Про загибель актора повідомила його дружина Надія на своїй сторінці у Facebook.

Що відомо про героя
“Я пишу, але сама не можу до кінця в це повірити. Льоша загинув. Загинув під час виконання бойового завдання. Він був найкращим з усіх, кого я знаю. Найдобрішим! Найгарнішим! Найталановитішим! Все, за що він брався він робив з пристрастю. А яка в нього була жага до життя! Він так любив життя! Я кохаю тебе, мій воїн”, – написала Надія.

Разом з Олексієм вони були разом понад 16 років.

35-річний актор став відомим завдяки зйомкам у серіалах “Кріпосна”, “Виклик”, “Пес-5” тощо. Коли розпочалася повномасштабна війна, він пішов захищати Україну.

За час служби Олексій двічі отримував поранення, але все одно повертався на фронт. Він стояв на обороні Бахмута, Соледара та брав участь у деокупації Херсона.

“Ми встигли потоваришувати з ним… І хоча нас звела жорстока війна, це знайомство залишає тільки теплі і світлі спогади, адже саме таким запам’ятався Олексій – неймовірно щирим і рідним – ніякої ”зірковості” – людина-душа”, – висловили свої співчуття в дитячому музично-драматичному театрі “Віват”.

“Бракує слів. Суцільний біль і люта ненависть.Співчуваю рідним. Схиляю голову перед одним із найкращих синів України, що віддав найдорожче задля майбутнього рідної землі, за кожного з нас. Вічна памʼять Герою”, – написала керівниця Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, акторка Олеся Жураківська.

Відомо також, що Олексія нагородили званням ветерана України. Разом із дружиною вони виховували доньку.

Про це повідомляє організація “Мегамарш у вишиванках”, творцем якої був загиблий воїн.

З початком повномасштабної війни відомий учасник Революції гідності пішов боронити Україну зі зброєю в руках. Для цього він вступив до лав 97 батальйону 107-ї бригади Сил територіальної оборони, де здобув професію бойового медика. Воював на Харківщині та під Бахмутом. Влітку 2023 перевівся в 80 ОДШБр, брав участь в українському контрнаступі на Запорізькому напрямку. Мріяв звільнити Крим.

На жаль, 8 серпня 2023 року його шлях воїна обірвався поблизу населеного пункту Червона Криниця, Оріхівського району, Запорізької області. Він помер від російського артилерійського обстрілу касетними боєприпасами.

“Андрій був непересічною талановитою особистістю. Надійний друг, завжди дотепний, щирий, кмітливий, легкий на підйом, цілеспрямований. Адже із ходи на кілька людей у 2008 році Мегаграндіозний марш у вишиванках виріс до багатотисячної та знакової міжнародної події. Андрій дуже любив та розумівся на аудіовізуальному мистецтві, особливо музиці. Дуже гарно співав, грав на музичних інструментах, фотографував на плівку. А ще неперевершено куховарив та був прекрасним оповідачем… Спи спокійно, друже. Дякуємо тобі за все. Нам усім тебе не вистачатиме”, — пишуть член “Маршу”

Боєць народився 24 лютого 1982 року. Проживав в Долині. Чоловіка мобілізували 14 лютого 2023 року. Микола Воронцов був солдатом 1 кулеметного відділення кулеметного взводу 2 стрілецької роти.

Воїн поліг 4 липня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу в районі Костянтинівки, що на Донеччині.

“Вірний присязі та українському народу воїн мужньо виконував свій військовий обов’язок та загинув за вільне і мирне майбутнє України як герой. Вічна йому шана і пам’ять, вдячність наших сердець. Про час і місце прощання з бійцем та чин похорону повідомимо додатково”, — йдеться у дописі.

З її слів, Олег Вислоцький народився 1 вересня 1976 року.

З перших днів повномасштабного вторгнення РФ в Україну добровольцем долучився до Збройних сил України. Служив командиром 2 стрілецького відділення 2 стрілецької роти.

Олег Вислоцький загинув від вогнепального поранення 1 липня 2023 року поблизу села Невське Сватівського району Луганської області.

У загиблого залишилася дружина, син та донька.

Андрій Остап’як народився у 1982 році. Воїн загинув на Луганщині.

“Висловлюємо щирі співчуття батькам, дружині, синочкам та всім рідним і близьким. Хай Бог допоможе пережити горе. Світла і вічна пам’ять про героя Андрія назавжди залишиться в наших серцях. Він був мужнім і відважним воїном та вірним сином українського народу”, — написав Тарас Борин.

Про це пише Обозреватель.

Молодий воїн загинув 7 червня у населеному пункті Ольсівське Пологівського району.

Віктор народився 16 квітня 2003 року у селі Грушине. Там він провів своє дитинство та навчався в Грушинському НВК. Після закінчення школи у 2021 році, Віктор добровільно вступив на строкову службу до Національної Гвардії України.

З перших днів повномасштабного вторгнення він активно брав участь у військових операціях на Запорізькому напрямку. У квітні 2022 року він був учасником деблокади Маріуполя, а з серпня 2022 року виконував бойові завдання в напрямку Гуляй поля.

Віктор був дисциплінованим і вправним солдатом, справжнім героєм нашої країни. Він мріяв підняти український прапор над деокупованим Кримом. Проте війна забрала у нього можливість здійснити свої мрії.

Про це на своїй Facebook-сторінці повідомив міський голова Калуша Андрій Найда.

Андрій Будзан народився у 1976 році. Чоловік вступив до війська 19 січня 2023 року. На фронті служив старшим лейтенантом.

Військовослужбовець загинув 22 травня 2023 року.

Про це повідомляють у Зорянській тегромаді.

Микола Власюк був старшим солдатом, навідником гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти частини А3029. Був призваний на військову службу по мобілізації 26 лютого 2022 року. Загинув 11 травня внаслідок мінометного обстрілу у районі населеного пункту Білогорівка Бахмутського району Донецької області.

Про дату прощання з воїном повідомлять згодом.

Іван Юськевич родом із Галича. Разом з Іваном Вітовським його мобілізували 24 лютого 2022 року. Військовослужбовець воював у 57 окремій мотопіхотній бригаді, був командиром піхотного відділення.

У 2014 році Іван Юськевич з Іваном Вітовським воювали в окремому загоні спеціального призначення “Азов”. Боронили Маріуполь. За відвагу бійців відзначили державними нагородами.

Після поранення під Херсоном Іван Юськевич лікувався в одному з госпіталів на Івано-Франківщині. Військовослужбовець помер на Різдво. Йому було 28 років.

Батько Івана Юськевича зараз воює на фронті.

«Це рука мого батьк,а Сови Сергія Олександровича, воїна і Захисника України, 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр», – так починається лист до президента від 14-річного Марата Сови. Тіло його батька знайшли під час ексгумації в лісі в Ізюмі, на Харківщині. Дружина Сергія, Оксана, упізнала чоловіка на фото, за жовто-блакитним браслетом на руці і татуюваннями на тілі.

Сергій перебував у статусі безвісти зниклого з 19 квітня. Родина шукала його протягом п’яти місяців, але ніякої інформації не було. Сподівалися на поранення, на полон, на все, що тільки можна.

Сергій з 2014 року воював і в АТО, і в ООС. Потім підписав контракт з 93-ю бригадою «Холодний Яр». 24 лютого він був уже на контракті. До повномасштабного вторгнення хотів отримати кваліфікацію навчального медика, тому у лютому перебував в навчальному центрі «Десна». З 24 лютого його прикомандирували до іншого підрозділу і він виконував бойові завдання в Чернігівській області. Потім повернувся вже до свого підрозділу і їх відправили на Харківський напрямок. Сергій продовжив воювати під Ізюмом.

«Ми говорили з ним щодня, якщо був зв’язок. Якщо не було, я писала йому повідомлення. 19 квітня у нас відбулася остання розмова, я її ніколи не забуду. На той час уже декілька днів поспіль були тяжкі бої, їх накривала авіація, ствольна артилерія, танки, сили були, на жаль, нерівні, нашим не вистачало підтримки. Сергій казав, що не знає, чим усе закінчиться, але ні метра нашої землі хлопці не віддадуть, не відступляться назад. Так і вийшло. А далі зв’язок з ним обірвався. Потім бригада повідомила мене, що о 10 ранку на Ізюмському напрямку відбувся тяжкий бій і після бою його вже не було на позиції.

Коли я дізналася, що наші війська вже деокупували Ізюм, то моніторила інформацію про знайдені і не знайдені тіла бійців. У п’ятницю, після ексгумації, упізнала чоловіка за фото. Надіслала знімки до військомату. Мого чоловіка там гарно знали, тому сумнівів ніяких, що це він, не було», – розповіла дружина загиблого Героя.

Стан жінки після звістки був тяжкий і вона не могла це приховати від дітей. Старший син Марат – йому 14 років – бачив, що відбувалося. Тому Марат сам вирішив написати листа до президента.

«Сподіваюся, президент його отримає і побачить, як Марат пишається батьком, як хоче, щоб ним також пишалися усі. Так, Марат – підліток, але його виховував батько і він вже як справжній чоловік», – каже жінка.

Тепер спершу буде офіційне упізнання, потім тіло Сергія Сови віддадуть для гідного поховання. Його заберуть додому, в Нікополь, до рідного міста.

«Його загибель – це мій біль на все життя, але я дружина солдата. Він з 2014 року навчав мене стійко приймати удари долі, вчив бути сильною. Я знала, що завжди можу подзвонити йому, при будь-яких труднощах, навіть якщо він за сотню кілометрів від мене. Він був завжди для мене і дітей номер один. Зараз мені так хочеться йому зателефонувати, але, на жаль, немає куди», – розповіла жінка.

Нагадаємо, завдяки фотографії руки людини з синьо-жовтими браслетами, яка облетіла весь світ, родичі впізнали тіло загиблого воїна ЗСУ. Це – 36-річний боєць 93-ї бригади «Холодний Яр» Сергій Сова, пише Главком.

Як повідомлялося, на околиці Ізюма виявили поховання майже з 500 могил. В основному в них поховані цивільні, які загинули в період окупації російською армією. Виявили також братську могилу із тілами 17 українських військових. Слідство встановлює їхні особи.

Про цю історію розповів на Facebook боєць Максим Бугель.

Історія порятунку бійця
Під час важкого бою із загарбниками поранило нашого воїна, вийшло так, що ЗСУ відступили і хлопець залишився. Незабаром і окупанти почали відступ.

“При виході знайшли бійця, якого під час бою поранили. У гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив”, – розповів військовий.

В результаті чотири дні Дмитро провів у посадці сам. Він наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг.

Йому вдалося знайти глиняну яму, де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час.

“Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив у позиції по лікарю, а ще з трьома транспортували його понад 3 км”, – поділився деталями Бугель.

Медики надали допомогу і відправили Дмитра у шпиталь.

“Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю, як він зміг витримати і вижити в цій ситуації”, – резюмував побратим.

Один з бійців полку “Азов”, котрі мужньо тримають оборону заводу “Азовсталь”, виконав пісню Stefania. Боєць заспівав приспів відомої на увесь світ пісні гурту Kalush Orchestra. Під час виконання на відео чути звуки вибухів.

Відео опублікував боєць легендарного полку “Азов” в Instagram.

 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

 

Публикация от Орест (@kztsky)

“Вітаємо Kalush Orchestra з перемогою на Євробаченні з самого серця Маріуполя. Дякуємо за підтримку!”, – коротко підписав відеозапис.

Про прекрасну і світлу історію розповів українцям політичний оглядач і волонтер Олександр Аронець.

Кохана героя погодилася і відповіла йому “так”.

“Кохання в стрічку. Воїн з Азовсталі зробив своїй дівчині пропозицію, перебуваючи в самому пеклі. Вона сказала – так. Віримо, що все у них буде добре”, – написав Аронець.

Боєць пише своїй коханій найніжніші слова, називаючи її талісманом свого життя.

“Вибач, що я не можу це зробити, як всі нормальні люди, ставши на коліна з усіма кращими пропозиціями, але я роблю це поки так. Прошу тебе стати моєю дружиною, моєю єдиною до старості і далі. Уяви, що я стою на коліні з квітами і прошу твою руку і серце. Ти будеш моєю дружиною?” – написав дівчині воїн.

У коментарях підписники висловили свої емоції.

Дай Боже поскоріше вирватися хлопцям з пекла та, щоб збулися їх найзаповітніші мрії. Навіть в такому положенні вони не здаються та не втрачають віру в майбутнє, в перемогу, в краще життя, то і ми маємо не здаватись! Тримайтеся, все буде Україна.
Господи допоможи йому і побратимам! Нехай повернуться живими і нехай він зробить усе це для коханої, як описав з квітами, романтично в мирній і вільній Україні!
Дай Бог вам відгуляти весілля, щастя, здоров’я і миру понад усе.

Про це 26 лютого повідомила Коростенська міська гімназія. “У боях під Києвом загинув наш молодий 25-річний коростенець Володимир Мазуренко.

Вічна слава і пам’ять Герою, випускнику міської гімназії”, – йдеться у повідомленні.

В полоні Сергій був майже 5 місяців. Згодом після обміну полоненими, він відпочив і пішов у 131-й Окремий розвідувальний батальйон. Його командир розповідає, Сергій Кушнір був хоробрим та сміливим, добрим і чуйним.

Військовий брав участь у будівництві нових фортифікаційних споруд, що допомогло українським бійцям просунутись вперед. У розвідці служив понад рік. Згодом звільнився, повернувся додому, до дружини та двох дітей. Помер для усіх неочікувано й дуже раптово. Вічна пам’ять.

Про це повідомила в Facebook журналістка Еля Коротинська. Боєць з позивним “Гриць” був родом з міста Лозова Харківської області.

“Тебе вже немає. Я не хотіла в це вірити, але ти вирішив піти від нас. Я дякую, що ти був у моєму житті, дякую за те, що ти був таким. Я знаю який слід залишила війна в твоїй душі і твоєму тілі. Я пам’ятаю наскільки ти любив дітей і десь в глибині душі хотів сім’ю, але вперто говорив зворотне – що ти не для сім’ї”, – написала вона.

Відомо, що Євген Городничук довгий час лікувався на Волині. Однак 6 січня життя захисника обірвалося. Боєць з позивним “Гриць” родом з міста Лозова Харківської області.

Про це йдеться у сюжеті ТСН.

41-річного сержанта одного з підрозділів ЗСУ непритомні доставили до обласної лікарні імені Мечникова з передової. Його тіло було зрізане десятками осколків від ворожого снаряда, який розірвався на позиціях біля Красногорівки. Він втратив багато крові, а його кінцівки довелося збирати наново.

Тяжке поранення голови з кожною хвилиною зменшувало шанси вижити, але нейрохірургам вдалося врятувати бійця.

Наразі український захисник перебуває у реанімації. Він уже прийшов до тями і потроху намагається розмовляти: кликав свою дружину і розповів, що його дитині 13 років.

Попереду на бійця чекає тривале лікування та реабілітація.

Про це повідомив Ігор Шолтис у Facebook.

“Олександр Харін (псевдо «Джон») в часи російської окупації покинув рідний Крим, аби стати на захист нашої Батьківщини.Сумлінно відбував службу у лавах Добровольчого батальйону ОУН в с. Піски (поблизу Донецького аеропорта), де був тяжко поранений. Внаслідок чисельних операцій та тривалого складного лікування, друг Джон відійшов”, – йдеться в повідомленні.

У Дніпрі у обласній клінічній лікарні імені Мечникова “витягли” з того світу 27-річного військового з Львівської області. Ворожий снайпер поцілив йому у голову, а за його життя медики боролися понад 3 тижні.

Про виписку бійця розповів головний лікар лікарні Мечникова Сергій Риженко.

“Зворушливо, коли нянечки, медсестри, волонтери та лікарі проводжають бійця, який повернувся з того світу. Це як народження нового життя. Найдовші години лікарських переживань і рішень він провів в Мечникова. 23 дні в реанімації, 10 днів в комі. Кульове діаметральне поранення голови на виліт. Перша думка – шансів немає”, – написав Риженко.

Він розповів, що 27-річний Андрій отримав кульове поранення в голову, несумісне з життям, в населеному пункті Гірське Донецької області – його доправили у Мечникова у вкрай тяжкому стані, у стані коми 2 ступеня і підключили до ШВЛ та одразу прооперували.

Куля снайпера увійшла в скронево-тім’яну область зліва, і діаметрально вийшла з іншого боку черепа. На п’ятий день після операції стан пораненого потроху стабілізувався.

Відомо, що Андрій – сирота. З рідних у нього лише сестра Оля.

“Андрія з позитивною динамікою перевели в госпіталь. Виконує команди, скоро поїде на реабілітацію до Львова”, – зазначив Риженко.

Потрібна допомога 26-річному Ігореві Лещишину – волонтеру-сироті з Івано-Франківщини, який захищав цінності Революції гідності на Євромайдані.

У березні 2014 року у полоні зазнав знущань і катувань сепаратистів.

Максимальне поширення-допоможіть хлопцеві вижити..А ще Ігор — не лише інвалід дитинства і сирота, а й безхатько мимоволі: його малесенького мати покинула напризволяще і згодом померла, батька позбавили батьківських прав, а рідні дідусь і бабуся відмовилися від нього.

І попри все цей юнак — сильна людина.

“Я 4 роки живу на вулиці Прошу допоможіть житлом. Іде зима”, – звертається до небайдужих Ігор.Вам буде цікаво

Номер рахунку Приватбанку: UA773052990000026208905792393

Номер телефону Ігоря Лещишина: 0954966548

У зоні операції Об’єднаних сил на Донбасі під час обстрілу отримав поранення український військовослужбовець. Бійця госпіталізували, повідомляє прес-служба Оперативно-тактичного угруповання Північ у Facebook.

“Сьогодні, 3 березня, недалеко від населеного пункту Причепилівка російсько-окупаційні війська в черговий раз порушили режим припинення вогню і здійснили обстріл позицій українських захисників, застосувавши підстовбурний гранатомет і стрілецьку зброю. В результаті обстрілу один військовослужбовець Збройних сил України отримав кульове поранення”, – ідеться в повідомленні.

У штабі додали, що боєць був доставлений у лікувальний заклад. Його стан здоров’я задовільний.

У відповідь на обстріли ЗСУ відкривали вогонь.

Про дії сепаратистів повідомлено представникам ОБСЄ через Українську сторону СЦКК.

Раніше ми писали про загибель у зоні ООС 19-річного військового з Полтавської області. Офіційна причина смерті бійця – необережне поводження зі зброєю.

Сьогодні, 14 лютого, неподалік населеного пункту Новолуганське, що в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання «Північ», під час переміщення на позиції, внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої загинули троє військовослужбовців зі складу Об’єднаних сил.

На місці події працює керівний склад військової частини та робоча група військової служби правопорядку. Обставини з’ясовуються.

Командування висловлює щирі та глибокі співчуття рідним і близьким загиблих воїнів.

Боєць 26 січня був поранений ворожим снайпером неподалік від Новоолександрівки. Куля наскрізь пробила каску.
У лікарні через чотири дні після поранення на Донеччині помер військовий Роман Дзюбенко. Про це в суботу, 30 січня, повідомило оперативне командування Схід.

“На жаль, сьогодні перестало битися серце нашого побратима, захисника України Романа Дзюбенка, який був важко поранений ворожим снайпером”, – йдеться в повідомленні.

Армія Inform уточнює, що 26-річний Дзюбенко був поранений 26 січня неподалік від Новоолександрівки в Луганській області. Зазначається, що куля наскрізь пробила його каску, він перебував у важкому стані.

У Дзюбенка залишився маленький син.

Як передає Politeka.net, деталі трагедії розповіли на Facebook-сторінці Оперативного командування”Північ”.

Згідно з останніми даними, трагедія сталася через порушення техніки безпеки на одному із загальновійськових полігонів.

“Механік-водій в умовах обмеженої видимості бойової машини не зміг переконатися у відсутності людей перед машиною і почав рух, в результаті чого спричинив важке травмування військовослужбовця і його смерть”, – йдеться в повідомленні.

Трагедія сталася попри те, що кількома тижнями раніше проходили навчання з техніки безпеки

“Загинув захисник України, старший солдат Мельник Анатолій Васильович, 1981 року народження, сумчанин. Самотньою залишилася його дружина, теж військовослужбовець – вони служили разом, в одній бригаді”, – сказано в повідомленні.

В зоні проведення операції Об’єднаних сил від кулі снайпера окупантів загинув старший матрос 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яка дислокується у Миколаєві, Олександр Отрєп’єв.
Про це повідомляє Укрінформ з посиланням на пресслужбу бригади у Фейсбуці.

«У районі проведення операції Об’єднаних сил, захищаючи суверенітет і територіальну цілісність України, від снайперського вогню, від поранення, несумісного із життям, загинув наш побратим – старший матрос Отрєп’єв Олександр Сергійович. Сміливим морським піхотинцем і щирим патріотом своєї країни він навіки залишиться у нашій пам’яті», – йдеться у повідомленні.

Зазначається, що особовий склад окремої бригади глибоко сумує і висловлює щирі співчуття рідним і близьким загиблого.

Як повідомляв Укрінформ, протягом минулої доби, 21 січня, в районі ООС було зафіксовано сім порушень режиму припинення вогню. Внаслідок обстрілу загинув один український військовослужбовець.

Про це «Думській» повідомило джерело в прокуратурі. Солдата доставили до медзакладу 16 січня з важкою закритою черепно-мозковою травмою, забоєм мозку і гематомами.

Правоохоронці встановили, що в той день чоловіка сильно побили в казармі товариші по службі, з якими він посварився під час спільного розпиття спиртних напоїв.

Поліція відкрила кримінальне провадження за частиною 2 ст. 121 КК України (умисні тяжкі тілесні ушкодження, які заподіяли смерть потерпілого).

Вона звернулася зі скаргою до мера, лист з вимогою вплинути на ситуацію направили і десантники з частини, яка названа ім’ям Тараса Сенюка, пише Репортер.

Не розуміють

Коломиянин Тарас Сенюк – єдиний військовий з Прикарпаття Герой України. Цю нагороду він мав отримати ще за життя за успішну бойову операцію в зоні АТО, в якій зумів врятувати два підрозділи солдатів. Він загинув 3 червня 2014 року під час нападу бойовиків на колону сил АТО, яка рухалася з Ізюму в район Слов’янська.

Колишній командир 95 бригади Станіслав Чумак каже, не здивувався, що Тарас був попереду колони, бо по-іншому зробити не міг.

Вони познайомилися під час служби в 95 бригаді. Сенюк спершу був там командиром роти, а потім став комбатом. Брав участь у миротворчих місіях у Косово.

«Це був ініціативний офіцер, багато часу приділяв службі, особовому складу, – згадує Станіслав Чумак. – Це була дійсно військова людина. Брався за всі задачі, виконував їх».

Нині Чумак у добрих стосунках з матір’ю Сенюка – пані Наталею. Каже, побратими всіляко її підтримують. Не раз запрошували на різні події в Одеську військову академію, де готують десантників. Свого часу її закінчив і Тарас – з золотою медаллю.

За словами Станіслава Чумака, пані Наталя ніколи не зверталась за допомогою, але тут її терпіння закінчилось. Жінка розповіла про конфлікт з водієм, який триває вже кілька років. Тому військові зо два тижні тому надіслали офіційного листа до мера Коломиї від командира військової частини А1910 десантно-штурмових військ ЗСУ, яка носить ім’я Героя України Тараса Сенюка. У ньому просять розібратися в ситуації.

«Ми зробили кімнату-музей, і там є багато про Сенюка, – говорить Станіслав Чумак. – У Житомирі назвали його ім’ям 13 окремий десантно-штурмовий батальйон. Там щороку проводяться кубки рукопашного бою в його честь. Його шанують в Одесі, Житомирі, але не в Коломиї. Ми розуміємо втрату, а в Коломиї – чомусь ні».

Остання крапля

За словами Наталії Сенюк, конфлікт з водієм маршрутки №4а триває з 2017 року. Відтоді вона лікується у військовому госпіталі, тож часто їздить тією маршруткою у шпиталь, бо має проблеми зі здоров’ям.

Каже, водій автобуса дорікає їй за посвідчення, мовляв, жінка багато їздить.

«Постійно кривився, – розказує пані Наталія. – Було, що добігаю, він побачив, закрив двері та поїхав, хоч за графіком ще мав стояти п’ять хвилин. У мене лівий бік лиця після інсульту не працював, то зараз вже трохи відновилося. Аби щось сказати, я мусила собі допомагати язиком. І він теж не лишив це у спокої, питав, чого я облизуюсь».

Каже, спершу нікуди не зверталася і просто ковтала образи. «Я йому нічого не зробила, я терпіла три роки, – говорить пані Наталя. – Питала, чому він чіп­ляється, що я йому зробила? Буркнув лише щось під ніс. Показувала посвідчення, що мій син загинув на війні, а він казав, що не винен у цьому».

Терпець жінці увірвався 25 листопада. Якраз їхала знову оформлятися у госпіталь, бо почувалася геть погано.

«Сіла на маршрутку недалеко від моєї хати на «4а» і той водій зразу на мене: «Чого ви їдете цією маршруткою, їдьте двійкою, бо тут багато людей», – пригадує пані Наталя. – Але після мене зайшли ще троє чи четверо».

Того ж дня жінка написала скаргу на ім’я мера і зараз вимагає, аби водія звільнили.

«Особисто з мером говорила, той просив, аби я простила того водія, – говорить жінка. – Відповіла, що не прощу, бо то не вперше».

Нема ким замінити

За словами міського голови Коломиї Богдана Станіславського, відповідь матері і військовим вже надали, «провели роз’яснювальну роботу» з перевізником і водієм.

«Перевізник до неї дзвонив, вибачився, водій також подзвонив і вибачився, – каже мер. – Жінка вимагає, аби його звільнити, але я не маю повноважень сказати так приватному підприємцю. Той перевізник має всього два маршрути. На одному їздить він, а на другому – водій. Зараз будемо формувати нову мережу та оголошувати новий конкурс, тож врахуємо цю ситуацію. Але звільняти чужих людей я не можу».

Перевізник Роман Непийвода щодо останнього інциденту пояснює, що тоді був перший рейс – багато дітей до школи, в садок, люди на роботу, плюс карантинні обмеження, тож водій звернувся до пасажирів, мовляв, хто не на роботу і має можливість – аби чекали на другий рейс. Це він переповідає зі слів водія.

«А пані Наталя це сприйняла, що це особисто до неї відносилося і почався цей конфлікт, – стверджує перевізник. – І нічого більше чути не хоче. Я їй пояснював, що водій взагалі міг не зупинитися».

Про те, що конфлікт між його водієм і Наталією Сенюк триває вже три роки, каже, не знав.

«Я вибачився, водій вибачився. Але я не маю ким замінити працівника, – говорить Непийвода. – Найду когось – заміню. Маршрут можуть закрити взагалі. Тоді постраждають усі люди».

Поки Наталія Сенюк добирається двома маршрутками, аби не перетинатися з тим водієм. Їде до вокзалу, там чекає на іншу маршрутку, яка їде додому. Каже, з іншими водіями проблем не мала ніколи.

Бої за Дебальцевський плацдарм – одне з найбільших зіткнень на Донбасі. З усіх боків у ньому взяли участь тисячі бійців, сотні одиниць техніки та важкої артилерії.

За життя поранених бійців ЗСУ там боровся лікар-хірург з Ужгорода Олександр Данилюк. Про його героїзм нагадала на своїй сторінці в Facebook Галина Ригус.

За словами Галини, в Дебальцевському котлі Олександр Данилюк залишився єдиним хірургом у своєму підрозділі і поодинці проводив операції: без знеболюючих і плазми.

“Оперував у бліндажі під землею, на колінах, прикриваючи собою поранених від землі, яка сипалася після постійних розривів мін”, – уточнила вона.

За дев’ять діб лікарю вдалося врятувати 95 українських захисників, які були поранені в боях за Дебальцеве.

“За дев’ять діб цей сміливий лікар врятував 95 бійців! Сміливий лікар-майданівець з Ужгорода, відважний лікар-герой!”, – підсумувала Галина Ригус. Низький уклін лікарю за врятовані ним життя.

18-річний Ігор в АТО пішов відразу після Майдану. За три роки навчився стріляти з п’яти видів зброї. Зупинила його лише куля. Вона потрапила Ігорю в спину під Дебальцеве, увійшла між «броніками» і пробила легені і хребет. Що було далі Ігор не пам’ятає. До тями прийшов в госпіталі в Дніпрі після операції. Ось тільки ніг вже не відчув.

«У лікарні постійно багато крапельниць було, ліків різних… Спав мало, бо постійно снилися то жахи, то боліло так, що й очі не міг закрити.»

Від жахів війни та болю хлопець знайшов порятунок у вишивці. Проте вдома картин майже немає, усі продає, а гроші відкладає на реабілітацію. Зараз працює над іконою Михайла Чудотворця.

Допомагає Ігорю в рукоділлі і дружина. Разом не один рік. Живуть в невеликій кімнаті з мамою дівчини. Але їх заповітна мрія — зовсім не квартира, каже Марина.

«Я мрію про одне, щоб він на ноги встав. Мені дуже сильно хочеться, а то дитина народиться, будуть перші кроки. Так хай разом з татом ці перші кроки роблять», –

Народити Марина має з дня на день. Бідкається, у день пологів Ігоря поруч не буде – волонтери відправляють його на лікуватися до Харкова

«Ігорю наразі допомагають не тільки сумчанки, а і волонтери Львова, Американки – наші українки в Америці і харківські волонтери. Дуже нам допоміг волонтер з Харкова – Олександр. Він як раз і домовився в інституті за стаціонарне обстеження і реабілітацію Ігоря.

Засиджуватися вдома, кажуть лікарі, не можна. Аби м’язи запрацювали потрібні щоденні вправи. Поставити Ігоря на ноги може реабілітація у Трускавці. Місячне перебування там обійдеться родині у 100 тисяч гривень. А потрібно як мінімум півроку. Молода сім’я сподівається на благодійника і на святих, образи яких вишивають.

Українському військовому оперативно надали першу медичну допомогу та евакуювали до лікувального закладу.

У Донецькій області сипаратисти

порушили режим припинення вогню в районі міста Авдіївка. Ворожий снайпер поранив бійця ЗСУ, повідомляє прес-служба 72 омбр імені Чорних Запорожців у Facebook у вівторок, 24 листопада.

Відзначається, що близько полудня внаслідок пострілу ворожого снайпера отримав вогнепальне поранення військовослужбовець Об’єднаних сил.

“Українському захисникові оперативно надали першу медичну допомогу та евакуювали до лікувального закладу. Стан його здоров’я важкий”, – йдеться в повідомленні.

У зоні проведення Операції Об’єднаних сил на Донбасі загинув військовий, уродженець Черкаської області.

Про це повідомляє офіційний сайт Смілянської міської ради.

“При виконанні службових обов’язків в зоні проведення ООС загинув наш земляк – солдат контрактної служби Панченко Руслан Віталійович”, – йдеться в повідомлені.

Похований військовий у Шполянському районі, в селі Матусів.

Інших подробиць, зокрема коли та за яких обставин боєць загинув, не повідомили.

Він – старший солдат 14-ї бригади, що дислокується в Луганській області. Про це повідомив міський голова Долини Володимир Гаразд у соцмережі.

“Сумна звістка прийшла з лінії фронту. Сергій ще раніше відслужив строкову службу, а не так давно, у червні 2020 року, вирішив піти добровольцем на фронт, сказавши рідній сестричці, що це його покликання. Вічна і світла пам’ять Герою!”, – йдеться у дописі.

Поминальні заходи та похорон відбудуться у понеділок о 12.00 за адресою вул. Полюляка, 6/2 (вуличка між медсанчастиною та Поліцією).

“Щойно отримали сумну звістку – в реанімаційному відділенні відійшов у вічність, в “небесний легіон” наш земляк, Герой, захисник України Руслан Карпець… Світла та вічна пам’ять … Хай з Богом спочиває… Щирі співчуття родині…”, – написав волонтер.

Нагадаємо, 15 вересня 2014 рок під час обстрілів градами в Дебальцево Руслан Карпець отримав сильні поранення. Йому відірвало руку, травмована ліва нога та роздроблена стегнова кістка. Хлопця врятував бронежилет, який йому передав священик. Кошти на лікування бійця збирала вся Україна. Руслан переніс ряд операцій в Україні та закордоном та на жаль небо забрало його до себе…

Колектив інтернет-видання Терміново щиро співчуває рідним та друзям Руслана Карпця з приводу непоправної втрати… Вічна пам’ять Герою!

Довідка

Картка Ощадбанку для допомоги родині Руслана Карпця: 5167 4901 5991 8680 (мама Карпець Оксана Миколаївна).

Олександр, 37-річний старший солдат Збройних сил з Миколаєва, який напередодні підірвався з товаришем на міні на Донбасі, зараз перебуває у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні ім. І. Мечникова. Його стан вкрай важкий.

Про це розповів головний лікар медзакладу Сергій Риженко.

За його словами, військового з важкими пораненнями доставили до лікарні бортом. Він був на апараті штучної вентиляції легень.

З реанімаційного залу його помістили в операційну. Офтальмологам вдалося врятувати праве око.

«Стан вкрай важкий. Відкрита черепно-мозкова травма. Десятки осколків прошили тіло. Один з них пошкодив праве око. Безліч осколків у голові, обличчі, шиї, грудній клітці, передній черевній стінці, у кінцівках. Переломи пальців рук і ніг, термічні опіки голови, обличчя, правої руки. Попереду довге лікування в Мечникова. Віримо, що виживе», — зазначив Риженко. Повний текст читайте тут: https://glavcom.ua/news/stan-vkray-vazhkiy-likar-rozpoviv-pro-biycya-yakiy-naperedodni-pidirvavsya-na-donbasi-699041.html

Матвіїв загинув 10 липня цього року від ворожого снаряду, врятувавши двох бійців ціною власного життя. Матвіїв Тарас Тарасович народився 18.02.1989 року на Волині, після закінчення середньої школи у 2006 році вступив на навчання до Львівського національного університету імені І.Франка, який закінчив у 2011 році, здобувши фах журналіста. Працював на телеканалах Києва та мас–медіа Львівщини. 2011 року закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. До військової служби він був журналістом кількох національних телеканалів, а також працював у низці видань.

У лавах ЗСУ пройшов шлях від солдата до офіцера, командира взводу 24-ої механізованої бригади ім. Короля Данила. Брав активну участь у Революції Гідності, був співкоординатором “Пошукової ініціативи”, членом громадської організації “Українська галицька асамблея”, засновником громадської організації “Народний легіон”.

“Тарас Матвіїв на фронті від початку війни. Був волонтером і добровольцем, а у 2019 році почав службу в лавах ЗСУ. Під час ворожого обстрілу 31-річний Тарас врятував двох своїх побратимів, допомігши їм дістатися в безпечне місце.

На жаль, сам загинув від ворожої міни. “Саме завдяки таким людям Україна вистоїть і переможе. Це – приклад цінностей молодих поколінь українців, які творять нашу країну. Вічна пам’ять Герою”, – заявив президент Зеленський під час підписання наказу про присвоєння звання Героя України посмертно з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

На Донбасі в зоні проведення ООС під ворожими обстрілами загинув український військовий, молодший лейтенант Тарас Матвіїв із Жидачівського району Львівської області.

Про це у Facebook повідомив військовий комісар Львівського обласного військового комісаріату Олександр Тищенко.

“Молодий офіцер, у якого все в житті має бути попереду. Він захищав український народ від ворогів, щоб звуки вибухів і свист куль для нас не були знайомі. Але ворожа міна забрала його від нас. Війна триває і безжально забирає життя найкращих синів України. Приношу щирі співчуття родині загиблого героя і поділяю всю гіркоту втрати”, – йдеться у повідомленні.

Зазначимо, що Матвіїв був засновником “Пошукової ініціативи Майдану” – групи, яка займалася пошуками зниклих і невідомих убитих на Майдані людей.

“Наша гордість. Один із найкращих синів України. Активіст, волонтер, ефективний депутат, воїн. Слова Тараса, які залишаться надовго: “Поки дихаю, сподіваюся! Я довго мовчав і слухав. Поки стало нестерпно мовчати. Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю і людьми, яких поважаю. Останні 5 років я не знаю спокою. Починаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчі рух, участь у самоврядуванні і аж до нинішньої служби в ЗСУ”, – повідомляється на Facebook-сторінці “Національний музей Революції Гідності”.

Зазначається, що Матвіїв добровільно пішов служити в армію, щоб захищати Україну.

“Я свідомо вибрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши колишній спосіб життя, медійну кар’єру і навіть давні мрії.  Я похитнувся, але не впав. Все ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюся, що українці не розміняють свободу на срібняки і не побояться відповідальності за свої вчинки,”  згадувала слова військового Ірина Моряк.

Підрозділи сепаратистів за минулу добу сім разів порушили режим припинення вогню. Поранений один український військовослужбовець, повідомляє прес-центр штабу операції Об’єднаних сил в ранковому зведенні в п’ятницю, 26 червня.

Так, противник відкривав вогонь з гранатометів різних систем, великокаліберних кулеметів і стрілецької зброї.

Ворожий обстріли фіксувалися в районі позицій ЗСУ поблизу населених пунктів Широкине, Мар’їнка, Хутір Вільний, Кримське і Новомихайлівка.

У свою чергу українські військові відкривали у відповідь вогонь. За даними розвідки, був поранений один сепаратист.

З початку поточної доби ворог здійснив обстріл в районі населеного пункту Кримське. За поточну добу втрат у лавах Об’єднаних сил немає.

Дмитро Бут загинув на Сході 11 червня. Йому було 38 років. На військову службу за контрактом призваний Івано-Франківський міський військовий комісаріат. Служив з березня, у героя залишився маленький син, пишуть Версії з посиланням на Правду іф.

“ПРОЩАННЯ З ВОЇНОМ ДМИТРО БУТ! ВІЧНАЯ ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ!” – НАПИСАВ У МЕРЕЖІ ОЛЕГ МЕЛЬНИК.

Дмитро Бут медиком за освітою, грав на гітарі у гуртах “Фляшка Нізвідки”, “Листопад”, “Бренді рокс”.

“ДІМА” – ПАМ’ЯТАЮ ЩЕ З ДИТИНСТВА НАШКРЯБАНИЙ НА СТІНІ НАПИС В ПІД’ЇЗДІ СТАЛІНКИ В САМОМУ СЕРЕДМІСТІ. ДІМА ЖИВ З БАБУСЕЮ В КВАРТИРІ НАД НАШОЮ. ДІМА БУВ СТАРИШИЙ НА 4 РОКИ. ДІМА ЛЮБИВ РОК І ГРАВ НА ГІТАРІ. ДІМА ВЧИВСЯ В МЕДУНІВЕРСИТЕТІ. ДІМА БУВ ОНУКОМ КОЛИШНЬОГО ДИРЕКТОРА ЛОКОМОТИВО-РЕМОНТНОГО ЗАВОДУ, ЯКОГО МІЙ ТАТО, ЯКИЙ ТАМ ПРАЦЮВАВ, З ПОВАГОЮ НАЗИВАВ ПРОСТО ПО ПРІЗВИЩУ “ЧОРНИЙ”. ЩЕ МАЛОЮ ПАМ’ЯТАЮ ІСТОРІЮ, ЯКУ ВІН РОЗПОВІДАВ ЯК ЧОРНИЙ ДАВ ТАТОВІ КВАРИТИРУ, КОЛИ Я НАРОДИЛАСЯ І МИ З МАМОЮ ЖИЛИ ТО В ОДНИХ ДІДУСЯ З БАБУСЕЮ, ТО В ІНШИХ І МИ ПЕРЕЇХАЛИ СЮДИ – В БУДИНОК В САМОМУ ЦЕНТРІ, З ЯКИМ В МЕНЕ ПОВ’ЯЗАНО БАГАТО СПОГАДІВ. В БУДИНКАХ НАВКОЛО ЖИЛО БАГАТО ПРАЦІВНИКІВ ЛРЗ І ВСІ ДІТИ РАЗОМ ДРУЖНЬО ГРАЛИСЬ В ЗЕЛЕНОМУ ДВОРІ – ЛАЗИЛИ ПО ГОРІХАХ І АЛИЧІ, САДИЛИ КВІТИ, ГРАЛИ В ХОВАНКИ І ЛОВИ, ПАЛИЛИ ВОГНИЩЕ І ПЕКЛИ КАРТОПЛЮ, В НАШОМУ ДВОРІ НАВІТЬ ПЕЧЕРИЦІ РОСЛИ! – ЗГАДУЄ ПРО ДМИТРА ‎MARIYA KOZAKEVYCH‎.

“МИ ЩИРО ТІШИМОСЬ КОЛИ БОГ ДАЄ НАМ ВІРНИХ ТА ХОРОШИХ ДРУЗІВ, АЛЕ БЕЗМЕЖНО СУМУЄМО, ЯКЩО ВІН ЇХ ЗАБИРАЄ… МИ ДУЖЕ РІДКО БАЧИМОСЬ, АЛЕ ВИ ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ. СПОЧИВАЙ З МИРОМ”, – НАПИСАВ ANDRII HUSAK.

Того нещасливого дня командир саперного взводу Сергій Куцаха вже повертався на свої позиції з виконання завдання. Вибух пролунав, коли до своїх було вже зовсім близько…

Сергій навчався на зварника. Мав ще рік вчитися, але почався Майдан, а далі була війна.

– Якщо на твоїй землі окупант, іде війна, а ти не пішов у армію, – який же ти чоловік після цього? – каже військовий.

Із початком бойових дій Сергій пішов служити до Айдару, згодом вже служив у 93-й бригаді. Загалом він спочатку два роки був розвідником, а потім чотири сапером.

Чоловік не дуже охоче згадує про своє поранення, під час якого втратив ногу, але деякими деталями тих подій зміг поділитися.

– Коли я підірвався, аптечка полетіла в одну сторону, а автомат в іншу. Хлопці мене винесли, перев’язали. Дали сигарету. Скоро нову ногу дадуть, і я повернуся назад на службу.

Сергію запам’ятався назавжди не лише день його поранення, але й 5 вересня 2014 року. Усе відбулося біля Волновахи, Урал, в якому він їхав, ворог розстріляв із двох сторін. Закінчили кулеметами БТРів. Розбитий підрозділ опинився у ворожому тилу.

– Нам тоді місцеві допомогли. Переодягнули, провезли манівцями, показали: «Тут останній сєпарський блокпост. Далі ваші». Мали ми потім пригод, пояснювати усім службам, як вибралися живими…

Мати Сергія дізналася, що він на війні в 15-му році, коли його госпіталізували після першого поранення. Тоді чоловіка посікло осколками.

– Що найважливіше повинен знати сапер?

– Він у принципі має знати все. Основне, щоб сапер боявся. Бо коли немає страху – везіння швидко закінчується. Страшно всім. Найгірше, коли в тебе страх повністю зникає. Шість років щастило, початок сьомого – не пощастило. Самі знали, на що ідемо. Але є плюс в усьому. Одногрупника зустрів, із яким разом вчився. На сапера… Тут не сумно. Хлопці приїжджають, – розповідає військовий.

Сергій останніх чотири роки жив в Донецькій області разом із жінкою та донькою.

– Моя дружина знала, на що вона йде, якщо чоловік сапер. Коли дістав поранення, жінка мене сильно підтримала. От тільки в її бабусі був день народження. А я його трішки зіпсував. Пам’ятаю, сам подзвонив, сказав, що підірвався, вона спочатку навіть не повірила. Але нормально все зрештою сприйняла. Приїхала. Підтримала, – каже військовий.

– Про що думає сапер, коли починається вихід?

– Перехрестився і пішов. Краще собі нічим голову в той час не забивати. Як не крути, сапер іде першим. Якщо думати про щось погане – воно тим і закінчиться. Краще іти собі спокійно, уважно дивитися під ноги.

Після лікування старший сержант планує повернутися назад у бригаду. Обов’язково на передову.

– Чи не думали про якусь безпечнішу службу?

– Ні. Я так не вмію. Краще піду повоюю, тільки щоб папірці не писати. Ворога краще переоцінити, ніж недооцінити. Вони по тих же книжках вчилися, що і ми. Хочеш чи ні, коли ідеш по місцевості – думаєш: а де б ти поставив міну чи розтяжку. І часто буває так, що дивишся: а вона там уже стоїть. Інша справа, що нам ставити розтяжки й некеровані міни не можна. Україна в 95-му році підписала конвенцію. А сєпари ставлять все. Але така професійна логіка часто дозволяє виявляти чужі «сюрпризи».

Сергій воює заради того, щоб у його донечки було мирне дитинство.

– Знаєте, моя доня розмовляє наполовину українською, наполовину російською мовами. Але я хочу, щоб вона в Україні росла. Щоб не було такого, що дядьки з автоматами бігають.

Після усього пережитого Сергій бадьорий та сильний духом як ніколи. Роки на лінії вогню та поранення не зламали його, навпаки зробили сильнішим. Старший сержант Куцах один із тих – кого побратими чекатимуть у своєму строю з нетерпінням. А ми побажаємо йому якнайшвидшого одужання.

У селі Суботці Знам’янського району Кіровоградської області на могилі вбитого на Донбасі українського військового Віталія Лімборського помер його друг Володимир Фуженко.

Як пише “Цинічний Львів” про повідомила в Facebook волонтерка Тетяна Бородіна, трагедія сталася в суботу, 30 травня, передає “Obozrevatel”.

“Тільки написала про похорон військового Віталія Лімборського, який загинув від кулі снайпера і похованого в Суботцях Знам’янського району, а тут така страшна новина – на наступний день на могилі одного зупинилося серце його товариша з дитинства, він ніс портрет Віталія під час похорону”, – написала вона.
Бородіна зазначила, що під час прощання з Лімборським над площею весь час кружляли два круки.

“Я дивилася на них і боялася озвучити те, що звучало в голові – буде ще один молодий померлий. Я боялася озвучити, але так і сталося“, – додала вона.

Відомо, що Фуженко та Лімборський родом з Костянтинівки Донецької області. Чоловіки жили на одній вулиці і довго дружили. Поховають Фуженка в Костянтинівці.

Причиною смерті комбрига став тромб, що відірвався.

“Вранці він був на службі, все як завжди. А потім йому різко стало погано. Виявилося – відірвався тромб. Це шок для багатьох, горе. Комбрига любили і поважали”, – розповіла OBOZREVATEL пресофіцерка ОК “Північ” Олена Мокренчук.

Як повідомили друзі комбрига, його сім’я – дружина Олена, донька Лерочка і син Максим – живуть у м. Біла Церква у звичайному гуртожитку.

“Багато хто не вірить, що Юра не нажив жодних багатств, але це правда. З сім’єю жив у гуртожитку, є стара машина і земельна ділянка в області”, – розповіли друзі.

Юрій родом із міста Шпола Черкаської області. У 2004 році закінчив Харківський інститут танкових військ.

Ще перед призначенням Межакова командиром 1-ї окремої танкової Сіверської бригади (у січні 2019 року) друзі просили його подумати, поберегти здоров’я, але він рвався на війну.

“Він не міг сидіти в тилу, це не його”, – додав друг.

У 2019 у Юрія почалися проблеми з серцем, одного разу навіть госпіталізували на реанімобілі.

“Але це було не настільки серйозно, службі не заважало. Просто за роки війни він багато пропускав через себе. Нерви, переживання… Загибель побратимів безслідно не проходить”, – розповів один із друзів Юрія.

Військові зазначають, що комбриг не любив фотографуватися.

“Він не з тих, хто красується, піариться тощо. Він – воїн. Скільки просили з ним сфотографуватися, він погоджувався, не хотів образити, але щоб знімали його для “портретів” – то не любив”, – розповів товариш по службі Межакова.

Смерть командира стала для багатьох шоком.

“Хіба 38 років – це вік? Ще жити і жити! Але вже сьомий рік війни, а під час війни кожен можна рахувати за 10”, – вважають військові.

“Він віддав своє життя за те, у що вірив, чим жив, – за мир і свободу України, за гідність і свободу українського народу…”

Під повідомленням про смерть Межакова на сторінці бригади в Facebook українці залишають коментарі.

“”Я не вірю… Ми нещодавно спілкувалися”, “Вічна пам’ять Герою. Рідним співчуття”, “Царство небесне! Вічна пам’ять геройському сину України”, “Ех, Юро, Юро. Все завжди ти брав дуже близько до серця. От воно й не витримало. Вічна пам’ять!”, “Сумно”, – пишуть люди.

Підрозділи сепаратистів обстріляли позиції українських військових у Донецькій області. У результаті обстрілу загинув один військовослужбовець, повідомляє прес-центр штабу операції Об’єднаних сил ввечері у вівторок, 26 травня.

Відзначається, що незаконні збройні формування застосували великокаліберні кулемети і стрілецьку зброю.

“На жаль, один військовослужбовець Збройних сил України отримав кульове поранення, несумісне із життям”, – йдеться в повідомленні, в якому не вказано місце, де стався обстріл.

У штабі запевнили, що “за свої злочини ворог отримає заслужене покарання”.

Нагадаємо, за добу 25 травня кількість обстрілів з боку сепаратистів зросла до 16. Противник активно застосовував заборонені Мінськими домовленостями міномети калібрів 120 мм і 82 мм, а також гранатомети систем, БМП, великокаліберні кулемети і стрілецьку зброю. Тоді бійці ЗСУ не постраждали.

Чоловік загинув внаслідок обстрілу з боку сепаратистів – у вантажівку, в якій він їхав, потрапила міна. У нього залишилася дружина і дворічна дитина.

На Донбасі загинув солдат 93-ї окремої механізованої бригади Холодний Яр Євген Сафонов. Про це повідомляє 93 ОМБр у Facebook у четвер, 21 травня.

Євген Сафонов мав позивний Сафон і був номером розрахунку в протитанковому дивізіоні.

“З глибоким сумом і болем у серці ми змушені повідомити про смерть нашого побратима – солдата Євгена Миколайовича Сафонова. О 4 годині ранку вантажівка, в якій їхали холодноярці, потрапила під ворожий обстріл. В автомобіль потрапила міна 120 калібру, через що Євген загинув, а його товариші отримали осколкові поранення і контузії. Тяжкопоранених серед них немає”, – сказано в повідомленні.

Чоловік почав службу в 93-й ОМБр у січні 2019 року. До цього, в перший рік військових дій, воював у складі батальйону Айдар.

“Він народився 25 листопада 1988 року в Павлограді, де жив постійно. Мав середню освіту. Працював на шахті… У Євгена також залишилася мати, брат, дружина. Осиротів дворічний син Денис”, – повідомляють у бригаді.

Нагадаємо, що раніше на Донбасі снаряд поцілив у військову вантажівку. Сепаратисти обстріляли позиції українських військових з ручних протитанкових і підствольних гранатометів, а також зі стрілецької зброї.

Сергій Миронич каже, що після підвалів йому досі боляче ходити. Про це він розповів у коментарі “Радіо Свобода”.

За його словами, іноді буває, що починається щем у серці, а усе тіло трусить. Тоді колишній бранець просто падає. Усе через те, що у підвалах постійно били по ногах.

“У 2016 році на День Незалежності я стояв на зупинці. Тоді під’їхав мікроавтобус, вони повибігали у масках, вдарили автоматом і закинули в автобус”, – розповідає бранець.

Миронич пригадує, що коли він прокинувся після удару, його ж велосипед був буквально зав’язаний у нього на голові. Навпроти сидів ватажок луганських бойовиків Леонід Пасічник.

“Відвезли мене у підвали і постійно били дні 3-4. Казали, що я хотів підірвати нафтобазу. Вона ще з 1981 року непридатна, але вони це все спеціально робили. Потім знову били і казали, що я скоїв замах на Плотницького”, – заявив звільнений з полону.

Він також переконує, що бойовики звинувачували його у “зраді батьківщини”. На що бранець відповів їм, що його Батьківщиною є Україна.

Сергій Миронич також зауважив, що у Міністерстві оборони України після звільнення запитували про його подальші плани – куди саме він планує податися.

“Я сказав, що їду у Лисичанськ. Мені сказали, що нададуть там гуртожиток”, –підкреслив звільнений бранець.

Про це у соцмережі Facebook повідомила Оксана Вандич, інформує “Галка”.

“Центр допомоги учасникам АТО Коломийської міської ради та Коломийської РДА висловлює щирі співчуття родині померлого демобілізованого учасника бойових дій, прапорщика Леонтьєва Сергія Івановича (23.03.1959-29.04.2020)”, – йдеться в повідомленні.

Поховали бійця першого травня на коломийському цвинтарі.

Вічна память…Спочивай з миром… Нехай земля буде пухом… Висловлюємо співчуття рідним.

Старший солдат Юрій Горбик загинув на місці події, за життя іншого воїна борються лікарі – він отримав опіки всього тіла, інформують на офіційній сторінці 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ в Facebook (щоб подивитися фото, доскрольте до кінця сторінки).

“Юрій служить в нашій частині вже три роки, не одну ротацію перебував у районі проведення ООС. Він був справжнім фахівцем, відповідальним військовослужбовцем і товаришем з великої літери. Нам буде його не вистачати”, – зазначили в повідомленні.

Про це у Facebook повідомив голова Центру військового капеланства, єпископ Української Греко-католицької церкви Степан Сус.

“Сьогодні на Сході України від рук ворогів, які нічого не шанують, навіть свято Воскресіння Господнє, загинув лейтенант Шинкарук Андрій, випускник Національної академії сухопутних військ імені Сагайдачного”, – зазначив він.

Загиблий Андрій Шинкарук − родом з Волині, а саме з Любомльського району, пише Район.Любомль.

Подробиць загибелі воїна священнослужитель не оприлюднив. Однак опублікував фото Героя.

Про загибель одного українського воїна 20 квітня повідомили також у пресцентрі Об’єднаних сил. За даними військових, бойовики упродовж доби тричі обстрілювали українські позиції.

У результаті поранень зазнали троє воїнів. Однак, в одного з них травми виявилися несумісними з життям і він помер на місці. Де сталися інциденти, у штабі не уточнили.

Такий молодий, ще жити і жити: на Донбасі загинув юний захисник Олександр Маланчук (фото)

У вівторок, 31 березня, на Донбасі загинув юний Герой України Олександр Маланчук. Йому було лише 22 роки.

Про це інформує пресслужба Чернівецької ОДА на сторінці у “Фейсбуці”.

Відомо, що Маланчук ніс службу на посаді командира 3-го гірничо-штурмового взводу.

Хлопець родом з Чернівців. Захисник загинув унаслідок обстрілу з боку окупантів.

Як писав “Вголос”, окупанти значно збільшили інтенсивність обстрілів на Донбасі, є загиблі та поранені.

У Донецькій області в бою загинув сержант 30-ї бригади Олексій Золін із Житомира. Про це повідомляє Житомирська міська рада в п’ятницю, 20 березня.

“19 березня 2020 року о 19:30 на полі бою біля села Новоолександрівка Попаснянського району Донецької області загинув житомирянин – сержант Золін Олексій Сергійович, старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького”, – йдеться в повідомленні.

Олексій Золін народився в 1984 році. У 2002-2004 роках проходив строкову службу в 95-й бригаді. У 2015 році був мобілізований у ЗСУ і захищав Україну в складі 13-го батальйону 95-ї бригади. У 2017 році він демобілізувався, але на початку 2018 року підписав контракт і служив у складі 95-ї бригади, а згодом – 30-ї.

У Золіна залишилися батьки, сестра і маленька дочка. Батько загиблого – також учасник АТО.

Машина з тілом Максима виїхала з Сєвєродонецька до Полтави близько обіду 21 лютого, передає видання “Зміст”. На межі Полтавської області авто зустріли десятки машин, які супроводжували тіло вбитого захисника до облцентру.

Прощання з вбитим на Донбасі Максимом Хітайловим на Донбасі

Заступник командира мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, старший лейтенант Роман Усенов на церемонії прощання наголосив, що Максим був мужнім воїном.

“Максим був гарною людиною. Людиною, яка не зважаючи на свій вік, зробила чоловічий вчинок – пішла захищати рідну країну. Характеризувати його можна з усіх сторін як сміливого хлопця, борця. Він, залишаючись один прикривав відхід поранених побратимів, але ворожа куля снайпера обірвала його життя. Низький уклін батькам, які його виростили. Співчуття від мене і усього нашого батальйону. Спи спокійно. Слава Україні!”, – наголосив Усенов.

Поховають Максима Хітайлова завтра, 22 лютого, в рідному селі Вирішальне. У нього залишилися мати і брат.