Морський піхотинець, лейтенант Сергій Стратічук опинився в оточеному Маріуполі і зник зі зв’язку, а пізніше з’ясувалося – отримав поранення і потрапив у полон.

За 162 дні в російських буцегарнях Сергій жодного разу не зміг зателефонувати коханій Олександрі Безсмертній чи бодай написати повідомлення. Вона ж писала йому щодня – радилася, казала, що кохає і вірить, що він обов’язково до неї повернеться.

Ця історія, оприлюднена в марафоні “Єдині новини”, про дуже велику любов та про неймовірно важку розлуку.

Вони встигли побратися минулої осені – взяли шлюб за один день, ледве встигли купити обручки

Тендітна морська піхотинка Олександра щодня молилася і писала Сергію, сподіваючись – повернеться і прочитає.

З полону Сергій повернувся 22 вересня. Він сильно схуд: важив 120 кг, а нині – 89.

“Вони закохано дивляться один на одного і тепер точно знають – Безсмертна не дарма молилася і чекала, а Сергій тепер теж трохи безсмертний”, – йдеться у сюжеті.

Вони вже запланували собі весілля в національному стилі, і звісно ж дітей. І для повного щастя не вистачає, лише аби синьо-жовтий прапор знову був у кожному українському місті та селі.

Ось вже і своє привітання почав говорити наш президент, а Валерій і не думає хоча б зателефонувати і спитати: Як там ви, мої дівчатка? Сльози так і котились.

– Йому рідна матір важливіша за дружину та донечку, яка вперше в житті святкує свій Новий рік.

Хоча ні, він зателефонував, але його пропозиція не радувала.

– Якщо хочеш, приїжджай до нас. Тут так весело. Зібралися всі рідні. – А на задньому фону гомоніла щаслива свекруха… А я просто слухала і мовчала…

– Юлечко, рідненька, хватить все життя на когось дутися. Мама ні в чому не винна. Як на мене, ти просто ревнуєш, і не хочеш ділити свого чоловіка зі свекрухою. Але зрозумій, це моя мама – найрідніша людина у світі. І навіть якщо ти кажеш, що я не доріс, щоб вилізти з-під її спідниці, це не правда.

Для чого вони місяць тому все разом обговорили, що Новий Рік зустрічатимуть у сімейному колі. Для чого було подавати Юлі такі надії на гарне свято. Бо куди їм кудись їхати. Єва ще зовсім маленька, навіть пів рочку не виповнилося. А про те, щоб вести дитину до когось, а тим більше до свекрухи – і мови не було

А Юля так готувалася, приготувала смачну вечерю, щоб їх перше спільне свято запам’яталося, а Валерій не прийшов.

Валерій працював тридцять першого до вечора, заїхав до мами привітати, так там і залишився, а перед курантами вирішив нагадати про себе.

Перед тим, як одружитися, Юля з Валерієм зустрічалися три роки, жили кожен зі своїми батьками, і свята проводили окремо. Але, як вважала Юля, зараз вони сім’я, вони повинні бути разом, і було дуже прикро, що він не зважив на її думку, і просто кинув її з дочкою в саме сімейне свято.

Сама вона їхати в будинок свекрухи не хотіла ні в якому разі. Його мати ясно дала зрозуміти, ще перед весіллям, що вибір сина її не влаштовує, причина була звичайною, – “Її синочок, такий розумний, красивий хлопчик, і вона, Юля, якась продавчиня з магазину”.

Те що Юля в свої двадцять сім була замісником директора одного з відділів великого супермаркету нікого не хвилювало, для свекрухи вона так і залишилася продавчинею. Тому для свекрухи вона була, як пусте місце, вона просто не звертала на неї уваги. Після народження Єви, його мама якось намагалася ще показати радість, навіть зателефонувала Юлі, коли вона була в пологовому будинку, але Юлі в той час було не до розмов, тому не відповіла, а свекруха вирішила образитися.

Юля незважаючи на молодість розуміла, що справа не в ній, а в тому, що Валерій меншенький, пізній, улюблена дитина, тому будь-яка на її місці, була б невгодна. Вона це розуміла, і не намагалася щось змінити, не намагалася сподобатися, не догоджала, просто жила з коханим чоловіком, і все ж сподівалася, що він заради сім’ї зможе відірватися від маминої спідниці.

До цього випадку, все було більш-менш нормально, то що він їздив кожні вихідні до мами, Юля не вважала, поганим, все-таки його мати літня жінка, живе одна, старші діти не балують її своєю увагою. Та й вона звикла, що меншенький завжди поруч. Вона навіть пропонувала після весілля їм жити у неї, але це було так сказано, – “Живіть у мене, так вже й бути я потерплю твою дружину”, причому в присутності Юлі, що вона, звичайно ж, відмовилася. Краще вони поки будуть орендувати житло, ніж жити з його матусею.

І більше вона не ходила до свекрухи, чоловік завжди один їздив, у них Анна Ярославівна була пару раз, Юлі і цього вистачило з лишком. Свекруха прийшла подивитися на внучку і була в подиві від марнотратства невістки. На її думку, дуже багато вона купила для дитини зайвого. Що було зайвим, Юля так і не зрозуміла, ліжечко або коляска, або може, підгузники, так Юля все це купила сама зі своїх декретних, та й як малюкові без цього.

Але свекруха залишилася незадоволена, і ще довго вимовляла синові, що “дружина його по світу пустить”. Так вони і розлучилися в той день незадоволені один одним. Потім вона ще приходила, мабуть, Валерій умовив, він все-таки хотів, щоб дві його найулюбленіші жінки, хоча б не подружилися, але прийняли один одного. Єві було вже три місяці, і бабуся прийшла привітати внучку, але тримісячна дівчинка не оцінила поривів бабусі, і закотила істерику у неї на руках. Після чого Анна Ярославівна зробила висновок, що дитина якась нервова, – “А ось Валерій був спокійною дитиною, напевно, в тебе пішов, – заявила вона здивованої невістці.

Після цієї невдалої спроби зближення, Юля попросила чоловіка, поки нічого не робити, – Нехай дочка підросте, а потім видно буде. Те що вони не ладнають зі свекрухою, не привід позбавляти внучку бабусі, вважала Юля. Так і стали вони співіснувати окремо, Юля з чоловіком тут, і свекруха з сином там. Звичайно, Валерій розривався між ними, але Юля намагалася не показувати виду, що її щось не влаштовує, ніколи не говорила йому погано про матір, що не налаштовувала його проти неї.

Але після цього Нового року, проведеного на самоті, вона зовсім не знала що робити. Напевно, вона була не права з самого початку, потрібно було відразу, поставити чоловікові ультиматум, або вона або мама? І що зараз, образитися на чоловіка, поїхати до батьків?

І якби ж то він зустрів свято з мамою, і приїхав відразу після дванадцяти, але ж ні, вже ранок першого січня, а він навіть слухавку не бере.

– Скоро я сама повірю в те, що я не пара для сина Анни Ярославівни.

Як би вчинили в даній ситуації ви?

Ту суботу я ніколи не забуду, адже моя єдина донька не покликала мене на своє весілля. Я готувалася до цього торжества, але виявилася там зайвою. Ярина виходила заміж за гарного хлопця з благополучної сім’ї. Саме тому донька не захотіла, щоб я приходила.

З донькою ми жили душа в душу, між нами ніколи не виникало ніяких непорозумінь. Я завжди намагалася віддати доньці все, що мала: турботу, тепло, любов, яку вона так і не пізнала від батька. З батьком Ярини ми розійшлися, коли доньці було півтора року. Допомагати нам він не захотів, просто «пропав».

Але донька росла, нічим мене не засмучуючи, навпаки, завжди намагалася порадувати мене. У школі вона була відмінницею, тому при вступі в університет ніяких проблем не виникло. Незабаром Ярина зустріла Стаса. Він був розумний і симпатичний хлопець, до того ж з хорошої і забезпеченої сім’ї.

Але знайомити мене з майбутнім зятем і родичами дочка не поспішала. Знаходила різні відмовки. Через два роки Стас зробив Ярині пропозицію. Я дуже зраділа за дочку, почала заздалегідь закуповувати придане: накупила багато красивої постільної білизни, чайний сервіз, відклала гроші, щоб молодята змогли купити меблі в квартиру.

А потім покликала доньку в магазин весільних суконь. Вибрали найкрасивішу мереживну сукню і прозору фату. Наближалася важлива дата, а Ярина все не дзвонила, щоб повідомити, де буде відзначатися торжество.

За тиждень до одруження дочка прийшла. «Привіт, мамо. Ти пробач, що я довго не заходила. Сама розумієш, суєта, підготовка, стільки справ», – сказала вона. «Нічого страшного, моя хороша, я так хвилювалася, думала, раптом ви передумали. Не дзвоните, не повідомляєте, куди приходити на церемонію», – сказала я.

І тут донька мене ошелешила:

«Мамо, ти тільки не ображайся, але давай ми з тобою потім, пізніше відзначимо. Зрозумій мене правильно – у Стаса батьки… вони успішні, виглядають як з обкладинки журналу. А ти так погладшала останнім часом, і зморшок стільки стало. Раптом вони розчаруються, побачивши тебе. Стас сказав, що з його сторони будуть багаті родичі.

Вони всі думають, що я з пристойної сім’ї. І я їм сказала, що ти зараз в іншому місті і приїхати не можеш. Але ти не переживай, ти поки приведи себе в порядок, і я вас обов’язково познайомлю».

Коли Ярина йшла, вона залишила пакет. В ньому була та сама сукня, яку ми вибирали разом. Родичі чоловіка сказали, що сукня некрасива і старомодна. І купили нову, красиву, атласну сукню.

Виходивши з моєї квартири, донька пообіцяла, що обов’язково приїде на наступний день після торжества і покаже мені всі весільні фотографії.

В ту суботу, коли моя донька виходила заміж, я не могла знайти собі місця, на душі було так погано, що словами не передати. Чим я заслужила таке відношення рідної доньки до себе…

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Через певний час ми знову прийшли на планове УЗД в ту ж приватну клініку. Нам повідомили, що дітей із такими діагнозами оперують у Києві. Почали дізнаватись, у якій саме лікарні й що потрібно робити. Наша з чоловіком надія на те, що все буде добре, не згасла, ми знайшли цю лікарню і почали збирати документи, щоб отримати направлення до Києва. Бо це все не так просто, як думали.

Потрібно було направлення від головного лікаря перинатального центру. Ох і набігалися ми за ним, як сьогодні пам’ятаю. Але все-таки добилися свого. Їдучи до Києва, ми не знали, як добратися, що нас там чекає. Але сестра нашої невістки, котра мешкає в Києві, нам допомогла із проживанням і добиранням. Ми дуже вдячні їй за все.

Приїхали в інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова. Завідувач відділення нас прийняв, глянув на направлення і запитав, як я відчуваю рухи дитини, активна вона чи ні. Я відповіла, що дівчинка жвава, що відчуваю її рухи.

Лікар сказав, що це дуже добре, і дав направлення на додаткове обстеження. Не пам’ятаю, як воно називається. Мені робили УЗД і одночасно запихали в живіт довгу голку, щоби взяти кров у дитини, аби визначити групу крові та чи є синдром Дауна. Ту голку мені запихали тричі. Було дуже боляче, бо без наркозу. Після процедури лікар сказав, що можна йти в палату, а мені в очах потемніло. Йшла, тримаючись за медсестру. Коли лягла, ще довго не чула рухів дитини.

Через годину я пішла до чоловіка — і ми разом запитали в лікаря, чи можна вже йти, бо ж поїзд незадовго. Він мене відпустив, але сказав, щоб я ходила поволі, адже після такої процедури не бажано вставати певний час.

Ми забігли у поїзд в останню хвилину. Живіт болів, бо поспішали. А ще взяли квитки в експрес, де тільки сидячі місця, тож навіть прилягти не було де. Дуже хотілось їсти. Ще снідали чаєм і канапкою, а на годиннику — вісімнадцята вечора. Грошей, що залишилися в гаманці, вистачило на дві пачки вафельок.

У поїзді навпроти нас сиділи вже старші чоловік і жінка. Ми з ними розговорилися. З’ясувалося, що жінка працює в Америці дитячим педіатром, а в Україну приїхала в сімейних справах. Наталя (так звати жінку) розповіла, що дітей із такими діагнозами оперують у Європі.

Ці люди побачили, що ми з чоловіком не маємо грошей, і замовили нам чай. А потім дали триста доларів зі словами: «Беріть, вони вам будуть потрібні». Ми обмінялися номерами телефонів і разом вийшли в Тернополі. Пані Наталю і пане Василю, ми завжди про вас пам’ятаємо і молимося за вашу родину.

…Через два тижні прийшли результати. Жодних додаткових діагнозів не було виявлено. Вагітність протікала добре. Одного разу я поїхала до священника-монаха, із ним поговорила про свою ситуацію із дитинкою. Він мене розрадив, сказавши, що я зробила правильно, що не взяла на душу тяжкого гріха.

За два-три тижні до пологів ми поїхали у Київ до нейрохірурга. Він порадив мені народжувати в столиці, зателефонував до іншого лікаря, а потім дав мені адресу лікарні, де моя дитинка мала з’явитися на світ.

Та лікарня була за десять хвилин ходи від інституту нейрохірургії. Я поїхала додому, зібрала речі для себе і дитинки й лягла в лікарню на 37—38-му тижні вагітності. Чоловік поїхав додому.

Лікарі вирішили робити кесарський розтин, а пізніше з’ясувалося, що треба буде зібрати пуповинну кров, бо вона буде потрібна дитині під час операції. У цьому мені допомогла медсестра. Вона зателефонувала в банк пуповинної крові й усе влаштувала.

У пологовому був дуже добрий і люб’язний медперсонал. У вівторок лікар мене оглянув і сказав, що я ще не народжуватиму. А в середу завідувач лікарні призначив операцію на п’ятницю, бо саме того дня в інституті нейрохірургії виписували дитину, тобто звільнялося місце для моєї. З четверга на п’ятницю я була в палаті самісінька, багато молилася, не знала, що мене чекає. Вранці приїхали чоловік із моєю мамою…

І ось я вже в операційній залі, все готово. Лежу, руки тремтять, сльози котяться. Відчуваю: живіт починають чимось змащувати, щось холодненьке тече у вену через катетер. А я подумки молюся. Лікарка-анестезіолог щось до мене говорить, а я глянула на неї, сказала ще кілька слів молитви і заснула.

Прокинулася вже в реанімації. Не пам’ятаю, як відійшла від наркозу. Але жінки розказували, що дуже плакала. Прийшовши до тями, зателефонувала мамі. Вона сказала, що пуповинну кров зібрали до останньої краплі, а дитинка дуже гарна, і голівка в неї нормальна, як у звичайних дітей. Не завбільшки з тіло, як нас лякали. Я плакала від щастя і дякувала Богу, що почув наші спільні молитви. Spina Bifida все ж таки був на спинці, тож без операції не обійшлося.

Народила я донечку 27 вересня, у велике свято Чесного Хреста і водночас у строгий піст. Марія народилася в п’ятницю — і її одразу забрали «швидкою» в інститут нейрохірургії. Моя мама була біля дитини, а чоловік розривався між мною і фондом, який безкоштовно надав нам послугу зі збору пуповинної крові. Потрібно було заповняти бланки і підписувати чимало документів.

Маленьку забрали в реанімацію, вона пробула там до понеділка. У понеділок їй зробили першу операцію на грижу Spina Bifida, знову забрали в реанімацію. І тільки в середу Марію привезли в палату до моєї мами. Я тоді вже ходила, дуже просила медсестру відпустити мене до дитинки — і вона дозволила.

Прийшовши до палати своєї донечки, я заплакала від щастя. Побачила ті маленькі пухкенькі щічки, маленькі рученятка, на одній з яких був катетер. Вона спала. Та щойно я присіла біля неї —прокинулася і глянула на мене голубими оченятками. І я зрозуміла, як ми правильно вчинили, що довірилися Богові й залишили дитинку.

У п’ятницю мені зняли шви і виписали. Я вже була біля донечки постійно, моя мама також, а чоловік уранці приходив і сидів увесь день у коридорі, бо до палати його не пускали. Ми із мамою по черзі виходили й розказували, що говорить лікар і як почувається Марія.

Одного вечора лікар все ж дозволив зайти до палати чоловікові. Одягнувши спеціальний одяг, він переступив поріг і… не стримав сліз.

Минуло три тижні. В дитинки почала ззаду збільшуватися голівка. Лікар сказав, що в Марії прогресує гідроцефалія, потрібне шунтування. Після нього все внормувалося — і через два тижні нас виписали з лікарні.

Удома ми охрестили донечку Марією і кличемо її так донині. Скоро їй виповниться сім років, уже закінчує перший клас. Наша Марія розумна, активна. Дякувати Богу, в нас усе добре.

Я нітрохи не шкодую, що пройшла такий непростий шлях. Бо тепер знаю: Бог ніколи не покине у важку хвилину того, хто з Ним у молитві. А що тільки лікарі мені не говорили! Щоб я йшла на аборт, що дитинка не житиме з такими діагнозами…

Проте ми з чоловіком твердо вирішили зберегти нашій донечці життя і вірили, що все буде добре, бо все в Божих руках. Вірте, люди, й ви. Моліться, не втрачайте віри і надії — і Бог почує вас.

Сердечно дякуємо мешканцям сіл, людям, котрі не знали нас, але допомогли нам фінансово.

Під час лікування в невpoлогiчному відділенні я зустріла надзвичайну жінку. Слухаючи її життєву історію, я вирішила з її дозволу відіслати це в редакцію.

З самого дитинства, пoлioмiєліт пошкодив, вірніше, вpазив Наталії праву руку. Рука висіла, мов плітка, і була зовсім не керованою. Наталочка болісно сприйняла свій діагноз, не знала, що буде робити далі, як буде обслуговувати себе однією лівою рукою. а ще вона переживала через те, що ніхто з хлопців тепер не зверне на неї увагу: кому потрібна жінка-кaлiка? Хто захоче зв’язати свою долю з інвaлiдом?

Вона і зараз дуже гарна. Уявляю, якою красунею вона була тоді, коли їй було 17! А яка вона стримана, культурна, добра.

Тоді, в юності, вона вирішила, що буде добре навчатися і обов’язково вступить до вузу. Мріяла бути викладачем англійської мови. Середню школу закінчила з золотою медаллю, вступила до Національного Університету ім. Т. Шевченка й отримала диплом з відзнакою. Наталка повернулася у Кривий Ріг, де на неї чекали батьки, які її дуже підтримували і допомагали. Влаштувалася вона на роботу в Тернівський індустріальний технікум. Викладала англійську мову.

Все було добре, але тільки на перший погляд. Наталці бракувало сім’ї. Мріяла про щасливу дружну родину, про дітей, бо мала вже 32 роки. А хто з жінок у такому віці не хоче вийти заміж?! Але жоден із чоловіків її не помічав. Ночами вона плакала від бoлю, їй було прикро і сумно. Думала про те, чому саме з нею жартує доля, чому так жopстоко випробує на міцність саме її, красуню-розумницю?

Та ось одного весняного дня до технікуму прийшов працювати викладачем фізичного виховання молодий, стрункий, кароокий красень Ілля. Зустрілися вони під час педагогічної ради. Наталя підвела очі й побачила, що він не слухає декана, а пильно слідкує за нею. Дивиться, як вона швидко пише лівою рукою, щось занотовуючи в щоденник.

Після наради він підійшов до неї і запропонував додому йти разом. Дорогою познайомилися краще. Ілля квартирував у Наталчиних сусідів і з того часу на роботу й з роботи вони ходили разом. Він уже все знав про її долю – сусідка розповіла, а от Наталя про Іллю нічого, майже нічого, не знала.

Через місяць після їхнього знайомства пoмepла мати Наталі, а ще через місяць пoмep і тато. Їй було дуже важко одній у великому будинку. Ілля все частіше ставав у пригоді: щось підлагодити, прибрати у дворі тощо. А під Новий рік Наталя зізналася Іллі, що вона вaгiтна. Чоловік зрадів і більше вже нікуди не йшов від неї – жили разом.

Прийшов час, і Наталя наpoдила гарненьку дівчинку, яку назвали Зоряною. Молодій мамі було важко доглядати дівчинку, і вони вирішили, що у декpeтну відпустку піде Ілля, а Наталочка працюватиме. Так і зробили. Ілля все встигав: і донечку доглядав, і їжу готував, і Наталочку зустрічав із роботи.

Роки промайнули швидко. Зоряна виросла, здобула вищу освіту, вийшла заміж і разом із чоловіком мешкає далеко від дому. Залишилися Ілля та Наталя вдвох. Рідних не мають. Живуть одне для одного. Та ось у червні в їхню родину постукало гоpе. У Наталі стався iнcyльт. Якби ви бачили, як старанно доглядає за нею Ілля: і вмиє, і зачеше, і погодує, і пожартує:

– Знала, люба моя, що робила, коли чоловіка собі на 8 років молодшого обрала. Тепер ось цей факт і має значення. Я ще силу маю, мені всього 70!

Дружина йому вдячно посміхається й закохано дивиться на чоловіка. Ілля обіймав її плечі, цілував її голову, садив в iнвaлiдний візок і віз гуляти парком, котрий був побіля лікарні. Ось таке воно, Наталчине щастя – нещастя.

***
Свою Лідусю він зустрів випадково у столичній кафешці, куди зайшов з друзями. Неподалік за столиком сиділо дві дівчини. Одна з них, а це була Ліда, вразила своєю зовнішністю. Вадим не мав дару флipтувати, а от його друг Генка знав підхід до дівчат. Почувши, що Вадик «запав» на гарненьку чорнявку, взявся за справу і вже через хвилин п’ятнадцять видав друзям про цих дівчат мало не ціле досьє. Більше того, повідомив, що завтра о сьомій вечора вони чекатимуть їх у парку.

Йдучи на пoбaчення, Вадим знав, що Ліда абітурієнтка театрального інституту, приїхала до Києва аж з Pосії. Чому вибрала українське місто? Бо її бабуся звідси родом. Родина колись була депOPтована. От їй і захотілося повернутися у місто бабусиної юності, адже вона виховувала свою внучку й багато розповідала про Україну.

Ліда не провалила екзаменів, і через місяць скакала від радості – вона студентка! Вадим теж зрадів, бо «втюрився» у Лідку з першого погляду і тепер був впевнений, що вона залишиться в місті. А десь через півроку він повідомив батькам, що приведе дівчину до себе. Батько сприйняв новину спокійно, а маму мало не вiдкaчували. Невістку вона незлюбила з перших днів, і лише коли наpoдилося дитя, стала до молодої жінки ласкавішою. А от внук став для неї всім.

***
Вадим подав на розлучення, попередивши Ліду, що сина їй не віддасть. Збираючись у відрядження, попросив її підшукати собі квартиру, аби більше з нею не зустрічатися. Та коли через три тижні повернувся додому, він був наче пустка без дитячого галасу й сміху. Пригнiчені батьки розповіли, що до них прийшов Лідин адвокат і настрахав: якщо не віддадуть невістці сина, вона подасть в cуд на розподіл квартири.

– У нас не було вибору, – винувато закінчила розповідь мама.

– Чому ви не дали мені телеграму?

Він одразу взявся шукати Ліду, однак її в Києві уже не було. Довідався лише про те, що виїхала із сином у Pосію, а куди – невідомо. Вадим шукав сина, але марно.

***

Пройшли роки. Він зустрів іншу жінку, яка вразила своєю добротою, щирістю й ніжністю. На красу Вадим уже не звертав уваги. З Ніною вони жили гарно, засмучувало лише одне – не було дітей. Згодом змирилися й з цим. Ніна навіть якось сказала:

– Спробуй розшукати сина…

***

І ось двадцятирічна студентка Катя напередодні дня наpoдження сповістила, що хоче пoзнaйoмити батьків зі своїм кавалером, який уже закінчив інститут, працює на хорошій посаді у будівельній фірмі і навіть збирається купувати квартиру. Батьків втішило, що хлопець старший за доньку і вже самостійний. Дуже хотілося віддати дитину за хорошу людину, як кажуть, у надійні руки.

Катя, готуючи з мамою усіляку смакоту, попереджала, аби не «нагружали» її Мітю різними запитаннями. За годину до призначеного часу, коли хлопець мав прийти до них, вже крутилася біля дзеркала у новій сукні.

Коли на порозі з’явився усміхнений красень з гарним букетом, батьки не здивувалися, чому їхня Катя закохалася у нього по вуха. Він поводився досить спокійно, одразу знайшов мову з майбутнім тестем, розповідаючи про роботу фірми. І все-таки за столом мама не втрималася, щоб не розпитати про родину.

– Ми з мамою жили в Ставропольському краї, вона туди приїхала після навчання у Київському театральному інституті, влаштувавшись у театр. Вона мені багато розповідала про Київ. Після її cмepті вирішив теж приїхати сюди на навчання, хоч для мене це було дуже непросто. Пoмupaючи, мама сказала, що тут у мене живе тато. Сподівався його розшукати, але так і не наважився… Проте у мене є надія, що я його колись знайду.

– Як твою маму звали? – приглушено вимовив Вадим.

– Ліда…

– Господи, Дімко, невже це ти? – ледь вимовив Катін тато.

Після цього за столом усі зaвмepли.

***

…Катя за якийсь час плачучи вибігла з квартири. Вона кpuчала, що нeнaвuдить батька, який відpiкся від своєї дитини, і що через нього вона втpaтила найдорожчу людину.

– Я ніколи до вас не повернуся, – це були її останні слова.

Мітя, вибачившись, теж розпрощався зі своїм батьком і мачухою. Він був шoкoваний: дівчина, яку кохав до нестями, його сестра. Йому стало не по собі від думки, що він міг з нею пepecпати.

– Боже, яке щастя, що Катя не наша рідна донька, – склавши руки на гpyдях, повторювала Ніна, коли залишились у квартирі самі. – Оце Господь звів, оце доля…

***

Через півроку Катя стояла у весільному вбранні. А поряд – щасливі батьки. Вони для неї залишилися такими ж дорогими, навіть після того, коли почула правду й довідалася, що її мама – це просто тьотя Ніна, а тато – дядя Вадим, і навіть не рідний. Він тепер рідний батько для Міті…

Приголомшена дівчина вийшла з кабінету лікаря. У коридорі її чекав коханий, з яким вони зустрічалися кілька років. Зі сльозами на очах Настя ледь чутно промовила: «У мене рак…». Після короткої паузи хлопець рішуче сказав: «Виходь за мене». За місяць вони побралися. Зупинити рак Насті допомогло кохання.

Настя мала гарну звичку щороку проходити медогляд. Не тому що її щось турбувало, а тому що була переконана, що так потрібно робити. Якось дівчина вирішила піти в поліклініку і зробити флюрограму, їй нічого не боліло – просто хотіла мати поважну причину не йти на роботу, побайдикувати і сповна насолодитися вихідним. Але не судилося.

Цього дня її життя перевернулося з ніг на голову і змінилося назавжди – на флюрограмі було видно лише одну легеню. Усе пішло шкереберть. Аналізи, лікарні, лікарі, діагнози, підозри… Насті поставили остаточний діагноз – лімфома, злоякісне захворювання лімфоїдної тканини. Вердикт лікарів – шість курсів хіміотерапії, а опісля – опромінення. Це прозвучало як вирок. Але дівчина не здалася – вибороти право на життя допомогло кохання.

Настя зустрічалися з хлопцем уже кілька років, але вони ніяк не наважувалися побратися, бо жили у різних містах. Та щойно коханий дізнався про діагноз дівчини, відразу їй освідчився. Менш ніж за місяць вони побралися.

«Хто знає, що було б зі мною, якби не мій чоловік, – каже Настя. – Він підтримував мене з першого дня, і я ні на мить у ньому не сумнівалася. Це попри те, що наслідки моєї хвороби і лікування дуже складні. Те що я матиму дітей – шансів дуже мало. Але він не відвернувся від мене, не покинув. Навпаки, доки лежала у лікарні, він усіляко мене підтримував, намагався робити свято у моєму сірому повсякденні», – каже нині дівчина.

Вона пригадує, як лежала під крапельницею більш як три доби поспіль. Тим часом чоловік, щоб хоч якось розважити кохану, під вікнами лікарні запускав у небо повітряні кульки, приносив квіти. Він щодня робив так, щоб Настя усміхалася – а це найголовніше.

Після хіміотерапії від Настиного розкішного каре не залишилося нічого. Але дівчина цим не переймалася, та й чоловік з того приводу лише жартував: «У всіх жінки як жінки, а у мене – інопланетянка!».

Рак у житті дівчини змінив абсолютно все. «Тепер радію щоранку просто тому, що прокинулася, – каже Настя. – Радію, коли бачу, що йде сніг. Коли падає дощ. Коли світить сонце. Я відчуваю, що я живу. І від цього щаслива».

Настя і зараз намагається налаштовувати себе тільки на позитив, дивиться тільки комедійні фільми, а за новинами намагається не стежити. «Тепер я абсолютно не така, як раніше – я ціную кожен момент життя і знаю на певне, що життя – чудове!».

Як перемогти рак? Настя знає спосіб. «Так, у мене була велика пухлина, яка не обіцяла нічого хорошого. Але один лікар мені сказав важливу фразу: «Зараз ХХІ століття, і вилікувати можна усе, навіть рак – це питання ціни і часу». Усе залежить від людини і її налаштування. Потрібна віра в те, що все буде добре, хороші спеціалісти. Бажання жити і віра перемагають усе. А ще важливо, щоб поряд просто були люди, які в усьому тебе підтримують».

Зараз можна сказати, що Настя перемогла рак. Дівчина щиро усміхається, але її голос досі тремтить, коли вона розповідає про те, що довелося пережити. «Жити з діагнозом рак дуже важко, але завдяки людям, які завжди поруч, підтримають, допоможуть, розсмішать, розвеселять, жити стає легше. Те, що я одужала, заслуга всіх тих хто був поруч – рідних, близьких і дорогих мені людей, – каже вона. – Зараз я можу сказати з упевненістю, моїм рідним було складніше, ніж мені, і саме їм я вдячна за все, що вони пережили разом зі мною».

Тепер Настя почувається іншою, мріє про дітей і намагається якомога більшій кількості людей розповісти про те, що за життя треба боротися. Їй дуже хотілося б, щоб так, як вона, повірив у себе кожен…

У цей момент я усвідомив, що не можу зізнатися їй. Але я ж повинен був це зробити. Я хочу розлучення. Зробивши над собою зусилля, я спокійно заговорив про це. На перший погляд мені здалося, що вона абсолютно не розлютилася. Тільки вкрадливо запитала: «Чому?».

Я мовчав. І саме це розлютило її. Вона почала кричати, говорити, що я хто завгодно, але не чоловік. Кінець вечора ми провели в мовчанні, яке переривалося лише її риданнями. Я знав, що все, чого їй хотілося в цей момент, дізнатися, що ж сталося з нами і нашим шлюбом. Але я не міг відкрито зізнатися, що покохав іншу — Джейн. Я більше не любив свою дружину, я відчував тільки жалість.

Я складав документи на розлучення з найсильнішим почуттям провини. Згідно з цими документами, їй лишався наш будинок, машина і третина акцій моєї компанії. Вона уважно прочитала їх, а потім … порвала на дрібні шматочки. Жінка, з якою я нерозлучно провів 10 років, раптом стала мені чужою. Звичайно, мені було шкода її часу, витраченого на мене, але я не міг нічого змінити або відмовитися від своїх слів — я любив іншу. Нарешті, вона заплакала, що стало для мене полегшенням. У цей момент ідея розлучення, яка повністю володіла моєю свідомістю протягом останнього місяця, ставала все реальнішою. Наступного вечора я прийшов додому дуже пізно, а вона сиділа за столом і щось писала. Я не хотів вечеряти, тому відразу пішов спати, адже провів дуже насичений і веселий день зі своєю новою коханою. Я прокинувся, а вона все ще писала, але я навіть не поцікавився, що ж вона пише, а просто перевернувся на інший бік і знову заснув. Вранці виявилося, що всю ніч вона працювала над своїми умовами нашого розлучення. Вона не вимагала нічого надприродного, тільки лише відкласти розлучення на місяць. Просто прожити ще місяць разом з нею, роблячи вигляд, ніби у нас все нормально. Вона пояснила це тим, що у нашого сина починалися іспити, і вона не хотіла зайвий раз його нервувати. Мене все влаштовувало. Правда, крім цього, було ще одна умова, більш дивна. Протягом усього місяця я кожен день повинен був нести її з кімнати до порога на руках, як в день нашого весілля. Спочатку це здалось мені божевільної ідеєю, але я вирішив прийняти цю незрозумілу мені вимогу, щоб не псувати наші відносини ще більше.

Я відразу ж розповів Джейн про ці умови. Вони її розсмішили і вона сказала, що це абсурд. Однак, попри це, вона сказала, що їй доведеться змиритися, адже ця жінка все ще моя дружина.

У нас дружиною були відсутні тактильні контакти з того самого моменту, як я заявив про своє бажання розлучитися. Тому в перший день, коли я взяв її на руки, ми виглядали дуже безглуздо через мою недолугість. Однак наш син стояв за нами і плескав, не відводячи очей. Він радів тому, як я тримаю на руках його матір. Мене це ранило, але дружина ледь чутно прошепотіла мені на вухо: «Не говори йому про розлучення». Хоч я і був засмучений, мені не залишалося нічого іншого, крім як підкоритися. За дверима я опустив її на землю, і ми розійшлися в різні боки, кожен на свою роботу.

На наступний день нам обом було трохи комфортніше і спокійніше. Вона міцно обіймала мене. Я відчув аромат її парфумів і раптом зрозумів, що вже дуже давно не розглядав її обличчя. Я зрозумів, що вона вже немолода, і у неї з’явилася мережа дрібних зморшок на обличчі, пробивалися сиві волоски. Наш шлюб не пройшов для неї безслідно.

Вже на четвертий день, коли я підняв її на руки, я раптом відчув, як повертається близькість. Все-таки вона подарувала мені 10 років життя. На 5 і 6 дні я відчував, як близькість між нами росте і стає глибшою. Звичайно ж, я не розповідав про це Джейн. Майже місяць пролетів непомітно, день за днем. Мені здавалося, що такі щоденні тренування, крім іншого, зробили мене сильнішим.

Зітхнувши вона поскаржилася, що всі сукні раптом стали їй великими. Тільки в цей момент я раптом усвідомив, як же вона схудла, і що саме з цієї причини з кожним днем ​​мені було все легше її нести. Мене пронизала думка про те, що вона приховує в собі стільки гіркоти і болю, про які я ніколи не здогадувався. Моя рука сама собою потягнулася до неї, і я погладив її по волоссю.

В цю секунду зайшов наш син і сказав, що взагалі-то прийшов час відносити маму вниз. Батько, який на руках несе матір, став для нього невід’ємною частиною ранкової рутини. Вона попросила сина підійти до неї ближче і дуже міцно обняла його. Я не міг дивитися на це, тому що боявся, що можу змінити своє рішення в останній момент.

Я підняв її, вона обняла мене, і мені захотілося притиснути її до себе ще сильніше. Я відчував себе так само, як і в день нашого весілля. Я був би абсолютно щасливий, але мене непокоїла її худорлявість.

В останній день я просто не міг поставити її на землю, я не міг ступити й кроку. Коли наш син пішов в школу, я зарився обличчям у її волосся і запитав, куди ж так непомітно зникла наша близькість.

В той день я примчав в офіс, вискочив зі свого авто і, здається, навіть не став закривати двері, адже будь-яка затримка здавалася мені фатальною, я боявся, що в будь-який момент можу передумати. Я піднявся наверх, і як тільки Джейн відкрила двері, я випалив: «Вибач, але я зрозумів, що більше не хочу розлучення».

Вона подивилася на мене з подивом, потім помацала мій лоб, вирішивши перевірити, чи немає у мене температури. Однак я прибрав її руку і сказав: «Вибач, але я не хочу і не можу розлучитися. Проблема мого шлюбу була не у відсутності любові, а в тому, що я не цінував деталі нашого спільного життя, і так як я ніс її в день весілля, я повинен був носити її щодня. Як шкода, що я зрозумів це так пізно.» Здається, Джейн почала розуміти, що саме я хочу сказати. Вона розплакалася, дала мені ляпаса і зачинила переді мною двері.

Я з легкістю побіг по сходах вниз і поїхав. По дорозі додому я заскочив у квітковий магазин, щоб купити дружині букет квітів.

Квіткарка запитала, як підписати букет. Я з посмішкою взяв картку і написав: «Я буду носити тебе на руках щоранку, до тих пір, поки смерть не розлучить нас».

Того вечора я примчав додому з оберемком квітів і посмішкою. Я піднявся в нашу спальню, де і знайшов свою дружину. Мертвою.

Виявилося, вона боролася з раком вже кілька місяців, а я так захопився своєю інтрижки з Джейн, що зовсім цього не помітив. Моя дружина знала, що скоро помре, але при цьому намагалася захистити мене від праведного гніву мого сина, який би обрушився на мене, якби він дізнався про розлучення. Все, чого вона хотіла, щоб для нашого сина я завжди був люблячим чоловіком і зразковим батьком.

У відносинах немає нічого важливішого деталей. Це не будинок, не автомобіль і не загальний рахунок у банку. Це дрібниці, які створюють атмосферу щастя.

Постарайтеся знаходити час, щоб підтримувати теплоту і близькість між вами і чоловіком / дружиною, постарайтеся приділяти увагу тим непомітним, на перший погляд, дрібницям, які і роблять вас рідними людьми. І нехай ваша сім’я буде найщасливішою!

Звичайно ж, якщо ви не поділитеся цією історією, з вами не станеться нічого страшного. Однак, можливо, комусь із ваших друзів необхідно її прочитати, можливо, вона врятує чийсь шлюб.

Як багато невдач в нашому житті відбувається тільки тому, що ми не знаємо, наскільки ми близько до успіху.

Я благала його не кидати мене, говорила, що прощу. А він і не збирався каяться. Як потім з’ясувалося – він зраджував мені багато років, а я дивилася на все крізь рожеві окуляри і вірила йому.

Ми залишилися з донькою удвох. Вона особливо не переживала – дівчинка доросла – у неї свої відносини, турботи і справи, не до розборок батьків. Але я була і рада, навіщо ще й їй переживати.

Нового чоловіка я не знайшла, два роки жила одна. Та й не прагнула я до нових відносин. Де в 40 років шукати чоловіка? Гарні чоловіки в основному одружені. Та й крім будинку і роботи я нічого не бачила.

Якось дочка заявила мені, що виходить заміж. Не можу сказати, що я дуже зраділа. Їй було всього 19 і вона була молода на мій погляд для шлюбу, але і заважати не стала. Нехай робить так, як вважає за потрібне.

Ми почали підготовку до весілля, але нареченого я не бачила. Я запитала дочку, коли ж я з ним познайомлюсь, а також з його батьками. Але вона сказала, що вони пoмepли. Коли ж я побачила нареченого, то зрозуміла, що мабуть їх не стало від старості.

Переді мною стояв чоловік років 50, з сивиною у волоссі, хоча дуже симпатичний. У той момент у мене було бажання схопити качалку і відходити їх обох. Не знаю, як стрималася. Навіть спробувала посміхнутися, але мені здається, що ця посмішка перекосила моє обличчя.

Я намагалася відрадити доньку, але вона не піддавалася. Весілля все ж відбулася. Колишній чоловік навіть не прийшов, сказав, що дочка – його ганьба після такого.

Молоді, якщо їх так можна назвати стали жити у мене. Квартира зятя перебувала в новобудові і там щосили йшов ремонт. Тому пару місяців вони вирішили пожити зі мною. Мені було дуже неприємно, я дивилася з презирством на цього чоловіка. Невже за віком собі знайти не міг?

Але з часом ми стали спілкуватися. Виявилося, що у нас багато спільного, одні і ті ж смаки – нам було цікаво один з одним. А ось дочка навпаки явно втратила інтерес до чоловіка. У клуби він з нею не ходить, на тусовки не їздив і її це дратувало. Вона стала відпочивати без нього.

На мій день народження дочка знову кудись пішла. Зять подарував мені букет ввечері, ми повечеряли і випили мабуть трохи більше, ніж потрібно. Вечір провели ми в одному ліжку.

Я спробувала все забути, ховала очі від дочки. А незабаром дізналася, що вaгiтна. Це, як грім серед ясного неба. Ну як??? З чоловіком ми роками хотіли другу дитину і не чого не виходило, а тут з першого разу. Але що зроблено – то зроблено. Я вирішила народжувати. Коли чоловік дочки дізнався про моє цікаве положення, то відразу все зрозумів.

Через деякий час вони розлучилися. Але з ініціативи дочки, зустріла, як вона висловилася справжню любов. А мій зять зробив мені пропозицію і став моїм чоловіком. Незважаючи на те, що дочка сама від нього пішла – вважає мене зрадницею. Хоча не знає, що моя дитина від нього і не здогадується, що між нами щось було. Синові вже два роки, а дочка поки так і не пробачила мене.

Чотири роки вони із Денисом були друзями. Софія навіть зустрічалася з його товаришем. Стосунки із ним не склалися, а дружба з Денисом чомусь збереглася. Зустрічі за кавою, спільні захоплення, жарти, походи в кіно – усе це складалося само собою, але далі за дружні стосунки не виходили. Софія і сама дивувалася таким взаєминам, і подружкам не могла пояснити і довести, що дружба між чоловіком і жінкою буває. А після чотирьох років в один прекрасний момент раптом відчула – таки не дружба. Тягне її до Дениса як до найріднішої і найважливішої людини. Якось виникла думка: а раптом це любов? І все її єство відгукнулося – так і є, із дружби виросло кохання.

З того часу Софія намагалася зрозуміти, якими є почуття Дениса до неї. Це було складно, адже хлопець завжди був із нею відкритий, щирий, привітний, міг і вислухати, і обійняти. Але спроб розвинути стосунки не робив. Після кожного проведеного разом вечора усе голосніше кричало її серце – люблю, люблю, люблю. А одного разу не витримали і yста, теж промовили: «Люблю».

Денис був вражений від її зізнання. Знітився, непевно посміхнувся. «Але ж я не знав», – промовив тихо. А далі їхні зустрічі ставали усе рідшими. Денис пояснював свою відсутність різними причинами, проте у глибині душі Софія підозрювала: він не хоче з нею бачитися. А її почуття, як навмисне, посилювалися із кожним днем.

Згадувала моменти, коли вони були разом, вишукувала усе нові і нові позитивні якості в Денисові, і так хотіла до нього. Чим більше він ігнорував її, тим сильнішим ставало бажання бути поруч. Якось перестріла його, почала просити, щоб бодай їхня дружба збереглася. «Я не можу відповісти тобі тими ж почуттями, – сказав Денис. – Я думав, ми просто друзі, але тепер і друзями нам краще не бути». Промовив свої слова, як жоpстокий вирок, відсторонив її і пішов. А Софія лишилася сама, точніше, із болем у серці, який був настільки сильний, ніби справжній, фізичний.

Потяглися довжелезні, нудні і сірі дні. Навколо буяло літо, сяяло сонце, а її душу захопила сіра пелена відчаю і байдужості до усього. Навіть згадка його імені викликала сльози. Не хотіла і не могла жити без нього. Відчула, як важка дeпресія усе більше захоплювала її у свої задушливі обійми.

Але сонце таки проникло у її оселю у вигляді життєрадісної подружки, яка, дізнавшись про Софійчине горе, тільки усміхнулася. «Я знаю, як тебе вилікувати, – сказала Марійка. – Море – ось що, тобі потрібно! Я саме збираюся із подружками до Одеси, давай із нами!» Ні думка про море, ні про що інше не викликали у Софії радості. А проте погодилася, альтернативи усе одно не мала, та й відчула, що згасає на самоті, а так хоч Марійчині теревені відволічуть від важких роздумів.

У плацкартному вагоні було душно і спекотно. Софія вирішила зайняти верхню поличку біля вікна. Розклала речі, розтягнулася на полиці і налаштувалася на меланхолійні думки. Поїзд почав помалу рушати. Він набирав швидкість, і раптом у її душі з’явилося відчуття, що вона їде, а її горе і розчарування залишаються на станції. Усвідомлювати це було приємно. За вікном проносилися вулиці і міста, і чим далі від’їжджала Софія від рідного міста, тим легше їй дихалося. Відчуття того, що попереду її чекає щось цікавеньке, помалу витісняло смуток.

Море робило свою справу – Софія занурювалася у прохолодні хвилі, які очищали її тiло і душу, наповнювали легкістю та енергією. На морі у неї відбулося нове знайомство. Найдивовижніше, що привaбливий чоловік виявився родом із її міста. Молоді люди гуляли разом набережною, відпочивали, купалися, і постійно удвох. Софія час від часу згадувала про Дениса і запитувала себе, чи любить його досі, чи почуття уже затихли? Чіткої відповіді не мала.

Відпустка закінчилася. Із новим хлопцем домовилася зустрітися наступного же дня після повернення додому. Софія, засмагла і весела, збиралася на побачення. Вийшла з дому і легкою ходою попрямувала на зустріч. І раптом – знайомий голос: «Привіт, Софійко, я вже так довго чекав на тебе».

Обернулася і побачила його, Дениса. «Хотів вибачитися перед тобою, Софійко, – почав Денис. – Я намагався бути чесним. Але за час, поки ти була відсутня, відчув, як мені тебе не вистачає. Будь ласка, дай мені шанс реабілітуватися перед тобою. Давай спробуємо бути разом».

Кілька секунд Софія вражено дивилася на нього, намагаючись усвідомити його слова. Потім потягнулася до нього, молоді люди обнялися. В обіймах Дениса було так тепло. Софія відчула, що море вилiкувало її від болю, але не від любові.

Їй 63, йому – 39. Їхня історія знайомства могла стати сценарієм для голлівудської мелодрами – звичайно, зі щасливим кінцем. Еммануель Макрон – молодий, красивий, розумний, талановитий та секс-символ у французькій політиці. Природно, що французи активно обговорювали його особисте життя.

Сайт “24” зібрав факти про життя Бріджит Макрон та дивовижну історію кохання із Еммануелем, яка дійсно захоплює. Про те, як найсексуальніший французький політик завоював аудиторію, навіщо він няньчить чужих онуків і чому одружився на своїй шкільній вчительці – читайте в матеріалі.

Сім’я Бріджит

Бріджит Троньйо народилася 13 квітня 1953 року на півночі Франції (містечко Ам’єн) – у родині відомого шоколатьє. Вона була шостою і наймолодшою дитиною. Компанія її кондитерської династії, яка налічує п’ять поколінь, виготовляє, зокрема, тістечка “макарон”. Родинний бізнес – досить успішний і приносить прибуток у чотири мільйони євро на рік.

Перший шлюб

Коли Бріджит було 21, вона вперше вийшла заміж за банкіра Андре Луї Озьера і згодом народила йому трьох дітей: сина Себастьяна і дочок – Лоренс і Тіффані.

Знайомство та одруження Макрона та Бріджит

Майбутнє подружжя познайомилося ще тоді, коли Еммануелю було 15 (!) років. Бріджит Троньє тоді викладала французьку і вела театральний гурток у в приватній школі La providence, де навчався Макрон.

Вперше вони зустрілися під час підготовки театральної п’єси. Дивлячись на мадам Макрон, можна припустити, що в молодості вона була дуже гарненькою, та й, ніде правди діти – зараз Бріджит теж у відмінній формі. Спільні заняття із вчителькою затягнулись на два роки – вони кожен вечір проводили разом, а Еммануель хвостом ходив за своєю вчителькою та навіть проводжав її додому. Звісно, останній факт не дуже подобався чоловікові Бріджит.

Вже через два роки – у 17 – майбутній президент Франції освідчився 40-річній Бріджит у коханні. Але на той момент у жінки вже був чоловік та троє дітей, тож зізнання у коханні від юнака вона навіть і не думала сприймати всерйоз.

Макрон же впевнено заявив: “Щоб ви не робили, як би від мене не ухилялися, все одно я з вами одружуся”.

Батько Еммануеля Жан-Мішель Макрон забороняв Бріджит спілкуватися з їхнім юним сином. Коли Еммануелю виповнилося 17 років, батьки відправили його на навчання в Париж, в елітну гімназію імені Генріха IV. Майбутнє подружжя продовжувало спілкувалися за допомогою листів.

Складно у це повірити, однак вже за кілька років Бріджит розлучилася з чоловіком, аби бути з Макроном. На той момент Еммануель тільки починав свій шлях у великій політиці, а Бріджит стала викладачем в одній з релігійних шкіл Парижа. Через 13 років вони одружились.

Їх весілля відбулося в ратуші на модному пляжному курорті Ле-Туке, де Бріджит успадкувала розкішну віллу, яка сьогодні служить подружжю другою домівкою.

Під час весільної промови Еммануель подякував батькам і дітям Бріджит за підтримку їхнього союзу. Молодий наречений визнав, що вони з коханою хоч і не є “нормальною парою”, але все ж вони – “пара справжня”.

Діти і онуки

У Подружжя Макрон своїх дітей немає. Відповідаючи на питання журналістів, Макрон пояснював, що це – свідоме рішення. Він називає своїми дітьми онуків Бріджит. У Бріджит троє дітей та семеро онуків.

Свого часу всі великі ЗМІ розтиражували фотографії Еммануеля Макрона, який гуляє з дружиною і носить пляшечки дитячого харчування для її онуків. Французькі видання пишуть, що Макрон дуже вдячний дітям Бріджит за те, що змогли прийняти їх відносини.

Еммануеля внуки Бріджит “дідусем” не кличуть, проте звертаються до нього ласкавим англійським “daddy”.

Вибори та підтримка

Історія кохання подружжя – підкорила французів, тому це зіграло свою маленьку роль у перемозі Макрона на президентських виборах.

Бріджит повністю присвятила себе політичній кар’єрі чоловіка, нерідко вона допомагала йому складати промови для політичних виступів Макрона. Проте, сама Бріджит не збирається ставати політичним діячем. За словами мадам Макрон, вона просто хоче “бути поруч”.

Різниця у віці

Бріджит Макрон на 24 роки старша за свого чоловіка. До слова, таку ж різницю у віці мають чинний президент США Дональд Трамп та його дружина Меланія.

Проте, на відміну від господаря Білого дому, кандидат у президенти Франції завжди наголошує, що дружина – його найближча радниця.

Французький економіст Марк Ферацці, шафер на весіллі Макрона, а зараз – членом команди Макрона, так описав їх відносини:

Так, вони не зовсім традиційна пара. Але вони закохалися одне в одного 20 років тому і з тих пір їх почуття тільки міцніли. Їх історія дуже проста і ви повинні прийняти той факт, що люди можуть просто закохатися – і так сильно, що їх любов не ослабне ніколи.

Ікона стилю

Модні журнали Франції нарекли першу леді країни “іконою стилю”. Жінка віддає перевагу одягу від двох найбільших французьких модних будинків – Dior і Louis Vuitton і може собі це дозволити.

Сьогодні Макрон активно виводить дружину в світ і дозволяє папараці фотографувати їх разом і публікувати тисячі їх знімків в газетах і журналах. Подібної поведінки, коли політик сам активно розповідає про своє особисте життя, Франція не бачила з часів Ніколя Саркозі, який вирішив “наслідувати подружжя Кеннеді” у відносинах зі своєю вже колишньою дружиною Сесілією.