Нацгвардієць Діма Фінашин із позивним “Фін” зараз у шпиталі, вже переніс 4 операції, йдеться в ТСН.

«Могло бути трохи краще, але топчик. Я вже надто багато разів себе ховав подумки», – розповідає боєць.

Під час виконання завдання взяти «зеленку», він зі своїм батальйоном, потрапили в засідку. «Я просто чую, що їх кишить, їх там повно. І розумію, зараз буде весело», – пригадує “Фін”.

Його побратим Олександр із позивним «Азов» отримав два кулевих поранення. «Кричу “Фіну”: «триста». Тоді вже мені в бочину залітає куля, її я вже почув», – пригадує боєць.

“Фін” та ще один їхній товариш по службі “Сократ” кинулися рятувати товариша. Та незабаром їм довелося помінятися ролями. «Ми почали тягнути Олександра і якась куля залетіла мені в руку. Відбило палець. Я такий, оу вавка, і давай туди турнікетом мотати», – розповідає “Фін”.

Друга куля прилетіла невдовзі, в шолом. Після цього його знайшла ще й третя. «Він отримав поранення в ліву руку – від плеча до ліктя повністю там «розхерачило» її», – каже «Азов».

Тепер Діма став найтяжчим трьохсотим. «І він поранений, і я поранений, і він ще «краще», ніж я. Зняв свій ремінь. Кинув Фіну на низ, він його якось закріпив під пахву, я на ногу, за ступню і отак я з ним повз», – розповідає Саша.

В якийсь момент хлопці зустріли ще одного військового. Почали вибиратися разом, «Сократ» пішов у розвідку, але його вбили.

Потім у розвідку поповз «Азов». Наступного разу побратими зустрілися вже у шпиталі, бо Саша потрапив під сильний обстріл, впав у яму і знепритомнів. Коли зміг повернутися, “Фіна” вже не було. «Лежав на спині, штовхався п’ятками, головою підтягувався, наче хробак якийсь. І отак по сантиметрику рухалися вперед», – пригадує “Фін”.

Незабаром Дмитро лишився один, новий знайомий його кинув. Найбільше “Фін” боявся умерти. «Ніхто тебе не знайде, тебе не поховає дружина, тебе не зможе оплакати мама. І не в бою, не так, як ти це уявляв колись. Ну, собача якась смерть», – розмірковував боєць.

Вдень була страшенна спека, тому “Фін” із останніх сил знайшов воду. «Спрага просто палили із середини, сонце палюче. Я знекровлений, по суті, знесилений. Брудна, абсолютно, просто глина, на яку розлили трошки води. Я її починаю пити. І цей мул, як пилососом, і увібрав. Але мене це не цікавило, то було вода», – каже він.

Вночі пронизував холод. У нього почалися галюцинації. «Дивлюсь, стоїть наша машина, наші хлопці ходять. Починаю їм махати рукою, повзу туди, підповзаю – нема машини. Я за цими машинами всю ніч пролазив», – розповідає він.

У полі Діма провів дві доби, в якийсь момент він побачив військових. Цього разу – справжніх. «Я дивлюсь там штани піксель ЗСУ. Настільки я був радий ті штани побачити. Думаю, слава небесам, аж плакати хотілося від щастя», – пригадує боєць.

Штани виявилися одного з військовослужбовців 80-ої бригади, вони й евакуювали Дмитра. «Каже, ти щось їв? Нє, нічого не їв. Дає мені ту вафельку. Шматочок відкусив і такий був вибух смаку», – пригадує “Фін”.

У шпиталі констатували дуже тяжкі травмами. «У мене було поранення десь сантиметрів 15 нижче плеча. Мені наклали турнікет, по суті, на найвищу точку. Ампутували там. Плече у мене вже не плече», – каже військовий.

Та він надзвичайно швидко відновлюється. Його дружина Ірина каже, поки з чоловіком не було зв’язку, не знаходила собі місця. «Ми розуміли, що зв’язку там не буде і в неділю просто пише: «люблю». І от після таких коротких СМС починаєш надто сильно хвилюватись», – каже дружина Ірина.

Та за кілька днів він зателефонував.«Він набрав і сказав, що була ампутація, немає лівої руки, пальця на правій руці. Ми вирішили, живий, а з іншим розберемся», – переконує дружина.

Тепер Діма прилаштовується жити без пальця і без руки. «Шо взяти до руки – пасту чи щітку? А куди діти щітку, а як видавити пасту. І не хочеться кудись класти її, бо там брудно. Що я – грязнуля якась. Це я так з болота воду п’ю, а так я нє», – сміється Дмитро.

Каже, єдине, що турбує насправді, – фантомні болі. «Ти лежиш, не болять ніякі рани. А болить рука, якої немає. Я лежу, дивлюсь. Кажу, мозок, ну зрозумій, там нічого немає, а воно не допомагає», – переконує “Фін”.

Однак сприймає це без жалю, а як досвід. І будує плани на майбутнє – спочатку реабілітація, а потім хоче вчити воювати солдатів.