Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.
Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.
На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.
Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.
…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.
Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.
«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».
Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.
А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.
Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.
Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.
Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.
На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.
А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.
Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.
Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.
На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.
Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.
…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.
Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.
«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».
Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.
А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.
Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.
Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.
Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.
На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.
А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.
Через певний час ми знову прийшли на планове УЗД в ту ж приватну клініку. Нам повідомили, що дітей із такими діагнозами оперують у Києві. Почали дізнаватись, у якій саме лікарні й що потрібно робити. Наша з чоловіком надія на те, що все буде добре, не згасла, ми знайшли цю лікарню і почали збирати документи, щоб отримати направлення до Києва. Бо це все не так просто, як думали.
Потрібно було направлення від головного лікаря перинатального центру. Ох і набігалися ми за ним, як сьогодні пам’ятаю. Але все-таки добилися свого. Їдучи до Києва, ми не знали, як добратися, що нас там чекає. Але сестра нашої невістки, котра мешкає в Києві, нам допомогла із проживанням і добиранням. Ми дуже вдячні їй за все.
Приїхали в інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова. Завідувач відділення нас прийняв, глянув на направлення і запитав, як я відчуваю рухи дитини, активна вона чи ні. Я відповіла, що дівчинка жвава, що відчуваю її рухи.
Лікар сказав, що це дуже добре, і дав направлення на додаткове обстеження. Не пам’ятаю, як воно називається. Мені робили УЗД і одночасно запихали в живіт довгу голку, щоби взяти кров у дитини, аби визначити групу крові та чи є синдром Дауна. Ту голку мені запихали тричі. Було дуже боляче, бо без наркозу. Після процедури лікар сказав, що можна йти в палату, а мені в очах потемніло. Йшла, тримаючись за медсестру. Коли лягла, ще довго не чула рухів дитини.
Через годину я пішла до чоловіка — і ми разом запитали в лікаря, чи можна вже йти, бо ж поїзд незадовго. Він мене відпустив, але сказав, щоб я ходила поволі, адже після такої процедури не бажано вставати певний час.
Ми забігли у поїзд в останню хвилину. Живіт болів, бо поспішали. А ще взяли квитки в експрес, де тільки сидячі місця, тож навіть прилягти не було де. Дуже хотілось їсти. Ще снідали чаєм і канапкою, а на годиннику — вісімнадцята вечора. Грошей, що залишилися в гаманці, вистачило на дві пачки вафельок.
У поїзді навпроти нас сиділи вже старші чоловік і жінка. Ми з ними розговорилися. З’ясувалося, що жінка працює в Америці дитячим педіатром, а в Україну приїхала в сімейних справах. Наталя (так звати жінку) розповіла, що дітей із такими діагнозами оперують у Європі.
Ці люди побачили, що ми з чоловіком не маємо грошей, і замовили нам чай. А потім дали триста доларів зі словами: «Беріть, вони вам будуть потрібні». Ми обмінялися номерами телефонів і разом вийшли в Тернополі. Пані Наталю і пане Василю, ми завжди про вас пам’ятаємо і молимося за вашу родину.
…Через два тижні прийшли результати. Жодних додаткових діагнозів не було виявлено. Вагітність протікала добре. Одного разу я поїхала до священника-монаха, із ним поговорила про свою ситуацію із дитинкою. Він мене розрадив, сказавши, що я зробила правильно, що не взяла на душу тяжкого гріха.
За два-три тижні до пологів ми поїхали у Київ до нейрохірурга. Він порадив мені народжувати в столиці, зателефонував до іншого лікаря, а потім дав мені адресу лікарні, де моя дитинка мала з’явитися на світ.
Та лікарня була за десять хвилин ходи від інституту нейрохірургії. Я поїхала додому, зібрала речі для себе і дитинки й лягла в лікарню на 37—38-му тижні вагітності. Чоловік поїхав додому.
Лікарі вирішили робити кесарський розтин, а пізніше з’ясувалося, що треба буде зібрати пуповинну кров, бо вона буде потрібна дитині під час операції. У цьому мені допомогла медсестра. Вона зателефонувала в банк пуповинної крові й усе влаштувала.
У пологовому був дуже добрий і люб’язний медперсонал. У вівторок лікар мене оглянув і сказав, що я ще не народжуватиму. А в середу завідувач лікарні призначив операцію на п’ятницю, бо саме того дня в інституті нейрохірургії виписували дитину, тобто звільнялося місце для моєї. З четверга на п’ятницю я була в палаті самісінька, багато молилася, не знала, що мене чекає. Вранці приїхали чоловік із моєю мамою…
І ось я вже в операційній залі, все готово. Лежу, руки тремтять, сльози котяться. Відчуваю: живіт починають чимось змащувати, щось холодненьке тече у вену через катетер. А я подумки молюся. Лікарка-анестезіолог щось до мене говорить, а я глянула на неї, сказала ще кілька слів молитви і заснула.
Прокинулася вже в реанімації. Не пам’ятаю, як відійшла від наркозу. Але жінки розказували, що дуже плакала. Прийшовши до тями, зателефонувала мамі. Вона сказала, що пуповинну кров зібрали до останньої краплі, а дитинка дуже гарна, і голівка в неї нормальна, як у звичайних дітей. Не завбільшки з тіло, як нас лякали. Я плакала від щастя і дякувала Богу, що почув наші спільні молитви. Spina Bifida все ж таки був на спинці, тож без операції не обійшлося.
Народила я донечку 27 вересня, у велике свято Чесного Хреста і водночас у строгий піст. Марія народилася в п’ятницю — і її одразу забрали «швидкою» в інститут нейрохірургії. Моя мама була біля дитини, а чоловік розривався між мною і фондом, який безкоштовно надав нам послугу зі збору пуповинної крові. Потрібно було заповняти бланки і підписувати чимало документів.
Маленьку забрали в реанімацію, вона пробула там до понеділка. У понеділок їй зробили першу операцію на грижу Spina Bifida, знову забрали в реанімацію. І тільки в середу Марію привезли в палату до моєї мами. Я тоді вже ходила, дуже просила медсестру відпустити мене до дитинки — і вона дозволила.
Прийшовши до палати своєї донечки, я заплакала від щастя. Побачила ті маленькі пухкенькі щічки, маленькі рученятка, на одній з яких був катетер. Вона спала. Та щойно я присіла біля неї —прокинулася і глянула на мене голубими оченятками. І я зрозуміла, як ми правильно вчинили, що довірилися Богові й залишили дитинку.
У п’ятницю мені зняли шви і виписали. Я вже була біля донечки постійно, моя мама також, а чоловік уранці приходив і сидів увесь день у коридорі, бо до палати його не пускали. Ми із мамою по черзі виходили й розказували, що говорить лікар і як почувається Марія.
Одного вечора лікар все ж дозволив зайти до палати чоловікові. Одягнувши спеціальний одяг, він переступив поріг і… не стримав сліз.
Минуло три тижні. В дитинки почала ззаду збільшуватися голівка. Лікар сказав, що в Марії прогресує гідроцефалія, потрібне шунтування. Після нього все внормувалося — і через два тижні нас виписали з лікарні.
Удома ми охрестили донечку Марією і кличемо її так донині. Скоро їй виповниться сім років, уже закінчує перший клас. Наша Марія розумна, активна. Дякувати Богу, в нас усе добре.
Я нітрохи не шкодую, що пройшла такий непростий шлях. Бо тепер знаю: Бог ніколи не покине у важку хвилину того, хто з Ним у молитві. А що тільки лікарі мені не говорили! Щоб я йшла на аборт, що дитинка не житиме з такими діагнозами…
Проте ми з чоловіком твердо вирішили зберегти нашій донечці життя і вірили, що все буде добре, бо все в Божих руках. Вірте, люди, й ви. Моліться, не втрачайте віри і надії — і Бог почує вас.
Сердечно дякуємо мешканцям сіл, людям, котрі не знали нас, але допомогли нам фінансово.
Уряд підтримав постанову про реалізацію експериментального проєкту, ініційованого Міністерством внутрішніх справ України.Створення Центру дозволить значно…
hacked by trenggalek6etar- JATIM4U -Jangene_Cakep - Panataran - 0x1999 - 0xIDiot - Unlucky - Mr.Optimuz_Root
У Москві в неділю під час мітингу КПРФ затримали близько 60 осіб, на акції лунали…
“Розвідка, аналітики Генерального штабу та Міністерства оборони оцінили наслідки нещодавніх далекобійних ударів Сил безпеки та…
Цієї ночі Служба безпеки України успішно атакувала військовий аеродром «Ханська» у Республіці Адигея рф. Відстань…
У кожного з нас серце б’ється заради найрідніших, і для воїнів 92 бригади це найвищий…