Загарбник мав кремлівські нагороди та був командиром 1 батальйону 247 десантно-штурмового полку. Про його загибель повідомили російські телеграм-канали.

Помста за Іловайськ
Саме батальйон Лисицького у 2014 році атакував українські підрозділи, які проривалися з оточення в Іловайську в районі села Горбатенка. Тепер українські бійці помстились росіянину.

Вже у 2015-го росіянин отримав від Кремля звання “героя”. Також він мав низку інших нагород: медаль “за заслуги перед батьківщиною” та медаль Суворова

До речі, журналіст Юрій Бутусов зазначає, що 247-й полк й так зазнає великих втрат під час вторгнення в Україну. Таким чином ліквідація командира серйозно послабить боєздатність.

Російських ЗМІ пишуть, що Лисицький потрапив до армії ще у 1993 році. Він виконував злочинні накази й в інших російських військових кампаніях, зокрема у Чечні. Загарбнику було 48 років, він мав дружину та двоє синів.

Зверніть увагу! Станом на 26 березня ЗСУ ліквідували вже 170 550 російських окупантів. Лише за останню добу знищили 660. При цьому цифра насправді може бути значно більшою.

У місті Кривий Ріг відкрили перший в Україні пам’ятник загиблим військовим в Іловайському котлі.

Про це пише “ТСТ”.

На заході були присутні рідні загиблих в Іловайську в серпні 2014 року.

“Відчуваю горе. Горе, бо не зміг усіх повернути матерям, дружинам і дітям. Бо коли йшли, обіцяв, що всіх поверну. Ніхто не думав, що буде застосовуватися артилерія, “Гради”, “Урагани”, не кажучи про мінометні міни. Найстрашніше було, коли працював по батальйону”Ураган”. З шести ракет розкрилися дві. Бо вони не могли базовий табір атакувати: “Гради” то не долітали, то перелітали. У всіх крутилося життя перед очима від початку і до кінця”, – розповідає комбат батальйону “Кривбас” Олександр Мотрій.

У деяких присутніх на церемонії на грудях були пам’ятні значки з написом “Іловайськ 2014”. “… Справа щодо Іловайська має бути передана до суду. Винні повинні бути покарані хоча б для того, щоб більше такого не повторювалося”, — додав Мотрій.

Про неймовірну історію солдата-санітара 42-го батальйону територіальної оборони Володимира Доноса розповідає Еnigma.

Від вибухів снарядів із “Градів”, які пролітали зовсім поруч, його підкидало. Він вдарявся ребрами об землю, але міцно тримав каску вбитого, у яку трошечки накапав дощ…

“Історія українського військового санітара страшніша за усі фільми про війну, що досі бачила”, – каже волонтерка Ірина, яка у київському військовому шпиталі з часу перших поранених в АТО бачила чимало.

42-у бригаду Володимира послали в “Іловайський котел” без жодної аптечки. Військовий санітар не мав ні санітарної сумки, ані протишокового знеболювального, ні кровоспинних препаратів – крім джгута. Він мав померти від больового шоку, проте вижив, сам наклав собі джгут.

Товариш відтягнув з лінії вогню у ліс, зі сльозами на очах казав: “Я тебе не кину”. Але пішов, бо треба було рятувати ще одного пораненого. Він обіцяв привести допомогу, проте в зону обстрілу прорватись уже не змогли.

Оці п’ять днів, які полтавчанин Володимир прожив у лісі, виглядають, немов пекло. Щовечора він прощався з життям, не сподіваючись вранці знову побачити сонце. Щосекунди він боровся за життя. Коли почався жар, закопувався голим тілом у холодну землю, аби остудитись.

Викопував хробаків із землі та, відчуваючи землю на зубах, ковтав їх.

“Знаю на смак, що жовті мурахи кисліші за чорних, після них не хочеться пити”, – каже Володимир.

В останні дні, коли уже й мурах сил зловити не мав, відчайдушний військовий ставив пастки на мух, яких на мертвих навколо тілах розвелося багато: відкривав рота і заманював, а потім ковтав.

Він так виживав – знайшов їжу там, де її не було. Аби хоч якось знезаражувати пошматовану ногу, поливав її сечею.

Володимир, звичайний вчитель фізкультури маленького українського містечка, з неймовірною силою боровся за своє життя попри все.

Аби не збожеволіти, Володимир відкриває блокнот, і пише.Пише про все: про години, про накладення джгуту, про відчуття людини, яка бачить, як її нога гниє. Як у перший вечір подумки попрощався з рідними і про них же думав у всі наступні дні. А коли зрозумів, що навіть якщо виживе, ноги не буде, почав планувати своє життя з протезами, мріяв про тракторець, яким буде орати город…

Його розбудить голос – “тут людина”!

Місцеві мешканці не зможуть просто проїхати і не повернутись. Із старенькою машиною, де залити можна лише літр, бо вище бензобак пробитий кулею, повезуть його до місцевої лікарні. Там, у розбомбленій без світла і вікон операційній, медсестер нудитиме лише від самого вигляду рани Володимира. Але йому таки промиють рану і намагатимуться врятувати життя.

Потім будуть шість донецьких лікарень, які відмовлять у порятунку життя чоловікові, бо він – українець.

У тій одній, 9-й міській, де його приймуть, спочатку запитають: “Чому ти не вмер? “. Лікарі все ж пообіцяють врятувати коліно, але потім ампутують ногу вище… Уже без ноги його завезуть у підвал шпиталю, де приставлять охорону і будуть чекати, аби обміняти.

17 днів лікарняного полону, і от його обміняли. Про його повернення у “Твіттері” напише президент України, вдома на нього чекали мама, дружина і двоє дітей. Така собі звичайна, але дуже патріотична сім’я Донос із Гадяча, знала – тато зробить усе, аби повернутись.

Уже вдома Володимир згадає, як додавала сил у лісі одна-єдина граната. Бо знав – якщо буде зовсім нестерпно, зірве кільце.

Дружина Ярослава почне читати його записки і розплачеться, так і не дочитавши.

Усе життя, каже дружина, над Володею підсміювались за те, що любив і вивчав книги про те, як вижити в екстремальних умовах, навчав учнів цьому.

І це врятувало йому життя.

Його досі мучать фантомні болі – відчуває рану, якої уже немає. Розповідаючи нині про жахи які витримав, каже: нічого надзвичайного не зробив. Усміхається, жартує, багато курить і хвилюється, чи зможе навчати дітей із протезом. І ні про що не жалкує.

“Коли ворог прийшов на твою землю – треба її обороняти”, – каже звичайний шкільний вчитель фізкультури, – і я хочу, аби у мого сина був такий вчитель у школі”.

Пройшовши пекло, він вірить – заради України можна пройти більше…