з іншими лікарнями, насправді всього дуже багато. Ми стараємося мало пити, бо якщо хочеться в туалет – тоді реальна запара. Це все зняти з себе і не поваляти по землі – це прям челендж. Тому, так – медичні сестри практично стараються не ходити в туалет, бо це все зняти і потім вдягнути назад-дуже складно і часозатратно. Ну і ніхто нікуди не ходить в інші відділення, бо якшо треба: тоді повинні зняти ввесь наш захисний одяг і одягнути чистий одноразовий. Кажуть, що в одноразових дуже потіють. Я, якщо чесно – не знаю, бо я відразу почала працювати в багаторазовому. Їх шиють з різних матеріалів. Але ті, якими нас забезпечили, насправді дуже класні. Парять, якщо на голе тіло. Вчора я була в костюмі своєму на короткий рукав, думала так буде менш жарко, не одягнула кофтину під них, то до рук прилипав костюм”.

Коли знімаєш окуляри, чи то щиток, маску – залишаються реальні синяки. Але це необхідно.

-Чи багато лікарів звільнилось за час оголошення карантину? Чи не з’являлось у тебе таких думок?

-Про лікарів не знаю, а взагалі багато хто з медичних працівників позвільнялося або взяло відпустку за свій рахунок ще з самого початку.  У мене не було думок звільнятися – чому? Для мене це навпаки шанс нарешті напряму побачити пневмонії і їх зрозуміти. Тому я підтягнула свої “скіли” в терапії. Плюс – це все, що відбувається – для мене це історія!”

Також “Галка” поспілкувалась із анестезіологом реанімаційного відділення однієї з лікарень Франківська. Щоправда, молодий фахівець попросив себе не називати.

-Як для тебе почався карантин, які були думки на початку?

-Про появу самого вірусу я дізнався з новин, ще коли з’явилися перші пацієнти в Ухані, і регулярно за цим слідкував. Близько місяця воно здавалося дуже далеким, неправдоподібним. Коли ще тоді епідемія ширилась – з’явилася думка купити ефективний респіратор, чи декілька безпечніших захисних масок для роботи. Буквально до дня оголошення карантину в Україні – життя і робота нічим не відрізнялися від звичного режиму.

-Чи спокійно зараз ставляться рідні до твоєї роботи, не страшно за тебе?

-Спокою не має ні в кого. Одне діло, коли люди на карантині бояться підхопили щось в супермаркеті чи надворі, а інше – коли ти 8-12 годин контактуєш з підтвердженими важкими випадками “корони”.

Будь-яка необережність може запустити ланцюгову реакцію, ціною людських життів. Насправді сильний моральний тиск.

“Кардинально усе змінилось після появи перших хворих в лікарні. Відтоді окремий від сім’ї посуд, жодних спільних трапез чи зібрань в одній кімнаті…”

Ти рятуєш життя незнайомих людей, з іншого боку – ти стаєш ходячою бомбою для рідних, наражаєш їх на пряму небезпеку.

“Ти бачиш, наскільки ці люди є залежними від адекватного догляду і, симптоматичного, а також превентивного від ускладнень лікування. А з іншого боку, ти стаєш ходячою бомбою для рідних, батьків, ти доглядаєш і допомагаєш старших членів сім ї і наражаєш усіх на пряму небезпеку. Це ж стосується медсестер, молодшого персоналу, вони часто є ключовими ланками життєдіяльності цілих родин, і розриваються між двома фронтами”.

До пандемії мабуть уся країна була неготовою. Мабуть більше тижня від початку карантину приходилося працювати або з мінімальним захистом, або з тим, що встиг купити особисто перед хвилею паніки.

“Роками працювалося в в хірургічному костюмі, рукавичках, шапочці та медичній масці. Забезпечення вистачало рівно для перекриття планових потреб. Волонтери, резервні фонди лікарні, меценати, усі потроху почали допомагати хто чим. Нашим людям не вперше згуртовуватись схожим чином. З’явилися спочатку респіратори, одноразові халати, дрібні розхідники. Але це реанімація і обласний центр – в районах спочатку все було куди повільніше”.