Про це він сказав 6 серпня під час свого звернення до українців.

“Звичайно, ми продовжимо і внутрішнє очищення нашої держави від тих, хто, на жаль, послаблює Україну своїми зловживаннями. Україні потрібна лише сила, лише максимальна зосередженість на тому, щоб досягти перемоги. Якщо комусь уже здається, нібито війна “десь там” та що перемогти у війні має хтось інший, то треба повертатися в реальність. Лише всім народом ми це пройдемо”, – сказав президент.

Про це повідомляє “Новое время”.

Якщо жінка не застрахована у системі загальнообов’язкового державного соцстрахування, вона все одно має право на держдопомогу у зв’язку із вагітністю та пологами. Відповідні норми прописані у законі “Про державну допомогу сім’ям із дітьми”.

До не застрахованих у системі загальнообов’язкового соцстрахування відносять:

Військовослужбовців;
Звільнених із роботи через ліквідацію підприємства;
Непрацюючих та зареєстрованих як безробітні;
Аспіранток, докторанток, клінічних ординаторів, студенток;
Зареєстрованих як ФОП, за відсутності виплат у системі державного соцстрахування.

Залежно від сфери зайнятості жінкам виплачують різні допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами:

100% грошового забезпечення – для жінок-військовослужбовців;
100% середньомісячного доходу – для жінок, звільнених з роботи через ліквідацію установи;
100% мінімального розміру допомоги безробітним — для безробітних жінок, зареєстрованих у центрі зайнятості;
100% місячної стипендії – для аспіранток, докторанток, стипендії;
25% щомісячного розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи – для непрацюючих жінок та зареєстрованих як ФОП.
Як отримати допомогу
Щоб оформити державну допомогу, вагітні мають звернутися до посадових осіб виконавчого органу або до центру надання адміністративних послуг (ЦНАП).

Виплати повинні призначити органи соцзахисту за зареєстрованим місцем проживання або місцем проживання заявника.

Необхідно надати такі документи:

Заява (за встановленою формою);
Дані про номер запису в Реєстрі медичних висновків в електронній системі охорони здоров’я у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю за категорією Вагітність та пологи;
Також потрібен один із наступних документів:

Довідка з місця роботи, навчання про те, що жінка служить, навчається;
Довідка про звільнення через ліквідацію підприємства чи установи;
Довідка із центру зайнятості про реєстрацію як безробітну.
Подати звернення потрібно не пізніше ніж через 6 місяців з дня закінчення відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами. Гроші виплачують за період відпустки.

Відповідно до законодавства, відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами триває 70 днів до пологів і 56 – після. Якщо пологи проходили з ускладненнями або жінка народила двох або більше дітей, відпустка після пологів триває 70 календарних днів.

Для жінок, віднесених до 1—4 категорії осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС, допомогу виплачують 90 днів до 90 днів після пологів.

Про це розповіла голова Мінсоцполітики Марина Лазебна, виступаючи на V Українському жіночому конгресі.

Якщо коротко викласти думку глави Мінсоцполітики, то держава змінює філософію допомоги малозабезпеченим сім’ям. Якщо до цього часу їм виділялися різні види соціальної допомоги “на проїдання”, то тепер держава хоче допомогти їм відкрити власний бізнес, що буде, як мінімум, годувати їхню сім’ю. А в кращому випадку- дасть заробити на прожиток ще кільком найманим працівникам. Іншими словами, держава хоче дати таким сім’ям ту саму вудку, якою вони самі зможуть зловити “рибу”.

“Ми з 1 січня наступного року будемо вводити програму для підтримки малозабезпечених – це соціальне підприємництво. Тобто ми будемо оплачувати рахунки на придбання обладнання, матеріалів для заснування власного бізнесу”, – розповіла Марина Лазебна.

За словами міністра, ця програма вже пройшла обкатку у трьох пілотних областях – Львівській, Харківській та Полтавській. Програма дуже непогано себе зарекомендувала. Тому було вирішено поширити її на всю Україну.

У чому суть цієї програми?
Малозабезпеченим сім’ям держава надаватиме фінансову допомогу на придбання обладнання і матеріалів для відкриття власного бізнесу. Розмір допомоги – до 15 мінімальних зарплат. На початок 2022 року ця допомога становитиме 97,5 або майже 100 тисяч гривень.

Повертати ці гроші можна через податкові платежі до бюджету. Тобто, сума боргу перед державою буде відшкодовуватися майже невідчутно для сім’ї і буде зменшуватися з кожним місяцем.

А деяким сім’ям взагалі не доведеться відшкодовувати нічого. Якщо вони візьмуть на роботу ще двох безробітних від центру зайнятості, то весь борг буде вважатися виплаченим.

Усього Мінфіном було проаналізовано інформацію щодо 13,5 тисяч закладів загальної середньої освіти комунальної форми власності. У цих школах в 2020 році 347 тисяч учителів навчали 4 млн учнів. Загальні видатки цих закладів становили 98,4 млрд грн. Ця сума включає як кошти освітньої субвенції на зарплати вчителів, так і кошти місцевих бюджетів на утримання закладів.

За словами заступника міністра фінансів Романа Єрмоличева, аналіз показав, що в сільській місцевості середні видатки на одного учня становлять 35 тисяч грн на рік, що майже у півтора раза більше ніж у середньому по містах – 20 500 грн.

Серед областей найбільші середні видатки на одного учня у Луганській області – 30 200 грн на рік.

На другому місці Київ – 27 300 грн на рік. На третьому місці – Тернопільська область – 27 200 грн на рік.

Найменші середні видатки на учня в 2020 році були у Харківській (21,1 тис. грн), Донецькій (21,4 тис. грн) та Херсонській (21,5 тис. грн) областях.

Серед окремих територіальних громад найбільші середні видатки на 1 учня в 2020 році були у Ташанській сільській територіальній громаді Київської області – 90 800 грн на рік. Найменші середні видатки у Таврійській міській територіальній громаді Херсонської області – 5 400 грн на рік.

Повідомляє – джерело.

“Сьогодні” розповідають, що думають про ініціативу уряду українські заробітчани. Світлана з Дніпра вже понад 20 років живе в Хорватії – там вона вийшла заміж, народила дітей і зараз працює на взуттєвій фабриці. За її словами, повертатися до України навіть за такої заманливої пропозиції не планує, оскільки на Батьківщині їй навіть ніде жити.

А ось львів’янка Марія вже три роки працює у шведській будівельній фірмі. Переїхати додому вона не проти, але тільки якщо держава допоможе – будувати бізнес з нуля боїться. “З одного боку, я б хотіла повернутися до України, тому що тут моя сім’я, моя Батьківщина, розумієте. Але я не знаю, чесно, який у нас робити в Україні бізнес. Почати, як кажуть, може кожен, але ще треба розуміти, з чого починати”, – зазначила вона.

Ян теж їздив на заробітки за кордон. Коли повернувся додому, встиг побудувати більше п’яти різних бізнесів – і кавові точки, і маркетингову компанію, і виробництво масажних олій. “Можна стартувати з 5-10 тис. грн. На цю суму можна відкрити інтернет-магазин якийсь. Його можна зараз відкрити без товару власного, можна працювати з постачальниками”, – підкреслив Ян. Але головне правило, щоб не прогоріти в бізнесі, – вибирати ту сферу, на якій добре розумієшся.

Генеральний директор Baker Tilly Ukraine Олександр Почкун каже, що в оподаткуванні заробітчан є свої особливості, передає “Оглядач”.

Якщо українець працює в країні, з якою підписано спеціальну угоду, то після приїзду в Україну потрібно заповнити декларацію й компенсувати тільки податкову ставку. Наприклад, у Болгарії прибутковий податок становить 10%. Якщо з нею підписано спеціальну угоду, то в Україні потрібно буде доплатити податок у розмірі 9,5% (в Україні прибутковий податок із військовим збором становить 19,5%).

Якщо з країною немає спеціальної угоди

Якщо працювати в країні, з якою немає спеціальної угоди, у такому разі повний податок потрібно платити і в тій країні, де заробили кошти, і в Україні 19,5%. Крім того, стільки ж доведеться заплатити й тим, хто заробляє за кордоном нелегально.

“Часто наші заробітчани отримують неофіційний дохід. Частина працює неофіційно. А часто й вибирають українців через те, що вони погоджуються на неофіційну роботу. Тут же є в цьому економічний складник. Місцевий вимагатиме захисту, гарантій, офіційного доходу, який може показати банку. А українському працівнику важливо заробити гроші й переказати додому. Якщо він спробує задекларувати в Україні, договір про усунення подвійного оподаткування діяти не буде”, – розповідає Почкун.

Цьогоріч свято випало на понеділок. День Незалежності проголосила ВР УРСР у цей день 1991 року.
До своєї незалежності Україна йшла довгим шляхом. Історія формування української держави має тисячолітню традицію. Її початком є існування княжої Антської держави, державного об’єднання полян Русі, згодом об’єднання Руської держави з центром у Києві.

З розпадом Київської держави традиції державності перейшли до Галицько-Волинського князівства. Далі було Литовсько-Руське велике князівство, у складі якого Київська і Волинська землі користувалися значною автономією.

У XVII столітті на території сучасної України починає формуватися Козацька держава. Понад сто років козаки боролися за незалежність України, але досягти її їм так і не вдалося. У XVIII столітті український народ втратив свою державність та опинився у межах двох імперій – Російської та Австрійської на наступних двісті років.

У XIX – на поч. XX ст. зароджується і розвивається український національний рух, який привів до Української революції 1917-1921 pр. та відродження української державності. Формується Центральна Рада, яка своїм ІІІ Універсалом проголошує про створення Української Народної Республіки, а IV Універсалом оголошує незалежність

УНР. У 1919 році Акт Злуки засвідчив соборність українських земель. Однак УНР, як держава, проіснувала недовго. Український народ втратив шанс мати власну державу до кінця ХХ століття.

Після серпневого путчу в Москві, виходячи з тієї небезпеки, яка нависла над Україною та продовжуючи тисячолітню традицію державотворення, 24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради республіки проголосила незалежність України та створення самостійної держави – України.

Це означало, що Українська держава має свою неподільну й недоторканну територію, на якій діють виключно Конституція і закони України. Вона сама здійснює захист і охорону своєї державності, гарантує всім своїм громадянам права і свободи, виключно сама розпоряджається своїми природними багатствами, самостійно веде свою економіку, має свою валютно-фінансову систему і грошову одиницю, сама проводить міжнародну політику і встановлює рівноправні стосунки з сусідами, сама розвиває науку, освіту, культуру.

Наприкінці 1991 року Україна з усіх формальних точок зору перетворилася на незалежну державу, яку в цьому статусі в досить короткий термін визнало світове співтовариство. Повну державну незалежність Україна здобула після проведення загальнонаціонального референдуму 1 грудня 1991 року, коли за її незалежність висловилися 90,32% громадян.

Схваливши на всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності України, народ надав цьому документу реальної сили та започаткував новий етап розвитку історії нашої держави.

Про це Першій електронній газеті повідомили у пресслужбі обласної прокуратури.

Підозрювану звуть Тетяна, вона уродженка Івано-Франківської області. На сторінці “вдови” в соцмережах – її знімки у військовій формі. Другий рік поспіль у листопаді вона публікує пости на пам’ять про Олександра.

Майже два роки 32-річна жителька Кіровоградської області начебто видавала себе за вдову воїна. Загалом вона отримала від держави майже 1,2 млн грн. Водночас, як з’ясували правоохоронці, фактично в день загибелі бійця “убита горем вдова” збирала потрібні їй довідки.

Згідно з матеріалами справи, факт проживання однією сім’єю засвідчили в міськраді міста Помічна, а директор школи видав довідку, що вітчим (Олександр) ледь не щодня відвідував школу й батьківські збори. Але після того як було відкрито кримінальне провадження, чиновники й співробітники навчального закладу зізналися, що видали документи на прохання вбитої горем “дружини” відразу ж після похорону.

220 безсовісних «доглядальниць» вирішили «нагріти» державу, а також місцеву владу на виплати, які за законом належать людям, які стежать за хворими людьми та інвалідами першої групи. Ситуація сталася в Турківському районі. З’ясувалося, що доглядальниці перебували закордоном тривалий час і фактично неправомірно отримували гроші з бюджету за ті послуги, які взагалі не надавали.

Правоохоронці розслідують інцидент і підраховують збитки – за попередніми підрахунками, доглядальниці «нагріли» Україну майже на мільйон гривень – 800 тисяч гривень.

За матеріалами служби поліція відкрила кримінальне провадження за ст. 190 (шахрайство) Кримінального кодексу України. Також в рамках слідчих дій вивчається наявність в діях чиновників управління соцзахисту Турківської РДА ознак службової недбалості та зловживання владою.

У 2011 -му році тодішній керівник управління із боротьби з організованою злочинністю (УБОЗ) вимагав у бізнесмена “допомоги”: $50 тис. або 5 автомобілів. Він відмовився. А вже за місяць його арештували як лідера організованого злочинного угрупування.

На той час Юрій Булай володів кількома магазинами, перукарнями, щойно відкрив службу таксі – взяв у кредит 25 машин. Аби розрахуватися з боргами, родина розпродала все, що мала. За звинуваченнями у вимаганні та погрозах убивством Юрія засудили до 3,5 років. У в’язниці в нього стався інсульт.

Чоловік писав позови до судів. Адвокати від нього відмовилися, тому захищався сам. За півроку дійшов до касаційного суду. Після Революції гідності справу спрямували на дорозслідування і вона розсипалася у суді. А Юрій Булай домігся відшкодування за втрачене майно, здоров’я та два роки в’язниці. З таким рішенням не погоджуються правоохоронці.

“Ліквідаційна комісія УМВС та казначейство вже звернулися до Верховного суду з тим, аби переглянути це рішення. На їхню думку сума відшкодування є завеликою”, – говорить керівник відділу комунікацій ГУНП у Сумській області Ельвіра Біганова.

Тим часом прокуратура взялася розслідувати кримінальне провадження проти 8 правоохоронців, які фабрикували справу. Четверо з них і досі працюють у поліції.

А Юрій готує нові персональні позови проти тих, хто фабрикував його справу.

Найкращим співвідношенням між середньою зарплатою в регіонах і вартістю оренди квартир виявилось у Полтаві, Житомирі та Кам’янці-Подільському. Найгіршою різниця є в у столиці.

Ріелтор Юлія Смірнова розповіла, що всі аксесуари, які можуть стояти в квартирі, не стільки для комфорту, скільки для заробітку. Це може бути в будь-якій квартирі незалежно від міста, району чи якості ремонту. “Наявність дрібної побутової техніки як то кавомашина, чайник, посудомийна машина одразу додають у ціні дві тисячі гривень”, – сказала вона.

За такі квартири в Києві можуть просити більше 22 тисяч гривень за місяць проживання. Вартість таких комфортних помешкань однакові для Києва, Одеси та Харкова.

Середній мінус коштуватиме однаково у містах-мільйонниках десь шість тисяч гривень. На такі квартири існує високий попит. Люди їдуть у пошуках роботи, а жити десь треба. І цим вдало користуються власники квартир. Зараз абсолютно вся орендна нерухомість зосереджена в одних руках. Точніше, рук багато, але все житло, яке нині здається, належить приватникам, говорить генеральний директор агентства нерухомості Олена Бібєрова.

“Немає гласних законів чи негласних законів ринку. Є ціна. Вона сьогодні така. А тренд встановлюють власники житла і попит”, – вважає Бібєрова.

У цю гру без правил хоче втрутитись держава. Виявляється, в Україні взагалі не існує окремого закону, який би регулював відносини між власниками квартир та орендарями. Неважко зрозуміти, що там все крутиться навколо особистих домовленостей, тому що ніхто не хоче віддавати зайву копійку брокерам і платити податки. Новий законопроект має вивести ринок у світло.

Ідея така: в Україні будуватимуть цілі державні будинки під оренду квартир. А переваг буде стільки, що всі винаймачі швиденько втікатимуть від приватників і орендуватимуть квартири легально у держави.

Щоб втримати клієнтів, власники квартир будуть змушені або зменшити платню, або покращити умови. Тільки наразі картина є малоймовірною. По-перше, в державі нікуди не ділась корупція, яка будь-яку ідею перетворить на хабарі чиновникам. По-друге, у держави немає грошей на такий проект. По-третє, вона намагається втрутитись на територію, де останнє слово належить громадам і мерам, які побояться злити своїх виборців. Тому все ризикує закінчитися просто новим податком і черговим підвищенням цін.

Як результат, пільги, що отримують поляки, отримують і українці. Рекрутери кажуть, що цьому сприяє безвіз, який полегшив виїзд українців у інші країни, передають Патріоти України.

Після того, як ЄС запровадив для українців безвізовий режим галичани почали активно цікавитися ринком праці в різних країнах Євросоюзу. Як результат, Польща відчула дефіцит української кваліфікованої робочої сили. Тому для того, аби втримати наших заробітчан, поляки почали підвищувати зарплату для наших робітників. Польські роботодавці почали пропонувати різні форми заохочення українським заробітчанам. До прикладу – безкоштовне житло, компенсацію за комуналку тощо.

Намагаються втримати

Після безвізу зарплати у Польщі для наших працівників почали різко зростати, розповідає тернопільский заробітчанин Володимир Галушка. Мабуть, все для того аби ми залишилися у них працювати. На поляки я їжджу уже роками, – розповідає пан Галушка. – Працював і за спеціальністю зварником, щоправда на кладовищі. Монтували з хлопцями огорожу недалеко від Лодзі. Також працював на будові біля Вроцлава. Сьогодні кладу бруківку на одному з польських курортів‭ ‬-‭ ‬у місті Закопане. Насправді відповідь на питання, чому працюю у Польщі проста – не далеко від дому, без проблем можна виробити потрібні документи на легальну працю, зарплата непогана, умови роботи також хороші.

Після безвізу змінилося ставлення до українців у Польщі, продовжує тернополянин. Зарплата зросла в середньому на 5 злотих за годину. Я тепер отримую 16 злотих в день, тобто 3,8 тис. злотих у місяць. Чоловік каже, що зарплату дають у доларах, це близько 1 тис. дол. Багато тих хлопців, які працювали зі мною минулого року, цього разу не хотіли їхати у Польщу, -каже чоловік. – Поїхали далі у ЄС, оскільки там вищі зарплати. А я не хотів їхав в інші країни, тому що далеко від дому.

Піднімають зарплати

Як розповідає ‬менеджер із персоналу асоціації роботодавців з працевлаштування Світлана Повар,‭ сьогодні поляки почали відчувати гострий дефіцит української робочої сили. Наші заробітчани просто минають Польщу, і для того аби затримати наших фахівців польські роботодавці почали піднімати зарплати і навіть надавати безоплатно житло, – каже вона. Насправді, поляки почали діяти на випередження, продовжує пані Повар. Ще коли мова йшла про безвіз України та ЄС, тамтешній уряд почав змінювати законодавство так, аби з прийняттям безвізу українські заробітчани могли легально працевлаштуватися на підприємствах у Польщі. Як тільки перші українці отримувати біометричні паспорти, поляки одразу ж почали нам надсилати запити з офіційним працевлаштуванням для українців, які мають біометричний паспорт, – зауважує Світлана Повар.

Сьогодні спостерігається погана для нас динаміка – збільшення відтоку кваліфікованих робітників з України, продовжує вона. Зокрема, потік заробітчан у ЄС збільшився приблизно в три рази. Все виробництво у Польщі та й Європі в цілому – механізоване, – зазначає пані Повар. – Європейським роботодавцям потрібні кваліфікавані, вузькоспеціалізовані фахівці. Зокрема: будівельники, токарі, фрезерувальники, зварники, кухарі-універсали тощо. Також у Європі існує потреба в доглядальницях із знанням англійської чи німецької мови.

Фахівець додає, що галичани на заробітки їдуть у Польщу, Німеччину, Естонію, Латвію, Литву, Норвегію, Швецію, Фінляндію та Данію.

Скільки заробляють наші фахівці у ЄС – в Польщі будівельник має максимум 1 тис доларів, зауважує Світлана Повар. У Прибалтиці – в середньому 1,5 тис, така ж зарплата і у Німеччині. Однак найвища зарплата у Мальті. Там наші заробітчани отримують щонайменше 2 тис. дол.

Однак тут є нюаниси з виїздом. Для того аби поїхати у Мальту українцю необхідно мати відповідну угоду, – коментує пані Повар. – Такі угоди мають та надають наші партнери у Прибалтиці, з якими ми співпрацюємо. Це складно, але реально. Такий складний механізм не лише для цієї країни, але й для деяких інших країн, зокрема Ірландії. Для того аби українцю потрапити в Ірландію необхідно мати англійську візу, – каже пані Повар.

Якщо говорити про перспективу, то на думку Світлани Повар, зарплати у Польщі будуть і далі зростати, оскільки єдине, що може зупинити наших людей, які будуть їхати повз Польшу далі у Європу – рівень зарплати.

Виїжджають цілими сім’ями

Ще одна негативна динаміка для нашої економіки – галичани у Польщу почали виїжджати сім’ями на постійне місце проживання. Для того аби заповнити вакуум, що утворився в Польщі, тамтешній уряд прирівняв сім’ї мігрантів з України до звичайних польських сімей. Зокрема, був розроблений ряд програм, де українські молоді сім’ї можуть без проблем за підтримки уряду започаткувати власний бізнес, виробництво чи навіть народжувати дітей. Тобто всі пільги, які сьогодні може отримати польська сім’я у цій країні, може отримати молода українська сім’я.

Усі урядові програми без винятку лояльні до українців, – продовжує пані повар. – Основна їх ціль аби наша молода сім’я залишилася у Польщі назавжди. Для поляків це дуже добре, однак для нас це критично. Оскільки весь трудовий ресурс просто виїздить з нашої країни і як буде далі – сказати важко. До слова, Польський уряд на стільки спростив ведення бізнесу у своїй країні, що польські мігранти, які роз’їхалися по цілому світі, почали повертатися додому і вести господарство на рідній землі.

Маразматична заява прозвучала в прямому ефірі пропагандистського ток-шоу “Вечір з Володимиром Соловйовим” на телеканалі “Росія 1”.

За його словами, в середньотерміновій перспективі “розпад України неминучий”, а “знищити бандерівців” буде “неправильно і негуманно”.

“Я вважаю, що цих всіх бандерівців, прихованих і відкритих… Куди їх дівати? Не знищувати ж їх? Це неправильно, негуманно. Їм потрібно дати цю територію на заході нинішньої України. Їм потрібно дати створити свою повноцінну бандерівську державу. Там є проблема русинів, яких потрібно захистити. Подивимося, чи зможуть вони зайнятися чим-небудь? Продуктивною працею, наприклад”, – сказав Третьяков.
Він також висунув припущення, що “ці люди будуть колись управляти звільненою від Порошенка Україною”.

“Вони ж не захочуть сидіти в підпіллі. Займуть командні висоти, ідеологічний відділ. Тому потрібно не публічно, але всерйоз про це думати!” – додав пропагандист, чим викликав істеричний сміх у студії.

За словами Реви, якщо в Україні середня зарплата становитиме 500 євро, то у країни різко скоротиться міграція до Польщі.

“Я вважаю, що в Україні за 2-3 роки можна при оптимістичному сценарії досягти такого результату. Ось, коли в Україні середня заробітна плата становитиме 500 євро в середньому, я вважаю, що тоді ми зможемо вести розмови, щоб створювати умови для того, щоб люди залишалися в країні.

А якщо ми програємо цей бій, ми втратимо кадри та втратимо майбутнє цієї країни “, – сказав він.

Міністр соцполітики також зазначив, що стратегічним напрямком Мінсоцполітики України є реалізація програми гідної оплати праці.

На думку Реви, в іншій країні у громадян існує можливість знайти більш високооплачувану роботу або вимагати від роботодавця підвищення зарплати, в разі, якщо заробітна плата не влаштовує. Але така система не діє в Україні.

“Якщо ми хочемо жити цивілізовано, то люди повинні ставити такі питання і в майбутньому. Якщо я хочу жити гідно, у мене повинна бути більш висока зарплата і повинна оплачуватися” по-білому “”, – підкреслив Рева, відповідаючи на питання глядача, як можна прожити на мінімалку в нинішній час.

Також міністр вважає, що ключем до розв’язання проблем є не надання державної допомоги, а створення умов для підвищення людям заробітної плати.

“Тому я, як міністр, завжди виступав і виступаю за те, щоб зарплати в нашій країні зростали високими темпами”, – підсумував міністр.

П’ЯТНИЦЯ, МАЙЖЕ ТРЕТЯ ГОДИНА ДНЯ. У Рейк’явіку сонячно. Однак Лауґардалурський парк біля центру міста — практично порожній, хіба що зрідка можна натрапити на дорослого з малюком у візку. Довкола чимало багатоквартирних і приватних будинків, уроки в школі закінчились. Де ж усі діти?

Разом зі мною парком ідуть місцевий психолог Ґудберґ Йонсон та Гарві Мілкмен, професор психології зі США, який також викладає в Рейк’явікському університеті. 20 років тому, пригадує Ґудберґ, у парках було інакше. Ісландські підлітки пили алкоголь активніше за однолітків із будь-якої іншої країни Європи.

«Ви просто не могли пройти центром міста в ніч із п’ятниці на суботу: це було небезпечно, — додає Мілкмен. — Вулицями вештались зграї геть п’яних тінейджерів».
Підходимо до великої будівлі. «А тут у нас крита ковзанка», — каже Ґудберґ. Кілька хвилин тому ми пройшли майданчики для бадмінтону й пінґ-понґу. Іще в парку є стадіон для легкої атлетики, плавальний басейн із геотермальним підігрівом, і — нарешті — діти, які на штучному газоні захоплено грають у футбол.

Молоді на лавках немає, тому що зараз у названих будівлях якраз проходять позашкільні заняття. Або ж діти займаються в музичних, танцювальних чи художніх гуртках. Чи поїхали з батьками за місто.

Сьогодні в Ісландії найменший відсоток дітей зі шкідливими звичками з-поміж усіх країн Європи. Якщо 1998 рокухоч раз п’яними протягом останнього місяця були 42 відсотки 15–16-річних, то 2016-го таких стало п’ять відсотків. А кількість тих, хто коли-небудь курив маріхуану, впав із 17% до 7%. Щоденних курців цигарок поменшало ще відчутніше: з 23% до 3%.

Спосіб, у який країна цього досягла, радикальний, але ґрунтується лише на фактах. «Стрес у житті підлітків тут дослідили ретельніше, ніж я будь-коли бачив, — каже Мілкмен. — І те, як країна скористалась результатами дослідження, вражає. Якби так зробили й інші, можна було б покращити емоційний та фізичний стан мільйонів дітей, знизити витрати на охорону здоров’я та, приміром, на боротьбу зі злочинністю».

Гарві Мілкмен знає, що каже. Вже майже півстоліття він досліджує тему шкідливих звичок серед підлітків. «Я потрапив якраз на час наркотичної революції, — розповідає чоловік за чаєм у своїй квартирі в Рейк’явіку. — На початку 1970-х, коли я почав працювати інтерном у нью-йоркській психлікарні Bellevue, вже набуло поширення ЛСД. Багато хто курив марихуану. А науковці прагнули дізнатись, чому люди обирають ті чи інші види наркотиків».

Про це Мілкмен написав докторську дисертацію. В ній зробив висновок: люди обирають героїн чи амфетамін залежно від того, як вони звикли долати стрес.

Ті, хто вживають героїн, у напружені моменти прагнуть завмерти, заціпеніти, сховатись. Натомість прихильники амфетаміну активно протидіють подразникам.
Після публікації цієї роботи чоловік потрапив до Національного інституту США з протидії зловживання наркотиками. Там якраз збирали групу вчених, яка мала дізнатись, чому люди починають приймати наркотики. А ще — чому вони продовжують це робити. І коли досягають межі, після якої стають залежними від наркотичних речовин. І коли люди припиняють їх приймати. І з яких причин у них відбувається рецидив.

«Будь-який підліток, який почав вживати наркотики, легко скаже, чому він це зробив. Бо це доступно, бо він чи вона любить ризик, або через почуття відчуженості. Чи, можливо, через депресію, — каже Мілкмен. — Але чому люди продовжують вживати їх потім, пізнавши ефект? Так я дійшов до питання про межу, коли захоплення стає зловживанням. І тут настав мій момент прозріння: діти можуть перейти цю межу ще до того, як уперше спробують наркотик. Ключ тут — у способі, в який вони звикли вирішувати проблеми. Він сам підштовхує їх до межі».

Із часом і подальшими дослідженнями Гарві Мілкмен лише упевнювався в правоті своєї гіпотези. Люди стають залежними від змін у роботі мозку. Діти, які змалку звикли протестувати, прагнули гострих емоцій. І вони знаходили їх, крадучи ковпаки від автомобільних коліс, потім автомагнітоли, а тоді й самі автівки — або ж уживаючи наркотики-стимулятори чи алкоголь. Так, функція останнього седативна, заспокійлива — однак спершу він «заспокоює» контроль мозку над подіями. Це усуває бар’єри та зменшує невпевненість у собі.

«Люди можуть прив’язатись до пиття, автомобілей, грошей, сексу, калорій, кокаїну — до будь-чого, — каже Мілкмен. — Тоді чому б не виробити прив’язаність до натуральних стимуляторів? Адже мозок може отримувати насолоду й без якихось речовин іззовні — через фізичні навантаження, через відчуття змагальності або командної роботи, чи через створення й переживання прекрасного. Вплинути на свій емоційний стан хочуть більшість людей. Можна допомогти їм робити це без руйнівних наслідків від наркотиків».

1992 року команда Мілкмена виграла урядовий грант на $1,2 мільйони на організацію в місті Денвер проекту Self-Discovery, Самовідкриття. В його рамках підліткам пропонувались природні, альтернативні до наркотиків та криміналу способи отримання насолоди. Від учителів, психологів та шкільних медсестер вчені отримали список дітей, які мали проблеми з наркотиками чи дрібною злочинністю, але не вважали, що потребують якоїсь допомоги.

«Ми не казали їм, що вони приходять лікуватись, ні, — пояснює Мілкмен. — Натомість запевняли: “ми навчимо вас усьому, чого ви хочете: танцям, хіп-хопу, малюванню, бойовим мистецтвам”. Усі ці заняття є природними стимуляторами: вони теж змінюють хімічний стан мозку й дають дітям відчуття, яких ті прагнуть, аби краще долати життєві складнощі. Хтось отримує спокій, який дозволяє зменшити невпевненість. Хтось, навпаки, переживає вдосталь гострих відчуттів».

Паралельно відібрані діти пройшли психологічні тренінги, спрямовані на покращення думок про себе та власне життя, і на перегляд способу взаємодії з іншими людьми. «Ми керувались тим, що лекції про шкоду наркотиків не працюють, — каже Мілкмен. — Бо ж насправді ніхто не звертає на них увагу. Що дійсно треба — це знати, як діяти на основі отриманої інформації», — каже Мілкмен. Дітям сказали, що це програма розрахована на три місяці. Дехто вирішив залишатись у ній протягом п’яти років.

1991 року Мілкмена запросили розповісти про проект в Ісландію. Він став консультантом першого місцевого центру по боротьбі з наркозалежністю, створеному в столичному районі Тіндар. «Там усе ґрунтувалось на ідеї запропонувати дітям кращі способи проведення часу», — каже науковець. У цьому центрі волонтерив Ґудберґ, на той час іще студент факультету психології місцевого університету. З того часу чоловіки — близькі друзі.

Мілкмен став регулярно відвідувати Ісландію з виступами. Вони та експеримент у Тіндарі привернули увагу молодої дослідниці з Ісландського університету Інґи Дори Сіґфусдоттір. Вона замислилась: а що, як сприймати здорові альтернативи наркотикам і алкоголю не як спосіб допомогти дітям вирішити проблеми, а як спосіб взагалі відвернути увагу дітей від шкідливих звичок?

Чи пробували ви колись алкогольні напої? Якщо так, коли це було востаннє? Чи були ви колись п’яні? Чи пробували курити цигарки? Якщо так, то як часто ви курите? Скільки часу ви проводите з батьками? Чи маєте з ними тісний зв’язок? Як іще ви проводите вільний час?
У 1992-му кожен ісландський школяр віком від 14 до 16 років заповнив анкету з такими питаннями. 95-го цей процес повторили, 97-го — провели знов. Результати опитувань стурбовували. У майже чверті заповнених анкет зізнавались, що курять щодня. Більше 40% писали, що були п’яними принаймні раз протягом місяця перед опитуванням. Та це не все, що стало ясно з дослідження. Команда змогла визначити конкретні школи, де проблем зі шкідливими звичками було найбільше, і ті, де їх було найменше. Подальший аналіз показав чіткі відмінності між життям дітей, які пили, курили та/або приймали наркотики, і тих, хто цього не робив. Запорукою здоровішого життя виявились кілька факторів: участь в організованому дозвіллі (зокрема спортивному) 3–4 рази на тиждень, проведений із батьками протягом тижня час, відчуття, що у школі про тебе піклуються, і відсутність звички гуляти на вулиці пізно ввечері.

«На той момент уряд тестував різні способи запобігти зловживанню алкоголем чи наркотиками, — каже Інґа Дора, яка допомагала аналізувати ці опитування. — Більшість ґрунтувались на освіті. Дітей попереджали про небезпеки від пиття чи приймання наркотиків». Однак, як Мілкмен помітив ще в роботі у Сполучених Штатах, ці програми не працювали. В Ісландії захотіли спробувати інший підхід.

Мер Рейк’явіка теж прагнув спробувати щось інше, та й чимало батьків цього хотіли, додає Йон Сіґфусон, колега й брат Інґи Дори. 1999-го він приєднався до новоствореного Ісландського центру соціальних досліджень та аналізу. Доньки самого Йона тоді теж ще були дітьми. «Ситуація була поганою, — запевняє він. — Було очевидним, що треба щось робити».

На основі даних опитувань та висновків досліджень було розроблено новий національний план. Вн отримав назву Молодь в Ісландії.

Влада змінила закони. Стало нелегальним продавати тютюн дітям до 18 років і алкоголь тим, кому менше за 20. Заборонено й відповідну рекламу. Зміцнено зв’язок між батьками та школами: в кожній школі організовувались батьківські організації. Батьків заохочували відвідувати лекції про те, як важливо не просто раз на тиждень сходити кудись із дітьми чи пограти разом у гру, а проводити з ними багато часу — quantity time проти quality time. Також на лекціях переконували, що варто говорити з дітьми про їхнє життя, знати їхніх друзів, і що не варто випускати їх на вулицю по вечорах.

Окремо було прийнято закон, який заборонив дітям у віці від 13 до 16 років знаходитись поза межами помешкань після 10 вечора взимку й після опівночі влітку. Ця норма діє й досі.
Дім та школа, національний координатор батьківських організацій, розробив угоди, які батьки мали підписати. Зміст угод різнився залежно від віку дітей, та й окремі організації могли самі вирішувати, що прописувати в документах. Але загалом батьки підлітків від 13 років зобов’язувались, наприклад, не дозволяти дітям проводити вечірки без нагляду дорослих, не купувати їм алкоголь і пильно слідкувати за їхнім психічним станом.
Ці договори освічували батьків, а ще допомагали їм підвищити свій авторитет удома, каже директорка Дому та школи Грефна Сіґурйонсдоттір. «А ще складніше стало використовувати найстарішу відмовку: “Але ж усі так роблять!”», — додає жінка.

Держава виділила більше грошей на заняття спортом, музикою, малюванням, танцями та на інші клуби, щоб дати дітям різні способи відчути себе частиною групи й добре почуватись. А щоб участь у заняттях могли взяти й діти з бідних родин, для них було передбачено допомогу. Наприклад, у Рейк’явіку, де проживає більше третини населення країни, видають так звану Картку дозвілля. Незаможні сім’ї щороку отримують на неї по 35 тисяч ісландських крон (близько 5040 гривень) на кожну дитину, щоб платити за подібні позашкільні заняття чи секції.

Опитування, що важливо, продовжились. Щороку одну анкету заповнює майже кожна дитина в Ісландії. Це значить, що свіжі та надійні дані — завжди доступні.

А результати такі. Між 1997 і 2012 роками відсоток дітей у віці 15–16 років, які кажуть, що часто чи майже завжди проводять свій час на тижні з батьками, виріс удвічі — з 23% до 46%. Відсоток тих, хто брав участь у групових спортивних заняттях принаймні чотири рази на тиждень, виріс із 24 до 42. Паралельно серед дітей цього віку різко впали показники куріння цигарок та канабісу й розпиття алкоголю.

«Звичайно, не можна подавати це, як пряму залежність (і це причина того, чому вчених часом важко переконати в ефективності профілактичних заходів). Але тренд очевидний, — зазначає Альфґейр Крістьянсон, який колись аналізував ці дані, а тепер працює в Школі громадського здоров’я при університеті Західної Вірджинії в США. — Захисні фактори показали зростання, фактори ризику впали — і показники вживання речовин пішли вниз. І з-поміж усіх країн найсильніше це відчувається в Ісландії».

ЙОН СІҐФУСОН ПЕРЕПРОШУЄ за кількахвилинне спізнення. «Я був на кризових переговорах!» — виправдовується він. Чоловік воліє не уточнювати деталі, але це точно було одне з міст десь в іншому куточку світу, яка зараз намагається втілити в себе ідеї Молоді в Ісландії.

Організація Молодь у Європі, яку Йон очолює, почала працювати 2006-го. Тоді результати ісландського експерименту, які вже вражали, було представлено на конференції Європейські міста проти наркотиків. «Люди питали: що саме ви робите?» — пригадує він.

Участь у Молоді в Європі відбувається на рівні міст, а не держав. Першого року таких учасників було вісім. На сьогодні — 35 у 17 країнах. Це дуже різні поселення, починаючи від місць із лише кількома школами й закінчуючи 150-тисячною іспанською Тарраґоною, де в програмі беруть участь 4200 15-річних.

Метод усюди один: Йон і люди з його команди спілкуються з місцевими чиновниками й складають анкету для школярів. У ній до ключових питань, які використовувались в Ісландії, додаються актуальні для конкретної місцевості. Наприклад, у ряді місць віднедавна чималою проблемою є азартні онлайн-ігри, й місцеві чиновники воліли б знати, чи є тут зв’язок з іншими видами ризикової поведінки.

Опитування проводять, результати повідомляють в Ісландію — і протягом двох місяців команда Йона надсилає аналітичний звіт. «Ми завжди кажемо, що, як і овочі, інформація має бути свіжою, — каже чоловік. — Якщо ви надасте висновки за рік, люди скажуть: “це ж уже було давно і, можливо, вже змінилось…” Так само, як свіжою, інформація має бути локальною — щоб школи, батьки й чиновники могли чітко бачити, де які є проблеми».

Загалом команда проаналізувала 99 тисяч анкет із місць на кшталт Фарерських островів, Мальти, Румунії, а також Південної Кореї та, зовсім недавно, Найробі та Ґвінеї-Бісау. Загалом результати показують, що у зловживанні алкоголем чи тютюном фактори, які були важливими в Ісландії, грають роль усюди. Але є й відмінності.

Наприклад, у країні, яку обтічно називають «балтійською», участь у спортивних секціях вважається фактором ризику. Подальше розслідування показало: так сталось, тому що спортклубами в тій країні керують відставні військові. Вони захоплені алкоголем, курінням та вживанням препаратів із нарощування м’язів. Усе-таки, користь від дослідження є: воно показало чітку проблему. Лишилось вирішити її.

Хоч Молодь у Європі й дає поради на основі отриманої інформації, рішення щодо дій приймають самі місцеві громади. Часом це рішення — не робити нічого. Одна здебільшого мусульманська країна, яку Йон теж воліє не називати, відмовилась він даних, оскільки ті показували неприємний для тієї культури рівень вживання алкоголю. В інших містах, які відкриті до отриманих даних і мають гроші, виявилось складно залучити фінанси на профілактичні заходи. Там воліють давати кошти на лікування вже наявних хвороб.

У підсумку ніде більше не вийшло досягти настільки масштабних змін, як в Ісландії. Коли я питаю Йона, чи ще хтось заборонив випускати дітей на вулицю пізно ввечері, він усміхається: «Та навіть Швеція сміється й називає це дитячою комендантською годиною!»
Втім, загалом по Європі показники вживання дітьми алкоголю й наркотиків за останні 20 років поліпшились. Причини цього не обов’язково пов’язані з діями для покращення морального стану підлітків. Наприклад, у Великій Британії однією з головних причин зменшення рівня вживання алкоголю може бути те, що діти тепер багато спілкуються онлайн, а відтак більше часу проводять удома.

Однак є й наочні приклади того, що може статись завдяки активному втручанню на кшталт ісландського. Один із них — литовський Каунас. Починаючи з 2008 року місто провело опитування п’ять разів. Школи, батьки, організації з охорони здоров’я, церкви, поліція та соціальні служби об’єднали зусилля, щоб спробувати покращити самопочуття дітей та знизити рівень вживання шкідливих речовин. Приміром, щороку батьки відвідують 8–9 лекцій щодо поводження з дітьми, а бюджет міста виділяє додаткові кошти установам та організаціям, які популяризують здоровий спосіб життя чи допомагають долати стрес. Позаторік по понеділках, середах і п’ятницях місто почало проводити безкоштовні спортивні заняття. Є навіть плани запустити безкоштовний транспорт для тих дітей, які не мають грошей, щоб доїхати до місця проведення занять.

Між 2006 та 2014 роками кількість 15–16-річних каунасців, які кажуть, що були п’яними протягом останнього місяця, впала на чверть. Тих, хто щоденно курить, поменшало на третину.

На сьогодні участь у програмі Молодь у Європі — хаотична, а ісландська команда вчених невелика. Йон волів би бачити централізований орган з окремим бюджетом, який зосередився б на поширенні практик Молоді в Ісландії. «Хай ми навіть робимо це вже десять років — усе одно це не основна наша робота. Ми б хотіли, щоб хтось скопіював ці практики й підтримував їх по всій Європі, — каже чоловік. — Утім, чому лише в Європі?»

ПІСЛЯ ПРОГУЛЯНКИ ЛАУҐАРДАЛУРСЬКИМ ПАРКОМ Ґудберґ Йонсон запрошує нас назад до свого дому. В садку на задньому дворі — двоє його старших синів, 21-річний Йон Конрад та 15-річний Бірґір Ісар. Перекидаюсь із ними кількома фразами про пиття й куріння. Йон алкоголь вживає, а от Бірґір каже, що не знає нікого у своїй школі, хто б курив чи пив. Іще ми говоримо про футбольні тренування. Бірґір тренується 5 або 6 разів на тиждень, а Йон, який вивчає бізнес на першому курсі Ісландського університету — п’ять разів на тиждень. Вони обоє почали позашкільні тренування, коли мали по шість років.

«В нас удома було багато музичних інструментів, — казав мені перед тии їхній батько. — Ми намагались долучити їх до музики. А ще мали коня: дружина захоплена кінною їздою. Втім, із синами цього не сталося, вони обрали футбол».

Чи не було в батьків відчуття, що все це — занадто? Чи доводилось тиснути, щоб діти йшли тренуватись? Може, вони хотіли б займатись чимось іншим? «Та ні, нам просто подобалось грати в футбол», — каже Бірґір. Його старший брат додає: «Ми спробували це, звикли — так що просто продовжуємо це робити».

І це не все, чим вони займаються. Хоч Ґудберґ і його дружина Торунн не планують якусь конкретну кількість годин на спілкування з трьома своїми синами, вони намагаються регулярно брати їх у кіно, в театр, у ресторани, в гори, на риболовлю та, коли у вересні відзначають свято повернення овець із гірських пасовищ, навіть на сімейні поїздки на фестиваль. Сім’я має своїх овець.

Припустимо, Йон та Бірґір — талановиті фанати футболу (за кілька тижнів після нашої зустрічі університет американського Денвера запропонував Йону стипендію в обмін на участь у місцевій футбольній команді, а Бірґір грає в ісландській підлітковій збірній). Але чи може істотне збільшення відсотку дітей, які займаються спортивними тренуваннями чотири чи більше разів на тиждень, дати якісь ще переваги поза тим, що ці діти ростуть здоровішими?

Чи може це, наприклад, мати стосунок до нищівної поразки Англії ісландській збірній на Євро-2016? Коли я задаю це питання Інзі Дорі Сіґфусдоттір, яку 2016-го обрали в Ісландії Жінкою року, вона всміхається: «Є ще успіхи в музиці. Приміром, фолк-поп-гурт Of Monsters and Men. Це молоді люди, яких програма підштовхнула організовано зайнятись музикою. Хтось із них потім мені дякував», — каже вона, підморгуючи.

Інші міста, які приєднались до Молоді в Європі, повідомляють про свої успіхи. Приміром, у Бухаресті падає кількість самогубств серед підлітків, як і рівень вживання алкоголю й цигарок. У Каунасі кількість дітей-злочинців між 2014 і 2015 роками зменшилась на третину.
Як каже Інґа Дора, «завдяки дослідженню ми зрозуміли, що маємо створити умови, в яких діти можуть вести здорове життя. Що вони не мають вживати усі ці шкідливі речовини, адже життя прикольне й вони мають купу інших цікавих занять. А також їх підтримують батьки, які проводять із ними час».

Власне, суть справи дуже проста, відрізняються хіба що методи. Озираючись на досягнення, Гарві Мілкмен думає про рідні Сполучені Штати. Чи може модель Молоді в Ісландії спрацювати у великій країні?

325 МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ проти 330 тисяч. 33 тисячі збройних угруповань проти фактично жодного. 1,3 мільйона безхатьків проти кількох. Безперечно, Сполучені Штати мають перед собою виклики, яких в Ісландії нема. Але дані з інших частин Європи, зокрема з міст на кшталт Бухареста з його численними соціальними проблемами й відносною бідністю, показують, що ісландська модель може ефективно працювати в дуже різних культурах. Потребу ж у змінах США мають велику: неповнолітні випивають 11% усього алкоголю, що споживається в країні, а надлишкове пиття шороку спричиняє 4300 смертей неповнолітніх.

Втім, подібну до Молоді в Ісландії національну програму Штати навряд чи запровадять. Одна з головних перепон — у тому, що Ісландія підтримує цей проект десятиліттями, тоді як у США на програми з охорони здоров’я зазвичай виділяються короткострокові гранти.

Мілкмен уже пізнав гірку істину: навіть програми з доведеною ефективністю, які викликають захоплення, не обов’язково будуть підтримані. «Із проектом Self-Discovery здавалось, що це найкраща програма у світі, — каже чоловік. — Мене двічі запрошували до Білого дому, програма вигравала національні премії. Я думав: тепер цей досвід відтворять у кожному місті й селі. Але цього не сталось». Причина тут, на думку Мілкмена, в тому, що неможливо запровадити загальну модель у всіх спільнотах. Адже кожна з них має різні ресурси.

Успіху подібних методик у Великій Британії заважає короткотермінове планування, каже Майкл О’Тул. Він очолює неприбуткову організацію Mentor, яка працює над зниженням зловживання алкоголем і наркотиками серед дітей та молоді. У країні теж нема національної програми з протидії вживанню цих речовин. Зазвичай це питання лишають на розсуд місцевої вдали чи шкіл. Тобто, по факту, дітям просто повідомляють про шкоду наркотиків та алкоголю. Але факти свідчать, що ця тактика не допомагає.

О’Тул цілком поділяє ісландський підхід, коли батьки, школи та місцева спільнота об’єднують зусилля в підтримці дітей. Подобається йому й принцип, коли батьки чи опікуни беруть активнішу участь в житті молодих. Це допомогло б вирішити десятки проблем, вважає чоловік.

Навіть щодо алкоголю й куріння є чимало даних, які свідчать: що пізніше людина вперше пробує пиво чи цигарку — то здоровішою вона буде протягом життя.
Утім, не всі стратегії були б прийнятними для Великобританії. У місті Брайтон Mentor запрошували до шкіл батьків, щоб обговорити проблему. Виявилось, що залучити їх до співпраці непросто.

Небажання людей долучатись до справи буде проблемою всюди, каже Мілкмен. На думку чоловіка, корінь проблем тут — у балансі відповідальності держави та громадян. «Скільки контролю над своїми дітьми ви бажали б дати державі? Чи не надто глибоко залазить влада, втручаючись у те, як люди живуть свої життя? Це залежить від ставлення до влади загалом».

В Ісландії відстань між державою й народом дуже мала. Саме це й дозволило країні втілити ефективну національну програму, істотно знизити рівень підліткового куріння й вживання алкоголю — а в процесі допомогти сім’ям стати дружнішими, а дітям — здоровішими в багатьох сенсах. Чи дійсно жодна інша спільнота не визнає, що переваги варті зусиль?

Про це він заявив в ефірі програми «Перші про головне. Коментарі» (щобудня 13:00-15:00 та 19:00-21:00 на телеканалі ZIK).

«Мене не дивує черговий перформенс цієї найкращої подруги російських терористів, Путіна та Медведчука. Ми вже звикли до її піар-шоу, зрежисованих на Луб’янці та написаних у Кремлі», – заявив Шкіряк.

На його думку, оприлюднення списків заручників є звичайнісіньким піар-ходом, який не несе жодної користі українським полоненим.

«Дєвушка в папахє» вирішила перебрати на себе функції держави. Це не просто шкідливо, а злочинно. Процес звільнення полонених – надзвичайно складний. СБУ і відповідні українські переговорні групи роблять усе можливе, щоб витягати наших хлопців із терористичного полону. Коли ж представник парламенту бере на себе функції держави, свідомо йдучи врозріз із державною політикою та інтересами, це означає, що її діяльність є деструктивною та спрямованою на внутрішню диверсію», – зазначив радник міністра.

До того ж свого часу Україна уже стикалася із проблемами оприлюднених списків – тоді маси шахраїв, просто наживались на горі рідних полонених.

«Негідники, користуючись бідою сімей, просто витягали із них гроші за, нібито, допомогу у звільненні», – розповів Шкіряк.

Разом із тим, присутній у студії народний депутат Віктор Чумак наголосив: своїми діями Савченко додала ще й величезне психологічне навантаження полоненим та їхнім сім’ям.

«Сьогодні багато родин просто-напросто стали точкою публічного дотику. До них усі звертатимуться із запитаннями. Це величезна психологічна травма. Окрім того, полонені очікують на звільнення. Для них стане величезним ударом, коли навколо цієї ідеї почнуть здійснювати якісь спекуляції», – додав Чумак.

Зорян Шкіряк закликав народних депутатів та відповідальних осіб держави підтримати рішення про виключення Савченко із Комітету з питань нацбезпеки і оборони та обмежити їй доступ до державної таємниці.

«Я сподіваюсь, що від СБУ до Верховної ради все ж надійде таке звернення. Адже на сьогодні справді маємо таку проблему», – підкреслив Шкіряк.

При цьому держава також несе витрати, пов’язані з підтримкою промисловості видобутку рудних та нерудних корисних копалин. Видатки Зведеного бюджету України на підтримку промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин протягом 2007-2015 років відображали висхідний тренд до 2012 року і низхідний тренд у наступні періоди (рис. 1). Ця ситуація пояснюється тим, що 2012 рік можна назвати роком відносної макроекономічної стабілізації, адже в цей період підприємства поступово відновилися від впливу кризи, в тому числі і у сфері видобутку рудних та нерудних корисних копалин.

Видатки Зведеного бюджету України для підтримки промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин у 2007 році становили 28 млн. грн., у 2008 – 43,3 млн. грн., у 2010 – 49, 8 млн. грн., у 2012 – 123,87 млн. грн., у 2014 – 65,22 млн. грн., а у 2015 – 63 млн. грн. Видатки Зведеного бюджету України для підтримки промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин у 2015 році порівняно з 2007 роком зросли майже у 2,5 рази, а порівняно з 2012 роком знизилися у 2 рази. Мова йде про обсяги бюджетної підтримки у поточних цінах. У порівняних цінах зменшення буде ще більшим.

Видатки Зведеного бюджету України для підтримки промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин в останні роки знизилися через те, що значна кількість видобувних підприємств знаходяться в зоні проведення АТО. Ще однією причиною зниження обсягів фінансування є загальна економічна рецесія в видобувних та переробних галузях національної економіки.

Як показує аналіз динаміки видатків Зведеного бюджету України на підтримку промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин – суми видатків є мізерними, що не сприяє забезпеченню належних виробничо-технічних умов господарського освоєння неенергетичних корисних копалин. Така ситуація пов’язана з тим, що держава не спромоглася сформувати інструментарій перерахунку частини гірничої ренти, яку присвоюють приватні гірничодобувні підприємства, у фонди відтворення мінерально-сировинної бази, зокрема в частині видобутку рудних та нерудних корисних копалин.

Приватні гірничовидобувні підприємства здійснюють видобуток корисних копалин, які є власністю українського народу, тому мають сплачувати рентну плату за користування надрами на порядок більших розмірів. Частина рентної плати має концентруватися у спеціальних фондах відтворення мінерально-сировинної бази, що дасть можливість державі на порядок збільшити обсяги видатків на підтримку промисловості з видобутку рудних та нерудних корисних копалин, особливо в частині екологічної реабілітації наближених до родовищ корисних копалин територій.

Василь Голян,
директор громадської організації