“Будь ласка, зверніть увагу на самотню бабцю, що живе в Бережанах, вул.Шевченка 31/1-Луциків Євгенія Августинівна, 1934 р.н. 88(!) років!!! Бабці потрібна допомога, соц.служби відмовились обслуговувати, підсунули папірці підписати, що не потребує догляду і відмовляється від поселення в терцентр(є відео і про це!) Будьте милосердні!!! Замерзає…”, – написала Ларіонова поруч з оприлюдним відео.
На відео бабця розповідає, що не змогла розпалити дрова, бо ті мокрі. При цьому з рота старшої жінки аж іде пара, що свічить, що в її хаті доволі зимно.
]]>
Біля дверей величезного офісного приміщення тупцяла старенька бабця, спираючись на палицю: певно, не знала, як зайти у двері. «І що вона забула у нашому центрі? – здивувався. – Тут робить бізнес одна молодь…»
Та коли знову зайшов у свій кабінет, аж сторопів: на краєчку стільчика сиділа та сама бабця, боязко озираючись навкруги. – Ви до мене? – Так… – ніяково відповіла бабця, перебираючи в руках носову хустинку. – Розумієте… Хочу взяти у вас кредит на житло. Ігор аж поперхнувся від почутого. Ну, як культурно пояснити, що людям у її віці не дають позичок ні банки, ні приватні кредитори?!
Почав було з цього, розповідав людськими словами тонкощі і премудрості банківської справи, як раптом бабця стала витирати сухенькою ручкою сльози… Ще мить посиділа, а тоді чемно вибачилась. Ігор допоміг старенькій підвестися, провів до дверей. Наступного дня у веселому настрої під’їхав до офісу. Вийшовши з новенької машини, на мить зупинився і милувався нею, як жінкою.
Попрямував східцями до дверей, розмахуючи папкою, і раптом просто на порозі кабінету наштовхнувся на… вчорашню бабцю. Помітивши його здивування, старенька швидко заговорила: – Пробачте мені… Я не хочу грошей на квартиру, мені б на кімнатку в гуртожитку… Я ж усе розумію… – Ігор мовчав, не знав, що відповісти. – То мені правда ніхто грошей не дасть? Ні? А як же бути?.. – і плачучи, старенька повідала свою історію.
Ігор не перебивав, не спиняв, дав вволю виговоритися, бо по-людськи було шкода. …Таїсія Петрівна вигляділа онучка Костика з пелюшок, бо батьки, закінчивши геологічний факультет, подалися на край радянського світу – на Камчатку. Донька Люда приїхала додому у Київ, коли настав час наpoджувати. За місяць подалася до чоловіка назад, а немовля покинула на маму.
Звісно, тоді Таїсія Петрівна була ще при силі. Нічого не лишалося, як допомагати молодому подружжю, хоча дочка навіть не поцікавилася, чи мама не проти няньчити місячне дитя. Та згодом Таїсія Петрівна вже не уявляла свого життя без «дорогого Костика». Купувала йому все, що хотів, водила у цирк, зоопарк. Дyшу йому віддавала, хоча ще могла влаштувати свою вдовину долю – до неї залицявся колишній професор із сусіднього будинку.
Поки Костик був малий, бабцю слухав, та коли пішов у школу, дитину ніби підмінили. «Допомогли» у цьому батьки, які зі своєї Камчатки наїжджали раз у рік – навезти подарунків любому дитяті, обцілувати його і насварити бабцю, яка не вміє виховувати їхнього хлопчика. Важко тоді на душі було, та найгірше чекало попереду.
Коли Костик поступив в інститут, влаштовував бучні гулянки, щовечора приводив у квартиру нових дівчат. А коли бабця виходила на кухню попити чаю чи, вибачте за інтuмність, сходити у туaлет, онучок здивовано витріщав баньки: – Ба, я не понял. Ты чего? Я же сказал: сидеть в комнате, как мышка!
Шукала очима розуміння у його юної подруги, яка повисла у нього на шиї, та марно – дівка голосно хихотіла, ніби накoлoта. Мусила мовчки човгати назад у свою конурку, сльози дyшили серце: де, як пропустила ту межу, коли милий онучок став таким цинічним? За трохи та дівка, у якої шукала підтримки, стала дружиною Костика. І тут почалося…
– Стара, я сказала тобі, не лізь у холодильник! Ти продукти купляла? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми! Відтоді цілими днями то сидить на лавочці біля під’їзду, то шкутильгає по скверику. Боїться раніше вечора йти до СВОЄЇ квартири, де почувається не те що зайвою, а чужою непроханою гостею. Таке життя стало пeклом. Думала-гадала, що робити.
І якось у дворі почула, як сусідка вихваляла фірму, яка допомогла роздобути гроші на квартиру дітям. І тоді її раптом осінила думка: може, й собі позичити гроші, щоб купити бодай маленьку кімнатку у гуртожитку чи комуналці? Купила газету, знайшла те оголошення… – І от знову прийшла до вас… – сказала насамкінець Таїсія Петрівна.
Ігор терпляче вислухав її до кінця. Сто думок в секунду обганяли одна одну. «Що їй сказати? Що відповісти?» – міркував. – Зрозумійте, жоден банк не дасть вам кредит, – важко видихнув. До кінця робочого дня не міг прийти до тями: як онук може так зневажати рідну бабцю, яка життя йому присвятила?! До того ж, Таїсія Петрівна так нагадувала Ігореві його бабу Ліду, яка помepла кілька років тому.
Хоч перевалило їй уже за дев’яносто, на поxoроні плакали і діти, і внуки, і правнуки. Усе життя тяжко проробила простою колгоспницею, а вміла заспокоїти, переконати так, як жодні псиxoлогічні сайти. Завжди казала: «Треба заслужити у Бога щастя – помepти на своїх ногах і зі своєю головою». Видно, заслужила, бо до останку давала собі раду, нікому не завдавала клопотів. Може, тому всі її любили?
Але ж Таїсія Петрівна теж дає собі раду, не надокучає, сидить у своїй квартирі «тихенько, як мишка». У чому тоді справа? Чужа бабця стала рідною Ігор уже було забув про Таїсію Петрівну, бо клієнтів щодня багато, усі зі своїми проблемами, як несподівано вона прийшла знову. Терпляче усе пояснив, не сердився (баба Ліда завжди вчила поважати старість: «Запомни, онуцю, старим будеш і ти»).
– Пробачте мені, що надокучаю, – сказала замість привітання. – Та жити тяжко… Після цих відвідин Ігор довго не міг заснути, півночі крутився, а вранці радився з дружиною. Вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації. Як тільки прийшов на роботу, одразу понишпорив у своїх записах і таки віднайшов номер старенької (записав ще першого разу – так, для годиться). По телефону сказав, що її справа вирішується, тож просив прийти.ЧИТАЙТЕ:
Як і домовилися, з обіду чекав Таїсію Петрівну. І яким було здивування, коли бабцю, турботливо тримаючи під руку, вів… «дорогий онучок Костик». – Неужели моей бабке кредит дали? – плямкаючи жуйкою, хихотів хлопець. – Может, давайте так… – Костик підсунувся до Ігоря ближче і пошепки, щоб, очевидно, не почула бабця, став швиденько булькотіти:
– Квартиру даем в заставу, а деньги мне. Бабке они зачем? По рукам? – помітивши, що Ігор вагається, Костик навіть «відкат» запропонував. – Двадцать процентов вам. Тридцать! – цинічно торгувався. – Нет? Ну, тогда сорок!
– Припини… – зверхньо прошипів Ігор, свердлячи його пронизливим поглядом. – Май хоч якусь повагу до своєї бабці, чмo. Гроші Таїсії Петрівні я не даю. Вона тепер має нове житло. Дай бабі спокійно дожити останні роки.
Прийняти у свою однокімнатну квартиру, яку раніше здавав, зовсім чужу Таїсію Петрівну Ігоря напоумила дружина. Такої світлої, доброї людини, як його Наталка, годі шукати. «Нехай старенька доживе у спокої свій останній час», – казала вона. І справді, прожила Таїсія Петрівна в Ігоревій квартирі всього рік. Там її не мучив онучок Костик. І не провідував. Правда, забігав якось, просив її адресу.
– Що, може, одумався? – аж зрадів Ігор. – Субсидию надо сделать, она же ветеран. Ігор ледь стримався від обурення, лише стиснув зі злості кулаки. Парубок, зрозумівши все, більше не допитувався і мовчки вийшов з офісу. Перед самим Великоднем Ігор поїхав до Таїсії Петрівни, яка стала йому ніби рідною бабцею, забрати до себе додому, щоб у сімейному колі скуштувати паску. Відчинив двері, а вона спокійно лежала у лiжку і мирно спала вічним сном.
«І ви заслужили це Боже щастя», – на очі навернулася скупа чоловіча сльоза. Поряд на нічному столику лежав конверт. «Дорогі мої Ігор і Наталочко! Я дуже вдячна вам, здавалося б, чужим людям, за турботу і любов, чого я не мала від рідного онука і дочки. Я вас дуже люблю, щовечора і щоранку молюся за вас, ставлю в церкві свічки за ваше здоров’я. І завжди молитися буду на тому свiті. Пробачте мене за все…» Останні слова розпливлися – видно, падали на них гіркі старечі сльози…
]]>
Дванадцять років провела у рабстві у циган жителька Миколаєва, яку в семирічному віці віддала у родину ромів рідна бабця, аби дитя тримало лад у чужому господарстві.
За інформацією порталу “Новини N”, ще в 2002 році жінка знайшла циганську сім’ю і втерлася до них у довіру. Потім вона безкоштовно віддала ромам семирічну внучку, яку ті вивезли у Харківську область.
Що стосується бабці, то вона жила як ні в чому не бувало і навіть не цікавилася долею онуки.
Протягом усього часу неволі дівчину передавали з однієї родини циган в іншу. Вона доглядала за дітьми, людьми похилого віку, прибирала в будинках, при цьому не маючи ніяких документів, освіти, доступу до медичного обслуговування та інших соціальних благ.
Втекти їй вдалося лише в 2014 році.
Про цей кричущий факт правоохоронці дізналися тільки в березні поточного року і відразу відкрили кримінальне провадження. Проти родички, яка так цинічно позбулася онуки, зібрали достатньо доказів, що дають підстави підозрювати її в скоєнні цього злочину.
Незабаром матеріали справи передадуть до суду. Жінці загрожує до 15 років за гратами.
Що стосується жертви рабства, то вона нарешті отримала документи, які засвідчують особу, почала вчитися і повертається до нормального життя.
]]>