В українських школах готуються до серйозних змін у викладанні історії.

Міністерство освіти і науки ухвалило рішення реформувати історичну освіту, запропонувавши новий підхід — об’єднання предметів «Історія України» та «Всесвітня історія» в єдиний курс.

Цей крок має зробити вивчення історії більш цілісним та сучасним,- повідомляє Прикарпаття online з посиланням на znaj.ua

Згідно з новою концепцією, школярам буде запропоновано вивчати історію під однією назвою, варіанти якої наразі обговорюються:

«Історія»,
«Історія: Україна і світ» або
«Історія України та світу».
Вибір назви — лише перший крок у великій освітній реформі, яка передбачає не лише об’єднання предметів, але й оновлення їх змісту.

Цей об’єднаний курс буде організовано за циклами, які відображатимуть різні етапи навчання: від ознайомлювального циклу у початковій школі до профільного у старших класах. Особливу увагу буде приділено інтеграції громадянознавчих тем безпосередньо в історичний матеріал, що допоможе учням краще розуміти зв’язок між минулим і сучасністю.

Крім базового курсу історії, планується запровадження додаткових спеціалізованих курсів, таких як історична географія, локальна та регіональна історія, інтелектуальна історія та інші. Це дасть змогу учням отримати глибші знання в обраних галузях, підвищуючи їхню історичну компетентність через міждисциплінарний підхід.

Автори реформи вірять, що такий підхід до викладання історії допоможе учням краще орієнтуватися в історичних подіях, розуміти їхні причини та наслідки, а також формувати власну думку щодо подій минулого.

Повідомлення викликало бурхливу реакцію у коментарях:

Vika Zhuravlova – Gabich

Та скасуйте вже і школи, хай відразу працювати йдуть – ми до цього йдемо.

Вікторія Кравчук

Натомість будуть, Уроки щастя”…Тупе зростаюче покоління…тупими людьми легше керувати….

Елена Борисенко

Шкільний предмет Всесвітня історія давно потребує реформування. А ось Історію України не чіпайте! Треба добавити навчальних годин на історію України. Тоді і вчителі відчують нові можливості у формуванні знань.

Татьяна Адамова

25 років працюю в школі: жодної реформи, жодної програми не було доведено до завершення!

Natalia Gavrish

От навіщо нести таку «пургу» і дратувати і так вже знервований народ?! Просто об’єднають історію України і всесвітню історію в один предмет, що є логічно, на відміну від інших нововведень МОН.

Yana Leonidovna Fomina

знов велика кількість вчителів підуть зі школи і виїдуть за кордон

Lilia Demydiuk

Практика сумісного викладання історії світу та конкретної країни є у всіх європейських школах, бо саме так діти можуть побачити взаємозв’язок подій між країнами.

Школярам замінять Історію України та Всесвітню історію на загальну дисципліну
Українські школярі більше не вивчатимуть предмети “Історія України” та “Всесвітня історія” – замість них у школах запровадять об’єднану дисципліну, з концептуальними засадами якої вже визначились у Міносвіти, пише Освіта.UA.

Так, у Міносвіти пропонують кілька варіантів назви об’єднаного курсу для школярів: “Історія”, “Історія: Україна та світ” або “Історія України та світу”. Концепція, з якою визначилися у відомстві, визначає мету, завдання та зміст історичної освіти, а також організацію та структуру дисципліни у школах України.

Так, новий предмет буде поділений на цикли і складатися з:

ознайомлювального та фрагментарного курсу у початковій ланці;
пропедевтичного сюжетного та проблемно-тематичного курсу – у базовій школі;
профільно-адаптаційного та профільного курсу – у старшій школі.
Крім цього, новий предмет включатиме громадянознавчу тематику, що викладається через історичний матеріал.

Також у школах пропонують запровадити історичні курси для профільної середньої освіти. Сюди входить історична географія, локальна/регіональна історія, інтелектуальна історія, історія культури, історія етнічних та релігійних громад, історія та досвід виживання/протистояння тоталітарним режимам, Імперіям під час воєн тощо.

Також не виключається впровадження спецкурсів з історії наукових відкриттів, технічних винаходів, фінансів та економіки, збереження навколишнього середовища.

Автори нової концепції вивчення історії у школах упевнені, що структурні елементи предметної історичної компетентності (хронологічна, просторова, інформаційна, логічна, аксіологічна) мають формуватися шляхом внутрішньогалузевої та міжгалузевої інтеграції.

Про історію його життя та загибель розповіли у командуванні Повітряних сил.

Дитинство та перші дні повномасштабної війни
Владислав – родом із Луганщини. Коли йому було шість років, бандити убили усю його сім’ю. Він отримав поранення та залишився живим.

“У свої 28 він зустрів велику війну. Його намагались вбити ледь не щодня! Харківщина, Київщина, Донеччина, Луганщина, ворожі винищувачі та ППО! Чоловіка рятували професіоналізм, стресостійкість та жага перемоги! Рашисти були переконані, що – “Авіації в Україні вже не існує!” Але глибоко помилялись. Влад впевнено випалював окупантів та їх техніку!”, – йдетсья у дописі.

У ПС розповіли, що Влад був одним із найкращих українських льотчиків-штурмовиків. Він – повний кавалер орденів “Богдана Хмельницького” та “За мужність”.

День загибелі українського пілота
“Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди… Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин. Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш… Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ”, – пригадує Герой України, підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава.

Лазаренко розповів, що він стежив за парою українських штурмовиків на пункті управління і побачив винищувач противника.

“Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі. Я переконаний: це була помста, адже напередодні ми конкретно насипали рашистам”, – сказав побратим Влада.

“Він так горів небом!”: спогади батька
Після того, як сім’ю Влада вбили, Юрій Покусай оформив опіку над ним і став для нього як рідний батьк.

“Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть запитання не стояло – тільки ХНУПС. Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти”, – ділиться спогадами Юрій.

Від початку широкомасштабного вторгнення батько та син “працювали” поруч. Влад – у бойовому штурмовику, Юрій – із цивільним повітряним патрулем.

“Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… “Па, ти там всі ракети зібрав?” – жартома запитував син, а я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив син”, – говорить Юрій.

“Я бачив у ньому майбутнього командира” – командир Лазаренко
Владислав мав позивний “MAGIC”. Йому дали цей позивний за віртуозний стиль пілотування.

“Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок, якщо я загину. Він прикривав мене – і не лише в небі, завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді, я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Так би мовити “політ честі”… Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16”, – розповідає Ростислав Лазаренко.

У Героя залишились дружина та маленька донечка
У Влада залишились дружина та маленька донечка Міра. Командир Влада обіцяє завжди підтримуватиме їх. Лазеренко розповів, що вони із Владом домовилися, що коли хтось із них загине, то інший буде дбати про його родину.

“Влад дуже любив своїх дівчат, півтора року від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати”, – каже Ростислав Лазаренко.

Владиславу Рикову присвоєно військове звання “полковник” (посмертно), поховали пілота на Алеї Слави у Вінниці, у “місті, в якому він ніколи не жив, та саме тут мріяв оселитись із родиною після перемоги”.

«Жити залишалось 17 хвилин»: як загинув один з найкращих пілотів України

Молодий український блогер із Києва Олександр Нотевський поділився дуже тривожною історією, яка розповідає, як деякі громадяни ставляться до пам’яті героїв.

Деякі люди забувають, що практично в кожній родині хтось воює на фронті, а ті, хто “живе у своєму світі”; – не хочуть знати, чи просто не можуть зрозуміти, яке це горе, коли гине член сім’ї, ще й під час бойових завдань.

Так блогер Олександр Нотевський на сторінці у Х (колишній Twitter) розповів історію, як мати загиблого героя образила продавчиня із Instagram.

“Ситуація: подруга влітку втратила брата на війні. Її мама замовила плед в інсті. Надіслали не той товар. Посварилися. Але це херня. Далі власниця дзвонить мамі і каже “Нехай ваша дочка здохне так само, як син”. Докладніша історія на скрінах. Шакалій експрес вітається, – пише Олександр.

Також Олександр Нотевський опублікував скріншоти, в яких можна побачити, що саме заявила та сама продавщиця матері загиблого воїна.

Також сестра героя опублікувала дані продавчині як підприємця та просить їх запам’ятати, на випадок, якщо щось із нею трапиться.

У Британії данському графстві Саффолк археологи виявили 1400-річні залишки споруди під час розкопок некрополя Саттон-Ху.

Споруда могла бути язичницьким храмом або іншим культовим об’єктом, повідомляє Live Science.

У повідомленні вказується, що люди зайняли цю територію в VII столітті. Після виявлення некрополя у 1939 році археологи встигли знайти тут 18 курганів та англосаксонський корабель.

Археологи разом з 200 добровольцями розкопали фундамент потенційного храму та ще двох сусідніх дерев’яних будівель. Загальна площа комплексу становить 15 гектарів.

Вчені зауважили, що знайдені споруди могли належати родині короля Редвальда, який змінив віру з язичництва на християнство, але зберіг язичницький храм.

Біля споруд також було знайдено 1,5-кілометровий рів та ознаки поселення, поза якого становила близько 50 гектарів. Під час розкопок там було знайдено форму з обпаленої глини, яка використовувалася для відливання кінської збруї та утилізації відходів. Це свідчить про розвиток металообробки у VII столітті.

Світлана Тленюк розповіла Суспільному свою історію.

“То неймовірне щастя, бо в тобі б’ються сердечка твого коханого. Я з нетерпінням чекаю, коли візьму їх на ручки, зможу поцілувати, обняти. Це мене тримає”.

Звістку про те, що скоро стане батьком, її чоловік так і не почув. Світлана каже, про те, що вагітна дізналася на третій день після його похорону.

“Мені дуже шкода, що чоловік так і не дізнався про вагітність. Він з першого дня хотів дітей, але в нас не виходило. Коли він прийшов у відпустку, я йому запропонувала екстракорпоральне запліднення. Виявилось, що в одній з клінік Тернополя для військових діє безкоштовна програма”.

Світлана та Богдан Тленюк. Фото: Світлана Тленюк

Пара прожила разом два з половиною роки. Увесь цей час мріяли про спільну дитину. Для них обох це був другий шлюб. Від першого у Світлани двоє синів. У липні минулого року старший син Назар загинув на війні. Молодшому, Олексієві, зараз 15.

Олексій біля фото загиблого брата. Фото: Світлана Тленюк

Богдан Тленюк у мирному житті працював водієм. Брав участь в Антитерористичній операції. Коли почалася повномасштабна війна з Росією — добровольцем пішов на фронт. Служив на Донеччині.

“Він був патріот у мене. Як тільки почалось вторгнення, він відразу кинувся до військкомату. Кілька днів штурмом намагався добитися, щоб не просто йти в якусь бригаду ремонтників, бо хотів тільки на фронт. Так він потрапив до саперів і став сапером-гранатометником. Постійно воював на тому напрямку, біля Бахмута та Авдіївки”.

Богдан Тленюк. Фото: Світлана Тленюк

Світлана розповідає, щоразу, перед виходом на бойове завдання, чоловік телефонував. Востаннє його голос почула 4 липня.

“Він міг на 2-3 дні пропадати, і тоді серед ночі дзвонити. Я постійно чекала від нього дзвінка. Цього разу він попередив мене, що йде на бойове завдання, я чекала, але, на жаль …”.

Як загинув Богдан, жінка дізналася від його бойових побратимів.

“Хлопці відбили дуже велику територію на авдіївському напрямку і коли поверталися назад, вони підбирали всіх поранених. Тоді почався обстріл з дрона і йому попало прямо в спину. Того пораненого хлопця, якого він виводив звідти, відкинуло на 15 метрів, а Богдана одразу на смерть. Обручку я постійно ношу з собою, як часточку його серця коло себе”.

В пам’ять про коханого, Світлана вишила бісером картини. На одній з них — вони обоє після одруження.

Картина з бісеру вишита Світланою. Фото: Світлана Тленюк

У будинку в селі Стриївка на Збаражчині, де народився Богдан, разом з їхніми батьками облаштувала куточок пам’яті.

“Чекаємо на народження моїх крихіток. Такий скарб. Без Богдана важко, але я збережу цей скарб для нього”.

У Польщі до лікарні в Кротошині звернулась 19-річна дівчина, яка заявила, що знайшла у лісі немовля.

Про це пише польське видання wprost.pl

19-річна дівчина принесла до лікарні немовля та пояснила, що знайшла дитину посеред лісу. Інцидент підтвердив прокурор Мацей Мелер з Окружної прокуратури в Каліші.

Того ж дня лікарі з’ясували, що дитина народилася нещодавно. Немовля було здоровим і потрапило до неонатального відділення. 19-річна жінка швидко зізналася, що вона є його матір’ю. Це підтвердили і подальші експертизи.

“На даний момент ми з’ясовуємо всі обставини справи, поки що у нас мало інформації, слідчі дії тривають”, – сказав прокурор Мацей Мелер.

Як з’ясувалося, 19-річну дівчину вигнали з дому. Молода жінка народила в полі на околиці Кротошина. У неї не було телефону, щоб викликати швидку допомогу. Вона загорнула дитину в ковдри, які взяла з собою. Однак через низьку температуру вона вирішила вийти на дорогу і попросити про допомогу. Автомобіліст підібрав дівчину та відвіз її до місцевої лікарні.

Це не перша дитина підлітка. Вона народила сина два роки тому і має на нього обмежені батьківські права. Коли вона завагітніла вдруге, сім’я вигнала її з дому. Вона жила у друзів, але перед самими пологами залишилася без даху над головою.

Дівчина не хоче відмовлятися від доньки. За допомогою поліції її записали до Спеціалізованого центру допомоги в Здунах. Вона поїде туди, як тільки її випишуть з лікарні в Кротошині.

Не молися за мене більше!

Аня увірвалася в кімнату матері і з порога закричала:

– Мамо, прошу тебе, не молись за мене більше!

– У чому річ? – злякалася мати.

– Сьогодні п’ятниця – буде дискотека, ми з Ірою ідемо. І у неї хлопець з кримінального середовища.

Напевне, біси відчули мамине бажання помолитися про дочку і намагаються позбавити дівчинку цієї єдиної, але найміцнішої охорони!

І Аня пояснила:

– З хімії двійку схопила. Спочатку думала, що випадково. А потім дійшло! Поки ти вдома, то у мене все добре, а як у церкву сходиш, то відразу починається! З усім класом розсварилася. Подруги Дениса відбивають.

Аня допитливо подивилася на матір:

– Позавчора в церкву ходила?

– Ходила!

– Я двійку отримала. Олена на Дениса вішається. Ще одна твоя молитва – і я своїми руками твою Біблію порву!

– Доню, так як же так можна? – заплакала мати.

Дочка вибігла з кімнати.

– Куди ти?

– На дискотеку. Дениса у мене відіб’ють!

– Може, це на краще?

– Ні!

Залишившись одна, мати похитала головою.

«Може не потрібно за неї так молитися, раз у неї через це все життя шкереберть, – подумала раптом вона і тут же накинулася на себе: – Хоча хіба це можна назвати життям? А який жах, якщо її не зупинити, почнеться потім?..»

Мати встала на коліна почала молитися за дочку.

«Пішла! – з гіркотою зрозуміла мати. – Мабуть, ніяка молитва вже не допоможе…»

Але увійшовши в сусідню кімнату несподівано побачила, що донька досі лежить на дивані бліда, з рушником на голові.

– Захворіла? – заметушилася вона.

– Голова розколюється… – насилу вимовила Аня.

Голос у неї був безпорадний, слабкий…

Вона принесла таблетки від головного болю. Аня покірно випила їх. Вона підвелася, щоб піти на дискотеку, але зі стогоном опустила голову на подушку.

– Ні, – прошепотіла вона. – Нехай там буде, що буде, а я не можу…

Зранку усе змінилося

Але на ранок від хвороби не залишилося і сліду. Бадьора Аня навіть сама запропонувала сходити в магазин по хліб, чого давно вже не було.

Пішла. І майже відразу повернулася додому бліда, як крейда.

Побачивши її, мати сплеснула руками:

– Аню, що з тобою? Знову голова? На тобі лиця немає!

– Зі мною нічого! А от у І дійсно лиця нема!

– Як це? – не зрозуміла мати.

– Іра принесла на дискотеку соляну кислоту і хлюпнула на Олену. Денис почав бити цю божевільну. Почалася бійка. Не тільки кулаки – биті пляшки і ножі в хід пішли. Уявляєш, що було б зі мною, якби я теж була там? Точно – не під кислоту, так під ніж би потрапила.

Слава Тобі, Господи! – тільки й змогла прошепотіти мати.

Почувши це, Аня уважно подивилася на неї і запитала:

– Зізнавайся, це твоя робота?

– Ні!

– Та не хвилюйся, – схлипнула Аня. – Не порву Біблію.

– Це Господь уберіг тебе від біди. А я тільки помолилася…

Аня встала, нахилилась до матері і поцілувала її в щоку.

– Прости мене! І, будь ласка, молися за мене! – попросила вона.

І, подумавши, додала:

– Частіше…

Відразу стало зрозуміло, що це коханка. Яна тихо за стіною слухала, як її чоловік зізнавався у своїх почуттях чу жій жінці. Було не лише бо ляче, а й прикро. А потім чоловік почав говорити, що ті rроші, які вони з Яною наkопичують, він забере, і вони разом із kоханкою поїдуть кудись далеко-далеко відпочивати. Яна не стала влаштовувати сkандалу. Адже у неї в голові дозрів ідеальний план nомсти.

Яна з чоловіком відкладали велику суму rрошей прямо у сейф. Вони хотіли kупити велику дачу – як казав Яні чоловік. Насправді він для іншого туди rроші сkладав. Але й Яна чимало вкладалася.Яна сказала чоловікові, що на кілька днів поїде до мами. Вона забрала всі rроші з се йфа. Радісний чоловік відразу покликав до себе в квартиру kоханку. Вони проводили час, а потім чоловік схаменувся і зрозумів, що rрошей у се йфі немає.Він відразу став звинувачувати у всьому kоханку, адже вона чудово знала про за ощадження.

Вони сильно посв арилися, у цей момент у квартиру прийшла Яна.Вона побачила все на власні очі. Чоловік kинувся до її ніг просити пробачення. К0ханка швидко вибігла з квартири. Чоловік почав розповідати, що kоханка вкрала всі rроші. Яна ж сказала, що подасть на роз лучення.Так і вийшло, що в результаті чоловік Яни залишився без kоханки (яка не брала rроші, адже її підставила Яна), і без дружини, і без rрошей.А щаслива Яна сама поїхала відпочивати та витрачати чесно зароблені rроші.

22-річний Олександр Рицький мріяв грати у військовому оркестрі, а став взірцевим штурмовиком. Минулого місяця він розповідав ТСН, як разом з побратимами звільняє нашу землю від ворога. Нещодавно герой загинув під час артилерійського обстрілу під Бахмутом. Останнім бажанням воїна з позивним “Музикант” було, щоб на прощанні з ним грала його улюблена пісня. І родичі виконали його.

Про це йдеться в сюжеті ТСН.

Друзі згадують Олександра, як завжди позитивного парубка, завжди з усмішкою в яскраво-блакитних очах, але щедрого на міцні слова для ворога.

“Не знаєш, що тебе чека в тому кущі чи під тим деревом…. Як кажуть чи розтяжка чи який під*р”, – говорив Олександр в інтерв’ю минулого місяця, розповідаючи, як метр за метром штурмовики очищають українську землю від окупантів.

Його побратими кажуть, що в просуваннях на Бахмутському напрямку є велика заслуга Олександра.

“Мінометний снаряд попав прямо в будинок. В край будинку, в дах, де він сидів”, – розповідає про загибель товариша боєць ЗСУ на ім’я Василь.

Сашка у його рідних Бистричах знали ледь не всі. Під час останнього приїзду додому він дякував односельцям за збір на його авто.

“Він був дуже такою позитивною, спокійною, гарною дитиною”, – пригадує свого учня заступниця директора Бистрицького ліцею Лариса Боровець.

Ще навчаючись у школі, він обожнював музику. Тож після 9 класу пішов у музичне училище. Вчителі гадали, що повернеться до школи, в оркестр. Але натомість 19-річний Олександр підписав контракт із ЗСУ.

“Там дуже така смішна історія була: він мав попасти в оркестр, а попав у штурмову роту”, – пригадував його товариш Василь.

З позивним “Музикант” Олександр Рицький став взірцевим командиром.

“Зібрати людей, підготувати людей, довести їм завдання та повести у бій – він з цим усім справлявся, люди тягнулися, йшли за ним”, – пригадував боєць ЗСУ на ім’я Віталій.

За його словами, Сашко вірив, що скоро буде перемога, вірив в український народ. І жодного дня, кажуть побратими, не минало без його жартів і насмішок з російської пропаганди.

Сестра Олександра Віта Луцик каже, що він завжди був на позитиві, його неможливо було побачити сумним.

Рідним він ніколи не розповідав про війну і не згадував про високі нагороди, які отримував — “За мужність” та “За взірцевість у військовій службі””.

Загибель Олександра – це надважка втрата для усієї 80-ї бригади, каже його командир. “Він був справжній воїн, справжній патріот своєї країни, справжній друг. Він завжди був першим і назавжди з нами”, – говорить він.

Побратими кажуть, що уже поставили собі завдання — прикладати надлюдські зусилля, щоб помститися за смерть Олександра.

На прощанні з “Музикантом” грав духовий оркестр. І звучала його улюблена пісня – “Мене вже немає” гурту “Тартак”, яку Сашко просив увімкнути, якщо загине.

Андрій Селюх втратив маму весною 2022 року через російську агресію, він понад рік лікувався за кордоном і лише зараз повернувся до рідного Чернігова. У березні 2022 дорогою з-під окупації, авто, в якому він був, підірвалося на міні. Із шести людей у салоні – троє загинули. Серед них і мама хлопця. 17-річний Андрій отримав тяжкі травми.

Як нині живе хлопець, йдеться у сюжеті ТСН.

“ЇЇ троянди, воно вже не приносить мені насолоди. От раніше ми сюди їздили із таким настроєм – от би скоріше відпрацювати робочу неділю”, – розповідає Анатолій, батько юнака.

Усе, що квітне на обійсті, посаджене руками дружини Юлії. Цей будинок мав стати місцем їхньої щасливої старості. Натомість – тепер тут усюди сліди війни.

“Цю сливу ми також садили. Основний ствол зрубали осколки. Усе те відросте, насадимо нових дерев, не буде людей, яких ми втратили. Це, на жаль, назавжди”, – каже Анатолій.

Коли у Чернігові почали лунати перші вибухи, Анатолій вивіз дружину разом із сином та племінником до села Іванівка, за півтора десятка кілометрів від Чернігова. А сам приєднався до тероборони – захищав Чернігів. Та менш ніж за 10 днів на їхнє подвір’я прилетів снаряд, а російські окупанти вже були під вікнами.

Саме тоді, після удару окупантів, зв’язок з дружиною та сином обірвався. Лише згодом Анатолій дізнався, що росіяни розбили їхні телефони, а рідних обшукали й вигнали до сусідів. Це буде тим, що вже наступного ранку підштовхне їх на спробу втечі з-під окупації назад до Чернігова. Однак спроба завершилася трагедією.

“За нами приїхав знайомий тата. Він домовився, щоб вивезти жінку й дітей, мене, маму і мого брата. Йому дозволили, вони просто знали, що дорога замінована”, – розповів Андрій.

Анатолій також пригадав, як йому зателефонував невідомий номер і запитав: ви, по професії назвав, адвокат? Кажу: так, я. Він каже: я там щойно вашого сина перевозив із лікарні №2 до обласної – він підірвався на міні.

В авто тоді було шестеро людей. Водій – Володимир Палуба, його дружина Вікторія, а також мама Андрія – Юлія Селюх загинули. У жінки було 90% опіків тіла.

“Я сам рано втратив матір, тому мені Юля була всім зразу: і матір’ю, і дружиною, сестрою, якої в мене, на жаль, немає”, – каже чоловік.

Пережити цю втрату Анатолій не може досі. Але тоді мусив триматися. Треба було рятувати сина. В Андрія була відкрита черепно-мозкова травма, переломи обох ніг і контузія. Його під постійними обстрілами без води, світла й тепла спершу рятували чернігівські лікарі.

Потім були у Львові, в Охматдиті, потім поїхали до Швеції, а звідти – до Бельгії.

“Я вже у Бельгії, можна сказати, став на ноги. Повноцінно без милиць і іншого”, – каже Андрій.

Анатолій також пригадав, як йому зателефонував невідомий номер і запитав: ви, по професії назвав, адвокат? Кажу: так, я. Він каже: я там щойно вашого сина перевозив із лікарні №2 до обласної – він підірвався на міні.

В авто тоді було шестеро людей. Водій – Володимир Палуба, його дружина Вікторія, а також мама Андрія – Юлія Селюх загинули. У жінки було 90% опіків тіла.

“Я сам рано втратив матір, тому мені Юля була всім зразу: і матір’ю, і дружиною, сестрою, якої в мене, на жаль, немає”, – каже чоловік.

Пережити цю втрату Анатолій не може досі. Але тоді мусив триматися. Треба було рятувати сина. В Андрія була відкрита черепно-мозкова травма, переломи обох ніг і контузія. Його під постійними обстрілами без води, світла й тепла спершу рятували чернігівські лікарі.

Потім були у Львові, в Охматдиті, потім поїхали до Швеції, а звідти – до Бельгії.

“Я вже у Бельгії, можна сказати, став на ноги. Повноцінно без милиць і іншого”, – каже Андрій.

У Бельгії йому допомогала сестра, яка змогла виїхати з села ще до окупації. Дотепер хлопець лікувався там.

Андрій цьогоріч закінчив школу й зараз готується до вступу до навчального закладу.. Хлопець займається музикою і навіть має свій гурт.

“Ми готуємось до концерту у Львові – будемо презентувати наш перший альбом”, – каже Андрій.

Разом із батьком вони час від часу приїжджають до Іванівки. У місце найтепліших і водночас найтрагічніших спогадів. Доглянути квіти, викосити бур’ян. І помріяти про те, як колись вони родиною знову зберуться на цьому обійсті. Із тими, хто вижив. У пам’ять про тих, загинув.

“Ще наша доня з онучкою там десь. Ми за ними сумуємо. Вітання, донечко, і тобі Соню, маленька моя”, – звернувся до рідних Анатолій.

Жінка розповіла, як закохалася в брата свого покійного чоловіка.

Не минуло й року після того, як чоловік Кейтлін Нортон, Аарон Сміт, помер від передозування наркотиками, перш ніж вона почала роман із його старшим братом Рорі.

“Я не очікувала, що його голос так сильно нагадає мені Аарона”, – сказала Truly 30-річна вдова з Нью-Гемпшира. “Це була така втіха”.

Наразі вони прожили разом понад 7 років і виховують чотирьох дітей.

Зрештою Нортон звернулася за реабілітацією, щоб позбутися залежності, а Аарон відмовився. Дійшло до того, що вона припинила відповідати на його дзвінки. За тиждень до виходу з лікарні вона дізналася, що він помер від передозування у віці 22 років.

Жінка почала звертатися до його старшого брата Рорі за втіхою, і він відвідував її разом із сином Нортон Камденом.

“Ось так ми почали зближуватися”, – сказала вона.

Рорі зізнався, що спочатку вони “не наважувалися” поділитися своєю любов’ю з членами сім’ї — Джесс, мама Аарона та Рорі, сказала, що спочатку подумала, що це “дивно”.

“Моєю першою думкою було: “Як би почувався Аарон?”. Я знав, що нам це зовсім не сподобається. Він не був би щасливий”, – сказав Рорі.

Лише після розмови Рорі з його матір’ю вона вирішила змиритися.

Проте, за словами Нортон, багато онлайн-користувачів поквапилися виступити з критикою. Зокрема, з Рорі глузували як з “дядька-тата” дітей.

“Щось погане сталося з нею, щось погане сталося зі мною – і в основному ми знайшли втіху одне в одному”, – сказав Рорі. “Негатив нічого з нами не робить… Я думаю, ми добре підходимо одне одному”.

Під час бою воїн отримав контузію, наразі він у безпеці. Історію дивовижного порятунку захисника розповіли у мережі.

Є неймовірна новина! Один із хлопців, який зник безвісти під час штурмових дій, якого ми, на жаль, “поховали”, щойно вийшов на наші позиції пішки, живий! Він повзком вибирався 8 днів! Це просто чудо, я таке бачив тільки у фільмах! Щоб ви розуміли, яке це диво – за весь час повномасштабної війни це перший випадок у бригаді,
– йдеться у повідомленні.

Даних про те, яка саме бригада, напрямок, а також імені воїна – не називають. Зазначають, що побратими вже втратили надію на те, що зниклий боєць міг вижити.

Джерело:

МОН

Так, для громадського обговорення пропонують проєкт Концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної середньої освіти.

МОН запрошує до обговорення реформування історії у школах
Зауваження та пропозиції до зазначеного проєкту можна подавати у довільній формі до 24 червня 2023 року на електронну адресу: vladomila@ukr.net, r_yevtushenko@mon.gov.ua.

Контактна особа для надання консультацій – Раїса Євтушенко.

Результати обговорення розмістять на вебсайті Міносвіти протягом 29 червня – 1 липня 2023 року.

МОН планує реформувати історію у школах
Міністерство освіти і науки України пів року тому заявило, що має намір реформувати предмет історії у школі.
У МОН створили відповідну робочу групу. До її складу входять фахівці міністерства, освітяни, науковці та історики.
Проєкт документа мали подати на розгляд директорату дошкільної, шкільної, позашкільної та інклюзивної освіти МОН не пізніше 1 червня 2023 року.

Керівництво МОН розгляне відповідну концепцію реформування історичної освіти у школах до 1 липня 2023 року.

Цими вихідними головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний оприлюднив потужне відео з натяком на контрнаступ українських військових. Задача Молитви за визволення України була наступною — щоб після цього промо люди встали і захотіли ще з більшим бажанням знищувати ворога.

Про це в ефірі “Сніданку з 1+1” розповів командир 7-ї роти 3-го батальйону “Свобода”, боєць з позивним “Артист”, а за професією актор театру та кіно, Володимир Ращук.

Саме він декламує Молитву.

Боєць розповів про історію створення видовищного відеоролику: “Ми займалися підготовкою батальйону. Мені подзвонили і сказали, що є така ідея. Оскільки наш батальйон кожен ранок на шикуванні читає Молитву націоналіста, то задача була наступна — щоб після цього промо люди встали і захотіли ще з більшим бажанням знищувати окупанта і терориста”.

Оскільки зараз відбуваються обстріли по Києву і по всій Україні, то це бажання і так у всіх шалене, зазначив Володимир Ращук. “Це дасть трохи мотивації всім не забувати, що у нас продовжується війна і визвольні змагання. Ми мусимо це робити”, — додав він.

Військовий поділився, що Молитва дуже потужно відгукнулася в його серці: “Автори взяли цю чудову молитву і запросили мене від Генштабу, щоб я взяв участь. Для мене це велика честь, тому що все те, про що в ній йде мова, чіпляє моє серце. Все це дуже потужно відгукується. Те, що ми робимо наразі на фронті щодня, тільки є підтвердженням того, що ми міцні, потужні, і не дивлячись на всі важкі бої і втрати, ми все одно маємо перемогти цю наволоч”.

Володимир Ращук зауважив, що участь у створенні відеоролику для нього — це повернення до професії, про що він мріє щодня: “Для мене це була велика честь — по-перше, побачити оператора-постановника Сергія Михальчука, з яким ми багато знімали до війни. Зараз він також в лавах захисників. Також, звісно, це повернення до професії. Я про це мріяв щодня”.

Це дає більше наснаги для того, щоб поскоріше все це закінчити і повернутися до своєї улюбленої професії, розповів боєць: “Але, перш за все, наразі моя ДНК трохи змінилася і вона все ж таки ближча до воїна. У мене немає стільки почуттів з одного боку, а з іншого — вони настільки накопичилися у великому еквіваленті, що дуже хочеться ділитися у культурному просторі з людьми тим болем, який пережив”.

Він продовжив: “З одного боку — це певне заземлення, а з іншого я розумію, що таке вести за собою і що таке мотивувати людей. Кожен день працюємо з людьми, з підрозділами, з солдатами, в яких закінчується мотивація. Я не очікував, що буде такий резонанс цього відео, але дуже багато людей, зокрема моїх побратимів написали, що навіть бачили, що наші хакери зламали систему і в РПЦ виставили це відео. Мені здається, мета досягнута”.

Актори — емпатичні люди, тому Володимир Ращук розповів, що постійно вчиться себе опановувати: “Бо всі люди різні і до військової справи не мали ніякого відношення. Тому моя емоційність ще жодного разу мені не завадила, адже саме через це я можу більш точно і конкретно достукатися до людини, донести свою думку. Тому мені здається, що професія наразі мені допомагає”.

Боєць зауважив, що намагається тримати себе в руках і в екстремальних ситуаціях всі емоції зникають: “Залишається тільки одне — холодна голова, холодний план, холодний розрахунок і те, що ми маємо робити. Бо задач наразі дуже багато, їх треба виконувати. Тож хто як не ми”.

Нагадаємо, український актор театру та кіно Володимир Ращук із початком повномасштабної війни став одним із захисників України.

Він – боєць батальйону “Свобода”. Разом із побратимами воював на Луганщині. Зокрема, артист боровся з окупантами у Рубіжному та Сєвєродонецьку.

Про неймовірний шлях українського актора дивіться в проєкті “Непереможні” в ефірі “1+1” в рамках загальнонаціонального телемарафону “Єдині новини”.

Історію українского захисника Ярослава розповіли журналісти “Т1новини”.

За словами журналістів, першою забила на сполох жителька багатоквартирного будинку на вулиці Коллонтая. Адже саме під її вікнами днями “поселися” невідомий чоловік.

Поспілкувавшись із безхатьком жінка дізналась, що він колись воював, а зараз має серйозні рани на тілі.

Як з’ясували журналісти, яких жінка покликала допомогти вирішити ситуацію, Ярославу 30 років. Він родом з Бучача. Воював в зоні АТО. У Тернополі Ярослав з середини квітня. За його словами, на нього напали на залізничному вокзалі. З тих пір заліковує рани.

“Можливо, події, які Ярослав пережив на фронті, вплинули на те, як він зараз сприймає світ. Про родину чоловік розповідає не охоче. Навіть починав плакати, згадуючи їх”, – йдеться у сюжеті.

Чоловікові допомогли знайти прихисток і розшукали його матір.

Деталі у сюжеті “Т1новини”:

Про це Суспільному розповіла мати бійця Дарія Копачівська.

За її словами, зараз вона та її чоловік майже щогодини розмовляють з сином по телефону.

“Мамо, я живий. Мамо я живий”, – це його перші слова, коли він до мене зателефонував”.

Дарія Копачівська. Суспільне Тернопіль

Тарас Копачівський потрапив у полон після виходу з “Азовсталі”. Потім росіяни утримували його в Оленівці, звідти й востаннє вийшов на зв’язок з рідними – 9 червня минулого року. Про це розповів батько бійця Володимир Копачівський. Через кілька днів принесли звістку із військкомату – безвісти зниклий.

“Були припущення, що він у Новоазовську в колонії, то в Горлівці, то на Крим вивезли. Аж потім чоловік на прізвище Підвисоцький, він сидів у Свердловську Луганської області в 38 СІЗО, коли вийшов, обдзвонив хлопців. Показував їм фотографії і так розшукав та дізнався, що Тарас у Свердловську в 38 колонії”.

Володимир Копачівський. Суспільне Тернопіль

Тарас – житель села Красівка, що у Великогаївській громаді. Він пішов до війська під час призову в 2020 році. За пів року до завершення строкової служби підписав контракт зі Збройними силами. Коли почалася повномасштабна війна, боєць був у Маріуполі. Через місяць отримав поранення під час обстрілу. Хлопець три дні був у комі. Потім перебував на “Азовсталі”.

“Дев’ять місяців у невідомості. Дуже важко було чекати, але була надія, віра. Я вірила і знала, мама відчуває. Ніколи з тим не мирилася, коли мені казали, що він пропав. Навіть коли принесли звістку, я казала: “Такого не може бути, бо я знаю, що моя дитина жива. Шукали, зверталися у всі інстанції, їздили в Координаційний центр, писали звернення, чекали на рішення тих звернень, до поліції зверталася і здавала ДНК, в СБУ подавали. Куди тільки можна було, ми не опускали рук”.

Володимир Копачівський каже, постійно молився за сина.

“Бог допоможе, він поверне нам його. І таки ми дочекалися. Радість така, що неможливо словами передати. За такого сина я дякую Богу, що я маю чим гордитися”.

Батьки розмовляють із сином по телефону. Суспільне Тернопіль

За словами батьків, поки чекали на сина з полону, їх підтримували рідні та друзі. Одна з них – перша вчителька Тараса Надія Олійник.

Батьки сповістили вчильку про звільнення Тараса з полону. Суспільне Тернопіль

Жінка досі зберігає фото своїх учнів. На них є і Тарас.

“Дуже був спокійний. Перше, ніж щось сказати, завжди обдумував. Такий був відповідальний до всього”.

Надія Олійник. Суспільне Тернопіль

У селі Красівка на будинках, де є захисники України, – синьо-жовті стяги. Такий і в Копачівських.

“Як тільки почалася війна, наш парох із села отець Андрій каже, щоб люди знали, що ваш син захищає Україну – повісьте прапор. І ми так зробили. Трохи вітер вже потріпав його, але той прапор таки свого захисника дочекався”, – розповів батько бійця.

Прапор на будинку Копачівських. Суспільне Тернопіль

Браму Копачівських до Дня Державного прапора України прикрасили невеличким прапорцем. Суспільне Тернопіль

“Життя і дива нашого прифронтового стабпункту… Одночасно привозять дев’ятьох поранених. Лікарі стабілізують найважчих. Оглядаємо легких, один каже: дайте покурити та відпустіть назад на позиції, тільки гляньте, бо щось вдарило у щоку (на цьому місці невеликий поріз без кровотечі), вибило два зуби”, – розповіла вона.

За її словами, при цьому боєць переживав, що згодом треба буде до стоматолога їхати.

“Робимо рентген, замість двох зубів у щелепі застрягла куля. Ну так собі імплант”, – написала Корчинська.

Також вона показала рентгенівський знімок бійця, де видно кулю, яка застрягла у щелепі.

Цей усміхнений хлопчик на фото – Влад Магдик, якому назавжди залишилося 12 років. Рік тому, 9 березня 2022 року, його розстріляли російські окупанти в Київській області. Хлопчик помер в автівці на очах у своєї сім’ї.

В окупованому на той момент селі Раківка Бучанського району вони їхали до родичів, щоб забрати їх та разом втекти від окупації. Але не встигли – дорогу перетнули озброєні російські військові на бронетранспортерах.

Play Video
Рік потому після трагедії історію наважилася розповісти старша сестра загиблого Влада Аня. 17-річна дівчина згадала події страшного дня.

Менший брат помер на моїх очах
У той момент кожен, хто сидів в автівці відчув страх, розгубленість та бажання втекти від реальності, згадує дівчина.

“Але коли пролунав постріл я відчула реальність своїм тілом, а Влад не відчув, бо одразу помер. Мій менший брат помер на моїх очах, але я тоді цього ще не усвідомлювала, бо відчула, що мені важко дихати. Спочатку побачила кров на собі, а потім побачила Влада, який нібито просто злякався та сховався, поклавши голову до низу. Я йому сказала: “Владік, вставай”. Він не відгукувався. Потім просто вигукувала його ім’я, але у відповідь нічого. Далі момент, коли я бачу на ньому кров. І розумію, що вона не моя”.

Коли сім’я повернулася назад додому, до Гаврилівки, тато сказав, що Влада більше немає. “У той момент я дуже захотіла жити, – розповідає дівчинка, – і моя мрія здійснилася”.

“Я зараз жива, дихаю, ходжу, плачу, сміюся. Але хлопчик, якому було всього 12 років цього більше не зможе”, – каже Аня.

“Подумайте, я вам розповіла про випадок зi своєї родини. А скільки таких родин по всій Україні! Скільки дітей, не відчувши смак життя, покинули цей світ, через те, що “нас прийшли спасти”! Від несправедливості я інколи хочу кричати…” – розповідає Аня.

Росія вбила 464 дитини в Україні
Станом на 9 березня 2023 року, за даними Офісу Генерального прокурора, російська армія вбила 464 дитини в Україні, ще понад 931 дитина отримала поранення. 356 маленьких українців вважаються зниклими безвісти. Щонайменше 16 226 дітей були депортовані до Росії. Ці цифри не остаточні, оскільки немає точних даних з місць ведення бойових дій та з окупованих Росією територій.

Сестра загиблого Аня Магдик закликає українців поширювати її історію та інші страшні злочини росіян в Україні.

У Великій Британії поліція, приватні детективи та місцеві два тижні шукали 45-річну Ніколу Буллі. Жінка загадково зникла 27 січня, її тіло знайшли всередині лютого, проте і досі залишається багато питань, що саме призвело до смерті жінки.

Про це пише ВВС.

Нікола Буллі, її партнер та двоє дітей мешкали в невеликому містечку Сент-Майклс-он-Вайр на північному заході Англії. Жінка була консультантом з іпотечних кредитів.

27 січня вона відвезла своїх двох доньок до школи, а потім пішла гуляти з собакою вздовж річки Вайр. Жінка відправила з мобільного телефону повідомлення своєму керівнику та під’єднала мобільний додаток для онлайн-наради з колегами.

Востаннє жінку бачили о 9:10, а вже о 9:30 її телефон знайшли на березі річки з увімкненим додатком для онлайн-наради, недалеко бігав собака. Жінки поруч не було.

На місце події викликали поліцію, вони не знайшли ознак того, що жінка могла боротися. Тоді виникла версія, що потерпіла могла бути в річці. На місце навіть викликали детективів, які за допомогою спеціального обладнання перевіряли дно водойми. Інцидент став дуже резонансним у Британії, а тому до містечка Сент-Майклс почали їхати детективи-аматори та блогери, які проводили власні розслідування, що заважало поліції.

Правоохоронці через заяву про особисті проблеми зниклої теж потрапили у скандал. Поліція, щоб виправдатись, заявила, що Нікола була у стані “вразливості” через ранню менопаузу, через що у неї виникли проблеми з алкоголем і – як наслідок – з поведінкою. Це розлютило рідних жінки та громадськість, оскільки така інформація ніяк не допомогла слідству.

У Великій Британії поліція ж переглянула сотні годин відео з камер спостережень та допитала майже 700 водіїв автомобілів, які їхали біля річки 27 січня, проте це також не дало ніяких результатів.

Вранці 19 лютого тіло Ніколи Буллі знайшла літня пара, яка вигулювала свого собаку. Труп лежав в очереті.

Проте і досі поліція не може встановити, а що ж сталось насправді. Справу про смерть Ніколи розслідують, як “нез’ясовану”. На тілі покійної не було ознак насильства. Щодо самогубства, то поліція і рідні також сумніваються, оскільки жінка не перебувала у стані депресії та не залишила передсмертної записки. Також поліція сумнівається, що це міг бути нещасний випадок, оскільки телефон потерпілої так і залишився на лавці, а собаку відпустили з повідка.

35-річна Бренда Рівера-Стернс зі штату Огайо у США випадково надіслала на невідомий номер цитату з Біблії та знайшла свою долю. Так вона познайомилася зі своїм чоловіком Ісаєю Стернсом.

Про це пише dailymail.co.uk.

Бренда Рівера-Стернс та Ісая Стернс вже 12 років разом та спільно виховують шістьох дітей. Пара поділилася зворушливою історією, як вони познайомилися завдяки смс-повідомленню з цитатою із Біблії.

Бренда згадує, що в жовтні 2009 року вона намагалася відправити подрузі уривок із Біблії, але випадково надіслала його своєму нинішньому чоловікові Ісаї Стернсу, який родом із Джорджії, що за багато кілометрів від неї.

Після цього чоловік відписав їй: “Амінь, хто це?”. Так почалося спілкування пари.

Чоловік згадує, що того доленосного дня він придбав новий мобільний телефон і йому потрібно було сходити до компанії мобільного зв’язку, щоб придбати стартовий пакет. Вже за пів години він отримав повідомлення від невідомої жінки, яка стала в майбутньому його дружиною.

Тепер пара вважає, що їх поєднали вищі сили, а те повідомлення стало доленосним. Після смс Бренда та Ісая почали активно спілкуватися, а через певний час вперше зустрілися та закохалися. Згодом вони одружилися та народили шістьох дітей.

Бренда вирішила розповісти свою історію, щоб інші люди не розчаровувалися та вірили, що їм вдасться зустріти свою половинку.

“Не існує правильного чи неправильного способу познайомитися з кимось. Я думаю, що наша історія надихне інших не здаватися і не відмовлятися від кохання”, – каже жінка.

Нещодавно кореспонденти ТСН розповідали про шістьох діток загиблого героя з Волині. Вони наколядували 2 075 гривень і все передали на ЗСУ.

Сюжет ТСН про юних благодійників побачив підприємець з Києва і разом з друзями вирішив підтримати діток та їхню маму.

Вони анонімно здійснили одну з мрій родини.

“Про цю родину ТСН розповідала, коли 6 діток загиблого воїна заколядували більше двох тисяч гривень і все віддали військовим. Не співала, але пританцьовувала навіть найменша – Світланка”, – розповіла кореспондентка ТСН.

Саме тоді найстарший син, п’ятнадцятирічний Віталій, розповів нам про мрію. Нову гітару, на якій би зміг зіграти мелодію, яку вчив для тата, але так і не встиг зіграти.

“Ця мелодія важлива є, бо тато хотів, щоб я її навчився грати”, – сказав Віталій Головчак, син загиблого військового.

Зіграти її не зміг і нам, бо стареньку гітару поламали менші брати. Подивившись сюжет ТСН, виправити ситуацію взявся підприємець із Києва. І з подарунком-мрією делегував на Волинь Сергія.

Було ухвалено рішення, що треба надати можливість Віталію зіграти цю мелодію, ту, яку тато просив його зіграти. Тож Віталій під схлипування мами нарешті грає те, що обіцяв батькові.

Хлопець, як і його тато, грати на гітарі вчився сам. Вдвох вони часто влаштовували вдома посиденьки зі співами. Тепер, обіцяє Віталій, тут знову залунає музика і він заново вчитиметься бути щасливим.

З виконаною місією бодай трохи ощасливити родину Сергій повертається до Києва. Але обіцяє повертатися ще.

24-річна британка Джесс Прінслу померла через гостру реакцію організму на молоко. Вона розмішала чай ложкою, на якій були залишки лактози.

Про це пише Mirror.

Джесс страждала на харчову алергію, а саме, на молочні продукти. Під час обіду зі своїм коханим дівчина розмішала чай ложкою, на якій були залишки лактози молочного цукру – вуглеводу групи дисахаридів, що міститься в молоці та молочних продуктах. За кілька секунд у Джесс настала анафілаксія – потенційно смертельна реакція, яка спричинила набряк слизової оболонки гортані та різке зниження кров’яного тиску. Дівчина померла в лікарні наступного дня, напередодні Нового року.

Додому з Південної Африки Крейг повернувся з прахом своєї коханої.

Наречені познайомилися в університеті в 2019 році, а після карантину в 2021 році почали жити разом.

Лікар Джесс повідомив, що дівчина страждала на алергію з дев’ятимісячного віку. Вперше від анафілактичного шоку її врятували у 18 років. Тоді дівчина спробувала індійську страву каррі, одним з інгредієнтів якої було молоко.

Додамо, що накопичення лактози в організмі людини, яку в народі називають “молочний цукор”, викликає серйозні ускладнення. Тим, у кого вона діагностована, варто бути обережними.

Вже п’ять місяців 34-річний захисник із Шостки Віталій Шумей перебуває у госпіталі. Щодня поруч з ним перебуває та розмовляє 64-річний батько Сергій, колишній військовий у відставці. Чоловік фактично повертає до життя сина, який переніс важкі операції.

Історію воїна та його батька розповіло видання Associated Press.

“Останні п’ять місяців я постійно був з ним, поруч, поруч, поруч. Я нікуди не виходжу – за винятком як покурити”, – розповідає батько Сергій.

Віталій служив командиром зенітно-ракетного комплексу дальнього радіуса дії. У серпні 2022-го отримав поранення на Донбасі, в Авдіївці. Снаряд влучив у його бліндаж та спрацював з іншими вибухівками. Вибух завдав захисникові чимало поранень. Зокрема, мінно-вибухову травму, вогнепальне уламкове черепно-мозкове поранення, забій головного мозку, гематоми. Медики сумнівалися, що захисник прийде до тями, адже його черепно-мозкові травми були дуже серйозними.

Зараз захисник перебуває у шпиталі в Чернігові. Віталій, здається, інколи усвідомлює, де перебуває. Він кліпає очима і може ковтати. Значною мірою чоловік нерухомий. Втім, наприкінці грудня Віталій почав ворушити пальцями на ногах.

Батько налаштований будь-що поставити сина на ноги: “Ми бачимо певний прогрес, стаємо на ноги. Це моя думка”.

Він годинами перебуває біля ліжка пораненого сина, розповідає новини з фронту, читає книжки та повідомлення підтримки від українців: “Тримайся за життя! Ти нам дуже потрібен!”, “Ти сильний! Ти впораєшся!”. За словами Сергія, по щоках Віталія котяться сльози, коли він читає слова вдячності та підтримки від небайдужих українців.

Нещодавно Віталій почав відповідати, каже батько: “Я почав його запитувати: “Ти знаєш, хто я?”. Він відповів: “Тато”.

Турботу про сина Сергій вважає своїм внеском у бойові дії. “Я поставлю його на ноги. Це моя мрія”, – наголошує батько українського захисника.

Світлина похмурого хлопчика облетіла мережу та стала обличчам війни. Насправді у житті підліток дуже активний, доброзичливий та веселий, але окупація, вочевидь, далася взнаки. Мати Гліба зазначає, що сидіти вдома у цілях безпеки було для хлопчини справжнім випробуванням.

“Він у мене волелюбний, йому б побігати з друзями. До повномасштабної війни вони спокійно пересувались. Не було ніяких заборон”,– сказала жінка.

В інтерв’ю журналістам хлопець поділився, як дізнався про те, що його рідне місто звільнили. Спершу він навіть не повірив цьому факту, бо думав, що чергова провокація росіян.

“Говорять, що люди вийшли з прапором України. Чіпляють прапор України на будинок кінотеатру України. Всі тут гуляють. Я не сильно думав, що це правда. Я думав, що воєнні хочуть вбити людей”,
– сказав він.

Російські військові під час окупації Київської області зґвалтували та побили вагітну українку. Жінка розповіла, що в сльозах благала чоловіків не чіпати її та сказала, що чекає на дитину. Однак росіян це не зупинило – усю в крові та без свідомості жінку зґвалтували.

Унаслідок знущань вона втратила дитину, повідомили в Національній поліції України.

Постраждала розповіла, що усе сталося близько десятої ранку. Троє російських військових у стані алкогольного сп’яніння зайшли на її подвір’я. Жінка каже, сподівалася, що її не чіпатимуть – максимум візьмуть у полон.

“Але потім зрозуміла, що ці люди… що це не люди взагалі. Їх людьми тяжко назвати. Їх було троє. Пам’ятаю одне тільки ім’я – Руслан. Вони були в стані алкогольного сп’яніння. Також прийшли з алкоголем. Я кажу, мені цього пити не можна, я вагітна. Вони кажуть: “Трохи можна”. А я: “Ні, пити не буду”, – пригадує жінка.

За її словами, окупанти спочатку розпитували, де перебувають українські військові, і казали, що “прийшли нас рятувати”.

“І отак-от в спину мене автоматом, типу підйом. Я зайшла і зрозуміла, що мене будуть ґвалтувати. Тому що він почав роздягатися. Я почала просити на колінах. А якби з вашою сестрою, матір’ю таке робили. Почала плакати, кричати. На що він ручкою від автомата вдарив мене в зуби і вибив їх. Почала йти кров. Йому це не заважало… Він наклонив мене на полу прямо і почав ґвалтувати”, – розповідає зі сльозами на очах українка.

У цей час другий російський військовослужбовець був у кімнаті та дивився на все це. Ще один – стояв на вході до будинку, щоб ніхто більше не зайшов.

“Потім мені стало зле, я втратила свідомість, але його це не зупинило. Другий також мене ґвалтував. Хоча я була практично без свідомості. Я вся в крові була, мене за волоси тягали і били… це дуже тяжко”, – додала жінка.

Правоохоронці встановили, що до злочину причетні військовослужбовці 6-го танкового полку військової частини 93992 (місто Чебаркуль) 90-ї танкової дивізії центрального військового округу Збройних сил РФ.

Слідчі оголосили підозри двом росіянам у порушенні законів та звичаїв війни. Санкція статті передбачає ув’язнення терміном до 12-ти років. Особу ще одного співучасника злочину встановлюють.

“Я хочу, щоб вони були покарані. Я хочу, щоб їхні дружини відчули те, що відчувала я тоді. Як це важко. Я не знаю, хто їх народив, але явно не людина”, – додала постраждала.

Про домашнє насильство часто воліють мовчати, терпіти, аби не виносити сміття з хати. Ця проблема актуальна не лише в Україні, а й інших країнах світу. Тема настільки делікатна, що іноді про неї не говорять. І даремно. Бо, звернувшись по допомогу, людина, котра постраждала від насильства в сім’ї, зможе назавжди скинути кайдани і розпочати нове життя. Власне, як це зробила наша героїня, яка знайшла сили дати відсіч насильникові, пише газета “Подолянин”.

Не побоялася дати відкоша
Знайти жінку, яка б розповіла про пережите, нелегко. Ті, котрі зазнали і душевних, і фізичних ран, не хочуть назагал говорити про пережите. Але пані Оксана (ім’я жінки та її чоловіка змінені з етичних міркувань – ред.) погодилася на розмову, пояснивши просто: “Роблю це заради інших людей, які переживають насильство в родині, але бояться змін”.

Оксана та Дмитро – однолітки. Познайомилися під час навчання у виші. Оксана здобувала філологічну освіту, а Діма – економічну. Понад два роки закохані зустрічалися, а потім хлопець освідчився. Відгуляли весілля, згодом здобули дипломи і будували плани на щасливе майбутнє. Оксана швидко зна­йшла роботу перекладачки в місцевій фірмі, а ось Дімі довелося не один місяць надсилати резюме в різні фірми та на підприємства. Він усе ніяк не міг знайти хорошу роботу, тому перебивався різними підробітками.

За два роки в молодого по­дружжя народився син-пер­віс­ток, а ще через два роки – донечка. Дмитро почав затримуватися з друзями і розпивати спиртне. Оксані доводилося тягнути на собі дім, дітей і роботу.

“Ви знаєте, як би мені не було фізично важко, але жодного разу не поскаржилася чоловікові й не дорікнула, що він мало заробляє і нічим не допомагає, – ділиться спогадами Оксана. – Гадала, що ось-ось знайде хорошу роботу, і все знову буде добре. В голові не вкладалося, що Діма поступово перетворюється на кривдника, можливо, не хотіла в це вірити. Спочатку були невинні дорікання: то речі не там складені, то їжа недосолена.

А потім понеслося. Чоловік почав часто зазирати до чарки і повертатися додому напідпитку. От тоді слів не добирав і всіляко мене принижував. А одного разу підняв на мене руку. Правда, наступного дня на колінах просив вибачення. І я вибачила, бо боялася залишитися сама із двома дітьми. Деякий час ми жили спокійно, доки побиття не повторилося знову, а потім – знову і знову. Довго я мовчала, не зізнавалася про побої ні батькам, ні подругам. Доки не натрапила на сповідь жінки, яку чоловік мало не вбив. Її діти могли залишитися напівсиротами. Ви знаєте, ця розповідь настільки мене вразила, можливо, я навіть приміряла на себе роль героїні й вирішила діяти негайно.

Перше, що зробила, – знайшла психолога в Центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Після бесіди з ним я визнала, що треба розлучатися і готова до цього кроку. Навіть оцінила ризики, що чоловік буде ставитися ще агресивніше­, коли дізнається про таке моє рішення. Але вирішила не відступати. Із психологом склали детальний план безпеки. Насамперед мали відправити дітей до безпечного місця, аби чоловік не скоїв із ними лиха або не шантажував мене ними. Домовилася про путівки до дитячого табору. Коли син із донькою туди поїхали, мені стало спокійніше, і я видихнула. Чоловік і надалі продовжував вчиняти насильство, тиснув психологічно, але руки не піднімав. Можливо, щось відчував. Зовні я трима­лася, як завжди, нама­галася бути лагідною і боялася бодай чимось виказати свої плани. Непомітно, щоб не кидалося в очі, забрала з квартири прикраси і документи: на квартиру, свідоцтво про наро­дження дітей, паспорти то­що. Усе це віддала подрузі на зберігання. Частково забрала одяг дітей і свій. У центрі мені знайшли юриста, який мене проконсуль­тував і до­поміг скласти позовну заяву. Од­ного вечора я повернула­ся додому і сказала чоловікові, що їду до подруги в інше місто, мов­ляв, тій потрібна моя допомога. Він почав щось бурмотіти під носа, але, ос­кільки був під градусом, швид­ко заснув і не встиг відреагувати.

Я справді поїхала до іншого міста і вже звідти подала заяву на розлучен­ня. Чоловікові надійшла повістка до суду. Процес, який дарував мені свободу, стартував. Дивно, але саме розлучення відбулося відносно легко і швидко. Чоловік спочатку намагався зі мною поговорити, просив вибачення, прикривався дітьми, мовляв, як йому нас не вистачатиме, каявся за скоєне і обіцяв виправитися. Але я була непохитною, розуміла, що такі, як він, не змінюються. Діти також мене підтримали, адже неодноразово були свідками того, як тато бив мене у них на очах”.

Іноді краще хірургія, аніж терапія
Понад 15 років домашньому насильству чинять опір психолог Кам’янець-Подільського цент­ру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Віталій ПОЛІЩУК разом із колегами. Вони є учасниками різних тренінгів, які проводили як міжнародні експерти, так і українські. Чоловік каже, що активну увагу темі домашнього насильства почали приділяти декілька років тому, і пов’язане це із законодавчими змінами.

У Кам’янці-Подільському на початку серпня на базі центру запрацювали дві мобільні бригади соціально-психологічної допомоги особам, постраждалим від домашнього насильства та насильства за ознакою статі. До складу, крім психолога, вві­йшли ще соціальні працівники і водії. Фахівці мобільних бри­гад – це люди, які вміють побудувати довірливі стосунки з постраждалими.

“Модель роботи мобільної бригади, коли спеціалісти можуть виїжджати і надавати допомогу в будь-­якому зручному місці для людини, яка зазнала насильства, нова й унікальна, – пояснює директорка ЦСССДН Еліна Ковтун. – Її 2016 року започаткувала агенція ООН – UNFPA. Нині створення мобільних бригад підтримує держава, їхня робота закріплена на законодавчому рівні Постановою Кабміну. Завдання бригади обширне. Насамперед вони планово або екстрено реагують на звернення про випадки насильства. Надають психологічну консультацію та підтримку постраждалим від насильства, розповідають їм про їхні права та шляхи отримання допомоги, пропрацьовують план безпеки й оцінюють ризики, в разі потреби, скеровують постраждалих до спецзакладів, проводять інформаційно-просвітницьку роботу щодо запобігання насильству”.

Безкоштовно отримати допомогу можуть як постраждалі переселенці, так і мешканці громади. А ще люди можуть звернутися до фахівців по консуль­тацію телефоном за номерами: 096-033-20-29 або 095-033-20-29, щодня, від 09:00 до 21:00.

У дистанційному форматі спе­ціалісти можуть консультувати ще й постраждалих з окупованих територій чи місць активних бойових дій.

“За місяць роботи мобільна бри­гада вже здійснила 12 виїздів і прийняла у своєму центрі близько двох десятків людей, – розповідає Віталій Поліщук. – Більша частина звернень нині надходить від ка­м’янчан. Наша перевага – в мобільності та доступності до людини, яка зазнала домашнього насильства. Алгоритм такий: є інформація, ми виїжджаємо на місце, оцінюємо ситуацію. Якщо факт насильства підтверджується, проводиться оцінка ризику за 3-бальною шкалою: низь­кий, середній і високий. В разі середнього чи високого з людиною спільно складається план безпеки, тобто детально розписується, що робитиме в разі повторного вчинення насильства. За місяць роботи план безпеки поки не склада­ли, бо в ситуаціях, на які виїжджали, мали низькі ризики. Реальних повідомлень зафіксували сім. Люди не бояться говорити, і це вже позитив”.

За словами Віталія Аркадійовича, найчастіше зустрічається психологічне насильство. Фізичне одразу впадає у вічі, і не всі кривдники афішують такі речі, бо не хочуть, аби про це дізналися інші. На третьому місці – економічне.

“Є ще сексуальне, на мою думку, достатньо поширене, але воно замовчується. Часто одружені чоловіки переконані, що дружини їм зобов’язані за першим покликом. Це і є сексуальне насильство, коли контакт без згоди або коли людина перебуває в стані зміненої свідомості – алкогольного чи наркотичного сп’яніння, під впливом медикаментів тощо. Про такі речі рідко говорять, але вони є”, – зазначив він.

Віталій Аркадійович не один рік допомагає людям, які постраждали від домашнього насильства. Переважно це жінки та діти, рідше – батьки, які потерпають від дорослих дітей: “У більшості людей, які зверталися по допомогу, така ситуація в родині формувалася роками і стала хронічною. Взаємодія між членами подружжя тривалий час будувалася на насильстві. Коли починаєш із такими випадками працювати, в жінок виникає відчуття, що в разі вирішення проблеми їхня сім’я розвалиться. Тож роблять крок назад і не сприймають насильство як проблему. Мотивують так: “Дзвонила, бо хотіла налякати чоловіка. Але загалом він у мене нормальний. Правда, коли вип’є, може і вдарити. Але п’є нечасто”.

Ми звикли оцінювати людей через призму власних уявлень. Тому знайомим чи друзям, які знають про насилля, але самі мають нормальні сім’ї й стосунки, важко це зрозуміти. Ми з таким давно працюємо і робимо все можливе, аби зрушити ситуацію і змотивувати людину до змін. Особливо, коли є ризики для дитини, тоді використовуємо радикальніші методи. Бо насильство, вчинене при дитині або щодо неї, завдає удару. Вплив на психіку дитини не завжди очевидний і явний, як може здаватися на перший погляд. Коли в родині вчиняється насильство, діти намагаються знайти в своїй голові, умовно кажучи, “безпечне місце. Вони намагаються покращити стосунки з агресором, аби відчувати себе в безпеці. Це нормально і, можливо, один із небагатьох методів, які можуть дати результат. Але такі діти мають важчий психологічний стан, бо відчувають докори сумління, їм здається, що зраджують матір, почуваються безсилими, винними, бо намагаються бути в гарних стосунках із насильником, щоб убезпечити себе. Під час спілкування з дитиною, оцінюючи ситуацію, запитую:

– Тато тобі може щось погане зробити?
– Ні.
– Тато хороший?
– Ні.
– Тато поганий?
– Так.

Але в практиці був випадок, коли дитина себе вважала в безпеці, й раптом тато здійснив насилля і щодо неї. У такому разі дитина починає себе ототожнювати з мамою і бути з нею, як кажуть, в одній зв’яз­ці. Докори сумління зникають і замінюються страхом за себе і маму. Тоді дитині стає морально легше.

Чи може кривдник змінити­ся? Віталій Поліщук вважає, що гіпотетично – так, але в своїй практиці такого ще не бачив. Навпаки, чим активніше людина чинить опір, тим агресивніші методи використовує насильник. Тому часто хірургія краща, ніж терапія. За роки роботи може впевнено сказати, що іноді жінку стримує не сором звернутися по допомогу, а невпевненість у тому, що їй вдасться щось змінити. Іноді перспективу по­збавлення від насильства бачать гіршою і в темних тонах, аніж реальну ситуацію.

“Універсальних порад щодо запобігання насильству в родині немає, для кожного випадку вони індивідуальні. Але є загальні рекомендації, – продовжує психолог. – Насамперед варто усвідомити, чи готова людина щось змінювати. Буває, що все розуміє, але намагається заперечити, займається самообманом або продовжує грати роль жертви. Це така цілісна система, ти намагаєшся зовні туди потрапити, зруйнувати її, а вона все не піддається. Ніби довбаєш-довбаєш шкаралупу яйця, а вона все ніяк не розвалиться. На це складно впливати, але можливо”.

Далі людина, яка зазнала насильства, має оцінити, куди може рухатися: чи це будуть якісь кардинальні кроки, як-от переїзд до іншого міста чи навіть країни, чи самозахист. Коли готова до переїзду, треба ретельно підготуватися, знайти місце, подумати про документи, узгодити юридичні питання. Це бажано робити з людиною-помічником, яка би грала роль об’єктивного дзеркала. В ідеалі – це психолог. Бо люди без фахової підготовки досить суб’єктивно оцінюють події. Якщо людина готова до самозахисту, її треба цього навчити.

Коли в родині є діти, треба оцінити, як вони відреагують на початок спротиву чи конкретні кроки, котрі робитиме мама. Іноді жінка починає чинити опір, а діти тягнуться до кривдника. Діти не є повноцінними помічниками, але вони мають розуміти, що відбувається, і довіряти мамі, словом, допомогти їй допомогти їм.

І обов’язково перед тим, як жінку готувати до радикального кроку, треба попрацювати з її самооцінкою. Часто проблема може тягнутися ще від дитячих років.

Історію тварини розповіли в громадській організації “Душа бродяги” в Facebook.

На “пам’ять” про довгу і віддану службу колишні власники Барона, проганяючи його, залишили карабін від ланцюга на нашийнику, і незрячий пес, впавши зі скелі, травмував об нього лапу.

“Карабін боляче врізався в лапки і прогнив до кістки”, – йдеться в публікації.

Тварина не може знайти дорогу додому, де його вже не чекають, і цілий тиждень пробула на городі в однієї жінки в районі Польських фільварок.

“Хіба це все, на що він заслужив?”- ставлять риторичне питання зоозахисники.

Волонтери облаштували для Барона вольєр і поставили будку, але пес все ще обережно поводиться з людьми і не дозволяє себе гладити, тому вони підозрюють, що колишні господарі могли бити собаку.

“Йому було важко ходити по сходах на прогулянки, тому що у нього пошкоджена задня лапка, і можливо і таз!!!! Ми терпляче ставимося до Барона, так кажуть його звуть, і чекаємо, коли він буде готовий нам довіряти! Час лікує в деяких випадках!!!! Скоріш за все в нього нема шансу родину, бо він старенький, сліпий і поки не дуже контактний з людьми! Боляче, що у наших людей немає серця!!!” – пише Анжела Швець.

Публікація волонтерів в мережі викликала масу обурення в коментарях – люди переконані, що так чинити зі своїми чотирилапими вихованцями не можна, і дякують небайдужим за участь у долі собаки.

Свою історію росіянка, яка воює за Україну, розповіла в інтерв’ю в проекті “Український свідок”.

Як зізнається Леонова, будучи в РФ їй доводилося спостерігати, як люди в її країні поступово втрачали здоровий глузд під дією пропаганди.

Так, в Росії їй розповідали про Україну всілякі абсурдні жахачки, твердили, нібито в Києві не можна розмовляти російською, і що там “живуть фашисти”. Коли ж Анастасія відповідала, що була в столиці України багато разів (часто приїжджала на всі канікули до бабусі в Київ) і нічого подібного там немає, жінці відповідали, що їй скоріш за все “показують якийсь інший Київ”.

Закінчилося тим, що Леонова просто не витримала і в 2015-му переїхала в Україну в столицю.

Леонова є фігурантом досі не розкритої “справи Лісника” (йдеться про Олега Мужчіля, відомого також як Сергій Аміров, який був ліквідований в грудні 2015 року в ході операції СБУ).

Жінка досить швидко вийшла з СІЗО через відсутність доказової бази.

Оскільки Анастасія все ще “бореться” з міграційною службою, в якій їй не хочуть давати українське громадянство через те, що вона росіянка, вона не підлягає екстрадиції якраз через відкриту кримінальну справу.

“В окопах і з пораненими простіше. Вчити цілий батальйон легше, ніж воювати з міграційною службою” – зізнається парамедик.

Також Леонова зазначає, що на фронті “знаходиться серед кращих людей світу”, і ображатися на бюрократичну тяганину і проблему з отриманням громадянства “просто немає часу – я дуже багато працюю”. Так, всіх бійців побратимів Анастасія прекрасно знає – у кого нежить, у кого бронхіт.

Парамедик ЗСУ закликала звернути увагу на жінок-військовослужбовців, які отримують форму, розраховану на чоловіків, і їм доводиться вшивати одяг, пристосовуватися до нього, щось купувати самостійно.

“Коли будемо звільняти Крим, мені обіцяли купальник в піксель”, – жартує Анастасія.

Валерій познайомився з коханою під час навчання у Харківському національному університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Вперше Валерій побачив Владиславу на матчі баскетбольної команди, яку вона підтримувала як черлідерка. Протягом кількох місяців курсант ходив на ігри й заглядався на дівчину, а тоді нарешті наважився підійти та познайомитись. Відтак півтора року тому почалась історія їхнього кохання. Валерій часто запрошував дівчину на прогулянки, дарував їй квіти і робив приємні сюрпризи.

Про це повідомляє Gazeta.pl.

Пропозиція руки і серця
Попереду в хлопця була відпустка, яку збирався провести в рідному селі на Полтавщині. Після неї військовий поїхав на службу в Одесу, а вже через місяць вирішив зробити пропозицію коханій. Зробив він її на залізничному вокзалі, коли дівчині приїхала до нього. Хлопець тримав букет польових квітів і, зустрівши Владу, став на коліно, простягнув їй обручку й спитав: “Ти вийдеш за мене?” Вона без вагань погодилась. У серпні 2021 року молодята планували розписатись, але через деякі обставини перенесли цю подію.

Валерій потрапив у російський полон
На початку цього року Валерія разом з іншими воїнами 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр адмірала Михайла Остроградського відправили на острів Зміїний, який ворог почав обстрілювати в перший же день повномасштабного вторгнення. Все, що відбувалось потім, 20-річна Владислава згадує, не стримуючи сліз.

“Спершу в мережі з’явилась інформація, що всі воїни, які захищали кордон на Зміїному, загинули – каже вона. – Через декілька днів стало відомо, що вони потрапили в полон. Все це було дуже важко витримати. А я на той момент вже була вагітна…”, – пригадує дівчина.

“Ти не передумала виходити за мене? Станеш моєю дружиною?”
Першого квітня бійці повернулися з полону. “Я живий”, – перші слова, які сказав Валерій своїй коханій по телефону після звільнення.

“Валера був у важкому стані – як моральному, так і фізичному. Давалася взнаки контузія, якої зазнав на Зміїному”. Та все це не змінило планів молодого офіцера, адже одразу після повернення він запитав кохану: “Ти не передумала виходити за мене? Станеш моєю дружиною?”, – розповідає Владислава.

Організацію церемонії взяли на себе бійці 229-го окремого батальйону 127-ї окремої бригади ТРО. На підготовку до весілля у них було лише півтори доби.

Про це розповідає The Wall Street Journal, передає “РБК-Україна”.

Максима окупанти затримали 19 березня, коли він разом з другом займався господарством. Російські військові запідозрили хлопців у передачі інформації про розташування позицій окупантів українським військовим. Їх обшукали, перевірили телефони, а також змусили роздягнутися, щоб оглянути на предмет татуювань.

Нічого компрометуючого в українців росіяни не знайшли, але затягли їх до підвалу одного з будинків і там жорстоко побили прикладами гвинтівок. Вони погрожували Дідику розтрощити колінні чашки молотком і затаврувати розпеченим залізом.

У підвалі хлопців утримували протягом наступних трьох діб. Після цього їм одягли на голову рюкзаик, примотавши їх до шиї скотчем і посадили в машину.
Українців висадили з машини у місці, де вже були інші затримані. Із зав’язаними очима Дідика та його друга відвели до будівлі котельні. Там до батареї були прикуті ланцюгами двоє українських військовослужбовців.

“Дідик сказав, що росіяни штовхнули його та його друга всередину і заштовхали в невелике сховище під підлогою разом із Олександром Ігнатовим, якого кілька років тому збила машина і який страждав на хронічну втрату пам’яті”, – пише видання.

У полоні людину, яка страждає від втрати пам’яті, окупанти били, розбивали об його голову пляшки та сміялися.

Згодом українських солдатів з котельні кудись відвезли, замість них привозили нових мирних заручників, серед яких був 65-річний Микола із Нового Бикова.
“Микола боявся приєднатися до інших у тісному підвалі, заповненому ковдрами, забрудненими кров’ю та людськими екскрементами. Він одразу відчув сильний напад клаустрофобії й попросив російських солдатів застрелити його”, – цитує видання спогади 65-річного в’язня.

Також згодом у котельню привезли 25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу. Вона розповіла, що повідомляла другу – українському військовому про пересування російської техніки.
“25 березня близько 15 російських солдатів увірвалися в будинок Вікторії, щоб знайти її. Вони відвели її нагору, де обшукали її телефон, і вона зізналася, що надсилала інформацію українським силам”, – йдеться у повідомленні.

За словами Дідика, пані Андруша була вся в синцях, коли її привезли до котельні. До того ж дівчина запитала в окупантів, навіщо вони прийшли сюди, щоб зруйнувати мирне життя.
Після того, як молода українка виявила таку мужність, з неї більше не знущалися. Але за кілька днів, 27 березня, Вікторію кудись забрали.

Відтоді рідні не знають нічого про її місце знаходження. За деякими даними, вона утримується у в’язниці в Курській області.

Наприкінці березня один із окупантів сказав українцям у котельні, що їх скоро звільнять.
“Російський солдат відчинив двері в котельню о 8:30 ранку, раніше, ніж зазвичай. Він виглядав п’яним і сказав затриманим, що йому потрібні тіла. Він підійшов до літнього чоловіка, якого в’язні пам’ятали як Михайла Івашка та запитав чи готовий він. Він кілька разів відповідав ні. Але згодом все ж погодився”, – пише видання.
За кілька секунд після того, як окупанти вивів чоловіка з приміщення, українці, що лишилися всередині, почули постріл.

Росіянин повернувся і запитав, чи не погодиться хтось стати наступним. Окупант сказав, що їм потрібно вісім тіл.
Дідику ворог запропонував обрати серед заручників тих, кого буде розстріляно.

“Дідик сказав військовослужбовцеві, що він не зможе жити після такого. Натомість за словами Дідика, він зголосився бути наступним. Російський солдат грубо витягнув його з котельні, мовчки підвів його до краю кладовища, що поблизу, і звелів стати на коліна. Дідик сказав, що він зробив, як йому сказали, і чекав. Пролунав постріл, і куля пройшла повз його вухо і вдарилася об землю перед ним”, – пише видання.

Після цього солдат обрав кількох ув’язнених для розстрілу, тоді як інші зголосилися добровольцями – кожному дали по чарці горілки, перш ніж їх вивели.

Наступного ранку російський солдат повернувся о 5:30 ранку і сказав, що він та його товариші йдуть. Солдат наказав ув’язненим залишатися на місці деякий час і бути обережними.

Менш ніж за годину чоловіки покинули незачинену котельню. Дідик сказав, що вони пішли до найближчого цвинтаря, де виявили ще живих шістьох із тих, кого повели на розстріл.
Окрім того, біля входу на цвинтар вони знайшли трьох чоловіків з котельні, що лежали на землі мертвими, з розбитими кулями обличчями.

Багато маріупольців шукають житло, питну воду, їжу, ліки і хоча б якусь роботу.

Про це йдеться у випуску “Сніданок з 1+1”.

Як зараз живе Маріуполь і про його жахливу реальність зсередини розповіла місцева мешканка.

“Ти лягаєш спати разом з чоловіком і дитиною в одне ліжко, і якщо прилетить, то “накриє” усіх”, – розповідає жінка.

У Маріуполі зараз дуже гостре питання – де взяти хоча б якісь гроші. Останню зарплату жінка та її чоловік отримували ще в лютому.

“Ми намагаємося ці гроші залишати на хліб. Деколи м’ясо можна купувати, якщо його привозять із сіл”, – розповідає мешканка Маріуполя.

Банкомати у місті – давно порожні, щоб зняти готівку маріупольцям доводиться їхати через блокпости бойовиків до окупованого Гранітного за рублями.

“Це не дуже безпечно, бо дороги прострілюються”, – зазначає жінка.

Роботи в Маріуполі зараз немає. Можна хіба що найнятися прибирати вулиці, чи голіруч розбирати завали та діставати тіла людей, багато з яких загинули ще в березні.

“Більшість завалів люди розбирають вручну, але це ж психічно треба залишитися здоровим”, – констатує жінка.

Та й хто погоджується на цю роботу, замість грошей врешті отримає пайки.

Щоб заробити бодай-що жінки, у яких вціліло помешкання, виносять з нього одяг і продають на вулиці.

У Маріуполі люди роблять також все, щоб не захворіти, бо коли в кишенях – останні пігулки і доводиться обирати – рятувати себе, чи стареньких батьків.

“Коли ми були в підвалі і гатили Гради, міномети, і в мене боліло серце, то я розуміла, що у мене є ще “Корвалол”, але я його не приймаю, бо я, мабуть, переживу це. Батькам потрібен “Корвалол”, – каже жителька Маріуполя.

Оформити в місті документи – майже нереально, хіба яякщо це довідка про смерть чи народження дитини.

“Пологових будинків в Маріуполі немає. Всі пологи проходять в Донецьку і вони там отримують довідку про те, що вони народили”, – каже жінка.

Через війну діти в місті не можуть закінчити школу і отримати український атестат. “Якщо дитина не буде навчатися дистанційно, то ці два місяці не приєднається до якоїсь школи, то не зарахується цей рік”, – каже місцева мешканка.

Та попри все, ті, хто залишається в окупації, намагаються призвичаїтися до нових умов життя.

Про це сестра азовця Дар’я та їхня мати Ірина розповіли в ефірі програми “Сніданок з 1+1”. Дмитро повідомив, що з ним усе добре (щоб подивитися відео, доскрольте до кінця сторінки).

“Коли ми дізнались, що хлопці відправляються у полон – деякий час не було ніякої інформації, було дуже важко Але слава Богу, Діма зателефонував мамі, ми почули його голос, він сказав, що живий — це найголовніше. Сказав, що їх годують, хоча ми не знаємо як, і те, що з ним все добре”, — розповіла сестра бійця.

За словами Дар’ї, під час перебування Ореста на “Азовсталі” не було доброго зв’язку й лише в останні дні перед полоном їм вдавалося поспілкуватися по відеозв’язку.

“За його словами та голосом було чути, що вони вже виснажені. Ми не знали, який краще буде вихід. Або, говорімо чесно, вмерти від того, що їх приб’є, або вмерти від голоду у 21 столітті, або піти на ризик”, — розповіла сестра стримуючи сльози.

Дмитру 27 років, він народився на Житомирщині. У 20 років став нацгвардійцем, а згодом почав боронити Україну у полку “Азов”.

Дар’я розповіла, що брат пішов до “Азова” свідомо. Перед цим читав багато інформації, щоб ухвалити правильне рішення. За її словами, цей полк – як сім’я, де кожний воїн стоїть один за одного.

“Це не братство, а справжня сім’я. Там головна мета – не вбити, не воювати, а віддати своє життя Україні”, – наголосила вона.

Дмитро є командиром пресслужби полку. Це саме він зробив вже легендарні фото поранених побратимів з польового шпиталю на Азовсталі. Його світлини облетіли весь світ.

Наразі Дар’я займається створенням футболок зі фотографіями, які зробив боєць.

“Мій брат знайшов промінь сонця у пеклі. І я хочу це транслювати у світ. Хочу, щоб це знали”, — констатувала вона.

Олеся та Сергій одружилися 2019 року. Незабаром у пари народилася донька Вероніка. 29-річна Олеся згадує, як щасливо вони жили у своєму будинку в Чернігові.

Залишити рідне місто вирішили тому, що було дуже страшно жити під обстрілами. На сусідній вулиці в будинок прилетіла ракета – загинула вся родина.

5-го березня на своєму автомобілі вирішили виїхати із міста. З Олесею, Сергієм та Веронікою була сестра Сергія зі своєю 15-річною донькою та знайома з донькою 14-ти років. Семеро людей і маленький собака виїхали за межу міста. Раптом почався обстріл. Після першого влучання вони ще намагалися їхати далі, після другого вибуху машину викинуло на узбіччя. З авто вилетіло кілька людей. Олеся почула плач своєї дитини. Дорогою продовжували їхати автомобілі, Олеся почала разом із дитиною, чіпляючись за траву, рухатися у бік дороги. Зупинилося дві машини, одна забрала доньку Олесі, друга – її саму. Обох доправили до лікарні.

В Олесі було багато опіків, постраждали очі, були зламані ребра, вибите коліно, осколкове поранення голови, плеча, спини та руки. Дворічна Вероніка постраждала також, рани були на руках, розрізані два пальці, тріщина в тазі та рана на голові. У Ніжинській лікарні мати та донька провели місяць.

Весь цей час Олеся шукала чоловіка та родичів. Вона розміщувала їхні фото у соціальних мережах, телефонувала по поліції, волонтерів. Їх знайшли за 28 днів. Усі вони були мертві. 4-го квітня їх поховали. Олеся не змогла з ними попрощатися. Весь цей час вона перебувала в лікарні у Києві. 1-го квітня їй провели операцію на очах, дістали уламки. Днями дівчині зробили повторну операцію. Попереду ще одна. Лікарі роблять все можливе, щоб повернути їй зір.

Лікарі також рятують обличчя та руки Олесі. Глибокі уламки дістали одразу, зараз лазером видаляють з-під шкіри пластик, який спікся. Після закінчення лікування Олеся повернеться додому. До доньки, яка вже впізнає її і весь час питає, де її мама й тато. Дитина знає, що таке бомба, сирена, своєю дитячою мовою розповідає їхню трагічну історію.

Війна забрала в Олесі найдорожче: її чоловіка та рідних, але жінка розуміє, що заради своєї доньки має бути сильною. Вона вірить, що коли закінчиться війна, вона житиме без остраху сирен і мін та під мирним небом.

https://youtu.be/2BcfPu42dLc

Навіть отримавши поранення, він самотужки надав собі допомогу й знову кинувся у бій, який став для нього останнім.

Військова кар’єра Романа почалась, коли йому було 18 років.

“Роман народився на Львівщині, в селі Малі Дідушичі, — розповідає Петро Собків, рідний брат чоловіка. — Він був найстаршою дитиною у сім’ї, далі — я, на рік молодший від нього, і ще у нас є дві сестри. Він завжди опікувався нами, захищав. Рома був найсильнішим на все село, за що навіть отримав прізвисько Геркулес. Але він завжди використовував цю силу правильно — захищав слабших”.

“Ми познайомились з Романом випадково, — пригадує 33-річна Тетяна Собків, вдова Героя. — Я зовсім не любила нічні клуби, але подружка того дня вмовила піти з нею. За сусіднім столиком сидів дуже красивий і спортивний хлопець у білій футболці. Він мені відразу сподобався. Підійшов, попросив номер телефону, але записати його не було де. Пообіцяв, що запам’ятає. А вранці дзвінок: “Це Роман, пам’ятаєш мене?” Так ми й стали зустрічатись, а згодом і побрались.

До речі, того дня Роман не мав йти до клубу. Вони з хлопцями прийшли на день народження і, як з’ясувалось згодом, переплутали дні. Тож наша зустріч, можна сказати, була підлаштована долею…”

У 2012 році Роман успішно закінчив Академію внутрішніх військ МВС України. Згодом разом із дружиною переїхали до Києва.

“У 2014 році він уперше поїхав у зону АТО, був в автомобільній роті, — пригадує Тетяна. — Я, пам’ятаю, того дня дуже плакала. А він мені каже: “Ти ж розумієш, я їду для того, щоб захистити свою державу. Це — мій вибір. Якщо не я і не такі, як я, ми будемо рабами”. Обійняв мене й пообіцяв, що все буде добре. Він мене налаштував, що з ним усе буде добре, що він обережний, — і я в це повірила”.

У 2021 році Герой вступив в окремий загін спеціального призначення “Омега”.

Зі слів вдови, Роман дуже любив навчатись чогось нового. Декілька років тому вступив до університету. Цьогоріч він мав отримати звання магістра танкових військ…

“А ще Роман дуже любив майструвати — все в хаті зроблене його руками, — пригадує Тетяна й додає: — Ні я, ні побратими та рідні не віримо, що його вже немає”.

Останній бій хлопця відбувся під Гутою Межигірською на Київщині. “Неподалік від Романа розірвався снаряд. Він отримав поранення голови, самостійно надав собі медичну допомогу й продовжив тримати оборону. Роман міг врятуватись, але тоді не вдалося б врятуватися іншим хлопцям, а він би цього не пережив. Завжди був готовий прикрити собою побратима. Його друзі досі мені телефонують і дякують за подвиг мого чоловіка. А я продовжую вірити в те, що він тут, з нами”, — зі сльозами на очах підсумовує вдова воїна.

Роману присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Посмертно…

Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.

Лікар серед галасу та вибухів навіть не відразу втямив про що йдеться, бо він лише заснув після зміни.
Загорнуту у куртку дитину поставили на стілець у куті, де ховалися літні люди, і на ту куртку мало не сів якийсь дідо. В останню мить лікар отямився і крикнув чоловікові не сідати.
Розгорнули, взяли крихітне немовля і віднесли до дівчат-породіль.
Малого там відмили і почали годувати грудьми. У перший день йому стало краще. На другий – гірше. На третій – ще гірше.
У малого був опік. Педіатр сказав, якщо не відвезти в опікове відділення, то готуйте коробку від взуття.
І от один хлопака заявив, що заради такої справи він промчить швидше ракети та кулі і довезе дитину.
І довіз!
Приносять його в опікове відділення, почали оформлювати і тут медсестра пригадала, що у них з опіками лежить молода мама, яка сходить з розуму, бо десять днів тому народила хлопчика, але у кінці пологів їм прилетіло, вона через опіки втратила свідомість і не знає, що з сином.
А через пару хвилин молода мама, плачучи, тулила до грудей свого первістка.
Хай кожна мати дочекається свого сина, доньку з фронту!
Автор: О. Ущенко

“Ще у 2014-му ми вирішили зайняти активну проукраїнську позицію і долучились до боротьби з путінізмом, який завжди ненавиділи, — розповідає 51-літній Олег Бутусін, який народився у Сибіру. — Це режим колишніх більшовиків (хоча колишніх, ви знаєте, не буває), основне завдання яких — знищувати вільних людей…”

“Цей режим вже сто років, починаючи з часів леніна, несе жах, творить геноциди”, — додає його дружина, 42-річна Тетяна.

Олег Бутусін протягом 2015 року воював у складі ДБ “Правий сектор” у Донецькій області. Коли чоловік був на фронті, у нього народилась дитина, згодом — ще двоє (а переїхали вони до України, коли у сім’ї було дев’ятеро дітей). Тож у сім’ї стало шість доньок і шестеро синів. Останні п’ять років родина Бутусіних живе в селі Грабівка на Івано-Франківщині. Це село обрали не просто так.

Щаслива сім’я Бутусіних в новому домі на Прикарпатті.

“Щороку учасників АТО запрошували сюди на свято Героїв, адже свого часу тут було серце УПА, — каже пан Олег. — Саме тут упівці чинили сильний спротив більшовикам. Нам це дуже імпонувало, тому ми сюди й переїхали. Влаштувалися з дружиною лісівниками…”

Бутусіни самостійно вивчали українську мову. Старший син, Роман, після переїзду до України за пів року самотужки освоїв дворічну шкільну програму, а тоді вступив до Національної академії сухопутних військ імені П. Сагайдачного у Львові. “Він мріяв про кар’єру військового, був у числі найкращих курсантів, його фото висіло на дошці пошани, — розповідає мати. — Але після третього курсу сина комісували через виразку шлунка”.

Проте торік Роман та його брат Леонід (який саме закінчив Надвірнянський військово-спортивний ліцей) вступили до лав ЗСУ й воювали у зоні ООС у складі однієї з бригад піхоти. “Ми завжди вчили дітей, що за правду треба боротися, не можна стояти осторонь”, — пояснює батько.

З 25 лютого цього року він разом із побратимами з “Правого сектора” став на захист столиці. А його сини (Романові — 24, Льоні — 20) боронили українську землю на півночі.

ЇХНІ ТІЛА ЛЕЖАЛИ ПОРЯД…

“Дев’ятого березня бригаду, в якій служили мої сини, взяли в оточення в селі Лукашівка Чернігівської області, — розповідає пан Олег. — Був запеклий бій, після якого багато наших воїнів, серед них Роман із Леонідом, вважались зниклими безвісти…

Одинадцятого березня я разом із побратимами прибув туди на допомогу, але в селі вже стояв противник. 30 березня ми брали сусіднє село, а інша бригада зачищала Лукашівку. Я весь час думав, що зараз знайдуться мої хлопці, все буде добре”.

Але першого квітня, одразу після звільнення села, Олег Бутусін потрапив на поле бою, де серед загиблих виявив тіла своїх синів. Вони лежали поряд…

“Майже місяць тіла наших бійців були на полі, вороги їх не ховали”, — каже пан Олег.

“Було б справедливо, якби кожному із загиблих там дали звання Героя України, — долучається до розмови Тетяна Бутусіна. — Адже вони з мінімумом боєкомплекту вступили в нерівний бій з противником й ціною свого життя стримали наступ на Чернігів. Якби там опинився ворог, вся та техніка пішла б далі — на Київ. Ці хлопці зробили неможливе!”

“МИ ПОВЕРНЕМОСЯ В РОСІЮ, АЛЕ НА ТАНКАХ!”

Тетяна Бутусіна з невимовною теплотою розповідає про загиблих синів.

“Ромочка був правою рукою батька, дуже працьовитий, все вмів робити, за що б не брався — все вдавалось. З 15 років допомагав сім’ї, заробляючи на мініекскаваторі, який освоїв самостійно. А перед тим, як підписати контракт із ЗСУ, вступив до Київського авіаційного інституту на геодезиста, дуже любив цю справу, — розповідає жінка. — Льоньчик був дуже добрий, компанійський. Немає жодного фото, де він похмурий чи сумний. У нього було багато друзів. Він дуже любив життя. Після ліцею вступив на юридичне відділення в одеський виш, вчився на другому курсі, а тоді підписав контракт із ЗСУ…”

“Обидва сини зачитувались книжками про війну, з дитинства любили їзду верхи, — додає батько. — Любили небо, літали на парапланах над Дністром. Рома займався боксом, а Льоня — тайським боксом. Льоня дуже любив борщ, а Рома — мамині пиріжки…”

За словами батька, в обох хлопців була мрія — повалити путінський режим. “Рома навіть казав: “Ми повернемося в росію, але на танках”, — згадує чоловік.

“ВОНИ ЗБЕРЕГЛИ НАМ ЖИТТЯ!”

Нещодавно батьків Романа й Леоніда запросили місцеві жителі Лукашівки — вони встановили на честь загиблих воїнів дубовий хрест. “Люди розповідали, що в кожному дворі стояла ворожа техніка, багатьох, хто допомагав нашим воїнам, катували й розстрілювали, інші ховалися по підвалах, — ділиться Тетяна Бутусіна. — Село було в окупації 21 день”.

Місцеві розповідають, що наші бійці розгромили чотири “камази” їхньої піхоти, чотири “урали” з мінометними батареями, підбили декілька танків.

“Вони зберегли нам життя! Ми живемо завдяки їм”, — зі сльозами кажуть жителі Лукашівки.

Місцевий фермер Григорій розповів батькам, що він та його родина живі завдяки Льоні. Виявляється, чоловік щодня привозив українським бійцям на позицію їжу, тож Льоня мав його номер. Дев’ятого березня Леонід зателефонував Григорієві й сказав: “Ми не втримаємо села, їх дуже багато. Йдемо в останній бій, рятуй свою сім’ю”. Чоловік встиг…

Батьки біля хреста, який встановили жителі Лукашівки в пам‘ять про загиблих воїнів.

“РОМАШКА І ЛЬОНЯ ЗАВЖДИ ПОРЯД З НАМИ”

…На згарищі, що залишилось на полі бою, Бутусіни знайшли ніж 24-річного Романа, його розірваний паспорт України, а ще — другу половинку натільного дерев’яного хреста. “Одну половинку Олег виявив одразу, коли розшукав тіла наших дітей, а другу — зараз”, — ділиться мати.

Пані Тетяна знайшла там і листа, в якому дитячим почерком написано: “Тату, я чекаю тебе. Твоя доця”.

“Дуже хочу знайти цю дитину й віддати їй листа, з яким її батько не розлучався до останку, аби знала, як сильно він її любив”, — мовить пані Тетяна.

…Братів Бутусіних поховали на Івано-Франківщині — у Калуші на Алеї слави. “Сини були нашою опорою… Пережити таку втрату неможливо, з цим болем треба навчитись жити, — ділиться Тетяна Бутусіна. — Але ми знаємо, що достойно виховали своїх дітей. У нас їх і надалі 12, адже Ромашка і Льоня завжди поряд із нами…

Про це повідомляє ТСН.

Окупацію родина пересиджувала у підвалі. Поки батько постійно укріплював імпровізовану фортецю і тримав оборону, мама доглядала за меншими дітьми, роль добутчика дісталася Сашкові.

Батько називає сина героєм, адже завдяки йому родина не померла з голоду в тому підвалі.

Свої “блокпости” чоловік ставив з тачок, з метала, з решіток, аби якомога надійніше захиститися від ворога.

Підвал став прихистком для багатьох людей
Туди родина Гуцалів і ще близько тридцяти місцевих переселилися в перший день вторгнення. Іноді температура була 8 градусів, тому грілися, притулившись один до одного.

Найгірше почалося, коли закінчилися їжа. Тоді Сашко разом з іншими людьми з підвалу пішов на пошуки до місцевих магазинів, які вже були пограбовані окупантами.

Фото: Сашко (праворуч) з меншим братом

“Хліб вибирав, там було печиво таке, що на основі хліба і сир”, – розповідає хлопчик.

Сашко каже, що боявся, але не піти, не міг. Адже двоє молодших братиків і сестричка просили їсти.

“Боявся, хто знає, що у них в голові. Вони ж приходять з автоматами. Думають, що вони дуже “грозні”, – каже хлопець.

Потім стало ще гірше, коли окупанти розбили комунікації, і не стало світла і води. За водою Сашкові доводилося ходити до колодязя тітки Іри – єдиного, що був поруч. Мама Олена каже, що дуже боялася за сина, однак лишити менших ніяк не могла.

“Кожен бах ми чули, але у мене менші, я ніяк не залишу”, – розповідає жінка.

До підвалу намагалися увірватися окупанти
“Вони вирвали ті двері, пробували ці вибити – не вийшло. Залишили гранату – бахнули, прорвалися, і пішли коридором”, – розказують люди.

Окупанти знали, що в підвалі є діти, але це їх не зупинило.

Сашко дуже соромиться, коли його хвалять і каже, що героєм себе не вважає.

Рашисти пацана не чіпали, ба, навит з цікавістю спостерігали за його діями, ліниво перегукуючись межи собов. Інколи кидали йому залишки їжі. Матвійко не гидував, мовчки підбирав об’їдки, поспіхом з’їдав і продовжував свою справу.
Інколи було чутно їхні ворожі голоси.
– Абдула, чьто ето он пастаянна мальчіт, блят?,- спитав невидимий голос.
– Брат, да он же нємой. Ми ж їво мать… таво, нєдєлю уже как,- з вікна визирнув здоровезний бородатий збуй в камуфляжі. Хвильку помовчав і продовжив свою розповідь невідомою мовою, котра схожа була скоріш на гавкіт, ніж на засіб людської комунікації.
Смакуючи ганебні подробиці, переливаючи своє оповідання жартами, рашист розповідав ЯК вони повільно мордували батька цього хлопчини. ЯК той кілька днів вмирав від вогнепальних ран, коли орки прострілювали йому кінцівки з чіткою періодичністю.
– Врємья!,- щогодини реготав хтось, далі лунав постріл в котрусь з частин тіла. І так доти, допоки татко Матвійка не стих назавше.
А далі повів про те, ЯК ґвалтували, а потім ЯК вбили матір цього пацана.
Його невидимий співрозмовник лиш підсміювався, інколи перебиваючи монолог Абдули.
Як тіки померла мама, син онімів. Окупанти його не скривдили. Можливо з жалости, а може для того, щоб все своє життє памітав про цей жах. Зрештою, десятирічний хлопчик не становив якоїсь загрози бородатим воякам з далеких гір.
Матвійко цілими днями блукав селом, але в якімсь моменті постановив собі поховати матір так, як бачив в своїй дитячій уяві. Перед його очима стояв велетенський насип з каменів, таке собі містичне древнє святилище, котре він видів в шкільних підручниках, але вже не пам’ятав його назви. Він збирав на дорозі камінці і носив, носив, носив…
Планомірна, виважена робота заспокоювала, змушувала повірити в себе, в свою корисність та приносила в деякій мірі сатисфакцію. А саме головне – позволяла ЖИТИ ДАЛІ.
Той день був напрочуд світлим. Сонечко зненацька залило все докола, ніби спонукаючи все та всіх на якийсь символічний бій з темрявою, котра безперестанку панувала тут остатні кілька тижнів.
З самого ранку всі тимчасові мешканці фільварку всілись верхи на беху і поїхали десь за село, а на призьбі залишився сидіти лише Абдула.
– Дядьку!,- тихенько покликав малий, підійшов і ґестом показав, би той сі нахилив.
Орк здивовано нахилився. Зненацька Матвійко рвучко викєгнув з кєшені кривий іржавий цьвок, котрий знайшов в день смерти своєї матері і всі ці дні носив зи собов, і з усих сил встромив го в бородате горло окупанта. Той викотив очі, захрипів, з рани почала сичати кров. Бандит спробував схопити пацана, але той скривавленими рученята добив цьвок ше глибше. Окупант скотився зи сходів, а хлопчина, не озираючись, мовчки пішов батьківським садом, сумно витираючи руки об брудну одежу.
*Загарбник здох за кілька годин. Матвійко живий, лиш не говорить.
Поки що.
Чекає ПЕРЕМОГУ!
Київщина. Березень 2022

Фото ілюстроване.

У повітряному бою над селом Тригірʼя Житомирської області загинув командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї Севастопольської бригади тактичної авіації імені Олександра Покришкіна Дмитро Чумаченко. Його дружина опублікувала зворушливий допис про чоловіка.

Про це повідомило Командування Повітряних сил ЗСУ.

“Вечір. Я сиділа на ліжку, Діма стояв поряд. Ми любили багато балакати. Зайшла тема про польоти, а саме про катапультування”, – йдеться в дописі вдови молодого пілота.

Жінка також передала свій діалог з чоловіком:

– А як катапультуватися?

– У тебе поміж ніг є така ручка, за яку потрібно смикнути.

– А з літаком що?

– Тебе викидає, літак падає.

– Ого…

– А ти думала. Але перш за все треба думати не про катапультування.

– А про що?

– Наше завдання – врятувати людей, за можливості – літак. Я маю, перш за все, спрямувати літак у місце, де немає будинків, а вже потім думати про себе.

– Але ж ти можеш не встигнути катапультуватися…

“Він не встиг, але врятував сотні життів. Відважність, героїзм, безстрашність. Поки наше небо та землю захищають такі люди, нам нічого боятись. Бо вони готові покласти своє життя на вівтар смерті, щоб кожен із нас міг зранку прокинутись не від повітряної тривоги, а від співу пташок”, – написала вдова Чумаченка.

“Я пишаюсь, що 15.12.2018 життя звело мене з тобою. Пишаюсь, що стала твоєю дружиною. Пишаюсь, що ти не завагався і виконав вчинок, про який знають та знатимуть всі. Герої не вмирають!” – наголосила дружина загиблого пілота.

Частина жителів змогла евакуюватися, частину намагаються вивезти. І люди, яким вдалося врятуватися, розповідають моторошні речі.

Історію 16-річної Каті з Маріуполя та її брата розповіла волонтер Віра Хвуст. Вона повідомила, що розмова з Катею тривала майже три години.

Далі публікуємо пряму мову:

“Знаєте, те почуття, коли боляче? Я колись закохалася в хлопчика, а він в мене ні, і я думала, що це боляче. А виявилося, що боляче бачити, як твоя мама вмирає у тебе на очах. А братик все до неї підходить і каже: “Мамочка, не спи, ти замерзнеш”. І ми ніколи не потрапимо на її могилу. Вона так і залишилася в сирому і темному підвалі.

Ми ходили в туалет, спали, їли залишки їжі в одному підвалі.

А якось дядько Коля зловив голуба, це був, напевно, п’ятий або шостий день, і ми його засмажили, і їли. А потім нас всіх рвало.

Мама трималася до останнього, за 3 дні до нашої евакуації вона померла.

Я сказала братові, що вона міцно спить, і її не варто будити. Але здається він все зрозумів. Зрозумів ще коли померла наша сусідка, а ми не могли її винести, і вона почала пахнути. А потім стало тихо і дядько Коля її виніс, і сам підірвався на розтяжці. Мама дуже плакала. Після смерті тата, дядько Коля був найближчою людиною…

… трупи так смердять. Вони там були скрізь. Я братові закрила очі маминим шарфиком, що б він цього не бачив. Поки ми бігли – мене кілька разів мало не знудило.

Я не вірю більше в вашого Бога. Якби він був, ми б так не страждали. Моя мама ніколи, чуєте, ніколи не робила нічого поганого. Вона навіть не залишала дядька Колю на ніч в іншій кімнаті, поки вони не одружилися. Вона ходила в храм і сповідалася часто, і я.

Дядько Коля навіть курити кинув, що б мама не нервувала, що це гріх. А ваш Бог взяв і прибрав її. Мені там батюшка щось говорив, що мама буде нести служіння Богу, тільки краще б вона несла служіння тут, виховуючи нас.

Я ненавиджу Росію. Мій рідний дядько там. Знаєте, що він мені сказав сьогодні телефоном? “Катя? Яка ще Катя? Дівчинка, я вас не знаю. Яка війна, яка Катя?”.

А потім написав з лівого номера “Катенька, не пиши мені. Для мене і моєї сім’ї це небезпечно. А маму вже не повернути”.

Я ненавиджу їх! Це ж була його рідна сестра?! Як так можна?

… знаєте, я думаю, що я повернуся в Маріуполь. І буду жити на тому ж місці. І буду кожен раз, в один і той же день спускатися в підвал нового будинку і класти квіти.

А ще страшно, коли діти плачуть, а не можна. Не можна, що б чули. Ці виродки знаходили людей в підвалах і вбивали. Ті, хто вижив, говорили, що російські військові могли згвалтувати й дітей, і людей похилого віку і навіть трупи.

Якщо Бог є, чому він це допускає?

Я жити більше не хочу. Нас зараз розділять, напевно. І я можливо не побачу свого брата. Навіщо? Навіщо цей Путін нас рятував? Ми ж добре жили, навіть машину купили. Дядько Коля обіцяв мене навчити водити. Вони навіть її спалили. І квартири немає. Я померти хочу, і не можу.

… обійміть своїх дітей! А то вас не стане, і вони не згадають ваш запах. Якщо я витримаю і потім будуть у мене діти – я буду їх обіймати цілодобово”.

Як повідомила пізніше Віра Хвуст, діти евакуйовані з Маріуполя. Зараз з ними все в порядку, наскільки це можливо в даній ситуації. Вони в безпеці, їм відновлюють документи й вже з десяток сімей висловили готовність взяти на себе турботу про дітей.

Про це повідомляє liga.net, яке розшукало героїню історії.

Жінку звати Олена, вона живе у Дарницькому районі міста Києва.
Олена розповіла, що як зазвичай, вийшла на балкон покурити та побачила дрон. Оскільки вона боялась, що її можуть обстріляти, то вихопила банку консервованих помідорів та жбурнула. Після цього вона з чоловіком вибігла з будинку та розтоптали літальний апарат.

Олена припускає, що дрон був не ворожим, а його запустили мародери, які в такий спосіб шукають квартири без господарів.
“У нас під’їздом вони вже ходили. Сусідка помітила підозрілих молодиків, а коли почала розпитувати голосно, хто вони та звідки, ті швидко втекли. Мирні люди не зробили б так”.

Про це повідомили на сторінці “Місто добра” в Facebook.

Історія Каті
Дівчина виховувалася в прийомній сім’ї з 8 років, вона чекала, коли їй виповниться 17, щоб повернутися до рідної матері.

Прийомна мама пообіцяла, що дівчина зможе переїхати до рідної мами. І ось прийшов час знайомства з рідною мамою, сестрою та її дітьми. Але все виявилося не так гладко. Жінка зловживає алкоголем, а сестра – наркозалежна.

“Катя так сподівалася нарешті відчути справжню материнську любов і ласку, відчути тепло рідних рук, але все виявилося далеко не казкою! Місця для любові і підтримки просто не було”, – розповіли волонтери про Катю.

В цей час дівчина зустріла хлопця, в якого закохалася, і завагітніла. Але в родині хлопця не знайшлося місця для неї.

“Катя вирішила повернутися в будинок рідної мами, адже більше варіантів просто не було… часті випивання мами просто не давали жити спокійно і безпечно”, – сказано в повідомленні.

Мрія дівчини
Коли терпіння взагалі не залишилося, Катя звернулася до волонтерів і попросила допомогти знайти безпечне місце. Зараз вона знаходиться в центрі “Місто добра” під піклуванням волонтерів. Дівчина мріє навчитися робити манікюр і їй шукають ментора для цього.

Читаєш цю історію, і кров холоне в жилах. Кіборг Ігор ЗІНИЧ. Доброволець славної 80-ки. Медик. Понад місяць безвилазно провів в ДАПі.

До самих останніх своїх юнацьких днів довкола лиш чорні бетонні стіни. І плечі побратимів. Тут всі за одне. Люта зима. Холод собачий. Ноги дубнуть. Пальці не слухаються. Копоть. Крики.

Бої безперестанку. Морок смерті навкруг — і в них, і в нас. А він фанатично, самовіддано на своєму медичному пості. Робот? — Кіборг.

Робить неможливе. Витягає хлопців з того світу. Одного за одним. Веселий. Завжди на позитиві. Відчайдух. Бронік, каска — не для нього. Ротація? Яка ротація! Шаблі не брали, кулі минали… Ігор загинув під завалами ДАПу в останній день оборони нового терміналу. Ех, який славний був козак. Пом’янімо.

То холодильник перестав працювати, то душ протікає, то машинка пральна зламалася. Ось хотіли останню у ремонт віддати. Відвезли до спеціаліста, а він нам сказав, що модель дуже стара, деталей до таких уже не продають. Хіба що з-за кордону замовляти, але це, ясна річ, задоволення не для бідних. Довелося телефонувати синові, щоб порадитися. Думала, щось путнє порадить, а він мені: “Навіть не думай ремонтувати цей мотлох. Ми вам нову машину замовимо.”,- розповідає шістдесятип’ятирічна Катерина Вікторівна.

Синові пенсіонерки, Матвієві, тридцять шість років. Він уже давно живе окремо від батьків, займається власною справою і навіть сім’ю створив. Зараз разом із дружиною Валерією виховує двох чудових донечок.

Заробляє чоловік непогано, тож і нову пральну машину батькам купити може. Валерія займається дітьми й нічим особливим, окрім побуту, не займається. Після першого декрету вона працювала пів року в офісі. Саме тоді й збагнула, що робота – це не її. Особливо, якщо її доводиться поєднувати із доглядом за дитиною. Тому після другого декрету жінка залишилася на утриманні чоловіка.

Нещодавно подружжя взяло іпотеку, але й це навіть не турбує Валерію. Вона – домогосподиня і змінювати цей статус не бажає.

– Невістка чомусь думає, що сім’ї дорожче буде обходитися те, що вона працює. Дивне твердження, але я у сімейні справи сина не лізу.

Власне, стосунки Катерини Вікторівни з невісткою не надто дружні. Втім, до скандалів поки не доходило – хоча б це тішить. Краще жити в нейтралітеті та байдужості, аніж у відкритій ненависті одна до одної. Бачаться вона всього кілька разів на рік, на великі свята. Цього, до слова, обом предостатньо.

– Наш син хоч виріс і на власний хліб пішов, але про батьків не забуває. Телефонує постійно, щоб дізнатися, як ми, приїжджає часто, іноді онучок нам привозить. А про фінансову підтримку я і взагалі мовчу. Матвій завжди дарує нам щось, допомагає, коли геть скрутно з грошима. Минулої осені ось батька в лікарню возив. Усе лікування йому оплатив цілком сам. А потім машину нам купив, щоб добиратися кудись було легше.

– Який він молодець у вас!

– Ніхто і не сперечається. Але все одно якось ніяково перед його сім’єю. А тут ще й ця пралка. Я йому кажу, що нічого не треба. Навіщо такі великі гроші зараз витрачати? А він мені: “Мамо, якщо через несправну машинку заллєте сусідів, то грошей на їхній ремонт потім набагато більше піде.”Ну, тут уже й не поспориш. Під нами така сварлива тітка живе, що з нею краще й справді не зв’язуватися. Так що минулого тижня привезли нам нову пралку. Спасибі синові.

Але біда не приходить одна. Після машинки проблеми виникли з дачею.

– Після лікарні моєму чоловікові категорично заборонено займатися важкою працею. А в нас дача. Знаєте, скільки з нею клопотів? Хіба я зможу те все сама зробити? Знову довелося синові дзвонити. Попросила на вихідних приїхати та допомогти мені. А більше я не маю в кого допомоги попросити. Він погодився. Покрутився біля мене годину, а потім сів у машину, і поїхав кудись. Я навіть нічого не зрозуміла. Виявилося, що це він у сусіднє село зганяв, щоб найняти мужиків. Ті мені за пів дня все й скопали там.

– Оце-то вигадав..!

– І не кажи. П’ятеро кремезних хлопців з лопатами і сапками. Усю важку роботу переробили самі, а ми з чоловіком тільки поглядали за тим дійством з-за дверей дому. Ну, ясна річ, що це обійшлося синові недешево. Пита скільки він їм дав. А Матвій тільки відмахнувся. Сказав не брати дурниць до голови. Ось так він нас із батьком береже.

Гнітить Катерину Вікторівну тільки те, що постійні витрати її родини лягають на плечі сина. А в нього ж власна сім’я є. Попри все вищеперелічене, Матвій кілька разів замовляв батькам доставку продуктів, заповнював аптечку дорогими ліками, докупив господарські дрібниці для дач.

– І навіщо такі витрати? – постійно зітхає жінка. – Зараз такі ціни страшні. Краще про дочок подумай.

– Ти думаєш, що мої діти живуть без чогось потрібного? Думаєш, я їх обділяю, щоб купити продуктів тобі з батьком? Смішна така. Не переживай, усе в них є. Робота в мене хороша, руки робочі – так що бідними не залишимося.

І жила б собі Катерина Вікторівна спокійно, якби не дзвінок невістки минулого вечора. Старенька відповіла, а з того боку – одні лише докори та претензії. Мовляв, грошей син на неї тратить більше, ніж на власних дітей.

– Їй не вгодиш, розумієш? Вона спеціально витрати всі підрахувала за цілий місяць, щоб порівняти з тими грошима, які нам дає Матвій. І вийшло так, що на батьків син тратить більше, ніж на свою сім’ю.Тоді почала випитувати мене, чи я розумію, як це б’є по їхніх фінансах. А що я скажу? Правда ж… Тоді Валерія і заявила, що я дітей її об’їдаю. У мене після розмови аж тиск піднявся. Тепер почуваюся винною перед.

– Ох уже ці невістки,- зітхає подруга Катерини.- Так нехай вона б і йшла тобі з усім допомагати. Тоді Матвієві і платити за це не доводилося б.

Втім, жалітися синові Катерина Вікторівна не хоче. Навіщо їй зайві сварки? Та й скаржитися немає на що. Валерія ж правду каже. Але як це все змінити жінка поки що не знає…

Чи напрошується матір Матвія на фінансову підтримку сина?

Чи можна у такому випадку винити її в чомусь?

Яке вирішення проблеми ви могли б запропонувати?

Уперше я взяла Василька зі собою до церкви, коли йому було 2 роки i 4 місяці. Там, почувши спів священника, він сказав: “Коли виросту, також буду отцем Василем!”

У 2 роки i 6 місяців ми з Васильком поїхали до Почаєва. Він гарно молився своїми дитячими словами, просив здоров’ячка для себе і для всіх рідних. Через рік ми знову відвідали ці святі місця. А потім Василько захворів.

1987 рік. Січень. Якось зранку Василько покликав мене до себе: “Мамо, ходіть сюди, я вам щось розкажу! Я нині бачив дуже гарний сон”.

– Який? Зайчики, квіточки? – питаю.

– Ні! Я бачив Матінку Божу, вона була найкрасивішою в світі, одягнена в блакитну сукню, підперезана поясом і кликала мене до себе.

Я перепитала, чи вона, бува, щось не казала. Василько подивився вправо, а потім вліво (він завжди так робив перед тим, як щось сказати) і промовив: “Не пам‘ятаю, що казала, тільки рукою кликала. Вона спускалася з неба, але на землю не встала. А потім кудись зникла, а коло мене залишились Ангелики, які були з нею”. Я подивилася на нього: “Де ж ті Ангели, що я їх не бачу?” А він відповів: “Вони біля мене, але ви їх не можете бачити”.

– Васильку, навіщо ти мені таке кажеш? – і я розплакалась.

А він лише знизав плечима, знову подивився на два боки і сказав: “Я не розумію, чого ви плачете. Я ще не вмираю. Спочатку я захворію, ви мене полікуєте, але не вилікуєте. Тоді я почну ходити, щоб ви всі натішилися, а потім знову захворію і помру. Так що не маєте чого плакати”.

– Васильку, синочку, ти ж казав, що будеш отцем Василем, а нині кажеш, що будеш вмирати!

– Мамо, я так думав і дуже, дуже цього хотів, але Бозя хоче, щоб я помер.

Не минуло й десять днів, як Василько захворів. По всьому тілу висипали прищі, сильна температура. Лікарі сказали, що вітрянка. За два дні в нього почався сильний стоматит. Нам порадили терміново здати аналізи. Результати виявились приголомшливими: гемоглобін – 60, ШОЕ – 80.

Завідувачка дитячої консультації порадила терміново їхати до Львова. Дорогою до міста Василько сказав: “Мамо, нам уже не треба туди їхати, бо немає ніде-ніде лікаря, щоб мене вилікував”. Згодом ми дізналися, що у Василька – білокрів’я й залишилося йому жити місяць-два, не довше. Але Василько просив не слухати лікарів, бо буде так, як він передбачив.

I так сталося.

У лікарні пролежали півтора місяця, а потім Бог мене звів з Євгеном Ільковичем з Червонограда, який займався лікуванням травами. Він так підлікував Василька, що аналізи крові були, як у найздоровішої дитини! Він “ожив”, почав добре ходити, їздити на велосипеді. Бували хвилини, коли мені здавалося, що лікарі помилилися діагнозом.

А на Покрови Василько мені сказав, що знову захворів. Йому стало гірше, він перестав ходити і відмовився від ліків.

Бог давав сили пережити оті важкі дні. А 7 лютого у неділю після сніданку Василько сказав: “Мамо, я вже востаннє поїв, більше ніколи я не їстиму, тільки буду пити свячену водичку”.

Так і було.

Боліли ручки чи ніжки – змащувала свяченою водичкою, болів животик чи сердечко – пив свячену водичку. Вона йому тамувала біль. Він хотів, щоб йому читали молитви, співали пісень, і не давав мені плакати, а казав: “Смійтеся, мамо”. Усе повторював: “Так гарно жити, мені хотілося б жити, але Бозя хоче, щоб я помер. Відчиніть вікно, хай мені сонечко посвітить, пташечки поспівають, бо там цього не буде”.

А як буде – не казав.

10 лютого йому стало погано. В обід він попросив води з-під крана і горщичок. Набирав воду в рот, споліскував зубки і випльовував її, потім мив обличчя і ручки. Усе повторив три рази. Я хотіла подати йому рушника, але він сказав, що не потрібно. Обтрусив ручки і сказав: “Все”. Усіх випровадив з дому, бо хотів, щоб з ним була лише я. А потім зібрався з останніми силами і сказав: “Сьогодні вже ніхто, ніхто не будете спати”.

Наостанок Василько попросив потерти йому спинку. Я правою рукою розтирала його, а він дивився на мене. Стояла як кам’яна, лише рука легко ковзала по його маленьких плечах. Він тричі видихнув і став холодним. Я скрикнула: “Все!” I так мені стало добре, добре з ним, ніби у якомусь раю. Я його сама помила, бо тільки я знала, яку він любив воду, носила на руках, тулила до себе, цілувала. I тільки коли поклала Василька на катафалк, усвідомила, що моя дитина померла.

14 лютого в неділю з численною процесією дітей і дорослих відпровадили мого синочка на цвинтар на вічний спочинок. Василько ніколи не лягав без молитви і не вставав без неї, молився своїми словами за себе і за всіх.

Я вірю, що він на небі з Ангелами і чекає на мене – свою маму.

Тут, щиро кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України, хоча я тоді цього не розуміла, у мене були рожеві окуляри і я думала, що зможу збагатитися працюючи за кордоном. Але мені пощастило дуже, на щастя.

Я відразу потрапила до дуже до хороших та добрих людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю сеньйорою.

Я заробляла гарні гроші, незважаючи на те, що лише приїхала в чужу країну, доглядаючи її, а вона була дуже доброю та розумію чую жінкою, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз води соромилася просити, аби не завдавати мені зайвої турботи. Вона ставилася до мене, як до рідної людини яку знала багато років, вона мене шкодувала, адже знала все про моє життя.

Добре влаштувавшись в країні я забрала свого чоловіка і свою донечку. Юрко теж влаштувався тут не погано, працював він на місцеві фабриці, а діти моєї сеньйори допомагали нам з житлом, вони підтримували нас у непрості хвилини нашого життя в їх країні, той період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою. Іноді навіть родина не збиралася до тебе так добре, як до нас поставилася абсолютно чужі люди.

Ми жили в одній із кімнат квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками праці, і купили свою власну дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї.

В Італії я добре влаштувалася, тут на доброзичливі люди. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями, запрошуємо одне одного гості і у мене з чоловіком є бажання залишитись тут назавжди. Тут дуже багато українців і, останніми роками я взагалі почуваю себе тут, як вдома.

А якось мені передали звістку з України, адже там мене залишилося донька, з нею в квартирі жила моя сестра Олеся з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі. Говорила декілька слів  як годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислуховувати матусю у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і виникала телефон.

А на початку осені я дізналася, що моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть доглядати. Мама була власницю великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння моєї сестри її продала відразу, адже понадіялося що донька догляне її.

Моя сестра Олена-людина відверто кажучи, з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули.

В Італії цей рік був непростим, люди всі сиділи вдома, маму свою  я теж не відвідувала давно, ще й телефонувала нечасто, про що зараз дуже шкодую.

Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас. Мама продала квартиру, все дісталося моїй сестрі Олесі, а мені зовсім нічого.

Мені зателефонувала сусідка наша, сказала, що вже зараз холодно, а скоро буде зима морози, а в мами навіть дров немає, не буде чим грітися взимку, а Олеся вже приїжджати до неї не хоче.

Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в моєму житті є і моя вина, адже я геть забула про неї, хоча добре знала, яка у мене сестра, просто навіть подумати не могла, що вона так може вчинити.

Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 72 роки, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд. А залишити там все, а в мене там і сім*я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, навіть не уявляю, як бути тут, там ми маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже. Коли я поверталася сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі, якісь важкі домі роїлися в голові. Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, турбуюся та піклуюся про неї, щоб мати гроші і платити їх іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку неньку. Я не бачу своєї рідної матусі роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди, не так просто виїхати в наші дні за кордон. Але я телефоную зараз матері по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за нею щодня, коли я дорослішаю, а мама старіє, мені все більше не вистачає її. Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно та гідно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов*язок. Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею весь цей час.
Бережіть своїх матерів, бо вони – найголовніші люди у вашому житті. ФОТО ілюстроване, з вільних джерел.

Проте військовий так і не повернувся назад. Його історію розповіла Анна Усік.

“Коли їхав на війну, думав, що найважче – закрити очі загuблому товаришеві. А як Ваньку вбuлu, я перший підбіг до тіла. На його грудях завібрував телефон. Дістав з кишені, а це – мама дзвонить.

Не знав, що робити. Якщо не відповім, то дам надію, що він – живий. А якщо підніму, прийдеться розказати про смерть – вона може не витримати цього”, – цитує бійця Ганна.

Вона розповіла, що в АТО Євгена збирали всім селом.

Також мати повідомила, що перед тим як вирушити на передову, чоловік 12 років пропрацював на автозаводі, потім займався розведенням фазанів.

“У квітні в їхньому дворі зупинилася “швидка”. Марію Тимофіївну напівпритомну відвезли в лікарню.

Євгена в труні додому повернули через чотири дні. Після похорону мати взялася розбирати синові речі.

Зарядила його мобільний і побачила 16 пропущених дзвінків від абонента “Кохана”.

– Добрий день. А Женю можна? – запитує молодий і тремтячий голос.

– А Жені більше немає, – Марія Тимофіївна не зупиняє сліз.

– А ми збиралися одружитися. Я від нього сина ношу, – каже Оксана з Дніпра”.

У Атовеця залишився син. Його назвали Олексою….

Живе вона в райцентрі, давно розлучена. Приїхала. Ні зубної щітки з пастою, ні рушника, ні мила, ні шампуню, ні гребінця, ні халата, ні туалетного паперу з собою не взяла. Каже мені: дай мені ось це і ось це …

Я хочу розповісти цю маленьку історію не в осуд комусь. А просто мені дивно, тому і цікаво почути думку з боку: це нормально? Або все-таки не зовсім? Ми одружені з чоловіком Максимом 7 років. Живемо в Києві. Довго орендували житло, а три роки тому купили нарешті свою квартиру в новобудові. Робили останні роки в ній ремонт і ось півроку тому в’їхали. Мої батьки живуть на іншому кінці столиці. З ними бачимося частіше. Батьки у Максима давно розлучені, тато за кордоном, але допоміг нам з грошима суттєво.

А мама, моя свекруха, живе в райцентрі в Чернігівській області. Вона ще досить молода жінка, стежить за собою, працює в бібліотеці. Але тільки недавно я дізналася, що моя свекруха Тетяна Андріївна трохи дивна. На останній випадок, як на мене. Ми давно запрошували свекруху до себе погостювати, нову квартиру показати і місто. І ось приїхала вона до нас на два тижні. Зустріли з автобуса. Випили в парку кави з тістечками, а потім поїхали додому, я обід наготувала, все, як годиться.

Поїли, посиділи. Потім завела Тетяну Андріївну в спальню, в дитячу, де вона буде жити ці дні (малого Діму ми до себе в кімнату тимчасово забрали). І ось в спальні мені свекруха і каже така:» Леночка, а віддай мені ось це і то, я ж не на день все-таки приїхала ». Як виявилося, свекруха ні зубної щітки з пастою, ні мила, ні рушника, ні шампуню, ні халата, ні туалетного папіру з собою не взяла.

Я, звичайно, дала. Рушники, туалетний папір-то ще ладно. Але ось мені ну чесно дивно, як можна їхати в гості і не взяти шампунь і зубну щітку, гребінець, халат? Це ж такі особисті речі. Я он навіть ліжко з собою беру, коли ми кудись їдемо! У Максима запитала, і він махнув рукою: не звертай уваги, мама дивна трохи. Нічого собі — трохи! Ще раз повторюся: я пишу це не для засудження. Просто цікаво, це тільки я вважаю трохи ненормально не брати з собою такі речі, коли їдеш в гості? Може, це нормально, коли до своїх рідних їдеш?

Відповідно до нього, вони мають демонструвати високі навички самоконтролю, бути привітними та завжди знаходити спільну мову з усіма учасниками освітнього процесу.

З цими настановами сильно контрастує результат минулорічного дослідження умов праці в українських садочках “Хто потурбується”.

Воно показало, що більшість виховательок постійно відчувають стрес, працюють понаднормово, виконують додаткову роботу на кшталт прибирання території чи фарбування майданчиків. А заробляють в межах мінімальної зарплати. Пропонувати їм при цьому завжди бути привітними звучить досить цинічно.

Втім, реальність, з якою щодня стикаються виховательки садочків, часто ще складніша.

Тож як це – бути вихователькою в українському дитсадку?

Анжела – вихователька садочка в одному зі спальних районів Києва. Раніше вона працювала бухгалтеркою.

“Була і краща зарплата, і краще відношення”, – каже Анжела.

Змінити професію вона вирішила, коли її діти пішли у садочок. Для Анжели було важливо залишатися поруч, тож вона стала вихователькою садочка своїх дітей.

Останні 12 років Анжела щодня ходить стежкою крізь двори від дому до садочка – свого робочого місця. На щастя, дорога займає всього декілька хвилин.

Ще ближче до дому Анжели розташований новий садочок, який відкрили минулого року.

“Тут була двоповерхова будівля. Її майже знесли, рознесли, розтягнули. Коли ми почали звертатися до депутатів, виявилося, що мешканці не проти, щоб тут буде відкритий новітній дитсадок.

Я не знаю, яку суму виділили КМДА на реконструкцію цього. Але це був такий грандіозний проект. Роботи проводилися півроку. Добудували третій поверх, додали сучасне обладнання, відеоспостереження, новітні ігрові майданчики”, – каже Анжела.

Втім, вона залишилась працювати на колишньому місці. Її робота починається з 7:30 і триває до 12:45 або з 12:45 до 18:00 години, в залежності від зміни.

“Ви знаєте, директор нас поважає за те, що ми не перейшли. Я знаю свої стіни. Знаю весь колектив. Тим паче, що на новому місці треба довго звикати”.

На перевіреному місці є свої плюси, каже Анжела:

“У нас директор стежить, щоб зарплата виплачувалась вчасно. Ми отримуємо премію. Наприклад, до Дня вихователя – половина ставки.

В селах люди і цього не отримують. Станом на сьогодні моя зарплата – 5680 грн. Можна і більше заробити, але якщо я буду працювати на 1,5 ставки, то сил вже ні на що не залишиться”.

Зараз син Назар та донька Міла навчаються у школі. Проте роботу садочку Анжела не покинула.

“Я не знаю, чи зможу зараз знайти іншу роботу. По-перше, я звикла. По-друге, не хочеться далеко їздити. Тут я знаю, що можу прибігти додому.

Навіть якщо дитина захворіла, дають лікарняні. Дочці часто їжа не підходить у школі. Мілі погано – привела дитину додому, напоїла ромашковим чаєм”, – каже вихователька.

Її ситуація – типовий приклад жіночої зайнятості в Україні.

“На законодавчому рівні жінки та чоловіки в Україні мають однакові права щодо працевлаштування, однак на практиці ринок праці дуже сегрегований.

Жінки здебільшого представлені у низькооплачувані бюджетній сфері та сфері обслуговування і торгівлі. На цю роботу погоджуються через брак інших пропозицій та можливість балансувати між роботою та сім’єю.

Бо безліч додаткових обов’язків по догляду покладено саме на жінок. Тож це здебільшого вибір з обмежених альтернатив”, – зазначає Оксана Дутчак, кандидатка соціологічних наук та співавторка дослідження “Хто потурбується”.

Про це говорить і сама Анжела:

“Деякі чоловіки кажуть: “Да ти сама вибрала свою професію!”, “Тебе туди ніхто не відправляв!”. Одна знайома також працює в селі вихователем.

Я кажу: “А чому ти пішла?” – “Ну мама захотіла! Мене мама примусила!”. Виходить, що вона у 17– 18 років не сама приймала рішення, а батьки приймали рішення за ту людину. Тому що не було куди піти.

От був у районному центрі якийсь технікум, от вона його і закінчила, потім із цим дипломом приїхала в Київ на роботу, так і влаштувалася. І виходить, що все життя віддає дітям”.

До того ж, район, де мешкає Анжела, неспокійний. І тривожність за дітей стає чудово зрозумілою.

Сім’я проживає в гуртожитку. З вікон будівлі періодино чутно лайку, а сама п’ятиповерхівка, як і решта навколишніх будинків, сильно контрастує з оновленими яскравими фасадами дитсадочків у дворах.

Втім, власне житло у Києві – цінна річ. Зарплата виховательки не дозволяє і думати про аренду. “Нам, як сім’ї з дітьми, дали більшу кімнату. Тут окремий санвузол. Тобто, це повноцінна квартира”, – каже Анжела.

Житло вдалось отримати, оскільки чоловік Анжели 20 років пропрацював на фанерному заводі – ЗАТ “Фанплит”. Однак декілька років тому над 135 сім’ями нависла загроза виселення.

Завод вирішив, що має право розпоряджатися будинком, який знаходиться на його балансі, як завгодно. Наприклад, перетворити його на хостел.

Мешканці вийшли на акції протесту та подали позов до суду. Анжела в цьому активно брала участь.

За її словами, існує закон “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків”, відповідно до якого держава також має права на ці будинки, оскільки робила внесок в їхнє будівництво та утримання.

Саме передачі гуртожитку на баланс міста і добиваються мешканці. У 2019 році Господарський суд Києва прийняв рішення на їхню користь. Однак крапку в справі досі не поставлено.

Незважаючи на підвішений стан з житлом, Анжела виглядає впевнено та спокійно – у повній відповідності до стандартів МОН.

Однак є речі, які, за її словами, вибивають з колії. Це переживання за безпеку дітей та конфлікти з батьками.

“Є різні категорії батьків. Не всі розуміють, що діти можуть забруднитися. Вони гралися в піску, їли фрукти в обід, пили сік фруктовий – дитя приходить додому брудненьке.

Одні батьки можуть сказати: “ну, нічого страшного.” А було – вранці мама приходить з пакетом речей, кидає його і каже: “Буде вихователь прати речі, якщо ще раз так прийде!”

А який вихід? Це ж діти!”, – каже Анжела.

Також нерідко буває, коли батьки ігнорують рекомендації педагогів, не привчають до самообслуговування, не виконують з дітьми завдання для розвитку, скаржиться Анжела.

Іноді за байдужістю ховаються моторошні причини – дехто страждає від залежностей.

“Якщо за дитиною прийшла людина у стані сп’яніння, є конкретний пункт у посадовій інструкції”, – розповідає Анжела..

Так, дитину віддавати не можна, оскільки це для неї небезпечно. Вихователь має зателефонувати іншим родичам, дані яких записано в анкеті, пояснити ситуацію та попросити забрати дитину.

“На випадок, якщо вже зовсім не виходить домовитись і починають поводитись неадекватно, є тривожна кнопка”, – каже вихователька.

Своїх дітей Анжела так само оберігає, навідується у школу, спонукає їх брати участь в різних активностях. Сім’я часто гуляє у парку поруч з домом. Час вдається знайти попри додаткові підробітки.

“Заробітна плата не дозволяє жінці з двома дітьми відпочивати”, – підкреслює Анжела.

На щастя, її чоловік та батьки мають стабільний заробіток. Однак життя в столиці постійно вимагає більшого.

“Мені мама з села передає майже все. Де можна підробити – підробляю. Наприклад, брала участь у виборах на дільницях. Викручуєшся, як можеш”, – каже вихователька.

Ситуація Анжели є типовою для українських працівниць дошкілля.

Тогорічне дослідження показало, що майже половина з них підтримують свою сім’ю завдяки продуктам з власного господарства, чверть регулярно беруть кредити чи позики, 14% мають додаткову роботу і приблизно стільки ж отримують допомогу від рідних.

“Якби не підтримка, то я би давно звільнилась”, – каже Анжела.

За її спостереженнями, якщо порівнювати рівень технічного забезпечення садочків 10 років тому і зараз, то стало набагато краще. І відновлений садочок у дворі її будинку – яскравий тому приклад.

“Але мені здається, що в нас з кожним роком все гірша ситуація в плані із заробітними платами… Це той мізер, за який навряд хтось прийде з молодих фахівців”, – вважає Анжела.

Наразі, відповідно до дослідження “Хто потурбується”, загалом в українській системі дошкільної освіти не вистачає близько 5 тисяч виховательок. Тобто, вакантні місця є фактично у кожному садочку.

“Специфіка доглядової праці полягає у тому, що центральне місце тут займає виконавиця, її ставлення, мотивація, емоційний стан. Саме людський фактор грає ключову роль.

Тож перевантаженість, вигорання, погане самопочуття через неможливість звести кінці з кінцями – те, з чим варто боротися в першу чергу, забезпечуючи гідні умови та оплату праці. Однак з боку держави про це майже не говорять”, – зазначає Оксана Дутчак.

Натомість в умовах браку кадрів вихователькам нав’язують нереалістичні умови профстандартів. Ніби зовсім ігноруючи, що вони живі люди, а не мешканки окремого світу.

Невирішені соціальні питання так само б’ють по них. А зарплата, що коливається в межах мінімальної, зменшує шанси на хоч якусь “подушку безпеки” та ресурс на створення привітної атмосфери в садочку.

Звісно, МОН не несе відповідальність за всі проблеми сучасної України.

Однак зважати на них могли б при розробці і реалізації нової концепції дошкілля. Так само, як і більш предметно говорити про умови праці та зарплати вихователів. Натомість поки ж їм пропонують зберігати спокій та посміхатись.

Матеріал підготовлено в рамках дослідницького проєкту “(Не)видима” за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні.

Олена Ткаліч, журналістка, редакторка ІА “Соцпортал”, одна з авторок дослідження “Хто потурбується”, спеціально для УП.Життя