Український бренд Indposhiv показав нову лінію чоловічого одягу Bespoke. Обличчям кампанії став український військовий та боєць полку «Азов» із позивним «Гендальф» Ілля Самойленко.

Спеціально для ного команда бренду створила костюм з індивідуальним кроєм лівого рукава – у 2017 році під час бойових дій на сході України Самойленко втратив руку

«За вісім років війни Ілля змінився. Він пережив полон. Втратив руку і око. Для нього ми створили вдосконалену конструкцію одного з рукавів для зручності та ідеальної посадки. Це і є той самий індивідуальний bespoke-підхід, який ми так плекаємо», – прокоментували своє рішення в Indposhiv.

Самойленку також сподобалась ідея зйомок і одяг. «Чоловічий костюм – це похідне явище від військової уніформи. Тут є свої правила, порядок, є традиція, наслідування, класичність. У костюмі всередині є дух і ідея, а зовні – лише матерія. Мені комфортно в костюмах завжди, тому що я себе відчуваю так, як мені хочеться», – розповідає Ілля.

За його словами, це не просто одяг, це дещо більше. «Це форма, як в психологічному та філософському розумінні, так і в моєму військовому. Чоловічий костюм – це похідне явище від військової форми. Строчка, колір, підкладка, матеріал – все це має значення. Це незмінна традиція, це майстерність, це ремесло… Це шматочок історії, який ти надягаєш на себе, але який не старіє. Це класика».

За його словами, дівчина написала йому у вересні минулого року. Запитала, як вона може допомогти у мовному питанні. Чоловік порадив почати з написання листів імпортерам, зокрема і Head&Shoulders. Дівчина надіслала десятки листів, результат з’явився майже через 8 місяців.

Фото шампуню з підписом українською напередодні у фейсбук-групі «И так поймут» оприлюднив Сергій Іваненко.

“Не пройшло і восьми місяців, як ми всі отримали результат – шампуні з українськими написами! Дуже приємно, коли твоя діяльність майже миттєво дає результат. Очевидно, що не лише Настіна дія спричинила цей результат, але і її дія теж. Бо гуртом ми сильні!” – пише Святослав Літинський на своїй фейсбук-сторінці.

З’явиться магазин брендового одягу H&M у столичному торговому центрі Lavina Mall.

Ми надзвичайно щасливі нарешті відкрити наш перший магазин в Україні! Це велика честь для нас – привезти стиль і свідомий шопінг до Києва і надихати шанувальників моди на самовираження, – зазначив генеральний директор H&M в Україні Домінік Фантачино.

Загальна площа брендового магазину сягатиме 2,9 тисячі квадратних метрів. Окрім популярного у світі одягу, українці зможуть також придбати товари з колекції для дому.

Відкриття бутика розпочнеться в суботу, 18 серпня, о 12:00. У цей день магазин працюватиме до 22:00.

Бренд вітатиме прихильників особливими шопінг-пропозиціями: 1-ша людина у черзі отримає подарунковий сертифікат на покупки сумою 10 000 грн, 2-га – на 3 000 грн та 3-тя — на 2 000 грн, наступні 1 000 людей — на 200 грн.

Бренд заснований у 1994 році. Головний офіс розташований у Лондоні. AllSaints співпрацює з музичними гуртами Kings of Leon, Blonde Redhead, OneRepubliс, Imagine Dragons. Одягу цієї марки надають перевагу Ріанна, Джастін Тімберлейк, Джіджі Хадід, подружжя Бекхемів, Роббі Вільямс, U2, пише Мarie Сlaire.

AllSaints – це марка high-street fashion, в основі якої байкерські “косухи”, трикотажні вироби, базовий одяг преміального рівня.

Колекції бренду представлені по всій Європі, в Північній і Латинській Америці, Азії та на Близькому Сході, в більш ніж 240 магазинах.

Творці бренду орієнтовані на формування бізнес-моделі нового покоління, де дизайнер і клієнт тісно взаємодіють один з одним з однією-єдиною метою – створити якісний і актуальний продукт. AllSaints контролює кожен аспект бренду: від дизайну магазина, будівництва до глобальної веб-платформи.

Жінка розповідає, що коли закінчила Київський університет, то отримавши диплом, вже за три дні поїхала здобувати другий, італійський. Крім того, Аліна під час навчання працювала по вихідних в одного її знайомого, який має невелику мережу крамниць із сумками.

“Допомагала вибирати моделі. Він помітив, що добре вмію вибирати й продавати. Вгадую моделі, що найкраще продаються. Тоді почав брати мене з собою на фабрики до постачальників. Так познайомилася з роботою фабрик, потім купувала сама сумки й відкрила у Києві невелику компанію та два магазини, які займалися продажем італійських сумок в Україні”, – розповідає Аліна.

Жінка зінається, що першу колекцію створила за три дні. Для цього, вона знайшла фабрику, яка шиє сумки, купила сировину та пояснила, що варто пошити.

“Тоді ж, у машині, коли я їхала з Флоренції. Мені хотілося дати жіноче ім’я новонародженій колекції. Так от, відкрию секрет: Роза Лу – це ім’я дочки моєї знайомої. Мені це ім’я дуже подобалося, і так воно стало іменем бренду, – каже Аліна Залевська.

“Насправді це було зовсім непросто. У мене були власні заощадження від продажу сумок, а поїхати на навчання до Італії мені допомогла моя родина. Перший рік був надскладний. Треба було як слід навчитися виробництву. І працювати, не шкодуючи себе. У той рік я хіба що не ночувала на фабриках”, – додає українка.

Аліна Залевська також закінчила інтенсивний курс “Дизайн сумок” в Інституті моди “Sgrigna”.

“Навчилася як слід малювати лекала, знайшла моделіста, який робить викройки, керівника виробництва, кілька лабораторій. Їздила презентувати бренд на різні виставки до Німеччини, Австрії, Нідерландів, скандинавських країн – до речі, дуже добре Північна Європа відгукнулася, від них і зараз багато замовлень”.

– Cтрах був: як це так станеться, що я помру. – пригадує.

Йому було лише 17. З того дня минуло 9 років. Зараз Сашко розвиває власний бренд Hоrоndі і продає рюкзаки і сумки по всій Україні.

Як йому це вдалося – Сашко поділився своєю історією.

Банда дітей

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево. Непогано вчився у школі. Мав друга-однолітка, з яким завжди гуляв. Коли хлопці були у 6 класі, їх “засмоктало” в місцеву банду.

– Таких малих недoyмкiв, як я, збирали по суті в рабство, – пригадує Сашко.

Банда складалася з дітей та підлітків. Їм подобалось бути членами групи, яку боялись у місті.

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево.

– Я почувався крутим чуваком, членом однієї з найобезбашеніших банд у місті. Ходив по місті і нікого не боявся. Ти міг підійти і вдарити навіть старших хлопців. Знав, що за це нічого не буде, – каже хлопець.

Банда була організована як “піраміда”: молодший носив гроші середньому, середній – старшому. Де взяти гроші – твої проблеми. Хто міг, носив з дому, хтось позичав. Але зазвичай крали.

Найстаршому в угрупуванні було близько 25. Коли він заводив сім’ю, виходив з групи, а на його місце ставав інший.

В нашому невеличкому містечку усі знали, чим займається колись хороший школярик. Знали про “захоплення” дітей і батьки, але не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається. Не розуміла усієї серйозності ситуації і Сашкова мама. Вона знала, що у місті є банда, яка займається хуліганством.

Постійно казала сину: “Перестань туди ходити!”.

– Але не можна було просто так взяти і перестати, – розводить руками Сашко. – Я був настільки в тому зав’язаний.

Просто кінцева електричка

Якщо ти хотів вийти з банди, в найкращому випадку його могли побити. Тих, хто звертався до міліції, чекала ще гірша доля. Їм доводилось відкуповуватись від угрупування.

У банді Сашко пробув 5-6 років. За цей час його вигнали зі школи. Перевели у вечірню, де збиралися такі ж відчайдухи.

Одного разу Сашко стояв “на стрьомі”, коли хлопці з його компанії вкрали у жінки сумку. Коли знімали гроші з вкраденої банківської картки, їх зафіксувала камера банкомату. Так і попались. Сашка засудили на 2 роки умовно. Йому було 17.

На той час він уже давно хотів вийти з банди. Як і багато інших.

– Але не могли і не знали як. Жили у постійному страху. – пригадує Сашко.

Він тікав декілька разів з дому на кілька днів. Просто подалі від банди.

– Я не мав виходу. Не міг бути більше в цій системі. Розумів, що з часом сяду. Ставав дорослішим, приходило відчуття, що я раб, що тут нічого крутого немає.

Мої однокласники та друзі пішли вчитися, мали дівчат, чимось займалися, а я ходжу, дурю і обкрадаю людей, – каже хлопець.

Сашку було так погано, що він навіть хотів покінчити із життям. Одного дня хлопець не витримав: сів в електричку і втік до Львова. Юнак навіть не знав, чи Львів – велике місто. Це просто була кінцева станція електрички.

Страх

У Львові Сашко став безхатченком, який ходив вулицями у пошуках їжі та нишпорив смітниками. Познайомився з іншим безпритульними, які порадили здавати речі зі звалища на ринку, бо за них платили.

Роботу Сашко шукати не став.

– Були стереотипи, страхи, що мене не візьмуть на роботу, бо є судимість, бо з Закарпаття. Чув, що люди говорять іншою, ніж я, мовою. Це теж закривало в собі, – розповідає хлопець.

Сашко навіть у Львові постійно боявся, що банда з Мукачево його знайде. Коли було тепло, спав на вулиці,а в холодний період перебрався на площадку горішнього поверху одного з будинків поблизу залізничного вокзалу. З іншими безпритульними практично не спілкувався. Щодня відкладав сaмoгyбcтвo на наступний день.

– Тримався відокремлено, жив у своєму світі і не знав, як з нього вийти.

Після трьох місяців на вулиці один безхатченко сказав Сашку про нічліжку, де хлопець і познайомився з іншим безпритульним.

Все буде добре

“Оселя” – спільнота взаємодопомоги, частина міжнародного руху “Емаус”.

Це будинок у Винниках під Львовом, де під опікою живуть колишні безпритульні. Їм допомагають усім: дають одяг, їжу і роботу.

Усіх новачків в “Оселі” приймала Олеся Саноцька – співзасновниця організації. Розпитала Сашка, звідки він, розповіла умови проживання: жодного aлкoгoлю чи нaркoтиків, потрібно працювати.

Сашка нагодували, дали новий чистий одяг. І одразу роботу – хлопець пішов відкидати сніг.

– Це було круто! Хтось із селян підходив: “О, новенький!”. Хтось підколював, підтримував: “Все буде добре”.

В “Оселі” не вдається “витягувати” всіх. Багато мешканців спільноти повертались на вулицю.

– Я їх розумів, – каже Сашко. – Вони звикли до вулиці. Дехто казав, що не може вже жити, як всі.

Але не Сашко. Соціальні навички деформуються через півроку. Хлопець був безхатченком три місяці. В самій “Оселі” Сашко прожив три роки: вивчав історію “Емаусу”, ходив на терапію і заняття з особистого розвитку.

– Я був дуже замкнений і мовчав, як мені щось не подобалось. Психолог Таня Онучко допомогла мені відкритися і не закриватися перед іншими. Постійно радила не тримати все в собі.

Казала, що треба висловлювати свою думку, навіть якщо інші мовчать. Думаю, саме завдяки Тані я перестав боятись перечити директорам лише тому, що вони директори, – усміхається Сашко.

В новому помешкані, він почав поступово відкриватись. Висловлював свою думку навіть у дрібницях. Працював спочатку на перевезеннях у спільноті, потім – у соціальній крамничці, куди люди приносили свої речі на продаж, а виручені кошти ішли на розвиток “Оселі”. Згодом почав працювати на приватного підприємця і заробляти власні кошти.

“Хворів” модою, але коштовних модних речей собі дозволити не міг. Тому дуже хотів навчитися шити. І тут Олеся запропонувала йому пройти курс з переобтягування меблів. “Оселя” замовила майстра, який вчив всіх охочих.

Тому, Сашко якийсь час займався переобтягуванням меблів. Сашко спершу не хотів залишати роботу, але Олеся переконала: “Іди і спробуй щось нове!”

– Я знаю, чого хочу і цілеспрямовано до цього йду, – розмірковує хлопець.

Мене скеровували люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Мені було важко вийти із зони комфорту. Люди думають, що я сам себе збудував. Це неправда. Це робота людей, які мене постійно підштовхували. І досі так роблять.

“Як би було класно досягти чогось”

Перший серйозний копняк Сашко отримав від колишньої дівчини, яка жила по сусідству з “Оселею”.

– Це був дуже крутий досвід. Вона мотивувала мене вийти із зони комфорту. Тобто – з “Оселі”. Там було добре. Про їжу, житло, комунальні послуги думати не треба, тому частина мешканців називала спільноту комуною.

Після розриву Сашко став більш самостійнішим. Він поселився у соціальному гуртожитку у Львові, який для колишніх мешканців “Оселі” виділило місто. Це ряд кімнат у звичайному багатоповерховому будинку. Ще один перехідний етап між колишнім і новим життям.

Тут кожен мешканець заробляє на своє утримання. Ті, хто трудяться у соціальній майстерні гуртожитку, 70% заробітку залишають собі, а 30 – віддають. 10% – на комунальні послуги, 10% на нові матеріали для гуртожитку, і 10% – на сам осередок для безпритульних.

– І це більш ніж справедливо, – вважає Сашко.

До того ж, адміністраторка гуртожитку Віка Міщук постійно приводила до мешканців людей з майстер-класами.

– Я дивився на них і думав, як класно було б досягнути чогось схожого, – пригадує хлопець.

Дизайн із обрізків тканин

Сашко облаштував майстерню з переобтягування меблів у підвалі будинку. Модою хворіти не перестав,тому маючи вміння і техніку, спробував шити одяг.

Але “не пішло”. Хлопцю здалось, що це дуже важко.

У майстерні Сашка валялись обрізки тканин, якими він обтягував меблі. Спробував пошити з них рюкзак. Вийшло. Рюкзак купили друзі за 100 гривень.

І тут знову втрутилася Олеся Саноцька, яка переконала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж. Але хлопець противився.

– Я знав, що вони страшні. Вони і досі страшні, – сміється. – Вона тоді мене сварила: “Давай! Нічого не хочу чути! До гаражного розпродажу маєш пошити 10 рюкзаків!”.

“Та я не зможу”. – “Я сказала: ШИЙ!” Реально з криком. Я такий злий був на неї.

Але рюкзаки пошив. На розпродажі їх розкупили.

Олеся лише спитала: “Ну що?”.

“Та нічо” – усміхнувся Сашко.

Усі рюкзаки хлопець шив “на око”: без жодних викройок чи замірів. Йшов за уявою.

– На столі валялась купа тканин. Я прикладав один шматок до іншого і дивився: підходить чи ні. Так минуло два роки.

Завдяки своїй подрузі Наталі Панчишин Сашко взимку 2017 року виграв грант на 50 тисяч гривень і купив професійну техніку для шиття. А влітку наважився покинути основну роботу і присвятити себе повністю рюкзакам.

– Я б хотів попрацювати на якогось крутого дизайнера, побачити, як процес відбувається зсередини.

“Мене надихає, коли люди вірять в мене”

Сашко не розповідав свою історію публічно,але одного разу наважився завдяки своєму оточенню:

– Мене переконували, що це потрібно тим, у кого може бути схожа ситуація, чи гірша, чи краща. От люди мають стереотип, що без вищої освіти чи без грошей нічого не можна досягти. Я вірю, що у кожного є талант. Ці люди в себе не вірять.

– А ти в себе віриш?

– Мене надихає, коли люди вірять у мене, – усміхається. – Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi.

У майбутньому Сашко мріє створити “Оселю” в іншому місті.

– Адже ціль “Емаусу” – допомогти людині віднайти сенс життя і дати дах над головою. Я відчуваю за собою відповідальність людини, яка прийшла з вулиці, яка зараз має мінімальну популярність і знайомства.

Наприкінці розмови наважуюсь запитати у Сашка, коли він припинив думати про сaмoгyбствo.

– Думки про сaмoгyбствo зникли лише рік тому. Не знаю, чому вони були. Напевно, я не бачив жодного сенсу у житті.

– А зараз бачиш?

– Бачу. Якби не Hоrоndі, не знаю, що було б. Я нікому цього не казав, але раніше я дуже часто тікав у гори чи інше місто на кілька днів, навіть коли уже жив сам. Ніби й проблем ніяких не було. А якась пустота була. А тепер її немає.

Я відчуваю, що маю заради чого жити, що я не проста оболонка в цьому світі, яка ходить і робить звичайну роботу.