УКРАЇНА LIVE

Засліплені майже неіснуючим шансом, люди забувають, що їх важко хвора близька людина помре, а їм доведеться жити далі.

Цей гранично відвертий пост залишила лікар Маргарита Алексєєва:

«Ще навчаючись в університеті, я дивувалася, як багато всяких хвороб, напастей і неприємностей трапляється з людиною. Пам’ятається, тоді мені було дивно, як при такій кількості проблем на одну людську істоту ми вмудряємося дожити до своїх років і навіть народити здорових дітей.

Нам дуже пощастило. Всім нам – мені і вам, здатним читати і усвідомлювати написане тут. Але є й інша категорія громадян, причому, що природно, досить численна. Це ті самі, кому не пощастило. Ті самі, хто спіймав моторошні недуги або внутрішньоутробно, або відразу після народження, або в більш пізньому віці.

Але і серед цих нещасних є ті, кому пощастило більше і ті, кому менше. Є ті, хто в повній мірі усвідомлює свою невиліковність або невиліковність свого родича, страждає, проходить стадії вмирання і горя (яких, нагадаю, п’ять по Кюблер-Росс), і, за підсумком, більш-менш болісно вмирає. Так ось: цим людям відносно пощастило.

Я ж поведу мову про тих, кому не пощастило зовсім, оскільки з ними доводиться стикатися набагато частіше. З екранів телевізорів, моніторів комп’ютерів, бігбордів, реклам в громадському транспорті на нас дивляться їх сумні, повні благання очі. Хоча, ймовірно, це нам так хочеться думати – про печаль і благання.

Зрозуміло, більшість з них – діти, і вони слабо розуміють, що з ними відбувається. Проте це розуміють дорослі, які створили всі ці плакати і відеоряди. Думають, що розуміють. «Маленькій Аллі з нейробластомою 4 стадії з проростанням всюди терміново потрібна операція в Ізраїлі». »Допоможемо Демиду із злоякісною пухлиною стовбура мозку пройти курс лікування в Швейцарії». І тому подібне.

Ми все це бачили.

Різні люди, різні сім’ї, схожі діагнози, єдиний результат. Всі ці крики про допомогу раніше викликали гірку усмішку, а тепер – досаду і роздратування.

Родичі проходять ті ж стадії горя і вмирання, що і самі вмирають. І те, що ми бачимо – третя з п’яти.

Можливо, я пройшла б ті ж стадії, що і вони. Продала б квартиру, розставила скриньки для збору коштів у великих торгових центрах, писала б сльозливі пости про шалені тисячі євро, за які нас погодилася лікувати єдина клініка на півдні Німеччини, але…

Так вже вийшло, що я лікар. І як лікар, я прекрасно розумію, що рак в запущеній стадії – вирок. І вмирають від нього всюди: і в Штатах, і в Гваделупі. Не вірите мені – зверніться до офіційної статистики. Не вірите їй – дивіться сопливі навколомедичні серіали західного виробництва.

Там люблять обсмоктувати цю тему. Рак на останніх стадіях – це завжди смерть, більш-менш болісна. Це завжди біль. Це завжди страждання.

І мені щиро шкода тих, хто має ілюзії, що в Ізраїлі смерть перестане бути смертю.

Термінальні стадії захворювань це маркери близького завершення земного шляху. І лікарі в усіх країнах це розуміють. Якщо вмираючого погодилися взяти на лікування, то лише тому, що горе і крокуюча з ним поруч надія завжди були прекрасним бізнесом.

Тому краще, що ви можете зробити для вмираючої дитини – це дати йому померти. Засліплені майже неіснуючим шансом, люди забувають, що їх важко хвора близька людина помре, а їм доведеться жити далі. Де жити, якщо житло продано в ім’я Швейцарської Клініки?

На що жити, якщо найближчі пару десятків років їм доведеться працювати на роздачу боргів? Про це не думається, так само як і здається блюзнірським питання, бажали б кохані вмираючі їм такої долі.

Все, що ви можете – це бути поруч, поки вони вмирають. Все, на що вам варто витратити гроші – це на адекватне знеболювання (а це не так дорого, як курс марного лікування в Західній Клініці). Звозіть вмираючу  дитину до моря.

Замовте для вмираючої матері концерт її улюбленої музики. Виконайте мрії, які можливо виконати. Дозвольте вмираючим бачити вас, нехай і нещасними, але не за межею руйнування. Дайте їм зрозуміти, що вони залишають вас не в найважчій ситуації.

І, заради всього святого, дайте їм померти. Це право так само є недоторканним, як і право на життя… »