На відміну від мене, моїй сестрі Ользі дуже пощастило з мамою чоловіка. У мене такі відносини з свекрухою, що словами не передати. Ми з чоловіком живемо разом з його батьками, бувають такі дні, що я навіть з своєї кімнати не виходжу – свекруха вдома без настрою.

А от своїй Олі я щиро заздрю. У неї чоловік – Олег. Свекруха Олі, тобто мама Олега, належить до тієї рідкісної категорії свекрух, які просто на вагу золота. Вона ніколи не лізла до них в їхнє життя, ніколи нічого не просила і не вимагала.

Ми обоє з села, поїхати вчитися в місто, там і заміж вийшли. Коли Олег привів Ольгу в будинок, то його мама зраділа. Відразу віддала їм найбільшу кімнату, мовляв, живіть і радійте.

Але поживши з ними якийсь час, вирішила переїхати жити на дачу. Дача у них хороша, з чоловіком будували, повноцінна для життя – з усіма зручностями. Там і світло, і газ, і вода, навіть інтернет є. Чоловіка давно не стало, ще коли Олег в школу ходив, і свекруха не поспішала заводити нового чоловіка. Хоча могла б собі це дозволити, вона ще цілком нічого і син уже виріс.

Ольга теж не нахабніла, вона хоч і живе в квартирі свекрухи, але не вважає себе господинею. Тому, коли вони захотіли робити ремонт, вона насамперед зателефонувала свекрусі, запитати дозволу:

– Мамо, можна нам трохи похазяйнувати?

– Діти, робіть що хочете, вам же жити.

І так було у всьому. Оля питала – свекруха завжди схвалювала. Не було такого, щоб відмовила в чомусь. Не те, що моя – ми зібралися всього-навсього шпалери в своїй кімнаті поміняти і диван новий купити, так мама чоловіка не дозволила, сказала, що ми марнотрати і будем хазяйнувати лише в своїй квартирі.

Кожні свої вихідні Ольга з чоловіком їздила до його мами на дачу і там допомагали. А коли Оля повідомила радісну новину, що чекає дитину, ось вже свекруха танцювала від радості. – Внучку хочу, – сказала вона. – Сина виростила, тепер дівчинку мені народіть.

У Олі з Олегом і справді народилася донька. Бабуся прямо помолодшала. Вона почала часто приїжджати, Олі допомагати. І з коляскою у дворі погуляє, і обід їм приготує.

А Оля і рада була. Ну, де ще таку свекруху знайдеш? Вони багато разів кликали її переїхати до них, але вона завжди відмовлялася. Не хочу, каже з вами жити, мені і тут не погано. А потім вони зрозуміли, в чому причина.

Якось Оля з Олегом приїхали в гості на дачу, а мама там сидить з сусідом. І очі горять, посвіжіла. Оля відразу зрозуміла – наша мама закохана. А що, має право, молода ще зовсім. Так і живуть, свекруха з сусідом на дачі, а Оля з чоловіком і донькою в місті.

Таку свекруху треба заслужити в Бога, для Олі вона наче рідна мама.

Про існування дитини у чоловіка я дізналася випадково – сестра гуляла з дітьми в міському парку і побачила там мого чоловіка в компанії сина, жінки і Тамари Володимирівни. Я зателефонувала чоловікові, він збpехав: – Люба, я у відрядженні, прости що не попередив, терміново викликали. Спочатку свекруха забpала у мене чоловіка, тепер вона хоче відібpати у мене і житло.

Почому нині вірність? А я Вам скажу – двісті тисяч. Саме стільки заплатила свекруха моєму чоловікові за дитину на стороні. Джерело

У нас немає дітей – я безплiдна. Чоловік знав про це і прийняв мене такою, як я є. Відсутність дітей не стало перешкодою щастя в нашому шлюбі. Ми працювали, каталися на лижах, ходили на концерти. Завели собаку, вихованням якої займалися.

Відсутність дітей для мене – дуже болюча тема. І кожен раз, при зустрічі зі свекрухою, вона не пропускала можливість наді мною познyщатися.

– Ну що, коли у мене вже онуки з’являться? Ой, прости, забула, що ніколи! – знyщалася з мене Тамара Володимирівна, мама мого чоловіка.

На своє житло ми збирали близько семи років, але накопиченої суми було недостатньо. Тоді свекруха дала нам гроші.

– Просто так, від чистого сеpця. Я хочу, щоб мій син був щасливий, – сказала Тамара Володимирівна і додала нам двісті тисяч на покупку квартири.

Мені в безкорисливість свекрухи не вірилося, я очікувала нальотів в наш будинок і контролю за всіма сферами нашого життя, але, на подив, Тамара Володимирівна просто забула про наше існування.

Все частіше чоловік став пропадати у своєї матері. А я проводила вечори вдвох з собакою.

Свої постійні відлучки чоловік пояснював, понаднормової роботою, що раптово звалилася на нього, або посиденьками з друзями. Я вірила, точніше – хотіла вірити, що він говорить правду, але в глибині душі знала – вся справа в іншій жінці.

Про існування дитини у чоловіка я дізналася випадково – сестра гуляла з дітьми в міському парку і побачила там мого чоловіка в компанії сина, жінки і Тамари Володимирівни.

Я зателефонувала чоловікові, він збpехав:

– Люба, я у відрядженні, прости що не попередив, терміново викликали.

Я зібралася, поїхала в парк, знайшла там щасливе сімейство, і дізналася там багато цікавого.

У той час, поки ми облаштовували наш побут в купленій квартирі і намагалися подружитися з сусідами, свекруха чекала нарoдження довгоочікуваного онука. Вона домовилася з сусідкою, з дитинства закоханою в мого чоловіка, і запропонувала чоловікові гpоші в обмін на внука. Чоловік, втомлений на всьому економити і оплачувати знімне житло, погодився.

– Я домоглася свого, у мого сина є дитина. – з видом переможниці зверхньо подивилася на мене свекруха.

В ту мить мій світ розпався на частини. Чоловік покликав мене поговорити. Переминаючись з ноги на ногу, він, ховаючи очі, повідомив мені:

– Я давно хотів тобі сказати. Прости мене. Я дуже люблю свого сина і не хочу, щоб він ріс без батька. Ти повинна мене зрозуміти. Я не буду претендувати на квартиру, нехай це буде хоч невеликою моральною компенсацією.

Він розвернувся і пішов до дитини, яка радісно бігла йому на зустріч.

Чоловік стримав слово – квартира йому була не потрібна. А ось Тамара Володимирівна пішла до сyду з папірцем про переказ грошей на рахунок продавця, і тепер ми з нею сyдимося.

Мало їй було позбaвити мене чоловіка, вона хоче відібрати у мене і житло. Ненaвиджу її.

– Ваш онук тільки що потрапив в серйозне ДТП. Він винен, – квапливо пояснював невідомий. – Розбита дорога іномарка, є жертви, а це від трьох до п’яти років позбавлення волі… Щоб допомогти онуку уникнути в’язниці, доведеться заплатити!

– Скільки потрібно?

– Двісті тисяч! – Рішуче сказали на тому кінці дроту. – Готуйте гроші, зараз до вас приїде наш чоловік! І про цей дзвінок нікому, а то онучок точно потрапить за ґрати!

– Але вдома таких грошей немає, – схлипнула Марія Іванівна. – Потрібно їхати в банк, а це на іншому кінці міста.

– Виходьте на вулицю, до дому під’їдуть на сріблому «жигулі» і відвезуть туди, куди потрібно. І пам’ятайте – нікому ні слова! Це в інтересах вашого онука.

Проїхавши півміста і зупинившись біля банку, водій притиснув палець до губ.

Марія Іванівна відповіла йому тим же. Вона повернулася через півгодини:

– Пін-код від картки забула, – важко зітхнула вона. – На дачу треба їхати. Він у мене там, в зошиті записаний…

Дачу, яка була в тридцяти кілометрах від міста, Марія Іванівна покинула з двома сумками картоплі і і сіткою цибулі.

– Вантаж в багажник і поїхали! – Сказала вона хлопцеві, що занудьгував.

– В банк? – Перепитав той.

– Додому, – кинула Марія Іванівна. – Не з картоплею ж в банк їхати ?! А по дорозі біля супермаркету зупини, треба хліба і молока купити…

Водій насупився, але промовчав. Сутеніло. Хлопець нервував, а Марія Іванівна була як ніколи спокійна.

– Чим сидіти склавши руки, допоміг би бабусі, – зауважила вона, виходячи з машини. І шахрай покірно поплентався за нею на п’ятий поверх. А там його вже чекали співробітники поліції.

– А як же онук ?! – Розгубився затриманий.

– Немає в мене ніякого онука, – спокійно відповіла жінка. – Як, втім, не було і ніякого ДТП з людськими жертвами. Я вас відразу розкусила!

– Навіщо тоді було в банк їздити?

– Щоб за квартиру і телефон заплатити.

– А на дачу?

– Щоб картоплю і цибулю додому перевезти, – пояснила Марія Іванівна. – Йди, йди! Я тобі не бабуся з кішкою, а майор поліції у відставці!