У Дніпропетровській області чоловік здійснив мрію загиблого військовослужбовця, який помер від ран. За життя чоловік мріяв збудувати зупинку у рідному селі, але не встиг.

Цю зворушливу історію в соцмережі розповіла дніпрянка Світлана Кульбашна.

За її словами, її знайомий і одноліток Олег у 2014 році пішов у зону АТО, відслуживши, повернувся додому.

“Розповів мені історію нещодавно, а сьогодні я вперше побачила цю зупинку. Просту зупинку для людей на краю села Військове, збудовану його руками. Зупинку із вражаючою історією.
Від ран помирав чоловік. Незнайомий з іншої частини. Поруч опинився Олег, він і вислухав останні слова. Не про сім’ю говорила людина, не про коханих людей. Гірко йому було, що не збудував він зупинку у своєму селі. Хотів, і не збудував, і вже не збудує. Останні слова. Чужа мрія та вогонь усередині простої людини”, – розповіла Світлана.

Вона додала, що після повернення Олег збудував зупинку власними руками і коштом з лавкою усередині.

Зараз чоловік мріє висадити у селі Військове парк на згадку про чорнобильців, зокрема, в пам’ять про друга-ліквідатора, який рано пішов із життя.

Користувачі Мережі прокоментували допис жінки:

Минулого року мені теж пощастило познайомитися з цим чоловіком. Дуже гарна, щира людина. Він цього хлопця ніс на руках, але, на жаль, його не вдалося врятувати, він помер у нього на руках. Людина, за власні кошти здійснила чужу мрію, збудувала зупинку. Він ще й сам виховував двох дітей!
До сліз!
Дуже приємно, що в наших краях живуть такі люди!
Мрії повинні здійснюватися.

Тимур помер не від куль окупантів, а від коронавірусу в госпіталі у Львові. У нього залишилися дружина і дочка, яка багато років чекала тата вдома.

Стояв на “Фасаді” і відступати не збирався
Волонтер Мирослав Гай розповів про свої враження після зустрічі з Тимуром під час зйомок документального фільму “Брати по зброї”, який вийшов у світ минулої весни.

“Ми спілкувалися з ним у межах зйомки. Про особисте поговорити не встигли, але “Балу” справив на мене велике враження. Він дуже спокійний, товариський, зосереджений. Їхній пункт “Фасад” розташований в особливому місці в Щасті, прямо за річкою. Попереду російські позиції, а позаду річка. У разі чого, відступати можна тільки через міст, який прострілюється і замінований. Він був старшим на тому пункті”, – каже Гай.

Одного разу під час зйомок фільму українські позиції почали обстрілювати. “Він поводився спокійно, без суєти, ніякої паніки. Людина прекрасно розуміє, що робить і де перебуває. Багато хто на його місці б розгубився, але його ніщо не бентежило. Хлопці міцно утримують свої позиції. Дуже цікаві люди, кожен з яких зробив свій вибір”, – ділиться враженнями волонтер.

“Так, він сім років на фронті. Такі люди там є, але їх не так багато. Це треба бути військовим не за професією, а за покликанням, емоційно і психологічно бути втягнутим у війну. Там бетон не витримує, а такі люди, як Тимур, витримують”, – каже Гай.

Пішов добровольцем в “Айдар”
У четвер, 6 травня, тіло Тимура привіз його рідні в Черкаси побратим зі Львова Володимир Штурм.

“Я пам’ятаю його ще з Майдану, ми там із ним перетиналися. Що вам сказати, всі там були замурзані, в касках. Потім зустрілися з ним в “Айдарі”, він туди прийшов добровольцем трохи пізніше за мене, вже восени. Воювали в різних ротах: він у “Фасаді”, я був в афганській роті. Зустрічалися з ним кілька років тому на Яворівському полігоні. А тепер попрощалися з ним у нашій частині, і привіз його додому. Похорон буде в п’ятницю, 7 травня”, – говорить він.

Ще один побратим Манджосова Богдан Гаркуша розповів, що як тільки почалася війна на Донбасі, вони почали волонтерську діяльність.

“Тимур був на Майдані в самообороні. Потім ми почали з ним їздити на схід, щоб підтримати наших військових. І приблизно в липні 2014 року Тимуру прийшло чітке розуміння того, що в України є ворог і потрібно брати в руки зброю. Тоді він пішов добровольцем в “Айдар”. На той час це був найбільший добровольчий батальйон. Уже в грудні 2014 року він підписав контракт”, – згадує Богдан.

Тоді в Щасті Луганської області, де стояв батальйон, були важкі часи. Тимур отримав поранення і був контужений, а наприкінці 2015 року залишив фронт.

“Йому довелося пройти кілька операцій, реабілітацію. Але в червні 2016 року він знову повернувся у свій батальйон. Зі своїм підрозділом він пройшов усі гарячі точки, вони дійшли аж до Маріуполя”, – каже Богдан.

Тимур був прикладом для всіх бійців свого підрозділу і за час служби отримав багато нагород. Він був мудрим і справедливим, за ним бійці були, як за кам’яною стіною.

Захворів, але не міг покинути батальйон
У Тимура залишився дорослий син і 10-річна дочка. Чоловік завжди непокоївся, що не може приділяти дівчинці багато часу, і постійно передавав їй подарунки, коли хтось із знайомих їхав до Черкас.

Цього разу сім’я чекала Тимура додому на Великдень, 2 травня. Та й сам боєць мріяв про те, що побачиться з рідними і відпочине, адже йому було потрібне лікування.

Однак ще 22 квітня йому стало зле – підвищилася температура, з’явився озноб і слабкість. Він одразу звернувся до лікаря. Але час на фронті був неспокійний, Росія стягнула до кордону свою техніку і війська.

Тільки 26 квітня, коли стало зрозуміло, що росіяни відводять війська, їхній батальйон отримав наказ виходити на полігон.

“Вони на фронті були 11 місяців. Тепер їм потрібно було повантажитися і виїхати в Західну Україну. Висновок підрозділу – це процес непростий і довгий. Добу вони вантажилися, дві доби їхали. Там не було нікого, хто міг би замінити Тимура. Тому він до останнього залишався в батальйоні”, – каже Богдан.

Уже в дорозі Тимуру було дуже зле, піднялася висока температура, його морозило. Як тільки вони приїхали, 30 квітня він потрапив до шпиталю, а наступного дня в реанімацію. Хоча ПЛР-тест не підтвердив інфікування коронавірусом, але всі симптоми вказували саме на цю інфекцію.

У реанімації його під’єднали до апарата ШВЛ, але 4 травня о 13:54 Тимура Манджосова не стало. Дочка досі відмовляється вірити в смерть тата і чекає його вдома…

Сьогодні минає шість років від дня, коли українська армія вирвалася з російської пастки під Дебальцевим. У ніч на 18 лютого 2015 року вона отримала наказ прориватися, щоб не потрапити у повне оточення. Стратегічно важливий залізничний вузол залишився на окупованій території. Серед тих, хто тієї морозної ночі їхав у КамАЗі, переповненому пораненими і вбитими, до Артемівська (нині Бахмут), був волинянин Олександр Тарасюк.

Лежав… на мертвих хлопцях

21-річного Сашу Тарасюка привезли на базу 128-ї гірсько-піхотної бригади з блокпоста Балу на трасі «Ростов – Харків» по обіді 17 лютого. І цей день став другим днем його народження. Осколок зламав хлопцеві ребро і зайшов у черевну порожнину, пошкодивши печінку, шлунок, підшлункову. За дев’ять днів повного оточення з 9 по 18 лютого були спалені всі санітарні машини. Тому вивезти поранених не було жодної можливості. А оперувати в умовах польової хірургії, у бліндажі, коли земля сиплеться зі стелі, без повноцінного наркозу й донорської крові взагалі немислимо. Навіть в умовах повної стерильності така операція не завжди завершується благополучно. Та єдиний на той момент військовий хірург 128-ї бригади Олександр Данилюк прийняв рішення – оперувати.

Він, 26-річний лікар з Ужгорода, вчорашній інтерн, у медичному бліндажі під обстрілами день і ніч ампутував руки, ноги, зашивав, різав, часом стоячи на колінах, не маючи потрібного інструмента. Останні півтори доби не виходив навіть на вулицю. Потік поранених був безкінечний. А на морозі під обстрілами чекали своєї черги нові поранені. У «Смайла» (Данилюку дали це псевдо, бо він завжди усміхався) закінчувалися ліки, наркоз. Сашко Тарасюк став його 95 пацієнтом за ці страшні дев’ять днів. І останнім, бо вже опівночі наші пішли на прорив. «Чебурашка» (позивний Саші) перед операцією попросив лише, щоб не дуже боліло.

– Операція тривала чотири години. У наркозі я був, може, з половину часу. Потім усе чув, що вони говорили між собою, тільки не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, навіть оком кліпнути. І відчував, як мої нутрощі хтось перебирає, ніби лоскітно і неприємно, – згадує той лютневий день Олександр Тарасюк. – Ще й світло у бліндажі гасло, то «доку» присвічували китайським ліхтариком.

Після закінчення операції хірург попросив анестезіолога зробити фото на згадку. І Сашко, якого лише кілька хвилин тому перевели на самостійне дихання, зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги – «V». Це фото стало символічним. А далі був прорив і вихід з оточення.

– Мене поклали у кузов КамАЗа. Геть скраєчку, а там борта не було. Я ще попросив, щоб підсунули трохи далі, бо можу вилетіти по дорозі. Влігся ніби добре, м’яко. Під обстрілами доїхали до Артемівська. Коли знімали з машини, я повернув голову і побачив, що лежав на… мертвих хлопцях. Того й було м’яко…

У Харкові лікарі дивувалися, як можна було таку операцію зробити у польових умовах і без жодних ускладнень! І досвідчені хірурги з Ужгорода теж не могли повірити. На жаль, дехто з хлопців, яких врятував Данилюк у своїй окопній операційній, з оточення не вийшли. Як-от лучанин – старший лейтенант Денис Чабанчук. КамАЗ, в якому він їхав з пораненими, нарвався на фугас. Денис з товаришем рятувалися від лютого морозу в кабіні простреленої машини, але до ранку він не дожив. А товариш Данилюка, військовий фельдшер Вадим Свириденко, який був з Чабанчуком у кабіні, після кількох днів на 20-градусному морозі дивом вижив, відморозивши обидві руки й ноги. Коли його підібрали бойовики, то тримали ще босим на морозі. Сьогодні він – уповноважений Президента з питань реабілітації учасників бойових дій.

Одружився з донецькою дівчиною

Після пережитого на війні два Олександри стали друзями. Обидва демобілізувалися і знаходять себе в цивільному житті. Зідзвонюються, разом з побратимами ходили в Карпати. Тарасюк живе у своїх Самарах на Ратнівщині. Пройшов реабілітацію, отримав групу інвалідності. На здоров’я, каже, не жаліється. Тільки на різку зміну погоди шви поболюють. Осколок, що застряг у хребті, поки не турбує. Торік 18 лютого він їздив у Київ на презентацію книги свого «дока» «Ті, що втомилися боятися», яку його рятівник написав про страшні дні дебальцівського оточення. На запрошення колишньої очільниці МОЗ Уляни Супрун Олександр Данилюк погодився працювати в міністерстві і займатися реформуванням медицини в армії. Він удостоєний звання «Народний Герой України». А в житті волинського Сашка минулої весни сталися приємні зміни – він одружився на чудовій дівчині Вікторії з Донеччини. На мій подив, де ж він здибав її у своїх Самарах, Сашко засміявся:

– Там і здибав. Просто її тато прикордонник і служить у Самарах.

Життя перемагає…

У районі Золотого внаслідок обстрілу противником українських позицій був важко поранений військовослужбовець ЗСУ.
Військовослужбовець Збройних Сил України отримав поранення в понеділок, 25 січня. Стан бійця важкий, повідомляється в Telegram-каналі Української делегації для участі в Тристоронній контактній групі.

“Сьогодні, 25 січня, близько 12.00 в результаті обстрілу противником наших позицій в районі Золотого отримав поранення один військовослужбовець Збройних Сил України”, – йдеться в повідомленні.

Пораненому надали медичну допомогу Його стан важкий.

Українською стороною СЦКК з використанням координаційного механізму був введений “режим тиші”. У СММ ОБСЄ направлена ​​відповідна нота.

11 січня внаслідок ворожого обстрілу на Донецькому фронті під Пісками загинув боєць ЗСУ Олег Андрієнко.

Про таку втрату в своїх рядах офіційно повідомила 56 окрема мотопіхотна Маріупольська бригада ЗСУ.

Як ідеться в повідомленні, старший солдат бригади Олег Андрієнко загинув під час виконання бойового завдання внаслідок пострілу ворожого снайпера.

«Отримав вогнепальне кульове поранення не сумісне з життям», – повідомили про обставини загибелі побратима бійці ЗСУ.

37-річний Олег Андрієнко був із Запоріжжя, де в нього залишився новонароджений син.

Про це повідомляє інформаційний портал “In Poland”, передає “Це моя Україна”.

Молодий хлопець спершу на сході України виборював рідну землю від загарбників, а тепер на рідній Львівщині продовжує переможний шлях до свого повного одужання.

Сім років тому хлопця призвали на строкову службу в армію. Проте, коли в 2014 році в країні розпочалось вторгнення ворога і на сході держави почали захоплювати землі, Івана та його побратимів–строковиків «перекинули» в зону АТО, де він захищав державу до 2015 року.

Після того Іван Зданевич повернувся додому, щоби тут розпочинати нове, післявоєнне життя. Але, зважаючи на фінансові труднощі в родині, молодик змушений був податися на заробітки.

У Польщі, куди поїхав Іван, була і цікава робота, і хороші умови, і непогана оплата. Він працював у місті Седльце. Але все це обірвала страшна ДТП, яка трапилася 8 лютого 2019 року. У вкрай важкому стані сильно травмованого Івана було госпіталізовано до місцевої лікарні. На кону стояло його життя. Він перебував у комі, а лікарі не давали шансів на одужання…

Ба більше, до матері Івана телефонували лікарі з Польщі і запропонували жінці підписати документи про відключення її сина від апаратів, які підтримували життєдіяльність його організму.

На щастя, материнський інстинкт та сильна віра матері врятували юнака. Вже за кілька днів хлопець прийшов до свідомості і розпочав свій новий шлях – шлях до одужання.

В Україні Іван без жодних сумнівів розуміє, що його незламна віра і наполеглива праця дадуть йому можливість стати на ноги та відновити своє попереднє здоров’я. Рідні хлопця замовили йому спеціальні поруччя, тримаючись за які він щоденно тренується. Але, звісно, для більш дієвого результату, консультації та фахової допомоги лікарів, Іванові потрібно пройти кілька курсів реабілітації.

Тому, на цьому етапі є велика потреба в спільній підтримці хлопця. Кожен із нас, перекинувши бодай мінімальну суму коштів, доповнить загальний бюджет, необхідний на лікування хлопця.

Хто має бажання допомогти Івану надсилайте кошти на його картку:

Номер карткового рахунку Івана Зданевича у ПриватБанку:
4731 2191 2312 0358

Антропову Станіславу ще у 2005 році лікарі поставили діагноз Гепатит С, а за кілька років хвороба почала значно прогресувати і у чоловіка почався цироз печінки. Не дивлячись на такий діагноз він брав участь в АТО.

Проте такі вади зі здоров’ям виявилося ще не найстрашнішим, рік тому у Станіслава діагностували рак – попілярна карценома, яка вже дала метастази.

“Знайшли 5 злоякісних пухлин. Через це лікування печінки виявилось неможливим, адже ліки для печінки, швидше за все, можуть спровокувати ріст пухлин”, – розповідає Станіслав.

За кілька місяців потому чоловіку за допомогою небайдужих вдалося зібрати кошти на операцію з видалення пухлин. І зараз лікування триває, але кошти скінчилися, тож Станіслав просить допомогти зібрати кошти.

“Я дуже хочу одужати, щоб разом з коханою дружиною побувати у найвіддаленіших куточках нашої мальовничої країни. Буду вдячний кожному, хто матиме змогу мені допомогти”, – просить Станіслав.

Реквізити для допомоги:

ПриватБанк 5168 7573 0832 6737( грн ).

ПриватБанк 4149 6258 1325 8504 ($)

ОЩАДБАНК.5167 4989 9183 4130

Антропов Станіслав Михайлович

РЕПОСТ!ВСІ ХТО МОЖЕ ПОШИРТЕ ЦЕЙ ПОСТ.

СТАСУ ДУЖЕ ПОТРІБНА  ДОПОМОГА.

“Внаслідок бойових дій один наш військовий отримав поранення та один наш захисник загинув від кулі ворожого снайпера”, – зазначили в прес-центрі.

Упродовж поточної доби російські окупаційні війська 9 разів порушили режим припинення вогню. Зафіксували 3 випадки застосування озброєння, забороненого Мінськими угодами.

“Зокрема, ворог здійснив обстріли з міномету калібру 120 та 82 мм позицій Об’єднаних сил в районі населених пунктів Водяне, Гнутове на Маріупольському напрямку”, – йдеться в повідомленні.

Опорні пункти українських військ обстрілювали з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї в районі населеного пункту Станиця Луганська на Луганському напрямку, а також в районі населених пунктів Водяне, Чермалик на Маріупольському напрямку.

Вчора я просила про здачу крові для демобілізованого воїна. Відбій. Михайло цієї ночі Пішов у вічність.
Ковальчук Михайло, 1984 р.н., ветеран Російсько-української Війни Із Золочева. Коли покликали до війська, не Ховався, взявши в руки зброю і Пішов захищати свою землю.
Царство небесне тобі, хлопче!

На думку ж прокурора, за особливо тяжкий злочин чоловіка треба покарати 12 роками неволі.

Винуватець трагедії на судовому засіданні говорив, що наміру вбивати пару не мав, а хотів лише налякати.

У Рівному місцеві жителі жорстоко побили 20-річного Романа РУДЕЙЧУК, воював в аеропорту.

Про це повідомляє Хроніка.інфо з посиланням на Кореспондент.

Як стверджує потерпілий, нападники завдали удару в пластину, яку йому імплантували в череп після поранення голови, а також розбили ніс і зламали два ребра.

Боєць АТО передбачає, що його побили через футболки з написом “Правий сектор”.

“Коли мене били, то вони кричали” бандерівець! “, Ці люди виводили тітушек на Антимайданом. Про що може йти мова?” – Сказав Рудейчук.

джерело http://hronika.info/