Ініціатива залишати дітей на другий рік у тому ж класі спрямована на руйнацію української системи загальної середньої освіти, – вважає екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти Ігор Лікарчук

Він зазначив, що за умови відсутності мотивації у дітей радянська каральна педагогіка не працюватиме. Крім того, в сучасному інформаційному середовищі, за бажання, навчатися можна не відвідуючи школу.

У переважної більшості українських учнів відсутня мотивація здобувати освіту. Вони ходять до середньої школи тому, що «так потрібно».

Більше того, у нас до школи затягують чи не силоміць (часто – з допомогою поліції), танцюють (у прямому в переносному розумінні цього слова) перед здобувачами освіти, кормлять, розважають (часто замість освітнього процесу), до туалетних кімнат супроводжують, прибирають після учнів (часто – вчителі), бояться грізне слово сказати здобувачам освіти, терплять знущання і зневагу від багатьох, стеляться килимком перед тими, хто «яжемать», – написав Лікарчук.

Колишній очільник Українського центру оцінювання якості освіти та доктор педагогічних наук Ігор Лікарчук розповів, що шкільну форму раніше носили лише елітні заклади освіти. Натомість за часів СРСР таким чином намагались зробити усіх однаковими за зовнішнім виглядом.

Тож, за його словами, те, що зараз деякі керівники вимагаються від учнів дотримуватися єдиної уніформи ніщо інше, як пережиток совка.

Про це Лікарчук сказав в інтервʼю OBOZ.UA. Він зазначив, що у випадку, коли у старшокласника виросте борода і її вимагатимуть поголити, то це можна буде розцінювати, як порушення його прав. Тож, на його думку, скасування шкільної форми було одним із мудрих рішень в сфері освіти.

Те, що й зараз деякі керівники вимагають від учнів дотримуватися єдиної форми одягу, то це або глибокий пережиток совка, або домовленість на певних умовах із тими, хто цю форму виготовляє, – запевняє освітянин.

Між іншим, якщо у старшокласника виросла борода, то вимагати її поголити – може бути розцінено як булінг або порушення його прав. До мене з подібними питаннями не раз зверталися батьки таких здобувачів освіти, – додає Лікарчук.

Він пояснив, що раніше одним із чинників, який впливав на запровадження шкільної форми в незалежній Україні, було бажання підтримати вітчизняну швейну промисловість. І саме через це було видано перший указ президента про запровадження уніформи у школах.

На думку педагога, школярі мають ходити на навчання у зручному і комфортному одязі. А у випадку, коли учні старшого віку дозволяють собі певні надмірності, зокрема макіяж або прикраси, в кожному закладі освіти мають встановлювати певний дрескод.

За словами Лікарчука, він має бути розроблений за принципом: «можна все, крім..», а не: «можна лише…».

Про те, що ми потужно крокуємо до цього, я писав іще чотири-пять років тому. Не один раз порушував це питання на засіданнях колегії МОН. Особисто про це казав міністерським чиновникам різного рівня.

На мене дивилися, як на божевільного..: Маючи в державі більше двадцяти університетів, які колись були педінститутами, силу-силенну коледжів, які колись були педучилищами; скоротивши під лозунгами децентралізації майже дві тисячі шкіл (не рахуючи тих, які стали філіалами); затвердивши упродовж тридцяти років щонайменше 5 Концепцій реформування педагогічної освіти, – дійшли до того, що УЧИТЕЛІВ немає. А лава запасних – порожня. І черг бажаючих йти працювати в школу немає.

А якщо із шкіл підуть пенсіонери, яких намагаються виштовхати контрактною формою трудових угод? Що буде тоді? І чи може функціонувати НУШ без вчителя? Хіба що із агентами змін…

Ця проблема виникла не сьогодні і не вчора. Вона визрівала упродовж останніх десятків років. І тепер вибухнула. Ось про що сьогодні потрібно говорити і кричати на кожному кроці. Ось тема для обговорення в Уряді та Верховній Раді. Негайно потрібно шукати реальні шляхи для її вирішення.

Два таких шляхи назвав Володимир Бєлий: «По-перше, оклад вчителя-початківця (має бути) помітно більший ніж заробітки у робітничо-сервісному сегменті ринку праці;

по-друге, інституційно (має бути) закріплений стандарт роботи вчителя, що забезпечує йому педагогічну свободу на тлі персональної відповідальності лише за дотримання держстандартів трудової дисципліни замість пануючої зараз тіньової залежності від суб’єктивних примх бюрократів та очільника закладу…» Повністю погоджуючись із цим, додам іще три шляхи.

Думка перша. Найбільшою проблемою української освіти за період Незалежності стала відсутність в ній доказової політики.

Доказова політика – це коли політика і рішення в галузі освіти формуються на основі аналітики та доказів, а не на основі інтуїції тих, хто ці рішення приймає, політичних хотєлок чи за принципом: «так у сусіда».

Лише один приклад. В Україні щороку оприлюднюються великі аналітичні звіти про результати ЗНО. У них – гігантський масив доказів та аналітики. Жодного серйозного політичного чи загальнодержавного управлінського рішення, які б базувалися на основі цих звітів, упродовж 13 років прийнято не було.

Думка друга. У системі освіти України за цей час відбулися якісь зміни у кожному її сегменті.

Але найбільш непорушною з часів СРСР лишилася система управління освітою. Вона практично не змінилася структурно. І має незначні косметичні зміни в змісті.

Образно кажучи, совковим автомобілем, який намагаємося привести до сучасного стану тридцять років, продовжує керувати водій, котрий все життя їздив мотоколяскою…

Чи не від цього наша система освіти з реформами сьогодні в тому стані, про який добре сказано в українській приказці: «Застрягла, як собака на перелазі».

За моїм переконанням злізти з цього перелазу українській освіті заважають, насамперед, ті дядьки й тітки, котрі сидять в органах управління освітою різного рівня, і з очманілими від влади очима гальмують все, що може реально змінити ситуацію в освіті: автономію шкіл, педагогічну свободу вчителя, знищення бюрократії та формалізму…

І найприкрішим є те, що такі керівники, суттєво впливаючи своєю діяльністю чи бездіяльністю на стан справ у освіті, не несуть ніякої відповідальності за нього. А за все, у т.ч. й результати їхньої «діяльності», відповідають цапи-відбувайли – директори шкіл.

Натомість, сервісними службами, метою яких є допомога директорам шкіл в забезпеченні життєдіяльності закладу, ці органи управління так і не стали.