Просять звання Героя України: ким був загиблий на фронті Тарас Матвіїв
Командування частини 24 ОМБр імені короля Данила ініціювало процедуру подання на звання Героя України молодшому лейтенанту Тарасу Матвіїву, який загинув на Донбасі 10 липня.
Про це повідомила пресслужба 24-тої окремої механізованої бригади.
Повідомляється, що 10 липня близько 20:00 бойовики обстріляли позицію, якою командував Матвіїв, в районі села Троїцьке Попаснянського району на Луганщині.
«Били зі 120 мм мінометів. Одна з мін потрапила в бліндаж, де було двоє вояків. Бліндаж загорівся і частково обвалився. Тарас першим кинувся на допомогу побратимам — витягнув двох своїх бійців назовні і відніс в безпечне місце. В цей час ще одна міна впала на позицію і осколками смертельно поранила Тараса», — йдеться в повідомленні.
31-річний Тарас Матвіїв, за освітою журналіст, почав службу у 24 ОМБр з базуванням на Львівщині з 2019 року.
Водночас, на фронті він перебував з початку війни — спочатку як волонтер, а далі як боєць в складі добровольчої частини «Карпатська Січ».
«Він спочатку до нас їздив як волонтер зі своїм другом Славком зі Львова, але паралельно почали заступали на позиції. Пройшов буквально п’ятиденний вишкіл і все. Дуже достойний мужній хлопчина, не відмовляв ніколи у виконання будь-якого завдання, чи то бойового чи господарського», — розповідає у коментарі hromadske тодішній командир «Карпатської січі» Олег Куцин.
«Мені дуже бракувало людей в Пісках. Я приїхав на позицію в Первомайське і спитав, хто може поїхати і він викликався. Там продовжив його вчити, інструктувати. А вже згодом він мені каже: ти що мене не впізнав? Я з Жидачева, ми разом з Ходорова на Майдан їхали в поїзді, який заблокували. Отак знову життя звело», — це вже пригадує hromadske тодішній заступник комбата «КС» Андрій Чад.
За його словами, Тарас був на позиціях до початку літа 2015 року. А потім поїхав в Жидачів вирішувати якісь родинні клопоти.
«Я сподівався, що він вернеться, бо був толковий хлопець, хотів зробити його командиром взводу», — додає Чад.
Проте Тарас зайнявся вдома громадською діяльністю, а в жовті 2015 року від «Української Галицької партії» став депутатом Жидачівської райради.
«Ми розмовляли з ним по роботі про незаконну вирубку лісів. Бо це Тарас із друзями голими руками зупиняли вагони з деревом на залізничних станціях на Львівщині. Потім говорили про відродження футбольного клубу «Авангард» у Жидачеві, яким займався Тарас. Він запрошував на «Удеч-Фест» в Жидачів; йому з однодумцями завжди вдавалося організувати дуже класний і представницький фест», — згадує львівський журналіст Володимир Семків, додаючи, що «Тарас мав піти дуже далеко».
Проте його знову потягло до військової справи і з вересня 2018 року вступив на курси лідерства Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, щоб стати офіцером Збройних сил України.
«Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь в самоврядуванні і аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар‘єру і навіть давні мрії …Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки», — пригадують його слова у соцмережах.
Переломним в його житті став Майдан, коли з журналіста (працював на телеканалі TVI та ТРК «Ера») став членом 3 сотні Самооборони.
18 лютого він мав відсвяткувати своє 25-річчя, але в цей день помчав з Ходорова в на Майдан.
«Я не святкую день народження. Вже 5 років… Десятки людей загинули, серед них Топій, тіло якого ми опізнавали у центральному морзі кілька днів по тому і стриянин Корчак. Це стало точкою неповернення. Вже надранок 19-того наша сотня була серед перших відчайдухів, що прийшли на підмогу і крокували Хрещатиком. Тоді ми ще не знали, що всього за день розпочнеться нова епоха в історії країни. Через кров до обнови. Ми не знали про стрільців Кусюка і Якименка, план зачистки «Бумеранг» і панічну втечу верхівки країни. Тоді ще були живі поет Сольчаник і мій земляк Точин, як і пів сотні інших чудових Людей. Ми не знали про сотню зниклих і що невдовзі будемо групою ентузіастів їх розшукувати. Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотніми… Відтоді мій ДН — це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішли, і всіх, хто досі залишається поруч», — згадував він через 5 років з тих трагічних подій.
«Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше — не стояв осторонь», — до шостої річниці Майдану тоді написав Тарас, який також був координатором «Пошукової ініціативи Майдану».
Як повідомив hromadke його колишній командир Андрій Чад, поховають Тараса в Жидачеві, де живуть його батьки, які втратили єдиного сина. Перед тим планується прощання у Києві на Майдані.
Шукайте деталі в групі Facebook
