Про домашнє насильство часто воліють мовчати, терпіти, аби не виносити сміття з хати. Ця проблема актуальна не лише в Україні, а й інших країнах світу. Тема настільки делікатна, що іноді про неї не говорять. І даремно. Бо, звернувшись по допомогу, людина, котра постраждала від насильства в сім’ї, зможе назавжди скинути кайдани і розпочати нове життя. Власне, як це зробила наша героїня, яка знайшла сили дати відсіч насильникові, пише газета “Подолянин”.

Не побоялася дати відкоша
Знайти жінку, яка б розповіла про пережите, нелегко. Ті, котрі зазнали і душевних, і фізичних ран, не хочуть назагал говорити про пережите. Але пані Оксана (ім’я жінки та її чоловіка змінені з етичних міркувань – ред.) погодилася на розмову, пояснивши просто: “Роблю це заради інших людей, які переживають насильство в родині, але бояться змін”.

Оксана та Дмитро – однолітки. Познайомилися під час навчання у виші. Оксана здобувала філологічну освіту, а Діма – економічну. Понад два роки закохані зустрічалися, а потім хлопець освідчився. Відгуляли весілля, згодом здобули дипломи і будували плани на щасливе майбутнє. Оксана швидко зна­йшла роботу перекладачки в місцевій фірмі, а ось Дімі довелося не один місяць надсилати резюме в різні фірми та на підприємства. Він усе ніяк не міг знайти хорошу роботу, тому перебивався різними підробітками.

За два роки в молодого по­дружжя народився син-пер­віс­ток, а ще через два роки – донечка. Дмитро почав затримуватися з друзями і розпивати спиртне. Оксані доводилося тягнути на собі дім, дітей і роботу.

“Ви знаєте, як би мені не було фізично важко, але жодного разу не поскаржилася чоловікові й не дорікнула, що він мало заробляє і нічим не допомагає, – ділиться спогадами Оксана. – Гадала, що ось-ось знайде хорошу роботу, і все знову буде добре. В голові не вкладалося, що Діма поступово перетворюється на кривдника, можливо, не хотіла в це вірити. Спочатку були невинні дорікання: то речі не там складені, то їжа недосолена.

А потім понеслося. Чоловік почав часто зазирати до чарки і повертатися додому напідпитку. От тоді слів не добирав і всіляко мене принижував. А одного разу підняв на мене руку. Правда, наступного дня на колінах просив вибачення. І я вибачила, бо боялася залишитися сама із двома дітьми. Деякий час ми жили спокійно, доки побиття не повторилося знову, а потім – знову і знову. Довго я мовчала, не зізнавалася про побої ні батькам, ні подругам. Доки не натрапила на сповідь жінки, яку чоловік мало не вбив. Її діти могли залишитися напівсиротами. Ви знаєте, ця розповідь настільки мене вразила, можливо, я навіть приміряла на себе роль героїні й вирішила діяти негайно.

Перше, що зробила, – знайшла психолога в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Після бесіди з ним я визнала, що треба розлучатися і готова до цього кроку. Навіть оцінила ризики, що чоловік буде ставитися ще агресивніше­, коли дізнається про таке моє рішення. Але вирішила не відступати. Із психологом склали детальний план безпеки. Насамперед мали відправити дітей до безпечного місця, аби чоловік не скоїв із ними лиха або не шантажував мене ними. Домовилася про путівки до дитячого табору. Коли син із донькою туди поїхали, мені стало спокійніше, і я видихнула. Чоловік і надалі продовжував вчиняти насильство, тиснув психологічно, але руки не піднімав. Можливо, щось відчував. Зовні я трима­лася, як завжди, нама­галася бути лагідною і боялася бодай чимось виказати свої плани. Непомітно, щоб не кидалося в очі, забрала з квартири прикраси і документи: на квартиру, свідоцтво про наро­дження дітей, паспорти то­що. Усе це віддала подрузі на зберігання. Частково забрала одяг дітей і свій. У центрі мені знайшли юриста, який мене проконсуль­тував і до­поміг скласти позовну заяву. Од­ного вечора я повернула­ся додому і сказала чоловікові, що їду до подруги в інше місто, мов­ляв, тій потрібна моя допомога. Він почав щось бурмотіти під носа, але, ос­кільки був під градусом, швид­ко заснув і не встиг відреагувати.

Я справді поїхала до іншого міста і вже звідти подала заяву на розлучен­ня. Чоловікові надійшла повістка до суду. Процес, який дарував мені свободу, стартував. Дивно, але саме розлучення відбулося відносно легко і швидко. Чоловік спочатку намагався зі мною поговорити, просив вибачення, прикривався дітьми, мовляв, як йому нас не вистачатиме, каявся за скоєне і обіцяв виправитися. Але я була непохитною, розуміла, що такі, як він, не змінюються. Діти також мене підтримали, адже неодноразово були свідками того, як тато бив мене у них на очах”.

Іноді краще хірургія, аніж терапія
Понад 15 років домашньому насильству чинять опір психолог Кам’янець-Подільського цент­ру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталій ПОЛІЩУК разом із колегами. Вони є учасниками різних тренінгів, які проводили як міжнародні експерти, так і українські. Чоловік каже, що активну увагу темі домашнього насильства почали приділяти декілька років тому, і пов’язане це із законодавчими змінами.

У Кам’янці-Подільському на початку серпня на базі центру запрацювали дві мобільні бригади соціально-психологічної допомоги особам, постраждалим від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. До складу, крім психолога, вві­йшли ще соціальні працівники і водії. Фахівці мобільних бри­гад – це люди, які вміють побудувати довірливі стосунки з постраждалими.

“Модель роботи мобільної бригади, коли спеціалісти можуть виїжджати і надавати допомогу в будь-­якому зручному місці для людини, яка зазнала насильства, нова й унікальна, – пояснює директорка ЦСССДН Еліна Ковтун. – Її 2016 року започаткувала агенція ООН – UNFPA. Нині створення мобільних бригад підтримує держава, їхня робота закріплена на законодавчому рівні Постановою Кабміну. Завдання бригади обширне. Насамперед вони планово або екстрено реагують на звернення про випадки насильства. Надають психологічну консультацію та підтримку постраждалим від насильства, розповідають їм про їхні права та шляхи отримання допомоги, пропрацьовують план безпеки й оцінюють ризики, в разі потреби, скеровують постраждалих до спецзакладів, проводять інформаційно-просвітницьку роботу щодо запобігання насильству”.

Безкоштовно отримати допомогу можуть як постраждалі переселенці, так і мешканці громади. А ще люди можуть звернутися до фахівців по консуль­тацію телефоном за номерами: 096-033-20-29 або 095-033-20-29, щодня, від 09:00 до 21:00.

У дистанційному форматі спе­ціалісти можуть консультувати ще й постраждалих з окупованих територій чи місць активних бойових дій.

“За місяць роботи мобільна бри­гада вже здійснила 12 виїздів і прийняла у своєму центрі близько двох десятків людей, – розповідає Віталій Поліщук. – Більша частина звернень нині надходить від ка­м’янчан. Наша перевага – в мобільності та доступності до людини, яка зазнала домашнього насильства. Алгоритм такий: є інформація, ми виїжджаємо на місце, оцінюємо ситуацію. Якщо факт насильства підтверджується, проводиться оцінка ризику за 3-бальною шкалою: низь­кий, середній і високий. В разі середнього чи високого з людиною спільно складається план безпеки, тобто детально розписується, що робитиме в разі повторного вчинення насильства. За місяць роботи план безпеки поки не склада­ли, бо в ситуаціях, на які виїжджали, мали низькі ризики. Реальних повідомлень зафіксували сім. Люди не бояться говорити, і це вже позитив”.

За словами Віталія Аркадійовича, найчастіше зустрічається психологічне насильство. Фізичне одразу впадає у вічі, і не всі кривдники афішують такі речі, бо не хочуть, аби про це дізналися інші. На третьому місці – економічне.

“Є ще сексуальне, на мою думку, достатньо поширене, але воно замовчується. Часто одружені чоловіки переконані, що дружини їм зобов’язані за першим покликом. Це і є сексуальне насильство, коли контакт без згоди або коли людина перебуває в стані зміненої свідомості – алкогольного чи наркотичного сп’яніння, під впливом медикаментів тощо. Про такі речі рідко говорять, але вони є”, – зазначив він.

Віталій Аркадійович не один рік допомагає людям, які постраждали від домашнього насильства. Переважно це жінки та діти, рідше – батьки, які потерпають від дорослих дітей: “У більшості людей, які зверталися по допомогу, така ситуація в родині формувалася роками і стала хронічною. Взаємодія між членами подружжя тривалий час будувалася на насильстві. Коли починаєш із такими випадками працювати, в жінок виникає відчуття, що в разі вирішення проблеми їхня сім’я розвалиться. Тож роблять крок назад і не сприймають насильство як проблему. Мотивують так: “Дзвонила, бо хотіла налякати чоловіка. Але загалом він у мене нормальний. Правда, коли вип’є, може і вдарити. Але п’є нечасто”.

Ми звикли оцінювати людей через призму власних уявлень. Тому знайомим чи друзям, які знають про насилля, але самі мають нормальні сім’ї й стосунки, важко це зрозуміти. Ми з таким давно працюємо і робимо все можливе, аби зрушити ситуацію і змотивувати людину до змін. Особливо, коли є ризики для дитини, тоді використовуємо радикальніші методи. Бо насильство, вчинене при дитині або щодо неї, завдає удару. Вплив на психіку дитини не завжди очевидний і явний, як може здаватися на перший погляд. Коли в родині вчиняється насильство, діти намагаються знайти в своїй голові, умовно кажучи, “безпечне місце. Вони намагаються покращити стосунки з агресором, аби відчувати себе в безпеці. Це нормально і, можливо, один із небагатьох методів, які можуть дати результат. Але такі діти мають важчий психологічний стан, бо відчувають докори сумління, їм здається, що зраджують матір, почуваються безсилими, винними, бо намагаються бути в гарних стосунках із насильником, щоб убезпечити себе. Під час спілкування з дитиною, оцінюючи ситуацію, запитую:

– Тато тобі може щось погане зробити?
– Ні.
– Тато хороший?
– Ні.
– Тато поганий?
– Так.

Але в практиці був випадок, коли дитина себе вважала в безпеці, й раптом тато здійснив насилля і щодо неї. У такому разі дитина починає себе ототожнювати з мамою і бути з нею, як кажуть, в одній зв’яз­ці. Докори сумління зникають і замінюються страхом за себе і маму. Тоді дитині стає морально легше.

Чи може кривдник змінити­ся? Віталій Поліщук вважає, що гіпотетично – так, але в своїй практиці такого ще не бачив. Навпаки, чим активніше людина чинить опір, тим агресивніші методи використовує насильник. Тому часто хірургія краща, ніж терапія. За роки роботи може впевнено сказати, що іноді жінку стримує не сором звернутися по допомогу, а невпевненість у тому, що їй вдасться щось змінити. Іноді перспективу по­збавлення від насильства бачать гіршою і в темних тонах, аніж реальну ситуацію.

“Універсальних порад щодо запобігання насильству в родині немає, для кожного випадку вони індивідуальні. Але є загальні рекомендації, – продовжує психолог. – Насамперед варто усвідомити, чи готова людина щось змінювати. Буває, що все розуміє, але намагається заперечити, займається самообманом або продовжує грати роль жертви. Це така цілісна система, ти намагаєшся зовні туди потрапити, зруйнувати її, а вона все не піддається. Ніби довбаєш-довбаєш шкаралупу яйця, а вона все ніяк не розвалиться. На це складно впливати, але можливо”.

Далі людина, яка зазнала насильства, має оцінити, куди може рухатися: чи це будуть якісь кардинальні кроки, як-от переїзд до іншого міста чи навіть країни, чи самозахист. Коли готова до переїзду, треба ретельно підготуватися, знайти місце, подумати про документи, узгодити юридичні питання. Це бажано робити з людиною-помічником, яка би грала роль об’єктивного дзеркала. В ідеалі – це психолог. Бо люди без фахової підготовки досить суб’єктивно оцінюють події. Якщо людина готова до самозахисту, її треба цього навчити.

Коли в родині є діти, треба оцінити, як вони відреагують на початок спротиву чи конкретні кроки, котрі робитиме мама. Іноді жінка починає чинити опір, а діти тягнуться до кривдника. Діти не є повноцінними помічниками, але вони мають розуміти, що відбувається, і довіряти мамі, словом, допомогти їй допомогти їм.

І обов’язково перед тим, як жінку готувати до радикального кроку, треба попрацювати з її самооцінкою. Часто проблема може тягнутися ще від дитячих років.

Священника УГКЦ зі Львова вже двічі за рік притягують до відповідальності за домашнє насильство. Чоловік агресивно себе поводив з дружиною, матюкався до неї та погрожував розправою.

За скоєне 29 грудня суд оштрафував його на 340 грн, але на засідання обвинувачений не прийшов, пише ZAXID.NET з посиланням на вирок Шевченківського районного суду. Вперше його оштрафували за сімейне насильство весною 2021 року.

Тоді дружина викликала поліцію, бо її чоловік лаявся, шарпав її та погрожував фізичною розправою.

Якщо священник продовжить агерсивно поводитись з дружиною,, то в майбутньому суд заборонити йому наближатись до неї. Також сімейному насильнику загрожуватимуть громадські роботи, арешт на 10 днів, або ж навіть в’язниця.

Мешканці міста Ріо-Де-Жанейро (Бразилія) стали свідками сімейної драми, під час якої вагітна жінка намагалася втекти від свого розлюченого чоловіка через вікно.

Як повідомляє Daily Mail, цей інцидент сусіди подружжя зафіксували на відео та викликали поліцію.

На знятих кадрах видно, як 35-річна Марія Хосе кладе ліву ногу на вікно, але її чоловік, 32-річний Вітор Батіста, хапає її за голову і затягує назад у квартиру.

Поліцейські, які прибули на місце скандалу, заарештували чоловіка. Як виявилося, розлютився, коли виявив, що дружина написала записку з проханням про допомогу, і викинув її через вікно.

Потерпіла розповіла у Мережі, що чоловік протягом двох років спільного життя неодноразово бив її, погрожував їй та її чотирирічному синові від попередніх стосунків.
Він був ревнивим і дуже не поступливим, забороняв виходити на вулицю навіть заради роботи. Жінка пояснила, що, вистрибнувши з вікна, хотіла уникнути його подальших знущань.

Однак домашнє насильство щодо чоловіків є табуйованою темою, зазначають експерти. Тому часто жертви-чоловіки залишаються із проблемою сам-на-сам.

Молодий українець поділився з BBC News Україна власною історією на умовах анонімності. Далі – його пряма мова, доповнена коментарями експертів.

Розповідь записала кореспондентка ВВС News Україна Вікторія Жуган. Ілюстрації Дениса Корольова.

Не знаю, чи мої друзі про щось здогадувалися. На людях у нас усе було класно: усміхнені обличчя, компанія, купа грошей, щасливі і впевнені в собі. Ми об’їздили півсвіту разом. Адже у подорожах, на видноті, я міг її не боятися.

Головне було – не залишатися наодинці. Тільки нещодавно я зрозумів, що протягом 10-ти років моя колишня дружина мене ґвалтувала.

Іра була в мене першою. Нам було трохи за 20, коли ми познайомилися, і це вона запросила мене на побачення.

Мої батьки наказали піти з дому, як тільки почну з кимось зустрічатися. Тобто почати стосунки означало відмовитися від сім’ї та даху над головою; в один день я мав втратити все.

Це було страшно. Тож я зміг дозволити собі стосунки тоді, коли зберіг достатньо грошей, щоб жити окремо.

До того ж, мати встидалася мене і моєї зовнішності. У мене була дуже низька самооцінка.

Я не опирався, адже бити жінку – неправильно.
З Ірою були перші спроби сексу – хотілося ж. Але вони були не дуже нормальні: це було агресивно і боляче. Перший секс тривав близько 5 годин, і в мене потім усе боліло.

У неї була манія, що обов’язково мала бути сперма в кінці. Мене тягали доти, доки вона не з’явиться. В середньому це тривало від 1 до 2 годин.

У книжках пишуть, що секс – це приємно, а це ніколи не було приємно. У мене не було досвіду – я й думав, що так і має бути, і давав згоду.

Та незабаром я сказав “Ні”, але її це не зупинило. Це й була межа, коли це стало ґвалтуванням.

Що таке сексуальне насильство?

Сексуальне насильство – форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканості особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності. Таке визначення дає закон України Про запобігання та протидію домашньому насильству.

Як я опинився у пастці”

Я мав поїхати за кордон у тривале відрядження. Боявся втратити Іру, тож покликав її з собою і запропонував спочатку одружитися. Вона відмовила, але поїхала. Там усе і почалося.

Я був перевантажений роботою і хотів спокою, а вона почала вимагати сексу. Я погодився раз, погодився два. Вона говорила: “Мені хочеться, мені треба, тому ти повинен, давай, уперед, я вже давно чекаю”. Я відказував: “Ні, я не хочу, я хочу відпочити, я втомився”.

Спроби розійтися затягнулися на роки.
Тоді вона била мене, і я не міг нічого зробити. Вона нігтями роздирала мені шкіру до крові, в основному била кулаками. На обличчі ніколи нічого не залишала – чіпала тільки те, що сховане: груди, спину, руки.

Я не опирався, адже бити жінку було би неправильно й агресивно. Так мене виховали батьки.

Я відчував себе маленьким, слабким і просто не міг вирватися. Тож вона отримувала своє, зазвичай вона була згори.

Що робити, якщо ви – жертва домашнього насильства?

В Україні ви маєте право звернутися до поліції, до лікаря, до департаменту соціального захисту населення – уповноваженої особи з питань запобігання та протидії насильству, до центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, до суду, до центру безоплатної вторинної правової допомоги. Згідно із законом України, усі ці права однаково доступні як жінкам, так і чоловікам.

Більше інформації на сторінці кампанії “Розірви коло”. В організації додають, щоправда, що цих послуг в Україні поки що недостатньо, тож не 100% постраждалих можуть отримати допомогу. Чим більше буде звернень – тим більше державні органі будуть змушені реагувати на запит суспілтства.

Якось я спробував зняти для себе окремий номер у тому готелі. Але я не знав мови, тому на рецепції мене не зрозуміли. Я опинився у пастці.

Після роботи я боявся повертатися до готелю, тому лазив торгівельним центром аж до закриття, потім бродив вулицями. Це була осінь – холодно, мокро, а я ще й не взяв теплого одягу.

Через це у мене почалися інфекції сечових шляхів, простатит, температура. Та Іру це не зупиняло: я повинен був робити те, що вона хотіла.

Найгірше було у вихідні: це ставалося в суботу зранку і в неділю ввечері. Я рахував дні до повернення в Україну. Я думав, що на цьому наші стосунки завершаться – та я помилявся.

“Я намагався піти, але здався”

Я повернувся до батьків, а з Ірою не хотів не те що жити, але взагалі спілкуватися. Та спроби розійтися з нею затягнулися на роки.

Ми сварилися, я вимикав телефон, блокував її всюди, ховався, але вона приходила, сиділа під дверима, дзвонила, обіцяла, що все буде добре. І я щоразу до неї повертався, адже дуже боявся самотності.

Не те щоб я до того ніколи не був один, але після інституту всі розбігаються – тоді розумієш, що в тебе нікого немає.

Спочатку я часто пробував від неї піти, потім менше, а згодом здався. Вона домоглася одруження, хоча я вже й не хотів.

Іра ревнувала мене до всіх: і до друзів, і до сім’ї. Коли я кудись ішов, завжди мав віддзвонювати їй. “Навіщо я ходжу на якісь конференції, зустрічаюсь із друзями? Я повинен бути тут, поруч”, казала вона.

Вона нікуди не могла піти без мене – я був для неї якоюсь штуковиною, яка мала постійно її розважати.

Чому людина не розуміє, що вона – жертва насильства?

За словами кризової психологині, психотерапевтки і сексолога Юлії Клименко, людині важко буде визначити, коли хтось здійснює акт вторгнення у її межі (тобто насильство), якщо вона не усвідомлює скоїх психологічних меж – свого окремого “Я”.

Психологічні межі визначаються такими речами, наприклад, як система уявлення про себе, власні потреби,бажання, цілі та уявлення про способи їхнього досягнення, володіння певними речами та простором, які людина називає “своїми” (стіл, диван, кімната тощо). “Я” кожної людини формується в родині.

Спеціалістка зазначає, що так чи інакше, ми всі піддавались психологічному насиллю, особливо покоління посткомуністичного устрою.

Чому людина не розуміє, що вона – жертва насильства?

За словами кризової психологині, психотерапевтки і сексолога Юлії Клименко, людині важко буде визначити, коли хтось здійснює акт вторгнення у її межі (тобто насильство), якщо вона не усвідомлює скоїх психологічних меж – свого окремого “Я”.

Психологічні межі визначаються такими речами, наприклад, як система уявлення про себе, власні потреби,бажання, цілі та уявлення про способи їхнього досягнення, володіння певними речами та простором, які людина називає “своїми” (стіл, диван, кімната тощо). “Я” кожної людини формується в родині.

Спеціалістка зазначає, що так чи інакше, ми всі піддавались психологічному насиллю, особливо покоління посткомуністичного устрою.

Коли я робив “щось не те”, вона кричала на мене і била. Це ставалося раз на день чи раз на пару днів.

Що би не сталося – вона звинувачувала мене. Я постійно чув, який їй потрібен був чоловік, що і як він мав робити. Я був безсилий і робив усе, що вона вимагала, тільки б не накликати на себе новий сплеск гніву.

Пам’ятаю, як спускався сходами, сідав у машину й плакав. Вона проходила повз, помічала мене. Коли я повертався додому, вона казала, що їй дуже шкода мене, але вона не може зупинитись.

Тож наступного дня усе повторювалось. Що б я не робив і як би погано мені не було, це нічого не змінювало.

Я теж не подарунок. Щоб цього всього не бачити, я працював. По 10,12,14 годин, у вихідні і свята. Це легко: хтось п’є, а хтось працює.

Чому жертви насильства не йдуть від кривдників?

1.Люди, які виросли у сім’ї, де було насильство, не бачили інших прикладів і відтворюють поведінку батьків у своїх родинах.

2.Страх ізоляції та стереотипи: “А що скажуть сусіди”? “Дитина має рости у повній сім’ї”.

3.Перші етапи – психологічне насильство – важко розпізнати. Тож жертва поступово звикає і втрачає здатність оцінювати ситуацію та діяти.

4.Жертві немає куди піти, вона фінансово залежить від кривдника або знаходиться у вразливому положенні (наприклад, вагітність чи перший рік життя дитини).

Звернувшись по допомогу до державних органів, чує у відповідь “Це ваші сімейні проблеми” і опускає руки.
Ці та інші причини назвали Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних “гарячих” ліній ГО “Ла Страда-Україна” та Олена Кочемировська, радниця Фонду ООН у галузі народонаселення з питань запобігання і протидії гендерно зумовленого насильства.

“Я почав говорити й не міг зупинитись”

Коли ти всередині такої ситуації, то не усвідомлюєш, що із тобою відбувається. Ти не бачиш виходу і нікого не чуєш. Навіть не думаєш, що у тебе є можливість вирватися, це безвихідь.

Я робив те, чого не хотів, бо так звик. Я всім був “щось винен” і ніколи сам собі не належав. То я належав бабусі, то батькам – мені завжди здавалося, що ти маєш жертвувати всім заради стосунків.

Я жертвував собою, своїми інтересами і тоді мені здавалося, що це нормально. Тому мені ставало гірше.

Спочатку мені просто це не подобалося, а в останні 3-4 роки секс став викликати у мене постійні панічні атаки. Це ставалося тоді, коли Ірі вдавалося мене зловити і змусити.

Коли була паніка, я відштовхував її, ховався, вибігав, тікав із дому чи хоча би з кімнати. Я себе не контролював.

Іра вважала, що через мене у нас були проблеми із сексом. Тож раз на кілька років вона водила мене до сексопатологів.

Коли я говорив, що мені щось не подобається і що я не хотів (сексу. – Ред.), то мені говорили, що проблема в мені. Про побої і зґвалтування я мовчав.

Спеціалісти не розуміли, чому в мене панічні атаки і приписували транквілізатори. Я їх не приймав, бо вважав, що це занадто.

А для Іри ці ходіння були підтвердженням правоти. Я розповів (про насильство. – Ред.) уже перед розлученням. Я почав говорити й не міг зупинитись.

Куди в Україні звертатись чоловіку-жертві домашнього насильства?

За словами Альони Кривуляк із “Ла Страда-Україна”, в Україні немає притулків для чоловіків, що постраждали від домашнього насильства. У Міністерстві соціальної політики на запит BBC News Україна не надали інформації про притулки для чоловіків.

Тому пані Кривуляк радить чоловікам шукати притулки при церковних організаціях. Допомогу можна також отримативід правозахисних організацій. Серед них програма СЕТА, Міжнародний комітет захисту прав людини, організація “Розрада”, Ліга соціальних працівників України.

Гаряча лінія організації “Ла Страда-Україна” доступна 24/7 і надає допомогу як жінкам, так і чоловікам: 0 800 500 335 / 116 123.

В організації “Батьківський клуб” надають індивідуальні психологічні та юридичні консультації, направляють до профільних спеціалістів або в телеграм-групи взаємодопомоги батьків.

“Як я знайшов підтримку і вихід із ситуації”

Була осінь, я захворів на бронхіт і лежав із температурою 39-40°C десь два тижні. Протягом цього часу до мене ніхто не підійшов. Тоді я зрозумів, що моє життя нічого не варте, що ніхто й не помітив би, якби я здохнув прямо там.

Це був момент прозріння: жах, відраза, неймовірна кількість жалю до себе.

Я хотів комусь розповісти, але не знав, кому і як. Якось я поїхав до батьків, коли їх там не було, щоб побути наодинці.

Лазив в інтернеті і заліз у якийсь чат, який вискочив у рекламному вікні. Там усе анонімно, наче тебе й не існує: може правда, а може й ні.

Так я вперше озвучив те, що зі мною відбувалося. Я не знав тоді, що це насильство. Але відтоді я почав усе більше говорити “Ні”.

Спочатку це стосувалося дрібниць – мені важливо було не те що говорити “Ні”, а хоча би не мовчати. І щоразу я згадував про те, як два тижні хворів.

Згодом я знайшов сімейного терапевта, і це дало мені підтримку. Там давали час поговорити їй і мені, їй забороняли мене перебивати. Я почав розповідати про насильство.

Її це виводило, вона кричала, що це неправда. А через якийсь час запропонувала розлучитися.

Не думаю, що вона цього хотіла – це була її спроба заткнути мені рота. Але я знав, що в мене іншого шансу не буде.

В одному РАЦСі була черга, ми поїхали до іншого. Я думав, що треба встигнути, поки є можливість.

Ми встигли. Коли я забрав документи через місяць, це був найщасливіший день. Вийшло саме перед моїм днем народження. Це було класно.

Після розлучення я кричав їй: “Ти мене ґвалтувала”. А вона відповіла: “Я тебе ґвалтувала? Ну і що”.

Я не знав, що на це відповісти – і досі не знаю. Певною мірою вона визнала, але скоріше висміяла.

Я повернувся до батьків і поступово обмежував спілкування з нею. Кинув роботу і нікуди не виходив кілька тижнів. Боявся, що Іра десь на мене чатує.

Одного разу вона вкотре приїхала і почала стукати в двері, била по них, кричала. Мама сказала, що їй страшно. Я посміхнувся сам до себе: мамо, ти собі навіть не уявляєш…

Важливо зрозуміти: це тебе убиває

Я не збирав ніяких доказів і нікому нічого не розказував.

Теоретично – я міг розповісти батькам. Але ще з мого дитинства вони не вміли берегти секретів. Я не знав, як сказати друзям про те, що зі мною відбувалося.

Я шукав групи підтримки, але в Україні таке є лише для жінок. Зрештою я знайшов онлайн-спільноту взаємної підтримки для чоловіків із Сан-Франциско.

Перша психотерапевт в Україні, до якої я пішов, висміяла мене: “Так не буває – вона ж дівчинка, а ти ж хлопчик”. Тому я змінив десь шість спеціалістів і нарешті отримую допомогу. Знадобилося вісім місяців, поки я дозволив потримати себе за руку.

Як чоловіки отримують психологічну допомогу?

У “Батьківському клубі” створювали групи психологічної підтримки, але ця ініціатива не прижилася, пояснює активіст організації Макс Левін. За його словами, чоловіки не були готові йти до психолога.

Альона Кривуляк із “Ла Страда-Україна” розповідає, що чоловіки почали телефонувати з проханнями про допомогу лише тоді, коли гаряча лінія стала працювати цілодобово. Раніше у робочий час вони не мали змоги дзвонити. Але навіть тепер постраждалічоловіки перш за все турбуються про анонімність і не готові захищати свої права у публічних інстанціях, як-то суд чи правоохоронні органи.

У жертв-чоловіків психологічний вихід із насильства може бути тривалим процесом, пояснює психологиня Юлія Клименко. Адже середовище цьому не сприяє – це, наприклад, такі фрази як “хлопчики не плачуть” або “чоловік фізично сильніший”.

Чоловік із травмою від сексуального, психологічного чи фізичного насильства може викликати подив оточення. Та, за словами пані Клименко, клієнтів із комплексною травмою, яка включає різні види насильства, потрібно довго “реанімувати”, незалежно від їхньої статі чи віку.

Я думав звернутися до суду. Юристи сказали, що є шанси заборонити їй наближатися до мене. Але мені це зараз не потрібно. Дуже довго я просто хотів, щоб вона визнала те, що зробила, і перепросила.

Я досі не ходжу на роботу і мені дуже важко вставати з ліжка щоранку. Мені немає для чого жити. Я навіть не знаю, чим я займався цілий рік. Я знаю, що в мене ніколи не буле стосунків і ніколи не буде дітей. Я поставив на собі хрест.

Але, чорт забирай, я так довго мовчав, і це призвело до такої дупи! Можливо, це прочитає хлопець, який зараз перебуває у схожій ситуації.

Йому важливо зрозуміти: це не закінчиться, нічого не налагодиться, це дупа, яка нікуди не зникне, і яка тебе вбиває. Якщо ти це зрозумієш – то в тебе принаймні з’явиться шанс.

“Цей закон не вичерпним. Є багато різних положень, які мали б бути в цьому законі, але їх немає. Хоча, в цілому, позиція нашої організації полягає в тому, що цей закон кращий, ніж його відсутність. Є ціла низка інновацій, які ми оцінюємо позитивно”, – повідомила Левченко.

Так, за словами Левченко, позитивним є введення поняття “домашнє насильство”, в противагу поняттю “насильство в сім’ї”, що розширює коло осіб, які підпадають під це визначення. Також Закон розширює коло суб’єктів, які мають здійснювати заходи в сфері запобігання домашньому насильству.

Проте, разом з тим, організацію непокоїть ідея повернення до штрафу, що “часто вдаряє не по насильнику і кривднику, а по родині та самій постраждалій”. Також непокоїть ідея створення Єдиного державного реєстру випадків домашнього насильства, в якому будуть дані не тільки насильників, а й постраждалих. Левченко вважає, що доступ до більшості баз даних в Україні не є захищеним, а отже ці дані, за бажанням, може отримати будь-хто.

“Це декілька кроків вперед, але це і кроки назад. Головне, що ми маємо побачити, – наскільки буде виконуватись найважливіше завдання. Це доступ постраждалих до всіх видів комплексної допомоги. Оцінювати цей закон можна лише за одним критерієм – чи зможуть жертви домашнього насильства отримувати всі послуги, які їм потрібні. Чи будуть створені притулки, чи будуть доступні психологи, юристи за місцем проживання тощо”, – зазначає Левченко.

Так, за даними Левченко, за десять місяців минулого року поліцією було зареєстровано більше ніж 92 тис. заяв та повідомлень з питань домашнього насильства, на гарячу лінію – більше 30 тисяч звернень.

Нагадаємо, сьогодні Президент України Петро Порошенко підписав закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”.

Чому так нелегко дістаються їм почуття впевненості, самоповаги та радості?

Нерідко причина полягає у домашньому насильстві, від якого потерпають тисячі жінок.

За оцінками дослідження Фонду народонаселення ООН в Україні, ця цифра сягає понад 1,8 млн щорічно.

У 2016 році Національна поліція зареєструвала близько 120 000 звернень за фактами насильства в сім’ї.

А на цілодобову Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації у 2016 році надійшло 39 700 дзвінків.

З них 27 697 дзвінків були від жінок різного віку, які скаржилися на те, що вони стали жертвами домашнього насильства.

І така ситуація не лише в Україні, а й у багатьох інших країнах. За оцінками громадських організацій, кожна друга жінка у світі потерпає від одного з видів насильства.

Як бачимо, до поліції чи громадських організацій звертається лише невеликий відсоток від усієї кількості постраждалих. Причин цьому чимало, і одна з них − нерозуміння того, що саме є насильством.

Отже, що ж таке домашнє насильство?

Далеко не кожна людина знає, що окрім фізичного та сексуального існують ще два види насильства:

− економічне (умисне позбавлення одним членом сім’ї іншого члена сім’ї житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів; це також заборона на роботу, навчання, жорстке обмеження у фінансах і вимога детальної звітності – нерідко при забороні заробляти самостійно);

− психологічне (словесні образи, погрози, переслідування з метою залякування і отримання влади одних членів сім’ї над іншими, змушення постійно відчувати провину, примусова ізоляція від зовнішнього світу, заборони зустрічатися з друзями і навіть родичами).

При цьому відсоток дзвінків на гарячу лінію з приводу психологічного насильства у 2016 році перевищив відсоток скарг щодо фізичного насильства (50% проти 39%).

Ще одна з причин того, що не кожна постраждала звертається за допомогою чи за консультацією полягає в тому, що не кожна жінка хоче і готова говорити про свої проблеми та почуття. І нерідко тому, що принцип “не виносити сміття з родини” глибоко укорінився в суспільній свідомості.

Знайте, що домашнє насильство існує у всіх без винятку соціальних групах, з ним стикаються незалежно від рівня доходів, освіти й положення в суспільстві.

Серед причин незвернення за фактом насильства є також недовіра до правоохоронних органів та відсутність ефективного та адекватного реагування поліції, прокуратури та суддів на факти домашнього насильства.

Але не можна мовчати й миритися з насильством, бо воно завжди йде по колу і за видимим примиренням зростає нова хвиля.

Тож важливо вміти, в тому числі й самостійно, протистояти такій агресії в сім’ї.

З метою підвищення обізнаності суспільства про ознаки, прояви, профілактику та протидію домашньому насильству в Україні функціонує “гаряча лінія”*, на яку може зателефонувати кожен за номером 0 800 500 335 або 386 з мобільних і отримати безкоштовну та конфіденційну психологічну або юридичну консультацію.

Для того, щоб убезпечити себе й не стати жертвою домашнього насильства, потрібно зрозуміти, що грубість і образи найчастіше є наслідками низької самооцінки агресора та нестабільності психіки, яка обертається бажанням контролювати або знущатися над іншими для того, щоб відчувати себе повноцінним і врівноваженим.

Тому важливо знати ознаки домашнього насильства, щоб мати змогу відстоювати та захищати свої особисті межі, знати свої права й не мовчати, якщо боляче…

Варто пам’ятати, що скорегувати особисті межі у відносинах, які вже склалися, значно складніше, ніж на початку нових.

Посягання на особистий простір, коло друзів, родичів, обмеження спілкування з ними, ревнощі (навіть, якщо це подається під виглядом великої прив’язаності та кохання: “Навіщо тобі спілкуватися з подругами, зустрічатися з друзями, мати свої інтереси” тощо, “краще нам удвох провести час…”, “для чого працювати – сиди вдома…” і т. д.) крок за кроком призводять до подальшої ізоляції, до моральної і, навіть, матеріальної залежності.

Будуючи родину та підтримуючи її, потрібно всім учасникам вміти шукати компроміси.

Неможна заради інших повністю жертвувати своїми власними інтересами, бажаннями, прагненнями, життям. Віддаючи себе родині, варто залишати час для себе, своєї роботи, навчання та розвитку, що є важливим і для кожної жінки особисто, і для сім’ї в цілому.

Домашнє насильство може починатися  з таких “незначних дрібниць”, як постійні прискіпування до якості прибирання вдома, до зовнішнього вигляду, і в результаті закінчитися побоями, а в деяких випадках – і смертю.

Насильство над дітьми – особливо велика проблема.

Більшість батьків, які жорстоко поводяться з дітьми, часто переживали подібне ставлення (або нехтування) з боку власних батьків у дитинстві. Від емоційного здоров’я дітей, від умов, у яких вони виховуються, від прикладу, який їм подають дорослі з самого початку їх життя залежить успішність і процвітання нації в майбутньому.

Діти, які є свідками насильства, насправді − його жертви.

За даними Національної гарячої лінії “Ла Страда-Україна”, у 2016 році більше 80% жінок, які мають неповнолітніх або малолітніх дітей, під час консультації повідомляли про те, що часто свідками акту насильства, який відбувався над жінкою, були їхні діти.

Насильство − це травма для дитини, яка негативно впливає на її фізичне, емоційне здоров’я та розвиток. Діти, як губки, “всмоктують” все від батьків, повторюючи та наслідуючи сімейні моделі поведінки.

Жертва-дитина теж боїться: втратити родину − навіть таку, як є; боїться зізнатися одному з батьків про жорстоке поводження іншого тощо.

Тож виховання − це не лише слова, а в першу чергу дії, поведінка батьків та найближчого оточення, приклади ставлення один до одного й до дітей тощо. Обидва батьки в рівній мірі відповідальні за життя, здоров’я та безпеку своїх дітей.

Рівень того, наскільки ми поважаємо себе, наскільки достойно поводимо себе в стосунках з партнером і закладає основи світосприйняття, родинного й особистого життя дітей.

Для життя без насильства важливими є самоповага та почуття внутрішньої гідності, а також підтримка близьких, рідних та оточуючих.

Якщо ви відчуваєте потребу в підтримці – не мовчіть, телефонуйте, ми допоможемо!

Катерина Левченко, президент Громадської організації “Ла Страда-Україна”