У справі за позовом групи активістів суд постановив, що Brexit можливий лише за згодою англійського парламенту.

Як це стало можливим?

Річ у тім, що процедура виходу з ЄС регулюється статтею 50 Лісабонського договору 2007 року, яка передбачає, що будь-яка держава-учасниця ЄС може ухвалити рішення про вихід із Союзу “відповідно до своїх конституційних вимог”.

Оскільки раніше з ЄС ніхто не виходив, а в Британії взагалі немає конституції, було незрозуміло, що конкретно це означає в даному випадку.

Уряд Британії хотів піти простим шляхом і почати процедуру виходу самостійно.

Це допомогло б зробити процес набагато більш швидким і передбачуваним. План полягав у тому, щоб формально повідомити про вихід навесні 2017 року і в прискореному “жорсткому” режимі завершити процес до кінця 2019 року.

Але тут на сцені з’явилася Джина Міллер, інвестиційний консультант з Британської Гайани. Вона зібрала групу активістів і подала позов проти уряду, стверджуючи, що заява про вихід з ЄС потребує згоди парламенту.

4 листопада 2016 року Давид переміг Голіафа: Високий суд (High Court) виніс рішення на користь пані Міллер.

Саме по собі рішення незвичне і навіть дещо романтичне: наприклад, суд посилається на так звану “справу про прокламації” XIV століття.

Склад суду теж ніби з голлівудського фільму: в суді першої інстанції засідали лорд Томас, голова Верховного суду Великої Британії; сер Теренс Етертон, голова Апеляційного суду, колишній учасник Олімпійських ігор і перший відкритий гей у вищих судах Англії; сер Філіп Сейлс, суддя апеляційного суду, який у 35 років став наймолодшим головним радником уряду в судах, Treasury Devil.

Аргументація суду полягала в тому, що саме парламент ухвалював рішення про входження до складу ЄС, тож уряд не може прийняти рішення про вихід.

В іншому випадку акт уряду скасує акти парламенту, а це суперечить базовим принципам англійського конституційного права.

Звісно, уряд одразу оголосив, що рішення Високого суду буде оскаржено.

Питання це настільки термінове, що уряд проситиме розглядати скаргу одразу у Верховному суді, минаючи апеляцію. Верховний суд своєю чергою ще до оголошення рішення забронював для слухання цієї скарги два дні в грудні цього року.

Якщо рішення Високого суду встоїть, що цілком імовірно, враховуючи склад суду першої інстанції, питання Brexit повинен буде розглядати парламент, в якому сильна опозиція Brexit.

Палата лордів взагалі вважається в більшості антибрекзитівською і може як мінімум затягнути розгляд закону на кілька місяців.

Тепер парламент матиме всі можливості для того, щоб принаймні встановити уряду рамки для переговорів з Брюсселем. Досі англійська прем’єрка особливо не розкривала публіці деталі своєї стратегії переговорів про вихід.

Зокрема, парламент може доручити уряду відмовитися від найодіозніших параметрів “жорсткого виходу”, приміром, від припинення дії зони вільної торгівлі.

А якщо парламент взагалі не зможе прийняти необхідне рішення? Патова ситуація в парламенті означатиме перевибори у 2017 році.

З урахуванням усіх наслідків, які вже відчула Англія з часу референдуму (варто лише згадати падіння фунта), вибори можуть розглядатися противниками Brexit як шанс на порятунок.

Нарешті, значна частина норм права ЄС вже включена в англійське законодавство. Лунають пропозиції спочатку виключити ці норми, усунути право ЄС з англійського правового поля, а тільки потім виходити.

Зрозуміло, що така реформа забере роки погоджень і означатиме де-факто відмову від Brexit.

Можливо, колись за цією історією знімуть фільм: з героїчними активістами, принциповими суддями, інтригою до останнього моменту і благополучним фіналом.

Хотілося б тільки, щоб подібні фільми можна було знімати і про українські суди.