«Ви щось шукаєте?» – спитала я. Жінка швидко зникла, а коли потяг підійшов на перон, з’явилася знову. Стала біля мене. Поруч сіла і у вагоні. Поставила біля себе пакет, в якому – чорний хліб і кілька яблук. Джерело.

Кілька хвилин ми мовчали, а потім жінка, яка назвалася Станіславою, почала оповідати свою історію.

«Ви запитували, що шукаю? Уже кілька разів їду до Тернополя, щоб когось… обікрасти. Але – не виходить. Не вмію, не можу. Не дивіться на мене так здивовано – моє життя набрало такого повороту, що, впевнена, в тюрмі мені буде краще», – невтішні сльози покотилися по її обличчю.

Станіслава подала мені яблуко: «Не гидуйте мною, бідовою». І продовжила оповідати далі.

Виходила заміж за одного з кращих хлопців на селі. Микола вирізнявся витонченою вродою, до того ж був майстром на всі руки. Працював у будівельній бригаді, а у вільний час ще й підробляв – штукатурив, майстрував меблі, вкладав плитку. Старався, аби їх єдина донечка Оксаночка мала все. Двічі на тиждень сам возив дівчинку до райцентру в музичну школу, бо Оксанка мала хист до музики і чудове сопрано. Купив їй фортепіано. Возили Оксану на різні конкурси, де вона отримувала високі бали.

Згодом вступила в музичне училище. Наука вимагала великих коштів. Оксана відмовилася проживати у гуртожитку, тож довелося оплачувати квартиру. Тепер Станіслава не мала жодної вільної хвилини. Працювала у колгоспній їдальні. Вдома – господарка, город. А ще почала вишивати бісером і продавати свої витвори.

Станіслава і Микола пишалися донькою – кращою студенткою, активісткою – і нічого для неї не шкодували.

Тихе сімейне щастя обірвав телефонний дзвінок, що одного ранку розбудив Стасю. Телефонували з сусіднього села, де копав криницю її Микола. Працював до пізнього вечора, а на ранок відчув різкий біль у грудях. Доки приїхала «швидка», Микола вже не дихав.

Осиротіла без нього хата, поникла, постаріла Станіслава. Чоловік ввижався їй скрізь: і у майстерні, де він засиджувався допізна, і на дашку криниці, яку гарно обгородив та прикріпив журавля, і у саду, який разом садили.

Станіслава брала в руки його світлину і розмовляла з ним, клялася вивести Оксанку в люди.

«Не плач, мамочко, щоб там, на небесах, татові не було тяжко», – заспокоювала її донька. Може, й права Оксана – Миколу уже не повернути, а їй варто берегти здоров’я, бо ще потрібна своїй дитині.

Одного вечора зайшов до неї сусід Дмитро. Теж удiвець. Колись, ще хлопцем, він упадав за Стасею, але доля розкидала їх по різних життєвих кораблях.

«Давай жити разом, Стасю. Ти – вдoва, я – вдiвець. Небо нас не осудить. Якщо треба, я зачекаю. Знаєш, я й досі люблю тебе. Усе життя любив, але ти обрала Миколу. Ми ще можемо бути щасливими», – мовив несміливо.

Станіслава знітилася: «У мене донька на виданні. Що люди скажуть? Прости мені, Дмитре».

Коли Оксана заявила, що вагiтна, у Станіслави запаморочилося в голові: її Оксанка? Як це? Вона ж навчала її чеснот і скромності, вірила їй. Не раз розповідала, як після першого поцілунку з Миколою не хотіла вмиватися, щоб не змити дотик його губ.

«Не хвилюйся, мамо. Віктор – хороший. Він не залишить мене з дитиною», – заспокоювала Оксана. Говорила так впевнено, що Станіслава в думках уже дякувала майбутньому зятеві, пишалася ним. Якби ж то знала вона тоді, що ліпше б зосталася Оксана матір’ю-одиначкою, аніж мав той Віктор стати її чоловіком і оселитися у їхньому домі!

З перших днів дав зрозуміти, що хазяїн – він, і його слово – закон. Наказав розібрати майстерню Миколи. На тому місці він планував поставити гараж. Станіслава плакала: майстерня – пам’ять про чоловіка. Там нові станки, різний матеріал є, тож Віктор може перейняти його ремесло.

Зять єхидно зареготав: «О, ні! Старе дрантя ремонтувати не буде! Усе нове завезе. І невдовзі повикидав з хати меблі, які Микола виготовив своїми руками. Станіслава голосила за меблями, як за покiйником. Микола всю дyшу вкладав у них. Разом візерунки вибирали.

Але зять не зважав на сльози тещі, став викидати лахи з її шафи. Станіслава стала на порозі: «Не дам шафи! Вона – моя!». Тоді Віктор з усієї сили штовхнув її. Сильно зойкнувши, Станіслава покотилася по сходинах.

Цілий місяць пролежала в ліжку. Оксана не захотіла телефонувати на «швидку», щоб не покликали поліцію. Сама лікувала матір знеболюючими. Ще й звинуватила Станіславу, що не дає їм по-сучасному жити. Невимовний жаль тиснув Станіславі у грyдях. Вона не впізнавала доньки.

Оксана ж була співчутливою, уважною до неї. Вона жила, тяжко трудилася заради доньки. А Микола? Оксана була для нього цілим світом, його квіточкою, сонечком. Як йому там, на небесах, бачити сльози Станіслави і зовсім іншу – жорстоку, пихату, егоїстичну їхню дитину?

Недавно пішла Станіслава до сусідки. Вона скучила за спілкуванням, бо донька із зятем відділилися від неї. Не говорять, уникають її, за будь-що вчиняють скандал. А коли Оксана підняла на неї руку, пішла до сільського голови. Просила, щоб допоміг їй влаштуватися у притулок. На це голова мовив, що треба було подавати заяву в поліцію, доповісти у школу, де Оксана працює вчителькою співів. Та й дім у них добротний.

На порозі чекала її Оксана: «До голови ходила жалітися? Краще б ти здoхла, аніж соромити нас!». З того часу вона боїться доньки, як і Віктора. Тому й стала переслідувати її думка: краще потрапити в тюpму, аніж додому повертатися. Тому й їздить до Тернополя, де ніхто її не знає, щоб погpaбувати когось. «Знаю, це – гріх, але іншого виходу не бачу», – мовила сумно.

Скоро моя зупинка. Станіславі ж їхати ще далеко – у Борщівський район. Вона подякувала, що вислухала її. Я попросила її заспокоїтися: після грому завжди вигляне сонце.

«В тюpму вам не можна»,- пожартувала я.- Краще йдіть до Дмитра».

Синіми, як блавати у житі, очима Станіслава усміхнулася: «А таки – піду. Ви мене переконали, що і на шостому десятку ще можна бути щасливою».

На виборах у 2015 році Віталій Дяків змусив своїх односельчан задуматися: вибирати студента без досвіду чи 50-річного голову, який обіймав цю посаду вже 9 років. Хлопець обігнав свого попередника на 26 голосів, загалом на вибори прийшло близько 3 тисяч людей.

Другий поверх цегляного будинку, у приймальні сільського голови Давидова черга з трьох людей. Кімната заставлена десятками доглянутих вазонів: вони стоять на столі, підвіконні та підлозі. Секретарка пані Марія, розграфлюючи журнал лінійкою, просить усіх зачекати, поки у кабінеті закінчать розмову з майстрами про освітлення однієї з центральних вулиць.

За кілька хвилин вибігає сільський голова і просить зачекати іще 5 хвилин, поки він підпише документи на іншому поверсі.

«Бачите, молодий, а нічим не гірший за старших. Попередній просив документи приносити на стіл, цей не лінується побігати», – коментує секретарка сільської ради Марія Вікарчук.

Поки голова вийшов, пані Марія ділиться останніми новинами. Кілька тижнів тому в селі провели фестиваль сирника: десятки господинь спекли різні сирники, сільська рада організувала святковий концерт та благодійний ярмарок.

«Таке велике свято проводять вперше. Я сама не пекла, але рідня моя спекла. Був великий концерт, співали і танцювали наші діти, вів Левко Дурко з дружиною. Всі гроші, які зібрали з продажу сирників, передали на лікування місцевого хлопця, який постраждав у АТО», – розповідає пані Марія, відклавши лінійку в сторону.

Розповідь про сирники перериває сільський голова і люб’язно запрошує у свій кабінет.

Віталій просить сідати за його великий стіл. У кабінеті два просторі вікна, які закривають великі вертикальні жалюзі, шафа з футбольними нагородами давидівської футбольної команди та велика карта території села. Біля столу сільського голови є ще одні двері до так званої «таємної» кімнати.

«Попередній голова там інколи проводив наради, люди в селі називають це місце «захристя», щоб підкреслити, що доступ мають тільки «свої». Зараз у мене тут склад і місце для обіду», – розповідає Віталій, показуючи невелику кімнату.

Своє рішення стати головою Віталій Дяків пояснює дуже просто.

«По-перше, після початку Євромайдану восени 2013 року я став одним з активістів, які у селі вимагали прозорості влади. По-друге, як студент політології, хотів усе вивчене застосувати на практиці», – швидко відповідає Віталій.

Свій перший день на посаді згадує з усмішкою. Зранку купив печива та пачку кави і запросив 13 співробітників до себе в кабінет. Намагався коротко розказати, як бачить свою роботу. Спочатку відчував, що через вік його не сприймали серйозно, відкрито нічого так і не сказали, але упередження кілька перших тижнів він відчував.

Його попередник 50-річний Ігор Хрунь вирішив з ним не перетинатися і навіть печатку сільської ради передав бухгалтером, аби не зустрічатися особисто.

«Він вирішив піти по-англійськи. Думаю, що спочатку для нього це було великою поразкою – програти студенту, але він вже це пережив. Ми побачилися через два місяці, привіталися і пішли в різні сторони, дружніх стосунків у нас не буде», – вважає Дяків.

«Я всім казав, що Давидів – це українське Монако»

Бажання зробити Давидів популярним селом з’явилося у Віталія ще на першому курсі. У період знайомства з одногрупниками він зрозумів, що ніхто не знає, де розташоване його рідне село, і те, що воно 15 км від центру Львова ніяк не заохочувало нових друзів сюди їхати.

«Тоді я вирішив казати так: «Шановний, а ти знаєш, що Давидів – це українське Монако? Це село таке ж унікальне, як французький курорт Куршевель». Тоді побачив що люди починають усміхатися і питати, як туди доїхати», – сміється сільський голова.

Після такої фрази багато друзів Віталія зголошувалися приїхати у село, але нічого унікального тут не бачили. Попри те, що у селі живе майже 7 тисяч людей, тут не було ні громадських просторів, ні пристойних закладів, де можна посидіти чи влаштувати презентації. Тому у своїй передвиборній кампанії пообіцяв виборцям облаштувати у селі кілька скверів.

Цього року у селі відкрили Народний дім, який почали будувати ще кілька років тому. Встигли облаштували один сквер, другий обіцяють закінчити у грудні, з’явилося 2000 м2 доріжок з бруківки, встановили п’ять зупинок громадського транспорту, закінчили розробку проекту каналізування вулиці.

«Для мене було дуже важливо зробити щось у громадському житті. Було б наївно заперечувати, що Давидів більшість людей сприймає як спальний район Львова, 80% наших людей працездатного віку щодня їздить на роботу до міста. Але навіть тут можна проводити свої фестивалі, а не щоразу їхати у Львів», – розповідає Дяків.

Громадські активісти у Давидові розповідають, що за рік роботи нового керівника глобальних змін у селі не відбулося, але ставлення людей до влади тепер зовсім інше.

«Пригадую, що ще рік тому було дуже складно запросити давидівців на збори, а тепер дивлюся реєстраційні списки: приходять більше ста людей. Для мене це дуже важливо, що тепер влада співпрацює з громадським сектором. Люди бачать, що влада це не закрита спільнота, з нею можна говорити», – каже мешканка Давидова і координаторка ГО «Центр просвітництва та розвитку людини» Наталя Проць.

«Найбільший провал – спілкування з місцевими депутатами»

За словами Віталія Дяківа найважче йому налагодити стосунки з місцевими депутатами. Він не приховує, що протягом року конфлікти з ними виникали майже під час кожної сесії.

«У кожному моєму кроці вони бачать «темний» умисел. Спочатку дорікали, що купую собі нерухомість і машини, я намагався все аргументовано заперечувати. Врешті мене це так дістало, що вирішив все підтверджувати, кажу їм: «Так, купив BMW за 200 тисяч, але по селу ним не їжджу». Вони спочатку були шоці», – сміється Дяків.

Депутати також звинувачували голову у тому, що його рідня є власником фірми, яка виконує роботу по освітленню вулиць. Дяків це все спростовує, але на ці зауваження вирішив відповісти жартом: «Так, то мій вуйко».

«Я був проти єдиної Пустомитівської громади»

Після перемоги на виборах, у сільській раді змінився не тільки голова, а й відвідувачі. Раніше частим гостем тут був Богдан Дубневич, народний депутат та місцевий бізнесмен. За рік роботи Віталій Дяків бачив бізнесмена в кабінеті тричі.

«Пригадую, що торік у нас в селі був сильний снігопад. Ми ледь встигали розчищати дороги. Я вирішив подзвонити Богдану Дубневичу, аби попросити піску з піщаного кар’єру, який він орендує на території Давидова. Він футболив нас кілька днів: спочатку довго не могли укласти договір, потім не було машин… Пісок ми так і не отримали», – пригадує Дяків.

Суперечки голови з депутатом виникли і через формування об’єднаних громад на Львівщині. Коли у області формували об’єднанні громади, то Давидів хотів утворити свою об’єднану громаду, куди б увійшли п’ять сільських рад, натомість у ЛОДА пропонували зробити єдину Пустомитівську громаду, яка б об’єднувала 17 населених пунктів. Після кількох протестів під обласною адміністрацією громаді вдалося переконати владу у тому, що Давидівська об’єднана громада спроможна бути окремою.

«Ми з Богданом Дубневичем мали різні бачення щодо розвитку громад. Я був дуже проти єдиної Пустомитівської громади, бо розумію, як і він, що таке велике об’єднання матиме переваги тільки для однієї людини», – вважає Віталій Дяків.

У найближчих планах Віталія Дяківа – участь у виборах на посаду голови об’єднаної громади на 18 грудня. Свої шанси оцінює оптимістично, проте каже, що ця боротьба буде складнішою, аніж торік.

«Не можна дозволяти людям старіти на своїх посадах»

Серед розкиданих паперів на столі Віталія Дяківа стоїть бронзова статуетка Наполеона. Погляд французького імператора скерований на сільського голову. Статуетку подарувала рідна сестра Віталія на день народження після того, як він кілька років скуповував книги про Наполеона.

«Усі мої друзі знають, що мені подобається Наполеон і його політика. Ясно, що з ним пов’язані різні історії, не всі позитивні. Але мені подобається, що людина, яка з’явилася у постреволюційній Франції, змогла навести порядок у країні. Його життя – це показова історія про те, що можна досягнути найнеймовірніших речей і, водночас, дуже ганебно впасти», – каже Віталій.

Одна з улюблених цитат Наполеона у Віталія Дяківа: «Не можна дозволяти людям старіти на своїх посадах».

«Приклад нашої сільської ради показовий, не може одна людина ефективно керувати 10 років, 5 років – це максимум, далі треба йти або нижче, або вище. Я сам не планую засиджуватися», – каже голова.