Серед таких героїв нашого часу є виходець з Тернопільщини Микола Емануілов, який понад 20 років до початку повномасштабної війни в Україні жив у Португалії.

Боєць Микола Емануілов народився в селі Снігурівка Борсуківської громади на Тернопільщині. На початок повномасштабного вторгнення жив у столиці Португалії Лісабоні. Повернувся в Україну, воює на запорізькому напрямку.

У спецпроєкті “Вибір вільних” він розповів Суспільному, що разом з дружиною та сином жив у Португалії 24 роки. Над рішенням повернутися довго не роздумував.

“Пам’ятаю, був у барі біля дому. Побачив у новинах повідомлення про війну. Не роздумував довго. На шостий день вторгнення виїхав в Україну. Я тут народився, виріс. Тут моя родина і друзі. Тому вирішив повернутися і воювати. Коли в країні війна, то всі нормальні чоловіки мають піднятися і стати до зброї. Друзі з Португалії сказали, що я “ненормальний”. А сім’я сприйняла, як норму”.

В Україну чоловік добирався два дні. Поїхав своїм авто.

“Був цікавий епізод з польською поліцією. Зупинили мене в Кракові, бо швидко їхав. Був мокрий сніг, ніч. Я їм пояснив, куди прямую, і вони штраф не виписали. Навіть светр мені теплий подарували, бо я у футболці з Португалії їхав. Кричали: “Герой!”

В Україні відразу пішов до військкомату. Тоді, каже, там було багато людей. Декілька разів чоловікові відмовляли.

“Напевно, чотири рази туди ходив. Коли врешті-решт допросився, з’ясувалося, що мої документи в Україні загубили. Немає військового квитка, паспорта. Але зробили якось військовий квиток і я вирушив у зону бойових дій. Мене не треба було відправляти на тренування, бо я вже колись воював у Боснії. Проходив строкову службу з 1993 по 1995 рік”.

Відтоді воює на Запорізькому напрямку в лавах 65 окремої механізованої бригади на посаді командира взводу.

“Врізалося в пам’ять, як на початку вторгнення потрапив у бій з ненавченими хлопцями. Ми прикривали 47 бригаду. Була спека і хлопці поховалися. Довелося самому відбивати атаку. Смішно. Це наші перші бої були. Як то кажуть, з колгоспників неможливо відразу зробити військових. Боялися хлопці. Я був найдосвідченіший з них, тому вчив, допомагав. Потроху навчилися і зараз несуть службу відповідально. У мене вже є нагороджені бійці. Мій взвод, як одна сім’я — один за всіх і всі за одного. Ділимося всім, прикриваємо один одного і допомагаємо один одному. Хлопці в мене всі дуже хороші. Чесні і справедливі. Колектив дуже міцний. Якщо пройти війну колективом, то і після війни будемо триматися один одного”.

У зоні бойових дій Микола несе службу разом зі своїм собакою Кепом.

“Як пішов служити, то купив його цуценям. І він досі зі мною. Допомагає в деяких ситуаціях, бо відчуває обстріли раніше, ніж людина. Наприклад, якщо починаються артилерійські обстріли, він перший тікає в бліндажі, в окопи. Часом буває таке, що хлопці ще не встигають скочити в окоп, а він кілька бійців зіб’є по дорозі, але все одно буде першим. Собака дає сигнал. Та й вночі з ним добре, відчуває чужих. Він — наші вуха”.

“Моменти, коли жалію про свій вибір воювати, бувають. Особливо, коли здається, що держава зовсім не хоче допомагати. Свої зарплати ми повністю сім’ям не віддаємо. Витрачаємо на ремонт техніки, на дрони. Зрозуміло, люди, волонтери допомагають, чим можуть. А держава, здається, зовсім не зацікавлена в тому. Купуємо дрони за свій рахунок, скидаємося. А втрачаємо їх багато, по два-три на тиждень. Вони коштують понад сто тисяч гривень кожен”.

Микола Емануілов говорить, через пів року після нього на війну приїхав і його син. Він не має українського громадянства, тож служив в інтернаціональному легіоні.

“Його також Колею звати. Я, звичайно, непокоївся за нього. Знаю, що таке війна. Якби він ще під моїм наглядом був, було б по іншому, а так — хвилювався дуже. Я його навіть просив не їхати. Але він дорослий, свою голову має. Воював на харківському напрямку. Пів року там побув. Він штурмовик, мав поранення. У них був випадок, коли пів сотні бійців пішли на штурм, то лише чотирьох їх звідти витягнули. Через пів року син звільнився. Він громадянин Португалії, тому міг це зробити в будь-який час”.

Микола говорить, має сили для боротьби, бо знає, за що воює.

“Я народився тут і знаю, якщо не відстоїмо свою землю і не виженемо окупантів, то вся Україна може бути під окупацією. Звичайно, сили не вічні. Відчуваю втому. Два роки — це багато часу. Постійно носити по 30-40 кілограмів на собі, ходити по 8 кілометрів щодня, ганяти по болотах, по окопах, по посадках у мої 50 років вже трохи важкувато. Як командир, бачу: люди, які служать зі мною з перших днів, теж змінюються. Вони кожного дня бачать кров. Кожен, хто брав участь у боях, знає ціну життя”.

Микола Емануілов вірить у перемогу України.

“Треба вірити, інакше, за що полягло стільки хлопців? Надіюся, що перемога буде дуже скоро. Бачу Україну багатою державою, в якій не треба людям виїжджати на заробітки. Думаю, в Україні буде так, як за кордоном. Коли закінчиться війна, то, насамперед, відісплюся дві доби. Де житиму, покажуть обставини. У майбутньому хочу щось робити в Україні, може, бізнес якийсь маленький засную. На старості хотів би жити тут, де народився і виріс. За кордоном добре, поки молодий, а пізніше вже не так добре”.

Сумну новину повідомив міський голова Шумська Вадим Боярський.

“Олександр пішов служити добровольцем в штурмову бригаду Національної поліції України «Лють», щоби знищити ворога та захистити Україну. Був дбайливим сином та онуком, хорошим другом та односельчанином. Загинув патріот та воїн, який мужньо та сміливо боронив рідну землю. Вічна пам’ять та слава воїну! Про зустріч тіла загиблого та чин поховання у міській раді обіцяли повідомити згодом…!, – йжеться у повідомленні.

Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям та бойовим побратимам.

Про це інформує Вишнівецька ОТГ.

“Знову трагічна звістка прийшла у Вишнівецьку громаду…

Виконуючи свій військовий обов’язок по захисту Батьківщини, 5 червня, у бою на Донеччині, від мінометно-артилерійського обстрілу загинув житель с. Федьківці, солдат Кукуруза Володимир Васильович, 20.07.1995 р.н.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення він “штурмував” військомати з бажанням йти на боротьбу з окупантом, хоча мав проблеми із здоров’ям.

11 березня 2022 року Володимир став військовим, гранатометником механізованого батальйону військової частини А0222.

Щирі співчуття рідним і близьким Володимира… Про чин похорону і прощання із Захисником України повідомимо додатково.

Вічна слава і вічна пам’ять Герою-Захиснику!”, – йдеться у дописі.

Український військовий, родом з Білорусі, Ляшук Данііл загинув, захищаючи Україну від російських загарбників.

Про це повідомили військовий капелан Хаджимурад Путілін та бойова група “Вендетта”, яку очолював Ляшук.

Під час перебування на фронті “Моджахед” двічі отримував поранення. Вперше — ще 2015 року під час бойових дій у районі станиці Луганської. Вдруге — вже у серпні 2022 року під час виконання бойового завдання.

Ляшук Данііл з позивним “Моджахед”: що про нього відомо
Данііл Ляшук народився у місті Брест у Білорусі. У 14 років переїхав до Криму, де здобув освіту моряка у СевНТУ (Севастополь).

Після анексії Криму Росією 2014 року став на захист України в лавах добровольчого батальйону, що діяв на сході України в зоні ООС (АТО). 19 січня 2015 під час бойових дій у районі станиці Луганської “Моджахед” отримав тяжке поранення.

У тому ж 2015 році Данііл Ляшук був затриманий у кримінально-політичній справі проти батальйону “Торнадо”. Ляшуку були представлені звинувачення у низці важких злочинів, які він відкида. Данііл Ляшук наголошував, що не знав про кримінальні мотиви Руслана Онищенка (колишній командир батальйону “Торнадо” – ред.) та його заробітки на контрабандних потоках.

У червні 2021 року Данііл Ляшук був звільнений за рішенням суду. Після початку повномасштабної війни Росії проти України 24 лютого 2022 року “Моджахед” знову пішов на фронт. Спочатку білоруський доброволець захищав Київ та передмістя столиці. Навесні 2022 року брав участь у боях за Харків. У липні 2022 року офіційно вступив до лав ЗСУ. Був направлений на захист Миколаївщини. Проводив диверсійні роботи на території тимчасово окупованої Херсонської області.

У серпні 2022 року під час виконання бойового завдання “Моджахед” отримав друге тяжке поранення живота, легень та печінки. Попри це, разом зі своєю групою військовий зміг взяти у полон двох російських солдат.

Після низки операцій та реабілітації Данііл Ляшук знову пішов захищати Україну, одночасно займався волонтерством і музикою.

Він уже майже рік бере участь у бойових діях, одночасно виконуючи службові обов’язки керівника. Оксен розповів Вікнам, як почав готуватись до великої війни ще до свого народження, як сьогодні “рухає” наукові дитячі проекти зі зброєю в руках та чому став амбасадором кампанії захисту слуху українських військових громадської організації Відчуй.

— Ви пішли служити добровільно. Скажіть, коли ухвалили це рішення? Пам’ятаєте, де це було і кому першому сказали про це?
— Участь у війні проти імперії, не по своїй волі, я почав брати за тиждень до свого народження. Саме тоді КДБ заарештувало мого батька — ученого, інтелектуала, видатного філософа-логіка, дуже сміливу і чесну людину Василя Лісового.

За свою інтелектуальну діяльність він отримав загалом 11 років тюрем і заслань у Сибір. Відповідно я ріс в атмосфері війни у формі інтелектуального спротиву імперському суїцидальному абсурду, мав чітке розуміння логіки розгортання суспільних процесів та ціннісні орієнтири.

Тож початок збройної фази цієї війни для мене було лише питанням часу. Хотілося лише, щоб це було за мого життя, щоб дітям не довелося займатись цією проблемою.

Усім моїм близьким було завідома зрозуміло, який вибір я зроблю. Вони його, безумовно, підтримували. Діти і дружина сказали, що не поїдуть нікуди з країни, і з першого дня цієї фази війни готувалися захищати Київ.

— Ви служите у Десантно-штурмових військах ЗСУ. Які завдання доводилось виконувати вам?
— Функції ДШВ в цій війні — захоплення й утримання важливих позицій, населених пунктів, об’єктів чи рубежів до розгортання основних військ.

Наша 95-та бригада з початку війни була на Сході, в районі агломерації Слов’янськ — Краматорськ — Дружківка. Мене як добровольця запросили до бригади в травні, оскільки той період, якщо м’яко і без подробиць, був важким.

Хто пам’ятає тодішню карту бойових дій, то вона мала вигляд у тому районі, як роззявлена паща. Нею росіяни хотіли проковтнути відразу всю агломерацію, оточивши донецьке угрупування ЗСУ. Це було б катастрофою.

Нашим завданням було тримати верхню, північну клешню оточення, відтискаючи окупантів від Слов’янська в бік Ізюма. Для них успіх на цьому напрямку був надважливим завданням, оскільки це угрупування ЗСУ було одним із найбоєздатніших, а міста мають високе стратегічне значення.

Вони бісились від нашого спротиву і кидали на цю мету всі сили й засоби. Зараз можна говорити про бої, що велись навколо Довгенького, Долини, Краснопілля, в лісах Святогірського заповідника.

На всіх цих “нулях” мені доводилось бути. Було багато статичної інженерної роботи. Завдання було закопатися, вгризтися в землю і не відступати ні за яких обставин.

Утримувати ці рубежі було важко через домінування росіян в артилерії. Тактику вогняного валу відчув на собі в Долині. Уже внутрішньо попрощався з життям, а тепер шкодую, що не записав аудіо. Бо це ні з чим не порівняти.

Восени ситуація змінилась, почалась дещо інша робота. Штурми, зачистки населених пунктів. Це не набагато легше, але емоційно приємніше. Усе ж таки рух вперед і звільнення своєї землі.

— Служба на фронті та обов’язки директора МАН — як вдається поєднувати?
— Я доброволець, виконую всі бойові завдання командира підрозділу, але не отримую заробітну плату від ЗСУ, а зберігаю своє основне місце роботи.

Службові обов’язки я виконую дистанційно. Відпрацьовувати всі наради, документи та рішення за наявності Starlink і досвіду роботи організації в умовах пандемії — взагалі не питання.

Плюс горизонтальна система управління забезпечує вищий рівень стресостійкості організації. А найголовніше — суперкоманда МАН. Мої заступники та керівники проектів — професійні й ціннісно орієнтовані люди.

Для нас робота — принциповий фронт. Ми не дамо ворогу позбавити наших дітей можливостей інтелектуального зростання і соціального розвитку.

Попри все, ми провели всі заплановані заходи, досягли виконання стратегічних цілей 2022 року. Кількість учнів і педагогів на наших програмах зростає. Окрім того, відкрили видавництво дитячого нон-фікшну.

Запустили інформаційну МАН-платформу. Модернізували експозицію Музею науки на ВДНГ і відкрили його двері для дітей. Запустили першу освітню франшизу Genius Ukraine.

Та навіть експерименти дітей відправили на МКС для досліджень в умовах мікрогравітації. Головне — зберігаємо контакт з нашими учнями, хоч де вони є зараз територіально. Усі вони — наші.

Україна через нашу організацію зберігає зв’язок і опікується ними. Пропонує їм можливості. Виконує перед ними зобов’язання. Вони мають відчувати, що Україна любить їх, вважає їх своїми. І вони, я вірю, повернуться збагачені новим досвідом, знаннями й мотивацією.

— Поділіться, які освітні проекти зараз у роботі?
— Моя мрія — осередок наукової, громадянської й підприємницької освіти в кожному великому селі й малому містечку. Зараз розроблений концепт малих мобільних освітніх просторів, відібрані методики, сформована команда проекту, розпочата робота з пошуку грантів.

У новому 2023 році сподіваюся розпочати пілот. Також разом з Інститутом філософії розпочато створення унікального простору для дітей, де через осмислене читання книг ми розвиватимемо в дітях емоційний інтелект, креативність і критичне мислення.

Це буде фантастичний простір у фантастичному місці, в самому серці Києва. Авжеж, розвиватимемо розпочаті торік проекти: Програма шкільних космічних експериментів SSEP, олімпіада Genius і ще багато різних нових та добре відомих можливостей для розвитку дітей і творчих активних педагогів.

— На вашу думку, які галузі в українській науці вийдуть на перший план після нашої перемоги? Чи маєте вже стратегію розвитку дитячих досліджень у цьому контексті?
— Ми як організація, чиїм продуктом є творчі, мотивовані, професійно і ціннісно зорієнтовані, цілеспрямовані, озброєні науковим інструментарієм пізнання молоді люди, прагнемо орієнтувати їх на нагальні та перспективні прикладні проблеми.

Україна в найближчій перспективі вирішуватиме великий масив екологічних та безпекових проблем: перероблювання відходів, знезараження вод і ґрунтів, розмінування, рекреація та ряд інших.

У контексті відбудови країни буде запит на нові будівельні матеріали, зокрема отримані шляхом перероблення, швидкі будівельні технології, нові логістичні й управлінські рішення в галузі будівництва.

Питання інфраструктурних рішень, енергетики, менеджменту будуть суперактуальними. З огляду на нову глобальну і регіональну роль України, зросте необхідність в генеруванні та швидкому освоєнні технологічних рішень в галузі ВПК, авіації та ракетобудуванні.

Інтелектуалізація армії відкриє широкий спектр можливостей для розумної молоді і в технічній, і комп’ютерній, і в управлінській та економічній сферах. Армія стане потужним соціальним ліфтом.

І, безумовно, з’явиться великий масив гуманітарних проблем — прикладних та екзистенційних. Наріжною буде проблема здоров’я. Війна, на жаль, калічить фізично та психологічно. Часто навіть непомітно для тебе самого.

Це надзвичайний повоєнний виклик. Психологічна і фізична реабілітація, адаптивні технології, протезування, реінтеграція в суспільство бійців, психологічний супровід родин загиблих тощо.

Перелік проблем в соціальній сфері та економіці навіть перелічувати не буду. А ще є базисні філософські питання: пошук сенсів, цілей, новітніх суспільних формацій і принципів взаємодій, переосмислення цінностей.

Генерування на основі цих осмислень нових візій майбутнього та стратегій глобального і локального рівня. І, на основі глобально інтегрованих національних стратегій, формування нових освітніх парадигм для всіх галузей освіти.

Усе це завдання для інтелектуалів. Для нашої молоді. На багато десятиліть. Та великі шляхи з малих кроків починаються. Перших досліджень, іноді наївних. Ближчих до гри, ніж до науки.

Але фокус уваги дитини чи підлітка спрямовується на розв’язання проблем, що поруч, на їхній пошук і водночас на пошук власної місії та конструктивної мети свого існування. От так і граємось.

— Які навички з довоєнного життя вам стали у пригоді тепер на фронті?
— Туризм, спорт, азарт поєдинку, навички життя в природі й невибагливість до їжі та умов. Ще мінімальні технічні навички та уміння облаштовувати простір. На кожному окопі стараюсь хоч кілька “зірок” отримати.

— Як допомагає науковий досвід у військовому житті?
— Критичне і логічне мислення. Воно ніде не зайве.

— Ви є амбасадором кампанії Чуєш? Плюс. Плюс громадської організації Відчуй. Це про захист органів слуху військових. Розкажіть, чому це важливо?
— Ми схильні недооцінювати своє багатство, поки не втрачаємо його. Моя мама чудова, добра людина, талановитий педагог, зараз страждає від часткової втрати слуху.

В її віці важко користуватись слуховим апаратом. І вона, і ми, її діти та онуки, позбавлені розкоші нормального спілкування. Доводиться постійно кричати. Вона дуже страждає через те, що не бере участі в сімейних розмовах.

А в її віці спілкування — це життя. Така доля очікує багатьох, хто отримав акустичні травми, мікроконтузії та контузії. Здебільшого цьому не приділяють уваги. Особисто я навіть з “нуля” не евакуйовувався.

Про це навіть говорити соромно. Поболіла голова пару днів, слух відновився за тиждень — та й добре. Руки-ноги на місці, голова є, нічого не тече — працюємо. І так не раз і не два. Не лише на “нулі”, а й на полігонах, стрільбищах.

Потім воно вилізе наслідками, але більшість не стане навіть говорити про це, бо, самі розумієте, люди втрачають ноги, руки, життя, а тут у когось у вусі дзвенить… А проблеми, які будуть потім, — то таке.

Вони ж потім будуть, потім і вирішуватимемо. А потім може бути пізно, дорого і довго. Поінформованість і адекватна оцінка наслідків — важлива мета цього проекту, водночас із реабілітацією та запобіганням.

— Правильно розуміємо, що контузія — це завжди травматизм органів слуху. Чи є інноваційні рішення, як можна запобігти цьому?
— Контузія здебільшого передбачає акустичну травму. Захист органів слуху може понизити силу контузії та полегшити наслідки.

Як приклад, розповім ситуацію: нещодавно двоє хлопців зачепили розтяжку. На щастя, вони залишилися живими, але отримали контузійні травми тканин та кісток від вибухової хвилі. Зауважте, від хвилі, а не уламків.

Уявіть собі, наскільки сильною є дія вибуху, якщо вона спроможна розірвати тканини й перебити кістки. А можете уявити, що відбувається з органами слуху, коли вони підпадають під дію такої сили та потужного звуку?

Однозначно, це несе за собою негативні наслідки для слуху військових.

Особисто я часто знімаю навушники, бо вони мені заважають. Водночас звукові фільтри можна використовувати й разом із навушниками, й окремо. Це значно знижує ризики.

— А як працюють ці індивідуальні фільтри захисту?
— Фільтри спрацьовують, як губки. Блокують (“вбирають” у себе) надгучний звук силою до 160 децибелів. Ось, наприклад, наша з вами розмова — орієнтовно 60 дБ.

Звуки пострілів, залпи артилерії, серії вибухів, розриви снарядів поряд, ударні хвилі — це діапазон від 140 дБ і вище. Наслідки звуків такої потужності — шок, контузія, можливий розрив барабанної перетинки.

Великий плюс таких пристроїв — вони реагують саме на звуковий пік. У нормальних “робочих” умовах абсолютно не заважають, дозволяють чути все, що відбувається навколо, вільно спілкуватися.

— Ви їх випробовували? Які переваги, якщо порівнювати з тими ж тактичними навушниками?
— Я особисто випробував поки лише на стрільбищі. Це зручно й ефективно. Моя проблема виникла внаслідок того, що, перебуваючи на СП, постійно знімаєш навушники, щоб адекватно оцінювати шуми й розуміти виходи.

Мінометні та РСЗОшні виходи прораховуєш в плані “по нас” — “не по нас”. І навушники цьому заважають, якось ніби вирівнюють звук виходів і польоту.

Ти їх знімаєш, а тут танчик чи СПГ. Від них вихід вслід за снарядом прилітає. Тому такі штуки дуже корисні.

Громадська організація Відчуй уже передає перших 2000 фільтрів штурмовикам, арті, танкістам, ППОшникам та паралельно оголошує збір на нову партію. Тому кожен може долучитись та допомогти захистити слух захисників та захисниць для мирного життя.

— Оксене, чого вам особливо гостро не вистачає з мирного вчора?
— Планування свого життя. День, тиждень, місяць, рік. Дуже важко дається. Зі зрозумілих причин команди доводяться в останній момент. І ти, намазуючи бутерброд, не знаєш, чи встигнеш його з’їсти.

А враховуючи необхідність працювати на двох фронтах, нічого важливого не випускати з поля зору, але при цьому мати проблеми з плануванням… Це підвищує ризики й трохи бісить.

— Найперше, що зробите після нашої перемоги?
— Доживімо до неї. До того часу може багато чого змінитись у пріоритетах. Та й перемога для мене бачиться дещо інакше. Війна для мене не у 22-му почалась і не в 14-му. А в 1972-му.

Те зло, яке ми долаємо зараз у збройній боротьбі, зароджувалося з мільйонів компромісів, слабостей, боягузтва, підлості та дурості кожної окремої людини.

Тому перемогою я вважатиму формування суспільства, де домінують інтелектуальні, високоморальні й дієві люди, а соціальні конструкції, які вони будують, будуть стійкими й до зовнішніх випробувань, і до внутрішньої моральної корозії. От тоді переможемо, заспокоїмось і вип’ємо за всіх живих та полеглих.

Дізнатись більше та записатись на консультацію, а також долучитись до фандрейзингу на придбання індивідуальних фільтрів захисту органів слуху українських військових у межах слушної кампанії Чуєш? Плюс. Плюс. можна тут.

Довідково: громадська організація Відчуй з 2011 року системно займається реабілітацією, допомогою, соціалізацією, реалізацією прав дітей і дорослих із порушеннями слуху та їхніх родин, а також плекає культуру турботи про власний слух.

Син — засновника агрохолдингу Райз і чоловіка, який входив у перелік 200 найбагатших українців.

Доларового мільйонера.

Його статки оцінювали в 291 мільйон доларів.

Але торік у січні Григорій Цехмістренко, громадянин Канади і той, кого в нас люблять називати мажором, повернувся в Україну, і в лютому став медиком-добровольцем.

В ніч на 14-15 січня 28-ми річний Григорій загинув у Бахмуті.

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЮ.

Бойовий офіцер з нагородами дезертирував з Французького легіона, щоб захищати Україну. Івано-франківця Стаса Чечка повномасштабна війна застала в іноземній армії, тож не вагаючись, він кинув усе і приїхав додому. У боях на Луганщині був поранений і випадково зняв цей момент на телефон, йдеться в ТСН.

Французське громадянство та безхмарне майбутнє у нього були майже в кишені. Івано-франківець Стас Чечко реалізував свою мрію – служив у Французському легіоні. За майже 8 років в армії елітних бійців дослужився до офіцера. За участь у військових операціях отримав 6 нагород. 23 лютого все змінилося. Легіонери були на польових навчаннях, як раптом отримали наказ – негайно повертатися до казарм. “Це було навчання з танками. Десь 800 військових з різних частин було. В якийсь момент зупиняють всю “війну” і кажуть: всі повертаються в казарму, без якогось пояснення. Це було дивно, всі повязали це з “ковідом”, – розповідає Стас.

Зранку Стаса розбудив дзвінок з обстріляного Івано-Франківська з повідомленням про повномасштабну війну. Стас не вагався ані хвилини разом з товаришем, теж українцем, написав рапорт з проханням розірвати контракти – відповідь приголомшила. “Ми військовозобов’язані Франції і не маємо права воювати за іншу державу, навіть якщо це твоя батьківщина. Хотілось плюнути йому в лице. Чувак, що ти там читаєш?! Там бомблять мою країну, де я народився. А ти читаєш мені статут Франції?!”, – обурюється українець.

За дезертирство з Французського легіону загрожує до 5 років ув’язнення, каже Стас. Однак чоловіка це не зупинило, кинув усе і як турист таки дістався України. “Я би себе зненавидів, якщо би я так не зробив. Нехай пафосно, але це – моя батьківщина. Я – чоловік. Я маю захищати”, – переконаний він.

Перші кілька місяців Стас служив у полку спецпризначення Нацполіції, а потім перейшов до лав ЗСУ. Офіцер-легіонер став простим солдатом-кулеметником. Попри багаторічний досвід багато чому довелося вчитися заново. Особливо моторошно було, зізнається екслегіонер, коли вночі били вороні танки. “Стрьомно – ти чуєш виліт, рахуєш декілька секунд і думаєш, прилетить в тебе чи ні. Я намагався вирахувати цей танк. Ось ці моменти – ти розумієш, що ти не готувався. Професійна армія, вони мали би ці питання прорахувати вперед, бо думаю, у них ніколи не було такої війни з такою армією”, – каже Стас.

На передовій він часто знімав мотиваційні ролики і одного разу, йдучи у бій за електростанцію на Луганщині, теж увімкнув камеру телефона. За кілька хвилин в нього поцілив снайпер. “Подивився тільки через 2 доби, моторошно було. Перед тим, як подивитися, я прокручував собі у голові цей момент: скільки часу це відбувалося, біг, червона пляма на нозі, біжу, падаю, знову встаю, біжу. Оце прокручую і думаю: це було десь хвилина- хвилина 30. І потім я дивлюся це відео – від моменту пострілу до укриття – це 3 секунди”, – каже він.

Лікувався у Дніпрі та Івано-Франквівську, а нині – знову на фронт. Після перемоги Стас планує з армією зав’язати і хоч вірить, що французький уряд переслідувати не буде, вирішив залишитися вдома в будь-якому випадку. І саме тут, у державі за яку воював, будувати нове життя та сім’ю.

Загибель японського громадянина, який вступив до лав ЗСУ та брав участь у бойових діях в Україні, підтвердив уряд Японії.

Про це йдеться у заяві МЗС Японії, пише Kyodo News.

Доброволець з Японії загинув в Україні 9 листопада. Генеральний секретар кабінету міністрів Японії Хірокадзу Мацуно повідомив журналістам по його смерть сьогодні, 11 листопада, після того, як уряд країни перевірив інформацію про загибель японського громадянина.

Мацуно також нагадав, що японський уряд неодноразово озвучував рекомендації для своїх громадян негайно залишити територію України та утриматися від поїздок до країни.

“Спікер” був добровольцем “Правого сектору”. Брав участь у захисті Красногорівки, Пісків, Авдіївки.

Як раніше повідомляло “Діло”, Витвицького і його побратима, який також загинув, не визнали загиблими на війні, бо вони були добровольцями.

У “Спікера” залишилась дружина та маленька донечка. Зараз сім’я добивається від держави справедливості.

Хоча Кабмін за наполяганням Президента прийняв Указ про пенсійне забезпечення членів родин загиблих добровольців на рівні із військовослужбовцями, Пенсійний фонд відмовив у нарахуванні пенсії дочці воїна – Наді.

“Перше, що не влаштувало у документах – наявність довідки про статус члена сім’ї загиблого, а не посвідчення. Очевидно, у пенсійному фонді не відомо, що 6-літня дитина не може отримати посвідчення.

Друге – відсутність стажу. Очевидно, у пенсійному фонді не розуміють, що доброволець воює 2014-2018 р.р. без заробітної плати і не може робити відрахування”, – коментує дружина загиблого Олександра Гончарук.

У Києві внаслідок хвороби помер воїн Збройних сил України Віктор Давиденко, який у 2014 році добровільно пішов в армію, аби захистити Батьківщину від російської агресії.

Про це на своїй сторінці у Facebook написав офіцер ЗСУ, полковник Анатолій Штефан (Штірліц). Він також зазначив, що у померлого воїна залишилася мати.

“На жаль, врятувати не вдалося… Віктор “Дава” Давиденко, добровольцем прийшов у 2014 році в один з розвідувальних підрозділів 72 ОМБр… Вічна пам’ять, побратиме. Ти був гарним воїном та гарним другом”, – написав захисник.

За словами Штефана, прощання із Давиденком відбудеться біля моргу №2 на вулиці Петра Запорожця 26 у Києві 3 листопада о 12:00. Поховають Героя в селі Вороньків Бориспільського району Київської області.

На Донбасі загинув 22-річний боєць-доброволець. Про це повідомляє перша окрема штурмова рота “Правого сектору” на сторінці у Facebook.

“Сьогодні внаслідок ворожого артилерійського обстрілу загинув боєць першої окремої штурмової роти ДУК ПС (добровольчого українського корпусу “Правого сектору”, – ред.) – друг Хитрий”, – йдеться у повідомленні.

“Його бойовий дух вражав. Завжди врівноважений, впевнений у своїх діях та розсудливий боєць-доброволець не раз ставав командиром позицій та ніс на собі велику відповідальність”, – зазначили у повідомленні роти “Правого сектору”.

Про це він розповів в інтерв’ю «Вголосу».

«Забезпечення покращувалося, а колись навіть бронежилет не давали. Та й держава взагалі ні зброї, ні одного патрона добробатам не дала – здобували у боях у ворога», – розповів він.

І додав: «Я ж розумію все і тепер я вже як голова спілки учасників АТО Городоцького району їжджу на фронт з допомогою для хлопців».

Проте зазначив, що одного таки не розуміє: чому в Україні, де тривають реальні бойові дії, військових вчать з підручників 50-х років? При цьому переконаний: треба випускати офіцерів-патріотів, не лише спеціалістів. Бо частині радянських генералів на все, що відбувається, плювати.

У Тернополі, 28 січня, на Збаразькому кільці десятки містян зустріли тіло Олега Литвинця. З квітами, лампадками та прапором України провели учасника Євромайдану, добровольця полку «Азов», до його домівки. Про це повідомляє прес-служба Тернопільської єпархії ПЦУ з попереднім посиланням на «Терен».

Згодом, автомобіль вирушив у Підволочиськ, де земляки попрощалися з добровольцем біля стели Ангелові. Далі, загиблого героя доправили у його рідне село Скорики, де його поховали.

Зазначимо, що Олег Литвинець потрапив у ДТП напередодні Нового року поблизу Києва, куди їздив на роботу. Майже місяць лікарі боролись за його життя, проте врятувати так і не вдалося. В Олега залишився тільки брат та двоє донечок-школярок.

Про це він розповів в інтерв’ю «Вголосу».

Воїн зазначив: колосальну різницю між добровольчим батальйоном і підрозділом ЗСУ відчув саме під час «перемир’я».

«Одного разу ми передали точні координати ЗСУ тих позицій, з яких ворожі «гради» бомбили місто. Та згодом не почули від них жодного пострілу. Опісля  запитали: «Чому мовчали? На тих позиціях ж був «Моторола»!» У відповідь почули: «Ми під присягою: відкрили б під час перемир’я вогонь, потрапили б під статтю», – зізнався він.

Та додав: «Хоча згодом хлопці з ЗСУ таки віддали нам два «урали» зі словами: «Ми стріляти не можемо, а ви можете».

Про це повідомляє “Галицький кореспондент”.

Голова ГО “Об’єднання воїнів та волонтерів “Галицькі леви” Роман Дорожівський розповів, що Сергій Гундер був родом з Харківщини, але останні 10 років жив в Івано-Франківську.

Зазначається, що він неодноразово брав участь в бойових діях на Донбасі. Сергій отримував поранення, однак знову подався на Схід.

Ще вчора ми з ним розмовляли. Він мені скинув смс-повідомлення, що їм там потрібно. А сьогодні в 09:00 в нього влучила куля. Пряме потрапляння в серце. Смерть легка, заслужив в Бога. У нього в Драгомирчанах залишилась дружина та донька. Від першого шлюбу також, здається, є двоє дітей, – розповів Дорожівський.

Також він додав, що Сергій залишив йому довіреність, щоб він збирав документи для отримання житла.

За повідомленнями, міна потрапила бійцеві прямо в обличчя, але він вижив. Про це розповіла волонтерка Наталя Юсупова.

“Побратими зібрали йому гроші на похорон, а він вижив. Шансів практично не було. Лікарі сказали, що варіантів немає. А він на третю добу прийшов до тями і вижив! Коли я його вперше побачила, незважаючи на три роки проведених в госпіталі, у мене був шок. Але дізнавшись цю людину ближче, я зрозуміла, що таке сила духу і мужність”, – написала вона.

За словами волонтерки, український захисник ніколи не скаржиться і все переживає сам.

“Завжди знаходить час провідати таких же воїнів як і він”, – додала вона.