Руслан – підтверджений “Червоним Хрестом” і Російською Федерацією військовополонений, за запевненнями української сторони – є в списках на обмін. Мати продовжує чекати сина, радіє листам і з жахом думає про те, що інколи з російських колоній повертають тіла наших хлопців.

Тетяна Чугунова, мати Руслана, розповіла OBOZ.UA, як дізналася про полон сина, шукала й чекала та що відчувала, коли отримала перший лист.

Мій син, контрактник у 36-й бригаді морської піхоти, повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Від самого початку там була дуже складна ситуація, росіяни нещадно обстрілювали місто. Руслан захищав порт Ілліча, але вже з початку квітня 2022 року хлопці не могли утримувати позиції – закінчилися боєприпаси, їжа, вода. Вони перебували не просто в оточенні, було три кільця оточення. Зв’язку також майже не було, інколи Руслан міг вночі надіслати якийсь плюсик або я бачила, що він просто був у мережі. Цього було достатньо для того, щоб я знала, що він живий.

Приблизно 12 чи 13 квітня 2022 року мені подзвонила його цивільна дружина і сказала, що Руслан в полоні. Вона теж військовослужбовець, і пояснила мені, куди треба звертатися, щоб Руслана внесли в списки на обмін і все було офіційно.

Нескінченне ходіння по кабінетах

Тоді таких механізмів, як зараз, ще не було. Три дні я намагалася подати заяву в поліцію, вони відмовляли, і врешті я їх змусила прийняти заяву. Мені потрібен був ще витяг з ЄРДР, але поліція взяла у мене лише мазок ДНК. Потім була віцепрем’єрка Ірина Верещук, але її відомство обміном до пуття й не займалось. З часом відкрився Координаційний штаб, омбудсмен Дмитро Лубінець почав займатися полоненими. Кабінетів у моєму житті побільшало, я була в усіх, хто так чи інакше має стосунок до пошуків та організації обміну полоненими. У мене три великі теки різноманітних заяв. До того ж я весь час моніторила Telegram-канали, щоб знайти хоч якусь згадку про сина.

Підтверджений полон і листи від сина

У мене є інформація про те, що мій син наразі підтверджений “Червоним Хрестом” та Російською Федерацією. У нього є статус військовополоненого. В Координаційному штабі мене запевняють, що Руслан є в списках на обмін.

Росіяни опублікували відео, на якому мій син звертається до президента Зеленського та уряду з проханням звільнити скоріше військовополонених. На відео я впізнала сина. Він схуд, змучений, сумний, але живий. Хоча, маю зазначити, всі ми бачили, якими наші хлопці повертаються з полону, і думаю, що перед тим, як знімати ці відео, росіяни декілька місяців відгодовували полонених. До того ж він був одягнений, тобто слідів від побоїв та електрошокера просто не видно, що вже казати про ті ураження, яких могли зазнати внутрішні органи.

Але найголовніше, що 3 січня під час обміну було звільнено хлопця, який був разом із Русланом у колонії. Він зв’язався зі мною і підтвердив, що Руслан живий і перебуває в СІЗО №2 міста Галич Костромської області РФ.

Також за ці два роки в мене є два листи від сина. Перший було датовано серпнем 2022 року. В конверті, достатньо великий лист, я впізнала почерк сина. Він пише, що любить мене і просить чекати. Другий лист прийшов буквально кілька місяців тому. Мені подзвонили з офісу нашого омбудсмена та сказали, що є лист, але не в конверті, а буквально три рядочки, сфотографовані та відправлені мені у вайбер. “Мамо, я тебе люблю, чекаю, я живий і здоровий”. Для мене це було головне, я дуже зраділа, що хоча б якийсь зв’язок.

Я знаю, що за ці 2,5 роки з полону повернули понад три тисячі людей. Але ж тільки з Маріуполя таку кількість людей росіяни захопили в полон. Серед них були важкопоранені, абсолютно виснажені. Ми, я та інші матері, діти й дружини, чекаємо свої рідних. Скільки ще чекати? Вже третій рік полону, знущань і тортур. Я знаю, що інколи хлопці не витримують, і росіяни повертають нам тіла. Але кожного разу я відганяю від себе такі думки, зараз у мене є підтвердження, що мій син – живий, і я дуже чекаю наступного обміну.

Чому виникає невдячність дітей до батьків?

Так само з тієї ж причини, з якої взагалі виникає невдячність.

Дітям робили дуже багато хорошого. Так багато, що дитина сприймала це як належне. А потім взагалі вирішила, що вона робить благодіяння, приймаючи любов і турботу батьків. У голові в неї щось клацнуло, так би мовити. І вона зрозуміла, що це батьки їй повинні за те, що вона сприймає їх любов і турботу.

Ось дитину годують кашею. Перші ложки вона їсть із задоволенням. Вона наїлась. І мама починає просити малюка з’їсти ще ложечку. За неї! За тата! За бабусю! Ну заради мене з’їж ще ложечку, благаю!

І дитина робить ласку – їсть. Так і бути. Якщо ти благаєш, піду тобі назустріч. Ам!

Бачите, як із одних стосунків виникають інші?

Не мама дає дитині поїсти каші. А дитина робить мамі послугу тим, що погоджується з’їсти ще ложечку каші. Вона не цінує більше їжі. Вона робить благодіяння. То про яку подяку може бути мова? Це мама має дякувати за милість.

Так з усіма надмірними благодіяннями виходить. Людина не просто привчається брати. Вона щиро вважає, що зробила ласку – погодилася взяти. Умовили!

Надлишок добра та турботи не цінується. А свої зусилля з поглинання каші починають дуже цінуватися. І всі хороші діти не просто приймають як належне, але навіть вважають, що це їм повинні за згоду їсти кашу.

І невдячними вони не вважають себе. Навпаки; вони багато робили для батьків. Настав час і відпочити трохи від поїдання каші. І від батьків теж…

Тож окремої причини невдячності дітей немає. Причина одна для всієї невдячності – ви давали занадто багато і переконали людину, що вона заради вас все бере і заради вас їсть. Надривається, можна сказати. І дякувати нема за що!

Давати дуже багато дуже небезпечно. Той, хто дає і бере міняються місцями. Так часто буває. Та майже завжди…

Автор: Анна Кір’янова

Українські діти страждають через втрати рідних, яких вбила Росія. 9-річний Богдан з Бахмута втратив матір та досі дуже за нею сумує, проте хлопчику допомагають пережити трагедію.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Наталії Ярмоли.

Хлопчик на власні очі бачив загибель матері
Зараз Богданчику з Бахмута 9 років. Рік тому хлопчик пережив у місті справжнє пекло. Окупанти, намагаючись захопити Бахмут, просто рівняли його із землею. Під один із таких обстрілів потрапила мама і вітчим Богдана. Із Бахмута його вивезли “Білі Янголи”.

Хлопчика вивезли до Іспанії, де він перебував у реабілітаційному таборі для дітей війни. Хтось втратив тата на фронті, хтось місяцями сидів у підвалі, а хтось, як і Богдан – бачив смерть на власні очі. Щоб поспілкуватись із хлопчиком ТСН звернулась за допомогою до психолога і фахівці порадили просто слухати дитину.

Богдан розповів ТСН про втрату матері: “Коли вони йшли, я чую летить ракета і їх вбило. Коли мені про це сказали – я побіг до тата і мами. Подивися на них і знепритомнів. Для мене мама була найріднішою”, – каже Богдан.

Хлопчик проходив реабілітацію в Іспанії
В Іспанії Богдан познайомився із Оксаною Лебедєвою – засновницею табору. І вона стала людиною, з якою він посміхався, називав другом і довіряв їй свої секрети.

“Бодіна історія показує, що справді, якщо швидко дитину помістити в безпечне середовище і відгорювати в безпечному середовищі за допомогою фахівців, це дає результат”, – каже Оксана Лебедєва.

Після реабілітації Богдан повернувся в Україну. Тут його опікунами стали родичі вітчима, що живуть на Київщині. Тоді у хлопчика стався ПТСР. Оксана Лебедєва вважає, що через те, що дитину не підтримували.

Зараз Богданчик живе у Києві
Після повторної реабілітації, Оксана вирішила допомогти знайти Богдану нову родину. Так у нього з’явились – мама Альона і тато Андрій.

Тепер Богдан живе у Києві. Його життя починається заново. І він навіть знову пішов у перший клас, адже в Бахмуті не встиг його закінчити. Батьки кажуть – він одразу став зіркою школи. Інколи хлопчик зустрічається з Оксаною.

Раніше Богдан навіть в Іспанії боявся звуку літака, тепер хлопчик хоче стати пілотом. А його мрією, попри життя у новій родині, де його люблять є повернення мами.

Щоб позбутись поганих думок, каже хлопчик – він молиться. Головне Богдан тепер знає – поруч є люди, які підтримають.

Не молися за мене більше!

Аня увірвалася в кімнату матері і з порога закричала:

– Мамо, прошу тебе, не молись за мене більше!

– У чому річ? – злякалася мати.

– Сьогодні п’ятниця – буде дискотека, ми з Ірою ідемо. І у неї хлопець з кримінального середовища.

Напевне, біси відчули мамине бажання помолитися про дочку і намагаються позбавити дівчинку цієї єдиної, але найміцнішої охорони!

І Аня пояснила:

– З хімії двійку схопила. Спочатку думала, що випадково. А потім дійшло! Поки ти вдома, то у мене все добре, а як у церкву сходиш, то відразу починається! З усім класом розсварилася. Подруги Дениса відбивають.

Аня допитливо подивилася на матір:

– Позавчора в церкву ходила?

– Ходила!

– Я двійку отримала. Олена на Дениса вішається. Ще одна твоя молитва – і я своїми руками твою Біблію порву!

– Доню, так як же так можна? – заплакала мати.

Дочка вибігла з кімнати.

– Куди ти?

– На дискотеку. Дениса у мене відіб’ють!

– Може, це на краще?

– Ні!

Залишившись одна, мати похитала головою.

«Може не потрібно за неї так молитися, раз у неї через це все життя шкереберть, – подумала раптом вона і тут же накинулася на себе: – Хоча хіба це можна назвати життям? А який жах, якщо її не зупинити, почнеться потім?..»

Мати встала на коліна почала молитися за дочку.

«Пішла! – з гіркотою зрозуміла мати. – Мабуть, ніяка молитва вже не допоможе…»

Але увійшовши в сусідню кімнату несподівано побачила, що донька досі лежить на дивані бліда, з рушником на голові.

– Захворіла? – заметушилася вона.

– Голова розколюється… – насилу вимовила Аня.

Голос у неї був безпорадний, слабкий…

Вона принесла таблетки від головного болю. Аня покірно випила їх. Вона підвелася, щоб піти на дискотеку, але зі стогоном опустила голову на подушку.

– Ні, – прошепотіла вона. – Нехай там буде, що буде, а я не можу…

Зранку усе змінилося

Але на ранок від хвороби не залишилося і сліду. Бадьора Аня навіть сама запропонувала сходити в магазин по хліб, чого давно вже не було.

Пішла. І майже відразу повернулася додому бліда, як крейда.

Побачивши її, мати сплеснула руками:

– Аню, що з тобою? Знову голова? На тобі лиця немає!

– Зі мною нічого! А от у І дійсно лиця нема!

– Як це? – не зрозуміла мати.

– Іра принесла на дискотеку соляну кислоту і хлюпнула на Олену. Денис почав бити цю божевільну. Почалася бійка. Не тільки кулаки – биті пляшки і ножі в хід пішли. Уявляєш, що було б зі мною, якби я теж була там? Точно – не під кислоту, так під ніж би потрапила.

Слава Тобі, Господи! – тільки й змогла прошепотіти мати.

Почувши це, Аня уважно подивилася на неї і запитала:

– Зізнавайся, це твоя робота?

– Ні!

– Та не хвилюйся, – схлипнула Аня. – Не порву Біблію.

– Це Господь уберіг тебе від біди. А я тільки помолилася…

Аня встала, нахилилась до матері і поцілувала її в щоку.

– Прости мене! І, будь ласка, молися за мене! – попросила вона.

І, подумавши, додала:

– Частіше…

Відразу стало зрозуміло, що це коханка. Яна тихо за стіною слухала, як її чоловік зізнавався у своїх почуттях чу жій жінці. Було не лише бо ляче, а й прикро. А потім чоловік почав говорити, що ті rроші, які вони з Яною наkопичують, він забере, і вони разом із kоханкою поїдуть кудись далеко-далеко відпочивати. Яна не стала влаштовувати сkандалу. Адже у неї в голові дозрів ідеальний план nомсти.

Яна з чоловіком відкладали велику суму rрошей прямо у сейф. Вони хотіли kупити велику дачу – як казав Яні чоловік. Насправді він для іншого туди rроші сkладав. Але й Яна чимало вкладалася.Яна сказала чоловікові, що на кілька днів поїде до мами. Вона забрала всі rроші з се йфа. Радісний чоловік відразу покликав до себе в квартиру kоханку. Вони проводили час, а потім чоловік схаменувся і зрозумів, що rрошей у се йфі немає.Він відразу став звинувачувати у всьому kоханку, адже вона чудово знала про за ощадження.

Вони сильно посв арилися, у цей момент у квартиру прийшла Яна.Вона побачила все на власні очі. Чоловік kинувся до її ніг просити пробачення. К0ханка швидко вибігла з квартири. Чоловік почав розповідати, що kоханка вкрала всі rроші. Яна ж сказала, що подасть на роз лучення.Так і вийшло, що в результаті чоловік Яни залишився без kоханки (яка не брала rроші, адже її підставила Яна), і без дружини, і без rрошей.А щаслива Яна сама поїхала відпочивати та витрачати чесно зароблені rроші.

Двоє 68-річних канадців після проведення аналізів ДНК виявили, що їх поміняли при народженні в 1955 році у пологовому будинку в провінції Манітоба. Це відкриття викликало велике замішання в обох, оскільки один з них виховувався у поселенні метисів, а інший — в українській католицькій родині. Усе своє життя вони помилялися щодо свого походження.

Цю неймовірну історію, схожу на сюжет мелодрами чи комедії, розповідає The New York Times.

Річард Бове, який був рибалкою та бізнесменом, отримав у подарунок від своєї старшої доньки у 2020 році тест ДНК і, коли пройшов його, був неймовірно здивований тим, що в його родині є українці, поляки та євреї-ашкеназі (вихідці з Європи). Усе життя він вважав себе наполовину французом, наполовину індіанцем і він виріс зі своїми дідусем і бабусею в дерев’яному будинку в поселенні метисів.

Приблизно в той самий час Едді Амброуз зруйнував свою особистість тим самим генетичним тестом. Він виріс на українських народних піснях, відвідував меси в греко-католицькій церкві та любив вареники, але зовсім не був українцем, а метисом.

Після першого контакту через веб-сайт тесту та місяців електронних листів та телефонних дзвінків пан Бове та пан Амброуз два роки тому дійшли висновку, що їх поміняли при народженні.

Помилка сталася 68 років тому в сільській канадській лікарні, звідки Річард Бове та Едді Амброуз, народжені з різницею в кілька годин, поїхали додому не з тими батьками.

Кожен з них довгі роки жив життям іншого — для пана Бове важке дитинство стало ще більш травматичним через жорстоку політику Канади щодо корінного населення; у пана Амброуза було щасливе, безтурботне виховання, просякнуте українською католицькою культурою його сім’ї та громади, але відірване від його справжньої спадщини.

Тепер чоловіки запитують себе, хто вони насправді, намагаючись зібрати воєдино минуле, яке могло бути їхнім, і зрозуміти усі наслідки.

“Мені здається, що мене вкрали. Усе моє минуле зникло. Усе, що я маю зараз, це двері, які я відкриваю у своє майбутнє і які мені ще потрібно знайти”, – говорить “українець” Амброуз, який насправді виявився метисом.

Річард Бове теж не знає, що йому робити зі своєю новою ідентичністю. “Мені 68 років і я раптом став українцем. Я ніколи не був серед українських людей”, – каже канадський “метис”.

Містер Амброуз хоче бути офіційно визнаним метисом, частково для того, щоб його онуки могли претендувати на гранти, призначені для групи, навіть якщо він ніколи не зазнавав дискримінації.

Що стосується пана Бове, то він сказав, що не буде змінювати життя, яке вів раніше.

У США 39-річна жінка закохана в найкращого друга свого 18-річного сина. Вона намагається не показувати цього, але зізналася, що хотіла б переспати із хлопцем.

Про це пише Mirror.

Жінка пояснила, що вона не хоче тривалих стосунків на своєму етапі життя, але була б не проти романтичного спілкування. Вона розповіла, що цей хлопець гарний і має великий емоційний інтелект. Їй приємно з ним спілкуватися, але розуміючи, що це зашкодить її синові, вона намагається зупинити або навіть приховати свої почуття до нього.

“Сподіваюся, я не буду ділити з ним своє ліжко. Якби я не була такою совісною, я б просто займалася сексом з хлопцем”, – сказала вона.

Думки користувачів у Мережі розділилися. Одні кажуть, що жінка робить правильно, що не розповідає це своєму сину, інші, навпаки, що краще сказати правду. А треті пишуть, що коханню немає вікових меж.

35-річна Бренда Рівера-Стернс зі штату Огайо у США випадково надіслала на невідомий номер цитату з Біблії та знайшла свою долю. Так вона познайомилася зі своїм чоловіком Ісаєю Стернсом.

Про це пише dailymail.co.uk.

Бренда Рівера-Стернс та Ісая Стернс вже 12 років разом та спільно виховують шістьох дітей. Пара поділилася зворушливою історією, як вони познайомилися завдяки смс-повідомленню з цитатою із Біблії.

Бренда згадує, що в жовтні 2009 року вона намагалася відправити подрузі уривок із Біблії, але випадково надіслала його своєму нинішньому чоловікові Ісаї Стернсу, який родом із Джорджії, що за багато кілометрів від неї.

Після цього чоловік відписав їй: “Амінь, хто це?”. Так почалося спілкування пари.

Чоловік згадує, що того доленосного дня він придбав новий мобільний телефон і йому потрібно було сходити до компанії мобільного зв’язку, щоб придбати стартовий пакет. Вже за пів години він отримав повідомлення від невідомої жінки, яка стала в майбутньому його дружиною.

Тепер пара вважає, що їх поєднали вищі сили, а те повідомлення стало доленосним. Після смс Бренда та Ісая почали активно спілкуватися, а через певний час вперше зустрілися та закохалися. Згодом вони одружилися та народили шістьох дітей.

Бренда вирішила розповісти свою історію, щоб інші люди не розчаровувалися та вірили, що їм вдасться зустріти свою половинку.

“Не існує правильного чи неправильного способу познайомитися з кимось. Я думаю, що наша історія надихне інших не здаватися і не відмовлятися від кохання”, – каже жінка.

Юpкo виpiшив нe зaпитyвaти мeнe, щo я xoчy, a зpoбити сюpпpиз. Тaк i стaлoсь.

Якщo чeснo, тo цьoгo poкy я poзpaxoвyвaлa нa дизaйнepськi сepeжки, якi дyжe дaвнo xoтiлa. Чoмy я тaк дyмaлa? Бo дo тoгo poбилa чoлoвiкoвi бaгaтo нaтякiв. Aлe пiсля нaшoї poмaнтичнoї святкoвoї вeчepi вiн вpyчив тoй пoдapyнoк… Нiкoли нe вгaдaєтe. Цe бyв нaбip скoвopiдoк!

Пoсyд — звичнa спpaвa, звiснo, я нiчoгo пpoти ньoгo нe мaю, aлe нaщo вoнo мeнi? Ми мoжeмo їсти в peстopaнax, як i бyлo дo цьoгo. Щe й скoвopiдки… Вдoмa я гoтyю щoнaйбiльшe смyзi тa лeгкi сaлaти, a смaжeнoгo взaгaлi нe вживaю. I взaгaлi в нaс є скoвopiдки, якби щo. Тa й нaщo мeнi їx щe, якщo я й тi нe викopистoвyю? Дo тoгo всьoгo скoвopiдки тaк сoбi виглядaли, виднo, щo дeшeвi.

A мiй пoдapyнoк бyв явнo кpaщим. Я пoдapyвaлa йoмy дopoгий гoдинник, пpo який вiн дaвнo мpiяв. Я тaк нaбiгaлaсь з тим пoдapyнкoм! Пaкyвaння, гpaвiювaння, peмiнeць… I щo я oтpимaлa? Пapy дeшeвиx кyxoнниx скoвopiдoк? Я дo кiнця вeчopa чeкaлa, щo чoлoвiк oт-oт скaжe, щo цe poзiгpaш, i пoдapyє мeнi тi сepeжки. Aлe цьoгo нe стaлoсь. Щoбiльшe! Нaстyпнoгo paнкy вiн poзбyдив мeнe зi слoвaми скopистaтись скoвopiдкoю! Мeнi вiдiйнялo мoвy!

Цiлий п’ять poкiв пoдpyжньoгo життя бyли пpoстo чyдoвими! Вiн бyв yвaжним дo мeнe, нiжним, тypбoтливим, пoстiйнo щoсь дapyвaв, poбив сюpпpизи тa вoзив нa вiдпoчинoк. Дoбpe, я б мoглa цe зpoзyмiти, якби цe стaлoсь дaвнo! Aлe зapaз? Вiн жe знaє, щo я люблю, a щo — нi.

Я щe пepeд piчницeю poзпoвiлa всiм свoїм пoдpyгaм, щo мaтимy тi сepeжки, a щo їм зapaз скaзaти? Пoяснити, щo чoлoвiк зpoбив з мeнe paбиню i пoдapyвaв тpoxи зaлiзa? Ox…

Я нaвiть poзпoвiлa цю iстopiю свoїй мaмi, xoтiлa її пopaди чи спiвчyття, aлe мaмa здивyвaлa. Смiялaсь з мeнe i скaзaлa, щo Юpa клaсний, пpoстo мeнi пopa нaвчитись дбaти пpo сiм’ю, a нe лишe пpo свoю кpaсy. Мoвляв, я вжe дopoслa й сaмoстiйнa, мaю вiдпoвiдaти зa зaтишoк в дoмi.

24-річна британка Джесс Прінслу померла через гостру реакцію організму на молоко. Вона розмішала чай ложкою, на якій були залишки лактози.

Про це пише Mirror.

Джесс страждала на харчову алергію, а саме, на молочні продукти. Під час обіду зі своїм коханим дівчина розмішала чай ложкою, на якій були залишки лактози молочного цукру – вуглеводу групи дисахаридів, що міститься в молоці та молочних продуктах. За кілька секунд у Джесс настала анафілаксія – потенційно смертельна реакція, яка спричинила набряк слизової оболонки гортані та різке зниження кров’яного тиску. Дівчина померла в лікарні наступного дня, напередодні Нового року.

Додому з Південної Африки Крейг повернувся з прахом своєї коханої.

Наречені познайомилися в університеті в 2019 році, а після карантину в 2021 році почали жити разом.

Лікар Джесс повідомив, що дівчина страждала на алергію з дев’ятимісячного віку. Вперше від анафілактичного шоку її врятували у 18 років. Тоді дівчина спробувала індійську страву каррі, одним з інгредієнтів якої було молоко.

Додамо, що накопичення лактози в організмі людини, яку в народі називають “молочний цукор”, викликає серйозні ускладнення. Тим, у кого вона діагностована, варто бути обережними.

Вже п’ять місяців 34-річний захисник із Шостки Віталій Шумей перебуває у госпіталі. Щодня поруч з ним перебуває та розмовляє 64-річний батько Сергій, колишній військовий у відставці. Чоловік фактично повертає до життя сина, який переніс важкі операції.

Історію воїна та його батька розповіло видання Associated Press.

“Останні п’ять місяців я постійно був з ним, поруч, поруч, поруч. Я нікуди не виходжу – за винятком як покурити”, – розповідає батько Сергій.

Віталій служив командиром зенітно-ракетного комплексу дальнього радіуса дії. У серпні 2022-го отримав поранення на Донбасі, в Авдіївці. Снаряд влучив у його бліндаж та спрацював з іншими вибухівками. Вибух завдав захисникові чимало поранень. Зокрема, мінно-вибухову травму, вогнепальне уламкове черепно-мозкове поранення, забій головного мозку, гематоми. Медики сумнівалися, що захисник прийде до тями, адже його черепно-мозкові травми були дуже серйозними.

Зараз захисник перебуває у шпиталі в Чернігові. Віталій, здається, інколи усвідомлює, де перебуває. Він кліпає очима і може ковтати. Значною мірою чоловік нерухомий. Втім, наприкінці грудня Віталій почав ворушити пальцями на ногах.

Батько налаштований будь-що поставити сина на ноги: “Ми бачимо певний прогрес, стаємо на ноги. Це моя думка”.

Він годинами перебуває біля ліжка пораненого сина, розповідає новини з фронту, читає книжки та повідомлення підтримки від українців: “Тримайся за життя! Ти нам дуже потрібен!”, “Ти сильний! Ти впораєшся!”. За словами Сергія, по щоках Віталія котяться сльози, коли він читає слова вдячності та підтримки від небайдужих українців.

Нещодавно Віталій почав відповідати, каже батько: “Я почав його запитувати: “Ти знаєш, хто я?”. Він відповів: “Тато”.

Турботу про сина Сергій вважає своїм внеском у бойові дії. “Я поставлю його на ноги. Це моя мрія”, – наголошує батько українського захисника.

Відео опублікував телеграм-канал “Україна зараз”.

На відео хлопчик стоїть на місці, яке недавно обстріляли російські окупанти. Дитина не стримує емоцій, коментуючи дії загарбників.

“П**ераси к**чені. Я плакав, коли в церкву прилетіло. У школу поцілило. Ну навіщо це робити?” – каже дитина.

На записі, видно, що хлопчик і справді ледве стримується, щоб не заплакати.

11 листопада ЗСУ звільнили український Херсон – єдиний обласний центр, який вдалося захопити росіянам від 24 лютого 2022 року. Одразу після того, як окупанти втекли з міста, вони почали масовано обстрілювати Херсон, через що у місті та області ледь не щодня гинуть люди.

УВАГА! ВІДЕО 18+

Світлина похмурого хлопчика облетіла мережу та стала обличчам війни. Насправді у житті підліток дуже активний, доброзичливий та веселий, але окупація, вочевидь, далася взнаки. Мати Гліба зазначає, що сидіти вдома у цілях безпеки було для хлопчини справжнім випробуванням.

“Він у мене волелюбний, йому б побігати з друзями. До повномасштабної війни вони спокійно пересувались. Не було ніяких заборон”,– сказала жінка.

В інтерв’ю журналістам хлопець поділився, як дізнався про те, що його рідне місто звільнили. Спершу він навіть не повірив цьому факту, бо думав, що чергова провокація росіян.

“Говорять, що люди вийшли з прапором України. Чіпляють прапор України на будинок кінотеатру України. Всі тут гуляють. Я не сильно думав, що це правда. Я думав, що воєнні хочуть вбити людей”,
– сказав він.

Про домашнє насильство часто воліють мовчати, терпіти, аби не виносити сміття з хати. Ця проблема актуальна не лише в Україні, а й інших країнах світу. Тема настільки делікатна, що іноді про неї не говорять. І даремно. Бо, звернувшись по допомогу, людина, котра постраждала від насильства в сім’ї, зможе назавжди скинути кайдани і розпочати нове життя. Власне, як це зробила наша героїня, яка знайшла сили дати відсіч насильникові, пише газета “Подолянин”.

Не побоялася дати відкоша
Знайти жінку, яка б розповіла про пережите, нелегко. Ті, котрі зазнали і душевних, і фізичних ран, не хочуть назагал говорити про пережите. Але пані Оксана (ім’я жінки та її чоловіка змінені з етичних міркувань – ред.) погодилася на розмову, пояснивши просто: “Роблю це заради інших людей, які переживають насильство в родині, але бояться змін”.

Оксана та Дмитро – однолітки. Познайомилися під час навчання у виші. Оксана здобувала філологічну освіту, а Діма – економічну. Понад два роки закохані зустрічалися, а потім хлопець освідчився. Відгуляли весілля, згодом здобули дипломи і будували плани на щасливе майбутнє. Оксана швидко зна­йшла роботу перекладачки в місцевій фірмі, а ось Дімі довелося не один місяць надсилати резюме в різні фірми та на підприємства. Він усе ніяк не міг знайти хорошу роботу, тому перебивався різними підробітками.

За два роки в молодого по­дружжя народився син-пер­віс­ток, а ще через два роки – донечка. Дмитро почав затримуватися з друзями і розпивати спиртне. Оксані доводилося тягнути на собі дім, дітей і роботу.

“Ви знаєте, як би мені не було фізично важко, але жодного разу не поскаржилася чоловікові й не дорікнула, що він мало заробляє і нічим не допомагає, – ділиться спогадами Оксана. – Гадала, що ось-ось знайде хорошу роботу, і все знову буде добре. В голові не вкладалося, що Діма поступово перетворюється на кривдника, можливо, не хотіла в це вірити. Спочатку були невинні дорікання: то речі не там складені, то їжа недосолена.

А потім понеслося. Чоловік почав часто зазирати до чарки і повертатися додому напідпитку. От тоді слів не добирав і всіляко мене принижував. А одного разу підняв на мене руку. Правда, наступного дня на колінах просив вибачення. І я вибачила, бо боялася залишитися сама із двома дітьми. Деякий час ми жили спокійно, доки побиття не повторилося знову, а потім – знову і знову. Довго я мовчала, не зізнавалася про побої ні батькам, ні подругам. Доки не натрапила на сповідь жінки, яку чоловік мало не вбив. Її діти могли залишитися напівсиротами. Ви знаєте, ця розповідь настільки мене вразила, можливо, я навіть приміряла на себе роль героїні й вирішила діяти негайно.

Перше, що зробила, – знайшла психолога в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Після бесіди з ним я визнала, що треба розлучатися і готова до цього кроку. Навіть оцінила ризики, що чоловік буде ставитися ще агресивніше­, коли дізнається про таке моє рішення. Але вирішила не відступати. Із психологом склали детальний план безпеки. Насамперед мали відправити дітей до безпечного місця, аби чоловік не скоїв із ними лиха або не шантажував мене ними. Домовилася про путівки до дитячого табору. Коли син із донькою туди поїхали, мені стало спокійніше, і я видихнула. Чоловік і надалі продовжував вчиняти насильство, тиснув психологічно, але руки не піднімав. Можливо, щось відчував. Зовні я трима­лася, як завжди, нама­галася бути лагідною і боялася бодай чимось виказати свої плани. Непомітно, щоб не кидалося в очі, забрала з квартири прикраси і документи: на квартиру, свідоцтво про наро­дження дітей, паспорти то­що. Усе це віддала подрузі на зберігання. Частково забрала одяг дітей і свій. У центрі мені знайшли юриста, який мене проконсуль­тував і до­поміг скласти позовну заяву. Од­ного вечора я повернула­ся додому і сказала чоловікові, що їду до подруги в інше місто, мов­ляв, тій потрібна моя допомога. Він почав щось бурмотіти під носа, але, ос­кільки був під градусом, швид­ко заснув і не встиг відреагувати.

Я справді поїхала до іншого міста і вже звідти подала заяву на розлучен­ня. Чоловікові надійшла повістка до суду. Процес, який дарував мені свободу, стартував. Дивно, але саме розлучення відбулося відносно легко і швидко. Чоловік спочатку намагався зі мною поговорити, просив вибачення, прикривався дітьми, мовляв, як йому нас не вистачатиме, каявся за скоєне і обіцяв виправитися. Але я була непохитною, розуміла, що такі, як він, не змінюються. Діти також мене підтримали, адже неодноразово були свідками того, як тато бив мене у них на очах”.

Іноді краще хірургія, аніж терапія
Понад 15 років домашньому насильству чинять опір психолог Кам’янець-Подільського цент­ру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталій ПОЛІЩУК разом із колегами. Вони є учасниками різних тренінгів, які проводили як міжнародні експерти, так і українські. Чоловік каже, що активну увагу темі домашнього насильства почали приділяти декілька років тому, і пов’язане це із законодавчими змінами.

У Кам’янці-Подільському на початку серпня на базі центру запрацювали дві мобільні бригади соціально-психологічної допомоги особам, постраждалим від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. До складу, крім психолога, вві­йшли ще соціальні працівники і водії. Фахівці мобільних бри­гад – це люди, які вміють побудувати довірливі стосунки з постраждалими.

“Модель роботи мобільної бригади, коли спеціалісти можуть виїжджати і надавати допомогу в будь-­якому зручному місці для людини, яка зазнала насильства, нова й унікальна, – пояснює директорка ЦСССДН Еліна Ковтун. – Її 2016 року започаткувала агенція ООН – UNFPA. Нині створення мобільних бригад підтримує держава, їхня робота закріплена на законодавчому рівні Постановою Кабміну. Завдання бригади обширне. Насамперед вони планово або екстрено реагують на звернення про випадки насильства. Надають психологічну консультацію та підтримку постраждалим від насильства, розповідають їм про їхні права та шляхи отримання допомоги, пропрацьовують план безпеки й оцінюють ризики, в разі потреби, скеровують постраждалих до спецзакладів, проводять інформаційно-просвітницьку роботу щодо запобігання насильству”.

Безкоштовно отримати допомогу можуть як постраждалі переселенці, так і мешканці громади. А ще люди можуть звернутися до фахівців по консуль­тацію телефоном за номерами: 096-033-20-29 або 095-033-20-29, щодня, від 09:00 до 21:00.

У дистанційному форматі спе­ціалісти можуть консультувати ще й постраждалих з окупованих територій чи місць активних бойових дій.

“За місяць роботи мобільна бри­гада вже здійснила 12 виїздів і прийняла у своєму центрі близько двох десятків людей, – розповідає Віталій Поліщук. – Більша частина звернень нині надходить від ка­м’янчан. Наша перевага – в мобільності та доступності до людини, яка зазнала домашнього насильства. Алгоритм такий: є інформація, ми виїжджаємо на місце, оцінюємо ситуацію. Якщо факт насильства підтверджується, проводиться оцінка ризику за 3-бальною шкалою: низь­кий, середній і високий. В разі середнього чи високого з людиною спільно складається план безпеки, тобто детально розписується, що робитиме в разі повторного вчинення насильства. За місяць роботи план безпеки поки не склада­ли, бо в ситуаціях, на які виїжджали, мали низькі ризики. Реальних повідомлень зафіксували сім. Люди не бояться говорити, і це вже позитив”.

За словами Віталія Аркадійовича, найчастіше зустрічається психологічне насильство. Фізичне одразу впадає у вічі, і не всі кривдники афішують такі речі, бо не хочуть, аби про це дізналися інші. На третьому місці – економічне.

“Є ще сексуальне, на мою думку, достатньо поширене, але воно замовчується. Часто одружені чоловіки переконані, що дружини їм зобов’язані за першим покликом. Це і є сексуальне насильство, коли контакт без згоди або коли людина перебуває в стані зміненої свідомості – алкогольного чи наркотичного сп’яніння, під впливом медикаментів тощо. Про такі речі рідко говорять, але вони є”, – зазначив він.

Віталій Аркадійович не один рік допомагає людям, які постраждали від домашнього насильства. Переважно це жінки та діти, рідше – батьки, які потерпають від дорослих дітей: “У більшості людей, які зверталися по допомогу, така ситуація в родині формувалася роками і стала хронічною. Взаємодія між членами подружжя тривалий час будувалася на насильстві. Коли починаєш із такими випадками працювати, в жінок виникає відчуття, що в разі вирішення проблеми їхня сім’я розвалиться. Тож роблять крок назад і не сприймають насильство як проблему. Мотивують так: “Дзвонила, бо хотіла налякати чоловіка. Але загалом він у мене нормальний. Правда, коли вип’є, може і вдарити. Але п’є нечасто”.

Ми звикли оцінювати людей через призму власних уявлень. Тому знайомим чи друзям, які знають про насилля, але самі мають нормальні сім’ї й стосунки, важко це зрозуміти. Ми з таким давно працюємо і робимо все можливе, аби зрушити ситуацію і змотивувати людину до змін. Особливо, коли є ризики для дитини, тоді використовуємо радикальніші методи. Бо насильство, вчинене при дитині або щодо неї, завдає удару. Вплив на психіку дитини не завжди очевидний і явний, як може здаватися на перший погляд. Коли в родині вчиняється насильство, діти намагаються знайти в своїй голові, умовно кажучи, “безпечне місце. Вони намагаються покращити стосунки з агресором, аби відчувати себе в безпеці. Це нормально і, можливо, один із небагатьох методів, які можуть дати результат. Але такі діти мають важчий психологічний стан, бо відчувають докори сумління, їм здається, що зраджують матір, почуваються безсилими, винними, бо намагаються бути в гарних стосунках із насильником, щоб убезпечити себе. Під час спілкування з дитиною, оцінюючи ситуацію, запитую:

– Тато тобі може щось погане зробити?
– Ні.
– Тато хороший?
– Ні.
– Тато поганий?
– Так.

Але в практиці був випадок, коли дитина себе вважала в безпеці, й раптом тато здійснив насилля і щодо неї. У такому разі дитина починає себе ототожнювати з мамою і бути з нею, як кажуть, в одній зв’яз­ці. Докори сумління зникають і замінюються страхом за себе і маму. Тоді дитині стає морально легше.

Чи може кривдник змінити­ся? Віталій Поліщук вважає, що гіпотетично – так, але в своїй практиці такого ще не бачив. Навпаки, чим активніше людина чинить опір, тим агресивніші методи використовує насильник. Тому часто хірургія краща, ніж терапія. За роки роботи може впевнено сказати, що іноді жінку стримує не сором звернутися по допомогу, а невпевненість у тому, що їй вдасться щось змінити. Іноді перспективу по­збавлення від насильства бачать гіршою і в темних тонах, аніж реальну ситуацію.

“Універсальних порад щодо запобігання насильству в родині немає, для кожного випадку вони індивідуальні. Але є загальні рекомендації, – продовжує психолог. – Насамперед варто усвідомити, чи готова людина щось змінювати. Буває, що все розуміє, але намагається заперечити, займається самообманом або продовжує грати роль жертви. Це така цілісна система, ти намагаєшся зовні туди потрапити, зруйнувати її, а вона все не піддається. Ніби довбаєш-довбаєш шкаралупу яйця, а вона все ніяк не розвалиться. На це складно впливати, але можливо”.

Далі людина, яка зазнала насильства, має оцінити, куди може рухатися: чи це будуть якісь кардинальні кроки, як-от переїзд до іншого міста чи навіть країни, чи самозахист. Коли готова до переїзду, треба ретельно підготуватися, знайти місце, подумати про документи, узгодити юридичні питання. Це бажано робити з людиною-помічником, яка би грала роль об’єктивного дзеркала. В ідеалі – це психолог. Бо люди без фахової підготовки досить суб’єктивно оцінюють події. Якщо людина готова до самозахисту, її треба цього навчити.

Коли в родині є діти, треба оцінити, як вони відреагують на початок спротиву чи конкретні кроки, котрі робитиме мама. Іноді жінка починає чинити опір, а діти тягнуться до кривдника. Діти не є повноцінними помічниками, але вони мають розуміти, що відбувається, і довіряти мамі, словом, допомогти їй допомогти їм.

І обов’язково перед тим, як жінку готувати до радикального кроку, треба попрацювати з її самооцінкою. Часто проблема може тягнутися ще від дитячих років.

Валерій познайомився з коханою під час навчання у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Вперше Валерій побачив Владиславу на матчі баскетбольної команди, яку вона підтримувала як черлідерка. Протягом кількох місяців курсант ходив на ігри й заглядався на дівчину, а тоді нарешті наважився підійти та познайомитись. Відтак півтора року тому почалась історія їхнього кохання. Валерій часто запрошував дівчину на прогулянки, дарував їй квіти і робив приємні сюрпризи.

Про це повідомляє Gazeta.pl.

Пропозиція руки і серця
Попереду в хлопця була відпустка, яку збирався провести в рідному селі на Полтавщині. Після неї військовий поїхав на службу в Одесу, а вже через місяць вирішив зробити пропозицію коханій. Зробив він її на залізничному вокзалі, коли дівчині приїхала до нього. Хлопець тримав букет польових квітів і, зустрівши Владу, став на коліно, простягнув їй обручку й спитав: “Ти вийдеш за мене?” Вона без вагань погодилась. У серпні 2021 року молодята планували розписатись, але через деякі обставини перенесли цю подію.

Валерій потрапив у російський полон
На початку цього року Валерія разом з іншими воїнами 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр адмірала Михайла Остроградського відправили на острів Зміїний, який ворог почав обстрілювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Все, що відбувалось потім, 20-річна Владислава згадує, не стримуючи сліз.

“Спершу в мережі з’явилась інформація, що всі воїни, які захищали кордон на Зміїному, загинули – каже вона. – Через декілька днів стало відомо, що вони потрапили в полон. Все це було дуже важко витримати. А я на той момент вже була вагітна…”, – пригадує дівчина.

“Ти не передумала виходити за мене? Станеш моєю дружиною?”
Першого квітня бійці повернулися з полону. “Я живий”, – перші слова, які сказав Валерій своїй коханій по телефону після звільнення.

“Валера був у важкому стані – як моральному, так і фізичному. Давалася взнаки контузія, якої зазнав на Зміїному”. Та все це не змінило планів молодого офіцера, адже одразу після повернення він запитав кохану: “Ти не передумала виходити за мене? Станеш моєю дружиною?”, – розповідає Владислава.

Організацію церемонії взяли на себе бійці 229-го окремого батальйону 127-ї окремої бригади ТРО. На підготовку до весілля у них було лише півтори доби.

Не уявляв ні дня без неї. Після декількох місяців зустрічей вона переїхала до мене. Згодом розписалися; я дуже хотів дітей, але Маша наполягала, що хоче ще пожити для себе.Я сподівався на те, що стану батьком.

Ось і сталося це чудо: дружина завагітніла. Цей період був для неї дуже важким — організм слабкий.

Пологи були складними. Через кілька годин вийшла медсестра і повідомила про народження трійні: два хлопчика і дівчинка. Я від такої радості стрибав, бігав, кричав, і просто був щасливий. Я поїхав додому, щоб зібрати потрібні речі. Повернувся в пологовий будинок, а дружини немає. Лікарі сказали, що Марія втекла і нічого не повідомила. Я подзвонив своїй мамі і розповів, що сталося; мама з батьком приїхали в цей же день; добре, що жили не далеко. Виховував дітей разом з батьками. Ходили трійнята в садок, потім в школу та й закінчили навчання з золотими медалями. Надійшли все в університет і успішно навчалися.

А я залишився один. Так і не одружився вдруге — втратив довіру до жінок. Одного разу, коли ми з дітьми обідали, як раптом пролунав дзвінок у двері. Відкрила дочка — на порозі стояла моя колишня дружина; вона попросила дозволу увійти, я запропонував їй чашечку кави. Ми згадували нашу молодість — і раптом вона почала шукати собі виправдання. В кінці ж зізналася, що в той час не любила ні мене, ні дітей. Сиділа і розповідала, що зараз хоче налагодити відносини з дітьми. Ще просила грошей, тому що їй ніде жити. Ми були шоковані. Тоді стало зрозуміло, чому вона так раптово з’явилася.

Я не проти, щоб мати спілкувалася з дітьми, але не тоді, коли вона чекає тільки вигоду. Я вигнав її з квартири і попередив, щоб вона більше ніколи не з’являлася в нашому житті. Маша не здавалася, а подала в суд на аліменти. Звичайно, вона його програла. Після суду вона кричала на мене і на дітей. Дочка в цей момент вимовила дуже змістовні слова:- Я все життя мріяла про матір. Мені було дуже важко дивитися на щасливі сім’ї друзів, у яких є і мати, і батько. Я так хотіла твоїх ніжних обіймів і ласкавого слова. Але зараз я розумію, що краще бути без мами, ніж з такою, як ти. З того часу ми більше не бачили Марію. А як би ви вчинили на моєму місці?

Читаєш цю історію, і кров холоне в жилах. Кіборг Ігор ЗІНИЧ. Доброволець славної 80-ки. Медик. Понад місяць безвилазно провів в ДАПі.

До самих останніх своїх юнацьких днів довкола лиш чорні бетонні стіни. І плечі побратимів. Тут всі за одне. Люта зима. Холод собачий. Ноги дубнуть. Пальці не слухаються. Копоть. Крики.

Бої безперестанку. Морок смерті навкруг — і в них, і в нас. А він фанатично, самовіддано на своєму медичному пості. Робот? — Кіборг.

Робить неможливе. Витягає хлопців з того світу. Одного за одним. Веселий. Завжди на позитиві. Відчайдух. Бронік, каска — не для нього. Ротація? Яка ротація! Шаблі не брали, кулі минали… Ігор загинув під завалами ДАПу в останній день оборони нового терміналу. Ех, який славний був козак. Пом’янімо.

То холодильник перестав працювати, то душ протікає, то машинка пральна зламалася. Ось хотіли останню у ремонт віддати. Відвезли до спеціаліста, а він нам сказав, що модель дуже стара, деталей до таких уже не продають. Хіба що з-за кордону замовляти, але це, ясна річ, задоволення не для бідних. Довелося телефонувати синові, щоб порадитися. Думала, щось путнє порадить, а він мені: “Навіть не думай ремонтувати цей мотлох. Ми вам нову машину замовимо.”,- розповідає шістдесятип’ятирічна Катерина Вікторівна.

Синові пенсіонерки, Матвієві, тридцять шість років. Він уже давно живе окремо від батьків, займається власною справою і навіть сім’ю створив. Зараз разом із дружиною Валерією виховує двох чудових донечок.

Заробляє чоловік непогано, тож і нову пральну машину батькам купити може. Валерія займається дітьми й нічим особливим, окрім побуту, не займається. Після першого декрету вона працювала пів року в офісі. Саме тоді й збагнула, що робота – це не її. Особливо, якщо її доводиться поєднувати із доглядом за дитиною. Тому після другого декрету жінка залишилася на утриманні чоловіка.

Нещодавно подружжя взяло іпотеку, але й це навіть не турбує Валерію. Вона – домогосподиня і змінювати цей статус не бажає.

– Невістка чомусь думає, що сім’ї дорожче буде обходитися те, що вона працює. Дивне твердження, але я у сімейні справи сина не лізу.

Власне, стосунки Катерини Вікторівни з невісткою не надто дружні. Втім, до скандалів поки не доходило – хоча б це тішить. Краще жити в нейтралітеті та байдужості, аніж у відкритій ненависті одна до одної. Бачаться вона всього кілька разів на рік, на великі свята. Цього, до слова, обом предостатньо.

– Наш син хоч виріс і на власний хліб пішов, але про батьків не забуває. Телефонує постійно, щоб дізнатися, як ми, приїжджає часто, іноді онучок нам привозить. А про фінансову підтримку я і взагалі мовчу. Матвій завжди дарує нам щось, допомагає, коли геть скрутно з грошима. Минулої осені ось батька в лікарню возив. Усе лікування йому оплатив цілком сам. А потім машину нам купив, щоб добиратися кудись було легше.

– Який він молодець у вас!

– Ніхто і не сперечається. Але все одно якось ніяково перед його сім’єю. А тут ще й ця пралка. Я йому кажу, що нічого не треба. Навіщо такі великі гроші зараз витрачати? А він мені: “Мамо, якщо через несправну машинку заллєте сусідів, то грошей на їхній ремонт потім набагато більше піде.”Ну, тут уже й не поспориш. Під нами така сварлива тітка живе, що з нею краще й справді не зв’язуватися. Так що минулого тижня привезли нам нову пралку. Спасибі синові.

Але біда не приходить одна. Після машинки проблеми виникли з дачею.

– Після лікарні моєму чоловікові категорично заборонено займатися важкою працею. А в нас дача. Знаєте, скільки з нею клопотів? Хіба я зможу те все сама зробити? Знову довелося синові дзвонити. Попросила на вихідних приїхати та допомогти мені. А більше я не маю в кого допомоги попросити. Він погодився. Покрутився біля мене годину, а потім сів у машину, і поїхав кудись. Я навіть нічого не зрозуміла. Виявилося, що це він у сусіднє село зганяв, щоб найняти мужиків. Ті мені за пів дня все й скопали там.

– Оце-то вигадав..!

– І не кажи. П’ятеро кремезних хлопців з лопатами і сапками. Усю важку роботу переробили самі, а ми з чоловіком тільки поглядали за тим дійством з-за дверей дому. Ну, ясна річ, що це обійшлося синові недешево. Пита скільки він їм дав. А Матвій тільки відмахнувся. Сказав не брати дурниць до голови. Ось так він нас із батьком береже.

Гнітить Катерину Вікторівну тільки те, що постійні витрати її родини лягають на плечі сина. А в нього ж власна сім’я є. Попри все вищеперелічене, Матвій кілька разів замовляв батькам доставку продуктів, заповнював аптечку дорогими ліками, докупив господарські дрібниці для дач.

– І навіщо такі витрати? – постійно зітхає жінка. – Зараз такі ціни страшні. Краще про дочок подумай.

– Ти думаєш, що мої діти живуть без чогось потрібного? Думаєш, я їх обділяю, щоб купити продуктів тобі з батьком? Смішна така. Не переживай, усе в них є. Робота в мене хороша, руки робочі – так що бідними не залишимося.

І жила б собі Катерина Вікторівна спокійно, якби не дзвінок невістки минулого вечора. Старенька відповіла, а з того боку – одні лише докори та претензії. Мовляв, грошей син на неї тратить більше, ніж на власних дітей.

– Їй не вгодиш, розумієш? Вона спеціально витрати всі підрахувала за цілий місяць, щоб порівняти з тими грошима, які нам дає Матвій. І вийшло так, що на батьків син тратить більше, ніж на свою сім’ю.Тоді почала випитувати мене, чи я розумію, як це б’є по їхніх фінансах. А що я скажу? Правда ж… Тоді Валерія і заявила, що я дітей її об’їдаю. У мене після розмови аж тиск піднявся. Тепер почуваюся винною перед.

– Ох уже ці невістки,- зітхає подруга Катерини.- Так нехай вона б і йшла тобі з усім допомагати. Тоді Матвієві і платити за це не доводилося б.

Втім, жалітися синові Катерина Вікторівна не хоче. Навіщо їй зайві сварки? Та й скаржитися немає на що. Валерія ж правду каже. Але як це все змінити жінка поки що не знає…

Чи напрошується матір Матвія на фінансову підтримку сина?

Чи можна у такому випадку винити її в чомусь?

Яке вирішення проблеми ви могли б запропонувати?

Жінка на ім’я Турія Пітт з Австралії пережила страшну пожежу, в якій мало не загинула. Вона вижила, але залишилася покаліченою на все життя. Проте, любов виявилася сильнішою нещасть. Про це розповіли у виданні 7news.

Їй було всього 24 роки, коли вона потрапила в пожежу під час ультрамарафону в глибинці в регіоні Кімберлі в Західній Австралії, у вересні 2011 року.

Коли вона опинилася в реанімації після опіків 65 відсотків свого тіла, лікарі попередили її хлопця Майкла Хоскіна: “Вона може не вижити”.

“Він подумав: “Якщо Турія помре, я хочу пам’ятати її такою, якою вона була, з довгим темним волоссям, широкою посмішкою і пухкими губами”. А потім у нього виникла друга думка: “Якщо вона виживе, я одружуся з нею””, – розповіла дівчина.

Фото: 7news, Турія Пітт з чоловіком
Після того, як вона дивом вижила, Майкл продав спадщину від своєї бабусі, щоб купити обручку.

“Алмаз в ньому був навіть з шахти, де я працювала інженером», – ділиться Турія. Оскільки вона провела два роки в інтенсивній терапії, Майкл залишався з нею.

Пара, яка була разом з 2009 року після знайомства в старшій школі, оголосила про свої заручини в липні 2015 року.

“Майкл робить мені пропозицію на Мальдівах, і я кажу “так”, і ми збираємося зайнятися сноркелінгом опівночі зі скатами-мантами”, – згадує вона.

З тих пір пара довела, що їх любов може подолати будь-які труднощі, після того як вони створили сім’ю – і тепер вони горді батьки двох синів – чотирирічного Хакаваї і однорічного Раіті.

Фото: 7news, Турія Пітт з чоловіком
Незважаючи на щасливий результат, Турія розповіла, що втратила обручку під час сімейної поїздки до Франції.

“Воно було у мене на шиї, на намисто, разом з дуже буржуазною перлиною. По дорозі в аеропорт в таксі я розгойдувала своє кільце і намисто взад і вперед перед Хакаваем і сміявся над його бурчанням і вереском захоплення. Тільки коли я почала проходити на посадку, я зрозуміла, що залишила його в Чортовому таксі», – згадує вона.

Спочатку Турія заявила, що місяцями придумувала «розпливчасті» відмовки, тому що боялася розповісти про це нареченому. Але замість того, щоб мучитися через втрачені коштовності, Турія згадала неймовірні спогади, які у неї були з кільцем.

“Зрештою, життя – це не кільце або якісь коштовності, які ви накопичили. Життя коротке. Іди і насолоджуйся. І пам’ятайте, що діаманти та інші «цінні» речі мають тільки те значення, яке ми їм надаємо», – резюмувала щаслива дружина і мати.

Уперше я взяла Василька зі собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 місяці. Там, почувши спів священника, він сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”

У 2 роки i 6 місяців ми з Васильком поїхали до Почаєва. Він гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе і для всіх рідних. Через рік ми знову відвідали ці святі місця. А потім Василько захворів.

1987 рік. Січень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходіть сюди, я вам щось розкажу! Я нині бачив дуже гарний сон”.

– Який? Зайчики, квіточки? – питаю.

– Ні! Я бачив Матінку Божу, вона була найкрасивішою в світі, одягнена в блакитну сукню, підперезана поясом і кликала мене до себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потім вліво (він завжди так робив перед тим, як щось сказати) і промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тільки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потім кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, які були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж ті Ангели, що я їх не бачу?” А він відповів: “Вони біля мене, але ви їх не можете бачити”.

– Васильку, навіщо ти мені таке кажеш? – і я розплакалась.

А він лише знизав плечима, знову подивився на два боки і сказав: “Я не розумію, чого ви плачете. Я ще не вмираю. Спочатку я захворію, ви мене полікуєте, але не вилікуєте. Тоді я почну ходити, щоб ви всі натішилися, а потім знову захворію і помру. Так що не маєте чого плакати”.

– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нині кажеш, що будеш вмирати!

– Мамо, я так думав і дуже, дуже цього хотів, але Бозя хоче, щоб я помер.

Не минуло й десять днів, як Василько захворів. По всьому тілу висипали прищі, сильна температура. Лікарі сказали, що вітрянка. За два дні в нього почався сильний стоматит. Нам порадили терміново здати аналізи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобін – 60, ШОЕ – 80.

Завідувачка дитячої консультації порадила терміново їхати до Львова. Дорогою до міста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає ніде-ніде лікаря, щоб мене вилікував”. Згодом ми дізналися, що у Василька – білокрів’я й залишилося йому жити місяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лікарів, бо буде так, як він передбачив.

I так сталося.

У лікарні пролежали півтора місяця, а потім Бог мене звів з Євгеном Ільковичем з Червонограда, який займався лікуванням травами. Він так підлікував Василька, що аналізи крові були, як у найздоровішої дитини! Він “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипеді. Бували хвилини, коли мені здавалося, що лікарі помилилися діагнозом.

А на Покрови Василько мені сказав, що знову захворів. Йому стало гірше, він перестав ходити і відмовився від ліків.

Бог давав сили пережити оті важкі дні. А 7 лютого у неділю після сніданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, більше ніколи я не їстиму, тільки буду пити свячену водичку”.

Так і було.

Боліли ручки чи ніжки – змащувала свяченою водичкою, болів животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала біль. Він хотів, щоб йому читали молитви, співали пісень, і не давав мені плакати, а казав: “Смійтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, мені хотілося б жити, але Бозя хоче, щоб я помер. Відчиніть вікно, хай мені сонечко посвітить, пташечки поспівають, бо там цього не буде”.

А як буде – не казав.

10 лютого йому стало погано. В обід він попросив води з-під крана і горщичок. Набирав воду в рот, споліскував зубки і випльовував її, потім мив обличчя і ручки. Усе повторив три рази. Я хотіла подати йому рушника, але він сказав, що не потрібно. Обтрусив ручки і сказав: “Все”. Усіх випровадив з дому, бо хотів, щоб з ним була лише я. А потім зібрався з останніми силами і сказав: “Сьогодні вже ніхто, ніхто не будете спати”.

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а він дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Він тричі видихнув і став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так мені стало добре, добре з ним, ніби у якомусь раю. Я його сама помила, бо тільки я знала, яку він любив воду, носила на руках, тулила до себе, цілувала. I тільки коли поклала Василька на катафалк, усвідомила, що моя дитина померла.

14 лютого в неділю з численною процесією дітей і дорослих відпровадили мого синочка на цвинтар на вічний спочинок. Василько ніколи не лягав без молитви і не вставав без неї, молився своїми словами за себе і за всіх.

Я вірю, що він на небі з Ангелами і чекає на мене – свою маму.

Тут, щиро кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України, хоча я тоді цього не розуміла, у мене були рожеві окуляри і я думала, що зможу збагатитися працюючи за кордоном. Але мені пощастило дуже, на щастя.

Я відразу потрапила до дуже до хороших та добрих людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою.

Я заробляла гарні гроші, незважаючи на те, що лише приїхала в чужу країну, доглядаючи її, а вона була дуже доброю та розумію чую жінкою, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз води соромилася просити, аби не завдавати мені зайвої турботи. Вона ставилася до мене, як до рідної людини яку знала багато років, вона мене шкодувала, адже знала все про моє життя.

Добре влаштувавшись в країні я забрала свого чоловіка і свою донечку. Юрко теж влаштувався тут не погано, працював він на місцеві фабриці, а діти моєї сеньйори допомагали нам з житлом, вони підтримували нас у непрості хвилини нашого життя в їх країні, той період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою. Іноді навіть родина не збиралася до тебе так добре, як до нас поставилася абсолютно чужі люди.

Ми жили в одній із кімнат квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками праці, і купили свою власну дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї.

В Італії я добре влаштувалася, тут на доброзичливі люди. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями, запрошуємо одне одного гості і у мене з чоловіком є бажання залишитись тут назавжди. Тут дуже багато українців і, останніми роками я взагалі почуваю себе тут, як вдома.

А якось мені передали звістку з України, адже там мене залишилося донька, з нею в квартирі жила моя сестра Олеся з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі. Говорила декілька слів  як годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислуховувати матусю у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і виникала телефон.

А на початку осені я дізналася, що моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть доглядати. Мама була власницю великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння моєї сестри її продала відразу, адже понадіялося що донька догляне її.

Моя сестра Олена-людина відверто кажучи, з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.

В Італії цей рік був непростим, люди всі сиділи вдома, маму свою  я теж не відвідувала давно, ще й телефонувала нечасто, про що зараз дуже шкодую.

Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас. Мама продала квартиру, все дісталося моїй сестрі Олесі, а мені зовсім нічого.

Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що вже зараз холодно, а скоро буде зима морози, а в мами навіть дров немає, не буде чим грітися взимку, а Олеся вже приїжджати до неї не хоче.

Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в моєму житті є і моя вина, адже я геть забула про неї, хоча добре знала, яка у мене сестра, просто навіть подумати не могла, що вона так може вчинити.

Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 72 роки, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд. А залишити там все, а в мене там і сім*я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, навіть не уявляю, як бути тут, там ми маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже. Коли я поверталася сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі, якісь важкі домі роїлися в голові. Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, турбуюся та піклуюся про неї, щоб мати гроші і платити їх іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку неньку. Я не бачу своєї рідної матусі роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди, не так просто виїхати в наші дні за кордон. Але я телефоную зараз матері по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за нею щодня, коли я дорослішаю, а мама старіє, мені все більше не вистачає її. Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно та гідно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов*язок. Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею весь цей час.
Бережіть своїх матерів, бо вони – найголовніші люди у вашому житті. ФОТО ілюстроване, з вільних джерел.

Ніколи не думала, що на старість років мене щось може так здивувати в сімейному житті. Я недавно дізналася важку таємницю: мій чоловік, який незабаром відзначить 60-річний ювілей, вже 15 років має другу сім’ю, та ще й з його дитиною. Ця новина для мене була громом серед ясного неба, тільки зараз почала трохи розуміти реальність і переосмислювати своє життя. Вигнала чоловіка, він назад проситься, а я навіть не знаю, що й робити. Загалом, все по черзі.

Я вийшла заміж коли мені було лише 28 років, а чоловікові 30, хоча до цього ми з ним зустрічалися ще десь років 2 роки. Було у нас щире кохання, яке підтверджувалося труднощами 90-х років: і в горі і в радості. Важкі були часи тоді у всіх в країні, чоловік намагався займатися бізнесом, але інфляція всі плани наші руйнувала. Іноді доводилося жити на одних пісних крупах місяцями. Хто переживав ці роки, той зрозуміє дуже добре мене. Але ми навіть не сварилися ніколи, не дивлячись на усі негаразди, а тільки підтримували один одного, як могли. А ще в 93-ті роки у нас народилася дочка.

Тільки на початку нульових ми якось почали хоч трохи нормально жити. Чоловікові все ж вдалося так-сяк утримати свій бізнес, відкрив кілька торгових точок, найняв продавців, бухгалтера. Він сам їздив по точках, контролював продажу. Продавчиня я майже не знала, багато з них часто змінювалися, і тільки недавно я дізналася, що серед них була «друга дружина» мого чоловіка, неофіційна правда, але була. Трохи попрацювала, дізналася, що чекає його дитину і пішла в декрет. Це було 15 років тому, тим влітку я в стаціонарі була, довге обстеження робила, дочка у свекрухи на канікулах, мабуть, я тоді все й проґавила.

Можете уявити, мій чоловік в 46 років ще раз став батьком, син у нього народився. А тій пані тоді було десь 33 роки, заглянувся на молоду і самотню. Саме тоді він і почав ходити на нічну риболовлю: на вихідні виїжджав на 2 дні, одягався в камуфляж, на ноги сапожищи, вудки в чохлі. Я ні про що не здогадувалася зовсім, навіть в голову лишні думки не приходили: рибку ще й привозив тоді, карасів. Виявилося, що він у місцевих рибалок їх купував. А іноді і без риби приїжджав – мовляв, кльову не було. Або їздив «у відрядження»: нібито, нову партію товару особисто перевірити. Я йому повністю довіряла! Повністю!

Здогадувалася я хоч щось за ці 15 років? Ні, ні на краплину. Дивно, але навіть дехто з наших спільних друзів знав цю таємницю, а мені не говорили, і це дуже неприємно. Мовляв, шкодували мене, сподівалися, що мій чоловік одумається. А тут в цьому році, відразу після новорічних свят, я вирішила залишити роботу. Ну навіщо мені робота: будинок повна чаша, дочка давно заміжня, чоловік у неї багатий, онукові 4 роки, теж ні в чому не має потреби. А тут ще й почалися всі ці обмеження, люди сиділи вдома, магазини чоловіка тимчасово закрили. Чоловік метався по дому, нікуди вийти не можна, на риболовлю – теж, йому постійно хтось телефонував. Він нагадував через телефон, що нікуди вийти не може, сам від всього не в захваті.

Ну а потім чоловік якось вийшов до сусіднього будинку до друга і залишив телефон. А він все дзвонить і дзвонить від якогось чоловіка, чоловіче ім’я тієї жінки на телефоні записано було для конспірації. Хотіла спочатку телефон чоловікові віднести, але думаю – чоловік вже випив, а раптом там якась впливова особа дзвонить. Вирішила сама зателефонувати, сказати, щоб завтра передзвонили. А там мені відразу жіночий голос: «Ало, дорогий, чому ти так довго, я так вже скучила!» Мене як водою холодною. Стала з’ясовувати – хто вона така, а пані і відповіла: «Він сам вам все розповість, він давно вже хотів це зробити!» І відключилася.

Прийшов чоловік вже веселий і справді все розповів – він сам шукав для цього слушну нагоду. Так, 15 років тому закохався в свою продавчиня, адже я тоді зі своїми недугами зовсім перестала звертати на нього увагу. Хотів потім закінчити з нею всі відносини, але вона чекала дитину. Потім народила хлопчика, і його затягнуло: бігав між двох вогнів, і мене любив, і її. Виявилося, що був у нього ще один магазин з успішною торгівлею, який він їй подарував для бізнесу, а всі справи вела наша бухгалтерка його коштом, так що та родина теж лиш не жила. Але чоловік став мене слізно запевняти, що любить зараз він тільки мене одну, а там тільки син тримає і все. Але я не витримала – вигнала його, а потім стала плакати!

Дочка нічого не знає. Чоловік телефонує, благає його вибачити, каже, що закінчено все з продавчиня, тільки щоб я з сином йому дозволяла зустрічатися. А я не можу не бачити його, чи не чути: 15 років у неправді прожити – як це? Аналізую минуле – не зрозумію, де я щось упустила? Чому я так сліпо йому довіряла? Чому навіть натяку не було на іншу сім’ю чоловіка? Краще б він тоді про все зізнався і ми розлучилися. А тепер я як бабка стара, мені теж під 60 років, особисте життя вже не влаштувати, майбутнього немає. Люблю я ще його, але розум не пускає його до себе. Не знаю що й робити: на самоті життя будувати? Ну не вийде ж уже те саме сімейне життя, яке було до цього, чоловік все зіпсував! Ну як правильно вчинити?

Проте військовий так і не повернувся назад. Його історію розповіла Анна Усік.

“Коли їхав на війну, думав, що найважче – закрити очі загuблому товаришеві. А як Ваньку вбuлu, я перший підбіг до тіла. На його грудях завібрував телефон. Дістав з кишені, а це – мама дзвонить.

Не знав, що робити. Якщо не відповім, то дам надію, що він – живий. А якщо підніму, прийдеться розказати про смерть – вона може не витримати цього”, – цитує бійця Ганна.

Вона розповіла, що в АТО Євгена збирали всім селом.

Також мати повідомила, що перед тим як вирушити на передову, чоловік 12 років пропрацював на автозаводі, потім займався розведенням фазанів.

“У квітні в їхньому дворі зупинилася “швидка”. Марію Тимофіївну напівпритомну відвезли в лікарню.

Євгена в труні додому повернули через чотири дні. Після похорону мати взялася розбирати синові речі.

Зарядила його мобільний і побачила 16 пропущених дзвінків від абонента “Кохана”.

– Добрий день. А Женю можна? – запитує молодий і тремтячий голос.

– А Жені більше немає, – Марія Тимофіївна не зупиняє сліз.

– А ми збиралися одружитися. Я від нього сина ношу, – каже Оксана з Дніпра”.

У Атовеця залишився син. Його назвали Олексою….

Як інформує “Вісник”, Михайло Ловга щиро дякує цьому неймовірному сімейству за можливість порадіти великій перемозі в такий спосіб.

“Як зараз пам‘ятаю… Дзвінок посеред ночі невролога однієї з районних лікарень, який повідомив про молоду дівчину, яка постраждала в результаті дорожньо-транспортної пригоди. І отримана інформація від чергового лікаря змусила мене, тоді ще зовсім юного нейрохірурга, вимагати максимально швидкого транспортування хворої до нашої лікарні і уже планування потенційної операції. Адже, зі слів лікаря, відбулася повторна втрата свідомості, що для нас, нейрохірургів, є червоним прапорцем або іншими словами – високо вірогідним свідченням притиснення структур головного мозку. А це в свою чергу означає, що часу на порятунок життя залишається дуже мало.

Доставили пацієнтку без свідомості близько 6-ї ранку, встиг тільки батькам повідомити, що необхідна термінова операція, не було часу пояснювати будь-які деталі. Бо з кожною наступною хвилиною ризик померти ставав вищим і вже добігав просто точки неповернення”, – розповів лікар.

Далі ж – дуже складний процес лікування: дві складні операції на головному мозку, трахеостомія, два тижні в комі без будь-яких ознак покращення. Михайло Ловга щодня приходив до пацієнтки. Ніхто не вірив, що все вийде. Тільки батьки не втрачали віри.

Після двох тижнів тяжкої боротьби, пацієнтка прийшла до свідомості. Лікар каже, що перший усвідомлений погляд неймовірно сильної дівчинки ніколи не зможе забути. Потім складний і тривалий процес відновлення (2 місяці дитина провела в лікарні), реабілітації, але це вже більше радісний час, бо найважче залишалось позаду.

І от через 5 років неочікуваний дзвінок – “Михайло Іванович, це Марія, вибачте, що турбую у вихідний. Хотіла запросити Вас на весілля!”.

“Я, звичайно, погодився. Але потім трохи сумнівався, чи варто мені їхати, адже асоціації зі мною не про найприємніші часи. Не хотілося в день весілля нагадувати про ту страшну трагедію… Але повторний дзвінок батька за кілька днів і його відповідь на мої сумніви – “ми би Вас не запрошували, якби не хотіли бачити”. І от минулої п’ятниці, відразу після важкої операції я вдягнув піджак і проїхав 150 км, щоб таки привітати цю тендітну на вигляд, але неймовірно сильну і мужню дівчинку Марію з її неймовірним днем! Не можу описати, що я відчував в той момент, коли зайшов до переповненого залу посеред розпал весілля, які емоції мене переповнювали, коли я вітав наречених, а біля мене стояли її щасливі батьки зі сльозами на очах…

Це неймовірні відчуття. Було дуже незручно чути слова від усіх хором “Дякуємо”, адже такий результат лікування – це важка робота усього персоналу. Цей момент я теж не забуду ніколи. Як і ціле весілля, адже слів подяки від багатьох родичів ще звучало багато, а батько нареченої не давав мені ні хвильки спокою, делікатно опікуючи і пригощаючи усіма смаколиками і алкоголем!”, – ділиться неймовірної події лікар.

“Саме такі випадки “підживлюють” нас, лікарів, і надають сили і бажання рухатись в правильному напрямку. Впевнений, Марія достатньо настраждалась, щоб далі тільки насолоджуватись щасливому і радісному сімейному життю! П.С. Свідомо не пишу прізвищ і не виставляю детальних фото, ті хто потрібно знають про кого йдеться!”, – завершив розповідь лікар.

Живе вона в райцентрі, давно розлучена. Приїхала. Ні зубної щітки з пастою, ні рушника, ні мила, ні шампуню, ні гребінця, ні халата, ні туалетного паперу з собою не взяла. Каже мені: дай мені ось це і ось це …

Я хочу розповісти цю маленьку історію не в осуд комусь. А просто мені дивно, тому і цікаво почути думку з боку: це нормально? Або все-таки не зовсім? Ми одружені з чоловіком Максимом 7 років. Живемо в Києві. Довго орендували житло, а три роки тому купили нарешті свою квартиру в новобудові. Робили останні роки в ній ремонт і ось півроку тому в’їхали. Мої батьки живуть на іншому кінці столиці. З ними бачимося частіше. Батьки у Максима давно розлучені, тато за кордоном, але допоміг нам з грошима суттєво.

А мама, моя свекруха, живе в райцентрі в Чернігівській області. Вона ще досить молода жінка, стежить за собою, працює в бібліотеці. Але тільки недавно я дізналася, що моя свекруха Тетяна Андріївна трохи дивна. На останній випадок, як на мене. Ми давно запрошували свекруху до себе погостювати, нову квартиру показати і місто. І ось приїхала вона до нас на два тижні. Зустріли з автобуса. Випили в парку кави з тістечками, а потім поїхали додому, я обід наготувала, все, як годиться.

Поїли, посиділи. Потім завела Тетяну Андріївну в спальню, в дитячу, де вона буде жити ці дні (малого Діму ми до себе в кімнату тимчасово забрали). І ось в спальні мені свекруха і каже така:» Леночка, а віддай мені ось це і то, я ж не на день все-таки приїхала ». Як виявилося, свекруха ні зубної щітки з пастою, ні мила, ні рушника, ні шампуню, ні халата, ні туалетного папіру з собою не взяла.

Я, звичайно, дала. Рушники, туалетний папір-то ще ладно. Але ось мені ну чесно дивно, як можна їхати в гості і не взяти шампунь і зубну щітку, гребінець, халат? Це ж такі особисті речі. Я он навіть ліжко з собою беру, коли ми кудись їдемо! У Максима запитала, і він махнув рукою: не звертай уваги, мама дивна трохи. Нічого собі — трохи! Ще раз повторюся: я пишу це не для засудження. Просто цікаво, це тільки я вважаю трохи ненормально не брати з собою такі речі, коли їдеш в гості? Може, це нормально, коли до своїх рідних їдеш?

Мій ріднесенький синочок нарoдився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Лише одна бiда – не мiг ходити. У пiвтора року я його завезла до лiкаря Касьяна, а перед тим лiкар Сологуб йому вправив вuвuхи. Два роки наполегливого лiкування, масажiв та купелей, i Василько почав ходити.

Спочатку за вiзочком, який йому змайстрував тато, а потiм з паличкою сам, правда, накyльгуючи.
Уперше я взяла Василька зi собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 мiсяцi. Там, почувши спiв священика, вiн сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”

У 2 роки i 6 мiсяцiв ми з Васильком поїхали до Почаєва. Вiн гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе i для всiх рiдних. Через рiк ми знову вiдвiдали цi святi мiсця. А потiм Василько захвoрiв.

1987 рiк. Сiчень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходiть сюди, я вам щось розкажу! Я нинi бачив дуже гарний сон”.

– Який? Зайчики, квiточки? – питаю.

– Нi! Я бачив Матiнку Божу, вона була найкрасивiшою в свiтi, одягнена в блакитну сукню, пiдперезана поясом i кликала мене до себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потiм влiво (вiн завжди так робив перед тим, як щось сказати) i промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тiльки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потiм кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, якi були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж тi Ангели, що я їх не бачу?” А вiн вiдповiв: “Вони бiля мене, але ви їх не можете бачити”.

– Я ще щось вам скажу. Мамо, я вже буду пoмuрати.

– Васильку, навiщо ти менi таке кажеш? – i я розплaкалась.

А вiн лише знизав плечима, знову подивився на два боки i сказав: “Я не розумiю, чого ви плачете. Я ще не вмupаю. Спочатку я зaхвoрiю, ви мене полiкуєте, але не вилiкуєте. Тодi я почну ходити, щоб ви всi натiшилися, а потiм знову зaхвoрiю i пoмру. Так що не маєте чого плакати”.

– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нинi кажеш, що будеш вмupати!

– Мамо, я так думав i дуже, дуже цього хотiв, але Бозя хоче, щоб я пoмeр.

Не минуло й десять днiв, як Василько зaхворiв. По всьому тiлу висипали прuщi, сильна температура. Лiкарi сказали, що вiтрянка. За два двi в нього почався сильний стoматит. Нам порадили термiново здати анaлiзи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобiн – 60, ШОЕ – 80. Завiдувачка дитячої консультацiї порадила термiново їхати до Львова. Дорогою до мiста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає нiде-нiде лiкаря, щоб мене вилiкував”. Згодом ми дiзналися, що у Василька – бiлокрiв’я й залишилося йому жити мiсяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лiкарiв, бо буде так, як вiн передбачив.

I так сталося.

У лiкарнi пролежали пiвтора мiсяця, а потiм Бог мене звiв з Євгеном Iльковичем з Червонограда, який займався лiкуванням травами. Вiн так пiдлiкував Василька, що аналiзи крoвi були, як у найздоровiшої дитини! Вiн “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипедi. Бували хвилини, коли менi здавалося, що лiкарi помилилися дiaгнозом.

А на Покрови Василько менi сказав, що знову захвopiв. Йому стало гiрше, вiн перестав ходити i вiдмовився вiд лiкiв.

Бог давав сили пережити отi важкi днi. А 7 лютого у недiлю пiсля снiданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку”.

Так i було.

Болiли ручки чи нiжки – змащувала свяченою водичкою, бoлiв животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала бiль. Вiн хотiв, щоб йому читали молитви, спiвали пiсень, i не давав менi плакати, а казав: “Смiйтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, менi хотiлося б жити, але Бозя хоче, щоб я пoмeр. Вiдчинiть вiкно, хай менi сонечко посвiтить, пташечки поспiвають, бо там цього не буде”.

А як буде – не казав.

10 лютого йому стало пoгано. В обiд вiн попросив води з-пiд крана i горщичок. Набирав воду в рот, сполiскував зубки i випльовував її, потiм мив обличчя i ручки. Усе повторив три рази. Я хотiла подати йому рушника, але вiн сказав, що не потрiбно. Обтрусив ручки i сказав: “Всьо”. Усiх випровадив з дому, бо хотiв, щоб з ним була лише я. А потiм зiбрався з останнiми силами i сказав: “Сьогоднi вже нiхто, нiхто не будете спати”.

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а вiн дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Вiн тричi видихнув i став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так менi стало добре, добре з ним, нiби у якомусь раю. Я його сама помuла, бо тiльки я знала, яку вiн любив воду, носила на руках, тулила до себе, цiлувала. I тiльки коли поклала Василька на кaтaфaлк, усвiдомила, що моя дитина пoмepла.

14 лютого в недiлю з численною процесiєю дiтей i дорослих вiдпровадили мого синочка на цвuнтар на вiчний спочинок. Василько нiколи не лягав без молитви i не вставав без неї, молився своїми словами за себе i за всiх.

Я вiрю, що вiн на небi з Ангелами i чекає на мене – свою маму.

Відповідно до нього, вони мають демонструвати високі навички самоконтролю, бути привітними та завжди знаходити спільну мову з усіма учасниками освітнього процесу.

З цими настановами сильно контрастує результат минулорічного дослідження умов праці в українських садочках “Хто потурбується”.

Воно показало, що більшість виховательок постійно відчувають стрес, працюють понаднормово, виконують додаткову роботу на кшталт прибирання території чи фарбування майданчиків. А заробляють в межах мінімальної зарплати. Пропонувати їм при цьому завжди бути привітними звучить досить цинічно.

Втім, реальність, з якою щодня стикаються виховательки садочків, часто ще складніша.

Тож як це – бути вихователькою в українському дитсадку?

Анжела – вихователька садочка в одному зі спальних районів Києва. Раніше вона працювала бухгалтеркою.

“Була і краща зарплата, і краще відношення”, – каже Анжела.

Змінити професію вона вирішила, коли її діти пішли у садочок. Для Анжели було важливо залишатися поруч, тож вона стала вихователькою садочка своїх дітей.

Останні 12 років Анжела щодня ходить стежкою крізь двори від дому до садочка – свого робочого місця. На щастя, дорога займає всього декілька хвилин.

Ще ближче до дому Анжели розташований новий садочок, який відкрили минулого року.

“Тут була двоповерхова будівля. Її майже знесли, рознесли, розтягнули. Коли ми почали звертатися до депутатів, виявилося, що мешканці не проти, щоб тут буде відкритий новітній дитсадок.

Я не знаю, яку суму виділили КМДА на реконструкцію цього. Але це був такий грандіозний проект. Роботи проводилися півроку. Добудували третій поверх, додали сучасне обладнання, відеоспостереження, новітні ігрові майданчики”, – каже Анжела.

Втім, вона залишилась працювати на колишньому місці. Її робота починається з 7:30 і триває до 12:45 або з 12:45 до 18:00 години, в залежності від зміни.

“Ви знаєте, директор нас поважає за те, що ми не перейшли. Я знаю свої стіни. Знаю весь колектив. Тим паче, що на новому місці треба довго звикати”.

На перевіреному місці є свої плюси, каже Анжела:

“У нас директор стежить, щоб зарплата виплачувалась вчасно. Ми отримуємо премію. Наприклад, до Дня вихователя – половина ставки.

В селах люди і цього не отримують. Станом на сьогодні моя зарплата – 5680 грн. Можна і більше заробити, але якщо я буду працювати на 1,5 ставки, то сил вже ні на що не залишиться”.

Зараз син Назар та донька Міла навчаються у школі. Проте роботу садочку Анжела не покинула.

“Я не знаю, чи зможу зараз знайти іншу роботу. По-перше, я звикла. По-друге, не хочеться далеко їздити. Тут я знаю, що можу прибігти додому.

Навіть якщо дитина захворіла, дають лікарняні. Дочці часто їжа не підходить у школі. Мілі погано – привела дитину додому, напоїла ромашковим чаєм”, – каже вихователька.

Її ситуація – типовий приклад жіночої зайнятості в Україні.

“На законодавчому рівні жінки та чоловіки в Україні мають однакові права щодо працевлаштування, однак на практиці ринок праці дуже сегрегований.

Жінки здебільшого представлені у низькооплачувані бюджетній сфері та сфері обслуговування і торгівлі. На цю роботу погоджуються через брак інших пропозицій та можливість балансувати між роботою та сім’єю.

Бо безліч додаткових обов’язків по догляду покладено саме на жінок. Тож це здебільшого вибір з обмежених альтернатив”, – зазначає Оксана Дутчак, кандидатка соціологічних наук та співавторка дослідження “Хто потурбується”.

Про це говорить і сама Анжела:

“Деякі чоловіки кажуть: “Да ти сама вибрала свою професію!”, “Тебе туди ніхто не відправляв!”. Одна знайома також працює в селі вихователем.

Я кажу: “А чому ти пішла?” – “Ну мама захотіла! Мене мама примусила!”. Виходить, що вона у 17– 18 років не сама приймала рішення, а батьки приймали рішення за ту людину. Тому що не було куди піти.

От був у районному центрі якийсь технікум, от вона його і закінчила, потім із цим дипломом приїхала в Київ на роботу, так і влаштувалася. І виходить, що все життя віддає дітям”.

До того ж, район, де мешкає Анжела, неспокійний. І тривожність за дітей стає чудово зрозумілою.

Сім’я проживає в гуртожитку. З вікон будівлі періодино чутно лайку, а сама п’ятиповерхівка, як і решта навколишніх будинків, сильно контрастує з оновленими яскравими фасадами дитсадочків у дворах.

Втім, власне житло у Києві – цінна річ. Зарплата виховательки не дозволяє і думати про аренду. “Нам, як сім’ї з дітьми, дали більшу кімнату. Тут окремий санвузол. Тобто, це повноцінна квартира”, – каже Анжела.

Житло вдалось отримати, оскільки чоловік Анжели 20 років пропрацював на фанерному заводі – ЗАТ “Фанплит”. Однак декілька років тому над 135 сім’ями нависла загроза виселення.

Завод вирішив, що має право розпоряджатися будинком, який знаходиться на його балансі, як завгодно. Наприклад, перетворити його на хостел.

Мешканці вийшли на акції протесту та подали позов до суду. Анжела в цьому активно брала участь.

За її словами, існує закон “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків”, відповідно до якого держава також має права на ці будинки, оскільки робила внесок в їхнє будівництво та утримання.

Саме передачі гуртожитку на баланс міста і добиваються мешканці. У 2019 році Господарський суд Києва прийняв рішення на їхню користь. Однак крапку в справі досі не поставлено.

Незважаючи на підвішений стан з житлом, Анжела виглядає впевнено та спокійно – у повній відповідності до стандартів МОН.

Однак є речі, які, за її словами, вибивають з колії. Це переживання за безпеку дітей та конфлікти з батьками.

“Є різні категорії батьків. Не всі розуміють, що діти можуть забруднитися. Вони гралися в піску, їли фрукти в обід, пили сік фруктовий – дитя приходить додому брудненьке.

Одні батьки можуть сказати: “ну, нічого страшного.” А було – вранці мама приходить з пакетом речей, кидає його і каже: “Буде вихователь прати речі, якщо ще раз так прийде!”

А який вихід? Це ж діти!”, – каже Анжела.

Також нерідко буває, коли батьки ігнорують рекомендації педагогів, не привчають до самообслуговування, не виконують з дітьми завдання для розвитку, скаржиться Анжела.

Іноді за байдужістю ховаються моторошні причини – дехто страждає від залежностей.

“Якщо за дитиною прийшла людина у стані сп’яніння, є конкретний пункт у посадовій інструкції”, – розповідає Анжела..

Так, дитину віддавати не можна, оскільки це для неї небезпечно. Вихователь має зателефонувати іншим родичам, дані яких записано в анкеті, пояснити ситуацію та попросити забрати дитину.

“На випадок, якщо вже зовсім не виходить домовитись і починають поводитись неадекватно, є тривожна кнопка”, – каже вихователька.

Своїх дітей Анжела так само оберігає, навідується у школу, спонукає їх брати участь в різних активностях. Сім’я часто гуляє у парку поруч з домом. Час вдається знайти попри додаткові підробітки.

“Заробітна плата не дозволяє жінці з двома дітьми відпочивати”, – підкреслює Анжела.

На щастя, її чоловік та батьки мають стабільний заробіток. Однак життя в столиці постійно вимагає більшого.

“Мені мама з села передає майже все. Де можна підробити – підробляю. Наприклад, брала участь у виборах на дільницях. Викручуєшся, як можеш”, – каже вихователька.

Ситуація Анжели є типовою для українських працівниць дошкілля.

Тогорічне дослідження показало, що майже половина з них підтримують свою сім’ю завдяки продуктам з власного господарства, чверть регулярно беруть кредити чи позики, 14% мають додаткову роботу і приблизно стільки ж отримують допомогу від рідних.

“Якби не підтримка, то я би давно звільнилась”, – каже Анжела.

За її спостереженнями, якщо порівнювати рівень технічного забезпечення садочків 10 років тому і зараз, то стало набагато краще. І відновлений садочок у дворі її будинку – яскравий тому приклад.

“Але мені здається, що в нас з кожним роком все гірша ситуація в плані із заробітними платами… Це той мізер, за який навряд хтось прийде з молодих фахівців”, – вважає Анжела.

Наразі, відповідно до дослідження “Хто потурбується”, загалом в українській системі дошкільної освіти не вистачає близько 5 тисяч виховательок. Тобто, вакантні місця є фактично у кожному садочку.

“Специфіка доглядової праці полягає у тому, що центральне місце тут займає виконавиця, її ставлення, мотивація, емоційний стан. Саме людський фактор грає ключову роль.

Тож перевантаженість, вигорання, погане самопочуття через неможливість звести кінці з кінцями – те, з чим варто боротися в першу чергу, забезпечуючи гідні умови та оплату праці. Однак з боку держави про це майже не говорять”, – зазначає Оксана Дутчак.

Натомість в умовах браку кадрів вихователькам нав’язують нереалістичні умови профстандартів. Ніби зовсім ігноруючи, що вони живі люди, а не мешканки окремого світу.

Невирішені соціальні питання так само б’ють по них. А зарплата, що коливається в межах мінімальної, зменшує шанси на хоч якусь “подушку безпеки” та ресурс на створення привітної атмосфери в садочку.

Звісно, МОН не несе відповідальність за всі проблеми сучасної України.

Однак зважати на них могли б при розробці і реалізації нової концепції дошкілля. Так само, як і більш предметно говорити про умови праці та зарплати вихователів. Натомість поки ж їм пропонують зберігати спокій та посміхатись.

Матеріал підготовлено в рамках дослідницького проєкту “(Не)видима” за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні.

Олена Ткаліч, журналістка, редакторка ІА “Соцпортал”, одна з авторок дослідження “Хто потурбується”, спеціально для УП.Життя

Через апендицит почали відмовляти нирки

«Моя найдорожча», – так люблячий тато, цілуючи свою красуню Марту у маківку, повторює не раз. Згадуючи ті пережиті миті неймовірної тривоги, не лукавить: враз життя їхньої родини поділилося на «до» і «після». Добре розуміє, що донечку міг втратити. І щодня підносить за її зцілення хвалу до Бога.

Віктор Мартиненко – священник. До нього не раз підходять парафіяни з різними життєвими бідами. Кожному старається дати добру пораду, підтримати, щоб людина не впала духом. Коли ж у лікарню потрапила його найстарша донька, допомога потрібна була йому.

– Мартуся не раз скаржилася на животик. Ми робили різні обстеження, здавали аналізи, але діагноз довго не могли встановити. Це не вина лікарів, бо, як виявилося потім, апендицит був атиповий, – згадує отець Віктор.

Апендикс лопнув, почалося запалення очеревини… Дитину негайно поклали на операційний стіл. Ніби все минуло вдало. Але коли найстрашніше, здавалося, було вже позаду, у Марти почали відмовляти нирки, організм не міг впоратися з лікуванням.

– Що все дуже серйозно, я зрозумів тоді, коли лікар покликав мене у свій кабінет, а там сиділо ще четверо його колег. Вони дивились один на одного: хто ж має повідомити мені про стан донечки, – згадує священник. – І слова, які я почув від них, були такі: «Моліться Богові».

Усе інше уже не діяло. Марта восьмий день нічого не їла й марніла просто на очах. Тіло втомилося боротися. Зважаючи на важкість стану дитини, батьки прийняли рішення провести соборування – таїнство, коли звертаються до Бога з проханням про прощення усіх гріхів недужого…

Марта геть зблідла. Під дверима реанімації, захлинаючись сльозами, від горя мліла мама Надія. Підтримував дружину, як міг, отець Віктор, хоч самому було ой-як нелегко. У якусь мить він відчув, що слід попросити помочі у тих, кому сам не раз допомагав – своїх друзів. І до кожного звернувся з єдиним проханням – про молитву.

– І православні, і католики, і протестанти, і мусульмани – у мене є друзі різного віросповідання. Але вони об’єдналися у добрих помислах для моєї дитини, – згадує отець Віктор. – А коли я дізнався, що мій товариш, з яким ми разом вчилися, Михаїл Аніщенко (архієрей Константинопольської церкви, екзарх київської Ставропігії – Андріївської церкви – авт.) – на Фанарі, зі сльозами звернувся до нього, аби попросив Вселенського патріарха Варфоломія про благословення для Мартусі. І він не відмовив.

Та літургія, під час якої Його Всесвятість вділив час і на молитву за волинську дівчинку, тривала близько години. Раптом у коридорі почувся голос медсестри: «Біжіть, біжіть швиденько в реанімацію». У батька в душі усе похололо. Але, відчинивши двері, він не повірив своїм очам і вухам: на ліжечку сиділа Мартуся, наче прокинулася від сну, – рум’яна, весела і щебетала: «Де ви так довго ходите? Я ж вас чекаю. Ви просили, щоб я жила – я живу!»

Відтоді дівчинка пішла на поправку.

На милицях підіймалася сходами Андріївської церкви

Коли за деякий час екзарх Михаїл Аніщенко знову поїхав з візитом у Стамбул, патріарх Варфоломій поцікавився, як здоров’я Мартусі. Почувши, що з нею все добре, зрадів. І передав їй та молодшим братику та сестричці гарні гостинці, серед яких – цукерки та свій портрет з автографом. Він висить у дитячій кімнаті над письмовим столом, за яким школярики виконують домашні завдання.

Минуло три роки. Про давню пригоду Марта вже й не згадувала. Аж почула, що патріарх Варфоломій їде в Україну.

– Тату, я хочу його побачити і сказати «Дякую!», – благала. Хоч сама знову була після операції й на милицях через невдале падіння.

Дорога до Києва для неї була нелегка, та усю втому як рукою зняла усмішка патріарха. Аби потрапити до нього на аудієнцію, дівчинка на милицях підіймалася сходами Андріївської церкви. Марта подарувала патріарху Варфоломію букет квітів зі словами вдячності. У відповідь знову отримала благословення.

Наталія КРАВЧУК

Родом я з села, там зустріла свого чоловіка, вийшла заміж. Все своє сімейне життя я мріяла про розлучення, але нікому про це не говорила. І от зараз, коли я вийшла на пенсію, я вирішила подати на розлучення.

Я всього місяць як вступила в ряди пенсіонерів, а вже встигла переоцінити все своє життя заново. Соромно зізнатися, але я прожила більшу частину життя в шлюбі з людиною, яка мене абсолютно не цінувала ніколи. У мене ніби пелена з очей спала. Перші десять років шлюбу ми прожили в селі, де дуже великий вплив має думка оточуючих. Розлучень в селі практично немає. Треба терпіти, бо де знайдеш кращого чоловіка.

моє рішення, але діти влаштували мені справжній бойкот, вимагають, щоб я пробачила їх батька і прийняла його назад. Вони навіть сказали, що їм соромно за мене перед сватами.

А я цього не хочу. Він мені за все життя набрид. Невже це чоловік напоумив наших дітей? Я намагалася сказати їм, що ми чужі один одному люди і нам немає сенсу зберігати те, чого давно вже немає. Але вони ніби не слухають мене або не хочуть чути.

Чоловік телефонує щодня, просить прийняти його назад, мовляв 35 років прожили разом, а я на старості вирішила концерти влаштовувати. Вони так всі на мене на сіли – і чоловік, і діти, і свекруха, що я вже навіть не знаю, що робити. Але я відчуваю, що не хочу більше з ним жити. Досить, натерпілася. Але як це їм всім пояснити і не прогнутися черговий раз під обставини…

А Зойка була не прoмaх. І таки «нaїздила» на одному курорті дитину. Правда, татом став не Петро Іванович, а якийсь гpyзин Гаpік. Приїхала вантажною машиною в сeло, поки чoловік був на нараді, поскладала чимало добра на причеп – і тільки куpява здійнялася за Зойкою. Ото вже люди в селі мали про що говорити і тішилися навіть не криючись.

Дідусь Петро підставив згорблену хвору спину під літнє тепле сонечко. Грівся. А поглядом вишукував хоч якогось випадкового перехожого на вулиці. Не на порожню балачку сподівався, хотів попросити допомоги: по ліки в аптеку до райцентру з’їздити, пише Вісник

Обернувся. Закректав. Глянув на свою хатиську. Так називали його дім люди. «Здоpова, як Варшава», – прицмокували друзі. «Та кому вони потрібні, ті хороми. От здоpов’я – то найбільша розкіш», – на старості прозрів чоловік. А замолоду як він гонився за статками…

Петро був амбітним парубком. «Знає собі ціну», – гордилися батьки. Самі виросли в селі, то ж дуже хотіли, щоб їх єдиний синочок не пропадав серед свиней та корів, а став великим начальником. Рвали жили, тримали господарку. А гроші від проданого бичка чи телички ховали під матрац. Завдяки батьківським заощадженням вступив Петро на економічний відділ. Хоч і хлопець він був не дурний, але добряче підсобили у навчанні й хабарі із села. В середині 90-х років колгоспи вже дихали на ладан. Але, давши на лапу, хлопець разом з дипломом отримав направлення на місце головного бухгалтера у господарство, яке ще трималося. Ще вчора був Пєтя, а сьогодні – Петро Іванович.

Мати нахвалитися не могла сином. І розумний, і гарний, і при роботі. Чого-чого, а розуму та хитрості Петру й справді позичати не доводилося. Пік його кар’єри припав на той період, коли творилася незалежна Україна. Карбованці змінювала гривня. Люди плуталися у тих грошах. А от Петро одразу вникнув у суть справи: що і як можна провернути в колгоспі собі на користь під той шумок. Звичайно, без згоди голови та його підпису нічого схімічити не міг. Але йому пощастило. Голова виявився теж ласим до чужих грошей. Тож їхній дует швидко збагачувався. Зарплати людям не виплачували місяцями. Розраховувалися натурпродуктами, які проводили по завищеній ціні. При цьому примудрялися дояркам, фуражирам нараховувати премії, а грошики клали собі в кишеню. Люди не дуpні були, здогадувалися про махінації, але мовчали. Якось з тіткою Марією, яка 20 років доїла корів, сталася бiда. Донька-школярка отримала 80 відсотків опiків тiла. На теpмінову опеpaцію потрібні були шалені кошти. Пішла до голови просити гроші на лікyвання. Бо ж за півроку заборгованості назбиралося майже 700 гривень. На той час гроші немалі. Голова вислухав, поспівчував.

– Ви ж знаєте, яка у нас скрута, – почав жалітися. – Нема грошей. Але щось нашкребемо. Приходьте завтра.

Рада, що добилася результату, тішилася. А вранці Петро Іванович простягнув їй 10 гривень. І відомість, щоб розписалася.

– Побiйтеся Бога, це ж мізер. Мені дитину тре лікyвати, – залoмила руки матір.

Молодий бухгалтер лише розвів руками:

– Каса господарства порожня.

– Зате ваші кишені повні, – не втрималася жінка. – Люди пoтом умиваються, а ви багатієте. Ще вернеться вам те…

Поки шукала Марія гроші, бiдна дитина не витримала бoлю. Пoмeрла. На пoхoрон зійшлося все село. Лише начальство з колгоспу не приїхало. Вирішувало справи з перевіркою, бо люди, обурені тим, що жінці не помогли у бiді, написали заяви у мiліцію, як бухгалтер з головою керують. Коли опускали тpyнy в яму, Петро Іванович саме піднімав тост за здоров’я ревізорів, які не побачили ніяких порушень. Очі їм закрили копченою свининою та кількома банкнотами. Вже потім голові переказали, що Марія світу не бачила за слiзьми, припадаючи до тiла доньки, винила його і бухгалтера, що не поpятували дитини.

Та що було їм до тих слiз. Хіба один раз їх пpoклuнали? Через день приходили в контору люди і свaрилися за зарплату. Звикли відмовчуватися, відбріхуватися, а коли вже сильно хто починав виступати, то погpoжували вигнати з роботи. Колгоспники раділи якимось одноразовим подачкам, а голова квартиру купив у місті. Петро Іванович простору, двоповерхову хатищу в селі зводив. «Як школа наша», – задирали голови догори люди. «Ото нажився на наших мозолях», – не втримувалися. Знайшов і дружину собі до пари Петро – економістом робила. Зойка гроші любила не менше за чоловіка. Отак в парі все гребли додому. Килими, дивани, кольорові телевізори. Обставили хату, як картинку з модного журналу. От тільки щебету дитячого чути в просторих залах не було.

– То ти вuнна, – сердився Петро і відправляв жінку щороку на курорти. Сам не вилазив з кабінету – дожимав останнє із колгоспного майна.

А Зойка була не промах. І таки «наїздила» на одному курорті дитину. Правда, татом став не Петро Іванович, а якийсь грузин Гарік. Приїхала вантажною машиною в село, поки чоловік був на нараді, поскладала чимало добра на причеп – і тільки курява здійнялася за Зойкою.

Ото люди тішилися! Нарешті хоч якась кaра прийшла на бухгалтера. І справді, після цього випадку Петро Іванович змінився. Не мила стала йому хата. Колгосп обрид. Йшов на роботу – здавалося, що з вікон пальцями люди тикають, сміються. Зіщулився, згорбився. Сеpце стало турбувати. Мyсив діставати гроші із заначки на лікyвання. Не один тиждень провів під наглядом мeдиків. А повернувся додому – стpaшно самому стало у великих хоромах. Нікому не потрібний. Лише у кухні та кімнаті, де телевізор, час проводив. У решті семи кімнатах оселилися павуки та пил. Спочатку думав удруге оженитися, але ніяк пари не міг дібрати. Вчену дружину хотів, не просту колгоспницю. Але всі вчені в місто повтікали. Ніхто не збирався з манікюром у землі порпатися. Минув рік, другий, і двадцять літ збігли, як один день.

Уже й на пенсію вийшов Петро Іванович. Від колгоспного майна залишилися лише розбиті цеглини біля корівників. Трактори і комбайни люди на майнові паї розібрали. Землю поділили. Всі давно забули про голову колгоспу і його поплічника бухгалтера. А Петро Іванович, поки був молодий, сам давав усьому раду. Та старість наступала. Найперше відбирала здоров’я. Крутили руки-ноги. Тиск дошкуляв. Болячки чіплялися, як мухи у спеку. Пенсії ледве вистачало на цілий пакет пігyлок. Жив лише завдяки медuкаментам. Ось і сімдесятиліття на порозі, а чим потішитися може. Ні дружини, ні дітей. Сам-один як палець на цілу велику хатиську…

Скоро дочка народилася. Спочатку мені ніби цікаво було грати в чоловіка і тата, а потім якось набридло. Мої друзі всі гуляють, а я з роботи додому і все! Згодом, став і я з ними вибиратися: то в кафе, то в клуб, то на сабантуйчик який з дівчатами. Спочатку я вів себе строго, типу, я жонатик, а потім то одній підморгну, то іншу проводжу. Так і липли вони до мене, але до ліжка ще не доходило.

А потім розмріявся я про нову машину. Зібрав усе, що міг, взяв кредит, ну і купив гарну таку іномарку, як і хотів. Тут я і зірвався з котушок. Дівчата самі стрибали в цю тачку, а в ній я, красень чоловік, гучна музика, нічне місто. Коротше, пустився я в усі тяжкі. На дружину забив, а жив з її батьками, дружина вірила в мої казки про затримки на роботі. Так, ось такий порядний я.

Серйозних стосунків на стороні я не заводив, так, на пару ночей. А навіщо мені всі ці наївні легкодоступні дамочки? Я ж такий Мачо на тачці, дружина у мене є, не варта уваги моєї, недоглянута, правда, з дитям сидить.

А потім я познайомився з Алісою. Я перейшов на нову роботу, а там вона! Цар-птиця, красуня, фігура, розумниця, весела, на хорошій посаді. Ось ця мене гідна, подумав я і взявся за неї. Спочатку натяки, потім записки, квіти, подарунки, а вона не ведеться, посміхається, але ближче не підпускає. Я почав сходити з розуму. Від дружини пішов, дочку навіть на руки не брав. Дружина плакала нічого не розуміючи.

А у мене тільки Аліса на умі. І тут мені пощастило: на роботі у неї неприємна історія вийшла, а я зміг виручити. Вона мені каже: я твоя боржниця! А я кажу, забудемо, дозволь тільки додому підвезти. Ну вона і погодилась! Я відразу давай заманювати її в крутий ресторан, а вона посміхається. І пішло: “А що потім, що потім?” Мене понесло, люблю говорю, одружуся! А куди б повів її, сам на орендованій квартирі. Але, коротше, осліп від бажання і любові!

І тут вона видає:

– А ти з дружиною розлучився вже, раз мене заміж кличеш.

Я відразу кажу:

– Завтра розлучуся. І заспівав пісню, як погано було з дружиною жити, тільки її чекав, Алісу!

Вона така зла стала відразу, і з ненавистю говорить:

– А на фiг ти мені потрібен, кoбель, я все дізналася про тебе. У тебе і дочка є, маленька, зрадник ти. Їх кинув і мене кинеш. Твої найрідніші стрaждають, а ти спокійнісінько бaб клeїш, розважаєшся. Я сама дочка такого татуся, який кинув нас одних, сказавши, що почуття згасли. Лaйно ти справжнісіньке! Так і сказала і трохи в обличчя не плюнула. Я мовчав, в шoці, а вона пішла. Саме так рoзтоптала. Спочатку розлютився, а потім задумався. Я ж мужик, сім’ю створив, а тепер в кущі.

Коротше, повернувся я додому, клявся дружині, що не зраджував. Вона плакала, пробачила. Гроші тепер витрачаю замість баб на свою дружину: то сукню, то манікюр, то в ресторан сходимо. З дочкою став возитися, спочатку через нехочу, а потім із задоволенням. Дружина моя зацвіла.

Аліса на інший день після того випадку і оком не повела, посміхалася як завжди, до сих пір з нею працюємо. Два роки минуло, привіт-пока і по роботі.

А я все думаю, яка жінка, з принципами: сім’ю врятувала, не повелася на мої «золоті гори». Спасибі їй! По боках тепер намагаюся не дивитися, а навіщо, я і так в собі впевнений. Ось вам сповідь гулящого мужика, на ваш суд.

Лора Троуер зовсім випадково побачила елегантну білу сукню у вітрині благодійного магазину. Сукня чудово на неї сіла, а коштувала лише у 200 доларів, що значно дешевше за сукні у весільних салонах. Тож дівчина без вагань вирішила її придбати, а сюрприз помітила лише на касі.

Наречений Лори саме складав сукню в коробку, коли вони побачили прикріплену до подолу сукні записку. На ній було ім’я та номер попередньої власниці, яка написала: “Я б дуже хотіла побачити фото наступної нареченої, яка одягне цю сукню”.

Виявилось, що дівчина на ім’я Френ, яка залишила цю милу записку, була також із Лондона. Вона написала таке повідомлення, сподіваючись, що наречена, в руки якої потрапить її весільна сукня, надішле їй кілька світлин зі свого весілля. Тоді Френ була б щаслива, що її сукня знайшла нову гідну власницю для такої радісної події.

Для особливого настрою не потрібно чекати свята. Кличте друзів на келих ігристого та створюйте собі святковий настрій навіть у будні з SHABO, а замовити найкращі вина онлайн можна тут

Френ не помилилась, адже для Лори ця сукня дійсно стала вбранням її мрії:

Це було перше плаття, яке я поміряла. Я відразу його полюбила, але не думала, що зможу в нього влізти. Проте воно сіло просто ідеально – це було божевілля!

– згадує дівчина

Лора зізналась, що ця записка дуже її зворушила і її зробила сукню ще більш особливою.Вона відразу ж написала цій дівчині: “Я не можу повірити, що ви майже подарували мені це неймовірне плаття”. Через рік після покупки, коли нарешті відбулась церемонія, Лора дотримала свого слова і надіслала Френ обіцяні фото зі свого весілля у її сукні, як та й хотіла.

Вона також відмітила, що ніхто з гостей не міг повірити, що таку чудову сукню можна було знайти у благодійному магазині. Проте для Лори це стало можливістю заощадити кошти, подбати про екологію та ощасливити колишню власницю сукні.

Після свого весілля дівчина також повернула сукню до благодійного магазину, сподіваючись, що добра традиція продовжиться і сукню знайде якась інша наречена.

П’ять років тому, 29 червня 2016 року, у бою поблизу селища Луганське на Донеччині від ворожої кулі снайпера загинув Василь Сліпак (псевдо «Міф») – Герой України, соліст Паризької опери, доброволець «Правого сектора», волонтер. Йому був 41 рік.

Сьогодні у Львові, де народився Василь Сліпак, відбудеться вже уп’яте маратон його пам’яті, під час якого виступлять музиканти з різних країн, які, зокрема, знали соліста й українського бійця. Біля могили Василя Сліпака на Личаківському цвинтарі зберуться на молитву його рідні, друзі, ті, хто його пам’ятає.

«Невже п’ять років минуло», – говорили співрозмовники. Не віриться, що вже стільки літ, відколи немає Василя, казали і його братові – Оресту Сліпакові.

«Тяжко. Не вкладається досі у голові. Василя пам’ятають, відбувається багато різних заходів, але пам’ять не дуже сильно впливає на зміни, особливо, свідомості людей. Як на мене, бракує освіти, знань, критичного мислення адекватності сучасності.

Маю багато питань від часу, коли не стало Василя, на які немає відповіді

Орест Сліпак

Бракує Василевого сучасного підходу до життя. Маю багато питань від часу, коли не стало Василя, на які немає відповіді. Нечітко мені зрозуміла історія загибелі. Підрозділ, в якому він воював, після його загибелі розформували. Не хочу цю тему педалювати. Були спроби прокуратури вести розслідування. Як можна людину без особливої бойової підготовки, без спеціальних знань посилати на передову?..» – каже Орест Сліпак.

Не міг всидіти

У травні 2015 року Василь Сліпак, соліст Паризької опери, поїхав, як воїн-доброволець, воювати у складі Добровольчого українського корпусу (ДУК) на Донбас. Раніше, під час Революції гідності він, як волонтер, допомагав майданівцям, а з початком війни збирав допомогу для українських воїнів. Ще у перші дні 2015 року Василь Сліпак написав Валерії Бурлаковій, волонтерці, воїну добровольчого батальйону «Карпатська Січ» 93-ї окремої механізованої бригади Збройних сил України, 54-ї ОМБР: «Хотів з Вами товаришувати. Тяжко сидіти в тому Парижі. Душа рветься до вас».

За спогадами друзів Василя Сліпака, 9 травня 2015 року він виступив із прощальним концертом у Парижі, а 10 травня поїхав в Україну. Воював у ДУК «Правий сектор» під псевдо «Міф», бо найулюбленішою була його партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Наприкінці вересня він повернувся в Париж. Вдруге приїхав на фронт наприкінці травня 2016 року. Ще 27 травня виступав із концертом. Тоді, відповідаючи побратимам, на скільки приїхав, відповів: «Побачимо».

Валерія Бурлакова востаннє бачила Василя Сліпака у ніч проти 29 червня 2016 року. Тоді дві групи українських добровольців пішли на штурм блокпоста російських гібридних сил. Через кілька годин стало відомо, що Василь Сліпак загинув від кулі снайпера.

«Хлопці пішли на штурм, що та як відбувалося там – я неодноразово чула від побратимів із групи Фіша, покійного вже Розписного, покійного вже Сім’янина.

Чули весь ефір

Валерія Бурлакова

Я не була у тому бою, але ми залишалися на нашій позиції в кілометрі буквально, чули весь ефір, не люблю інсинуації та вигадки на цю тему. І зауважу, що вигадують фантастичні історії люди, яких і близько не було ані там, ані у радіусі 100 кілометрів, ніхто з правосєків чи 54-ї ОМБР казок не розповідає.

Коли мені важко, я інколи заплющую очі чи просто примружую – так, щоб усе навколо стало нечітким, і уявляю собі, що поруч зі мною троє вже загиблих людей, «Міф» – один із них. Тому я завжди пам’ятаю, що його немає. Буває просто, що й забуваєш на мить, що хтось загинув із побратимів, ледь не дзвонити збираєшся. А ось тут у мене чітка межа та усвідомлення з першого дня загибелі «Міфа»», – розповідає Валерія Бурлакова

Загибель Василя Сліпака стала потрясінням для багатьох людей в Україні та світі. Чимало хто запитував, чому талановитий співак з успішною кар’єрою в мистецькому світі, живучи у Парижі, виступаючи на світових сценах, узяв зброю в руки і пішов захищати Україну?

Інакше не зміг би дивитися собі в очі

Валерія Бурлакова

«Бо інакше не міг. Інакше не зміг би дивитися собі в очі у дзеркалі. Це дуже поширена мотивація, як на мене, він хотів не просто ілюзії причетності, він хотів у бій. Міг завжди десь «відсидітися», де тихіше – і всі думали б, що герой все одно. Але навіть на Світлодарці, він від початку не туди планував їхати, але я його вмовила приїхати до нас, навіть на дузі, де він зрештою загинув, він перший час вмовляв мене поїхати звідти в Авдіївку – бо «нудно». Адже боїв у перші дні не було, штурм ще не планувався. Він хотів у саме пекло, якщо вже вирвався на фронт, нарешті, то максимально діяти, максимально приносити користь.

І гинуть найкращі

Валерія Бурлакова

Люди, далекі від війни, часто намагаються знецінити жертовність бійців і самих бійців. Мовляв, та там всі за гроші. Чи там якісь «алкаші» та «авантюристи» поголовно чи «спеціально навчені люди», а я, мовляв, на строковій службі лише раз «калаш» розібрав. Чому такі розмови? Мабуть, щоб самих себе заспокоїти і не гризти за те, що вони самі свою країну не захищають. Ну, і от, участь у війні таких людей, як «Міф», – найкраще свідчення того, що ні, там – найкращі. І гинуть найкращі. І у 2014-му, і зараз», – каже Валерія Бурлакова.

З унікальним голосом

Василь Сліпак народився у Львові 20 грудня 1974 року. Співав у хорі «Дударик», але тричі не міг вступити у Львівську консерваторію. Мабуть, голос не зрозуміли. Але у 1994 році Василь виступив на фестивалі у Києві і його контртенор почув тодішній ректор Київської музичної академії, зазначивши, що це геніальний голос, який не беруть до Львівської консерваторії, а він хоче його забрати у Київську академію.

Друзі і колеги Василя Сліпака наголошують, що у нього був унікальний голос, який охоплював одразу кілька діапазонів (від басу-баритону, до меццо-сопрано). Вже з 1997 року Василь Сліпак був солістом Національної Паризької опери (Франція). Виступав на сценах багатьох європейських театрів.

Усі роки, відколи немає Василя Сліпака, його брат, друзі, ті, хто не знав оперного співака, організовують численні мистецькі акції в його пам’ять.

Пам’ять має бути сучасна

Ірина Вовк

«Фестиваль молодих музикантів імені Сліпака – це важливо, бо співаки, які ще навчаються, беруть участь у конкурсі, продовжують справу Василя і розуміють, чиїм ім’ям названий конкурс, розуміють, що він був воїном. Я за пам’ятники у живих справах, а не камені. Пам’ять має бути сучасна, треба створювати інтерактив із людьми, щоб вони пам’ятали про героя», – вважає Ірина Вовк, авторка книжки про Василя Сліпака.

Напередодні роковин загибелі Героя України, оперного співака Василя Сліпака Національний банк України ввів в обіг пам’ятну монету «Василь Сліпак» номіналом 2 гривні. Ця монета продовжує серію «Видатні особистості України». На аверсі розміщений малий державний Герб України, праворуч від якого напис «Україна», у центрі на дзеркальному тлі – портрет Василя Сліпака, праворуч від нього – нотний рядок, а ліворуч напис: «Василь Сліпак «Міф». На реверсі монети на дзеркальному тлі зображений соловейко на стволі автомата, стилізовані гілки дерев.

Їй було 16. У такому віці хотілося багато чого: вчитись, гарно одягатись, слухати модну музику, любити і жити. А хіба можна було про щось інше думати? От тільки про те, щоб вийти за Льошу заміж у гарній білій весільній сукні з фатою і в білих рукавичках, наpoдити дітей, виховати їх. І заміж тільки за нього, бо любить його тільки одного.

Це ж треба було старшому брату запросити в гості свого товариша по службі?! “Дивись, мала, не закохайся в Льошу, бо тобі треба вчитись, а йому женитись, бо його мама хвopіє, а роботи по дому вистачає”, — сказав брат Іван. “Та треба він мені, твій служивий”, — сердито відказала Тая.

Вся рідня готувалась до приїзду Льоші. Прибирали в хаті, готували страви, накривали стіл. Старалися, щоб другу Івана сподобалось у гостях. Тая теж причепурилась. А от і гість. Він прийшов з квітами, знаючи, що в Івана є молодша сестра. Те, що старша живе окремо, він знав. Познайомились. І одразу сподобались одне одному. Зашарілась Тая, опускаючи очі долу. Ніяковів і Льоша.

Погостювавши два дні, гість поїхав додому. Довгі телефонні розмови, бажані для обох зустрічі продовжувалися півроку. Тая після 9-го класу вчилась у технікумі, Льоша працював. А перед Трійцею прийшов свататись. “Таєчко, ти така ще молода, не виходь заміж, тобі ще і вчитись треба, — просила мама в дочки, ніби передчувала щось недобре. — От ще хоч з рік провчишся, тоді і вийдеш за Льошу, а він почекає”. Але Тая не хотіла й слухати. Подала рушники сватам.

Чи то близькі стосунки з Альошею вплинули на здоров’я Таї, чи просто раптово хвщзоба дала про себе знати, бо занедужала. Не була щасливою, готуючись до весілля і купуючи весільне вбрання. “Щось я не радію, — казала мамі, — нібито не я виходжу заміж. Я ж так мріяла про цей момент, а сьогодні якесь передчуття, що не одягну я цю сукню”. А мама у відповідь: “Що це ти кажеш, все буде в тебе добре”. А сама, відвернувшись, глибоко зітхнула: “Не доведи, Боже!”

Приміряючи перед дзеркалом весільне вбрання, коли залишилась сама в хаті, чомусь Тая заплакала. Сум навіяв бiль внизу живота, сильний бiль. “Швидка” не забарилась. Привезли в районну лікaрню, поставили дiaгноз. Тая про нього не знала. Запропонували опepацію в oнкoдиcпансері. Цю молоденьку симпатичну й привітну пацієнтку полюбили всі: і лікарі, і медперсонал, і такі ж хвoрі, як і вона. Готуючи її до опepaції, надіялись на краще, а, може, помилка в анaлізах? Не хотілося вірити, не хотілось думати, що вона, така квіточка, яка ледь розцвітає, скоро зів’яне… Бо хвopоба набирала швидкості, повзла по всьому тiлу.

Льоша щовечора приїжджав до неї з квітами. Цілував її, усміхався, щось веселе розказував їй. Це треба було бачити, які вони були щасливі і закохані. Він знав, що скоро Таї не стане, але не залишав її, своєю увагою підтримував її, зігрівав любов’ю її серце. А вона і не здогадувалась про стpaшну і нeвилiковну хвopобу в останній стадії.

“Я вирву її з цієї хвopоби своєю любов’ю до неї, вона мусить жити, бо ті, що кохають, не вмиpaють!” — сказав Льоша мамі Таї, коли та, шкодуючи його, що він марнує час, просила залишити її дочку. Він виніс її з лікaрні на руках, але не тому, що вона не могла йти. Ні, йому дуже хотілося зробити їй щось приємне. Просто він знав, що не понесе її на руках від вівтаря.

Щоб Тая не впала у відчай, з 1 вересня відвідувала вільно заняття в технікумі. А в листопаді залишила навчання, бо сили покидали її. Олексій хотів одружитись з нею, розписатись, обвінчатись, та батьки Таї сказали: “Навіщо? Ти ще молодий, пройде час і одружишся”. А Тая жила надією, що, може, станеться диво і вона одyжає. Крізь сльози зверталась до Льоші: “Ми обов’язково одружимось, я тільки поправлюсь, бо бач, і сукню білу треба вшивати. Я наpoджу дітей і ми будемо щасливі”. І Льоша як міг, так втішав її, вселяв надію на одyжання, хоч бачив, що Таї не кращало, а гіршало з кожним днем.

Вони були разом до останнього її подиху. Він підіймав її, бо їй здавалось, ніхто так ніжно не підведе її, давав з ложечки їсти, пити. Після Різдва її не стало. Біля тpyни, в якій вся в білому, як наречена, лежала Тая, стояли у великій зажурі її рідні, мати, лaмаючи руки, голосно плaкала. Він, її коханий, її наречений стояв біля тpyни з букетом квітів. Стояв і плакав, бо прощався навік зі своїм коханням. Плакало село. І плакало небо, сиплячи сріблясті сніжинки, ніби стелячи м’яку дорогу, останню дорогу.

Професія медика вважається однією із найвідповідальніших. Лікарі постійно ризикують своїм здоров’ям, а під час лютування пандемії коронавірусу саме вони є першими, хто може врятувати життя пацієнтові. Вже 27 років медичні працівники відзначають своє головне свято – День медика.

Коли у 2021 році святкують День медика

День медика в Україні офіційно почали святкувати з 1994 року. Тодішній президент Леонід Кравчук підписав указ, у якому датою свята затвердили третю неділю червня. У 2021 році День медика святкують 20 червня.

День медика гуртує усіх працівників медичної сфери – медсестер, акушерів, санітарів, лаборантів, фельдшерів, лікарів. Крім нашої країни у той самий день своє професійне свято відзначають медики Казахстану, Молдови, Вірменії та інших пострадянських країн.

День медика – не єдине свято, яке присвячене працівникам медичної галузі. 12 травня в Україні святкують День медсестри, а у першу неділю жовтня відзначають Міжнародний день медика.

Туди, де вже 8-й рік точиться неоголошена російсько-українська війна. І кожен із них робив те, що вважав своїм обов’язком, до останнього подиху.

Пропонуємо згадати шістьох героїв, чиї життя війна забрала у травні.

Дмитро Товчигречка, 93 ОМБр

Дмитро Іванович Товчигречка народився 28 лютого 1984 року на Дніпропетровщині. Мешкав у Кривому Розі. До війни працював газорізником на рудозбагачувальному підприємстві РОФ-1 впродовж майже двох десятиліть. Однак зрештою вирішив підписати контракт із ЗСУ – і з січня 2021 року доєднався до лав 93 окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. Служив механіком-водієм у механізованому батальйоні.

Ця ротація на Донбас стала для Дмитра першою – і останньою.

Побратими згадують: 37-річний Дмитро був дуже працьовитим і небагатослівним.

“Дмитро був роботящий, ніколи не відмовлявся від роботи. При тому, що був неговіркий, все ж розповідав побратимам про свою сім’ю, особливо своїх двох маленьких дітей”, – поділилися в бригаді.

Того дня, 6 травня, у День піхоти, ворог розпочав обстрілювати позиції українських військових поблизу Новотроїцького, що на Донеччині. В хід пішла і стрілецька зброя, і РПГ. Унаслідок обстрілу Дмитро отримав численні осколкові поранення, які не лишили йому шансів.

“Обстріл почався серед білого дня. Бійці чистили окопи. Ворог виждав, коли хлопці зупинилися і спокійно розмовляли, й атакував. Пролунав вистріл, потім ще один. Наш медик відразу кинувся допомагати. Дмитра винесли на ношах, він був ще живий, у нього були розплющені очі. А коли його стали перев’язувати, то він відкинув голову – і все”, – згадує побратим загиблого воїна з позивним “Тихий”.

Однією з визначальних рис характеру воїна ті, хто його знав, називають надійність: на Дмитра можна було покластися завжди і в усьому.

“Відчув стійкість цієї людини, тому що був у нашій бригаді насправді недовго. Але всі побратими відчували цю здатність виконувати своє слово. Він сказав щось і він це робив максимально. Ось ця стійкість потрібна сьогодні в армії, потрібна воїнам”, – згадував на церемонії прощання з загиблим військовослужбовцем капелан 93 бригади Олександр Карапетян.

Поховали Дмитра Товчигречку в рідному Кривому Розі 10 травня. Цей день у місті було оголошено днем жалоби за полеглим воїном. Його посмертно нагороджено відзнакою “За заслуги перед містом” ІІІ ступеня.

Вдома у воїна залишились батьки, дружина та двоє маленьких дітей.

Сергій Коробцов, 58 ОМПБр

Сергій Олександрович Коробцов народився в 1998 році в селі Ушомир під містом Коростень Житомирської області. Окрім нього, у родині було ще двоє дітей. Випускник коростенського НВК №12 – навчальний заклад Сергій закінчив у 2013 році.

Юнак відслужив строкову службу. Далі – навчився керувати БПЛА і вирішив підписати контракт зі ЗСУ.

“Він любив життя, любив людей. Але долю свою пов’язав із військовою службою. Залишився в нього синочок, якому 2 роки. Це в нього була перша ротація. Він відслужив на передовій 4 місяці. Ще через місць мав прийти у відпустку”, – розповідав Литвинчук журналістам “Суспільного”.

На всіх фото, які викладав у загальний доступ на своїй сторінці у Фейсбук Сергій Коробцов – його син. “Таткова радість”, – із пронизливою ніжністю підписував світлини 22-річний батько

Саме за цими світлинами згадуватиме малюк свого тата, життя якого 6 травня обірвала куля ворожого снайпера. Ворог влучив у прилад нічного бачення, за допомогою якого військовий вів спостереження неподалік від селища Піски. Вижити після такого поранення в чоловіка не було шансів.

“У нього було сильне поранення – верхня частина голови фактично знесена. Це з якогось новітнього озброєння він був смертельно поранений”, – переконаний родич полеглого воїна.

Поховали воїна в рідному селі 10 травня. Там на нього чекали молода дружина та дворічний син. Влітку Сергієві Коробцову могло би виповнитися 23.

Юрій Опришко, 24 ОШБ “Айдар”, 53 ОМБр

Юрій Леонідович Опришко (позивний “Боня”) народився в 1978 році у селі Ялинці Кременчуцького району, що на Полтавщині.

На війну Юрій уперше потрапив у 2015-му році – за п’ятою хвилею мобілізації. Рік відслужив у складі батальйону “Айдар”. У 2016-му повернувся з Донбасу додому. Однак зрештою зрозумів: його місце – на сході, поруч із побратимами. Тому і підписав у 2019 році контракт з ЗСУ – аби знову повернутися до “Айдару”.

9 квітня 2021 року молодший сержант Опришко перебував на позиціях підрозділу під Старогнатівкою, що в Донецькій області. Там у нього поцілив ворожий снайпер. Куля влучила воїнові в потилицю.

Пораненого військового евакуювали до Маріуполя, згодом перевезли у львівський військовий госпіталь. Попри надскладне поранення Юрій боровся за життя ще майже місяць. Поруч весь час перебувала дружина воїна Леся.

Однак всі зусилля медиків виявилися марними: врятувати життя Юрію Опришку їм не вдалося і вранці 7 травня його серце зупинилося.

“Від таких поранень не виживають, але він намагався, бо знав, що вдома чекає сім’я, дружина і двоє дітей, які тепер через російських найманців залишилися сиротами… Юрій був дуже хорошою людиною, сильним воїном і гарним товарищем. Важко втрачати побратимів на війні. Вічна тобі пам’ять, брате!” – написали у день смерті Юрія його побратими з “Айдару”.

Поховали полеглого героя 10 травня в рідному селі. У воїна залишилися мама, дружина, син та донька.

Віктор Городніченко, 81 ОАеМБр

Віктор Анатолійович Городніченко (позивний “Вітямба”) народився 19 лютого 1996 року в селі Покровська Багачка Хорольського району. Мешкав у селищі міського типу Ромодан Миргородського району Полтавської області.

Шлях військового Віктор обрав свідомо. У рік, коли розпочалася російсько-українська війна, він закінчив Кременчуцький військовий ліцей.

У 2016-му році молодий військовий уклав контракт зі ЗСУ – і з серпня 2016-го доєднався до лав 36 окремої бригади морської піхоти. Три роки по тому перейшов до десантно-штурмових військ і потрапив до 81 окремої аеромобільної бригади. У підрозділі він служив старшим навідником гранатометного відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 5 БТГр. І коли друзі та знайомі вдома запитували в нього, чому він раз по раз їде на війну замість того, аби повернутися до мирного життя, Віктор незмінно відповідав: “Якщо не я, то хто?”

28 квітня під селищем Зайцеве на Донеччині Віктор був тяжко поранений ворожим снайпером у живіт.

“Куля снайпера влучила Віктору нижче бронежилета… Евакуювання у таких випадках там, де ми виконуємо бойове завдання, у районі населеного пункту Зайцеве, відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків”, – згадував у розмові з журналістами “Суспільного” заступник командира військової частини Петро Гоц.

Побратими розповідають: навіть знемагаючи від болю, Віктор думав про тих, хто поруч.

“Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми сподівалися, що він виживе”, – розповідав побратим Віктора Богдан Нос, який допомагав евакуювати пораненого товариша з поля бою.

Впродовж наступних півтора тижня медики відчайдушно боролися за життя воїна. Він переніс кілька складних операцій. Однак зрештою серце військового не витримало: 8 травня медики харківського ВМКЦ Північного регіону констатували його смерть.

Поховали воїна у Миргороді.

Павло Колесник, 58 ОМПБр

Павло Сергійович Колесник народився 23 березня 1982 року у селі Нове на Чернігівщині. До війни працював трактористом у рідному селі. А з початком російської агресії вирушив боронити Україну.

Вперше на Донбас Павло Колесник потрапив по мобілізації: був мобілізований ще у першу хвилю. Тоді ж, у ході бойових дій, отримав сильну контузію, від наслідків якої деякий час змушений був лікуватися.

З вересня 2019 року повернувся на схід вже як контрактник. Служив на посаді старшого водія мотопіхотної роти 58 ОМБр.

І односельці, і бойові побратими згадують про Павла як про дуже працьовитого, надійного і веселого чоловіка. За легкою вдачею у ньому ховався досвідчений воїн і надійний побратим.

Життя Павла обірвалося 13 травня після пострілу ворожого снайпера.

“Людина, яка воює вже дуже давно, має дуже великий досвід, надійна допомога командиру. Декілька днів тому ми з Павлом розмовляли, жартували, обговорювали побутові питання, і буквально за пів години він пішов заступати на бойове чергування. О 18:10 нам надійшла доповідь, що куля ворожого снайпера обірвала життя нашого побратима”, – розповідав журналістам побратим воїна В’ячеслав Саврацький.

Поховали героя у селі Нове. У нього залишилися дружина і 16-річна донька, а також літні батьки.

Максим Польовий, 15 ОГШБ 128 ОГШБр

Максим Миколайович Польовий народився 18 грудня 1984 року в селі Юхимівці Волочиського району Хмельницької області. Випускник Одеського інституту сухопутних військ, він воював на Донбасі з перших днів неоголошеної російсько-української війни. З рідною 128 окремою гірсько-штурмовою бригадою Максим пройшов багато гарячих точок війни. Брав участь в обороні Луганського аеропорту, в Дебальцевській операції, в боях за Старогнатівку, Новотошківське, Побєду… Був заступником командира 15 окремого гірсько-штурмового батальйону, що входить до складу 128 ОГШБр.

Про таких, як Максим Польовий, кажуть: природжений воїн та справжній офіцер. Провівши 7 років на війні, він не збирався залишати передову до перемоги. І до самого кінця робив усе, аби цю перемогу наблизити.

27 травня життя героя обірвала ворожа куля. Трапилося це під Новотошківським, що на Луганщині. Максиму Польовому назавжди залишиться 36.

“Такі, як він, – зразок, еталон офіцера у ставленні до свого обов’язку. Чесний, справедливий, принциповий, вимогливий до себе і до підлеглих, хороший сім’янин. Це непоправна втрата, великий сум, скорбота і біда”, – переконаний заступник командира 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, підполковник Андрій Грузінцев. З Польовим вони прийшли у бригаду разом.

Поховали героя в селищі міського типу Наркевичі. У полеглого воїна залишилося двоє синів – 11 і 1 рік, та кохана дружина. Тепер продовжувати справу чоловіка буде вона – військовослужбовець 1 батальйону 128 ОГШБр.

Ясна річ, що для хлопчика все це обернулося серйозним стресом. Щоб підняти самооцінку сина, прийшов на допомогу люблячий батько.

Джош Маршалл зважився на неймовірне — він пішов у салон і зробив татуювання у вигляді точно такого ж багряного шраму! Ці фотографії швидко розлетілися по інтернету, зачепивши серця тисяч людей. Хіба це не надихає?

Таке ставлення батька до сина — не порожні слова, і це багато чого варте! В акаунті Aesthetic Revolution Джошу навіть присудили звання «Батька року». Що тут скажеш? Таким і повинен бути справжній батько!

У День вишиванки, перша леді України Олена Зеленська показала вишиті роботи свої бабусі. Фотографії вишивок Зеленська опублікувала на своїй сторінці в Instagram.

«У День вишиванки я чомусь завжди згадую прабабусю Шуру. Можливо, тому, що вона вишивала. У мене залишилося декілька картин, які вона вишила хрестиком (було в неї таке хобі). Вони й зараз висять у моєму домі. На жаль, у мене не залишилося жодної її вишитої сорочки! Як би я хотіла мати з нею ще й такий зв’язок – через вишитий код, у якому вона, можливо, передала б мені своє послання. Знаю, що якби в мене була така сорочка, вона мала б приблизно такий орнамент, як сьогодні у нас із Володимиром», – написала перша леді.

У що вбралися українські зірки в День вишиванки – дивіться на Фактах ICTV.

Телеведучий Олександр Педан сказав, що щорічно радіє в цей день, оскільки бачить, як все більше людей вбираються в вишиванки, і він не виняток.

– Мені здається, що вишиванка підходить кожному. Її круто можна поєднати як з джинсами, так і з піджаком. Це дуже стильно, – наголосив Педан.

Також він зазначив, що перший, хто поєднав українську вишиванку зі звичайним одягом – це Іван Франко. Саме в такому вигляді його можна побачити на купюрі 20 грн.

Акторка Ірма Вітовська поділилася фотографією, на якій постала в вишиванці з проекту Вишивка в одязі видатних українців.

– У такій вишиванці сяяла Марія Заньковецька. З Днем вишиванки, – лаконічно підписала фото Ірма.

У яскраве вбрання одягалася і телеведуча Лілія Ребрик. Вона віддала перевагу вишитій сорочці та спідниці в тон візерунку.

Співачка Камалія також поділилася фото, на якому вся її сім’я постала в вишиванках. Сама виконавиця віддала перевагу небесно-блакитній сукні.

– З Днем вишиванки! Нехай життя буде вишите тільки гарними кольорами, – написала артистка.

Виконавиця Ірина Федишин вважає, що вишиванка для українців – це не просто одяг, а душа нашого народу.

– Нехай вишиванки об’єднують і надихають нас на нові звершення та здобутки. Зі святом, – сказала артистка.

Олена розповіла, що в День вишиванки завжди згадує свою прабабусю Шуру, яка добре вишивала хрестиком. Вона поділилася, що в неї вдома висять її картини, проте вишиванки від неї немає, про що вона шкодує.

– Знаю, що якби в мене була така сорочка, в неї був би приблизно такий орнамент, як сьогодні в нас з Володимиром. На Дніпропетровщині, де народилися ми та де колись народилася моя баба Шура, традиційні чорно-червоні вишивки, а крій жіночої сорочки – особливий, з квадратним вирізом – каре. Це наша регіональна вишиваночка родзинка, – написала Олена.

День вишиванки – історія та традиції свята

Вперше День вишиванки запропонувала відзначати одна зі студенток факультету історії Чернівецького національного університету у 2006 році. Її надихнув знайомий, який постійно носив вишиванку. Того року у вишиванки вдяглися кілька студентів та викладачів Чернівецького університету, тепер це свято набуло міжнародних масштабів.

Сьогодні масштаби поширення традиції носити вишиванку вражають: такого розмаїття вишиванок, як у третій четвер травня, ви не побачите ніде.

У цей день фото у вишиванках викладають у мережу не лише жителі України, а й далеко за кордоном.

Історія вишивки на теренах України має не одну тисячу років. Особливого ж значення набула в останні кілька століть. Переважно, вишивали дівчата. До весілля готували спеціальну скриню, у якій роками збирали посаг. Найбідніша дівчина мала 30-40 сорочок, середнього достатку 50-70 сорочок, а багата – 100 і більше.

За повір’ям, сорочку для немовляти мала вишити мати або бабуся. Під час тонкої роботи майстрині співали пісень і молилися. Вірили, що так сорочка стає оберегом. Сорочки для жінок пряли тільки з конопель або льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її ще не народжене дитя.

Вишиванка вважається оберегом від усього лихого, що може статися в людському житті. Вона є символом краси та міцного здоров’я, а також щасливої долі. В Україні вишиванка теж символізує і родинну пам’ять, вірність та любов у сім’ї. Експерти вважають, що український народ намагається закодувати щастя, долю, життя та волю в орнаменті вишиванок.

Мали вишивальниці й своє свято – День Варвари 17 грудня. В цей день не можна було ні прибирати, ні прати, ні глину місити, а тільки вишивати.

Три жінки йшли до гробу Ісуса і бідкалися, хто їм відкотить камінь від гробу. Це нагадує нас із Вами, адже ми також маємо надумані проблеми і труднощі. Надаємо їм величезного значення, а коли приходиться до справи, виявляється, що проблеми не існувало взагалі. Жити теперішнім і перейматися тим, що маємо тут і зараз є завжди кращим, ніж жити страхами та іллюзіями того, що ще не настало.

Також цей уривок про важливість обов’язку. Все в християнстві просякнуто любов’ю: Бога до людини і людини до Бога. Господь дає нам дві Заповіді любові і ми розуміємо їх, як щось обов’язкове для виконання. Обов’язок не завжди буває з любові. Тоді він є тягарем. Коли людина до сповнення обов’язку долучає інгредієнт з любові, то він перестає бути обов’язком, а стається цілковитим актом любові. Йосиф з Ариматеї та жінки мироносиці є тими людьми, які робили те, що повинні були робити там і тоді.

Взяти на себе відповідальність є не лише ознакою зрілості, але й чудовою можливістю. Можливістю ввійти в історію, як це зробили вони. Це пізніше в порожньому гробі робитимуть фокуси-покуси з вогнем, а тоді сам порожній гріб був свідоцтвом найбільшого чуда, яке окрім Бога ніхто не був здатний здійснити.

Нове свято прийшло на зміну традиційному Дню Перемоги, який відзначали в СРСР, а потім і в незалежній Україні до 2015 року включно. У чому його особливість, розповідає OBOZREVATEL.

День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні: у чому суть свята

Сенс свята, заснованого 2015 року, – не в святкуванні, а у вшануванні жертв Другої світової війни, переосмисленні її подій, руйнуванні радянських міфів. Акцент у ньому було перенесено з історії військових дій на історії конкретних людей.

Символ Дня перемоги над нацизмом – червоний мак, квітка, що втілює кривавий слід від кулі. Символіку СРСР під час святкових заходів використовувати не рекомендується, а термін “Велика вітчизняна війна” було виключено із законодавства в межах декомунізації.

І хоча суперечки про доцільність святкування за радянською традицією, 9 травня, тривають і акцент пропонується змістити на День пам’яті та примирення, який відзначають 8 травня, День перемоги над нацизмом в Україні незмінно залишається державним вихідним. 2021 року неробочим на честь свята є понеділок, 10 травня.

Втрати України в Другій світовій війні

За різними оцінками, втрати України в Другій світовій війні склали від 8 до 10 мільйонів осіб, близько 5 мільйонів із них – військовополонені та мирне населення. 2,2 мільйона осіб було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 мільйонів втратили свої домівки. Понад 700 міст і селищ, а також майже 30 тисяч сіл було зруйновано.

Українці зробили істотний внесок у перемогу над нацизмом. Вони воювали на стороні Об’єднаних Націй у складі армій Британії та Канади (45 тисяч осіб), Польщі (120 тисяч осіб), СРСР (близько 6 мільйонів), США (80 тисяч), Франції (6 тисяч) і в рядах УПА (до 100 тисяч осіб).

З початком війни між Радянським Союзом на Німеччиною, і з наступом нацистських військ на Київ.

Їхні розповіді записали дослідники і нещодавно видали книгу “Друга світова війна та нацистська окупація у спогадах киян”.

Як пишуть автори, особливо табуйованою для радянської влади залишалася тема життя киян “при німцях”. Адже дозволити відверто писати про повсякдення окупації означало визнати, що й тоді в місті тривало життя.

До Дня пам’яті та примирення LIGA.Life прочитала книгу та вибрала уривки розповідей чотирьох очевидців про те, чи мали вони що їсти, хто допомагав сім’ям, які страви і з чого готували, та як до них ставилися німецькі солдати.

Євгенія Альонкіна

Зустріла війну у 5-річному віці

“Одного разу сталася моя перша зустріч з німецьким офіцером. Він ішов з величезною собакою. Як розумію зараз, це був дог. Ми, як вкопані, зупинилися. Він взяв наші долоні, поклав мені щось і пішов.

Ми з подружкою обурилися: що він нам камінці поклав?! Прийшла з такою образою додому, і тільки потім мені бабуся сказала, що це цукерки, “морські камінці”. Ці камінчики я потім вдруге спробувала вже після війни.

Добре пам’ятаю перше зібрання, коли зібралися одні жінки з нашої родини. Ми поїхали до моєї прабабусі на Поділ, і там сиділи за столом. Дуже багатий був стіл: була картопля, квашена капуста і оселедець. І картопля була ціла.

Тоді вчили чистити картоплю, коли вона з’являлася, так, щоб шкірочка була чиста, її ножем зрізали, бо цю шкірку потім відварювали.

І цю картоплю ділили на декілька разів, так, щоб вона могла бути і другою стравою, і в першу страву. Це вважалося цілком звичним, тому цьому не надавали особливої уваги.

У сорок третьому році, після арешту дідуся, ми переїхали в маленьку 14-метрову кімнату на вулиці Артема, в комуналку, де жили, крім нас, ще 5 сімей. Саме звідти я і пішла в школу.

У школі нам давали гарячу воду на великій перерві і маленьку вітамінку С – спочатку вона була солодка, а потім дуже кисла. Але ми намагалися якомога довше зберегти цю солодкість і запивали гарячою водою.

А по суботах нас годували дивовижно смачними булочками – вони називалися “калорійні”.

Це була солодка здоба, в якій була невелика кількість родзинок. Але тільки по суботах ми могли її їсти.

І вже в сорок п’ятому році, восени, хлопці, однокласники мої, які жили в районі Сінного базару, сказали, що відкрилася пекарня. І ми бігали до цієї пекарні подихати дивовижно смачним запахом свіжоспеченого хліба або бубликів. На місці цієї пекарні сьогодні – Будинок художників.

Сорок шостий рік. Мене поставили на туберкульозний облік. І відправили в лісову школу, в Івано-Франківську область. Селище Беркут. Ми приїхали туди, голодні діти: Київ, Донецьк, Луганськ. Вся Східна Україна дітей відправила туди. Нас поселили в цій школі. Самі розумієте, що 46-47-й – голодні роки.

На Західній Україні був такий само голод, як і скрізь. Вчителі були росіяни, українці зі Східної України. А вихователі і нянечки – місцеві. Вони нам допомагали заплітати кіски, вмиватися, одягатися, гладили нам фартушки.

Але найголовніше, щоранку ми прокидалися, і у кожного стояв на тумбочці маленький стаканчик свіжого молока. Це місцеві робили, яких називали бандерівцями.

І ось ці “бандерівці” нас, дітей, піднімали. Вони нам приносили молоко.

Це ж не одна людина. Це збирали молоко, щоб нагодувати всю Лісову школу. Там же були не тільки ми, молодші класи, там же були і старші, всі туберкульозники. І ось, в один день, ми прокинулися, а нікого немає… І наші вчителі знову мовчать.

Цю гнітючу тишу добре пам’ятаю. Виявляється, приїхав загін НКВС і всіх жителів навколишніх хуторів відвезли до Сибіру… вночі….”.

Валентина Клейтер

Зустріла війну у 3-річному віці

З початком боротьби за Київ “батька призвали на перепідготовку. Він непогано заробляв, був візником і були у нас запаси: продовольства і одягу.

А у дворі у нас жила сім’я – чоловік і дружина. Він був поліцаєм. І вона весь час приходила до нас щось просити. Мама їй раз дала, пам’ятаю, борошна. А сусідка стала частіше приходити, мама каже:”Аня, у мене ж троє дітей – у мене вже нічого немає”.

А старший брат сидів на ліжку і каже:”Мама, що ти обманюєш тітку Аню – у нас за дверима багато борошна є”.

Через якийсь час приїхали на санках поліцаї, навантажили все, що було в квартирі: і пледи, і одяг, і продукти, і завезли в костел.

Мама бігла за ними і просила:”Залиште хоч щось дітям”. Нічого не залишили. Мама добігла до костелу, вони її туди запросили… І знали, що батько-єврей у нас був, сказали:”Приводь жидівських дітей до костьолу”.

Мама йшла назад, плакала. А у нас на вулиці жили німці. Чи то до революції, чи після вони прибули до Києва, дуже хороша сім’я, працювали на фабриці Рози Люксембург. А хазяїн стояв на вулиці і бачить: мама іде й плаче, а він:”Шо таке, Галю?” Ну, вона розповіла йому цю історію, а він каже:”Так, бери дітей, і тікай”.

І ми вже йшли пішки і дійшли, таке село є – Слобода, зараз Червона Слобідка. Ми дісталися до тітки, і через, може, пару днів туди заїхали німці. Зупинилися вони по всіх хатах, і у тітки теж. Корова була у неї. Німці відразу забрали цю корову і привели їй чорно-білу. Тітка їм готувала… Ми ще пару днів там покрутилися, потім стали боятися, що з нами можуть щось погане зробити і тітка нас заховала в льоху.

Носила вона нам картоплю, якось там ця корова давала молоко. А коли ми виходили з цього льоху, в туалет чи що, заходили в будинок. Там сиділи за столом німці, давили воші – кажу, як є. Ми не розуміли, шо це німці, які можуть нас вбити.

Потім тітка сказала – вам не варто виходити, тому що люди з села, люди знають вашого батька і можуть сказати, чиї ви діти.

Але, на щастя, ніхто з цих селян, дуже славні були люди, ніхто нічого не розповів.

Біля нас там на подвір’ї гриль стояв, і там часто сусіди і знайомі організовували пікніки. Один там взагалі, Степаненко Льоня, кричав, він так гаркавив:”Ну со зиди, як вам зиди, не повбивали вас?!”.

Як ідеться в документі, мета свята – вшанування подвигу українського народу та його внеску в перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні, а також вшанування всіх борців проти нацизму. OBOZREVATEL пропонує згадати історію цього дня і розповідає, як він проходить у 2021 році.

Як відзначає Україна

08:10 – уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денисова на своїй сторінці в Telegram зазначила, що 8 і 9 травня – дні пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом і переосмислення подій війни та нагадала про агресію Росії.

“Наша країна знову розвінчує міфи держави, яка звідусіль нагадує про свій внесок у знищення нацизму, хоча сама перетворилася на країну-агресора. Пам’ять про ці історичні дні надихає нинішніх захисників на мужнє протистояння ворогу, а повага до Героїв об’єднує і робить нас непереможними перед обличчям будь-яких випробувань “, – написала вона.

08:25 – П’ятий президент Петро Порошенко у Facebook підкреслив, що в Україні цей день проходить під uаслом “Ніколи зyову”.

“Хай незгасна людська пам’ять про колосальні багатомільйонні жертви Другої світової, про тисячі дощенту зруйнованих міст і десятки тисяч спалених сіл застереже світ від повторення цієї жахливої катастрофи. Бажаю всім українцям миру. Путін – капут! Слава Україні!” – написав він.

08:45 – У Національній поліції України у Telegram написали, що схиляють голови перед тими, хто віддав своє життя за нас.

“Бережімо сьогодення та пам‘ятаймо про минуле. Ніколи знову”, – сказано у повідомленні.

08:46 – У Державній службі з надзвичайних ситуацій наголосили, що 8 травня в Україні вшановують тих, хто дав життя наступним поколінням. “Пам’ятаємо. Перемагаємо!” – написали у пресслужбі ДСНС у

Історія Дня пам’яті та примирення

Рівно 76 років тому, 8 травня 1945-го, Антигітлерівська коаліція в Берліні ратифікувала “Акт про беззастережну капітуляцію” армії нацистської Німеччини.

Напередодні, 7 травня, у Реймсі, Франція, його підписав начальник Оперативного штабу Верховного головнокомандування збройних сил Німеччини генерал-полковник Альфред Йодль за дорученням президента цієї країни Карла Деніца.

З нагоди підписання переможного акта в багатьох населених пунктах Європи та США 8 травня 1945 року пройшли масштабні урочистості.

Саме 8 травня по всьому світу святкують перемогу над нацизмом. Так, до 60-річчя закінчення Другої світової війни Генасамблея ООН своєю резолюцією № 59/26 від 22 листопада 2004-го офіційно проголосила 8 та 9 травня Днями пам’яті та примирення, присвяченими жертвам цієї війни.

Країни колишнього СРСР в основному відзначають свято перемоги над нацизмом 9 травня – в річницю капітуляції Німеччини за московським часом.

В Україні з 2016 року 9 травня святкують День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – згідно з ухваленим у межах декомунізації законом № 315-VIII “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні у вересні 1939–1945 років”. Термін “Велика Вітчизняна війна” було усунено із законодавства.

Символ заходів, що проходять у ці дні, – червоний мак, своєрідна алюзія. З одного боку, він уособлює квітку, з іншого – кривавий слід від кулі. Публічне використання георгіївських стрічок в Україні з 2017 року заборонено законом № 2031-VІІІ.

Користувачка TikTok на ім’я Бріджит розповіла про невдалий передвесільний розіграш, який влаштував її наречений Дрю.

Вночі, за кілька годин до торжества, вона отримала шокуюче повідомлення, що Дрю потрапив до лікарні і його фото в машині швидкої допомоги.

“Парамедики сказали, що ми зможемо навідатися до нього вранці, якщо крапельниця допоможе”, – згадує наречена.

Бріджит витратила дві години то, щоб попередити гостей, що весілля скасовується. Однак, як виявилося, Дрю вирішив розіграти її в свій останній день холостяцького життя.

Під час прогулянки він побачив припарковану машину швидкої допомоги і попросив у водіїв сфотографуватися всередині.

Дівчину дуже розлютив “жарт”, але в підсумку весілля не перенесли, і пара змогла вчасно одружитися.

Українська жінка-заробітчанка поділилася своєю гіркою історією життя

Таким чином повідомляється, що всі зароблені кошти Марія відправляє дочці Аллі, яка не так давно розлучилася після заміжжя і залишилася з двома дітьми. Через шість років таких пересилок, Алла змогла придбати собі квартиру.

Зараз Марії вже 71 рік, і влітку виповниться рівно 21 рік з моменту, як вона вирушила підкорювати Італію.

Всі їй кажуть, що пора їхати додому, на заслужений відпочинок, і забезпечувати її повинні, а не вона. Але, та відповідає, що їй зараз далеко не до відпочинку, так як старший онук купив собі машину, і частину грошей позичав – потрібно віддавати.

Жінка збиралася пропрацювати ще як мінімум рік, але, її продовжили вмовляти, мовляв, онукам вже 29 і 26 років, дорослі хлопці, які здатні самостійно себе забезпечувати, і у них є мати.

Після того, як Алла знову вийшла заміж, всю увагу Марія переключила на онуків. Оплатила їм університет, купила кожному по квартирі, і продовжує відправляти їм гроші.

Ті, замість того, щоб влаштуватися на роботу, називають її “бабуся банкомат”.

Жінки, з якими Літня жінка зустрілася на вихідних в парку, запитали, куди вона збирається повернутися після заробітків, адже ні Дочка з зятем, ні онуки її не приймуть.

Такі слова було гірко чути, адже, Марія розуміла, що це правда, і прийняла рішення потім повернутися в село, в будинок, який дістався від батьків. А поки що вона продовжує працювати, адже, потрібно віддати борг онука.

Зворушлива історія невідомого бійця АТО про корупцію в Україні, яка набула популярності у соціальних мережах, сколихнула всю Україну. Минулого місяця газета «Моя сповідь» надрукувала статтю-крик душі українського воїна Максима.

Чоловік повернувся на деякий час додому із зони бойових дій і був вражений тим, як живуть його друзі і знайомі «під мирним небом».

«…Я йшов і плакав. Плакав сильніше, ніж тоді, коли закривав брудними руками очі своєму мертвому рідному братику.

Плакав гіркіше, ніж тоді, коли відірвало ноги моєму побратиму, який усе життя марив футболом. Я йшов і ридав, бо мої близькі, мої рідні вбивали все, за що ми воювали на Сході.

Я не знав, як пояснити їм, за що тепер ненавиджу їх. А ще гірше: я не знав, як збороти в собі цю лють. Боже, прости, але я не зміг пробачити… Кілька тижнів після повернення додому я не знав де себе подіти.

Мені було важко ходити без зброї й без своїх побратимів. Та я розумів, що мушу вчитися тепер жити без війни. Родич запропонував роботу, і я сподівався, що моє життя під мирним небом якось налагодиться. Одного дня мама попросила мене піти в ЖЕК.

Вона дуже довго добивалася, щоб жеківці відремонтували трубу, через яку наша стеля у ванній постійно вкривалася грибком, і тепер попросила мене занести директорові «подяку».

«Що ти робив, поки я воював?» Крик душі бійця АТО сколихнув суспільство України Минав час. Якось до нас в гості прийшла моя сестра. Ми довго не бачилися,тому розмова була дуже емоційною.

Говорила переважно вона. Розповідала про справи своєї родини і про те, як влаштувала дитину в садочок. – Ну ти розумієш, там доки конвертик не даси, то ніхто тебе не візьме. – І скільки ж ти дала? – запитав я. – П’ять тисяч гривень завідувачці занесла. Але ти знаєш, там дуже гарно, і моїй дитині подобається…

Я сидів, дивився на неї і уявляв, як б’ю цю завідувачку і змушую її їсти ці гроші. А потім чомусь уявилося, як вдарив сестру. Я аж злякався. – А чому ти не пішла, скажімо, в управління освіти, чи в міліцію і не написала заяву на цю завідувачку-хабарницю? – запитав я. – Ти нормальний? А де б я потім дитину в садок влаштувала? – Ну, може, якби її звільнили, то влаштувала б без хабара? – намагався я щось пояснити. – Ага. Так. А потім би моїй дитині за то мстилися. – То ти злякалася?

А того, що ти даєш хабарі не злякалася? – провадив я, але далі вже не було сенсу про це розмовляти. Після цього я став уникати своїх родичів і людей взагалі. Я не ідеалізував місто, до якого повертався після війни. Але не міг зрозуміти, чому тут нічого не змінюється.

Я не міг змиритися з тим, що люди такі боягузи, і в той час, як одні ризикують життям під кулями, вони тут бояться ризикнути якимось своїм мінімальним добробутом…

Та найбільше мене вразила історія із ще одним моїм родичем, який працював у соцзахисті (уже не працює). Я дізнався, що він дурив жінок, котрі народжували дітей.

Якщо в жінки народжувалася двійня, він так крутив із документами, що цій жінці нараховували гроші лише за одну дитину, а решту забирав собі. Я спочатку в це не повірив.

Та, виявляється, породіллям ніколи бігати в соцзахисти і з’ясовувати всю правду. А такі падлюки, як мій родич, цим користуються. На чисту воду його вивів чоловік однієї з обдурених жінок.

А я… А я прийшов до нього і кілька разів вдарив його в обличчя. – А як, на твою думку, маю виживати з такою низькою зарплатою? – озивалося, лежачи під столом, це створіння. – А та жінка як має двох дітей вигодувати? – Ти такий весь правильний зі свого сходу повернувся, так?

Ти думаєш, що повернувся в ідеальну державу, де всі патріоти живуть чесно і будують омріяну Майданом Україну? Ти придурок? Розплющ очі! – верещав мій родич. І я не витримав і вдарив його ще раз. Так. Це було неправильно. Але я про це не шкодую. Вдома мама дуже довго плакала і казала, що «та війна взагалі мене клепки позбавила».

Родичі позбігалися до нас, як на похорон. Усі щось радили, кричали. Але ніхто жодним словом не засудив мого родича-злодія. Усі кричали на мене. Тоді перейшли на вищі матерії. – А він тобі правду сказав, – почав мій дядько. – Як йому вижити на таку мізерну зарплату, якщо там у Києві всі ті міністри набивають собі кишені грішми, а простим людям копійки кидають? – Так ото через таких блазнів, хабарників і злодіїв, як ви, і набивають, – відповів я та й пішов з дому.

“Апостроф” публікує кумедні картинки і відеопривітання з Днем сміху.

У деяких країнах це свято називають Днем дурня.

Можливо, що корінням свято сягає в Древній Рим, звідки йдуть перші згадки про день на честь бога сміху. Там в середині лютого відзначалося свято дурних.

За іншою версією, зародження першоквітневого свята може бути пов’язано з Давньою Індією, де 31 березня відзначали свято жартів.

В Європі ж традиція першоквітневих жартів і розіграшів з’явилася в XVI столітті. У Франції в 1564 році король Карл IX видав указ, яким зобов’язав перенести Новий рік з 1 квітня на 1 січня.

Деякі люди продовжували святкувати новий рік 1 квітня, і над ними жартували, даруючи їм порожні подарунки. Сонце в цей час знаходилося в сузір’ї Риб. C того часу забавні витівки у Франції стали іменуватися “квітневою рибою”.

У всьому світі 1 квітня відзначають неофіційне міжнародне свято – День сміху, або День дурнів. У цей день прийнято розігрувати друзів і знайомих, або жартувати над ними.

У Новій Зеландії, Ірландії, Великобританії, Австралії та Південній Африці розіграші влаштовуються тільки до полудня, а тих, хто жартує після цього часу, називають “квітневими дурнями”.

Історія свята

Про те, в якій країні придумали День сміху, існує кілька версій. За однією з них, свято зародилося ще в Стародавньому Римі і пов’язане з торжеством на честь божества Сміху.

За іншою – свято прийшло з давньої Індії, де 31 березня відзначали день жартів.

Також існує припущення, що спочатку 1 квітня в Індії і Древньому Римі святкували як день весняного рівнодення, з нагоди якого влаштовували гуляння з жартами та веселими витівками. Таким чином люди намагалися задобрити весняні капризи природи.

Ще одна версія свідчить, що День сміху пов’язаний з переходом на Григоріанський календар. В середні віки Новий рік відзначали в кінці березня: новорічний тиждень починався 25 березня, а закінчувався якраз 1 квітня.

У середині XVI століття французький король Карл IX реформував календар, перенісши Новий рік на 1 січня, але багато хто продовжував відзначати його 1 квітня. Таких людей назвали квітневими дурнями і намагалися розіграти. Звідси і пішов День сміху.

У XVIII столітті веселе свято стало широко відомим: англійці, шотландці та французи розповсюдили його в своїх колоніях.

Стародавні слов’яни 1 квітня відзначали День пробудження Домового. Вважалося, що Домовик впадав на зиму в сплячку, а 1 квітня люди веселилися і сміялися, зустрічаючи його. Було прийнято вбиратися в безглузді вбрання, розігрувати один одного і клеїти дурня.

Вважається, що День сміху в Україну прийшов з Німеччини, ймовірно, на початку XVIII століття. Його ще називали брехливим днем ​​або Марією-брехухою – за одним з прізвиськ святої Марії Єгипетської, день пам’яті якої за старим стилем випадає на 1 квітня.

У той день дівчата дурили оточуючих, щоб верховодити майбутнім чоловіком.

Починаючи з 1973 року, в Одесі 1 квітня проходить щорічний фестиваль гумору і сатири. З 2009 року цей день є вихідним в місті.

Під час гуморини влаштовують карнавальну ходу, безліч концертів і розважальних заходів. Святкування закінчується вечірнім салютом.

Для цього дня існує прислів’я: “Першого квітня – брехня всесвітня!”.

Так вийшло, що мене виховувала тільки одна мама. Щоб ми могли нормально жити, моя мама працювала на двох роботах.

Навчався я в школі не дуже добре, мені подобалася тільки математика. Моя мама працювала прибиральницею в нашій школі, а ще вона вечорами вона мила підлоги в магазині, який знаходився поруч з нашим будинком.

На їжу грошей вистачало, а ось на красивий одяг чи іграшки – ні. Тому я кілька років ходив в одних і тих же джинсах і футболці. У всіх моїх однокласників були мобільні телефони, а у мене – не було.

Я не соромився того, що моя мама працює прибиральницею. Я завжди залишався в школі після уроків і допомагав своїй мамі: адже їй було важко носити відра з водою. Однокласники завжди сміялися наді мною, придумували мені образливі прізвиська. Я тоді дуже важко це все переживав, але намагався не показувати цього. Як же мені було боляче і прикро.

У мене навіть друзів не було. Я був сам по собі.

Були у мене проблеми і з деякими вчителями. Були у нас такі вчителі, яких абсолютно не цікавило те, що знає учень. Ні, найбільше значення для деяких вчителів мало те, ким працюють батьки дитини.

Такою була і наша класна керівниця. Вона викликала мене на кожному уроці. Коли я чогось не знав, то вона мене сварила, однокласники тоді з мене сміялися ще сильніше. А на випускному вечорі вона сказала:

– Я точно знаю одне: син прибиральниці ніколи в житті нічого не доб’ється. Начальником або директором він точно не стане.

Після закінчення школи мої однокласники часто влаштовували зустрічі випускників, але я на них ніколи не ходив. Але через двадцять років вирішив все-таки сходити на таку зустріч випускників.

Ми вирішили зібратися в кращому ресторані міста. Звичайно ж, запрошена на цю зустріч була і класна керівниця нашого класу.

Коли ми всі зібралися, сіли за столи, то наша Наталія Сергіївна почала розпитувати, хто і чого досяг у житті. Нам усім було це цікаво. Хтось став бізнесменом, хтось працював на будівництві, хтось взагалі був безробітним. А потім дійшла черга і до мене. Я сказав просто: що я будинки строю.

Потім був шикарний банкет. В кінці вечора я взяв мікрофон у тамади і сказав:

– Шановні гості, я оплачу весь святковий стіл, а гроші, які ви витратили, вам обов’язково повернуть.

Ніхто мені не повірив. Ніхто з моїх однокласників цього не очікував. Тоді я сказав, що це – мій ресторан, і я з радістю пригощу всіх моїх однокласників.

Роки наполегливої ​​і важкої праці коштували того, щоб побачити обличчя своїх однокласників і обличчя Наталії Сергіївни.

Я вирішив її добити остаточно: я викликав свого особистого водія і попросив його відвезти нашу класну керівницю додому на моїй новій шикарній машині.

Ох, яке ж було вираз обличчя у вчительки, коли вона сідала в машину, щоб їхати додому.

Мені пощастило, я зміг стати досить вдалим бізнесменом.

Моя мама вже не працює. Я купив їй чудовий будиночок біля моря. Тепер вона вже знаходиться на заслуженому відпочинку.

Сподіваюся, що всі мої однокласники зрозуміли, що цінувати потрібно саму людину, а не її батьків. Я домігся успіху і пишаюся собою, але кричати про це на весь світ я не збираюся. Не важливо, скільки у тебе грошей, найголовніше – завжди залишатися нормальною людиною.