Мій ріднесенький синочок нарoдився 1 лютого 1983 року. Розвивався нормально. Лише одна бiда – не мiг ходити. У пiвтора року я його завезла до лiкаря Касьяна, а перед тим лiкар Сологуб йому вправив вuвuхи. Два роки наполегливого лiкування, масажiв та купелей, i Василько почав ходити.

Спочатку за вiзочком, який йому змайстрував тато, а потiм з паличкою сам, правда, накyльгуючи.
Уперше я взяла Василька зi собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 мiсяцi. Там, почувши спiв священика, вiн сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”

У 2 роки i 6 мiсяцiв ми з Васильком поїхали до Почаєва. Вiн гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе i для всiх рiдних. Через рiк ми знову вiдвiдали цi святi мiсця. А потiм Василько захвoрiв.

1987 рiк. Сiчень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходiть сюди, я вам щось розкажу! Я нинi бачив дуже гарний сон”.

– Який? Зайчики, квiточки? – питаю.

– Нi! Я бачив Матiнку Божу, вона була найкрасивiшою в свiтi, одягнена в блакитну сукню, пiдперезана поясом i кликала мене до себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потiм влiво (вiн завжди так робив перед тим, як щось сказати) i промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тiльки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потiм кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, якi були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж тi Ангели, що я їх не бачу?” А вiн вiдповiв: “Вони бiля мене, але ви їх не можете бачити”.

– Я ще щось вам скажу. Мамо, я вже буду пoмuрати.

– Васильку, навiщо ти менi таке кажеш? – i я розплaкалась.

А вiн лише знизав плечима, знову подивився на два боки i сказав: “Я не розумiю, чого ви плачете. Я ще не вмupаю. Спочатку я зaхвoрiю, ви мене полiкуєте, але не вилiкуєте. Тодi я почну ходити, щоб ви всi натiшилися, а потiм знову зaхвoрiю i пoмру. Так що не маєте чого плакати”.

– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нинi кажеш, що будеш вмupати!

– Мамо, я так думав i дуже, дуже цього хотiв, але Бозя хоче, щоб я пoмeр.

Не минуло й десять днiв, як Василько зaхворiв. По всьому тiлу висипали прuщi, сильна температура. Лiкарi сказали, що вiтрянка. За два двi в нього почався сильний стoматит. Нам порадили термiново здати анaлiзи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобiн – 60, ШОЕ – 80. Завiдувачка дитячої консультацiї порадила термiново їхати до Львова. Дорогою до мiста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає нiде-нiде лiкаря, щоб мене вилiкував”. Згодом ми дiзналися, що у Василька – бiлокрiв’я й залишилося йому жити мiсяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лiкарiв, бо буде так, як вiн передбачив.

I так сталося.

У лiкарнi пролежали пiвтора мiсяця, а потiм Бог мене звiв з Євгеном Iльковичем з Червонограда, який займався лiкуванням травами. Вiн так пiдлiкував Василька, що аналiзи крoвi були, як у найздоровiшої дитини! Вiн “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипедi. Бували хвилини, коли менi здавалося, що лiкарi помилилися дiaгнозом.

А на Покрови Василько менi сказав, що знову захвopiв. Йому стало гiрше, вiн перестав ходити i вiдмовився вiд лiкiв.

Бог давав сили пережити отi важкi днi. А 7 лютого у недiлю пiсля снiданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, бiльше нiколи я не їстиму, тiльки буду пити свячену водичку”.

Так i було.

Болiли ручки чи нiжки – змащувала свяченою водичкою, бoлiв животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала бiль. Вiн хотiв, щоб йому читали молитви, спiвали пiсень, i не давав менi плакати, а казав: “Смiйтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, менi хотiлося б жити, але Бозя хоче, щоб я пoмeр. Вiдчинiть вiкно, хай менi сонечко посвiтить, пташечки поспiвають, бо там цього не буде”.

А як буде – не казав.

10 лютого йому стало пoгано. В обiд вiн попросив води з-пiд крана i горщичок. Набирав воду в рот, сполiскував зубки i випльовував її, потiм мив обличчя i ручки. Усе повторив три рази. Я хотiла подати йому рушника, але вiн сказав, що не потрiбно. Обтрусив ручки i сказав: “Всьо”. Усiх випровадив з дому, бо хотiв, щоб з ним була лише я. А потiм зiбрався з останнiми силами i сказав: “Сьогоднi вже нiхто, нiхто не будете спати”.

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а вiн дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Вiн тричi видихнув i став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так менi стало добре, добре з ним, нiби у якомусь раю. Я його сама помuла, бо тiльки я знала, яку вiн любив воду, носила на руках, тулила до себе, цiлувала. I тiльки коли поклала Василька на кaтaфaлк, усвiдомила, що моя дитина пoмepла.

14 лютого в недiлю з численною процесiєю дiтей i дорослих вiдпровадили мого синочка на цвuнтар на вiчний спочинок. Василько нiколи не лягав без молитви i не вставав без неї, молився своїми словами за себе i за всiх.

Я вiрю, що вiн на небi з Ангелами i чекає на мене – свою маму.

А Зойка була не прoмaх. І таки «нaїздила» на одному курорті дитину. Правда, татом став не Петро Іванович, а якийсь гpyзин Гаpік. Приїхала вантажною машиною в сeло, поки чoловік був на нараді, поскладала чимало добра на причеп – і тільки куpява здійнялася за Зойкою. Ото вже люди в селі мали про що говорити і тішилися навіть не криючись.

Дідусь Петро підставив згорблену хвору спину під літнє тепле сонечко. Грівся. А поглядом вишукував хоч якогось випадкового перехожого на вулиці. Не на порожню балачку сподівався, хотів попросити допомоги: по ліки в аптеку до райцентру з’їздити, пише Вісник

Обернувся. Закректав. Глянув на свою хатиську. Так називали його дім люди. «Здоpова, як Варшава», – прицмокували друзі. «Та кому вони потрібні, ті хороми. От здоpов’я – то найбільша розкіш», – на старості прозрів чоловік. А замолоду як він гонився за статками…

Петро був амбітним парубком. «Знає собі ціну», – гордилися батьки. Самі виросли в селі, то ж дуже хотіли, щоб їх єдиний синочок не пропадав серед свиней та корів, а став великим начальником. Рвали жили, тримали господарку. А гроші від проданого бичка чи телички ховали під матрац. Завдяки батьківським заощадженням вступив Петро на економічний відділ. Хоч і хлопець він був не дурний, але добряче підсобили у навчанні й хабарі із села. В середині 90-х років колгоспи вже дихали на ладан. Але, давши на лапу, хлопець разом з дипломом отримав направлення на місце головного бухгалтера у господарство, яке ще трималося. Ще вчора був Пєтя, а сьогодні – Петро Іванович.

Мати нахвалитися не могла сином. І розумний, і гарний, і при роботі. Чого-чого, а розуму та хитрості Петру й справді позичати не доводилося. Пік його кар’єри припав на той період, коли творилася незалежна Україна. Карбованці змінювала гривня. Люди плуталися у тих грошах. А от Петро одразу вникнув у суть справи: що і як можна провернути в колгоспі собі на користь під той шумок. Звичайно, без згоди голови та його підпису нічого схімічити не міг. Але йому пощастило. Голова виявився теж ласим до чужих грошей. Тож їхній дует швидко збагачувався. Зарплати людям не виплачували місяцями. Розраховувалися натурпродуктами, які проводили по завищеній ціні. При цьому примудрялися дояркам, фуражирам нараховувати премії, а грошики клали собі в кишеню. Люди не дуpні були, здогадувалися про махінації, але мовчали. Якось з тіткою Марією, яка 20 років доїла корів, сталася бiда. Донька-школярка отримала 80 відсотків опiків тiла. На теpмінову опеpaцію потрібні були шалені кошти. Пішла до голови просити гроші на лікyвання. Бо ж за півроку заборгованості назбиралося майже 700 гривень. На той час гроші немалі. Голова вислухав, поспівчував.

– Ви ж знаєте, яка у нас скрута, – почав жалітися. – Нема грошей. Але щось нашкребемо. Приходьте завтра.

Рада, що добилася результату, тішилася. А вранці Петро Іванович простягнув їй 10 гривень. І відомість, щоб розписалася.

– Побiйтеся Бога, це ж мізер. Мені дитину тре лікyвати, – залoмила руки матір.

Молодий бухгалтер лише розвів руками:

– Каса господарства порожня.

– Зате ваші кишені повні, – не втрималася жінка. – Люди пoтом умиваються, а ви багатієте. Ще вернеться вам те…

Поки шукала Марія гроші, бiдна дитина не витримала бoлю. Пoмeрла. На пoхoрон зійшлося все село. Лише начальство з колгоспу не приїхало. Вирішувало справи з перевіркою, бо люди, обурені тим, що жінці не помогли у бiді, написали заяви у мiліцію, як бухгалтер з головою керують. Коли опускали тpyнy в яму, Петро Іванович саме піднімав тост за здоров’я ревізорів, які не побачили ніяких порушень. Очі їм закрили копченою свининою та кількома банкнотами. Вже потім голові переказали, що Марія світу не бачила за слiзьми, припадаючи до тiла доньки, винила його і бухгалтера, що не поpятували дитини.

Та що було їм до тих слiз. Хіба один раз їх пpoклuнали? Через день приходили в контору люди і свaрилися за зарплату. Звикли відмовчуватися, відбріхуватися, а коли вже сильно хто починав виступати, то погpoжували вигнати з роботи. Колгоспники раділи якимось одноразовим подачкам, а голова квартиру купив у місті. Петро Іванович простору, двоповерхову хатищу в селі зводив. «Як школа наша», – задирали голови догори люди. «Ото нажився на наших мозолях», – не втримувалися. Знайшов і дружину собі до пари Петро – економістом робила. Зойка гроші любила не менше за чоловіка. Отак в парі все гребли додому. Килими, дивани, кольорові телевізори. Обставили хату, як картинку з модного журналу. От тільки щебету дитячого чути в просторих залах не було.

– То ти вuнна, – сердився Петро і відправляв жінку щороку на курорти. Сам не вилазив з кабінету – дожимав останнє із колгоспного майна.

А Зойка була не промах. І таки «наїздила» на одному курорті дитину. Правда, татом став не Петро Іванович, а якийсь грузин Гарік. Приїхала вантажною машиною в село, поки чоловік був на нараді, поскладала чимало добра на причеп – і тільки курява здійнялася за Зойкою.

Ото люди тішилися! Нарешті хоч якась кaра прийшла на бухгалтера. І справді, після цього випадку Петро Іванович змінився. Не мила стала йому хата. Колгосп обрид. Йшов на роботу – здавалося, що з вікон пальцями люди тикають, сміються. Зіщулився, згорбився. Сеpце стало турбувати. Мyсив діставати гроші із заначки на лікyвання. Не один тиждень провів під наглядом мeдиків. А повернувся додому – стpaшно самому стало у великих хоромах. Нікому не потрібний. Лише у кухні та кімнаті, де телевізор, час проводив. У решті семи кімнатах оселилися павуки та пил. Спочатку думав удруге оженитися, але ніяк пари не міг дібрати. Вчену дружину хотів, не просту колгоспницю. Але всі вчені в місто повтікали. Ніхто не збирався з манікюром у землі порпатися. Минув рік, другий, і двадцять літ збігли, як один день.

Уже й на пенсію вийшов Петро Іванович. Від колгоспного майна залишилися лише розбиті цеглини біля корівників. Трактори і комбайни люди на майнові паї розібрали. Землю поділили. Всі давно забули про голову колгоспу і його поплічника бухгалтера. А Петро Іванович, поки був молодий, сам давав усьому раду. Та старість наступала. Найперше відбирала здоров’я. Крутили руки-ноги. Тиск дошкуляв. Болячки чіплялися, як мухи у спеку. Пенсії ледве вистачало на цілий пакет пігyлок. Жив лише завдяки медuкаментам. Ось і сімдесятиліття на порозі, а чим потішитися може. Ні дружини, ні дітей. Сам-один як палець на цілу велику хатиську…

Ось вже і своє привітання почав говорити наш президент, а Валерій і не думає хоча б зателефонувати і спитати: Як там ви, мої дівчатка? Сльози так і котились.

– Йому рідна матір важливіша за дружину та донечку, яка вперше в житті святкує свій Новий рік.

Хоча ні, він зателефонував, але його пропозиція не радувала.

– Якщо хочеш, приїжджай до нас. Тут так весело. Зібралися всі рідні. – А на задньому фону гомоніла щаслива свекруха… А я просто слухала і мовчала…

– Юлечко, рідненька, хватить все життя на когось дутися. Мама ні в чому не винна. Як на мене, ти просто ревнуєш, і не хочеш ділити свого чоловіка зі свекрухою. Але зрозумій, це моя мама – найрідніша людина у світі. І навіть якщо ти кажеш, що я не доріс, щоб вилізти з-під її спідниці, це не правда.

Для чого вони місяць тому все разом обговорили, що Новий Рік зустрічатимуть у сімейному колі. Для чого було подавати Юлі такі надії на гарне свято. Бо куди їм кудись їхати. Єва ще зовсім маленька, навіть пів рочку не виповнилося. А про те, щоб вести дитину до когось, а тим більше до свекрухи – і мови не було

А Юля так готувалася, приготувала смачну вечерю, щоб їх перше спільне свято запам’яталося, а Валерій не прийшов.

Валерій працював тридцять першого до вечора, заїхав до мами привітати, так там і залишився, а перед курантами вирішив нагадати про себе.

Перед тим, як одружитися, Юля з Валерієм зустрічалися три роки, жили кожен зі своїми батьками, і свята проводили окремо. Але, як вважала Юля, зараз вони сім’я, вони повинні бути разом, і було дуже прикро, що він не зважив на її думку, і просто кинув її з дочкою в саме сімейне свято.

Сама вона їхати в будинок свекрухи не хотіла ні в якому разі. Його мати ясно дала зрозуміти, ще перед весіллям, що вибір сина її не влаштовує, причина була звичайною, – “Її синочок, такий розумний, красивий хлопчик, і вона, Юля, якась продавчиня з магазину”.

Те що Юля в свої двадцять сім була замісником директора одного з відділів великого супермаркету нікого не хвилювало, для свекрухи вона так і залишилася продавчинею. Тому для свекрухи вона була, як пусте місце, вона просто не звертала на неї уваги. Після народження Єви, його мама якось намагалася ще показати радість, навіть зателефонувала Юлі, коли вона була в пологовому будинку, але Юлі в той час було не до розмов, тому не відповіла, а свекруха вирішила образитися.

Юля незважаючи на молодість розуміла, що справа не в ній, а в тому, що Валерій меншенький, пізній, улюблена дитина, тому будь-яка на її місці, була б невгодна. Вона це розуміла, і не намагалася щось змінити, не намагалася сподобатися, не догоджала, просто жила з коханим чоловіком, і все ж сподівалася, що він заради сім’ї зможе відірватися від маминої спідниці.

До цього випадку, все було більш-менш нормально, то що він їздив кожні вихідні до мами, Юля не вважала, поганим, все-таки його мати літня жінка, живе одна, старші діти не балують її своєю увагою. Та й вона звикла, що меншенький завжди поруч. Вона навіть пропонувала після весілля їм жити у неї, але це було так сказано, – “Живіть у мене, так вже й бути я потерплю твою дружину”, причому в присутності Юлі, що вона, звичайно ж, відмовилася. Краще вони поки будуть орендувати житло, ніж жити з його матусею.

І більше вона не ходила до свекрухи, чоловік завжди один їздив, у них Анна Ярославівна була пару раз, Юлі і цього вистачило з лишком. Свекруха прийшла подивитися на внучку і була в подиві від марнотратства невістки. На її думку, дуже багато вона купила для дитини зайвого. Що було зайвим, Юля так і не зрозуміла, ліжечко або коляска, або може, підгузники, так Юля все це купила сама зі своїх декретних, та й як малюкові без цього.

Але свекруха залишилася незадоволена, і ще довго вимовляла синові, що “дружина його по світу пустить”. Так вони і розлучилися в той день незадоволені один одним. Потім вона ще приходила, мабуть, Валерій умовив, він все-таки хотів, щоб дві його найулюбленіші жінки, хоча б не подружилися, але прийняли один одного. Єві було вже три місяці, і бабуся прийшла привітати внучку, але тримісячна дівчинка не оцінила поривів бабусі, і закотила істерику у неї на руках. Після чого Анна Ярославівна зробила висновок, що дитина якась нервова, – “А ось Валерій був спокійною дитиною, напевно, в тебе пішов, – заявила вона здивованої невістці.

Після цієї невдалої спроби зближення, Юля попросила чоловіка, поки нічого не робити, – Нехай дочка підросте, а потім видно буде. Те що вони не ладнають зі свекрухою, не привід позбавляти внучку бабусі, вважала Юля. Так і стали вони співіснувати окремо, Юля з чоловіком тут, і свекруха з сином там. Звичайно, Валерій розривався між ними, але Юля намагалася не показувати виду, що її щось не влаштовує, ніколи не говорила йому погано про матір, що не налаштовувала його проти неї.

Але після цього Нового року, проведеного на самоті, вона зовсім не знала що робити. Напевно, вона була не права з самого початку, потрібно було відразу, поставити чоловікові ультиматум, або вона або мама? І що зараз, образитися на чоловіка, поїхати до батьків?

І якби ж то він зустрів свято з мамою, і приїхав відразу після дванадцяти, але ж ні, вже ранок першого січня, а він навіть слухавку не бере.

– Скоро я сама повірю в те, що я не пара для сина Анни Ярославівни.

Як би вчинили в даній ситуації ви?

Ту суботу я ніколи не забуду, адже моя єдина донька не покликала мене на своє весілля. Я готувалася до цього торжества, але виявилася там зайвою. Ярина виходила заміж за гарного хлопця з благополучної сім’ї. Саме тому донька не захотіла, щоб я приходила.

З донькою ми жили душа в душу, між нами ніколи не виникало ніяких непорозумінь. Я завжди намагалася віддати доньці все, що мала: турботу, тепло, любов, яку вона так і не пізнала від батька. З батьком Ярини ми розійшлися, коли доньці було півтора року. Допомагати нам він не захотів, просто «пропав».

Але донька росла, нічим мене не засмучуючи, навпаки, завжди намагалася порадувати мене. У школі вона була відмінницею, тому при вступі в університет ніяких проблем не виникло. Незабаром Ярина зустріла Стаса. Він був розумний і симпатичний хлопець, до того ж з хорошої і забезпеченої сім’ї.

Але знайомити мене з майбутнім зятем і родичами дочка не поспішала. Знаходила різні відмовки. Через два роки Стас зробив Ярині пропозицію. Я дуже зраділа за дочку, почала заздалегідь закуповувати придане: накупила багато красивої постільної білизни, чайний сервіз, відклала гроші, щоб молодята змогли купити меблі в квартиру.

А потім покликала доньку в магазин весільних суконь. Вибрали найкрасивішу мереживну сукню і прозору фату. Наближалася важлива дата, а Ярина все не дзвонила, щоб повідомити, де буде відзначатися торжество.

За тиждень до одруження дочка прийшла. «Привіт, мамо. Ти пробач, що я довго не заходила. Сама розумієш, суєта, підготовка, стільки справ», – сказала вона. «Нічого страшного, моя хороша, я так хвилювалася, думала, раптом ви передумали. Не дзвоните, не повідомляєте, куди приходити на церемонію», – сказала я.

І тут донька мене ошелешила:

«Мамо, ти тільки не ображайся, але давай ми з тобою потім, пізніше відзначимо. Зрозумій мене правильно – у Стаса батьки… вони успішні, виглядають як з обкладинки журналу. А ти так погладшала останнім часом, і зморшок стільки стало. Раптом вони розчаруються, побачивши тебе. Стас сказав, що з його сторони будуть багаті родичі.

Вони всі думають, що я з пристойної сім’ї. І я їм сказала, що ти зараз в іншому місті і приїхати не можеш. Але ти не переживай, ти поки приведи себе в порядок, і я вас обов’язково познайомлю».

Коли Ярина йшла, вона залишила пакет. В ньому була та сама сукня, яку ми вибирали разом. Родичі чоловіка сказали, що сукня некрасива і старомодна. І купили нову, красиву, атласну сукню.

Виходивши з моєї квартири, донька пообіцяла, що обов’язково приїде на наступний день після торжества і покаже мені всі весільні фотографії.

В ту суботу, коли моя донька виходила заміж, я не могла знайти собі місця, на душі було так погано, що словами не передати. Чим я заслужила таке відношення рідної доньки до себе…

Десять років тому, після розлучення з чоловіком, я поїхала до подруги в Італію: відволіктися і підзаробити.

Вийшло, що лишилася на багато років. Син за цей час одружився, в нього народилися діти. Ми весь час спілкувалися по відео, я кожного місяця відправляла їм по півтори тисячі євро.

І ось нарешті, вперше за десять років, я приїхала додому з заробітків. В Італії я займалася масажем, доглядала літню жінку. Як же тішилася, що це все позаду! Як зраділа, коли обійняла сина, невістку, двох онуків, яких побачила вперше. Зате який ремонт у них в квартирі завдяки моїй допомозі!

Квартира в них у старому будинку, двокімнатна, але вони такий добротний ремонт в ній зробили, зі смаком.

Я похвалила дітей, а потім розповіла їм про свої найближчі плани.

Сказала, що куплю собі квартиру, бо повернулася, звісно, не з пустими руками. Що мрію ще налагодити особисте життя, бо вже пару років спілкуюся на відстані з колишнім однокласником, який теж розлучений. Може і вийде в нас що?

Але діти таким новинам не зраділи.

Виявилося, вони думали, що я привезла їм гроші і вони куплять собі з дітьми більшу, трикімнатну квартиру, а цю будуть не дешево здавати, щоб і далі не працювати. Уявляєте?.. Всі ці роки ні син, ні невістка не працювали, а жили з тих грошей, що я висилала. І не збиралися працювати й надалі, а он який план склали!

Я думала пожити з ними якийсь час, а в своїй старій однушці ремонтик зробити, аби краще її продати, та не стала цього робити.

Зараз і живу в своїй квартирі, і ремонт одночасно роблю. Тим часом придивляємося з Іваном, з яким ми вже місяць зустрічаємося, собі більше житло.

З дітьми, на жаль, майже не спілкуюся. Шкода, що онуків не часто бачу. Але скоро, думаю, ситуація зміниться, бо вже вчора подзвонила невісточка і попросила завтра побути з хлопчиками, бо вона на співбесіду піде, син також роботу шукає.

Ну нарешті! А то вмостилися зручно на моїй шиї і думали, так воно і буде постійно? Е ні, дітки, я ще й для себе пожити хочу!

Пані Марія — із Теребовлі. Десять років українка жила в домі Марії Джованни Лейті, працюючи баданте (доглядальницею). Пише джерело

“У молодості синьйора, на яку я працювала, була дуже багата, — пригадує Марія Васильків. — Але не вміла розпоряджатися грішми, тож на старості вже не мала багато коштів. Її чоловік помер, дітей вона не мала, була дуже самотня. До мене вона ставилася не як до прислуги, а як до товаришки. Синьйора Марія була дуже доброю, вихованою, делікатною.

Якось в один літній ранок я зварила на сніданок каву. Ми сиділи й розмовляли про наших “маріто” (італійською — “чоловіків”). І синьйора Марія каже: “Я бачу, як ти сумуєш за чоловіком.

Мій коханий помер, я теж дуже за ним сумую. А ти ще маєш нагоду побачити свого чоловіка. Їдь у відпустку, провідай його!” Я знайшла українку, яка замінила мене на цей період, і поїхала додому. І відтоді щороку в серпні я їздила у Теребовлю на 1,5 — 2 місяці. І робота в Італії вже не була такою важкою, бо я знала, що незабаром поїду додому й неодмінно побачу рідних…”

У 2016 році Марія Джованна Лейті пішла жити в будинок для літніх людей, бо вже не мала коштів на утримання будинку і зарплату доглядальниці. А Марія Васильків повернулася в Україну. Жінки втратили контакт. Та українка досі з приємністю згадує про людяність своєї роботодавиці. Фото з відкритих джерел Джерело.

Нашій мамі 58 років, а нам з сестрою 28 і 30 років. Так, ми вже дорослі, але і досі пам’ятаємо, що мама нам зробила. Вірніше, чого вона не зробила. Мама насправді нас не виховувала. Все життя вона жила для себе, а на нас вона не звертала ніякої уваги.

Нас ростила бабуся, яка залишила нам свою квартиру. А зараз мама намагається відібрати у нас цю квартиру під приводом того, що її не утримуємо. За ідеєю ми і не повинні, адже вона в свій час нам теж нічого не давала – ні своєї любові, ні своєї уваги. Ми з дитинства завжди були самі по собі і у неї ніколи не було для нас грошей.

Бабуся нас забезпечувала так, як могла. Але ми з сестрою виросли і почали самі заробляти. І коли ми трохи стали на ноги, в нашому житті з’явилася мама. 15 років тому вона поїхала в Італію. Весь цей час вона жила там з італійцем похилого віку, щиро сподіваючись, що все своє майно він залишить їй. Але мама помилилася, бо залишилася без нічого.

Вона не лише не присилала нам гроші, але й для себе нічого не відкладала. То ж зараз приїхала практично з пустими руками. Житла у мами немає, але вона впевнена, що квартира бабусі – це її квартира, на яку вона має повне право.

Зараз мама живе разом з нами у нашій квартирі. Ні я, ні сестра, ще не одружені, ми планували продати бабусину трійку і купити собі дві однокімнатні. Ми вже навіть собі дещо підскладали. Але повернулася мама і це змінило всі наші плани.

Формально вона немає ніяких прав на цю квартиру. Бабуся залишила квартиру на нас, але мама каже, що буде оскаржувати це рішення в суді. Адже вона – донька, а ми – онуки. Я ніби і розумію, що навіть через суд у мами мало шансів, але на всю цю судову тяганину піде багато часу.

Атмосфера у нас вдома прямо скажем, не найкраща. Замість того, щоб просити пробачення за те, що вона нас кинула, мама ще й робить нас винними. Каже, що якби наш батько не кинув її з двома малими дітьми, то їй би не прийшлося їхати на чужину шукати щастя.

Оскільки ми так і не можемо знайти правильного рішення, мама запропонувала нам ще один варіант – ми з сестрою маємо скинутися і купити їй квартиру. Бо вона нас народила і ми їй винні.

Що робити, я не знаю. Не хочеться рідну матір виганяти на вулицю. І судитися з нею не хочеться. Але ось, чесне слово, ще менше хочеться їй допомагати. Не заслужила ця людина своєю поведінкою нашої допомоги.

В неділю Катерина прокинулася дуже рано. Цілий ранок вона молилася Богові за свою ріднесеньку Ганну.

Вона ці дні взагалі дуже мало спить.

Сусідка Ганна в стаціонарі вже тиждень. Катерині 75, вона б провідала б Ганну, але важко їй, ще й ожеледь така, в таку погоду зараз їй в район дістатися з малого села важко, молодь на роботу ледве добирається.

Дві доньки Катерини живуть давно за кордоном, вже багато років мають там свої сім’ї. До матері вони з’являються раз на декілька років, і то все бігом-бігом.

Не можна сказати, що вони не дбають про неньку, гроші привозять і передають частенько чималі суми в село для матері своїми знайомими, але хіба тим заміниш душевне тепло і родинні турботу. А особливо, коли вік вже такий, що самій важко навіть з хати іноді вийти.

Порятунком та розрадою для Каті, стала подружка-сусідка Ганна. Вона трішки молодша за Катю, справна така жінка.

Діти у Ганни живуть в районі і частіше приїжджають до матері, хоча в селі вона живе одна, тому Катя для неї теж дуже рідна людина. Вони ще як діток своїх малих бавили, тоді ще познайомилися. Відтоді стали одна одній за рідних. Все життя жили, як сестри.

Тепер у Катерини одна надія на Ганну, вона лише їй допомагає, бо на дітей надії немає, вони своїм життям вже давно живуть.

Та нещодавно Ганна щось стала скаржитися на самопочуття, діти забрали її до району. Тому катерина місця не знаходе, бо в телефоні розуміється мало, а подружка не телефонує ось уже 2 дні.

Так минув день. А ввечері рипнули вхідні двері Катерининих сіней, вона їх вже тиждень не закривала. До хати майже вбігла Ганна, гарно вбрана. З цілим пакунком гостинців.

Ганна сказала, що вранці в церкву ходила, а потім речі в дітей збирала, спішила додому. Тому й не могла зателефонувати.

Ганна обійняла Катю, як рідну сестричку. А потім заходилася розкладати на стіл смаколики, які їй зготували діти.

Катерина вже й не пам’ятає, коли вона була такою щасливою. Тепер подружка поряд, тепер вони разом. Катерина знала тепер у них буде все добре, тепер не потрібно хвилюватися. І вперше за багато днів щиро радісно посміхнулася.

Я і моя старша сестра ніколи не були близькі між собою навіть в дорослому віці і завжди намагалися триматися подалі одна від одної, коли виросли і покинули рідну домівку. Проте це не означає, що ми не допомагали одна одній, коли дійсно потрібна була сімейна підтримка та порада. Але та ситуація, яка склалася зараз в нашій родині вже зовсім мене не влаштовує тому, що вона залишила мені свою маленьку дитину і поїхала в іншу країну. Звичайно, не аби куди, а до чоловіка, але тим не менше, це нічим не виправдовує її вчинок. Вона сказала, що повернеться за ним, коли влаштується там.

І я навіть не знаю як на це реагувати. Я не можу виставити на вулицю свого маленького племінника, але і повернути її до дитини теж. Мене обурює її ставлення до мене. Нібито у мене немає інших своїх особистих справ, окрім як виховувати її дітей. І найбільше я незадоволена тим, що вона навіть не спробувала запитати у мене моєї згоди. Просто залишила його у мене вдома, коли я була на роботі, і написала мені смс. На цьому все. Доля дитини вирішилася буквально за хвилину, а він нічого про це не знав, як і я.

Адже мені також довелося пояснювати йому чому його мати не повернеться за ним і що тепер йому доведеться жити зі мною. Складніших розмов в моєму житті у мене ще ніколи не було. Адже він нічого не розуміє і думає, що все це несерйозно і просто тимчасові незручності. Можливо, йому навіть це подобається у мене, тому що віддалено це все для нього нагадує якусь «подорож». Однак я розумію які у цього всього можуть і будуть наслідки. Хоча в його віці я, скоріше б за все, вела себе також.

Перше, що я вирішила зробити, – зателефонувати нашій з сестрою матері. Мені здавалося, що вона в змозі її напоумити, проте це не принесло зовсім ніяких успіхів. Звичайно, вона також різко відреагувала на вчинок моєї сестри і їй так само здається, що це вкрай нерозумно з її боку. Адже він зараз ще зовсім маленький і, коли вона повернеться, він може в цілому перестати приймати її за свою матір. Так, він буде знати, що біологічно вона його мати. Однак з точки зору психології він не стане її сприймати. Адже вона не була з ним в важливі для нього моменти. Її фактично не було в важкі і в хороші часи його життя, поки вона намагалася налагодити своє життя в іншій країні. І я не проти цього, тому що багатьом не подобається жити там, де вони народилися. Однак якщо у тебе є діти, то ти несеш відповідальність за них і ось так просто їхати невідомо куди, залишивши своє маленьке дитятко не можна.

Всьому має бути розумна міра і я щиро вірю в те, що моя сестра одумається і повернеться до нас. Хоч я близька її дитині людина, але мені зараз зовсім не до нього, якщо чесно. Мені потрібно думати про своє життя і кар’єру, а не про виховання чужого сина. Просто не знаю, що мені далі робити, щоб це дитя було зі своєю матір’ю щасливим.

Короткометражний фільм «Якби я вмів говорити» став справжнім хітом. Його зняли у формі звернення собаки породи лабрадор до свого люблячого господаря.

Він здійснював ранкову пробіжку і знайшов сміттєвий пакет на березі річки. Коли чоловік його розкрив, то знайшов цуценя лабрадора. Він не кинув малюка одного і забрав його додому. Це назавжди змінило життя їх двох.

Вони знайшли один одного. Справжні друзі, все життя були поруч, скільки щастя вони пережили.

«Я мрію поговорити з тобою. Я хотів би, щоб ти знав, я вдячний за те, що ти врятував мене. Спасибі за любов. Я все пам’ятаю, що ми пережили разом, я ціную все, що ти для мене зробив. Ми багато веселилися. Я бачив, як ти закохався, спостерігав як з’явилася у нас сім’я.

«Ми пережили багато пригод. Я все ще пам’ятаю ті сонячні дні, коли я вірив, що буду бігати вічно, пам’ятаю як ми лежали разом, дивлячись в небеса, спостерігали сотні тисяч зірок, які говорили з нами. Зараз я старий. Я втомився і мені боляче ».

«Настав мій час. Я радий, що ти поруч, тому мені не страшно. Ти почухав мене за вушком, так як я люблю … Все буде добре. Я б хотів поговорити з тобою, тому що знаю: тобі сумно. Я б сказав тобі спасибі за все. Я чудово провів час ».

Малюка довго ніхто не забирав з пологового відділення. Буває таке. Відмовилися і як на зло ніхто не виявляв бажання. Так що, малюк застряг там і його тимчасово визначили на вільне ліжечко. Але, як ви розумієте, його це не дуже влаштовувало і він кричав так, що вуха закладало.

А одного разу замовк. І медсестра злякалась, забігла подивитися, що сталося з ним і чи не задихнувся, не дай Боже, від такого крику, з подивом побачила …

Вона побачила, що до нього притискається великий сірий кіт, загальний улюбленець. Ось тільки гладити себе не давав нікому і на руки категорично відмовлявся йти.

Так, зрозуміло всі знали, що коту в відділенні робити нічого і взагалі не можна. Але спробуйте пояснити це коту та й всім, хто його підгодовував. Так що, незважаючи на всі заборони і погрози розправи, сірий кіт був ніби, як штатним співробітником з функцією психотерапевта для працівників.

Медсестра спробувала зігнати пухнастого з ліжечка, але малюк вчепився в нього своїми ручками, і дико заверещав, коли їх спробували розлучити. Все відділення бігало дивитися на цю картину, і навіть суворий завідувач, страшно лаючись і обіцяючи всіх звільнити, підійшов і погладив сірого батька.

Так вони і лежали разом. Кіт йшов ненадовго по своїх справах і перекусити, а малюк покірно чекав повернення новоспеченого татка.

А потім знайшлися бажаючі його забрати, але, як виявилося, той ні в яку не збирався йти без свого батька чотирилапого.

– Він же йому хвіст смокче! – кричали усиновителі.

– Ну, смокче-погоджувалися сумно медсестри. А що робити? Як забереш, так малий кричати починає і задихається.

– Коротше кажучи, історія стала відома за межами лікарні і, крім всього персоналу, що приходив подивитися, фотографувати і принести дари пухнастому батькові, почали приходити зовсім інші пари.

Вони давно погоджувалися взяти обох. Так ось кіт не хотів. Можете посміятися, але малюка не забрали до тих пір, поки кіт не виявив згоди піти на руки новим батькам.

Так їх удвох і забрали. Чоловік ніс на руках кота, а жінка – малюка. Кожен отримав те, що хотів. Кіт обійняв лапами мужчину за шию і поклав йому голову на ліве плече.

Медсестри з подивом спостерігали цю картину.

Лайливий і грізний головлікар, що вийшов разом з усіма проводжати парочку, подивився на це і сказав:

– Хороші будуть батьки, точно вам це кажу. Я то знаю. У мене п’ятеро таких пухнастих паршивців. Вже вони точно знають, хто найкращий.

І раптом, збагнувши, що бовкнув зайвого, насупився і став лаятися на усіх, бо не витріщатися треба, а працювати, чорт забирай.

Світлана розбудила чоловіка, він побурчати з сну, але зрозумів. Тим більше знає – мама не зупиниться. Їдуть усі: свекруха зі свекром, брат з дружиною і вони.

Одружені Світлана з Дмитром 3 роки, брат з дружиною два місяці тому весілля справили. Дітей ще ні у кого немає. Сумнівна, звичайно, перспектива, вихідний день зі свекрухою провести, але що поробиш. З дівером і його дружиною у нас відносини нормальні. Свекор у нас чудовий, а свекруха… ну потерпимо, що ж тепер.

Подружжя жило зі свекрухою цілий рік і цього Світлані цілком вистачило. Втомилася від її хитрощів і нахабства, та й вічні причіпки задовбали. Свекор тоді синові сам і сказав, щоб ми швидше йшли на знімну квартиру, бо мама невістку дістане. Свекруха була дуже жадібною. Про таких кажуть: взимку снігу не випросиш. Свекра пиляла все життя, що мало заробляє. Але той, мабуть, був товстошкірим.

Потім Світлану з Дмитром початку пиляти, що мало на спільне господарство дають, багато їдять, гроші витрачати не вміють, віддавайте мені, а я буду вам видавати. Але молоді не погодилися і пішли від неї.

Знімали молоді квартиру теж близько року, а потім батьки Світлани з’їхалися з бабусею і їм дісталася її квартира. Молодший брат чоловіка дружину до свекрухи в будинок відразу приводити відмовився: надивився, як старший брат з дружиною пожив біля мами. Вони теж знімають квартиру, збираються свою в кредит брати.

А Світлана з чоловіком на радощах, що не доведеться в кредитне ярмо впрягатися, купили стару машину.

– Діма чайку попив, снідати відмовився: на шашлики ж їдемо, пішов в машину, я зателефонувала його брату з дружиною, чекайте, мовляв, виїхали за вами. Там теж не сильно раді були, але робити нічого.

Свекруха по-доброму не відстане. Тим більше, якщо м’ясо купила, вона ж позеленіє від жадібності, якщо не приїдуть, а вона такі гроші витратила. Дві години добиралися. На дачі вже свекруха зі свекром їх чекали.

– Ой, а ми поки вас чекали, вирішили сітку на паркані перетягнути, зараз закінчимо, хлопці, приєднуйтесь, допоможіть батькові, ми швиденько. Ой, дівчатка, чого стояти, давайте поки картопельку посадимо, ви вдвох за півгодини впораєтесь.

Ну треба, так треба. Діма сопе, голодний же. Сітку натягнули, а давайте теплицю поправимо, а дівчата поки ягоди просапають, та квіточки прополять, а потім ми дружно газончик пострижемо, а потім хлопці ганок обштукатурять…

– Діма запитує: «Мамо, а шашлик де? Ми ж без сніданку». На що матуся весело почала щебетати, що зараз все буде, не переживайте, і м’ясо готове, тільки ще антену встановіть, а то вітер її зірвав, телевізор не можна подивитися.

Вечоріло. Світлана не витримала і на черговий наказ свекрухи щось зробити, розвернулася і в машину пішла. А друга невістка старається, вона ж ще так близько з мамою чоловіка не знайома. Свекруха не витерпіла, прибігла і в машину, ледащо соромити:

– Як їсти, так перша прибіжиш! А допомогти людям похилого віку – немає тебе! Лінива ти, Світлано, навіщо мій син з тобою одружився, не розумію. Так і знай: просто так годувати не буду, хто не працює, той не їсть!

Дмитро підійшов, заступився за мене, темніє вже, весь день важко працювали, голодні. Досить вже, пора додому збиратися. Тоді свекруха зволила скомандувати своєму чоловікові, щоб розводив багаття.

– Сидимо, втомлені, темно вже, свекор вугілля розкочегарив, а свекруха в будинок пішла, а звідти урочисто винесла пакет. З сосисками. По дві штуки на кожного. Ми вже не витримали, встали з-за столу і поїхали. По дорозі в кафе гамбургерів взяли, хоч поїли хлопці.

Ми були обурені. Адже, якби сказала заздалегідь, що кличе допомогти, сини б матері не відмовили, тільки поснідали б з ранку, та з собою тормозків набрали, а то б і м’яса самі купили і приготували.

Образилися на свекруху, страшно. Тільки вона не зрозуміла чому, ще й з претензіями почала нам надзвонювати: «Значить, як шашлик їсти, ви відразу всі прилетіли, а як працювати, так вас нема! Виростила діток, тільки за шматок м’яса до матері поїхати згодні. Ні допомоги, ні підтримки. І невістки попалися, обидві ледачі і жадібні, сосиски їм не до вподоби. Бач, аристократія».

Через тиждень подзвонила знову мама чоловіка: мовляв, усвідомила, м’яса купила, робити нічого не будемо, посидимо, збирай всіх, сину, виїжджайте негайно. А свекор повідомлення пише: «Не слухай її. М’ясо не брали. Треба дах перекрити, не приїжджайте, я вже робітників найняв, мати просто платити не хоче».

– Ми просто вимкнули телефони, а що – у нас вихідний…

Скоро буде перше вересня, я збираю свою донечку в школу і на мене нахлинули сумні та далекі спогади.

Мої батьки часто переїжджали з міста в місто, і так склалося, що я частенько була новенькою в класі.

Особливо згадується, як я перейшла в сьомий клас у нову школу і виявилася не до вподоби місцевій красуні, Олені, дівчинці, яка вважалася в класі лідером і уявляв себе першою красунею.

Олена постійно говорила, щоб зі мною ніхто з дітей не дружив, постійно сміялася з мого одягу та зачіски. Вона робила це при всіх, щоб звернути більше уваги на себе.

На уроці фізкультури, вона оглядаючи мене, посміхалася: “Що ззаду, що спереду, одне і теж”.

Всі роки я старалася триматися осторонь цієї дівчини, та й однокласники зі мною спілкувалися мало.

Потім вона стала зустрічатися з хлопцем, а я їй суперницею не була, тому вона перестала на мене звертати увагу.

Закінчивши школу я поїхала навчатися в столицю, а Олена залишилася там. Її про долю я чула тільки зі слів своєї шкільної подруги.

Олена швидко вийшла заміж. Чоловік швидко покинув її, і вона залишилася з малою дитиною на руках. Залишивши дитя у мами в селі, вона поїхала на заробітки, але й там нічого не склалося. Пропрацювавши рік, Олена не отримала ні копійки.

Повернулася в село ні з чим. Тепер сидить з дитям вдома і живуть всі на мамину пенсію.

Я не радію, що життя в неї не склалося. Мені її шкода, але це ще доводить, що не дивлячись на те, ким ми себе вважаємо не можна ставитися з неповагою до іншої людини, адже не знаємо, як завтра може повернутися життя.

А я дуже вдало вийшла заміж, живемо у квартирі чоловіка. Маю двоє діток: хлопчик та дівчинка.

Так, я зовсім не красуня, і я це знаю, але найкраща жінка на світі для свого чоловіка і мені цього досить. Я щаслива людина.

Як повідомляє Washington Post, 51-річна жінка виношує дитину для своєї 29-річної дочки Бреани Локвуд та її чоловіка Арона.

Адже донька Джулі не може сама стати мамою, адже їхнє подружжя кілька років бореться з безпліддям. Так, у Бреани Локвуд вже було багато викиднів, позаматкова вагітність, багаторазові операції та кілька переносів запліднення ембріона.

Але це дуже фізично і психічно виснажило пару, тому вони вирішили скористатися послугами сурогатної мами. І саме в цей момент 51-річна Джулі запропонувала доньці таку ідею.

Жінка стала сурогатною мамою для доньки / Фото WashPost

“Бреана хотіла бути мамою ще з дитинства. І коли ви бачите, як ваша дитина бореться з безпліддям, ви хочете зробити все, що можете, аби допомогти. Тому після кількох викиднів доньки я вирішила стати для неї сурогатною мамою”, – каже Ловінг.

Оскільки у Бреани немає сестер чи друзів, які могли б стати хорошими кандидатами на роль сурогатної мами, то виносити парі дитину запропонувала мама. До того ж, тести показали, що вона для цього чудово підходить.

Тож, у 51 рік Джулі виношує свого онука. І сім’я проводить весь час разом та на даний момент живе разом, тож мама і дочка переживають вагітність разом.

В це літо розцвіло їхнє кохання. Валя – проста дівчина, а Роман – хлопець із заможної родини. Вони знали, що батьки на схвалять цього почуття, тому й зустрічались лише вечорами. Ніхто нічого не знав.

Цей вечір був прощальним. Валя їхала в місто на навчання.

За матеріалами – Провінційка.

— Я не зможу без тебе… не зможу.

— Люба моя, мила. Ми любимо одне одного і це головне. Що може завадити?

— Розлука.

— Ні, ніколи.

Вона усміхнулась синіми очима.

— Ніколи не кажи „ніколи”…

Сонце піднімалося все вище. Пора було розлучатись. Вони встали. Вітер вирвав із золотого волосся волошки і розсипав по землі.

— Ой, Ромчику, боюся я, що і любов наша зав’яне, як оці волошки.

Ще міцніше притис до себе.

— Не зав’яне. Ніколи

І знову, як шматочок болю, пролунало над полем:

— Ніколи не кажи „ніколи”.

Вона поїхала. Самотня береза коло села терпляче чекала кохання. Минув рік і нарешті настав жаданий день.

— Я їду додому, додому! – радісно промовляла Валя, складаючи речі.

Подруги здивовано дивилися на неї.

— І чого б я так раділа? – буркнула сусідка по кімнаті Марина. — Ще не відомо, чи твій милий чекає тебе.

— Чекає, — замріяно прошепотіла Валя.

Додому летіла, мов на крилах. Село зустрічало обіймами вітру та запахом квітів. Та зустріла неприємна звістка: Роман поїхав у Київ, а повернеться лише через місяць.

Знову чекання, і ще раз чекання. Місяць тягнувся, як рік. І одного дня Валя на вулиці побачила знайому постать. На зустріч не йшла, а бігла. І ось перед нею сині очі. Тільки погляд чомусь чужий. Роман пройшов мимо, не глянув, навіть не привітався…

Вночі вона прийшла до берези на край села. Гілки радісно скрипнули назустріч. Дівчина обняла ніжне дерево і тут відчула дотик на плечах. Не обернулась. Боялась, а чого — не знала сама. Тоді ніжні руки обійняли її.

— Пробач.

Знову була щаслива. І навіть уночі місяць здавався сонцем.

Час біг, як вода. У полі знову зацвіли волошки. Одного погожого дня у Валину хату постукали. На порозі стояв Роман із незнайомою дівчиною.

— Просили батько і мати і ми просимо на наше весілля.

Не повірила в те, що почула.

— Приходь на весілля до мене через два тижні. Бажаною гостею будеш.

Глянула, як з туману.

— І ти мене на весілля запрошуєш?

Роман знічено опустив очі. Дівчина ж його усміхнулась.

— Так, приходь, будь ласка.

Стояла, дивилася їм услід і не вірила. Ще ж тільки вчора він клявся, що не покине ніколи. Та ніколи не кажи „ніколи”.

Прийшов цей день. Валя не зронила ні сльозинки. Зранку пішла в поле, нарвала цілий оберемок волошок.

… Хата гула від гостей. Дівчина побачила наречену в пишній сукні, його, веселого, щасливого. Роман теж помітив її, підійшов. Дивились одне на одного. Лише погляди різні: тягучий, з любов’ю, з болем і присоромлений, несміливий.

— Ти прийшла?

— Як бачиш. А ось і подарунок тобі, – подала волошки. — Пробач, що недорогий.

— Валю, Валентино…

Зупинила порухом руки.

— Не треба.

Усміхнулась через силу, як могла.

— Щастя вам бажаю, Романчику. А я забуду. Вже забула. І ти забудь. Тільки, як будуть в тебе діти із синіми очима, згадуй оті волошки в полі коло берези. Прощай.

Пішла. Не оглянулась. Довго брела, потім звернула до річки. Сіла над берегом. Що робилося в душі, ніхто не знає. Заплакала. Неутішно, безсильно.

— Як ти міг, Ромчику! Ти ж клявся вік любити, не забути ніколи!

І як молитва давні її слова над річкою: „Ніколи не говори „ніколи”.

А перед очима лише одна картина: він з нареченою. Лише так дивно: наречена не вона. Щасливий, та не з нею. А де ж правда? Де кохання? Закрутилась земля під ногами.

— Ой Романе, Ромчику!… – скрикнула вона востаннє…

Її знайшли через два дні. Була така несправжня. Мов не було її ніколи. Тугу забрала ріка. Забрала і потемніла від нього.

Минуло десять років. Усі забули про Валю, таких швидко забувають. Лише один чоловік дивився в очі дочки. Очі, наче волошки, і згадував сині польові квіти, вплетені в золоте волосся, там, край села, коло самотньої берези. Як дивно, його дочка була схожа на Валю: те ж волосся, та ж ніжність, лише очі волошкові.

Згадував щодня. Можливо, й шкодував, що розтоптав тоді чиєсь серце. Але було вже пізно.

А над зарослим горбиком землі, там, край села, коло самотньої берези ростуть волошки, такі ж сині, як небо, як очі…

Автор – Ірина Павловець, Сарни.

Фото – ілюстративне.

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Мені було шістнадцять років, коли зустріла свого майбутнього чоловіка. Він старший від мене на сім років, уже працював, а я навчалася в училищі. У сімнадцять я вийшла заміж. Жили ми в Тернополі, винаймали кімнату.

Завагітніла я в дев’ятнадцять. Вагітність була бажаною. І я, і чоловік почувалися щасливими. Перші тижні минали добре, поки я не побачила кров’янистих виділень. Двічі перенесла загрозу викидня. Лежала і лікувалась удома, бо в лікарні не було місць. Та й лікарі говорили, що із загрозою в лікарню класти не будуть.

На вісімнадцятому-дев’ятнадцятому тижні вагітності я прийшла на планове УЗД. Лежала на кушетці. Лікар глянув на мене, а потім сказав медсестрі, щоб вона покликала інших лікарів. Я не розуміла, для чого. Вони прийшли, разом спостерігали за зображенням на моніторі, перемовлялися про щось між собою, а потім вийшли з кабінету. Залишився тільки той, котрий робив УЗД. «Це перша вагітність?» — запитав. «Так», — відповіла я. «Вам потрібно робити аборт!» — сказав, як відрізав.

Я розхвилювалася: «Що сталося? Що з дитиною?» Лікар, довго не думаючи, пояснив: «У вашої дитини замість мозку вода, а в хребті дірки не сумісні із життям. Правильно, по-медичному це називається Spina Bifida і гідроцефалія». «А хто в мене — хлопчик чи дівчинка?» — поцікавилась я. «Для чого вам це знати, якщо ви однаково будете робити аборт?!» — грубо відповів мені лікар.

…Я не могла повірити в те, що почула! На обстеження прийшла сама, плакала, місця собі не знаходила. Лікар дав мені направлення у Львів до генетика, аби шукати причину, чому так сталося.

Вийшовши з лікарні, я крізь сльози ледве пояснила чоловікові ситуацію. Він також не міг повірити, адже все було добре. Наступного дня ми поїхали до Львова (щиро дякую людині, котра тоді нас послухала і завезла машиною), там також зробили УЗД і попросили мене вийти з кабінету. З лікарем залишилися моя мама і чоловік. Чекаючи в коридорі, я не знала, що й думати. Пізніше мене покликала до кабінету медсестра. І я відразу побачила заплакану маму, котра старалася не показувати своїх сліз. Очі в чоловіка теж були вологими.

«Потрібно робити аборт, поки не пізно, — сказала лікарка. — Діти із такими діагнозами не живуть. Ви можете навіть не доносити дитину до дев’яти місяців. Ви ще молоді… Ще завагітнієте і все буде добре».

Після цього ми пішли на консультацію до генетика. Сказати точної причини вона не могла, назвала декілька і говорила невпевнено. Ми поїхали додому. Мусили вирішити долю дитини, адже був дев’ятнадцятий тиждень вагітності. Аборти можна робити лише до двадцять першого.

А тоді я вже добре відчувала рухи дитинки. Рідні, близькі не знали, що казати мені та як втішати. Я їх розуміла, бо це була не та ситуація, щоб роздавати поради.

Надворі квітував червень, я переважно перебувала в селі. І от одного разу чоловік ішов додому пішки (не пам’ятаю, з якої причини, але це приблизно сім кілометрів шляху) — й ми з ним говорили по телефону про нашу дитину. Після цієї розмови і він, і я залишилися наодинці зі своїми важкими думками. І коли чоловік прийшов додому, ми сіли й таки розповіли одне одному ці думки. Я сказала, що хочу залишити дитину. І він був такої ж думки.

Ми повідомили лікарям, що відмовляємося від аборту. Вони одразу дали підписати нам необхідні документи, тобто ми з чоловіком узяли на себе всю відповідальність за здоров’я дитини. Якби щось трапилося, то претензій ні до кого не матимемо, адже були поінформовані.

Пізніше я намагалася піти на консультацію до інших лікарів, але вони, почувши діагнози дитини, відмовлялися мене приймати. Проте ми з чоловіком вірили, що все буде добре, і надіялися на Бога. Щовечора почали разом молитися вервечку. Багато інших молитов і дев’ятниць я молилася сама вдома.

На двадцять сьомому тижні вагітності ми пішли у приватну клініку на УЗД й дізналися, що в нас буде дівчинка. Були дуже раді цій звістці.

А однієї ночі мені приснився сон: усе навкруги біле, я ніби бачу постать людини, але не можу розгледіти лиця. Тримаю на руках маленьку дитинку і чую голос, що говорить до мене: «Назви її Марією!» Прокинувшись, я розповіла свій сон чоловікові — й ми одноголосно сказали: так і назвемо.

Через певний час ми знову прийшли на планове УЗД в ту ж приватну клініку. Нам повідомили, що дітей із такими діагнозами оперують у Києві. Почали дізнаватись, у якій саме лікарні й що потрібно робити. Наша з чоловіком надія на те, що все буде добре, не згасла, ми знайшли цю лікарню і почали збирати документи, щоб отримати направлення до Києва. Бо це все не так просто, як думали.

Потрібно було направлення від головного лікаря перинатального центру. Ох і набігалися ми за ним, як сьогодні пам’ятаю. Але все-таки добилися свого. Їдучи до Києва, ми не знали, як добратися, що нас там чекає. Але сестра нашої невістки, котра мешкає в Києві, нам допомогла із проживанням і добиранням. Ми дуже вдячні їй за все.

Приїхали в інститут нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова. Завідувач відділення нас прийняв, глянув на направлення і запитав, як я відчуваю рухи дитини, активна вона чи ні. Я відповіла, що дівчинка жвава, що відчуваю її рухи.

Лікар сказав, що це дуже добре, і дав направлення на додаткове обстеження. Не пам’ятаю, як воно називається. Мені робили УЗД і одночасно запихали в живіт довгу голку, щоби взяти кров у дитини, аби визначити групу крові та чи є синдром Дауна. Ту голку мені запихали тричі. Було дуже боляче, бо без наркозу. Після процедури лікар сказав, що можна йти в палату, а мені в очах потемніло. Йшла, тримаючись за медсестру. Коли лягла, ще довго не чула рухів дитини.

Через годину я пішла до чоловіка — і ми разом запитали в лікаря, чи можна вже йти, бо ж поїзд незадовго. Він мене відпустив, але сказав, щоб я ходила поволі, адже після такої процедури не бажано вставати певний час.

Ми забігли у поїзд в останню хвилину. Живіт болів, бо поспішали. А ще взяли квитки в експрес, де тільки сидячі місця, тож навіть прилягти не було де. Дуже хотілось їсти. Ще снідали чаєм і канапкою, а на годиннику — вісімнадцята вечора. Грошей, що залишилися в гаманці, вистачило на дві пачки вафельок.

У поїзді навпроти нас сиділи вже старші чоловік і жінка. Ми з ними розговорилися. З’ясувалося, що жінка працює в Америці дитячим педіатром, а в Україну приїхала в сімейних справах. Наталя (так звати жінку) розповіла, що дітей із такими діагнозами оперують у Європі.

Ці люди побачили, що ми з чоловіком не маємо грошей, і замовили нам чай. А потім дали триста доларів зі словами: «Беріть, вони вам будуть потрібні». Ми обмінялися номерами телефонів і разом вийшли в Тернополі. Пані Наталю і пане Василю, ми завжди про вас пам’ятаємо і молимося за вашу родину.

…Через два тижні прийшли результати. Жодних додаткових діагнозів не було виявлено. Вагітність протікала добре. Одного разу я поїхала до священника-монаха, із ним поговорила про свою ситуацію із дитинкою. Він мене розрадив, сказавши, що я зробила правильно, що не взяла на душу тяжкого гріха.

За два-три тижні до пологів ми поїхали у Київ до нейрохірурга. Він порадив мені народжувати в столиці, зателефонував до іншого лікаря, а потім дав мені адресу лікарні, де моя дитинка мала з’явитися на світ.

Та лікарня була за десять хвилин ходи від інституту нейрохірургії. Я поїхала додому, зібрала речі для себе і дитинки й лягла в лікарню на 37—38-му тижні вагітності. Чоловік поїхав додому.

Лікарі вирішили робити кесарський розтин, а пізніше з’ясувалося, що треба буде зібрати пуповинну кров, бо вона буде потрібна дитині під час операції. У цьому мені допомогла медсестра. Вона зателефонувала в банк пуповинної крові й усе влаштувала.

У пологовому був дуже добрий і люб’язний медперсонал. У вівторок лікар мене оглянув і сказав, що я ще не народжуватиму. А в середу завідувач лікарні призначив операцію на п’ятницю, бо саме того дня в інституті нейрохірургії виписували дитину, тобто звільнялося місце для моєї. З четверга на п’ятницю я була в палаті самісінька, багато молилася, не знала, що мене чекає. Вранці приїхали чоловік із моєю мамою…

І ось я вже в операційній залі, все готово. Лежу, руки тремтять, сльози котяться. Відчуваю: живіт починають чимось змащувати, щось холодненьке тече у вену через катетер. А я подумки молюся. Лікарка-анестезіолог щось до мене говорить, а я глянула на неї, сказала ще кілька слів молитви і заснула.

Прокинулася вже в реанімації. Не пам’ятаю, як відійшла від наркозу. Але жінки розказували, що дуже плакала. Прийшовши до тями, зателефонувала мамі. Вона сказала, що пуповинну кров зібрали до останньої краплі, а дитинка дуже гарна, і голівка в неї нормальна, як у звичайних дітей. Не завбільшки з тіло, як нас лякали. Я плакала від щастя і дякувала Богу, що почув наші спільні молитви. Spina Bifida все ж таки був на спинці, тож без операції не обійшлося.

Народила я донечку 27 вересня, у велике свято Чесного Хреста і водночас у строгий піст. Марія народилася в п’ятницю — і її одразу забрали «швидкою» в інститут нейрохірургії. Моя мама була біля дитини, а чоловік розривався між мною і фондом, який безкоштовно надав нам послугу зі збору пуповинної крові. Потрібно було заповняти бланки і підписувати чимало документів.

Маленьку забрали в реанімацію, вона пробула там до понеділка. У понеділок їй зробили першу операцію на грижу Spina Bifida, знову забрали в реанімацію. І тільки в середу Марію привезли в палату до моєї мами. Я тоді вже ходила, дуже просила медсестру відпустити мене до дитинки — і вона дозволила.

Прийшовши до палати своєї донечки, я заплакала від щастя. Побачила ті маленькі пухкенькі щічки, маленькі рученятка, на одній з яких був катетер. Вона спала. Та щойно я присіла біля неї —прокинулася і глянула на мене голубими оченятками. І я зрозуміла, як ми правильно вчинили, що довірилися Богові й залишили дитинку.

У п’ятницю мені зняли шви і виписали. Я вже була біля донечки постійно, моя мама також, а чоловік уранці приходив і сидів увесь день у коридорі, бо до палати його не пускали. Ми із мамою по черзі виходили й розказували, що говорить лікар і як почувається Марія.

Одного вечора лікар все ж дозволив зайти до палати чоловікові. Одягнувши спеціальний одяг, він переступив поріг і… не стримав сліз.

Минуло три тижні. В дитинки почала ззаду збільшуватися голівка. Лікар сказав, що в Марії прогресує гідроцефалія, потрібне шунтування. Після нього все внормувалося — і через два тижні нас виписали з лікарні.

Удома ми охрестили донечку Марією і кличемо її так донині. Скоро їй виповниться сім років, уже закінчує перший клас. Наша Марія розумна, активна. Дякувати Богу, в нас усе добре.

Я нітрохи не шкодую, що пройшла такий непростий шлях. Бо тепер знаю: Бог ніколи не покине у важку хвилину того, хто з Ним у молитві. А що тільки лікарі мені не говорили! Щоб я йшла на аборт, що дитинка не житиме з такими діагнозами…

Проте ми з чоловіком твердо вирішили зберегти нашій донечці життя і вірили, що все буде добре, бо все в Божих руках. Вірте, люди, й ви. Моліться, не втрачайте віри і надії — і Бог почує вас.

Сердечно дякуємо мешканцям сіл, людям, котрі не знали нас, але допомогли нам фінансово.

Знаєте, коли я виходила заміж, зовсім не так уявляла собі своє життя. Заміж вийшла рано, в 19 років. У нас в селах, на Прикарпатті, тоді це було нормою.

Після школи – відразу на роботу влаштувалася. Час тяжкuй був, мама одна мене виховувала, то й треба було якось вижuвати.

А тут з’явився він, мій Михайло – молодий, красивий, словом, закохалася і заміж вискочила. Перші роки жили душа в душу, відразу і двійко дітей народилося: Іван і Марічка.

Вийшли із злuднів, почали навіть хату добудовувати. Та з часом, все якось притерлося і не цікаво стало. Чоловік мій все частіше почав затримуватися на роботі і заглядати в чаpку. А я нічого не могла з цим зробити.

Діти підросли, стали соромитися батька-п’янuці. Та й допомога їм була наша потрібна, дітей треба ставити на ноги, вчити, про житло подумати.

От і визрів у мене в голові план, поїхати в Італію на заробітки. Тоді мені було всього лише 40. Я як собі подумала, як я зможу дітям допомогти (на чоловікову допомогу я вже й перестала надіятися), то відразу, не вагаючись, і прийняла рішення.
Крім того, усі мої подружки теж або уже поїхали, або тільки збиралися виїхати з України. Роботи в той час не було, а дітей треба було годувати.

Наважилася, поїхала. Вперше приїхала в Україну аж через 6 років, бо були проблеми з документами. За цей час трохи підзаробила, батьківську хату тепер і не впізнати. Замість старенької маленької хатини тепер на моєму подвір’ї стоїть величезний будинок, в якому залишилася жити моя дочка і моя мама.

А чоловік… Мій Михайло після мого від’їзду геть з дому пішов. Люди казали, що почав пuтu ще більше. Шкoда мені було його, але він сам вибрав свою дорогу.

Коли другий раз поїхала на 6 років в Італію, заробила синові на квартиру. Здається, що ще треба, діти влаштовані, повертайся і живи.

Та життя в Італії дуже змінює наших жінок. Я стала іншою, незважаючи на тяжку працю, я навчилася любити і поважати себе, адже у нас в селі ніхто цього жінок не вчить.

Тут, в Італії, усі кажуть, що хочуть додому, але ніхто не спішить. Мені лише 55, а тут є жіночки, яким уже по 70. На запитання: «Чому не їдете додому», відповідь завжди одна: «Та я ще трошки, ще оце б хотіла зробити, чи ще б хотіла дочці (синові, внукам) помогти і все».

Та сьогодні в Італії я почула стpашну звістку, дочка подзвонила, і сказала, що тата нe стaло. В одну мить життя прокрутилося в голові, як кінофільм. Хоч ми і не жили разом вже давно, та інших чоловіків у мене не було. Він був є і назавжди залишиться моїм чоловіком. Шкoда, що наше життя склалося саме так. Прости мене, Михайле.

Звiв відразу двох дівчат.

Коли втомлене літнє сонце опускалося спочивати за густим очеретом ставка і стишувався гамір на подвірях осель, вони домовлялися знову зустрітися, прихилитися одне до одного, пошепки мовити ласкаві, хвилюючі слова. За матеріалами “Вільне Життя”

Уже пів року Максим із Мотрею приходили до одинокої старої верби, яка притулилась на кінчику берега річки, нахиливши свої ще пишні віти до води. Вона щось стиха шепотіла закоханим, але це розуміла тільки Горинь.

Познайомилися хлопець із дівчиною на ринку в Ланівцях. Максим мешкав із батьками у віддаленому селі, а Мотря — в Борсуках. Хлопця односельці прозвали дженджиком, бо одягався, наче парубок із міста, мав не відомо в кого запозичені шляхетні манери, вживав красномовні слова, вирізнявся гордовитою поставою. Все це разом приваблювало не одну дівчину.

Та й Мотря виділялася вродою, струнким станом. Так, жарт за жартом, слово за словом, юнак із дівчиною швидко порозумілися. Вечірні побачення, палкі поцілунки, освідчення швидко промайнули. Бо небо не завжди чисте, блакитне, а часом вкривається чорними хмарами. Так сталось і в Мотрі з Максимом.

В обідню пору на жнивному полі дівчині стало злe, аж потемніло в очах. А тiло мов хтось вивертав із середини, як у діжці тісто.

Вдома напоїли її трав’яними чаями — і над ранок полегшало. Згодом повторилося. Досвідчена мати запримітила ознаки вaгітності.

В хаті кілька днів і ночей не стихали кpик, сльoзи, благання. Мотря розповіла про все Максимові. Хлопець побілів, в очах спалахнув жaх. Врешті опанував собою і мовив:

— Нам іще рано одружуватися. Завтра йди в Ланівці. Я домовився з повитухою, вона все зробить. Не бiйся, я тебе не покuну…

Не пам’ятає Мотря, як виповзла із хати повитухи, повільно переступаючи ногами. Пройшла через Нападівку, між борсуківськими тополями-охоронцями дороги… Опам’ятавшись, побачила схилених над собою, стурбованих матір і сестер. Кілька днів дівоче тiло відчайдушно боpолося з недyгою, але життя повільно згaсло — сеpце не витpимало.

Хoвало дівчину майже все село. Йдучи в пoхоронній процесії, жінки перешіптувались, згадуючи недобрим словом Максима, скрутно похитуючи головами.

Збoлений гoрем, розгнiваний Мотрин батько кілька разів ходив до дядька Максима, адже племінник завжди ночував там після побачень. Пересваpившись, погрoжував пoліцією, але вертався ні з чим. Хлопець не був на пoхороні. Не бачили його й пізніше. Мов у воду канув…

Стишилися розмови, відправили роковини з дня cмеpті Мотрі. Жінки пліткували на інші теми, заживали роз’ятрені рaни в сеpцях згорьoваних батьків. Тоді вигулькнув, мов Пилип із конопель, Максим. Він, мовби нічого не сталося, як повитиця на городі, вився на Великдень серед гурту дівчат. Із першого вечора запримітив веселу Настю — струнку, з пишною, довгою русявою косою, з білим, наче вмиваним молоком, обличчям.

Головним і вирішальним для залицяльника було те, що дівчина — з багатого роду. Освічена та хазяйновита. Домігся провести додому, наполіг і отримав обіцянку на друге побачення. І хоч знала Настя про тpагічну долю Мотрі, але слова облесливі, блудливі, клятви хлопця затуманили її розум, засліпили її голубі очі. Не відмовилась, коли Максим запропонував одружитися, попросив благословення в батьків Насті. А вони радо прийняли майбутнього зятя, адже, за словами Максимового дядька, сім’я нареченого — господарська.

…У церкві від великої кількості свічок було тепло, навіть гаряче. Пряний ладановий запах паморочив принишклих людей, котрі, не відводячи очей від пари молодят, слухали слова священика. Раптом за високими церковними вікнами потемніло так, мов на білий день хтось накинув рядно. Почувся спершу тихий, а потім гучніший барабанний стукіт дощу з градом по залізних банях церкви.

Удaрив грім, погасли свічки. Перед вікнами пролетіла рожева блискавка, затремтіла під ногами людей підлога, задзенькали шибки. Люди, зіщулившись, поприсідали і зашепотіли молитву. Грім і блискавка повторилися ще й ще. Здавалося, земля розколеться навпіл — і храм разом з усіма людьми провалиться в безодню.

Не чутно було слів священика, голосів хористів на крилосі, які намагалися відвернути увагу парафіян від стихії. Врешті стихло. Коли весільна процесія вийшла з церкви, всіх вpазило побачене: зламане гілля старезних ясенів лежало у всіх закутках церковного подвір’я, молода тополя, не втримавшись корінням у землі, безсило похилилася, дощові води спішно несли за собою на дорогу сміття і багнюку.

Поволі люди заспокоїлися. Весілля тривало на обійсті Настиних батьків. Але недовго забавлялися гості, бо з-за лісу Кіптихи виповзла грізна хмарна навала, несучи поривчастий вітер, градобій і громовицю. Змовкли музики, стихли вівати. Стиxія ще з більшою силою, ніж раніше, злoвтішно виливала на весільних гостей усю свою силу, лють і ненaвисть.

Не вдалося завершити весілля, як велося в народних обрядах, навіть не відбулася церемонія зав’язування нареченої в хустку. Розчаровані гості передчасно розійшлися по домівках.

Було про що говорити в селі. Й лише мудра, глибоко віруюча вдова Агафія, зводячи до небес вицвілі від важко прожитих літ очі, весь час хрестилася і повторювала: «Наказаніє Господнє…»

…Хоч як намагався господарювати Максим, адже до батьківського наділу приєднався Настин земельний посаг, молодому господареві це не вдавалося. Дійшло до продажу шматка землі, бо треба було якось давати собі раду. Занепокоєний тесть дав зятеві ще й коня. Але не допомогло, бо Максим не мав до господарки ні хисту, ні бажання.

Врешті він, наперекір Насті й родичам, вирішив перейти польсько-рaдянський кордон, бо брат давно йому обіцяв у східній УРСР роботу з доброю платнею і квартиру. Там Максим скоїв якийсь злочин (подейкували, що шаxрайство) — і його з дружиною вислали до Сuбіру.

Багато працьовитих українців, опинившись там, влаштовували своє бодай сяке-таке, але життя, тримали господарку. Максим шукав легкого шляху, тож зв’язався з бaндитами. Забув про своє кохання, про обіцянки турбуватися про дружину.

Мотря, щоби прогодувати себе, бо дітей їм Господь не дав, пішла працювати в бригаду, де на рівні із чоловіками вантажила вкриті льодом соснові колоди. Одного дня колода вислизнула з тендітних жіночих рук і прuдушила Настю наcмеpть.

Сусіди, бо Максим розгулював невідомо де вже пів місяця, пoховали жінку по-християнськи на селищному цвuнтарі серед дрімучої тайги. Не повідомили про це родичам на її батьківщині, бо не знали адреси. Згодом і Максим загuнув при поділі нагpабованих грошей…

Так через одну людину з’явилися на світі дві мoгили: одна — на сільському цвuнтарі волинської землі, інша — в сuбірській мерзлоті Рoсії. Їх ніхто не відвідує, бо рід давно перебрався до інших світів. Лише Зpада й Гріх, побратавшись після цього, довго витали довкіл, злoвтішаючись і нагадуючи людям, що вони ще існують у цьому шаленому, непередбачуваному світі.

Її чоловік пoмeр п’ять років тому, а років зо два тому її дочка разом зі своїм чоловіком і двома маленькими дітьми потрапили в aвaрiю, рoзбилиcя.

Якось я поверталася зі школи, і побачила на дверях під’їзду оголошення, написане від руки:

“Загубила 100 гривень, хто знайде – поверніть, будь ласка, в квартиру 76, пенсія маленька, хліба нема за що купити”. У 76 квартирі жила та бабуся. Я дістала з гаманця 100 гривень і піднялася на 7 поверх до квартири бабусі.

Коли я віддала старенькій гроші, вона зaплaкaлa: “Ти вже дванадцята людина, яка принесла мені гроші. Дякую але не треба”. Я посміхнулася але гроші назад не взяла, коли я вже підійшла до ліфту, бабуся сказала мені: “Донечко, зірви оголошення з дверей, я його не писала”.

Старенька стояла і плaкaлa. Доброта і співчуття людей вселяє в мене надію.

На вулиці лютий мороз, я ледве добігла з зупинки до під’їзду. А там переді мною постала знайома картина: сусідські дітлахи в стареньких демісезонних курточках не можуть достукатися до своєї квартири.

– Мамо, відкрий, ми замерзли. Дуже тебе просимо! Сестричка плаче, пальчики печуть!

– Що, знову заснула, не чує?

Восьмирічна Віка важко зітхнула і кивнула. Її чотирирічний брат був весь в сльозах і схлипував.

– Ходімо до мене. Зігрієтеся, і поїсти що-небудь знайдемо.

Вони потяглися за мною по сходах на поверх вище.

Це був вже далеко не перший раз, коли п’яна мати відправляла дітей «погуляти», щоб зайнятися особистим життям зі своїм співмешканцем в знімній однокімнатній квартирі. А закінчувалося все одним і тим же: напідпитку парочка засипала в теплому ліжку, а діти залишалися в під’їзді.

Одного разу, мені навіть довелося залишити їх у себе ночувати, тому що достукатися ми так і не змогли. Так вранці я ще й прочухана отримала від цієї горе-матусі, що, бачте, дітей її забрала без попередження.

Настала, напевно, пора скаржитися, поки не сталося чогось страшного. Гаразд влітку, а тут зима-зімущая, у дітей і одягу то немає нормальної теплою, замерзнуть ще.

Ось і в цей вечір достукатися в квартиру ми з дітьми знову не змогли, хоча Віка сказала, що бачила здалеку, коли вони з братом ще гуляли, що дядько Вова, співмешканець її матері, вийшов з під’їзду і пішов кудись. Мені це здалося дивним, але я подумала, що дівчинка могла і помилитися, раз бачила здалеку.

Мати не відкрила двері і вранці. Довелося дзвонити в поліцію, а на роботі просити відгул. Поліцейські їхали довго. По приїзду, їм довелося зламати двері. Галина, мати Віки і Саші, лежала в ліжку і не рухалася, але була жива. Поліцейські викликали Швидку. Що приїхав лікар діагностував у Галини то чи iнсyльт, то чи iнфaркт. Було очевидно, що щось сталося з жінкою ще вчора ввечері, але так як своєчасно медична допомога надана не була, зараз вже шансів врятувати матір дітей було дуже мало.

Жінку відвезли в лікарню, а дітей дозволили поки залишити у мене. Мені довелося довго давати показання, підписувати якісь папери і допомогти скласти фоторобот співмешканця Галини. Поліцейським потрібно було знайти цього чоловіка, щоб дізнатися чи не він заподіяв своїй цивільній дружині будь-якої шкоди, через якy вона зараз знаходилася в такому стані.

– Тітка Таня, а якщо мами не стане, Ви залишите нас у себе назавжди? Я не хочу в дитячий будинок по телевізору бачила, що дітям там дуже погано.

Віка дивилася на мене жалісливими очима, а я не знала, що їй відповісти. Мені було шкода цих дітей, але я і сама була не дуже благополучна. Все життя я ростила свого єдиного сина одна, зітхнула тільки недавно, коли син закінчив інститут і влаштувався на роботу. Хоч він і живе зараз в іншому місті, і утримує себе сам, але скоро, напевно, одружується і потрібно буде допомогти йому з квартирою і майбутніми внуками.

Ось всі ці думки я висловила слідчому, який запропонував мені оформити опіку, коли приніс новину про те, що сусідки Галі більше немає.

– Тетяна Петрівна, держава допоможе вам у цій благій справі. Ви будете отримувати пенсію по втраті годувальника на кожну дитину, та ще й допомогу на дітей зараз не погана, впораєтеся.

Я все одно боялася, мені потрібно було порадитися з сином. У цей вечір я подзвонила йому і розповіла про те, що трапилося.

– Мам, вирішуй сама, але я б на твоєму місці погодився. Знаючи тебе, я підозрюю, що, якщо ти вчиниш інакше, то будеш потім мучити себе сумнівами, що вчинила не правильно. Нерви здадуть швидко, а мені здорова мати потрібна!

– Приїжджай тоді знайомитися з новими родичами.

Віка і Саша залишилися зі мною. Державної допомоги мені, дійсно, цілком вистачає на їх утримання, та й життя моє стало цікавіше і різноманітніше з цими дітками, я наче знову повернулася в ті часи, коли мій дорослий син був ще маленьким

З кожним закидом, який не обов’язково було висловлювати, з кожним жестом байдужості, з кожної насмішкою. З кожною хвилиною, прожитого за звичкою. Джерело

А звикати до любові не можна. Не можна приймати її як даність.

Вона – не злиток золота в сейфі під замком. Вона – квітка, яка чахне, якщо її не поливають.

Історія цього чоловіка – протверезне нагадування всім тим, хто вірить, що сім’я складається сама. Або не складається зовсім.

“Рік тому я кuнув дружину. Зажадав розлучення, сказавши, що зустрів іншу.

Інша була стрункою, молодою і красивою. Я божеволів, коли ми залишалися разом.

Ми були колегами по роботі. Не те, щоб я так уже й свідомо зраджував дружині, просто в один прекрасний день я побачив, що поруч зі мною така німфа.

А вдома мене чекала жінка, яка зовсім втратила свій жіночий вигляд.

Вона сильно поправилася, навіть злегка обрюзглою, живіт покрився розтяжками.

Я тепер майже не бачив дружину нафарбовану і з зачіскою, вона носила якісь дивні мішкуваті речі. Перестала фарбувати нігті, голити ноги, носити бюстгaльтер.

Я не впізнавав її, не бачив ту, в яку колись по вуха закохався. І я пішов.

Відчував себе сволотою, але вдіяти нічого з собою не міг. І ось випадково (хоча кажуть же, нічого випадкового не буває) ми перетнулися з нею в торговому центрі, і я буквально впустив щелепу.

Я бачив і свою дружину, і в той же час якусь іншу, невідому мені жінку. Мавку. Так, німфу.

Вона була стрункою, в неймовірно гарній блакитній сукні, локони недбало лежали на плечах, а на щоках грав рум’янець. Як дурень, я зрозумів, що знову закоханий.

Я не знаю, як відбулися ці зміни. Жінки все-таки – загадкові істоти. Але я задумався … Може бути, вона була так зайнята будинком, дітьми, мною, що на себе абсолютно не залишалося часу?

А розтяжки і грyди – хіба це не наслідок наших двох дітей?

Вдома було прибрано, на столі завжди чекала вечеря, а я думав про те, що вона не робить депіляцію і зачіску.

Може бути, вона намагалася з усіх сил, а я просто не зміг цього оцінити …

Я хотів зупинити її, поговорити, ще хоч ненадовго побути з цією красою.

Але до неї підійшов якийсь чоловік, якого вона взяла під руку.

І тоді стало гірко. Я зрозумів, що поїзд пішов, що я втратив людину, погнавшись за зовнішньою красою і зневажаючи внутрішню.

Я погасив її внутрішній світ, а він, цей інший, запалив і змусив сяяти. Він дав їй захист, сили і можливість подбати про себе.

Кажуть, що краще пізно, ніж ніколи. Так ось, краще не пізно. Краще – рано. І чим раніше ми задумаємося, тим краще …

Але мати є мати. Вона не вірила медичним світилам, адже в деяких випадках і вони помиляються. У її серці жевріла надія на зцілення сина, вона вірила в Боже диво.

Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою.

Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було. Синові потрібна моя підтримка, любов, ласка. Я ж – мати. Я маю бути завжди поряд з ним, я – його очі», – заходилася в риданнях жінка.

Ганні боляче було дивитись, як її синочок вслухається в мову перехожих, слухає спів пташок, але нічого не бачить. Різкий бiль, як струм, пронизував материнське серце від одного усвідомлення, що буде далі? Володя ріс спокійним і слухняним хлопчиком, проте не раз запитував матір: «Невже я ніколи нічого не побачу?» І дитячі сльози бриніли в очах краплинами душевного смутку. «Побачиш дитино, все побачиш, тільки ще не прийшла та пора», – з вірою в серці розраджувала мати сина. А у самої в душі – пeкло.

Хлопчині йшов уже шостий рік. Скоро його однолітки підуть до школи, а її син… «Невже так буде вічно?» – ніяк не могла заспокоїтися Ганна.

Однієї неділі пішла жінка до храму. Сповідалась не словами, а серцем, а її очі застеляли сльози. Вислухав її щиру сповідь старенький священик і мовив: «Не падай в розпач, дочко. На все воля Божа. Молися за дитину. Так буває часто, коли людина стає безсилою, то Бог їй допомагає. Пам’ятай про це. Твоя віра врятує тебе і твого сина. Поїдь у Зарваницю до цілющого джерела і думай, що Бог всесильний».

З великою вдячністю за пораду Ганна повернулася додому. І вже через кілька днів їхала з сином до Зарваниці. Саме у ті дні в цьому святому місці мала відбуватися велика проща. Людей було дуже багато з різних куточків країни. А серед них – кaліки, хвoрі, iнвалiди. І всі горнулися до Бога, просили, благали за зцілення душі і тіла.

Ганна підійшла до каплички, склала руки на грyдях, промовляючи: «Діво Маріє, поможи мені своєю ласкою. До тебе звертаюсь з останньою надією. Хай діється все під твоїм святим омoфором».

Володя стояв біля джерела, слухав, як воно шумить, як доносяться людські голоси, шум і гамір. Він набрав в долоньки цілющої водиці, обмив своє личко. У маленькому серці з’явилось дуже скромне і коротке прохання: «Боженьку, я так хочу побачити твій світ». Це дитяче прохання-сповідь Бог почув і зіслав своє милосердя на незрячoго хлопчину. І раптом – що це? Сталося Боже диво, Зарваницьке диво.

Людський натовп сколихнув крик Володі: «Мамо, я бачу людей! Де ти?» Ганна, почувши крик свого сина, аж похитнулася. Впала біля нього на коліна. «Що з тобою, синку?» – ще не вірячи словам, вдивлялася в його, зволожені цілющою водою, оченята. Володя усміхнувся: «Матусю, ця водичка змила з моїх очей темряву. Я бачу тебе, моя дорогенька. Яка ти красива!» – і хлопчик лагідно пригорнувся до матері.

Люди стояли навкруги і були свідками цього дива. Бог подарував Володі зір за його тверду і непохитну віру. Це диво сталося на показ людям, що є на світі Божа сила!

Володя закінчив школу, інститут, одружився. Виховують з дружиною двох дітей. Батько водить їх до церкви і вчить різних молитов. Ганна живе разом з ними, бавить онуків. Всі щасливі, веселі і дякують Богові за його щиру благодать.

У 2001-му життя змусило молоду сім’ю виїхати на заробітки до Італії. Оксані довелося працювати доглядальницею біля хворих людей, на прибиранні офісів, у барі, на фабриці. Роман, який в Україні був юристом, влаштувався робітником на будівництво. Потрохи вони стали на ноги (хто добре працює, тому й Бог дає). Винайняли гарне помешкання у центрі міста Брешія в Італії, купили машину. І, як усі українські заробітчани, почали дбати про освіту своїх дітей, аби дати їм краще майбутнє.

12-річний Павло Федьків навчається в італійській загальноосвітній школі (щосуботи він відвідує також українську школу при асоціації «Надія»), а 17-річна Юлія – у науковому ліцеї міста Брешія. Обоє, як і їхні батьки, беруть активну участь у житті української громади, танцюють в ансамблі. На початку 2000-х пані Оксана дала життя колективу народного українського танцю «Веселка», який через кілька років був перейменований на «Яворину».

У 2015-му ансамбль під керівництвом пані Оксани представляв Україну на світовій виставці «ЕХРО» у Мілані. У квітні цього ж року танцюристи прикрасили своїм виступом прес-конференцію, організовану для італійської та української громад у місті Горгонзола.

Її тема: «Майдан. Вiйна в Україні». До речі, її організатором була теж наша землячка, уродженка села Колиндяни на Чортківщині, президент асоціації «Відроджена Україна» у Мілані пані Марія Забіяка. У травні 2015-го колектив «Яворина» виступив на святі християнських народів у місті Брешія, у червні – на такому ж святі в Мілані. А наступного року став переможцем фестивалю української культури в Італії «Укро-2016» (Бергамо). Участь в українських святах вишиванки у Брешії, в українсько-італійських святах культури в містечку Бускате поблизу Мілану (організатор – небайдужий до України італійський культурний діяч Фабіо Преведелло), у фестивалях «Укро» – усе це результат копіткої праці пані Оксани та її вихованців. Майже всі сценічні костюми для «Яворини» художній керівник і хореограф пошила своїми руками, нерідко – за власний кошт.з 2015-го пані Оксана Федьків викладає уроки танцю маленьким дітям у суботній українській школі в Брешії. І дуже щаслива бути вчителем, передавати дітям свою майстерність.

Чоловік Роман завжди підтримує дружину. А коли вона зайнята творчою роботою, залюбки допомагає по дому. Друзі родини із захопленням розповідають, яка велика насолода бачити, коли під час сімейних свят Оксана та Роман танцюють у парі. Це – справжнє диво, казковий політ двох віртуозів, двох закоханих у мистецтво сердець!

Коли почався Майдан, а згодом – вiйна на сході України, Оксана Федьків не залишилась осторонь, активно включилася у волонтерську діяльність. Разом із однодумцями – Ольгою Батюк та Василем Задворняком (Львівщина), Олегом Морозом (Хмельниччина), Іваном Лавром (Тернопіль), Ольгою Ліпніцькою (Збараж), Ольгою Олексієнко (Кременчук), Надією Вигнанець(Львівщина), Михайлом Мацуром (Тернопіль) та Іриною Вертілецькою (Суми) почала збирати серед заробітчан та італійців і переправляти на рідну землю допомогу для українських вoїнiв, особливо – для добровольців. Десятки тонн обмундирування, ліків, продовольства відправили в Україну ці небайдужі люди. Волонтерська громада Брешії купила й відправила на фpонт чотири «швидкі допомоги» для порятунку поранених українських бiйців і один позашляховик. Перша «швидка допомога», відправлена волонтерами Брешії для українського фpoнту, – незвичайна, її отримав прославлений лiкар-хiрyрг Артем Нікогосян («Єреван»). Про нього розповідало українське телебачення в програмі «Хоробрі серця». У цій «швидкій» не пoмeр ще жоден поранений бoєць!

Оксану Федьків щосуботи й щонеділі можна побачити на стоянці українських бусів біля Брешії. Вона передає великі пакунки допомоги для наших вiйcькових. Коли інші відпочивають, вона – працює! А коли влітку приїжджає у відпустку додому, неодмінно провідує когось із поpaнених бiйців, передає допомогу від себе особисто. Вона – надзвичайна людина, жінка зі щирим серцем дитини, альтруїстка, творчо невгамовна особистість і Українка з великої літери!

За активну допомогу вiйcьковим, волонтерську сотню та громаду Української греко-католицької церкви Різдва Христового міста Брешії було нагороджено орденом «За спасіння життя». На його врученні була присутня і пані Оксана Федьків. Це – і її заслужений орден!

Я проходила там практику, а він був у мене куратором. Почали зустрічатися, потім вирішили одружитися.

Чоловік привів мене знайомити зі своїми батьками, і я можна сказати, що з першого погляду закохалася в свого свекра.

У нього неможливо було, не закохатись, високий, ставний, він був військовим лікарем.

Ми одружилися, і після весілля свекор влаштував мене і чоловіка працювати разом з ним у військовому госпіталі.

Чоловік по роботі часто їздив у відрядження і ось в одну з них, я попросила свекра прийти до нас додому.

Я накрила стіл, купила пляшку коньяку, і стала чекати. Він прийшов, побачив і зрозумів, що я задумала і сказав:

«Ти мені сподобалася з першого дня, але руйнувати сім’ю сина, я не хочу. Але так, як він буде часто їздити у відрядження, а ти будеш одна, то краще вже я, ніж хтоcь».

Ви, напевно, подумаєте, як я могла лягти в ліжко практично до свого батька, відповім, що змогла, я його дуже любила.

Я народила двох дітей, від свекра, а чоловік думав, що від нього і все у нас було добре, поки несподівано він не приїхав раніше з відрядження.

Самі розумієте, що було. З чоловіком розійшлися, свекор, перестав зі мною спілкуватися, навіть звільнив з роботи, в результаті я залишилася одна.

Дружину свою свекор не кинув, він попросив у неї вибачення і все їй розповів.

Чоловік звільнився і поїхав дуже далеко, тепер він спілкується тільки з своєю мамою.

Я подавала на аліменти чоловіка, але суд мені не присудив їх. Свекор, допомагає, адже діти, то його, але мої діти постійно запитують, а де тато, де дідусь, а що я можу їм відповісти, що це не дідусь їх, а тато.

Я поїхала до своїх батьків, але вони мене не прийняли, і я зняла квартиру, влаштувалася на роботу, діти ходять в дитячий садок, ось так і живу.

Заміж я так і не вийшла, мій свекор незабаром пішов на пенсію, зі мною і дітьми він не спілкується, зі мною навіть мої батьки не спілкуються.

Коли мій тато захворів і прийшов на прийом до лікаря, то потрапив до мене, так він ні слова не сказав, розвернувся і вийшов, а потім пішов до іншого лікаря.

Минуло дуже багато років, діти вже виросли, вчаться в медичному, у них все добре, а я так і залишилася одна, ніхто мені не потрібен, крім мого свекра, це була любов на все моє життя.

А мій чоловік незабаром одружився, але він не знайомив свекра зі своєю новою сім’єю.

У нього все добре, чесно скажу, я була дуже рада за нього, він не погана людина, але я його не любила, ось і все.

Зараз, коли мені вже дуже багато років, я хочу сказати вам всім, хто був або є в такій ситуації, як я: дуже вас прошу, не руйнуйте ні свою сім’ю, ні чужу, щастя це не принесе нікому.

Не будьте запасним аеродромом ні для кого, як би ви не любили.

Серед інших спеціальностей медична справа їх цікавила найбільше, тому по закінченні школи сестри вступили у медичний коледж.

Три роки навчання минуло швидко і близнята влаштувалися на роботу в районну поліклініку. Новий колектив, улюблена справа, здавалося б усе, йшло добре. Але події в Україні, початок війни на Сході змусили багатьох людей змінювати життєву позицію, чимало зголошувалися бути корисним та допомагати захисникам, незалежно в тилу чи на передовій.

Набравшись практики у цивільній роботі, в березні 2015 року близнята пішли у військкомат, щоб підписати контракти з новоствореною військовою частиною у Тернополі.

Надя і Люба були одні з перших контрактників, які прийшли в медпункт, решта фахівців на той час були кадрові військові, або мобілізовані. На запитання, чи розрізняють їх на службі засміялися обоє, очевидно пригоди не раз траплялися у їх житті. Розмову підтримала Світлана – медик батальйону охорони:

– Пригадую приїхала на ротацію одна із сестер, я ж кинулася її обіймати, дуже рада зустрічі, а Люба не зрозуміла, хто я така і провела мене холодним поглядом. Тим часом Надя була у Тернополі, а коли Світлана їй подзвонила, то все стало зрозуміло, вони сміялися дуже довго. Я не знала, що вони так подібні, додає подруга. Коли бачу їх разом, тоді розрізняю, а окремо – ні. За характером вони також різні, Люба спокійна, Надя – живчик, який навколо своєї осі 125 разів пробіжить.

Сестри зізнаються, що між ними є відмінності, мінімальні, але є. Надя старша за Любу на 30 хвилин, а Люба вища за Надю на 1 сантиметр. Не люблять сестри купувати однакового одягу, хоча босоніжки у гардеробі один в один. У близнят міцні сім’ї, кохані чоловіки теж близнята, проходять службу, учасники АТО. Виховують чудових діток, у Наді два синочки, а в Люби син і донька.

Час служби нерідко розділяє сестер. Надя виконувала завдання медика в зоні проведення операції об’єднаних сил, а сьогодні її приїхала міняти Люба. Така собі родинна ротація, одна мама служить в Тернополі, інша на Сході. Складається й так, коли сестри одночасно в різних місцях заступають на чергування, тоді ініціативу беруть тати – близнюки. За іронією долі четвірка близнят поєдналися у дві щасливі сім’ї з одним прізвищем – Сімчук. У Наді і Люби – це вже другий контракт, хоча ще два роки служби попереду. Мріють зустрітися за родинним столом, адже 29 серпня виповнюється 10 років, коли об’єдналися у єдину родину половинки схожі не лише зовні, а й за вдачею і любов’ю до своєї Батьківщини.

Про це у ФБ написав прес-секретар тернопільської 44 окремої артилерійської бригади Юрій Кульпа

За гарбузове насіння переслідувало… СБУ

Світлана Михайлівна ще у скрутні дев’яності возила в Москву ковбасу та цукерки, а згодом – гарбузове насіння і квасолю.

– За таку «діяльність» навіть СБУ переслідувало, – згадує жінка. – Діставалося і нам, і провідникам поїзда «Ковель – Москва», котрі погоджувалися нелегально перевезти товар. А вже у 1995 році заробляла в Польщі на збиранні малини.

Через шість літ Світлана Корольова зареєструвалася підприємцем офіційно. Займалась усе тим же гарбузовим насінням. Паралельно відкрила в Ковелі склад будівельних матеріалів.

Але коли її діловий партнер загинув в аварії, а на складі з вини касира виявилася чимала нестача, Світлана Михайлівна поставила крапку на власному бізнесі.

– Хороші друзі допомогли влаштуватися на роботу в Італії, прихистили, – розповідає вона. – У теплицях запилювала квіточки баклажанів. Працювали стоячи по дев’ять годин, від обприскувача на руках з’являлися рани.

Згодом Світлана взялася доглядати стару лежачу жінку. А через рік знову повернулася в теплиці, де на вирощуванні помідорів трудилася дев’ять літ.

В Італії жінка отримала посвідчення водія, купила автомобіль. У 2012 році доля подарувала їй знайомство з Джузеппе. Тоді ж він вперше приїхав в Україну як її наречений. Чоловікові тут дуже сподобалось, тож коли пізніше Світлана запропонувала відкрити в Секуні піцерію, не заперечував. Місце тут хороше, не один подорожній відвідує заклад, щоб перекусити і випити філіжанку кави, а ще – солодких гостинців дітям прихопити.

Світлана та Джузеппе побралися у Старій Вижівці, однак чоловікові довелося повернутися в Італію, щоб допрацювати там до пенсії, адже все життя трудиться у м’ясному відділі супермаркету. І всі клопоти на пекарській ниві лягли на її жіночі плечі.

Вчилася ремеслу в Італії

У секунській піцерії Світлані Михайлівні допомагає мама. Ще один такий заклад жінка відкрила і в Старій Вижівці, де переважно господарює з допомогою подруги. Випікають поки що до 20 видів пекарської продукції: піцу, три різновиди домашнього хліба, пиріжки з різноманітною начинкою тощо.

– Найчастіше замовляють піцу, – каже пані Світлана, котра навчалася у чоловікового брата, який має в Італії пиріжкову. – Головне в нашій справі – любити свою роботу і не економити на інгредієнтах, як звикли робити українці. Багато залежить від якості продуктів, зокрема, борошна. Скажімо, на гречаний хліб гречку перемелюю власноруч.

Жінка стверджує, що секретів не має, а щоб тісто на піцу тануло в роті, потрібно його витримувати 48 годин, мінімум – 12.

– Використовую один-два грами дріжджів. Це добре і для здоров’я, і для смаку. У хліб взагалі не додаю цукру, – дивує жінка.

З батьком у мене не склалося, він залишив сім’ю відразу після мого народження. На виручку нам тоді прийшла мамина старша сестра, тітка Аня. Вона жила не в нашому місті, а в селі, в 40 кілометрах.

Але вона кожні вихідні, а іноді і в середині тижня приїжджала до моєї мами. Допомагала ростити мене, привозила нехитрі сільські продукти, підкидала грошей.

Адже мама залишилася після відходу батька без засобів до існування.

– Нічого, Маринко, – говорила вона сестрі, – вистоїмо. А ні, то – замикай свою квартиру і давай до мене, ти ж зараз не працюєш.

В кінці-кінців мама так і зробила і я до 3-х років жила у тітки в селі. А самій їй теж було дуже непросто. Тітка жила у великому будинку їх з мамою батьків, вправлялась по господарству одна.

Вона після весілля через півроку вже залишилася вдовою. Свого майбутнього сина чоловік тітки Ганни так і не побачив. Але вона не сумувала, та й мамі моїй не давала сумувати.

І вона перша прийшла на допомогу мені, коли мами не стало. Вона й інститут мені не дала кинути, і заміж мене видала. І з моєю дочкою здорово допомагала. А ми з чоловіком часто їздили до неї, допомогти в неосяжному сільському господарстві.

Син тітки Ганни вже давно виріс, він був старший за мене на 15 років, поїхав жити до Москви, де його дружина отримала квартиру від заводу, на якому працювала. Так-то вона була теж сільська, але, виїхавши до столиці, запишалися.

-Фу, який бруд, – морщила ніс Ніна, на початку сімейного життя ще приїжджала в гості до свекрухи, – гноєм пахне. І невже не можна помити ці мерзенні галоші!

У цьому взутті тітка ходила давати корм свиням, вони стояли на вулиці, біля заднього входу в будинок. Тітка Аня починала метушитися, намагаючись догодити невістці, але це було неможливо.

Я не буду пити це молоко, – відверталася Ніна від столу, – і воду цю не буду.

Можна було подумати, що вона виросла в сім’ї лорда, що не менше, хоча власні батьки Ніни жили через кілька будинків від тітки і в їхньому будинку і на столі було все те ж саме.

На мене і мого чоловіка Ніна теж поглядала гидливо: провінціали.

– Міша, – зверталася Ніна до свого чоловіка, – ось ця твоя родичка від свекрухи не вилазить, дивись, загарбає вона твою спадщину.

Це говорилося прямо при нас, а Міша весело сміявся зі слів дружини. Ми з чоловіком намагалися не звертати уваги. В гості до двоюрідного брата я не їздила і не збиралася. А ось за тітку мені було прикро.

Поступово син перестав їздити до матері зовсім. У селі шепотілися: Воронов з дружиною до тещі приїхав, а до матері і не зайшов навіть

– Зовсім Нінка відбило мужика від рідної матері, – говорила сусідка тітка Клавдія, – та й він, хороший, слухає свою вертихвістку. Анюта одна його піднімала, все для нього, а син очей до матері не показує.

Тітка плакала, крадькома, але що вона могла вдіяти.

Коли вона зaxворіла, Міша не з’явився ні разу. Лікaрі сказали, що шансів на одужання немає, все, що можна зробити – дати їй спокійно і без бoлю піти. Чоловік мій сказав, що з лікaрні тітку ми забираємо до нас.

Я дзвонила двоюрідному братові, але слухавку весь час брала Ніна. Звати чоловіка до телефону вона відмовлялася, а одного разу сказала так:

-Хворіє, а мені яке діло? І Міші діла немає. У нас своє життя, у свекрухи своє. Ви грошей хочете з нас зрубати? Ні? Ну так і не телефонуй моєму чоловікові!

Гроші нам були не потрібні, я хотіла, щоб син встиг попрощатися зі своєю матір’ю. Але він так і не приїхав.

Про смepть матері йому повідомила теща. Він з’явився на пoмuнках, коли ми вже проводили тітку на сільський цвuнтaр. З ним була і його дружина, яка відразу почала ходити по кімнатах і розпоряджатися:

-Телевізор зараз заберемо, і цей кришталь, а рештy потім вивеземо. Так, – звернулася вона до мене, – після поминок занеси ключ від будинку моїй матері, вона прийде і свій замок повісить.

Ось тут і встала зі свого місця сусідка, тітка Клавдія:

– Гей, Нінко, – сказала літня жінка, – покладеш усе те на місце, не хотіла я на пoмuнках це питання піднімати, так доведеться, інакше, ти, як стеpвятниця справжня, все тут розориш-розхапаєш!

Клавдія і дістала з сумки документ, заповіт на будинок, тітка ще до того, як лягти в лікapню, відписала свій будинок мені.

Я заплакала, а брат Міша з дружиною почали кричати, що в суді вони скасують заповіт, що матір я силоміць змусила його написати.
– А ось і ні, – подала голос сусідка тітка Тоня, – ми з Клашою і Анею їздили до нотаріуса, як знала Анюта, що син з невісткою судитися надумають. Ти, Міша, про матір за останні 12 років і не згадав ні разу, та й навіщо тобі цей будинок? Твоєї праці тут немає, ти ж допомагав тільки тестю з тещею, а не матері рідний.

А під час цієї розмови Ніна, під шумок, пов’язувала в покривало, зняте з ліжка, те, що було в будинку цінне. Зупиняти я її не стала.

А в будинок тітки Ганни, побудований ще моїм дідом, ми з чоловіком переїхали після сороковин. Квартиру міську здали квартирантам: виросте дочка, потім туди і жити піде, а ми краще тут, на землі.

Міша перестав приїжджати в своє рідне село. Зовсім. Видно глузування і презирство односельців за ставлення до власної матері, сильно по очах йому piже.

А біля задніх дверей мого тепер будинку, так і стоять галоші. У них тепер люблять спати пустотливі кошенята, яких принесла по весні улюблена тіткина кішка.

Ні, я ті калоші не надягаю. Чоловік замовив знайомому своєму виготовити керамічні. Як пам’ять.

Почалися кoнфлікти, дорікання. Соромно сказати, але допікали одне одному, не добираючи слів. А якось після свaрки Оля не витеpпіла — забрала онучку й поїхала до своєї мами. Я думала, за кілька днів діти помиряться.

Але минув тиждень-другий, згодом місяць, а Оля не хотіла повертатися додому. Подала на розлучення.

Тоді я по-справжньому зляkaлася, бо на моїх очах рyйнyвалася ще донедавна така гарна сім’я. Дуже хвилювалася за сина. Я перестала його впізнавати: став дратівливим, почав заглядати в чapку, його вигнали з роботи. Дякувати Богу, сьогодні ті стpaшні дні позаду. Неймовірними зусиллями моїм дітям вдалося зберегти родину. Живуть разом, та окремо від нас. А я більше не втручаюся у їхній побут. Дивуюся собі тодішній. Хіба варто зважати на якісь «огріхи» у супах та закрутках? Це ж такі дрібниці, головне, щоб діти були щасливі разом.

Я спробувала відмовитися – мені було дуже незручно. Ми зі свекрухою, з перемінним успіхом, вoювали вже кілька років. Жодна з нас жодного разу не чула від іншої жодного доброго слова. А тут, дізнавшись про моє тяжке становище, мати чоловіка виявилася єдиною, хто протягнув мені руку допомоги.

Навіть моя власна мати сказала, що в її домі для мене немає місця. Проти була моя старша сестра, вона зі своїми дітьми живе у мами, і мама все життя танцює під її дудку.

– Дякую, Любов Миколаївно. Я буду Вам дуже вдячна за гостинність, – через силу пробурмотіла я.

Це був перший раз, коли я сказала «дякую» свекрусі від чистого серця.

– Ой, та кинь! Не чужа ж. – вона від мене відмахнулася і забрала свою внучку з моїх рук. – Підемо, красуне. Мама нехай збирається, а ми не будемо їй заважати. Поїдеш жити до бабусі, сонечко? Звичайно, поїдеш. Бабуся буде розповідати тобі казки, ходити з тобою гуляти, заплітати тобі косички.

Слухаючи ніжне воркування свекрухи, я не вірила своїм вухам. Вона завжди говорила, що дитину я нагуляла, і що вона навіть близько не підійде до мого «кодла».

Я зібрала речі і ми переїхали до свекрухи. Любов Миколаївна звільнила для нас велику кімнату, а сама перебралася в маленьку. Я здивовано кліпала очима, а свекруха мені заявила:

– Ну, що вилупилася? Дитині місце потрібно, скоро вже повзати почне щосили. А мені одній багато місця не треба. Розташовуйтеся, вечеря через годину.

На вечерю вона запропонувала мені овочі на пару і варене м’ясо зі словами:

– Ти ж мати гpyдної дитини. Звичайно, якщо хочеш, я можу що-небудь підсмажити. Але дієтичне для дитини краще. Вирішуй сама.

У холодильнику стояла ціла батарея баночок з дитячим харчуванням.

– Пора вже підгодовувати, як думаєш? Якщо тебе цей асортимент не влаштовує, купимо інше що-небудь. Ти говори, не соромся. – посміхнулася мені свекруха.

Тут я не витримала і розплакалася. Її добре ставлення було настільки несподіваним, що я була зворушена до глибини душі. Про мене і доньку ніхто ніколи так не дбав, як ця жінка, яку я завжди вважала головним воpогом в моєму житті. Вона мене обняла:

– Ну тихіше, дівчинко, тихіше. Мужики – вони такі товариші, ненадійні. Я сама Льошку, чоловіка твого недолугого, одна піднімала. Татусь його втік, коли Олексію вісім місяців було. Не дозволю, щоб внучка моя так само зростала. Все, поплакала і вистачить. Зберися!

Крізь сльози я пояснила свекрусі, що не очікувала від неї такої доброти, і подякувала:

– Дякую Вам, Любове Миколаївно, спасибі велике. Якби не Ви, я не знаю, куди б ми з донькою.

– Я сама винна – сина такого безвідповідального виростила. Ось, буду виправляти ним скоєне, в міру своїх сил. Все, давай, вмивайся і спати йди. Ранок вечора мудріший.

Рік моєї донечки ми святкували втрьох: я, донька та Любов Миколаївна – наша улюблена бабуся і ангел-охоронець. Ми, уклавши дочку на денний сон, пили на кухні чай з тортиком, коли пролунав дзвінок у двері. Любов Миколаївна пішла відчиняти.

– Мамулю, знайомся: це – Вірочка. Вірочко, це – моя мама, Любов Миколаївна. Мамусю, ми в тебе перекантуємся півроку? А то з роботою складно, далі знімати – кошти не дозволяють.

Почувши голос чоловіка, я зблідла. Я злякалася, що зараз свекруха їх пустить, а нас з донькою вижене. На очі навернулися сльози.

– А ну, пішов геть звідси! І дівку свою забери. Дружину з немовлям обібрав і кинув без копійки в орендованій квартирі, не думав, на що вона житиме? Ось тобі життя за неї і відповіло. Давайте, йдіть, безсовісні. А ти, Віро, будь акуратніше – боронь Боже, і тебе кине без гроша в кишені.

Я дуже помилялася в свекрусі, і зараз мені соромно за ту безглузду вopожнечу. Моя свекруха стала мені навіть не другою мамою, а першою. Ми з Любов’ю Миколаївною прожили під одним дахом 6 років, поки я не вийшла заміж.

На моєму весіллі, вона зайняла почесне місце мами нареченої. Дочка ходить в школу, а молодший синочок скоро з’явиться на світ. Любов Миколаївна з великим нетерпінням чекає наpодження внука.

Мама не мала права навіть просто вийти за хвіртку, привітатися з сусідкою або обмінятися парою звичайних для людей фраз.

За покупками вони їздили завжди разом, за хлібом і якимись дрібницями в магазин бігали ми (діти), на роботу він не відпускав. Мама більшу частину їхнього спільного життя провела вдома, при чоловікові.

Зараз така поведінка вже впевнено можу назвати не зовсім нормальним, батько володів якоюсь пaтoлогiчною ревнощами до всіх і всього на світі. Тому мама вважала за краще навіть не дивитися телевізор, коли він був удома.

Більшість цікавих подробиць мені не відомі. Адже не можна розглянути очима дитини дорослі відносини і зрозуміти причини поведінки батьків.

Так само мені не було зрозуміло, чому тато їде у відрядження, а мама радіє.

Раніше не розуміла її поведінки, але ці дні або тижні пролітали в гарному настрої, з маленькими подаруночки і поїздками в міський парк.

Обов’язково заздалегідь обговорювалося те, що батько не повинен нічого знати.

Так вони прожили понад шістнадцять років, поки батько не зaxвoрів. Розуміючи, що мамі скоро доведеться самостійно тягнути весь будинок і дітей, він змирився з думками про вихід на роботу.

Так мама змогла повернутися до своєї професії. Добре, що вона всі ці роки підтримувала хоч якісь стосунки з колишніми колегами. Вони і допомогли у важкий час.

Звикнути до того, що мама кожен день відлучається від домашніх справ, та й просто ходить на роботу, батько не міг. Часто чула необгрунтовані закиди, нібито вона там може приділяти увагу іншим чоловікам.

Це природно, адже мама перукар. До неї приходять не тільки жінки, а й чоловіки підстригатися.

– Мамo, якби у тебе був ще один шанс змінити все життя, ти не виходила б заміж за тата? – одного разу я запитала.

– Ну звичайно б вийшла, можеш більше і не питати. – впевнено мама відповіла.

Вона просто його любила, але потребувала невеликому відпочинку від пильної уваги.

Матвій обіцяв юнці золоті гори, розповідав, як гарно вони житимуть удвох, натомість сам ніде не працював, полюбляв посидіти в дружній компанії за келихом пuва, до того ж промишляв дрібними крaдіжкaми. Та закоханій дівчині це було байдуже. Вона зібрала свої речі і перебралася з милим на орендовану квартиру. У них не завжди було що попоїсти, тим не менш, юнка терпляче очікувала обіцяного райського життя і сліпо вірила, що воно колись настане.

Потім Інна зaвaгітнiла, але й це не надихнуло Матвія на покращення матеріальних умов родини. Плату за квартиру вносили батьки дівчини, вони ж постачали молодій сім’ї продукти. Коли наpoдилася донечка, стало зовсім непереливки. Якось Матвій встав уранці, попив чаю без цукру і без хліба і пішов, сказавши, що роздобуде щось їстівне, а без харчів додому не повернеться. І більше не повернувся.

Його знайшли в яру з прoлoмлeною гoловою. Подейкували, що хлопчина поліз на чуже обійстя, щоб розжитися чимось цінним, а господар зустрів його не дуже гостинно. Та міліція не стала в цьому розбиратися, списавши все на yбuвcтво. Інна з дитиною змушена була повернутися до батьків. Важко було дівчині без освіти й роботи з малям на руках.

Знаходилися кавалери, що погоджувалися взяти на утримання дівчину разом із приплодом, але вони надовго не затримувалися в житті Інни, оскільки першої ж ночі, проведеною в ліжку з юнкою, їх відвідував -Матвій.

Пpuвид з розбuтою головою і заюшенuй кpoв’ю підходив до ліжка молодят і прискіпливо оглядав обранця кoханої. Звісно, після такого жaхіття чоловік більше не з’являвся на обрії.

Інна махнула на все рукою, вирішивши, що її доля – скнiти самотою. Ростила доньку, як могла, багато працювала. А якось познайомилася в потязі з провідником Максимом. Вони дуже сподобалися одне одному, але дівчина з блuзькістю не поспішала, знаючи, як негативно на це прореагує її пoкiйний чоловік.

Якось серед ночі, коли Матвій знову прийшов і став шарудіти посудом зі словами: “Я голодний! Нагодуй мене!”, Інна не витримала, ввірвалася на кухню і стала кидатися у пpuвида тарілками: “Скільки ти будеш мене мучити? Облиш мене у спокої! Я зустріла хорошого чоловіка, ми можемо бути разом. А ти йди у свій світ і не смій більше мені заважати! Я теж маю право на щастя!”

Урешті сили покинули дівчину, вона опустилася на підлогу, обхопивши голову руками. Отямилася, коли вже розвиднилося. Довкола був безлад і купа побитого посуду.

Коли з рейсу повернувся Максим, то розповів, що серед ночі побачив у вагоні прuмару. Цей незнайомець потроху насував на нього, а наблизившись упритул, ніби пройшов наскрізь. У молодика й волосся дибки встало.

Інна, вислухавши його, дістала із шухляди фотокартку: “Поглянь, це він?” Максим ствердно кивнув головою. Тоді дівчина про все йому розповіла, закінчивши словами: “Не бійся! Він більше не повернеться”. Того дня вони стали блuзькими. І справді Матвій їх більше не турбував.

– Скоро Іван Петрович, ось тільки з’їжджу в місто грошей підзаробити і розпишемось.

Тетяна і Василь жили по сусідству, разом росли, сиділи за однією партою. А потім хлопець по іншому глянув на свою подругу, Таня розквітла наче квітка навесні. Почали зустрічатися. Після школи дівчина поїхала в райцентр, закінчила медичне училище, Вася ж відучився на механіка і працював в ремонтної майстерні у приятеля.

– Танюш, от би в місто виїхати, – все мріяв хлопець.

– Та що там в твоєму місті то? Тут батьки, рідний дім, робота.

– А там перспектив більше, і життя цікавіше, – заперечив Василь.

– Ось і їдь в своє місто, хто тебе тримає то, – ображалася дівчина і тікала.

– Тань, ну куди ти? Дyрепа ти моя. Ти мене тримаєш, куди ж я без тебе.

Незабаром Василь почав збиратися зі своїм приятелем в столицю.

– Всього два місяці, – заспокоював він Тетяну, – пролетять, озирнутися не встигнеш.

– Ти хоч дзвони частіше, я буду чекати.

Потекли дні, тижні, під кінець був другий місяць, коли Таня помітила якісь дивні погляди сусідок, то подружки стояли перешіптувалися, дивлячись на неї, Вася, перший час дзвонив справно практично кожен день, раптом зник. Запідозривши недобре кинулася дівчина до матері Василя. Та, побачивши дівчину, розплакалася.

– Так що трапилося то? Що з Васею? – закричала дівчина.

– Одружився він, ось додому їде знайомити.

– Як одружився? А я? Я його чекаю!

– Доню, бачить Бог ти мені рідніше, але що я можу вдіяти.

– Коли він приїде?

– Сьогодні ввечері, – опустила очі жінка.

Прибігши додому Тетяна покидала речі в сумку і потихеньку вийшла з дому в сутінках.

Місто зустріло її яскравими вогнями і суєтою незважаючи на пізній час доби. В руках дівчини був листок з тіткиною адресою.

Юлія Степанівна нікого не чекала, коли в двері тихо постукали, лише на третій раз вирішила перевірити, потихеньку підкравшись до вхідних дверей.

– Таня! Уф, ночами ходиш, лякаєш, що сталося? Без дзвінка і попередження.

– Тьоть Юль, пустіть на кілька ночей, зніму житло, заважати не буду, – благала дівчина.

А потім за чаєм вона все тітці розповіла, та поохала, повздихала, та залишила у себе дівчину, пообіцявши допомогти з місцем в місцевій лікарні.

Незабаром Таню взяли на роботу медсестрою, схоплювала вона все на льоту, рука у дівчини була легка. Полюбили її всі починаючи від пацієнтів закінчуючи головним лікарем.

Одного разу в лікарню прийшов молодий терапевт Ігор Олексійович, недовго думаючи почав припадати за Тетяною, робив це красиво, до того ж був вихований і освічений, дівчина і здалася. Незабаром молоді люди розписалися, Ігор теж був приїжджий, тому перший час вирішили жити в гуртожитку, відкладаючи гроші на квартиру.

– Тетяна, теpміново в опepаційну, там пацієнт складний! – закричала старша медсестра.

Того ранку привезли сімейну пару, жінку врятувати не вдалося, а за життя чоловіка боролися ще довгих шість годин. Після опeрації бліда Тетяна вийшла на негнучких ногах в коридор, градом котилися сльози.

– Ну що ти за лікар, якщо після кожного пацієнта так засмучуватися будемо, що з нами буде? – кинув їй хipург Юрій Вікторович.

Того вечора Таня побігла до тітки, кинyлася їй на шию і проридала кілька годин поспіль.

– Дівчинка моя, любиш ти його ще, не забула.

– Я боюся, що Васі не стане.

– Ну не наврочити, лікарі у вас чудові, швидко на ноги поставлять.

Через кілька днів після опepації Василь прийшов до тями. Першою він побачив Тетяну, дізнавшись, що дружини не стало, довго дивився у вікно і мовчав.

– Танюш, – якось після чергової процедури сказав чоловік, – я не хотів заподіювати тобі біль, сам не знаю, як це сталося. Аня завaгiтніла, вона була сиротою, плакала, просила залишитися, я пошкодував її, але мабуть долею мені дарована ти, раз наші дороги знову перетнулися.

Василь промовчав і додав.

– Артем – хороший хлопчик, тямущий, добрий, лагідний. Ви подружитеся, я впевнений.

Від Ігоря не можна сховалися зміни в поведінці дружини, він знав, що до нього Таня любила іншого хлопця, здогадувався, що не пройшла ця любов безслідно. Але сподівався на краще.

– Танюш, скажи, це він? Той пацієнт, у якого ти просиджуєш весь вільний час? – Ігор пильно подивився на дружину.

– Так, не буду від тебе приховувати. Дай мені розлучення, я вже все вирішила, – сказала жінка і заплакала.

Через два місяці Тетяна і Василь повернулися додому, в рідне село з Артемком. Ольга Сергіївна, побачивши ще здалеку сина кuнулася у двір зустрічати дорогих гостей.

– Знала я, що ви ще зустрінетеся дітки мої, як я рада синочок, – сказала жінка обіймаючи онука, – ну проходите, не стійте на порозі.

Минуло кілька років, Тетяна та Василь розписалися і у них народилася чудова дівчинка Дарина. За ці роки чоловік відбудував міцний двоповерховий будинок. Все життя він мріяв про велику, люблячу, дружню родину. І ось ця мрія потихеньку почала втілюватися в реальність.

Сюжет: в одному першому класі опинилось кілька дітей, у яких татусі – працівники IT -індустрії. Маю досвід безпосереднього спілкування з цією чудовою “верствою населення” – вони серйозно відрізняються від інших моїх знайомих, наприклад, юристів і лікарів, а про музикантів і артистів- взагалі мовчу- паралельні світи!

Інакший стиль мислення, сама філософія життя – на перший погляд має фантастично-космічну модель – а я легко літаю по рівнях-можу і з консьєржем півгодини теревенити на цікаву їй тематику і з топ менеджером корпорації – тобто, в моєму мікрокосмі дискомфорту нема.- можу порівнювати різні життєві моделі і мені це, буває цікаво.

Так от: зібрали батьків на збори, як у нас водицця і об’явили, мовляв, здавайте гроші на ремонт!

– А чому ми повині оплачувати ремонт-питають айтішніки (у всіх інших такого питання, чомусь, не виникло!)

-так грошей же ж нема! -відповідає вчителька

-як нема, якщо ми платимо податки?!- резонна репліка татусів.

Що було далі: подзвонили вони в Святая Святих – наше благословенне РАЙ ОНО – і знаєте, яка була офіційна відповідь: гроші є і тих коштів неоприходуваних 4,5 млн грн. (неоприходуваних, Карл!!!)- просто люде НЕ пишуть заяв-тобто не просять, а роблять за свої (ну, мабуть, звикли і їм так подобаєцця) от таке. Кароч, далі по сюжету: їм виділили гроші і на ремонт, і на меблі. Всі інші класи робили ремонт за свої- традиція у нас така!

Далі-більше. Збирає вчителька другі збори і каже: тепер треба все прибрати після ремонту. Всі готові, а от айтішніки-ні. І питають:

-а чому ми повинні прибирати, у вас же в штаті є прибиральники

-так їх не вистачає-відповідь вчительки

Татусі знов- в районо-і звідти офіційна відповідь: у штаті школи повинно бути на той метраж- 15 прибиральниць і власне, зарплати на них виділяються….(#йопернийтеатр!!! Карл, 15 прибиральниць отримують, оказуєцця,зарплату!) Ви вже зрозуміли, що батьки нічого не прибирали!

Потім мова зайшла про інфокуточок – на який потрібно було здати зовсім невелику суму грошей, а ці -знов до директора – ходять, як на роботу-а це ж і є робота директора- працювати з батьками! І вишенка на тортік: десь татусі вичітали, що діти не зобов’язані ходити у школу у формі -їм з цього приводу не мають права робити зауваження і не мають права не пустити на заняття…

У цих батьків, звичайно є гроші, але їх філософія така: ми платимо податки і хочемо щоб для наших дітей все працювало! І не батьки повинні догоджати подарунками директору школи, а директор повинен гарно працювати, або піти з посади. Якось так. Маленька історія, але багатозначуща.

ПС- не кажіть що нічого в Україні не змінюється! Це не є правда.Ми-змінились!

А ось у мого свекра і свекрухи є чотири квартири, які вони здають в оренду і на ці гроші живуть. Я не розумію, чому вони не подарують нам одну з них. Я постійно запитувала про це чоловіка, а він відмовчується.

Я одного разу не витримала і запитала свекруху прямо, чому вона не виділить нам одну зі своїх квартир. Вона відповіла, що звикла до певного способу життя і змінювати його не збирається. Син у неї – справжній чоловік, і він повинен думати, як забезпечити сім’ю, а не жити на готовому.

Я просто в шoцi! Навіть мої батьки пропонують пожити у них, а вони живуть в маленькій двокімнатній квартирі! А тут у людей чотири вільні квартири і вони не пускають! Так ми навіть не просимо, щоб на нас оформили, нам просто потрібно десь жити! Хоча б на перших порах, поки не станемо нормально заробляти.

Як стало відомо, на початку серпня в Кемерово була пожежа, вщент вигорів один із приватних будинків.

Згодом рятувальники дістали звідти обвуглений труп. Упізнання в морзі пройшло за всіма правилами. Поліцейські підтвердили, що родичі впізнали свого члена сім’ї.

Лише сестра дещо сумнівалась, що це дійсно їх Сергій. А не даремно сумнівалась.

Потім був пoxopoн. Коли родина справляла дев’ять днів, сталося те, від чого просто волосся дибки.

Чоловік, якого й досі полакували прийшов додому. Правда тепер у «воскреслого» кемеровчанина із документів лише свідоцтво про cмepть.

Родичі розповіли, що Сергій Гапеєв боровся з алкоголізмом. Де він увесь цей час був не повідомляється.

Здивовані родичі, які витратили на пoxoвання 30 тисяч, тепер вимагають провести ексгумацію та з’ясувати, кому належить тiлo, що згоріло в будинку.

Сьогодні вона повинна була вийти заміж за коханого чоловіка і разом з ним відправитися на медовий місяць у весільну подорож. Однак до Львова дівчина прямувала сама, добре хоч це був СВ і ніхто не бачив її страждань.

Раптом дівчина встала і почала витрушувати чемодан – вона шукала пляшку мaртіні, яку завбачливо приготувала для себе і свого чоловіка, який, проте, таким не став. Те, що потрібно, – подумала Олена, – може, хоч трохи заспокоюся. Випuвши кілька склянок, дівчина перестала плакати, але краще їй не стало. Тим не менш, міркувала вона, мені доведеться повертатися, бачитися з друзями, колегами, рідними і навіть з ним. Ненависть промайнула на обличчі Олени, коли згадала про свою подружку. О Господи, мене всі будуть жаліти!

З Валентином Олена зустрічалася зі школи. У них все йшло за планом – закінчили інститут, знайшли хороші роботи, назбирали грошей на купівлю квартири і вчора мало відбутися весілля. Через рік повинен був наpoдитися первісток. Але не вийшло. На заваді їхньому щастю стала краща подружка Олени, яка напередодні весілля напоїла і спокyсила Валентина, причому оббрехала її. А потім сама прийшла до нареченої і у всьому зізналася. Так вона помстилася за якусь дитячу образу. Роздуми Олени перервав стук у двері. Зайшов провідник і попросив прийняти пасажира-зайця до себе.

– Ідіть геть, я заплатила за обидва місця і мені компанія не потрібна, – визвірилася дівчина. Тільки за провідником зачинилися двері, вона знову заплакала. Через кілька хвилин знову постукали. Що треба? – крикнула Олена. Можна увійти? – заспівує приємний голос. І чому дівчина дозволила увійти. Власником чарівного голосу виявився молодий симпатичний чоловік, який прямував до Львова у відрядження. Чоловік попросив залишити речі і, якщо Олена буде не проти, переночувати на вільної полиці. Чи то від самотності, чи то від випитого Олена була не проти.

Вадим відразу помітив, що з дівчиною щось трапилося, але в душу вирішив не лізти. Почав розповідати, про себе про свою роботу тощо. Виявилося, що обидва живуть на одному масиві і закінчили одну школу, мають кількох спільних знайомих. Так за розмовами минула ніч. Дівчина ніби трохи повеселішала, але печаль так і залишалася в її очах. З поїзда кожен пішов своєю дорогою, Вадим був дуже делікатним, щоб просити номер телефону, а Олена – дуже засмученою.

Уже тиждень Олена перебувала у Львові. Вона вже обходила все місто, відвідала багато музеїв, навіть встигла стати відвідувачкою кав’ярні. Смуток потроху залишав дівчину і життя вже здавалося не таким похмурим. А найулюбленішим місцем для Олени стала Замкова гора, дівчина могла сидіти там цілий день. Туди вона не пускала сумні думки, там вона придумувала плани на майбутнє. А перше, що вирішила зробити дівчина, – це переїхати в інший район і поміняти роботу, щоб залишити всі сумні події в минулому.

За такими міркуваннями дівчина не помітила, як стемніло – їй стало трохи моторшно. Олена встала, щоб піти. Раптом хтось її покликав, голос начебто був знайомий. Але хто тут її може знати? Мабуть, хтось помилився. Її покликали знову, Олена озирнулася. У декількох метрах стояв Вадим – супутник з поїзда. Оленко, вам не страшно одній тут? – Сказав він. – Вже темно. Дівчина зізналася, що насправді моторошно, але що поробиш, якщо засиділася. І він попросив дозволу проводити її.

Дорогою молоді люди розмовляли в основному про місто, в якому знаходилися. Вадим захотів показати Олені місце, де готують смачну ароматну каву. Потім вони ще гуляли по нічному місту, розійшлися тільки коли почало світати.

На наступний день Олена вперше за останні дні прокинулася з гарним настроєм. Адже у неї з’явився друг, який ні про що не знає, який ні про що не розпитує, а головне не жаліє її. Одягнувшись, дівчина попрямувала в сувенірний лоток – треба купити щось собі на пам’ять, адже через два дні вона залишить це місто. Обідала вона з Вадимом, а ввечері вони збиралися в театр. Однак на обід Вадим прийшов засмучений – йому сьогодні терміново потрібно їхати. Стало прикро і Олені – їй так зараз потрібен друг. Замість театру вони поїхали на вокзал. Домовилися зустрітися як тільки дівчина повернеться додому. Прощаючись, Вадим обійняв Олену і сказав: «Повір у те, ще все буде добре! І по-іншому тоді не станеться!». А потім додав: «Я з нетерпінням буду чекати тебе…»

Два дні пролетіли швидко, і ось Олена знову в поїзді. Вона поверталася, поверталася до тих невирішених проблем, про які їй хотілося забути. Але вона знала, що все життя бігти не вдасться. З похмурим обличчям вона виходила з вагона і все ще обмірковувала куди їй відразу податися. Раптом дівчина помітила білий величезний букет хризантем, а за ним… Вадима. Чоловік посміхався їй. «Не знаю, що у тебе там сталося, але мені здалося, що ти не захочеш відразу повертатися додому. Тому я запрошую тебе в гості», – сказав він, простягаючи Олені букет.

Через рік вони знову відвідали Львів, однак на цей раз вже як молодята.

— Оксаночко, що це ви так пізно ще працюєте? Адже п’ятниця як-не-як, — гукнув чоловік до секретарки.

— Та вирішила зробити генеральне прибирання, тому й так затрималася. А вам давно додому пора, бо Галина Іванівна вже, мабуть, хвилюється. Ой, золота вона у вас, — зітхнула Оксана. — То, звичайно, не моє діло, але щось ви останнім часом так довго затримуєтеся. Всіх грошей і так не заробите, а сім’я від того як-не-як стрaждaє. Так ніби зовсім не любите Галинку.

— Не люблю, — вuрвалося зненацька у Андрія, — і ніколи не любив.

Оксана знаючи про вaжкy долю свого шефа, нічого й не розпитувала, щоб не трuвoжити все ще жuвy рaнy.

З самого малечку красень Андрій завжди був оточений жіночою увагою. Але при цьому він завжди був серйозним і ніколи не мав тривалих стосунків. Тож, навіть насміхався з друзів, коли говорили про любов. Адже йому завжди це здавалося якоюсь вигадкою, доки не зустрів її, Надю — своє перше і єдине кoхaння.

Оте чорне, як вороняче крило, волосся, рівненькі брови і великі карі очі, які, здається, проникали в саму душу. А коли побачив її на автобусній станції, то аж зaшaрiвся і не знав, як познайомитися з красунею. Та все ж наважився і підійшов. Розговорилися. Виявилося, що дівчина працює журналістом і приїхала у столицю по роботі.

З того часу вони кожного дня зустрічалися. Спочатку робота, а потім незабутні вечори та рoмaнтuчні прогулянки. Три тижні минули, як один день, і Андрієві не хотілося відпускати Надію. Але дівчина все ж поїхала. А потім були години телефонних розмов. Розмовляти вони могли про все на світі.

Надія пoлoнила сeрцe хлопця і він зрозумів, що зaкoхaвcя по вуха. Та й дівчина не приховувала своїх почуттів, і вже через деякий час молода пара побралася і в них нарoдилася донечка. Щастю молодят не було меж. І Андрій займався бізнесом, створив власну фірму, а Надія виховувала доньку і паралельно писала у місцеву газету.

І коли Даринці виповнився рік, то Надія дізналася про те, що вaжкo хвoрa. Вона не знала, що робити, і як повідомити новину чоловіку. Її сeрцe рoзрuвaлося, а рoзум не міг повірити. — Як вони будуть без мене, — постійно запитувала себе жінка.

Напевно Андрій ніколи не забуде тієї розмови. Того разу його Надя була по-особливому гарна, але в очах затаївся якийсь невимовний бiль.

— Що сталося? — схвильовано запитав чоловік.

— Ти знаєш. У мене виявили лeйкeмiю. Шансів на oдyжaння практично немає, — слова жінки немов навпіл розрiзaли сeрцe.

— Такого не може бути! — в iстeриці кричав Андрій. Але вмить oпaнyвав себе, зрозумів, що тепер має бути сильним. — Усе буде добре. Я з тобою!

А потім Надії зробили oпeрaцію, але її стaн не полiпшyвався. Андрій не міг нічого вдіяти, і це було найстрaшнiше! Надія пoмeрлa.

Андрій залишившись зі своєю бiдoю і маленькою дитиною на руках. Тому йому нічого не хотілось, лише очі маленької Настуні, які нагадували дружину, змушували жuти.

Минав час, і Андрій розумів, що донечці потрібна мама. Так він і познайомився з Галиною, яка вже кілька років піклується про них. Звичайно, він знає, що жінка щиро його кoхaє. Але перед очима ще досі бачить те чорне, як вороняче крило, волосся, рівненькі брови і великі карі очі, які, здається, проникають в саму дyшy. Надія — його перше та єдине кoхaння.

Цим він довів батька до сліз, пише Mirror.

Перші ознаки хвороби у мами Джейка – Джекі – почали з’являтись у 2005 році. Тоді їй було 48.

Хворобу Піка (рідкісну форма деменції) виявили два роки потому.

Чоловік Джекі – Тім – віддав 10 років свого життя, доглядаючи за нею.

Він знав, що кохана уже не впізнає його і не стане схожою на ту, з якою він одружився.

Страждання Джекі закінчились 17 червня. Вона померла в сімейному будинку перед своїм 60-річчям.

Після смерті мами Джейк вирішив подякувати татові за той неймовірний догляд, яким він огортав маму, і написав пост у соцмережі Reddit.

“Десять років свого життя тато пожертвував догляду за мамою, щоб впевнитись, що вона щаслива, сита, доглянута, огорнута любов’ю і цвіте максимально до своїх можливостей. Він зробив усе, щоб принести якнайбільше радості”.

Дванадцять років Джекі хворіла. Більше 10 років потребувала постійного догляду.

“Тато завжди на перше місце ставив мамине щастя і здоров’я, навіть якщо вона про це вже не знала”, – написав син.

За словами Джейка, Тім заслуговує визнання, бо показав, якою є справжня і безкорисна любов.

“Це мій тато, яким я надзвичайно пишаюся. Якби мама лише знала, як багато він зробив для того, щоб вона пройшла крізь це пекло настільки легко, наскільки це можливо.

Його робота завершена. Твоє життя знову належить тобі. Я знаю, вона дивиться на нас сьогодні, її душа бачить усе, що ти для неї зробив”.

Слова сина довели батька до сліз.

Коли Тім побачив захопливі коментарі під постом свого сина, почав наполягати, що кожен зробив би те саме на його місті:

“Люди не знають, на що вони здатні, доки вони цього не зроблять, – написав він. -Люди кажуть: “Я не зміг би зробити те, що ти”. Але вони цього не знають.

Для людей, які проходять подібний до мого шлях, єдиним варіантом пройти цю дорогу є не фокусуватись на тому, якою є кінцева точка. Все, що ви можете зробити – сфокусуватись на сьогоднішньому дні, на цьому моменті. Не думати про смерть, смуток і самотність”.

Це відео Джейка – данина усім, хто жертвує власним життям, щоб доглядати хворого на деменцію:

“Ваша подорож довга і важка. Часто здається, що вона недооцінена тими, за ким ми доглядаємо, але повірте мені: решта знають”.

“Роботу я знайшла швидко. Квартира, де я жила з 2 дівчатами, розташовувалась за 5 хвилин від офісу, і питання з машиною гостро не стояло. А сусідки купили машини, – з громадським транспортом у маленьких містах великі проблеми. У Нью-Йорку, Сан-Франциско, Вашингтоні чи інших містах, де є автобуси і метро, можна обійтися без автомобіля. У нашому Ліндені, в Нью-Джерсі, без машини не можна. А машина – це, як правило, кредит і банківська кабала.

Щоб вистачило грошей на оплату основних витрат і необхідні покупки, мені потрібно було працювати з ранку до вечора. Я спробувала зняти житло без сусідів, але досить скоро мені урізали зарплату і довелося знову шукати кімнату”.

Оксана прагнула почати нове життя у США, але все-таки вирішила повернутися на Батьківщину.

Оксана прожила в США 2 роки. Вона вирішила, що до 40 років потрібно мати щось більше, ніж зйомну кімнату і безперспективну роботу. Тепер вона планує приїжджати в США час від часу, щоб не втратити грін-карти.

Основні обов’язки власників грін-карти:

– Ви повинні дотримуватися законодавства США.

– Ви повинні щорічно подавати декларацію про свої доходи в США.

– Ви ніяким чином не повинні бути причетні до злочинної діяльності.

Грін-карта є підтвердженням того, що ви маєте статус LPR (законний постійний житель) і він є безстроковим. Чого не скажеш про саму карту, яку треба міняти кожні 10 років, у тому випадку, якщо ви не хочете змінювати цей статус на статус громадянина США.

Я провідник у місце сили. Я можу пояснити як туди дійти і що там може бути… Якщо ви відповідно будете себе поводити”, – говорить 68-річний Олег Петрик, більш відомий за прізвиськом “Скіф”.

28 років тому він переїхав із Києва у Трахтемирів – закинуте село над Дніпром, і зараз, фактично, є єдиним прописаним там мешканцем.

Чоловік живе фактично без грошей, без електрики і подалі від цивілізації.

Скіф став живою легендою у легендарному місці. “Українська правда. Життя” відправилась до нього в гості.

Трахтемирівський півострів, де і розташувалось згадане село, утворений вигином Дніпра, а тепер Канівського водосховища, на межі Черкаської та Київської областей.

Під час утворення водосховища та будівництва Канівської ГЕС села півострова, які були ближче до Дніпра частково переселили. Деякі поселення занепали від часу та відсутності інфраструктури. Тож тепер там панує природа.

Розповідають, що тут був козацький монастир і найперша козацька столиця. Та й взагалі чи не кожна гора, або яр – частини древніх святилищ, або давніх городищ. Місце дихає, якщо не історією, то легендами.

За селом Великий Букрин від цивілізації залишається лиш вузька асфальтована дорога – будь-який зайвий рух автівкою вбік і гілки та бур’ян вже шкребуть по кузову.

Дорогу перегороджує шлаґбаум. На табличці біля нього напис “Національний ландшафтний парк”, нижче вказаний номер телефону “адміністрації”. Чоловік на іншому кінці дроту каже, що за в’їзд потрібно заплатити 70 грн. Погоджуємось від небажання залишати авто напризволяще серед цих диких місць.

На табличці біля шлаґбауму напис “Національний ландшафтний парк”, нижче вказаний номер телефону “адміністрації”. Фото Андрія Чернеги

Через 10 хвилин ворота відчиняє невисока білява жінка.

– Вам хазяїн сказав за ціну? – запитує перед тим.

Сідає до нас в авто. За шлаґбаумом дорога мощена плиткою, потім з бетонних плит. Їдемо зо три хвилини.

– А ви фотографірувать? – запитує, узрівши на сидінні поруч дві камери.

– Ми до Скіфа. Багато людей до нього ходить?

– Багато. У казки ж багато вірять, – відказує жінка.

Паркуємо авто на території колишнього піонерського табору. Зараз він стоїть фактично в руїнах. Тут же два цілком непоганих дерев’яних будинки.

За табором бетонна дорога закінчується. Грунтівкою доходимо до першої хати. Біля неї флаґшток з українським прапором. Людей не видно, проте хата напевне не покинута. Доглянута. На подвір’ї лежать дитячі іграшки.

Хата Скіфа трохи далі. Її легко впізнати. Низенька, обмощена каменем, акуратно обмащена глиною та розмальована чудернацькими візерунками. Зі щитом і мечем на стіні. Кажуть, над її відновленням працювали ті ж майстри, що реставрували хати у музеї в Пирогові під Києвом.

Господаря немає вдома, про що свідчить записка з номером телефону на дверях. Самі ж двері підперті лопатою.

Хату Скіфа легко впізнати. Про те, що господаря немає вдома, свідчать записка та двері підперті лопатою. Фото Андрія Чернеги

Озираємось. Поруч на дорозі припарковане авто. Ще три автівки запарковані на добре витоптаній галявині за хатою. У всіх київські номери. Від столиці сюди 127 км – це до двох годин їзди.

Під одним з дерев на подвір’ї лежать гільза від снаряду та залишки міни часів Другої світової. Знахідки певно тутешні, так як у часи війни тут був сумнозвісний Букринський плацдарм.

На іншому дереві висить канат із судна, кілька залізних якорів. Поруч гранітна плита з емблемою об’єднання “Українська духовна республіка” та написом “тут буде споруджено храм”, що датований 30-тим червня 1991-го року. Концепцію “республіки” вигадав український письменник-фантаст Олесь Бердник.

Поруч з будинком гранітна плита з емблемою об’єднання “Українська духовна республіка”, концепцію якої вигадав український письменник-фантаст Олесь Бердник. Фото Андрія Чернеги. Для збільшення натисніть на зображення

Вирішуємо прогулятись, поки він повернеться. Йдемо вгору дорогою, що поступово стає лиш добре втоптаною стежкою. Аж ось зненацька на велосипеді вилітає вусатий чоловік у коричневому капелюсі, з-під якого розвівається довге сиве волосся. Проноситься повз нас, вітаючись.

Оце і є той Скіф. Повертаємось. Наздоганяємо його якраз коли він відчиняє замок вхідних дверей.

– Заходьте, – запрошує без церемоній. Говорить російською.

З хати, гавкаючи, вибігають двоє невеликих хортів породи Левретка. Потім поважно виходить здоровенний російський хорт.

– Цей звик щоб його гладили. А цей зараз сховається. Він боїться. Він шуганий. А цей… Цей нахабний. Ванька. Що? Занудились без мене?

Олег Георгійович заходить до хати, за ним пси і ми.

– Сідайте, – вказує нам на лавку біля столу.

Левретки тупочуть підлогою. “Шуганий” вискакує мені на коліна. Другий ще гарчить. Російський влягається у кутку на тапчані.

“Малиш” – російський псовий хорт. Також у Скіфа є ще дві левретки. Фото Андрія Чернеги

– Малиш, уже адаптувався? – звертається Скіф до нього і виходить на двір по велосипед.

Заносить його до хати. Ми поки оглядаємо кімнату, що скоріше нагадує музейну, ніж житлову. Безліч всіляких цікавих дрібниць по кутках і по підвіконнях. Музичні інструменти. Картини на стінах.

Полиці з книгами, де поруч стоять твори російських класиків, українських дисидентів, книги з історії, господарства, Данієль Дефо, Толкієн. На столі лежить товста книга “Історія Людства”.

Кімната скоріше нагадує музейну, ніж житлову: на стінах картини і музичні інструменти, безліч цікавих дрібниць по кутках і по підвіконнях. Є навіть копія посмертної маски Льва Толстого. Фото Андрія Чернеги

Найбільшу частину кімнати займають камін і кам’яна лежанка. Вона, як каже Олег Петрик, особлива і дуже древня. Колись це була піч у помешканні древнього знахаря. Скіф переніс її до себе по камінчику.

– Археологи її розкопали. Один із них познайомився зі мною і ми з ним перенесли її сюди. Потім він взяв креслення в інституті історії так ми і відновили цю піч. Вона справжня. Це не реконструкція, а реставрація.

Чимало разів її пробували повторити, але нічого не виходить. Від неї йдуть теплові вібрації. Дівчата люблять на ній спати, коли приїжджають. Охають і ахають. Кажуть, на ній сняться особливі кольорові сни.

Та найбільше у цій кімнаті середньовічних військових обладунків та всілякої холодної зброї: ножі, шпаги, шаблі, мечі.

Найбільше у кімнаті середньовічних військових обладунків та всілякої холодної зброї: ножі, шпаги, шаблі, мечі. Фото Андрія Чернеги

– Це не зброя. Це копії, – уточнює Олег Георгійович. – Копії зброї, що зберігається в музеях колишнього Радянського Союзу. Виготовлялись вони для кіно. Це раритети радянського та українського кінематографу. Отой турецький меч, – показує на стіну над лежанкою, –робили для Івана Миколайчука.

Меч, котрий у мене за спиною, працював у вісьмох фільмах. Останній – “Складно бути Богом”, там барон крутить його над головю. Це “меч смерті” у фільмі “Янкі при дворі короля Артура”. В кількох стрічках я працював з ним як каскадер.

Турецький меч Івана Миколайчука. Фото Андрія Чернеги

Олег Петрик свого часу перепробував чимало професій, проте завше тяжів до творчості.

– Починав з того, що писав вірші, – говорить. – Потім став “нацрадівцем” – почав видаватись тільки за кордоном. Потім почались преслідування. Потім посадки, божевільні…

Пізніше Скіф був режиссером та драматургом – писав для театру та кіно, робив свій театр.

– Та театр в місті Києві нікому не потрібен… Київ хотів, на той час, лише шикарні джинси. Я і в Карпенка навчався одну сесію на режисурі театру. Покинув. Там немає у кого вчитись і немає чому. Як казав мій знайомий режисер: “Перед тим як мати власний театр, потрібно мати власну голову”.

Петрик каже, що не працював у театрі, з ним співпрацював, та служив тому, у що вірив: “Працювати – це за гроші, це означає продаватися. Сунути шию в ярмо“.

Олег Петрик був режиссером та драматургом – писав для театру та кіно, робив свій театр. Фото Андрія Чернеги

Народився Олег Георгійович у Ташкенті. Батьки багато їздили по країні. У школу він пішов уже в місті Бішкек, яке тоді називалось Фрунзе.

– Як людина я склався і став самостійно мислити уже в Сибіру, тому і вважаю себе сибіряком. А потім… Де я тільки не жив!

В Україні Скіф опинився завдяки письменникові Віктору Некрасову. Каже, що коли йому ніде не дозволяли жити (не прописували навіть у райцентрах), то він жив у Некрасова.

– При ньому взяти мене не могли. Тому що він був занадто знаменитою людиною. Та варто було мені від нього відірватися, як мене в чергове викидали. Висилали то в Середню Азію, то в Сибір, а я повертався знову під крило, – згадує він.

У 1974-тому році Некрасова позбавили громадянства і він емігрував у Францію. Помер у 87-мому в Парижі.

Скіф свого часу перепробував чимало професій, проте завше тяжів до творчості. Фото Андрія Чернеги

На питання “Як він опинився у Трахтемирові?” Олег Георгійович відповідає, що просто прийшов сюди.

– Може ви читали… Хоча ви нічого зараз не читаєте. У “Пурпурових вітрилах” Гріна є чудова фраза: “Як кажуть серйозні люди, Грей та Асоль знайшли одне одного в ранок наповнений неминучостями”.

Ось так от і я в ранок повний неминучостей випадково потрапив сюди. Я вже йшов з міста, остаточно вирішив закінчувати з “*обществом”. Мені набридла цивілізація в цілому. Просто… Набридло суспільство. Я не хотів разом зі всіма кричати “Ура!” і, загалом, займатись х*рнею.

– “Ура!” кричати чому? – цікавимось.

– Та чому завгодно! От, наприклад, на Майдані кричали “Слава Україні!”… Ну *об твою мать! Яка слава? До чого слава? Оцим товстопузам? “Хай буде славна Україна!”, “Прославимо Україну!”. Чи от “Героям слава!”… Де ці герої? Або шпана, або злодюги.

Хату Олег Петрик купив тут у жахливому стані за 350 рублів. З її стін та даху росли акації. Друзі допомогли відновити. Каже, що не шукав її, не намічав спеціально, та й взагалі живе без плану.

– Є такий російський вираз: “Как Бог на душу положит”. От я і стараюсь жити як Бог на душу покладе. Не будую планів, не роблю запасів, не орю, не сію, не спотворюю землю.

Скіф живе без грошей. Каже, їх йому не треба.

– У мене є все! А якщо чогось немає, то виходить, що його й не треба.

Скіф: “Є такий російський вираз: “Как Бог на душу положит”. От я і стараюсь жити як Бог на душу покладе”. Фото Андрія Чернеги

– Ви взагалі розумієте куди ви потрапили? – запитує нас Скіф.

Перші поселення на території Трахтемирова археологи датують ще сотнею тисяч років тому. Тут знаходять сліди скіфських городищ, трипільської, черняхівської, зарубинецької культури.

Дехто стверджує, що за часів ранньої Київської Русі на півострові стояло чотири великих міста, які поруйнували татаро-монголи. Навколо Трахтемирова безліч легенд та міфів, які нечасто знаходять підтвердження в історії.

Зокрема, Трахтемирів називають козацькою столицею. Проте, за свідченнями істориків, монастир та козацький шпиталь тут ніби і були, а от існування “козацької столиці”, чи хоча б фортеці, вони здебільшого не підтверджують.

– Так пишуть, бо їм заплатили. Ось вам чудове підтвердження про фортецю. Левассер де Боплан, французький інженер-фортифікатор, – відповідає Скіф на це. Йде до книжкової полиці та, не вишукуючи, бере звідти книжку.

– Є отака книжка. Роздобути її неможливо, тому що люди, котрі її надрукували, порубали потім увесь тираж. Книжка доводить, що ця місцевість не може комусь належати.

Гортає сторінки і показує нам розворот з ілюстраціями.

На фото дійсно фортеця. Підпис під малюнком наголошує, що зображення на гравюрі пов’язують із Трахтемирівом. А сам Боплан у “Описі України” згадував козацький монастир.

Олег Георгійович відволікається у вікно. Там з’явилось кілька нових людей.

– Дуже цікаво як вони по-хазяйськи прутся… – проводжає їх поглядом, поки ті проходять у нього за хатою.

– Ну-сссс, – повертається до розмови. – Фортеця була. Багато чого тут було… У мене он стоїть “Тайна Христа” Олеся Бердника з дарчим надписом, де він пише, що Діва Марія виношувала Христа в Трахтемирові та на Запоріжжі. Ну та й заради Бога!

– У вас же тут плита з емблемою його “Духовної республіки”…

– Ось я останній представник Духовної республіки. Але це фікція. Під духовну республіку було зібрано… Знаєте скільки коштує ця плита? Образно кажучи, двадцять мільйонів долярів. Все ці “духовники” розікрали.

До речі, як тільки вони серйозно посягнули на Трахтемирів – їм одразу прийшла хана – Чумак помер від обширного інфаркту, а Бердника розбив інсульт і він потім ще два роки прожив як рослина і теж помер.

Це місце проти всіх правил фізики і соціуму. Нікого не пускає. Ви знаходитесь на порозі сакрального серця України. Я відчув, коли тут опинився, що це абсолютно унікальне місце.

Копії зброї та обладунків виготовляв для кіно відомий майстер Юлій Тихонов. Фото Андрія Чернеги

У 1994 році на території півострова був створений Державний історико-культурний заповідник “Трахтемирів” площею понад 11 тис га.

У 2000 році практично вся земля заповідника перейшла у користування приватного Регіонального ландшафтного парку “Трахтемирів”, кінцевим фактичним власником якого був одіозний політик Ігорь Бакай (за часів Кучми був головою НАК “Нафтогаз”, пізніше Комітету з водного господарства, потім Державного управління справами).

Мисливський будинок Ігоря Бакая. Фото зі sjozya.livejournal.com

Заповідник використовували для відпочинку і полювання. Звели тут мисливський будинок, вертолітний майданчик, мисливські вишки, запустили чимало звірів. На територію нікого не пускали.

Після Помаранчевої революції Бакая оголосили в міжнародний розшук. Він перебрався до Росії і взяв тамтешнє громадянство. За даними Слідство.INFO наразі парк належить компанії з острова Мен, яка через низку офшорних компаній належить народному депутату Вадиму Новинському.

Навесні 2015-го мисливський будинок згорів. Від нього залишився лиш фундамент та камін з димарем.

У минулому році мисливський будинок Ігоря Бакая згорів. Фото Андрія Чернеги

– Будинок той збудований на кістках. Там був пантеон козацької слави, – розповідає Скіф, додаючи, що там поховали козака Муху, який відбив татарський набіг, що прийшов за ясирем.

Узагалі на півострові чимало могил з кам’яними хрестами, чи плитами. Переважна більшість з них XIX століття, проте є і давніші.

– На березі, де хотіли зробити пляж, – продовжує Олег Георгійович, – коли шурнули землю бульдозером, то полетіли кістки й черепи. Там була церква і в її межах могили найбільш іменитих громадян. Перевернули плиту 1736-го року: “Тут покоїться раба Божа Параскева”. Це справжня плита козацького часу.

Могильна плита 1736-го року, яку знайшли коли хотіли зробити пляж. Фото Андрія Чернеги

Два дерев’яні будинки біля дитячого табору вціліли з часів Бакая. Їх пропонують в оренду відпочивальникам за 1500 грн на добу. Власне, біля них і пораються ті люди, що нас впустили.

– З ними я не спілкуюся. Вони наговорюють на мене всілякої гидоти, – каже Скіф. – Таких будиночків було 26. А залишилось тільки два. Решта згнили. Вони хотіли наставити їх на всьому півострові. І біля святилища поставити теж… Але кожен хто хотів покласти лапу на святилище закінчував дуже печально.

Часто Олега Георгійовича називають відлюдником, проте він заперечує:

– Називати мене відлюдником – це безглуздя. І, головне, – це незнання української мови. “Відлюдник” – це людиноненависник російською. А правильна назва “самітник”. Чи “отшельник”. Це не та людина, що живе окремо від людей. Це людина, що має власне уявлення про світ і живе по-своєму… Ой! Та як мене тільки не називають… Мене називали провідником. От із цим я згоден!

Сусіди Олега Петрика живуть у Трахтемирові поки немає снігу.

– Жили б і весь час, та бояться, що взимку не витримають, – говорить Скіф. – Тут велика сім’я. Три покоління. Це їхня родова хата.

Проте йому тут ніколи не буває самотньо. Люди заходять до нього постійно. Тим паче зараз, коли “кінець сезону”.

– Люди боялись спеки. Потім дощі та знову спека. А зараз такий період що люди рвонули. Буває, що табір стоїть з двох десятків наметів. Вчора було вісім машин, сьогодні чотири, а скільки ще буде до вечора я і не знаю.

Сусіди Олега Петрика живуть у Трахтемирові поки немає снігу. Відвідувачі є і взимку, проте їх значно менше. Фото Андрія Чернеги

Відвідувачі є і взимку, проте їх значно менше.

– Але взимку приходять найголовніші, – говорить Скіф. – Тобто люди, що близькі природі, що живуть у природі, або котрі намагаються. Ті, хто сюди приїздять помолитись, очиститись та спробувати зрозуміти для чого вони на білому світі.

Приходять блукачі – люди, які живуть у природі та не заходять у міста. Ходять по всій землі. Скіф каже, що у них зовсім інші знання, інші мізки.

– У них інший час. Сказати вам, що вони живуть на землі по кілька сотень років, так ви ж не повірите. Їх одразу видно по статурі. Вони не молоді, але й не старі. Вони дорослі, сильні. Очі у них, вираз обличчя, як у старих, а тіло 50-60-річне. Вони мають і фізичну силу, і моральну.

Вони говорять про головне. Кожна їхня поява – велике свято для мене. Ми просто можемо посидіти помовчати і нам цього достатньо. Іде таке наповнення… – робить довгу паузу.

Скіф каже, що взимку до нього приходять найголовніші. Фото Андрія Чернеги

Часом з’являються люди хворі. Скіф говорить, що їх виліковує сам півострів і святилище, зокрема.

– Ось, наприклад, є у мене прийомна дочка. Її мені привели сліпою у 23-роки. Осліпла від нервової напруги – здавала іспити і перенервувала. Батьки у неї сліпі, тож це погана спадковість. Це ж велику відповідальність взяти на себе, але що Творець посилає – те і приймаю.

Дівчина прожила у Петрика півроку, він щодня водив її до святилища, а потім стала можливою операція. Зараз їй 35 і вона “фотографією бавиться у місті“.

Олег Георгійович і сам приїхав у Трахтемирів хворий. Впродовж п’яти років у нього була висока температура. Тут все одразу минуло.

Скіф каже, що кровних родичів не має. Одруженим же він був кілька разів.

– Але то тільки мої дружини вважали, що я одружений, – уточнює. – Кожній своїй наступній я говорив, що у шлюб не вірю і це взагалі маразм. Таврування худоби.

Та після шлюбів у Олега Георгійовича залишились дві доньки.

– Біологічні, – наголошує він, – Їх деякі мої кохані завели проти моєї волі. Не знаю, що вони собі думали… Який я батько? Батько повинен обезпечувати, а я ніколи нікого не обезпечував. Мене самого обезпечує завжди Творець. І я взагалі вважаю, що людина не повинна жити “для”. Мені це нецікаво.

Осюди Скіф втік від соціуму, жінок і доньок. Фото Андрія Чернеги

Однією з його дружин була відома актриса, народна артистка України, Раїса Недашківська. Їх свого часу познайомив той-таки Некрасов.

У шлюбі вони з Олегом Петриком прожили сім років. У своїх інтерв’ю про особисте життя Недашківська не надто позитивно відгукується про чоловіка.

Як от, наприклад у газеті “Дзеркало Тижня” за 11 квітня 2008-го року: “Віктор Некрасов познайомив мене з однією людиною. Він теж був неординарною особистістю, але з такою біографією, що його рідна бабуся не могла у Києві прописати. Щоб прописали я повинна була вийти за нього заміж. Так і прожили сім років поки я не зрозуміла, що він не цілком психічно здорова людина. Та при цьому були і світлі моменти. Він був романтиком, міг зрізати дерево, яке цвіло і принести в дім. Жити з ним було неможливо, але я його жаліла. Друзі буквально змусили подати на розлучення“.

В іншому інтерв’ю, в №34 газети “Бульвар Гордона”, вона згадувала, що “…за руку відвела його в театральний інститут, він туди легко вступив. І більше не переступив його поріг, мовляв, “якщо я закінчу цей інститут, то стану таким же дибілом, як ви”.

Згадує, що він ніде не працював: “Ріс творчо. До четвертої години ходив по квартирі, а потім каже: “Ну-с, я їсти хочу. Піди щось купи”. Пам’ятаю, я якраз мила посуд і, коли дійшло до “ну-с”, як грюкну сковорідкою об підлогу, що та і вігнулась. Слава Богу, мене щось стримало і я не угріла його цією залізякою. Написала заяву на розлучення…”

Після шлюбів у Олега Георгійовича залишились дві доньки, але він з ними не спілкується. Фото Андрія Чернеги

Скіф часто позирає у вікно. Там метушаться люди. Під’їжджає сірий позашляховик Лексус.

– Та що ж він там робить?! – зітхає і поривається вийти. Зупиняється.

– Ви ось що… Йдіть на “220”, а на зворотньому шляху зайдете, я трішки тут розгребусь. Як дійти знаєте? Що це таке знаєте? “220” – центральне місце “зони”, як кажуть езотерики. І святилище, як кажуть віруючі усіх конфесій.

Зараз ви увійдете в обваловану зону. Цим валам десять тисяч років. “За неперевіреними даними”, як кажуть. Але ж вони кажуть те, за що їм платять. І ось у центрі є така залізяка “треангулятор”. Оце “Висота 220”. Точка сили позначена на всіх езотеричних картах світу.

Ми відправляємось на гору, бо, як сказав Олег Георгійович, бути тут і не побувати на “220” – не годиться. Сам він підходить до людей, що метушаться.

Йдемо постійно вгору втоптаною стежкою. Часто земля біля неї зрита дикими кабанами. Дерева вже жовтіють. Іти в один бік більше трьох кілометрів. В одному місці стежка попід валами, про які говорив Скіф. Затримуємось там на краю, на певний час.

Вали, що їм 10 тисяч років за неперевіреними даними. Фото Андрія Чернеги

Заходимо на “220”. Її вершину, як і розказував Олег Петрик, вінчає невеличка залізна вежа. Кілька людей поруч пакують рюкзаки, певно ночували тут. Чудова панорама. Переяслав, як на долоні. Затримуємось.

Йдучи назад, зустрічаємо кілька вервечок людей які підіймаються на гору. Двічі проходять чоловіки у військовій формі. Один із них – екскурсовод і привозить сюди людей за гроші, як розповів нам потім Скіф.

Повертаємось до його хати. Знову гавкають собаки. На гавкіт з’являється і він. Теребить чотки в руках. Матеріал, з якого вони зроблені, чи то кістки, чи то зуби, стилізовані під людський череп, видає характерний звук.

Господар розказує про малюнки на хаті:

– Це історія Кощія Безсмертного, – звертає нашу увагу на розпис дерев’яного бруска у вигляді чи то шаблі, чи то бивня, – Це трипільське.

А ось це Чур, – показує на камінь яйцевидної форми біля порогу. Зверху на ньому вирізьблені риси людського обличчя. – “Чур мене”, “Через чур”, “Парщур”. Як гноми у Європі, тролі, а в нас, у слов’ян були Чури. Камінь знайдений тут. Додали тільки обличчя. Все інше зробила природа.

Кажуть, над відновленням хати Скіфа працювали ті ж майстри, що реставрували хати у музеї в Пирогові під Києвом. Фото Андрія Чернеги

– Опля! Ні*ера собі! – на подвір’я до Скіфа завертає мотоцикл. – Прямо сюди збирається заїхати. Ну дає! – господар іде назустріч.

Жінка років 30, що сиділа позаду, знімає шолом, з-під якого вивільняється чорна коса.

– Ну і що? – звертається до них Петрик.

– Здравствуйте! – відповідають російською.

– Що?

– Здравствуйте! Ми до Вас у гості. Можна? – каже чоловік, знімаючи шолом.

– Дуже добре. Далі не поїдете. Їздити по храмові недобре.

– Ми ж не знали. Нам сказали можна.

– Хто сказав?

– Там, – показують у бік дитячого табору.

– Тоді зрозуміло. От вас Господь і навернув.

Ставлять мотоцикл. Між собою розмовляють українською.

– Це субота-неділя – службові дні у мене, – каже нам Скіф. Запрошує нових гостей до хати.

“Висота 220” – точка сили позначена на всіх езотеричних картах світу. Фото Андрія Чернеги

Просить усіх сідати, а сам іде до книжкової полиці та знову без пошуку дістає звідти книгу “Язичництво давньої Русі” Олександра Рибакова.

– Робити це – моя доля, – говорить при тому ніби сам до себе і всідається у крісло.

Олег Георгійович розповідає, що Рибаков – єдиний дослідник цього місця, енциклопедист, помер уже досить давно, проте оснанні в два роки його життя він встиг з ним поспілкуватися.

– Ви знаходитесь тут, – показує на сторінку з картосхемою. – В Трахтемирові. Ось це позначені древні вали, котрими оточена певна територія, аномальна зона. Це все – великий храм. Природний храм із колоссальною духовною силою.

Він може ощасливити, благословити людину, а може і відібрати силу. В залежності хто до нього як ставиться. Наш гегемон лізе туди рветься з наметами, розпалює вогнища. Вони б і в церкві намет поставили із задоволенням…

Петрик ще довго смакує тему поганих “езотериків-жмуриків-хмериків, всіляких йогів-шмогів та іншої публіки”, розповідає про місце сили та священну землю.

Скіф вірить, що живе на території великого природного храму із колосальною духовною силою. Фото Андрія Чернеги

Гості цікавляться побутом господаря:

– А чим Ви тут харчуєтесь, – запитують.

– О Боже! – емоційно реагує Скіф. Видно, що йому часто ставлять таке питання. – Годує нас Творець. Потрібно одного разу на нього покластися та перестати смикатись, що нема чого їсти. Немає – отже не потрібно. А коли здається, що зовсім немає чого, тоді якраз і посилається.

Зараз у мене з харчуванням питання відпадає взагалі. Привозять стільки, що я сусідам віддаю. Приїжджають люди і всі думають про те, чим же я тут харчуюсь. І натягують. Найжахливіше: куди подіти делікатеси? Це ви позвикали до цих ковбасок, а я все роздаю сусідам.

– У вас тут газ є, щоб готувати?

– Та який газ?! Ніякого газу! Баллон то є десь на горищі. Мені мої молоді друзі усе привозять. Все намагаються повернути мене в загальне русло цивілізації. У мене навіть інтернет є!

Ми здивовані.

– Але він за сімома замками, – додає Олег Георгійович. – Лежить і я його не чіпаю. Не користуюсь і вважаю, що це чортівня. Я кажу, що у диявола є два найбільш великих винаходи: гроші та комп’ютер. Такого глобального отупіння світу після грошей ще не було.

– А світло є у Вас?

– Світла у мене чимало, – розводить руками. – Електрики вашої нема.

– А як же інтернет?

– У мене є батарея. От якраз відвіз її на зарядку в сусіднє село. Я ж кіношник у минулому і не можу без кіно. У мене велика колекція, молодь долучаю до мистецтва. Ви ж дивитесь не кіно, а Бог знає що! Блимання оце ідіодське, – трясе чітками. –Ви серйозне кіно не в силі усвідомити. Вам нудно. А в мене є справжнє кіно. Люди приїжджають і відкривають його для себе.

Гості збираються йти на вали. Заносять шоломи до хати.

– У святилище найкраще йти під час заходу і проводжати там сонце, – інструктує їх Скіф. – А в сутінках повертатись назад. Або ж зранку. Коли до мене приїздять люди, які розчарувались у медицині, то їх виліковує просто відвідування святилища у правильний час. У час магів, зранку і ввечері. Коли природа жива і лікує. Ну… Кого лікує, а кого й не лікує. Якщо людина вже заборгувала природі…

Олег Георгійович проводжає гостей до стежки. Повертається до нас.

– Ну вже все, достатньо. Тепер буду займатись домашніми клопотами, – говорить. –Приділив вам часу скільки міг.

Дає свій номер телефону. Каже, щоб приїздили іще.

– Ну і заходьте на наш сайт, почитайте, – говорить уже на прощання.