Не сподівалася Ольга такого з Мар’яни, адже та золотого чоловіка має. Він дітей доглядає, хату добудував, у дворі порядок навів, дорогу огорожу поставив. Не розтринькує гроші направо і наліво, які Мар’яна надсилає – скрізь толк має. «Знаєш, я б так не змогла», – докірливо мовила Ольга. «Ніколи не кажи ніколи. Приїдеш сюди – інакше будеш думати», – усміхнулася Мар’яна. Ольга не хотіла сперечатися, адже подруга гроші їй на дорогу позичила, роботу там, в Італії, підшукала, зустріти її має… Наш ДЕНЬ

З тяжким серцем прощалася Ольга з чоловіком Тарасом і синочком Ярославчиком. Звісно, за кордоном вона довго не буде. Не зможе без сім’ї. Не так, як Мар’яна. Після скорочення у їх невеликому містечку постійної роботи Ольга знайти не змогла. А за Тарасову зарплату усі дірки залатати не можуть. Тож, мусить їхати.

Як й обіцяла, Мар’яна зустріла Ольгу. Жінка гадала, подруга спочатку поведе її до себе, щоб вона відпочила, кави випила з домашнім печивом, яке взяла в дорогу.

Та на Ольгу уже чекало авто. «А ти як гадала? Я ж домовилася тобі за роботу уже віднині. Поки іншу прислугу не знайшли», – пояснила Мар’яна.

За кермом машини усміхався чорнявий сеньйор з густими закрученими вусами. Прицільним поглядом обвів схвильовану Ольгу. Пояснив, що він – син сеньйори Лаури, яка уже її чекає. Ольга у думці подякувала Мар’яні, що вона у соцмережах щодня навчала її найбільш вживаних слів, то тепер хоч дещо розуміла з того, що говорив сеньйор Сальваторе. Будинок і двір, куди він привіз Ольгу, зачарував її своєю красою. А ще – квіти. Скрізь майоріли квіти: біля воріт, у саду, у вазонах на альтанках, вікнах, біля дверей господи… Мов потрапила у справжній рай.

Сальваторе одразу пояснив, що його мати – жінка примхлива, але не злопам’ятна, любить тих, хто не сперечається з нею. У цю мить Ользі вже захотілося додому, однак розуміла – пізно. «Усім спочатку важко, але скоро звикнеш, все буде добре», – заспокоїла її по телефону Мар’яна.

Ользі таки дозволили відпочити з дороги, а вранці її розбудив голосний дзвіночок, який лунав з кімнати Лаури. Сеньйора завжди мала його біля себе, щоб закликати, коли щось потрібно, дати вказівку…

Спочатку Ольга навіть дихати голосніше боялася в такому розкішному домі. Їй здавалося, що навіть портрети на стінах слідкували за нею. Сеньйорі ж дуже сподобалася українська кухня. Попередня робітниця, казала, не так смачно готувала, як Ольга. Вона покірно виконувала усі забаганки Лаури, ніколи не сперечалася з нею, навіть коли була права. За те Лаура полюбила Ольгу. Без неї не сідали вечеряти, брали з собою на природу, на море. Ольга уперше тут, в Італії, побачила море. Ось звідки у Мар’яни такий красивий і рівний загар, подумала. Ольга засипала теплим піском хворі ноги сеньйори, робила масажі.

Якось Лаура відмовилася їхати з ними. «Голова болить. Але ти їдь із Сальваторе. Пігулки свої я прийняла, а обід розігрію сама», – мовила.

«Хочеш, навчу тебе плавати?» – спитав її Сальваторе. Легенько потягнув за руку. Теплі хвилі млостю залоскотали тiло, яке обхопили сильні руки Сальваторе, направляли усе далі у прозору глибочінь…

«Ну, сміливіше, не бійся» – радісно кричав він, задоволений своєю ученицею. Вдома Ольга не могла заснути, чомусь відчувала на тiлі дотик його рук, чула бадьорий сміх, похвальні слова. Дивувалася сама, що вранці не відчула втоми від безсонної ночі. Думки про Сальваторе звеселяли її серце, заряджали енергією…

Знала, що вранці він робить зарядку на доріжці у саду. Ніжний аромат троянд розливався довкола.

Приєднуйся», – усміхнувся Сальваторе і побіг. Легко, рівно. Ольга замилувалася його стрункою поставою, і побігла слідом. Сальваторе, оглянувшись, навмисне стишив швидкість. Коли Ольга його наздогнала, мовив: «Після вечері чекатиму тебе у саду. Прийдеш?»

Весь день усе валилося Ользі з рук. Сеньйора Лаура здивовано слідкувала за нею, якось загадково усміхалася.

Теплий вечір шепотів пелюстками троянд, коли Ольга вийшла у сад. Оглянулася. Здавалося, серце вискочить з гpyдей. Сальваторе несподівано виглянув з-за кущів, підійшов до неї, стиснув в обiймах…

Де поділася її гордість? Її розум? Її губи скучили за поцілунками, серце жадало тепла і ніжності. І протистояти цьому вродливому молодикові вона не змогла.

Згодом Ольга збагнула, що вaгiтна. Щастя, що вогнем зігрівало її гpyди, вмить розсіялося, полетіло за вітром. Як їй бути? Швиденько їхати додому, поки ще можна обманути чоловіка, чи сказати про дитину Сальваторе? Він був такий ніжний з нею…

Сеньйор, вислухавши Ольгу, зрадів такій новині. Більше того, він зізнався, що це входило у його плани. У них з дружиною не може бути дітей. І Лаура порадила, аби Ольга народила їм немовля. «У тебе є дружина? Але чому я не знала про це? А дитини я не віддам! Нізащо!» – Ользі здавалося, що це якийсь страшний сон. Сальваторе тріумфально усміхався. І в ту мить Ольга помітила, що погляд його зовсім не ніжний, як їй здавалося досі, а зверхній, насмішкуватий. Невже стільки часу вона була сліпа?

«Не будь дурненька. Ми тобі добре заплатимо. Народжувати будеш у кращій клініці. А додому поїдеш, коли закінчиться грудне молоко», – мовив.

Світ для Ольги ніби зупинився. Поділилася своєю бідою із Мар’яною. «Їдь додому, якщо хочеш народжувати. Приголуб Тараса, скажи, що дуже скучила. Словом, зіграй роль. Утім, хіба мені тебе вчити?» – відповіла Мар’яна.

…Поникла, вихудла ступила Ольга на своє подвір’я. Назустріч їй вийшов Тарас. Заніс в дім сумки. Тепло обійняв. «Чому ж не попередила, що приїдеш, Олюню? Як добре, що ти встигла прибути до мого від’їзду. Розумієш, їду у термінове відрядження. Знайшов хорошу роботу. Хотів зробити тобі сюрприз. Отож, не потрібна тепер тобі та Італія. Сам потурбуюся про нашу сім’ю”.

Ольга стояла, як вкопана. «Тарасику, я дуже скучила за тобою. Хіба не можна відстрочити те відрядження? Залишся, благаю. Хоча б на одну ніч», – мовила зі сльозами на очах. Тарас усміхнувся. Він не впізнавав дружини. Чужі світи зробили її сміливішою, відвертішою. Але їхати мусить сьогодні. Зараз автівка прибуде. Два місяці промайнуть швидко і вони знову будуть разом. Він, вона і їх Ярославчик. «Чекайте мене», – Тарас поцілував Ольгу і сина.

Ярослав охоче розпаковував мамині дарунки. Приміряв обновки і не міг збагнути, чому мама весь час плаче. «Наш план провалився, Мар’яно, – виливала подружці Ольга свій біль. – Мушу перервати вaгiтність, бо знаю – Тарас зради не простить нізащо!»

А вона ще осуджувала Мар’яну. Недарма та запевняла: ніколи не кажи ніколи! Осуд, насмішка – теж гріх, як і те, що вона задумала вчинити. Ольга ще не знає, завтра чи післязавтра поїде до лікаря, щоб позбутися свого сорому, але знає напевне – це буде не лише неспасенний гріх, який їй спокутувати усе життя. А й великий урок для неї, усвідомлення того, що якими б красивими дорогами ти не ступав, все ж найліпше, найкомфортніше у рідному домі. Хай без дорогих меблів, вигод і коштовностей, але серед рідних і дорогих людей…

Жити одній без чоловіка і виховувати дітей – завдання не з простих. Я відкрила свою сторінку в соцмережах і почала розглядати фотографії однокурсниць, які успішно вийшли заміж і тепер обіймали своїх чоловіків і дивилися з фотографій щасливими очима.

В цей час я з сумом згадала, що в мене в квартирі немає господаря: то меблі треба переставити, то електрику налагодити, то сантехніку відремонтувати. Для будь-якої чоловічої роботи доводиться майстра викликати і гроші платити. Діти допомогти нічим не можуть: дочка-підліток, син трохи молодшого віку – їм самим допомога потрібна.

Про другого чоловіка я навіть не мріяла, поки випадково не познайомилася з Марією Павлівною, жінкою років шістдесяти п’яти. Моя нова знайома, дізнавшись, що я живу без чоловіка, сама запропонувала:

– Я дивлюся, ти жінка гарна, спокійна, охайна і серйозна, – почала вона, – чому б тобі не познайомитися з моїм сином Стасом.

Така відверта пропозиція моєї нової знайомої мене збенетежила: ось так відразу я не готова, та й чи треба це незнайомому чоловікові.

Але Марія Павлівна запевнила мене, що саме таку жінку як я він все життя чекає. Йому просто не щастило до цього: перша дружина була нечупара – весь будинок запустила, друга йому зраджувала. Ось живе він тепер з матір’ю, майже розчарувався в жінках. І тільки я зможу повернути його до життя.

– А вже який рукатий мій син, – продовжувала Марія Павлівна, – все своїми руками в будинку робить.

Добре подумавши я вирішила, що нічого не втрачаю, якщо зустрінуся з цим Стасом.

В першу ж зустріч Стас зізнався, що я йому дуже сподобалася і що тепер у нього серйозні наміри. Не можу сказати, що я закохалася в Стаса, але зовнішність у нього була приємна. Я вирішила позустрічатися і придивитися до цього чоловіка.

На наступний день Стас вже лагодив у мене в квартирі міжкімнатні двері, а через тиждень зробив мені пропозицію. Я розгубилася від такої нахабності і місяць зволікала з відповіддю, потім погодилася, вирішивши, що ні молоденька вже: раз попався серйозний чоловік, треба погоджуватися.

В мою квартиру Стас приїхав з однією валізою, сказавши, що все нажите залишив в колишніх родинах, а добро в новій сім’ї – справа наживна. Перший тиждень спільного життя з ним пройшов спокійно. Я боялася повірити своєму щастю, – мабуть, інтуїція все-таки щось підказувала.

Все почалося трохи пізніше, через кілька тижнів. Спочатку я мала серйозне непорозуміння з чоловіком через те, що перед пранням вивернула кишені його штанів, щоб чого зайвого в машинку не закинути.

– Не смій по кишенях лазити, – голосно попередив мене мій новоспечений чоловік.

А в найближчий вихідний Стас прийшов додому нетверезий і впав прямо на порозі. Я разом з дітьми перетягнула його в спальню. На ранок мимрив про якогось друга, якому треба було допомогти. Я пробачила.

Не минуло й тижня – знову нетверезий. Я намагалася поговорити з ним, але чоловік тільки обурювався у відповідь, звинувачуючи мене в зайвому контролі. А через кілька днів все знову повторилося, але ще в гіршій формі. Я плакала від того, що так помилилася, було соромно перед дітьми. До того ж пропала майже вся моя зарплата. Коли витверезився, спробувала з’ясувати, куди поділися гроші.

Але він відмахнувся і запропонував запитати про це у моїх дітей. Цього я вже стерпіти не могла і запропонувала Стасу забратися з моєї квартири; він не хотів, тоді я приїхала до Марії Павлівни зі скаргою на сина.

– Я тобі Стасика передала хорошого, – сказала свекруха, – він у мене хлопчик спокійний, ласкавий, непитущий, а ти його до такого довела. Ти його не прописуєш в квартирі, ось він і злиться на тебе. Раз ви чоловік і дружина і живете під одним дахом, значить пропиши його, щоб мир в родині був.

Я повернулася додому, чоловік в нетверезому стані, мирно спав. Разом з подругою я зібрала у валізу всі речі Стаса, і легенько посадили чоловіка на заднє сидіння в машину подрузі. Так і привезли його на квартиру до його матері. Привели до дверей і подзвонили.

– Маріє Павлівно, – звернулася я до свекрухи, – забирайте свого сина.

У той же день я подала на розлучення. Тепер я більше не шукаю собі чоловіка, а буду жити заради своїх дітей.

Ці чотири хлопчики й три дівчинки вважаються медичним дивом. Всі вони – близнюки, і всім їм вдалося зберегти життя. Нещодавно дивовижний септуплет – так вчені називають семерняшек — дружно відзначив своє вісімнадцятиріччя. Якими виросли феноменальні близнючки? Дивіться фото у нашому матеріалі.

19 листопада 1997 року Боббі Маккоги та її чоловік Кенні з Айови потрапили в заголовки газет. Подружжя стали першими відомими науці батьками, які дали життя відразу сімом дітям, кожен з яких вижив. Діточок назвали Кенні-молодший, Алексіс, Наталі, Келсі, Натан, Брендон і Джоел. Малюки при народженні важили від 1,13 до 1,54 кілограмів.

Тепер дітям виповнилося 18. Вони закінчують школу й захоплено будують плани на життя. Брендон влітку піде в армію, інші шестеро збираються поступати в коледж. У них є старша сестра, 19-річна Мікаела, яка нещодавно вийшла заміж і живе неподалік.

«Це буде досить крута зміна в житті», – зізнається їх мама Боббі. Ще б: будинок, в якому росло вісім дітей, разом спорожніє.