У США 29-річна біженка з України Юлія Сторожук побила ногами свого 3-річного сина. Момент нападу на дитину зафіксували камери відеоспостереження сусідів.

Про це повідомило видання CBS News. Інцидент трапився 1 листопада. Біженку вже заарештували американські правоохоронці.

На кадрах видно, як жінка спершу била ногами свого 3-річного сина, а тоді підняла його і кинула на землю. Українка пояснила свої дії тим, що хлопчик її “не слухав” і хотів піти на дитячий майданчик, але вона не дозволяла.

Після побиття у 3-річного хлопчика залишився синець на щоці та лобі, а також синці на руці та коліні. Наразі Юлії Сторожук заборонили спілкуватися з сином.

Як пише CBS News, жінка з дитиною приїхала до США рік тому, втікаючи від війни.

Журналістам жінка заявила, що хоче повернути сина, бо дуже його любить.

Вона запевнила, що це був “єдиний випадок”, коли вона дозволила своєму гніву “взяти верх над собою”.

Ввечері 2 листопада жінку випустили з СІЗО під заставу у $5 тисяч. Сторожук зазначила, що ніколи раніше не ображала свою дитину. Їй “світить” 10 років ув’язнення.

У Норвегії в готелі для біженців жорстоко вбили 30-річну біженку з України. Трагедія сталась у вівторок, 4 липня. Дівчину госпіталізували та намагались врятувати, проте травми виявились несумісними з життям. Підозрюваний у розправі свою провину заперечує. У чоловіка та жертви був спільний 2-річний син.

Про це пише норвезьке видання vg.no.

Українку намагались врятувати, але вона померла
Трагедія сталась у місті Бергені в готелі, де місцева влада розміщує українських біженців. Там персонал знайшов тяжко поранену українку. Жінку госпіталізували, проте через кілька годин вона померла.

Норвезький директорат імміграції (UDI), який орендує готель для українців, у своїй заяві написав наступне: “Дуже рідко ми стикаємося з такими драматичними подіями в центрах притулку. Наші думки з родичами та іншими постраждалими”.

Чоловік свою провину заперечує, проте поліція йому не вірить
Підозрюваному 30 років, він виходець з Азербайджану. У них із загиблою жінкою була спільна дитина, якою зараз опікується служба у справах дітей. Дитина не була присутня під час вбивства. Спільному сину пари 2 роки. Заарештований чоловік заперечує кримінальну відповідальність.

“Він дав свідчення поліції і пояснив, що не робив того, в чому його звинувачують”, – повідомила адвокатка Анетте Вангснес Аскевольд.

Поліція заявила, що чоловік і жінка приїхали до Норвегії разом на початку 2023 року. Чоловік проживав у Бергені, але не в готелі.

“Він мав тимчасовий дозвіл на проживання в Норвегії до березня 2024 року”, – каже прокурор Аре Нюгорд Берг.

Поліція заявила, що за обвинуваченим чоловіком, якому близько 30 років, було спочатку розпочато попереднє спостереження. Це часто робиться у зв’язку з кримінальними справами, щоб оцінити, чи є обвинувачений осудним чи ні. У четвер його взяли під варту.

Що відомо про вбиту українку
За даними місцевих журналістів, у загиблої були поранення, що свідчать про використання ножа або колючо-ріжучої зброї, але офіцер прокуратури Аре Нюгорд Берг не коментує цю інформацію.

У Facebook однокласниця жертви розповіла, що дівчину звали Катерина К. Зараз рідні збирають дані про те, чи погрожував чоловік покійній.

“Мені дико це писати, але мою однокласницю вбив чоловік… Зараз її сестра займається транспортуванням тіла до України з Норвегії та опікунством над дитиною Каті”, – написала однокласниця дівчини.

Чи буду я корисна своїй країні в такому плачевному стані?
«Досить плакати. Повертатися додому поки не можна. Чи допоможу я сльозами родичам в Україні? Чи буду я корисна своїй країні в такому плачевному стані? Треба підійматися і рухатися далі», – говорить впевнено, але ще трохи стривожено пані Людмила.

Таке розуміння ситуації прийшло до неї не одразу – десь після півроку вимушеної еміграції. А в березні 2022, ступивши на італійську землю, жінка усіляко не сприймала ідеї тривалого перебування далеко від дому і чоловіка.

Так само на початку минулого року вона категорично відкидала думки про повномасштабний напад Москви. Ні тривожних рюкзаків, ні великих закупів, ні плану дій на випадок війни: нічим таким голову не забивали. Аж до четвертого березня 2022-го вона ходила на роботу в ірпінський супермаркет, де працювала касиркою.

За майже кілометр від нашої багатоповерхівки я бачила вогонь у Бучі
«Усе жахіття починалося під нашими вікнами, з восьмого поверху було видно Гостомель і перші літаки над ним. За майже кілометр від нашої багатоповерхівки я бачила вогонь у Бучі. Я ще відмовлялася вірити. Думала, це кіно, кілька днів – і все закінчиться. Ніяк не могла усвідомити, щоб Росія та вела таку війну з Україною!» – згадує Людмила Водянчук.

А вже п’ятого березня сім’я вибралася з охопленого вогнем Ірпеня в село на Житомирщині, щоб «перечекати, бо ж Олексій Арестович заколисував розповідями про швидкий кінець війни».

Як у прірву ступаєш з двома дітьми, без особливих грошових заощаджень
Уже за кілька тижнів жінка неохоче, під тиском чоловіка, вирушила з дітьми на захід країни. Масовим потоком людей через кордон дісталася і вона табору для біженців в польському Перемишлі.

Розповідає про пережите: «Переді мною була невідомість: як у прірву ступаєш з двома дітьми, без особливих грошових заощаджень, допомагали дуже чуйні волонтери. Але куди рухатися з табору?»

Визначатися слід було швидко з-поміж різних пропозицій від чужих людей на чужій землі. Довіру родини викликав польський священник дон Дарек, котрий збирав 40 осіб на автобус до Італії. І саме він, за словами Людмили, став першим їхнім «янголом-заступником на Апеннінах».

Рішення – затриматися ще
Так жінка із синами опинилася у містечку Тоді, що за кількістю населення у чотири рази менше від довоєнного Ірпеня – там мешкає близько 16 тисяч людей. У цій мальовничій місцині на пагорбі біля річки Тібр уже проживали резидентами півсотні вихідців з України.

Протягом перших тижнів повномасштабного нападу Росії до Тоді прибули понад 60 біженців. Це стало неабияким викликом для невеликої громади італійської провінції, розповідають місцеві активісти-волонтери.

За рік великої війни Італія загалом прийняла:

понад 173 тисячі українських біженців,
з яких – понад 90 тисяч жінок,
та приблизно 50 тисяч неповнолітніх.
Фінансове видання Il Sole 24 ore уточнює, що запити на дозвіл для проживання з тимчасового захисту в Італії подали майже 170 тисяч українців. Близько 50 тисяч людей вже повернулося на Батьківщину, інформує газета.

У місті Тоді залишається на сьогодні приблизно половини біженців. Повернулися переважно жінки з малими дітьми, або ж ті, хто не змирився з ідеєю залишити рідну країну і не збиралися вчити італійську мову на безкоштовних курсах, розповіли Радіо Свобода волонтери, які працюють з біженцями.

Так планувала вчинити й Людмила Водянчук, але склалося інакше. Тривала небезпека вдома, всебічна опіка місцевих волонтерів (як італійців, так і українців), переваги малої громади й щасливий випадок переконали її затриматися ще.

Перші два тижні прожили у гуртожитку за рахунок благодійної організації «Карітас». Згодом кімнату довелося залишити. Попри страх і мовний бар’єр, наважилася переселитися з дітьми до сім’ї італійських пенсіонерів, де прожили три місяці.

Хлопці тим часом відвідували місцеву школу, доволі швидко опановували нову мову у комфортному середовищі. За словами жінки, більшість організаційної рутини з документами щодо оформленням статусу біженців, запису до школи, на курси італійської взяли на себе волонтери благодійних організацій, парафії та італійські господарі.

Я рвалася на роботу, щоб віддячити людям
«Вони не давали нам допомагати навіть по хаті, а мені так соромно було, я звикла працювати і заробляти, а тут сиджу у чужих людей, «мотаю» світло, воду, газ, харчуюся – і нічим не можу їм допомогти. Я рвалася на роботу, щоб віддячити людям», – картала себе за бездіяльність Людмила.

У відповідь замість поради чула: piano-piano, мовляв, поволі, крок за кроком – і все прийде. Відтоді українка добре запам’ятала значення іноземного слова, що власне і відображає повільний плин життя італійської провінції.

Отримавши перші державні виплати для біженців – 300 євро на дорослого, по 150 євро на неповнолітню дитину на місяць – жінку не покидали думки про роботу. Адже в Італії таку фінансову допомогу можна мати лише протягом трьох місяців, а далі – виживай, як можеш. Хто ж потрапив до центрів притулку мігрантів або у готелі на державному утриманні, то їм і ці виплати не були передбачені.

Неповнолітні без супроводу батьків, яким протягом року перебування в Італії виповнилося 18 років, через бюрократичні казуси місцевої системи взагалі опинилися у «сліпій зоні». Спочатку не могли оформитися на допомогу як неповнолітні, бо ж за віком не досягли статусу юридичної особи. Згодом, сягнувши повноліття, їм не можна подати прохання на виплату підтримки для дорослих, бо однак зареєстровані в імміграційній службі як неповнолітні, пояснюють чиновники у владних структурах.

Теоретично запит для цієї категорії неповнолітніх могли б робити призначені судом італійські опікуни, але через тривалі терміни розгляду справ у судах, дітям тим часом виповнювалося 18 років – і опікуни автоматично втрачали свої повноваження.

Сім’ї, які приватно надали притулок переселенцям з України, не отримують жодної фінансової компенсації, бодай знижки на сплату комунальних послуг. Тому пані Людмила так прагнула хоча б частково сплатити італійським господарям за їхнє проживання в родині, але ті, каже, відмовилися й висварили її. Окрім державної допомоги, жінка із синами протягом двох місяців ще отримувала додаткові кошти від місцевого «Карітасу»: п’ять євро в день на особу.

Омріяна робота
Згодом від італійської сім’ї за сприяння релігійної фундації Crispolti перебралися до нового помешкання – трикімнатної квартири, де зараз живуть з іншими трьома особами. За квартиру і комунальні послуги вони не сплачують. Це завдяки сприянню добре організованої у цій місцевості мережі недержавних неприбуткових асоціацій, церковних осередків та приватних структур.

Власне, на їхні плечі та на представників української діаспори ліг основний тягар прийому біженців у співпраці з урядовим департаментом цивільного захисту, зауважує італійська преса. На думку окремих експертів, переселенцям не було повністю гарантоване право на житло, й Італія дещо скористалася готовністю української діаспори та поклала на цю спільноту всю відповідальність. А такий підхід не відповідає європейській директиві про заходи з прийому мігрантів через війну, пише видання Internazionale.it

Перша робота – доглядальниці за хворою пенсіонеркою – трапилася минулого літа, на кінець четвертого місяця перебування в Італії, за сприяння місцевого активіста. Потім українка влаштувалася мити посуд до ресторану, де згодом запропонували бути помічницею шеф-кухаря та оформили трудову угоду на обмежений термін, яку продовжують щомісячно.

А нещодавно жінці вдалося реалізувати давню мрію. Людмила обожнює працювати з нитками, займалася ручним в’язанням, вона також мала досвід роботи дизайнеркою у Житомирі. Переїхавши жити до Ірпеня, думала про власну справу – трикотажну фірму, з її слів, трохи забуте ремесло в Україні. Перед великою війною три місяці вчилася на онлайн-курсах з машинного в’язання.

Мій кумир –Кучінеллі. І мені сказали, що він же живе за 50 км від нас!
«Думала зробити це заняття своїм хобі-прибутком. Я знала, що серед топ- майстрів кашеміру був італійський дизайнер-підприємець Брунелло Кучінеллі. Будучи в Італії, у розмові з родиною, я розповіла, що мій кумир –Кучінеллі. І мені сказали, що він же живе за 50 км від нас! Це така приємна несподіванка була, наче сон для мене», – не приховуючи дитячого захоплення розповідає Людмила.

Невдовзі родина італійців організувала їй екскурсію до села Соломео, де живе і працює засновник елітного бренду Brunello Cucinelli. В індустрії високої моди його іменують «королем кашеміру».

Я змогла хоч трохи торкнутися мрії
«Там я змогла хоч трохи торкнутися мрії, і вже всі знайомі тут чули про моє захоплення в’язанням і Кучінеллі, бо мені була до душі його філософія, стиль роботи, це така недосяжна велика зірка. У магазинах я роздивлялася чудові кашемірові вироби», – продовжує українка.

І приблизно тоді ж Людмилі повідомили, що недалеко від Тоді мала фабрика з виробництва трикотажного одягу шукає кандидатів на навчання для роботи в’язальницями. Не вважаючи себе суперспеціалістом, з низьким рівнем володіння італійською жінка все ж наважилася на першу співбесіду.

«Я ж не велика майстриня, але так мене надихає чарівний момент, коли бобіна м’яких ниток перетворюється у пухнастий гарний виріб, і тому хотіла бодай спробувати», – досі із хвилюванням згадує Людмила Водянчук.

Біженку взяли на випробувальний термін. Поки що вона називає це школою, а не повноцінною роботою. Задоволення від заняття улюбленою справою межує з почуттям великої відповідальності.

Праця за складною машинкою високого класу, каже, непроста: коли губиться одна петля, робиться велика дірка, псується полотно, а кашемір – продукт не з дешевих. Терплячі роботодавці розуміють її хвилювання і професійно допомагають й надихають удосконалювати уміння машинного в’язання, запевняє жінка.

Тепер поєдную дві роботи: у ресторані, і на фабриці
«У своєрідний спосіб Кучінеллі допоміг мені зробити перший крок до мрії. Тепер поєдную дві роботи: у ресторані, і на фабриці. З часом доведеться вибирати. Не могла повірити, що це реально станеться у моєму житті», – говорить пані Людмила.

Як довго ще тут будете? Які плани на далі? Їй нелегко відповідатию

«Мене розгублюють ці питання, хоча вони справедливі. Тут прагнуть довгострокових трудових відносин. Спочатку я плакала, волала про повернення додому, тепер же усвідомила, що сльозами горю не поможеш. Те добро, яке я отримала, його слід віддавати іншим, нести далі. Мені пощастило тут на добрих людей. Я питаю лише, де вони ховають свої ангельські крила» – розчулено говорить жінка.

Велика невизначеність
Одним з таких «янголів» став для українських біженців у Тоді пан Джованні Антонеллі – громадський діяч і волонтер, батько двох усиновлених раніше українських дітей.

Україна поселилася в його серці задовго до масштабної навали Росії. Він на місці проводить також просвітницькі заходи з поширення інформації про Україну та причини збройного протистояння. Італієць також організовує гуманітарні вантажі до України.

«Джованні завжди поруч, і його ніколи не видно», – говорять про активіста біженці.

Під час бесіди з паном Джованні торкаємося проблемних питань перебування українців. Найбільші труднощі – це житло і робота. Приватні структури чи сім’ї не спроможні покривати витрати на тривалий період. Ще у розпал надзвичайної ситуації лунали обіцянки про фінансову підтримку італійським родинам, котрі прихистили у себе вдома біженців. Але цих грошей так і не надали навіть з обласних бюджетів.

Десь після перших півроку людей почали виселяти – постали нові проблеми. Оренду помешкань біженці не можуть платити, бо ж заробітку немає. Працю навіть у сфері послуг майже неможливо знайти і через незнання мови. У такому замкненому колі опинився багато хто. Пан Антонеллі вважає помітною, але недостатньою увагу й підтримку з боку італійської держави, яка обмежилася короткостроковими заходами з допомоги людям.

Та чи не найбільшою проблемою для біженців він вважає невизначеність. Це відчуття переслідує і тих, кому вдається ставати на ноги, говорить волонтер.

«Якщо завтра закінчиться війна, питаю я, чи будеш ти почуватися спокійною повернутися до своєї країни? Чи, може, лишишся на довший час хоча б заради навчання дітей? Варто зрозуміти, який шлях кращий для подальшого життя. Саме це є дилемою для багатьох», – ділиться спостереженнями Джованні.

Відповіді від українців він отримує дуже невизначені. Чим довше триває війна, жінки частіше замислюються, чи не краще буде об’єднатися з чоловіком тут, бо в Україні ринок праці змінився, економічна ситуація надто складна.

«Наразі в Італії вони живуть завдяки допомозі і умудряються ще допомагати рідним на батьківщині. Щоправда, в післявоєнній Україні відкриється купа нових можливостей, нових перспектив, – розмірковує пан Антонеллі. – Перед цими людьми постає складний вибір: залишатися чи повертатися додому, і коли?»