Зі свого боку Одеса INFO з посиланням на слова медиків пише, що мати потерпілого так і не приїхала до лікарні, а без батьків хлопчика не можуть перевести до хірургічного відділення.

Зазначається, що батьки залишили дитину разом із десятирічним братом вдома. Поки він грав у іншій кімнаті, хлопчик вибрався на підвіконня, відчинив вікно і вперся у москітну сітку.

Сітка не витримала – і разом із нею він упав униз на дах магазину на першому поверсі. Хлопчик отримав перелом руки.

Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота. Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний? Джерело.

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Його гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний. Підходжу і боязко питаю: «Ти в порядку?» Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

– До-по-мо-жи-встати, – каже хлопець, прожовуваючи частину літер. Руки його скорчені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною, вимазаною рукою. Від нього пахне супом.

– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі.

– Я пішов по хліб. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зміг. – відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

– Та ні, ген. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.

– Пішли, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

– Як звуть тебе?

– Олег.

– З ким живеш, Олег?

– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.

– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.

– Так.

– А зазвичай хто купує хліб?

– Мачуха.

Ми йдемо вздовж багатоповерхівки. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова вся, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене відстовбурченою кишенею.

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні перила. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.

Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо в передпокій. Пахне супом.

Слабкий крик з кімнати:

– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.

Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов по хліб в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати туди – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб.

І він пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І комусь допомогти встати тому, хто впав. Ні-ко-ли.

Я вражена. Не можу поки сформулювати думки. Напевно тим, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. Брудного, скорченого. Тому що кожний, хто проходив повз впевнено вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», Що виправдовує його бездіяльність.

Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб.

Боже мій, що це було?

Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відкриває. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися).

Мені ніхто не відкриває. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон і ще якесь печиво, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.

Тримайся, Олег. І більше не падай

У наявності – людська байдужість і автора зйомки, і людей, що проходили повз. За більш, ніж 1 хвилину відеоролика жоден з них не спробував допомогти людині, дізнатися, чи жива вона.

На відео – чоловік, що лежить на лінії прибою. Оператор вирішив, що курортник перебрав зі спиртним, назвавши своє відео – «Кирилівка-2018 1 серпня бухорест». Можливо, що так воно і є. Потішаючись над безпорадною людиною, що могла захлинутися в морі, автор відеоролика навіть не подумав витягти чоловіка з води.

Не спромоглися допомогти і ті, хто був поруч на пляжі, хоча чоловіка, час від часу, накривало хвилями. Чи залишився живий чоловік після такого відпочинку і людської байдужості, не відомо.

“Не смішно, а бридко людська байдужість”, “Сучасне суспільство в справі… Суцільна байдужість і аби пАугАрать”, – коментують ролик користувачі.

Відзначимо, що на Азовському морі відзначається нашестя медуз. Під загрозою опинився відпочинок туристів і жителів Херсонщини. Раніше медуз в цьому регіоні не було.

Відпочиваючі скаржаться, що вони сильно жалять і навіть доводиться звертатися до медиків з опіками.

Величезних медуз відпочиваючі також помітили на узбережжі курортної Кирилівки. Знімки з отруйними морськими мешканцями місцеві жителі викладають в соціальних мережах.

Відпочиваючі відзначають, що в цьому році в Азовському морі медуз набагато більше звичайного. І якщо раніше курортники помічали в воді нешкідливу Аурелія, то тепер біля узбережжя з’явився ще один різновид – Корнерот.

Володимир Марушко працював водієм фури. Він давно хворів на діабет і колов інсулін. Вирушивши у чергову поїзду, у німецькому Ньюнберзі з ним сталося нещастя – Володимир впав у діабетичну кому. Його госпіталізували і надавали всю необхідну допомогу. Чоловікові навіть стало трохи краще.

«Ми їздили до Німеччині, щоб провідати Володимира. Йому ніби полегшало. Але через два дні після того, як ми повернулися, він помер у лікарні», – розповів Юрій Петрань, близький друг Володимира Марушка.

Про смерть чоловіка родині повідомили 27 квітня, ввечері. Оскільки вже було пізно, у п’ятницю вранці Юрій разом з донькою Володимира зайнялися збором всіх необхідних документів, щоб привезти тіло в Україну.

«Займатися документами довелося мені, бо дружина Володимира перебувала у шоковому стані і не в стані була робити бодай-щось. Ми звернулися до сільської ради у Волі-Висоцькій. Нам зробили все, що треба, допомагали, як могли. А коли ми о пів на третю прийшли у РАЦС у Жовкві, то нам сказали, що треба чекати до середи, бо, обов’язково, потрібна квитанція оплати з банку, яка коштує 73 гривні. Ми цілком могли оплатити все через Приват24, але у РАЦСі нам цього навіть не сказали. Я просив, що мовляв не весілля, в людей – горе, а у відповідь, замість якогось людського співчуття, з ухмилкою нас відправили на середу», – розповів Юрій Петрань.

Чиновниця пояснила, що попереду довгі вихідні, але у середу родині підуть на поступки.

«Якби до нас по-людськи поставилися, то ми могли забрати тіло раніше і поховати ще у вівторок. А його привезли тільки вчора», – додав Юрій.

Крім того, через нещасну довідку вартістю у 73 гривні, перебування тіла у Німеччині обійшлося родині приблизно у півтори тисячі євро.

Обурений Юрій Петрань після такого ставлення зателефонував на «гарячу лінію 112» і залишив скаргу. Але невдовзі чоловікові зателефонував заступник голови Жовківської РДА Юрій Дубневич з проханням, щоб Юрій відкликав свою скаргу. Мовляв, кому воно треба, а тільки клопоти і морока відписувати відповіді.

«Я відмовився і сказав, що ми хочемо отримати офіційну відповідь, бо сьогодні таке сталося з нами, а завтра станеться з кимось іншим. За кілька годин мені ще хтось телефонував. Та людина не представилася, натомість спитала, чи ми заберемо звернення», – продовжує Юрій Петрань.

Офіційну відповідь Юрій Петрань на свій запит таки отримав, ось тільки вона його не влаштовує. Бо, згідно із листом, який написала чиновниця Ольга Семочко, відвідувачі по довідку прийшли о 15.10. Крім того, називає їх «невідомими людьми».

Через байдужість чиновниці і 73 гривні родичі не змогли вчасно забрати небіжчика з Німеччини

«Ми були о 14.30. У відповіді написано, що прийшли невідомі люди, які не представилися. Це теж неправда. Був я, товариш Володимра, з яким він їздив на фурі, і донька, котра зі собою всі необхідні документи – і свої, і батька», – обурюється Юрій.

Крім того, чиновниця акцентує, що вся суть проблеми у банках, які вже о 13.30 були зачинені.

У середу, вранці, Юрій знову поїхав до Жовкви, але вже з дружиною Володимира Марушка.

«Ми приїхали о 9 годині. Жінка, яка тоді відмовилася нам допомогти, ще з ухмилкою сказала: «Дуже дякую, за дзвінок». Щоправда, вже всі документи надала», – розповів Юрій.

Відправка тіла через кордон – вкрай не проста справа. Родині довелося шукати ще фірму, яка змогла надати таку послугу. Звертатися до консула, але всюди по-людськи допомагали і сприяли, як могли, а ось довідка за 73 гривні і звичайна чиновницька байдужість коштувала не тільки великої суми грошей, а й глибокої психологічної травми всій родині, яка втратила годувальника, люблячого чоловіка та батька.