– Сину, нащо тобі тії дівки? Дивись, як за тобою Танька сохне.

– Яка? – здивувався, бо навіть не зрозумів, про кого йде мова.

– Та Варчина! Її мати по секрету сказала, що крепко донька тебе любить.

– А-а… – тільки тоді згадав цю скромну дівчину.

Варто було йому кілька разів провести її додому, як уже наступної неділі вона підійшла до нього і тихо сказала, що боїться сама йти з клубу. Він тоді розсердився, бо якраз у нього на колінах сиділа гаряча Тамарка. Але нехотя підвівся.

– Малу заведу додому, а то ще по дорозі хто вкраде… – хмикнув. – Я зараз.

І правда, забігли вони з Танею до її хати за кілька хвилин. Вона ще було затрималася біля хвіртки, та хлопець миттю чкурнув назад до клубу. Більше про неї навіть не згадував. І от тепер про дівчину заговорила мати.

– Знаєте, хай та мала нічого не видумує. Бо я з Тамаркою буду женитися. І точка.

Коли Таня почула, що її омріяний Толік заручився з «непутящою», як Тамарку називали у селі, мало коси на собі не рвала. Шукала зустрічі з хлопцем, та він, побачивши Таню, вдавав, що її не знає. А коли за місяць на сусідній вулиці вигравала весільна музика, вона впала на ліжко і заридала. А тоді скочила, вдягнула святкову сукню, нафарбувалася і побігла на весілля.

Уже стемніло, то їй не дуже було видно за вишнею на дорозі. На подвір’ї танцювали гості, а діти гуртом бігали туди-сюди.

– Хлопці! – гукнула до малечі. – А покличте-но молодого. Скажіть, запорожці прийшли.

Діти весело побігли до шалаша. За якусь хвилю до воріт вийшов Толік, і аж розсердився, побачивши Таню.

– Чого тобі? – зло прошипів.

– Я люблю тебе… – прошепотіла, а сльози градом бігли по обличчю.

– Ти не бачиш – у мене весілля! Тебе й знати не хочу. От дурепа, – зло процідив крізь зуби.

Дівчина важко переживала одруження коханого, з яким вперше поцілувалася, з яким відчула трепет в душі. Та час лікує. Заспокоїлася, стала знову усміхатися, ходила до клубу, веселилася. І навіть зустрічалася з молодим учителем. Через місяць планували заручини. Все у дівчини було добре.

А от у Толіка не так райдужно все складалося. З першим місяців сімейного життя молоді то билися, то мирилися. Тамарка, народивши один за одним двох синочків, не трималася хати. Не раз Толік її, п’яну, тягнув за коси з компанії. Вона пропадала на цілі тижні, покинувши на свекруху малих дітей. Толік й собі запивав. Кляв на чому світ стоїть непутню Тамарку і в той же час плакав гіркими сльозами: «Як я її люблю…»

І от одного зимового дня вона пропала. Шукав її Толік по всіх навколишніх селах, та марно. Написав заяву до міліції. Минуло зо три місяці, а жінки все не було. Чоловік пив, ходив, як мара. А його мати світу за сльозами не бачила. Чи ж їй треба на старість літ малих дітей глядіти?! І раптом село облетіла звістка: Тамарку бачили в сусідньому районі. Вона, погладжуючи округлого живота, переказала через знайомих Толіку, щоб не чекав її, бо вона має нового чоловіка і скоро народить йому дитинку.

Таня, почувши новину, аж змінилася на обличчі. Накинула хустку, пальтечко. Так, не застібаючись, і вилетіла з хати. Відчувши недобре, за нею кинулася мати.

– Ти куди? – насторожено запитала, а її серце обпекла страшна здогадка. – Не здумай! – кричала навздогін.

Але Таня її не чула. Летіла на сусідню вулицю, де бідував її коханий Толік з малими хлопцями. Забігла у хату і ошелешено обвела кімнату поглядом. Навколо безлад, холод, певно, не топилося у печі ще з вчорашнього дня. Діти, забившись у куток під перину, тулилися один до одного. Сіла коло них, обняла.

– Мої маленькі… – шепотіла зі сльозами на очах.

Відтоді там і лишилася. Хоча Толік її виганяв, обзивав, вона додому не вернулася. З часом хата засяяла, як перед Пасхою. Діти були нагодовані. Толік став м’якшим до Тані. І навіть добре слово коли-не-коли казав. А дівчина все тулилася до нього. Була щаслива – вона живе з коханим чоловіком! А більшого їй і не треба.

Минуло кілька років. Таня з Толіком разом ходили на гостини, хазяйнували. Здавалося, щасливішої пари немає у всьому селі. Правда, коли бачила на вулиці колишнього нареченого, відводила погляд.

Та раптом сімейний спокій перевернув один день. У неділю вранці, коли Таня у літній кухні ліпила вареники, загавкав пес, а тоді завиляв хвостом. Глипнула у вікно – і заніміла. На подвір’я заходила… Тамарка. А за руку вела маленьку дівчинку. Хлопчики й собі зацікавлено визирнули з дверей.

– Ой, мої синочки, мої пташенята! – запричитала мати-зозуля.

І діти, на диво, підбігли до неї. Стали тулитися, щебетати. А вона їх уже знайомила із сестричкою. Вийняла з кишені кілька «барбарисок» і тицьнула їм у руки.

Таня спостерігала за цією картиною, і її покидали сили. Скільки ж то любові, доброти, праці вклала у цих чужих дітей! А вони, бач, зачувши материн голос, побігли до неї, як щенята.

З хати вийшов Толік. І теж занімів від здивування, побачивши Тамарку. Вона зиркнула на нього своїм спопеляючим поглядом, кинула бісики – і він радо підійшов до неї. Турботливо взяв з її рук торбу, погладив по голівці біляве дівча, усміхнувся.

Таня витерла об рушник руки і як була у фартушку, так і попленталася обважнілими ногами до воріт. Сподівалася, що Толік поверне її назад, приголубить. Але цього не сталося. І раптом, вже біля самої хвіртки, почула його голос:

– Слухай, Тань! – гукнув.

Різко озирнулася, а в її очах блиснула надія.

– Знаєш, ти вже вибачай… – знічено почухав потилицю. – Діти є діти, матері хочуть…

Таня важко пережила це приниження і розчарування. Від сорому втекла із села на роботу в Київ. Там з часом влаштувалася у велику компанію перекладачем. Під час візиту однієї закордонної делегації познайомилася з американцем. Вийшла за нього заміж. Тепер щасливо живе на березі океану. Народила сина та дочку. А життя з Толіком згадує як кошмарний сон. Навіть сама собі не вірить, що могла бути такою дурною…

Якось, повертаючись з роботи, чоловік побачив, що неподалік із вікон двоповерхового будинку йде дим. Прибігши туди, побачив крізь вікно на другому поверсі заплаканого хлопчика. Той розгублено бігав по кімнаті і, очевидно, кликав на допомогу, але, на жаль, на той час біля будинку не було нікого. Тоді чоловік, не вагаючись, кинувся до вхідних дверей, проте вони були міцно зачинені, а крізь щілини густими клубами виривався дим, наповнюючи простір навколо будинку запахом згарища.

Чоловік оббіг будинок, але поблизу не було ні драбини, ні бодай якогось дерева, щоб дістатися до вікна на другому поверсі. Але раптом погляд чоловіка вихопив водостічну трубу, проведену по стіні будинку. Довго не роздумуючи, рятівник з величезними труднощами почав підніматися нею вгору. Ноги неслухняно ковзали по слизькому металу труби, руки до крoві обдирала штукатурка, але чоловік наполегливо діставався до потрібної йому цілі. Врешті він, вибивши рукою віконне скло, зміг потрапити в охоплене полум’ям приміщення. На щастя, ще встиг врятувати переляканого хлопчика, але всі його рідні, котрі знаходилися на нижньому поверсі будівлі, де й виникла пожежа, на жаль, загинули.

Через деякий час сyд вирішував долю цього трагічно осиротілого хлопчика. Було два претенденти на його всиновлення: багатодітна сім’я та одинокий рятівник. Поважний сyддя звернувся до них.

– Що ви можете запропонувати цій дитині, коли вона оселиться у вашій домівці?

– О, пане сyддя, – впевнено сказав глава багатодітного сімейства, – моя сім’я живе заможно, тому у хлопчика буде одяг, їжа, іграшки. Зрештою, у мене багато дітей і йому буде з ким бавитися, він ніколи не буде почуватися самотнім.

– А якими будуть ваші аргументи? – звернувся суддя до хлопчикового рятівника.

Той неспішно встав зі свого місця, тихими кроками підійшов до столу, за яким сидів сyддя, поклав перед ним свої обдерті, обгoрілі, вкриті ранами руки і ледве чутно сказав:

– Я готовий, якщо буде потрібно, віддати за цього хлопчину найдорожче, що маю – своє життя.

Цих аргументів для сyдді було достатньо, і він, не вагаючись, віддав хлопчика одинокому рятівнику.

Так і Ісус Христос у Своїй великій любові до нас дозволив на хресті прибити Свої руки і ноги, щоб перед Отцем Небесним показати ці вагомі та беззаперечні докази, що ми – його власність, а значить ніхто і ніщо не має права відлучити нас від любові Христової.

Але обидві сімейні пари вирішили не повертати рідних дітей один одному, передає Корупція.Інфо

Чен Ченфей і його дружина Цзі Гохуа на четвертому році життя сина дізналися, що Чен Веньцзянь – не їхня кровна дитина. Сестра дружини Чена працювала в дитячому садку і розповіла родичам, що чотирирічний хлопчик в одному з класів дуже схожий на її брата.

Тоді батько Чен пішов за дитиною Лі Хуей з дитячого садка додому і побачив його мати – Ло Сухуй, яка лежала в пологовій палаті разом з його дружиною декілька років тому.

Разом з дружиною і сином Лі зустрівся з родиною Чена, яка жила лише в одному кварталі від них. Батьки з’ясували, що чотири роки тому сталася помилка і в лікарні переплутали їх дітей.

У суді адміністрація госпіталю зізналася в підміні і погодилася виплатити кожній сім’ї близько $ 200. Батьки взяли гроші, але вирішили не повертати дітей один одному.

Ло Сухуй каже:

«На зустрічі ми зрозуміли, що любов важливіше кровного споріднення для кожного з нас».

Самі діти, які вже стали дорослими людьми, дізналися про те, що їхні батьки не їхні кровні, лише 30 років потому.