Після тривалих намагань догукатись господиню, на порозі, човгаючи ногами та спираючись на ціпок, з’являється бабуся.

Ганні Кузьмівні 104 роки. В селі Таврійське, Запорізької області, вона справжня легенда. Адже, незважаючи на довге та досить складне життя, жінка зуміла зберегти не тільки ясний розум, але й почуття гумору та любов до життя.

– Дитино, я, мабуть, ще довго не помру, – з порогу каже Ганна Кузьмівна. – Адже в мене таке міцне серце.

Зморщеною, слабкою рукою бабуся доторкається до того місця, де в її тендітному, зів’ялому тілі, ховається серце.

– А ще я так люблю солодке, що мабуть ще не наїлась і просто не можу піти.

Ганна Кузьмівна з дитячою радістю приймає солодкі гостинці та запрошує до хати. Її кімната чисто прибрана. Біля високої, наче з казки про принцесу на горошині, постелі, стоїть маленька іконка Божої матері та вазочка з квітами.

На столі розсипане борошно та зліплені якість не дуже привабливого виду пиріжки.

– Оце мені було так схотілось пиріжків з гарбузом, – пояснює бабуся, вказуючи на шмат зіпсованого тіста. – Звечора зварила гарного гарбуза, просіяла борошно та занесла до хати молоко, щоб нагрілося.

Зранку прийнялась до роботи. І це вже була почала ліпити, як згадала, що забула додати в тісто дріжджі… Оце вже голова зовсім дірявою стає.

Ганна Кузьмівна розчаровано прибирає зі столу невдалі пиріжки та розставляє чашки для чаю.

ЩО Є ЛЮБОВ?

Бабуся проживає одна і до сих пір порається по хаті сама. Час від часу сусіди допомагають їй наколоти дрів та розтопити пічку. Також навідується і дочка. Але в неї не завжди вистачає часу, пояснює бабуся, адже треба попорати дітей та онуків.

– Серце завжди до матері рветься, – з помокрілими очами промовляє Ганна Кузьміна. – Та дитину ж, кровиночку свою, завжди жалкіше.

Брудним рукавом стародавнього пальто, яке жінка не знімає навіть влітку, вона витирає сльози з ясних блакитних очей та ніяково посміхається.

За кілька хат по тій же вулиці проживає рідна сестра Ганни Горбань – Катерина. Не так давно їй виповнилось 97 років. З десяти сестер їх залишилось лише двоє.

– Чесно кажучи, не знаю, як Катька досі жива, – з легкою іронією розповідає про сестру Ганна Кузьмівна. – Вона хоч і молодша, та ще з малку страждала то на геморой, то на запір, то ще на щось. Все життя ледь жива, а без бою не здається.

Влітку бабусі ходили одна до одної в гості.

Та взимку відходити далеко від хати бояться. Адже на слизькій дорозі можна впасти, зламати ногу та опинитись прикованою до ліжка.

Цього Ганна Кузьмівна боїться найбільше. Щодня жінка робить зарядку, випиває склянку води та снідає вівсяною кашею.

– Я оце в одному модному журналі вичитала, який правнука мені принесла, що треба зранку пити воду та побільше, тоді і жити довше будеш, та фігура буде стрункішою, – сміється бабуся. – А я пити страх як не люблю. Пам’ятаю як у полі буряки з мамкою та з сестрами пололи, всі п’ють та п’ють ту воду. А мені хоча б що. Можу хоч два дні не пити. Я б краще солоденького чого з’їла.

Наче підтверджуючи свої слова, баба Ганна відрізає собі чималий шмат торту. Їсть повільно, насолоджуючись та щасливо посміхаючись.

– Зараз можна що завгодно смачного купити, аби гроші були, – каже бабуся. – А раніше нам що? Хліб з водою та цукром – найсмачніший делікатес.

Ганна Кузьмівна виросла у великій родині. Десять сестер. Ще кілька померлих в дитинстві братів та сестер.

За своє життя жінка застала революцію, дві світові війни та голодомори, смерті близьких та втрату всього нажитого.

Та всі ці нещастя не тільки не зламали жінку, а зробили її сильнішою.

– Матір я майже не пам’ятаю, – з сумом промовляє бабуся. – Батька часто не було вдома. Він був офіцером, часи були нелегкі і його постійно призивали до армії. Під час першої світової війни він потрапив у полон і повернувся додому вже кілька років після завершення війни.

Мати мусила тяжко працювати, щоб усіх прогодувати. Померла молодою та змарнілою. Після неї померло і кілька сестер.

Після смерті однієї з сестер Ганна Кузьмівна вийшла заміж за її чоловіка Володимира і стала матір’ю для своєї племінниці.

– Чоловіків на селі майже не було – війна та голод всіх забрали, – пояснює свій вибір жінка. – Мені було шкода Володьку, адже він був нам всім рідний. Та й Іринці треба була мати.

З чоловіком Ганна Горбань прожила півстоліття. Разом виховали дівчинку від старшої сестри та народили ще трьох спільних дітей.

– Що є любов? Хіба її пізнаєш одразу? – лагідно посміхаючись, запитує бабуся. – Може я й вийшла за Володьку із жалості та з прагматичності (адже в господарстві повинен бути чоловік). Та не пошкодувала про це ні одного дня. Пів життя ми прожили душа в душу, розуміли один одного, діточок яких гарних виховали. Любов – то спільні радості і смуток, і людяність, і повага.

СТОЛІТНІЙ ПРОГРЕС

Зненацька до хати забігла старша дочка Ірина. Вона швиденько поцілувала матір в щоку, запитала чи все гаразд, поставила на стіл холодець та апельсини і на бігу попрощалась.

– Вибачте, ма, я сьогодні швиденько. Там діти з міста приїжджають, обіцяла борщу їм наварити.

Ганна Кузьмівна провела доньку люблячим поглядом.

– Це Володіна та сестри дочка, але найрідніша мені – щодня провідує, гостинці носить, завжди обійме, поцілує. Ніхто ж більше не хоче обіймати стару бабцю.

Поки п’ємо чай, баба Ганна одним оком поглядає на телевізор та невдоволено хмуриться. В новинах розповідають про тарифи на тепло, євроінтеграцію та епідемію грипу.

– Пам’ятаю, як тільки у сусідів з’явився перший телевізор, всім селом бігали дивитись кіно, – каже бабуся. – А тепер хоч би того телевізору і зовсім не було, тільки й смутку від нього. Здавалося в світі такий прогрес – телевізори, комп’ютери, мобільні телефони, люди навіть в Космос злітали і що? Живемо як і сто років тому – в злиднях, обіцянках кращого життя та з надією, що ось трішки і стане краще.

Ганна Кузьмівна не дуже любить згадувати жахіття війни чи голодомору, але каже що найстрашніші дні були для неї, коли вже здавалось б прийшло “краще життя”.

– Зараз багато із односельчан розповідають який чудовий був Радянський Союз, – трохи роздратовано каже жінка. – А для мене то не зрозуміло. Я не бачила те, про що вони розповідають. Я бачила лише людей, які заради влади, готові були знищити купу люду та забрати все, що ти мав.

Одне з найстрашніших спогадів для Ганни Кузьмівни – це колективізація. Адже саме тоді, помер її батько. Не на війні, від ран чи голоду, а на порозі власного дому.

– За все життя ніхто нічого нам не подарував, – розповідає бабуся. – Що мали – заробили власною, тяжкою працею.

Пам’ятаю, була у нас гарна біла кобилиця Ластівка з чорною плямкою з лівого боку. Тільки кілька днів як привела лошатко. Воно ще й на ногах ледь трималося, все біля мамки вертілося, лащилося, коли до двору зайшли військові – проводили колективізацію, “розкуркулювали” власників. Вивели корів, в мішки покидали гусей, курей, кролів.
Вивели й Ластівку. Вона пручалася, малий плутався біля її ніг. Як зараз пам’ятаю, батько вмовляв залишити лише кобилицю та лошатко, плакав, як хлопчик. Та його лише відштовхнули з дороги. І ось по вулиці ведуть нашу Ластівку, б’ють товстезною ломакою, бо вона йти не може, мале біля неї ледь плететься… І щоб воно не сповільнювало рух, вони на очах у всієї вулиці, на очах дітей, вистрелили тому маленькому прямо в лоба. І залишили його помирати посеред вулиці.

Коли батько Ганни Кузьмівни побачив ту жорстокість, він сів на порозі і мовчки дивився їм вслід. А за кілька хвилин помер від серцевого нападу.

– Скільки разів я по крихтах збирала своє життя, думала, що більше нема сил і подих зробити. Та де тільки ті сили беруться, – ледь посміхаючись каже Ганна Кузьмівна та вказує на своє міцне серце. – Ось тут все – і хороше, і погане – все життя.

Ледь вона договорила, як в неї задзвонив мобільний телефон. Діставши його з глибокої кишені та глянувши на екран (жінка досі читає без окулярів), вона радісно повідомила, що дзвонить онука. Дзвінкий голос в мобільному щось весело защебетав.

– На вечір, діти, онуки та правнуки в гості приїдуть, – з щастям на обличчі промовила Ганна Кузьмівна, поклавши слухавку. – Їх в мене так багато. Оце і є мій стимул вставати зранку та жити. Мабуть, все ж таки, доведеться по-новому місити тісто та ліпити пиріжки з гарбузом.