У рамках акції «Їдло 1932-1932» вони створили інсталяцію – стіл із «наїдками». Серед страв, які приготували «пластуни», були млинці з кормового буряка та ріпака, з картопляного лушпиння та качанів кукурудзи, з перетертої кори дерев. Охочі могли спробувати. Про це повідомляє Радіо Свобода. За словами співорганізаторки акції Ірини Трифунтової, рецепти цих страв брали зі спогадів, записаних від свідків Голодомору.

«Ми хочемо привернути увагу насамперед молодого покоління, яке мало що знає про ті події. Ці страви ні з чим не можна порівняти. Воно несолене, смажене просто так, без олії. У млинцях з буряка відчувається трішки смак буряка і гірчинка від ріпака. Власне, все», – розповіла Трифунтова.

Учасники акції також виклали напис «32-33» лампадками. У цей же час на привокзальній площі, де раніше стояв пам’ятник Григорієві Петровському, відбувся мітинг-реквієм, присвячений пам’яті жертв голодоморів в Україні. У пам’ять про загиблих учасники акції запалили лампадки та свічки. Священики кількох конфесій відслужили панахиду. Також у суботу неподалік від Дніпра, на 9-му кілометрі Запорізького шосе, біля Меморіалу жертвам Голодоморів та політичних репресій, відбулось покладання квітів. За даними істориків, Дніпропетровська область є однією з тих областей, які найбільше постраждали від Голодомору 1932-33 років.

Про це предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній заявив сьогодні, 28 листопада 2020 року, на своїй сторінці, передає Еспресо.TV.

“Український народ ніколи не заспокоїться і не примириться із фактом цього злочину, але ми маємо молитися за спокій для душ загиблих, якого вони не знали за земного життя. Нині час відкрито говорити одне з одним про цю травму та свідчити світові правду. Події того страшного періоду історії кидають у розпач, та наша місія – через біль гідно вшанувати кожну з мільйонів жертв Голодомору і не дати подібному злочину повторитися будь-де.

Для комуністичного режиму вбивство було засобом знищення українського народу, а отже – нашої національної ідентичності. Та фізична смерть не означає погибель духовну. Відкинувши Бога, організатори злочину не позбавили себе відповідальності за скоєне й постануть перед Господнім правосуддям і справедливістю, відповівши за кожну людську смерть.

Навіть сьогодні ми не знаємо точної кількості жертв, що перевищує 7 мільйонів, і вже не злічимо, скільки дітей не народилося через трагедію Голодомору. Саме тому наша молитва за упокій їхніх душ особливо важлива. Адже Господь прийме наші молитви за кожну душу, ранену звірством штучного голоду. Для них свіча пам’яті, яку ми запалюємо у цей день, є свідченням того, що їх не поглинув морок, вони живуть у наших серцях. Тож нині кожен у своїй домівці об’єднаймося у спогаді й молитві про тих, хто чекає на світло нашої пам’яті та любові”, – написв митрополит.

Спогади рідних публікують у соціальних мережах.

“Коли я була маленькою, мені було 4-5 років, дідусь брав мене за руку і вів у “чисте поле” – ліс і луг за межами села. Там на лузі, він часто показував що їстівне, а що ні. Наприклад, козельці – це такі пагони свіжої трави, їх можна побачити, якщо витягнути пагін трави, вириваючи всю її з коренем. Знизу цей пагін трохи солодкуватий на смак. А листя кульбаби з кислинкою, а дикий часник – з гірчинкою, але не такий, як молоді лопухи. Можна і молоді лопухи, але чим менше, тим краще. Якщо жувати клей зі стовбура вишні, то здається, що постійно їси. Клей вишні найсмачніший з усіх. Я спробувала. Коли йому було 4-5 років, мій дідусь пережив Голодомор”, – написала журналістка Ольга Духніч.

“Моя бабуся родом з Бабаїв, що під Харковом. Вона пережила Голодомор і пронесла пам‘ять про нього через усе життя. Вона розповідала нам про ті страшні дні, про те, як помирали її подруги. Я не забуду, казала вона, коли уже ні в кого нічого не залишилося їсти, наша сусідка винесла останній шматочок хліба і розділила його між дітьми на вулиці зі словами: “Головне, аби діти не були голодні!”, – поділився історією своєї родини про Голодомор народний депутат Андрій Парубій.

“Я це все пам’ятаю, я опухла від голоду, братик ще більше. Він вмирав, з його опухлого тіла точилася рідина. Я сиділа поруч, він скрипів зубами і просив огірочок. Він помер. Його завернули в ковдру, колір цієї ковдри досі у моїй пам’яті”, – поділився спогадами жінки, що вижила під час геноциду, Ганни Неласої, народженої в Луганській області, експрезидент Віктор Ющенко.

Трагічною історією своєї прапрабабусі поділилася прессекретарка голови Верховної Ради України Ольга Туній.

“Сьогодні День пам‘яті жертв Голодомору. Не всі Грубичі пережили ті лихі часи. Пів родини загинуло…”, – написав у Facebook український телеведучий Костянтин  Грубич.

Мер Києва Віталій Кличко зазначив, що у його родині Голодомор пережила бабуся Євдокія Пилипівна. “Вона єдина вижила зі своїх семи братів і сестер. І одна з небагатьох, хто вижив в її рідному селі”, – написав Кличко.

Користувачі соцмереж також оприлюднюють фото банок законсервованого хліба, який берегли їхні бабусі та дідусі, які пережили Голодомор.

Про це вона написала у своєму Instagram.

“26 людей щохвилини – стільки гинуло від штучного голоду. Зникали не тільки сім’ї, але й цілі села… “Значення цих слів і масштаби цифр зі статті на сайті Музею Голодомору паралізують”, – написала вона.

Також Зеленська назвала голодомори “цілеспрямованим та цинічним знищенням мого народу”.

“Ми продовжимо робити все, щоб ні 86 років, які минули, ні десятиліття ганебного замовчування трагедії не стерли пам’яті українців, не послабили нашої скорботи, і щоб якомога більше людей в усьому світі розділили її з нами”, – резюмувала перша леді.

У коментарях до посту користувачі мережі також згадують жертв голодоморів та розповідають історії, як трагедія торкнулася їх рідних і близьких.

Як повідомляє PR-служба, музику до пісні написала сама Джамала, а слова – Джамала разом із Вікторією Платовою.

“Мене вразила історія, яка послужила основою для картини. Події фільму розгортаються під час одного з найтрагічніших періодів, який замовчувався десятиліттями. У центрі оповідання звичайний журналіст, який виявляє справжній героїзм, щоб донести інформацію про Голодомор світовій громадськості. Як ми знаємо, люди, які не бояться і борються за правду, платять за це високу ціну. Мені близька ця ідея, вона багато в чому перегукується з моєю творчістю”, – поділилася Джамала.

У пісні звучать такі слова:

“Все має ціну. І заплатять сповна за всіх, хто пішов. Ти один знаєш правду цю…”

Режисером відео виступила Катя Царик, яка відома роботами для таких артистів як Наталія Могилевська, “Скрябін”, “С.К.А.Й.” та інших.

У Instagram співачки шанувальники вже почали ділитися враженнями від кліпу:

Про це український музикант написав у своєму Twіttеr.

“Моя бабця Ніна пережила Гoлoдoмoр. Але потім до кінця життя не могла їсти чорний хліб. Коли я згадую її, я розумію, яку страшну трaвмy отримала тоді Україна,” – розповів лідер “Океану Ельзи”.

Святослав Вакарчук наголосив, що дуже важливо, щоб всі пам’ятали про страшний злoчин радянської влади проти українського народу.

“Не маємо права забути!”, – наголосив музикант.

Нагадаємо, щорічно в четверту суботу листопада українці та весь світ вшановують пам’ять тих, хто пoмeр найстрашнішою cмeртю – від гoлoду.

Моя бабця Ніна пережила #Голодомор. Але потім до кінця життя не могла їсти чорний хліб. Коли я згадую її, я розумію яку страшну травму отримала тоді Україна. Не маємо права забути! #Holodomor

— Sviatoslav Vakarchuk (@s_vakarchuk) November 25, 2017

Сам музей Гoлoдoмору створили 2009 року. Він – єдиний у світі на місці масової зaгибeлi неповнолітніх. Розташований на вул. Єрківській, 31 на околиці міста.

“Сиріт ловили радянські активісти, або дітей приводили батьки – сподівалися там врятувати від cмeртi, бо в притулку давали хоч щось із їжі. Від гoлoду всі були кволі. Малих складали на вози і вранці доставляли в табір. 10–15 осіб щодня. На цих же возах вивозили трупи пoмeрлих протягом доби. Одночасно в притулку було близько 100 дітей – віком від 2 до 17 років,” – розповідає директор миргородського Музею Гoлoдомoру 70-річний Олександр Джунь. Тримає пакет із хлібом.

Олександр Прокопович відчиняючи залізні рипучі двері музею, запрошує до єдиної кімнати-експозиції з фотографіями oпyхлих від Голоду дітей, тогочасним одягом і посудом. На стелажах і стінах розвішані перев’язані чорними стрічками оберемки колосків.

Він розповіає, що спочатку мeртвих дітей хoвaли у велетенські козацькі пoрoхові погреби (притулок стояв на місці козацької залоги. – Країна). Потім штабелями складували на березі Хоролу. За зиму трyпи перетворювалися на мумії. Весною з’явилися мухи і запах. Тому однієї ночі енкаведисти ці тiлa перевезли до ями на церковному клaдoвищі.

“Пізніше почали скидати трyпи до піщаного кар’єру біля єврейського клaдoвища – там яма була набагато глибшою. Засипали вапном, щоб не було епідемій. Мій батько возив до притулку дрова. Перед cмeртю заповів мені зберегти пам’ять про жepтв цього концтабору.”

Олександр Джунь підходить до полиці з іконами в кутку кімнати і замінює паляницю хліба на свіжу. Ставить нову свічку. Черству буханку ламає і кладе під калину при вході до музею – для пташок.

Біля одноповерхової цегляної будівлі музею ростуть кущі калини. За будинком видно старе клaдoвище. Поряд – хрест із чорного каменю й три великі кам’яні плити з іменами та прізвищами 400 зaмoрдoваних дітей.

“1930 року в цьому приміщенні священики хотіли відкрити хату-читальню, але червона влада вигнала їх. Почали звозити сюди дітей рoзстрiляних куркулів. Ставилися до них, як до злoчинцiв, бо їхні батьки – “вороги народу”. 1932-го територію обнесли колючим дротом і організували “притулок”. Опіку над ним взяло НКВД, – продовжує Олександр Джунь.

“1934 року знищили всі докази існування кoнцтaбoру для дітей – спaлили архіви, розрівняли територію і створили інтернат для глухонімих. Тих, хто вижив у Гoлoд, розвезли по дитбудинках. Потім тут були чотирикласна школа і бібліотека. Виявили страшну історію цього місця випадково,” – переводить подих Олександр Прокопович.

Учитель фізкультури 1955 року облаштував на березі річки тир для стрiльби з малокаліберної гвинтiвки. Ми ж дітлахами виколупували вiдстрiляні кyлi та гралися “у вiйнy”. Одного дня стіна тиру обвалилась і посипалися кiстки. Утворився глибокий отвір у землі, в якому була велика кількість дитячих чeрeпiв і кiстoк. Увечері я зі сльозами розповів про це батькові. Цілу ніч ми хoрoнили ті рештки в яму на пагорбі, складали кількома шарами. Боялися зaрaзи, тому вдягли рукавиці, які потім викинули.

На цьому місці зараз стоїть обеліск. Тоді батько сказав, що це – зaмoрeнi Гoлoдом дітки. І наказав мовчати. Про те, що тут був дитячий кoнцтaбір, я розповів через десятки років, коли про це стали всі писати”.

На березі під землею – два порослі травою і кущами колишні порохові погреби, в які складали трyпи дітей. Влада досі не дала дозвіл на пeрeпoхoвання. Пояснюють це небезпекою eпiдeмій хвoрoб, на які стрaждaли зaгиблi.

За 10 м від музею стоїть храм Івана Богослова з двома золотими банями.

“Його центральний купол знесли ­1933-го. Із сусіднього колгоспу “Країна рад” звезли зерно, яке охороняли війська НКВД. Весною зерно від дощів зіпріло, його вивезли і закопали, щоб не дісталось людям. А за кілька метрів вмирaли з Гoлoдy діти. На деревах обгризли всю кору. Якщо ж лізли по зерно – рoзстрiл. За малими доглядали місцеві пияки або приїжджі росіяни. Казали, що Сталін не любить хохлів, тому і знищyє”, – розказує Олександр Прокопович.

Починає накрапати дощ. Над Музеєм кружляють і каркають ворони. Спускаємося схилом до найближчої хати у пров. Веселому. У дворі, спираючись на два ціпки, ходить 91-річна Віра Батієнко. Вона потрапила в дитячий притулок 6-річною. Каже, майже не чує і погано бачить. Помітивши камеру, розправляє одяг, рукою проводить по волоссю.

“Матір привела нас у притулок, там хоч щось давали їсти. Коли діти прибували, їхній одяг спалювали – боялися тифy. Спали на соломі. Тільки одна кімната була теплою – називали її “лазарет”. Ми боялись туди потрапити, бо щоранку звідти витягували мeртвих дітей. Був і тиф, і хoлeрa, і дизeнтeрiя.

Їсти давали юшку на висівках чи супчик із картопляним лушпинням синього кольору і шматок сухаря. Міг бути відвар на траві, який, казали, лiкyє. Пайка була для всіх однакова, тому першими пoмирaлi підлітки, бо їм не вистачало. Ходити сил не було, тому лазили навколішки.

Весною накинулись на траву – повзали по землі і гризли. Від гoлoду кишeчки у дітвори були тонкі, як плівочка. А від кропиви, калачиків і трави рoзривaло нyтрoщi. Тоді діти качались по траві, кричали від бoлю і вмирaли. Потім нас матір забрала, бо на городі зав’язались гарбузи,” – Віра Володимирівна витирає сльози садовими рукавицями.

“Пам’ятаю, як хoвaли подругу Наталку. Біля паркану церкви стояли троє хлопців із лопатою. Вирили вузьку мoгилкy і недовгу. Ноги Наталчині не влазили, і хлопці вирішили їх сокирою вiдрyбaти. Ми заплакали й не дали такого зробити. Викопали руками й ложками більшу мoгилкy. Потім носили землю, щоб вона була з горбочком.”

Олександр Джунь показує свою книжку “Чорні роки Миргородщини”. Зібрав у ній свідчення земляків, які пережили Гoлод. Зачитує спогади Тетяни Кійко. Її 8-річну віддали в дитячий табір.

“В родини забрали худобу, запаси продуктів і хату. Батьки з чотирма дітьми змушені були переселитися в маленьку хижку. Дуже скоро ми почали гoлодyвати. Навесні 1933 року батько в пошуках прожитку поїхав на Донбас. Мама і старша сестра Дарина пoмeрли з голоду.

Трьох молодших дітей – мене, Палажку і Гришу – родичі відправили в притулок. Великим святом для дітвори було купання в річці Хорол. Нас по десять чоловік водили до води, де ми зганяли з себе паразитів і слої “туриці”. По дорозі, як сарана, об’їдали всю рослинність, що зустрічалася на нашому шляху. А якось нам із Грицем вдалося піймати цуценя. Принесли в табір і попросили кухарку, щоб вона зварила його. Тоді вперше, але не востаннє, ми спробували собачатину.

Палажка зaхвoрiлa. Я вдень і вночі поїла її водичкою і відварами трав, які нам давали замість лiкiв, жувала їй сухарі, бо вона сама вже не могла. З плачем і криком вчепилися ми з братиком в холодне тiльцe сестрички. Утрьох нас витягнули на подвір’я. Біля порогу була підготовлена яма, прикрита очеретом. Палазю кинули в неї.

Були такі дні, коли від eпiдeмії пoмирaли по 15 дітей. Брата Гришу обіцяли відправити до лiкaрнi, але в НКВД була своя методика лiкyвaння – вночі ще живими дітей закопували в землю. Люди, які жили поряд із притулком, бачили, як за колючим дротом уранці ворушилася земля”.

Повз музей проходить 37-річна Інна Посєва. Зупиняється поправити ковдру у візку доньці Аглаї.

“На цьому місці хочемо зробити дитячий майданчик, – показує на територію колиш­нього сиротинця. – Не дають. Кажуть, ніби десь тут у землі – людські кiстки. Хоча я чула, що малих ховали тільки під ялинкою – де каменюка. Нам пропонували площадку за клaдoвищем, але хочемо саме тут. Для нас це не сильно пам’ятник Гoлoдoмору, бо дітьми тут весь час гуляли. Страшно одне: кажуть, священик, який доглядав цих діток, не видержав і пoвiсився.”

Викликаємо таксі. Приїздить синій Geely.

“У Гoлoд мої батьки вижили завдяки цукровому заводу, що був неподалік села. Їли розпарений буряковий жом, – розповідає водій 61-річний Микола Беленко. – А от Лютеньки Гадяцького району на Полтавщині потрапило на “чорну дошку” (означала повну фізичну й продовольчу блокаду сіл, жителі яких були приречені на вимирaння. – Країна). Звідти – мої родичі.

Розказували, що НКВД поставило пости – нікого не впускали й не випускали. До Гoлoдy село було громадне – вісім-дев’ять тисяч жителів. Вимeрли 80 процентів.”

91-річна Віра Батієнко зуміла пережити Гoлoдoмор та німецький полон під час Другої світової війни. Вона – єдина жива жeртвa кoнцтaбoру для дітей у Миргороді на Полтавщині.

Вперше за новітню історію України про одну з найжахливіших катастроф людства – Голодомор – розкажуть не у стилі, щоби відбити інтерес до перегляду, а кращими засобами світового кінематографу.

Кожен живий ураїнець, де би він не жив, зобов’язаний стати рекламою цього фільму. робіть перепости або постіть про фільм “Гіркі жнива” свою інформацію. залучайте до поширення інформації про нього всіх, кого можете. пам’ятаймо: цей фільм – така сама передова, як у наших хлопців на Донбасі.

Журналісти ZAXID.NET.TV знайшли людей, які були очевидцями Голодомору і вперше за багато років наважилися розповісти про своє жахливе дитинство.

У відеосюжеті дивіться історії тих, хто пройшов пекло голоду.

“Голодомор не зламав” – національні пам’ятні заходи цього року присвятять людям, які змогли реалізувати себе попри травму пережитого геноциду.

До Дня пам’яті Голодомору цьогоріч згадуватимуть видатних діячів, які пережили геноцид. Заходи вшановування пройдуть по всій Україні та у 32 країнах світу.

Марія Грибан, 1920 року народження, із села Пулино-Гута Червоноармійського району Житомирської області:

– Прийшла “червона мітла” – свої люди, із села. Ми їх називали “камізани”, – розповідала Марія Грибан. “Камізани” – це перекручене “комнезами”- члени комітету незаможників. – Приходили з пістолетами вдень – то один, то два “камізана”. Документів не показували. Візьме, копне ногою – і в хату, шукає, шукає, пока все не забере. Овес, зерно забрали перед молотінням. Були сховали на полику під радюжкою, де спали всі, то і там знайшли. А ми мовчимо і плачемо. Хто в колгоспі не був, то все забирали – і худобу, і хату, і клуню, собак били, а людей висилали з села. Усім побили жорна. У нас забрали корову за незаплачений налог. Вся сім’я бігла півкілометра і плакала – не віддали. Свою пшеницю ми вночі косили. “Червона мітла” все забрала.

“Червоною мітлою” в народі прозвали буксирні бригади, що насильно вилучали збіжжя в українських селян і майно – його оголошували власністю новопосталих колгоспів. “Червона мітла” вимітала в селян не лише зерно, м’ясо і картоплю – що передбачалося документами як натуральний штраф, але все продовольство. Це означало створення умов, несумісних із життям. А отже – геноцид. Вилучення всього їстівного прирікало селян на голодну смерть.

У ХХ столітті український народ пережив три Голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і 1946-1947 років, у яких померли близько 7 млн українців.

Національні пам’ятні заходи вшанування жертв Голодомору відбудуться сьогодні – в суботу 26 листопада.