У мене була мета – в Італії заробити собі на житло. То ж я додому майже не приїжджала, бо крім доньки мене ніхто не чекав. Перше, що я зробила, це купила земельну ділянку в сусідньому селі, красиву місцину мені підшукала моя подруга, а коли я приїхала купувати землю під будівництво, познайомилася з Петром, рідним братом цієї моєї подруги. Тепер ми будуємо будинок разом, але повністю за мої гроші, а Петро хоче, щоб я переписала половину будинку на нього З першим чоловіком я розлучилася 9 років тому.

Жила я в невістках, тому після розлучення навіть не мала куди піти. То ж у віці 40 років, з майже 15-ти роками сімейного життя за плечима, я мала зрозуміти, що мені робити далі. І тоді я вирішила їхати на заробітки в Італію. Свою на той час 14-річну доньку я залишила з чоловіком і його мамою. У мене була мета – в Італії заробити собі на житло. То ж я додому майже не приїжджала, бо крім доньки мене ніхто не чекав, та й дому, як такого, у мене не було. Перше, що я зробила, це купила земельну ділянку в сусідньому селі, там я збиралася будувати будинок. Красиву місцину мені підшукала моя подруга, а коли я приїхала купувати землю під будівництво, познайомилася з Петром, рідним братом цієї моєї подруги.

Він мені дуже допоміг в оформленні необхідних документів. Потім з’ясувалося, що Петро розлучений, між нами виникла симпатія, і ми почали зустрічатися. Петро наполягав, щоб я поверталася додому. На будівництво будинку я вже заробила достатньо, то ж повернулася в Україну, влаштувалася на роботу. Ми почали разом жити і будувати будинок. Але виходить так, що всі кошти на будівництво заробляю я. Петро займається тільки організацією будівництва і частково будує сам (велика частина будує бригада і наймані робітники, яких оплачую також я). Чоловік також організовує закупівлю і доставку будматеріалу. З недавніх пір він став говорити про те, щоб будинок (частку або якось ще) я оформила на нього. При цьому ми повністю проживаємо на мої кошти (продукти, одяг, оплата комунальних послуг). У чоловіка залишається від зарплати кілька тисяч, про витрату яких я маю лише уявлення (все йде на його потреби – запчастини, бензин).

Якщо і прошу його щось купити, він це робить, але з великим небажанням. Якщо має якийсь додатковий заробіток, намагається витрачати так, щоб вони були вкладені в його майно (а це машина або купує дорогі інструменти робочі). У нього двоє дітей від перших шлюбів, так що частина зарплати йде туди (аліменти одній дитині і оплата навчання іншій). У мене доросла дочка від попереднього шлюбу. У мене росте невдоволення тим, що чоловік, проживаючи на мої кошти, ставить умови про частку в будинку куди, як він думає, досить вкладається він своєю участю в будівництві.

При цьому днями він заявив, що шлюб реєструвати зі мною не хоче, але поставив умову – оформити «будь-яким шляхом» частину будинку на нього (половину, як я зрозуміла). Як бути в такій ситуації? Всі мої заробітки йдуть на будівництво і наше утримання. Його родичі дуже підтримують його позицію (думаю, вони і нарадили), хоча у мене і думки не було, що як каже його рідня «побудуєш будинок, а вона вижене тебе». Але тепер я замислилася. На даний момент я проживаю на території його рідні (старий дідів будинок), а наш будинок ми будуємо. Чоловік досить легко розпоряджається грошима по будівництву, але все в справу. Нещодавно поскаржився, що грошей залишається мало на будівництво і сказав, що треба б мені, я так розумію, брати кредит. Ну а кому ще? Ось така ситуація. А ще, його родичі постійно його підбурюють, що нічого їй там красу наводити, треба про своїх дітей думати. Ось така ситуація. Що скажете?

– Та ти мачуха, а не мати. Як тобі не соромно?! Двох рідних дочок вигнати з хати. Одна вагітна, інша з дитям на руках. І куди ж їм тепер піти, бідовим?

Зіна дочекалася, коли братова закінчить репетувати, і спокійно промовила:

– То забирай їх до себе.

– Це ж з якого переляку?! – вискнула. – Ти їм мати, а я лише тітка.

– Ну якщо я мати, то мені й вирішувати, – відрубала.

Зіні цього року виповниться 50. А почувається вона на всі 70 – старою розбитою шкапою. Чоловік загинув, коли їй заледве 30 минуло. Залишилася вдовицею з двома донечками. Тягла і рвала жили, щоб поставити їх на ноги, аби були не гірші за інших. Добре, що хоч мала своє житло: двокімнатна хрущовка дісталася їй від бабусі, яку вона доглянула до смерті. Зіна сподівалася, що коли хоч одна з дочок закінчить вуз, то вона вже буде мати більше вільного часу. Але де там…

– Мамо, а це мій Колюня, познайомся! – випалила старша дочка Катя, щойно Зіна переступила поріг квартири. За донькою переминався з ноги на ногу клаповухий хлопчина і водив переляканими очима з одного кутка в інший.

– Ну?! – смикнула доня свого обранця.

Кавалер отямився і, червоніючи, пробуркотів:

– Е-е-е, ми хочемо одружитися. Той… як його… Прошу руки вашої доньки.

– Можна ми поживемо з тобою трохи? – закінчила за нього Катя і захихотіла. Чесно кажучи, вона і відповіді не дочекалася. Щаслива, потягнула його в дитячу кімнату і зачинила двері. Ну, справді, куди ж їм подітися?

***

До цього сестри жили разом в одній кімнаті, а тепер менша, Віка, мусила перебратися до матері. Не минуло і шести місяців, як Катя народила синочка, і стало зрозуміло, що «трохи поживемо» затягується надовго. Зіні якось швидко стало катастрофічно не вистачати зарплати. Молодята лишали їй бавити онучка, а самі йшли льопатися у ванну. Вода тоді лилася тоннами, рахунки приходили просто вражаючі. Нагодувати таку ораву людей, включаючи смаколики для малого Іванка, теж було непросто. А ще ж менша якраз стала дівувати: мам, дай!

– У нас немає грошей, – відразу ж розвела руками Катя, коли Зіна натякнула на те, що годилося б скидатися їхній сім’ї хоча б на продукти. – Я в декреті, а Колюня збирає на машину. Мам, ну ти що, не бачиш?

Зіна бачила, зітхала і сама себе починала сварити. Бо думки дурні лізли в голову: здавалося, що старша донька із зятем залізли їй на голову і ноги звісили. І що якось не так вона собі уявляла своє життя. Якби ж ще тиша була в хаті…

– Я не збираюся мити туалет за чужим мужиком! – верещала Віка.

– У мене дитина на руках! Іди погляди, то я приберу! – огризалася Катя.

– Чоловіку своєму віддай, він знову за комп’ютером сидить і в «танчики» грається. І взагалі – валіть вже звідси на всі чотири сторони!

***

Зіна намагалася мирити сестер, розподіляла між ними обов’язки, закликала до порядку. Але минав день-другий, і все починалося спочатку.

– Віко, твоя черга мити посуд! – гукала з кухні Катя.

– Біжу, аж спотикаюся, – відказувала та. – Твій чоловік мав ще вчора сміття винести, а воно досі стоїть і смердить.

– Я чоловік, і це не входить в мої обов’язки, – тут же встрявав у перепалку двох сестер зять. Він за п’ять років, відколи поселився у їхній квартирі, вже добре обжився.

– Мамо, – канючила менша, – скажи вже їм, щоб вибиралися! Місця ж геть немає! І взагалі, я менша твоя дочка, а значить, я повинна успадкувати квартиру.

– Ах, от як ти заговорила, – аж сплеснула руками Зіна. – Взагалі-то, я ще не збираюся помирати. Квартиру отримаєте навпіл і порівну, але не зараз.

Віка закінчила інститут і влаштувалася на роботу. Зіна сподівалася, що хоч менша якусь копійку почне підкидати у сім’ю. Але де там! То одна сумочка, то інша, то чобітки із сукенками – тринькала свої гроші так, що до кінця місяця починала просити на проїзд у матері. Зіна сердилася: вона горба гне на двох роботах, щоб прогодувати всіх і оплатити комунальні платежі, а Віка на чергові обновки гроші викидає.

– Знаєш, мамо, а чого це ти з Катьки гроші так не вимагала, як оце з мене? У неї, бачте, то декрет, то безробіття – вона не може. То і я не можу!

***

Останньою краплею для Зіниного терпіння став вечір, коли вона втомлена повернулася з роботи додому, а у них гості. І валіза з речами у коридорі – це Віка уже привела кавалера.

– Це Діма, – відрапортувала. – Ми вже заяву подали, будемо розписуватися. А поки поживемо тут. Ок?

– Де? – спитала вражена Зіна.

– Ну, тут, – глибокодумно закотила очі Віка, намалювавши в повітрі руками уявне коло. – Тим більше, у тебе скоро з’явиться онук чи онучка.

– Ви на кухні збираєтеся жити? – Зіна з останніх сил намагалася зберегти спокій.

– Та ми ніби й не проти, але Катьчин Коля любить шастати ночами до холодильника. А ми все ж таки молодята. Нам треба окрема кімната. І з тобою, як ти розумієш, теж не варіант…

Віка замовкла. Мовчанка була з підтекстом. Вона чекала, що мати сама запропонує: «Ну, звичайно, живіть, дітки, у моїй кімнаті. Ви ж молоді, а я стара, мені вже нічого не потрібно. Я собі у ванній постелю чи у коридорі…»

Та не виправдала Зіна сподівань меншої дочки. Гукнула старшу і крижаним тоном оголосила:

– Даю вам, любі мої донечки, рівно місяць на пошуки свого житла. Йдіть на орендовані, їдьте в села до своїх чоловіків. Все, крапка!

Що тут почалося, як ту Зіну тільки не гадили! Вона стала їм ворогом.

– Я втомилася, хочу спокою, – перервала Зіна істерику доньок. – Вигляділа вас, дала освіту, а тепер хочу, щоб ви вилетіли з мого гнізда. По можливості буду вам допомагати, інколи посиджу з онуками, рада вас тут бачити, але жити маєте окремо.

***

Відтоді минув рік. Хоч як кричали дочки, що дорогу забудуть до матері і внуків не покажуть, відійшли помаленьку. Стосунки перейшли у розряд ділових: вони попереджають, питають дозволу і лише тоді привозять няньчити своїх дітей. Знайшли квартири, стали крутитися. На матір ще сердяться, але її вже це не зачіпає. Щось Зіні підказує, якби не вигнала їх тоді, зараз би для неї місця у її ж власній квартирі взагалі не знайшлося.

На відміну від мене, моїй сестрі Ользі дуже пощастило з мамою чоловіка. У мене такі відносини з свекрухою, що словами не передати. Ми з чоловіком живемо разом з його батьками, бувають такі дні, що я навіть з своєї кімнати не виходжу – свекруха вдома без настрою.

А от своїй Олі я щиро заздрю. У неї чоловік – Олег. Свекруха Олі, тобто мама Олега, належить до тієї рідкісної категорії свекрух, які просто на вагу золота. Вона ніколи не лізла до них в їхнє життя, ніколи нічого не просила і не вимагала.

Ми обоє з села, поїхати вчитися в місто, там і заміж вийшли. Коли Олег привів Ольгу в будинок, то його мама зраділа. Відразу віддала їм найбільшу кімнату, мовляв, живіть і радійте.

Але поживши з ними якийсь час, вирішила переїхати жити на дачу. Дача у них хороша, з чоловіком будували, повноцінна для життя – з усіма зручностями. Там і світло, і газ, і вода, навіть інтернет є. Чоловіка давно не стало, ще коли Олег в школу ходив, і свекруха не поспішала заводити нового чоловіка. Хоча могла б собі це дозволити, вона ще цілком нічого і син уже виріс.

Ольга теж не нахабніла, вона хоч і живе в квартирі свекрухи, але не вважає себе господинею. Тому, коли вони захотіли робити ремонт, вона насамперед зателефонувала свекрусі, запитати дозволу:

– Мамо, можна нам трохи похазяйнувати?

– Діти, робіть що хочете, вам же жити.

І так було у всьому. Оля питала – свекруха завжди схвалювала. Не було такого, щоб відмовила в чомусь. Не те, що моя – ми зібралися всього-навсього шпалери в своїй кімнаті поміняти і диван новий купити, так мама чоловіка не дозволила, сказала, що ми марнотрати і будем хазяйнувати лише в своїй квартирі.

Кожні свої вихідні Ольга з чоловіком їздила до його мами на дачу і там допомагали. А коли Оля повідомила радісну новину, що чекає дитину, ось вже свекруха танцювала від радості. – Внучку хочу, – сказала вона. – Сина виростила, тепер дівчинку мені народіть.

У Олі з Олегом і справді народилася донька. Бабуся прямо помолодшала. Вона почала часто приїжджати, Олі допомагати. І з коляскою у дворі погуляє, і обід їм приготує.

А Оля і рада була. Ну, де ще таку свекруху знайдеш? Вони багато разів кликали її переїхати до них, але вона завжди відмовлялася. Не хочу, каже з вами жити, мені і тут не погано. А потім вони зрозуміли, в чому причина.

Якось Оля з Олегом приїхали в гості на дачу, а мама там сидить з сусідом. І очі горять, посвіжіла. Оля відразу зрозуміла – наша мама закохана. А що, має право, молода ще зовсім. Так і живуть, свекруха з сусідом на дачі, а Оля з чоловіком і донькою в місті.

Таку свекруху треба заслужити в Бога, для Олі вона наче рідна мама.

Якось так склалося в моєму житті, що мені прийшлося доглядати за своєю власною свекрухою. Хоча Галина Олексіївна і має ще дочку в місці, але вона з’являлася дуже рідко до матері.

Марина приїжджає на великі свята, розпаковує сумки з нехитрими гостинцями. Сестра брата завжди привозить ковбасу, сир, оселедці та солодощі для мами, нічого приготовленого своїми руками, все з магазину, щоб лишній раз не переробитися. Вона чомусь викладає це все в її кімнаті своєї мами, щоб вона све бачила, перед нею, а не в холодильник. Я, чесно кажучи, не розумію для чого вона це робить? Адже потім я усе збираю і відношу на кухню. Марина показує мамі свої фото з щасливого та безтурботного життя, на яких вона весь час посміхається.

У ці дні Галина Олексіївна, ніби розцвітає, вона дуже рада бачити доньку, забуває про всі свої проблеми, що її хвилює. І що саме цікаво, я вже давно помітила, ніколи не жаліється Марині на своє життя, не говорить, що її все турбує, що не може спати ночами. Лише зазиває мене до своєї кімнати, щоб я зробила їм чай для приємної бесіди.

Поки вони радіють зустрічі, ми з чоловіком накриваємо стіл. На нього ставлю все, що готувала останні два дні.

Погостюючи день-два, Марина іде додому у місто. Мама з посмішкою її проводжає, дуже дякує, що знайшла час і її провідала.

Закривши двері, наступного разу Марина з’явиться на Різдво чи Великдень. А так, лише інколи їй телефонує.

Як тільки донька виходить за двері, рушаючи додому, у моєї свекрухи виникає безліч прохань до мене, вона швидко згадує, що недужа, просить сходити в аптеку, поміряти тиск, принести краплі.

Я жінка сільська, у нас не прийнято сваритися з ріднею, мене так мама вчила. Я мовчки виконую всі прохання свекрухи.

Живемо ми в селі в її хаті. Будинок у неї великий просторий, не старенька хатина. Але гарний ремонт ми зробили з чоловіком лише за свої кошти.

Але найбільше я маю образу на те, що останнім часом, після останнього візиту Марини, свекруха стала постійно говорити, що хату продасть, гроші розділить на трьох: на себе, мого чоловіка і доньку. Свої гроші вона віддасть доньці і поїде до неї в місто, Марина там доглядатиме матір. Я, звичайно не проти, це справедливо. Але чому вона тоді зараз цього не робить, адже вона вже стара, сама робити нічого не може. Ми доглядаємо її вже майже 8 років. І зараз вона до доньки не збирається, живе з нами, і все роблю їй я.

Вийде так, що свекруху все життя доглядатиму я, а перед тим, як її не стане, донька швиденько забере її до себе і у неї залишаться мамині гроші.

Як знайти справедливість я не знаю, я доглядаю чужу жінку, наче малу дитину вже багато років, але цього ніхто не цінує. Ні поваги, ні подяки за ці роки я не побачила зовсім.

В 35 років я розлучилася з своїм чоловіком. Ми з десятирічною донькою залишилися самі, допомоги не було ніякої. Два роки ми сяк-так протягнули, а потім я і наважилася їхати на заробітки в Італію. Багато моїх подруг вже там працювало, от і я поїхала до них.

Зараз я повернулася, мені 50 років, загалом я була на заробітках 13 років. Моя дочка, яка виросла за цей час, вважає мене поганою матір’ю! У неї купа претензій і образ…

Але ж я не залишила її напризволяще – я відвезла її до своєї мами в село. Своє дитинство і юність донька провела з люблячою бабусею, доброї душі людиною. Бабусю Юля дуже любила, але все одно вона вважає, що це нерівноцінна заміна.

На жаль, мами не стало в минулому році і я змушена була повернутися. Треба було і за маминим будинком доглядати, і з донькою трохи побути. Вона за цей час закінчила університет і влаштувалася на роботу. За гроші, зароблені в Італії, я купила їй велику трикімнатну квартиру в центрі міста.

Але донька мене не сприймає, ну просто ніяк… Каже, що я зрадила її, кинула напризволяще, тому я для неї не мама. Якби я не старалася, розтопити лід на душі у доньки мені не вдається.

– Ти мене кинула! – постійно заявляє вона мені.

– Я тебе не кидала! – намагаюся пояснити я доньці. – Час такий був… Я постійно була на зв’язку! Дзвонила вам з бабусею кілька разів на тиждень, з тобою розмовляла, ти не пам’ятаєш, чи що? Гроші вам висилала в міру можливості. Я працювала, щоб у вас все було! Я ж тобі квартиру купила!

Донька просто не жила в глибокій провінції і не розуміє, як мені тоді було одній, без чоловіка. Їй невтямки, що в нашому містечку не було чого ловити абсолютно. Роботи не було ніякої, взагалі, і я не від хорошого життя рвонула на чужину.

Я ж кожну зайву копійку їм відсилала. Працювала важко, доглядала літніх італійців, у них і жила, це дозволяло суттєво економити. Але зате я зуміла забезпечити доньку житлом, я не просто купила квартиру, я ще й її обставила. Тепер дах над головою у неї є. Правда, жити зі мною вона не хоче. То я зробила ремонт в будинку матері і тут і оселюся, що мені ще треба.

Не знаю, як знайти спільну мову з дорослою донькою. Вона зі мною майже не розмовляє, її позиція – ти мене кинула, ти мені не мати, я тобі нічим не зобов’язана! Її послухати, так гірше мене матері і не було в природі…

Я їй кажу – а я подивлюся, яка ти будеш мати! Що тобі твоя дитина скаже, коли виросте. А вона заявляє – я, каже, народжувати взагалі не збираюся! Планує жити для себе, без проблем і тягаря… Я ось думаю, може, це покоління таке: невдячні егоїсти, думають тільки про себе? Всі їм винні, все їм не так.

А нещодавно до мене почав заходити сусід, Василь давно вдівець, старший за мене на три роки, діти у нього теж дорослі. Пропонує мені зійтися і жити разом, але і тут моя донька проти. Каже, що якщо я погоджуся, вона взагалі відмовиться від мене. Ось що мені тепер робити…