Орися не любила перший день весни, занадто сумні спогади у неї про цей день. Першого березня десять років тому не стало її тата –
найріднішої людини для неї. Мама з ними давно не жила, поїхала на заробітки в Італію, коли Орися вчилася ще в школі. Відтоді наче
пропала, життям донечки абсолютно не цікавилася.

Правда, приїхала через два роки, але лише для того, щоб розлучитися з батьком Орисі. Приїхала не одна, з літнім італійцем, років на
20 старшим від неї. Це зовсім не розчарувало дівчину, адже вона ніколи не відчувала від мами материнської любові, так вже вийшло.
А от батька було дуже шкода.
– Шкода батька, як він може досі її любити, вони ж такі різні, – думала Орися, дивлячись, як важко її батькові від того, що з ним так несправедливо вчинила мама.
Тоді їй, 13-річній дівчині, цього неможливо було зрозуміти, що там коїться між дорослими. Мама, отримавши розлучення, повернулася
назад в Італію, влаштовувати своє особисте щастя. Це для неї завжди було найважливішим у житті. А батько, змирившись із долею,
доглядав свою Ориську, як найкоштовнішу перлинку.

Дівчина виросла на славу, стала такою красунею, що очей не відвести. Закінчивши навчання, пішла працювати, бо вважала своїм
обов’язком допомагати татові. І хоч залицяльників у дівчини було багато, чоловіка для душі вона так і не знайшла.

Вперше за 12 років, Орися наважилася подзвонити мамі в Італію, коли просила гроші для лікування батька. Але допомагати своєму
колишньому чоловікові мама не поспішала:
– А чому я йому маю допомагати, він давно мені ніхто. Вибач, грошей немає. Не хвилюйся, з батьком все буде добре.

Це все, що почула Орися від матері. Поставила слухавку в великому розпачі – батько згасав на очах. В 25 дівчина стала сиротою, правда при живій мамі.

А потім пролетіло ще 5 років. Вона постійно згадувала батька, найтеплішими спогадами були вечори, коли вже хворий батько обнімав
свою Орисю і розповідав їй безліч цікавих історій з свого життя.

Орисю і розповідав їй безліч цікавих історій з свого життя. Орися намагалася всіляко підтримувати батька, але постійно думала
лише про одне і картала себе: «Пробач, мій таточку, що можу тобі нічим допомогти.

Це понад мої сили». Прогноз лікарів був дуже
сумний – вони дали лише три місяці, а прожив батько ще майже рік.

Бачив, як крутиться його Ориська, щоб врятувати, та добре все розумів. Одного вечора за такою теплою душевною розмовою, батько
пильно подивився на свою дитину і сказав:

– Не хвилюйся, моя рідненька, все буде добре. Чи тут, на землі, чи там, на небі, я завжди буду молитися за тебе, донечко. Я ніколи тебе
не залишу і ти завжди відчуватимеш мою підтримку, обіцяю.

***

В село знову прийшла весна. П’ята річниця, як батька немає. Купила квіти, поїхала до батька. Перед тим, зранку, пішла в церкву на
Богослужіння. Орися багато молилася за батька, може тому він їй ніколи і не снився.

Наснився вчора, весь красивий такий і сон дуже

дивний. Батько у сні сказав всього лише кілька слів: «Не хвилюйся за мене, у мене тут все добре, дякую тобі дитинко, а про свою обіцянку я пам’ятаю».
Про сон згадала лише тоді, коли ввечері прочитала повідомлення: «Привіт. Як поживаєш? Я в місті, давай сходимо кудись.

Андрій».
Він міг і не підписувати, Орися здогадалася, що це був він. Андрій був їхнім сусідом, дружили з дитинства. Але потім з батьками він
виїхав в Америку. Про нього дівчина нічого не чула довгих 15 років.

День уже добігав до кінця, проте Орися погодилася вийти до
хлопця. Коли вибігала з квартири, мимобіжно глянула на календар і зловила себе на думці, що сьогодні – перший день весни.
Ця весна виявилася найкращою у житті Орисі, бо подарувала їй другу найріднішу людину на землі – її Андрія.

Хлопцеві потрібно було

повертатися в Америку. Та тепер дівчина не почувала себе самотньою, вони щодня спілкувалися з Андрієм у соцмережах, і це не
зважаючи на велику різницю у часі.

В одній з розмов дуже серйозно сказав, що приїде влітку, готуйся до весілля. Як сказав, так і зробив. Дівчина не чулася від щастя,
шкодувала тільки, що до цього дня не дочекався її татусь.

Зате вперше за довгий період подзвонила мама. Хтось із спільних знайомих розповів їй новину, що дочка заміж виходить.

– Вітаю, доню. Чула, ти відхопила собі американського принца. Рада за тебе. В подарунок передам тобі 300 євро.

Наречені просто розписалися і взяли шлюб, пишного весілля не хотіли. Для Орисі було важливо взяти шлюб в церкві, та й Андрій не
заперечував. Бо не зважаючи на те, що багато років провів в Америці, найважливіші цінності в серці зберіг.

Щасливе подружжя на наступний день пішло до батька Орисі. В руках у дівчини були квіти для найріднішої людини.

– Це твої молитви подарували мені щастя. Дякую, таточку, я знаю, що це був ти.

Не сподівалася Ольга такого з Мар’яни, адже та золотого чоловіка має. Він дітей доглядає, хату добудував, у дворі порядок навів, дорогу огорожу поставив. Не розтринькує гроші направо і наліво, які Мар’яна надсилає – скрізь толк має. «Знаєш, я б так не змогла», – докірливо мовила Ольга. «Ніколи не кажи ніколи. Приїдеш сюди – інакше будеш думати», – усміхнулася Мар’яна. Ольга не хотіла сперечатися, адже подруга гроші їй на дорогу позичила, роботу там, в Італії, підшукала, зустріти її має… Наш ДЕНЬ

З тяжким серцем прощалася Ольга з чоловіком Тарасом і синочком Ярославчиком. Звісно, за кордоном вона довго не буде. Не зможе без сім’ї. Не так, як Мар’яна. Після скорочення у їх невеликому містечку постійної роботи Ольга знайти не змогла. А за Тарасову зарплату усі дірки залатати не можуть. Тож, мусить їхати.

Як й обіцяла, Мар’яна зустріла Ольгу. Жінка гадала, подруга спочатку поведе її до себе, щоб вона відпочила, кави випила з домашнім печивом, яке взяла в дорогу.

Та на Ольгу уже чекало авто. «А ти як гадала? Я ж домовилася тобі за роботу уже віднині. Поки іншу прислугу не знайшли», – пояснила Мар’яна.

За кермом машини усміхався чорнявий сеньйор з густими закрученими вусами. Прицільним поглядом обвів схвильовану Ольгу. Пояснив, що він – син сеньйори Лаури, яка уже її чекає. Ольга у думці подякувала Мар’яні, що вона у соцмережах щодня навчала її найбільш вживаних слів, то тепер хоч дещо розуміла з того, що говорив сеньйор Сальваторе. Будинок і двір, куди він привіз Ольгу, зачарував її своєю красою. А ще – квіти. Скрізь майоріли квіти: біля воріт, у саду, у вазонах на альтанках, вікнах, біля дверей господи… Мов потрапила у справжній рай.

Сальваторе одразу пояснив, що його мати – жінка примхлива, але не злопам’ятна, любить тих, хто не сперечається з нею. У цю мить Ользі вже захотілося додому, однак розуміла – пізно. «Усім спочатку важко, але скоро звикнеш, все буде добре», – заспокоїла її по телефону Мар’яна.

Ользі таки дозволили відпочити з дороги, а вранці її розбудив голосний дзвіночок, який лунав з кімнати Лаури. Сеньйора завжди мала його біля себе, щоб закликати, коли щось потрібно, дати вказівку…

Спочатку Ольга навіть дихати голосніше боялася в такому розкішному домі. Їй здавалося, що навіть портрети на стінах слідкували за нею. Сеньйорі ж дуже сподобалася українська кухня. Попередня робітниця, казала, не так смачно готувала, як Ольга. Вона покірно виконувала усі забаганки Лаури, ніколи не сперечалася з нею, навіть коли була права. За те Лаура полюбила Ольгу. Без неї не сідали вечеряти, брали з собою на природу, на море. Ольга уперше тут, в Італії, побачила море. Ось звідки у Мар’яни такий красивий і рівний загар, подумала. Ольга засипала теплим піском хворі ноги сеньйори, робила масажі.

Якось Лаура відмовилася їхати з ними. «Голова болить. Але ти їдь із Сальваторе. Пігулки свої я прийняла, а обід розігрію сама», – мовила.

«Хочеш, навчу тебе плавати?» – спитав її Сальваторе. Легенько потягнув за руку. Теплі хвилі млостю залоскотали тiло, яке обхопили сильні руки Сальваторе, направляли усе далі у прозору глибочінь…

«Ну, сміливіше, не бійся» – радісно кричав він, задоволений своєю ученицею. Вдома Ольга не могла заснути, чомусь відчувала на тiлі дотик його рук, чула бадьорий сміх, похвальні слова. Дивувалася сама, що вранці не відчула втоми від безсонної ночі. Думки про Сальваторе звеселяли її серце, заряджали енергією…

Знала, що вранці він робить зарядку на доріжці у саду. Ніжний аромат троянд розливався довкола.

Приєднуйся», – усміхнувся Сальваторе і побіг. Легко, рівно. Ольга замилувалася його стрункою поставою, і побігла слідом. Сальваторе, оглянувшись, навмисне стишив швидкість. Коли Ольга його наздогнала, мовив: «Після вечері чекатиму тебе у саду. Прийдеш?»

Весь день усе валилося Ользі з рук. Сеньйора Лаура здивовано слідкувала за нею, якось загадково усміхалася.

Теплий вечір шепотів пелюстками троянд, коли Ольга вийшла у сад. Оглянулася. Здавалося, серце вискочить з гpyдей. Сальваторе несподівано виглянув з-за кущів, підійшов до неї, стиснув в обiймах…

Де поділася її гордість? Її розум? Її губи скучили за поцілунками, серце жадало тепла і ніжності. І протистояти цьому вродливому молодикові вона не змогла.

Згодом Ольга збагнула, що вaгiтна. Щастя, що вогнем зігрівало її гpyди, вмить розсіялося, полетіло за вітром. Як їй бути? Швиденько їхати додому, поки ще можна обманути чоловіка, чи сказати про дитину Сальваторе? Він був такий ніжний з нею…

Сеньйор, вислухавши Ольгу, зрадів такій новині. Більше того, він зізнався, що це входило у його плани. У них з дружиною не може бути дітей. І Лаура порадила, аби Ольга народила їм немовля. «У тебе є дружина? Але чому я не знала про це? А дитини я не віддам! Нізащо!» – Ользі здавалося, що це якийсь страшний сон. Сальваторе тріумфально усміхався. І в ту мить Ольга помітила, що погляд його зовсім не ніжний, як їй здавалося досі, а зверхній, насмішкуватий. Невже стільки часу вона була сліпа?

«Не будь дурненька. Ми тобі добре заплатимо. Народжувати будеш у кращій клініці. А додому поїдеш, коли закінчиться грудне молоко», – мовив.

Світ для Ольги ніби зупинився. Поділилася своєю бідою із Мар’яною. «Їдь додому, якщо хочеш народжувати. Приголуб Тараса, скажи, що дуже скучила. Словом, зіграй роль. Утім, хіба мені тебе вчити?» – відповіла Мар’яна.

…Поникла, вихудла ступила Ольга на своє подвір’я. Назустріч їй вийшов Тарас. Заніс в дім сумки. Тепло обійняв. «Чому ж не попередила, що приїдеш, Олюню? Як добре, що ти встигла прибути до мого від’їзду. Розумієш, їду у термінове відрядження. Знайшов хорошу роботу. Хотів зробити тобі сюрприз. Отож, не потрібна тепер тобі та Італія. Сам потурбуюся про нашу сім’ю”.

Ольга стояла, як вкопана. «Тарасику, я дуже скучила за тобою. Хіба не можна відстрочити те відрядження? Залишся, благаю. Хоча б на одну ніч», – мовила зі сльозами на очах. Тарас усміхнувся. Він не впізнавав дружини. Чужі світи зробили її сміливішою, відвертішою. Але їхати мусить сьогодні. Зараз автівка прибуде. Два місяці промайнуть швидко і вони знову будуть разом. Він, вона і їх Ярославчик. «Чекайте мене», – Тарас поцілував Ольгу і сина.

Ярослав охоче розпаковував мамині дарунки. Приміряв обновки і не міг збагнути, чому мама весь час плаче. «Наш план провалився, Мар’яно, – виливала подружці Ольга свій біль. – Мушу перервати вaгiтність, бо знаю – Тарас зради не простить нізащо!»

А вона ще осуджувала Мар’яну. Недарма та запевняла: ніколи не кажи ніколи! Осуд, насмішка – теж гріх, як і те, що вона задумала вчинити. Ольга ще не знає, завтра чи післязавтра поїде до лікаря, щоб позбутися свого сорому, але знає напевне – це буде не лише неспасенний гріх, який їй спокутувати усе життя. А й великий урок для неї, усвідомлення того, що якими б красивими дорогами ти не ступав, все ж найліпше, найкомфортніше у рідному домі. Хай без дорогих меблів, вигод і коштовностей, але серед рідних і дорогих людей…

Жити одній без чоловіка і виховувати дітей – завдання не з простих. Я відкрила свою сторінку в соцмережах і почала розглядати фотографії однокурсниць, які успішно вийшли заміж і тепер обіймали своїх чоловіків і дивилися з фотографій щасливими очима.

В цей час я з сумом згадала, що в мене в квартирі немає господаря: то меблі треба переставити, то електрику налагодити, то сантехніку відремонтувати. Для будь-якої чоловічої роботи доводиться майстра викликати і гроші платити. Діти допомогти нічим не можуть: дочка-підліток, син трохи молодшого віку – їм самим допомога потрібна.

Про другого чоловіка я навіть не мріяла, поки випадково не познайомилася з Марією Павлівною, жінкою років шістдесяти п’яти. Моя нова знайома, дізнавшись, що я живу без чоловіка, сама запропонувала:

– Я дивлюся, ти жінка гарна, спокійна, охайна і серйозна, – почала вона, – чому б тобі не познайомитися з моїм сином Стасом.

Така відверта пропозиція моєї нової знайомої мене збенетежила: ось так відразу я не готова, та й чи треба це незнайомому чоловікові.

Але Марія Павлівна запевнила мене, що саме таку жінку як я він все життя чекає. Йому просто не щастило до цього: перша дружина була нечупара – весь будинок запустила, друга йому зраджувала. Ось живе він тепер з матір’ю, майже розчарувався в жінках. І тільки я зможу повернути його до життя.

– А вже який рукатий мій син, – продовжувала Марія Павлівна, – все своїми руками в будинку робить.

Добре подумавши я вирішила, що нічого не втрачаю, якщо зустрінуся з цим Стасом.

В першу ж зустріч Стас зізнався, що я йому дуже сподобалася і що тепер у нього серйозні наміри. Не можу сказати, що я закохалася в Стаса, але зовнішність у нього була приємна. Я вирішила позустрічатися і придивитися до цього чоловіка.

На наступний день Стас вже лагодив у мене в квартирі міжкімнатні двері, а через тиждень зробив мені пропозицію. Я розгубилася від такої нахабності і місяць зволікала з відповіддю, потім погодилася, вирішивши, що ні молоденька вже: раз попався серйозний чоловік, треба погоджуватися.

В мою квартиру Стас приїхав з однією валізою, сказавши, що все нажите залишив в колишніх родинах, а добро в новій сім’ї – справа наживна. Перший тиждень спільного життя з ним пройшов спокійно. Я боялася повірити своєму щастю, – мабуть, інтуїція все-таки щось підказувала.

Все почалося трохи пізніше, через кілька тижнів. Спочатку я мала серйозне непорозуміння з чоловіком через те, що перед пранням вивернула кишені його штанів, щоб чого зайвого в машинку не закинути.

– Не смій по кишенях лазити, – голосно попередив мене мій новоспечений чоловік.

А в найближчий вихідний Стас прийшов додому нетверезий і впав прямо на порозі. Я разом з дітьми перетягнула його в спальню. На ранок мимрив про якогось друга, якому треба було допомогти. Я пробачила.

Не минуло й тижня – знову нетверезий. Я намагалася поговорити з ним, але чоловік тільки обурювався у відповідь, звинувачуючи мене в зайвому контролі. А через кілька днів все знову повторилося, але ще в гіршій формі. Я плакала від того, що так помилилася, було соромно перед дітьми. До того ж пропала майже вся моя зарплата. Коли витверезився, спробувала з’ясувати, куди поділися гроші.

Але він відмахнувся і запропонував запитати про це у моїх дітей. Цього я вже стерпіти не могла і запропонувала Стасу забратися з моєї квартири; він не хотів, тоді я приїхала до Марії Павлівни зі скаргою на сина.

– Я тобі Стасика передала хорошого, – сказала свекруха, – він у мене хлопчик спокійний, ласкавий, непитущий, а ти його до такого довела. Ти його не прописуєш в квартирі, ось він і злиться на тебе. Раз ви чоловік і дружина і живете під одним дахом, значить пропиши його, щоб мир в родині був.

Я повернулася додому, чоловік в нетверезому стані, мирно спав. Разом з подругою я зібрала у валізу всі речі Стаса, і легенько посадили чоловіка на заднє сидіння в машину подрузі. Так і привезли його на квартиру до його матері. Привели до дверей і подзвонили.

– Маріє Павлівно, – звернулася я до свекрухи, – забирайте свого сина.

У той же день я подала на розлучення. Тепер я більше не шукаю собі чоловіка, а буду жити заради своїх дітей.

Зоряна слухала чоловіка і дивувалася, як вона взагалі могла закохатися в нього. Причіпки Олексія були настільки безглуздими, що жінка вже не витримувала. А ще недавно вона хвалилася подругам, що нарешті зустріла гідного чоловіка, який не стане по квартирі брудні шкарпетки розкидати. Завжди причесаний волосок до волоска, в бездоганних костюмах, з ідеальним манікюром.

На тлі її колишнього залицяльника Стаса, який міг гумові шльопанці зі шкарпетками носити і в треніках в гості прийти, Олексій здавався чимось нереальним. І Зоряна зраділа. Такий чоловік і не одружений! 32 роки, без кредитів і аліментів. А коли в гості до обранця прийшла і зовсім щастя межі не було. Квартира виблискувала ідеальною чистотою, ніякої гори посуду в раковині, як у вищезгаданого Стаса. Він міг кашу гречану поїсти і тарілку в такому вигляді і залишити, а Зоряні потім доводилося все це відмивати.

– Дівчата, він такий акуратний, – хвалилася Зоряна подругам. – Навіть у мене вдома і то порядку такого немає. Ніяк не збагну, як такий екземпляр в неодружених затримався! Він і зовні цукерочка! Ні, мені просто пощастило, як нікому! – розповідала Зоряна подружкам. А ті заздрісно зітхали. Їх власні другі половини такою любов’ю до чистоти не блищали.

Зоряна вийшла заміж і ось тут-то зрозуміла – насправді їй зовсім не пощастило. Почалося все з волоска у ванній.

– Іди, прибери його зі стіни. І почисти потім добре! – сказав їй Олексій.

Зоряна знизала плечима, але каприз чоловіка виконала. Потім вона помітила, що після рукостискань зі знайомими Олексій дістає вологі серветки і ретельно протирає долоню.

Після вечері одного разу вона швидко перемила посуд і хотіла вже піти дивитися улюблений фільм, як чоловік відвів на кухню. Там показав на тарілки і зазначив, що мити їх треба більш ретельно, плюс витирати добре.

– Так в сушарці поки стоять, самі обсохнуть! – пробувала відмахнутися Зоряна, але не тут-то було.

Прочитавши їй цілу лекцію про те, як правильно мити посуд, Олексій пішов. На цей раз Зоряна розлютилася. І навіть весь вечір з чоловіком не розмовляла. Але оскільки характер у неї був незлобивий, то швидко відійшла. Однак раділа вона недовго. Через день Олексій забракував випрасуваний костюм. Не сподобалося, як дружина його випрасувала. Потім прив’язався до смітинки на підлозі.

– Так її під мікроскопом тільки можна розгледіти, – сплеснула руками Зоряна.

– Люба, ось через такі от маленькі смітинки потім все навколо і забруднюється! Давай, ще раз підлогу протри! – напучував Олексій.

І якщо раніше Зоряна обожнювала посидіти з подружками в кафе, то тепер її і цієї радості позбавили.

– Ти ж не знаєш, наскільки там добре помили посуд. Хто до тебе сидів на цьому стільці? – повчав Олексій.

– Так якщо твоїй логіці слідувати, то взагалі з дому не треба виходити. Ну не можна ж бути таким прискіпливим! – обурювалася Зоряна. Тільки чоловіка було не переконати. Непорозуміння виникали через недбало кинутий одяг.

– Для речей є вішалки і шафи! Вони не повинні валятися ні на стільцях, ні на диванах! – твердив Олексій. Він вимагав, щоб одяг був складений рівними стопочки.

Якось вранці Зоряна шкарпетки чоловікові не ті поклали – чисто зовні вони нічим не відрізнялися, обидва чорні. Але він різницю помітив і довго обурювався. А вже скільки неприємних моментів їй довелося пережити на кухні! Те, що посуд перемивала, це квіточки.

Пюре Олексію здавалося занадто калорійним – мовляв, навіщо кладеш стільки масла і молоко ллєш? А вже коли чоловік з найсерйознішим виразом обличчя сказав, що суп у неї вийшов некрасивим, Зоряна почала сміятися.

– Як це? Суп що, як людина? Може бути красивим, а може бути ні? Гаразд би сказав, що несмачний, я б ще зрозуміла. Але таку маячню навіщо нести? – сказала вона, стоячи з ополоником.

– З чого ти взяла, що це маячня? Суп повинен бути золотистим, приємним на вигляд. А у тебе він якийсь некрасивий… Дивлюсь на нього і апетит відразу при одному тільки погляді пропадає, – промовив Олексій.

– Але пахне ж смачно!

– Зоряна провела рукою по волоссю.

– Якщо чесно… Не знаю. Треба освіжувачем побризкати і провітрити. Я не люблю, коли вдома як в закладах громадського харчування пахне! – і чоловік вийшов в коридор.

Ну а з початком сезону в саду Зоряна зрозуміла – вона ще не все про свого благовірного знає. Сад їй подобався – любила в свій їздити, батькам допомагати. І тепер думала, добре, що з’явиться власний острівець затишку – у Олексія там і будинок, і садочок. Накупила насіння, почала садити. І тут же була зупинена словами:

– Дорога, візьми лінієчку. По ній і саджай. Щоб все чітко, по сантиметрам, – порекомендував Олексій. Дальше більше. Зоряні доводилося стежити, щоб ніде не з’явилася зайва травинка або бур’ян. Вона, звичайно, до порядку була з дитинства привчена, але не до такої ж міри! Молода жінка відчувала, що більше не витримує.

Відпочивала вона, тільки коли чоловік йшов на роботу – він володів невеликою фірмою з виготовлення меблів на замовлення. Зоряна стала засмикана, нервова. А одного разу на вулиці зустріла Стаса. Той, як завжди йшов в своїх улюблених спортивних штанях. Засяяв, побачивши Зоряну.

І та раптом відчула, що хвилини спілкування зі Стасом для неї як ковток свіжого повітря. А там, вдома, з рафінованим і бездоганним Олексієм їй просто бракувало повітря. Вона опустила очі вниз, щоб не розплакатися.

– За звичкою перевіряєш? Так без шкарпеток я, шльопанці на голу ногу! – розсміявся Стас. Він по-своєму оцінив її погляд.

– Та що ти. Я навіть і не думала. Тобто раніше думала, а тепер! Ти хороший, прости, мені бігти треба! – і Зоряна прискорила крок.

Невідомо, скільки б ще тривали її душевні терзання. Тільки після чергової нудної лекції чоловіка по причіпок (не так зварила, не до кінця прибрала) вона відчула, що не витримує. І опинилася в лікарні.

Так що додому Зоряна не повернулася. Коли чоловіка не було, речі забрала. І телефон змінила. Коли Олексій прийшов до неї на роботу, щоб напоумити, вона категорично заявила:

– Іди, шукай собі іншу! З лінійкою нехай ходить, посуд миє по 10 разів, піджаки твої щодня прасує, супи тобі красиві варить, а з мене досить!

Подруги тільки дивувалися – Зоряна розлученню як дню народження раділа. Навіть в ресторан пішла відзначати. І зі Стасом у них знову відносини закрутилися. На кинуті шкарпетки або ще якісь побутові дрібниці молода жінка уваги не звертає. Каже, вистачить, побула в ідеальному порядку. Просто насолоджується життям.

У мене доросла дочка, їй 33 роки. Вона живе окремо, виховує дитину. З чоловіком давно розлучилася, працює і тягне все на собі. Так що там говорити! Таким в наш час вже нікого не здивуєш, адже багато жінок так живуть. Я і сама свого часу багато працювала, щоб дати їм з сестрою все необхідне. Пропадала на роботі з чоловіком цілодобово!

Зараз я вже на пенсії, а ось забезпечувати дочку мені доводиться до цих пір! Не те щоб повністю, але частково! А для мене це, ой, як не просто! Так, дочка працює, але вона часто просить у мене фінансової допомоги.

Я прекрасно все розумію. Вона одна виховує дитину, все на її плечах, зарплата невелика, а ціни шалені. Так воно і є! Тільки от я не можу їй допомагати. Я ж пенсіонер, які у мене можуть бути гроші? Звідки вони у мене? Я б і хотіла допомагати доньці і онуку, але мені нічим!

Самі знаєте, яка пенсія у звичайної людини. Тут самій ледве вистачає, щоб зводити кінці з кінцями, не те, щоб допомагати іншим! Тільки ось дочка ніяк не зрозуміє цього! Вона просто не вірить мені. Ще й ображається, що мало даю! Я так втомилася від цієї ситуації! Сил просто немає вже! Всі розмови з дочкою зводяться до грошей! Хоч би поцікавилася, як мені самій живеться! Так, де вже там! Тільки про своє говорить!

Як прийде до мене в гості, так і скаржиться, що грошей немає. Все ниє і ниє! Бачите, не вистачає їй зарплати на їх з сином витрати! Так, часи зараз не прості, але що поробиш? Усім важко, і мені, в тому числі. Я ж не проти допомагати дочці, але у мене немає такої можливості! А моя дочка звинувачує мене в байдужості! Вона каже, що я просто не турбуюся про неї і онука, ось і не хочу давати грошей. Вона просто не вірить, що у мене самої проблеми з грошима. Думає, що раз я пенсіонер, то і не витрачаю нічого, ось так!

А недавно, моя дочка взагалі сказала, що я мабуть збираю гроші, а вона живе на копійки! Ось що за маячня? Що я можу налагоджувати? Хіба я б пошкодувала для неї хоч щось? Так я б віддала все, що у мене є! Якщо б тільки мені було що віддати! Хіба я б могла відкладати гроші, знаючи, що моя дитина живе в злиднях?

Потім донька наче заспокоїлася, але це лише на певний час. Якось вона прийшла до мене і запропонувала мені їхати на заробітки в Італію. Мама її подружки вже давно там працює, допомагає доньці, навіть квартиру купила. От моя донька і попросила її, знайти і мені там роботу, щоб я могла їй допомагати.

Я відмовилася, бо їхати кудись в 63 роки я не хочу, страшно вже якось. Донька образилася, сказала, що я егоїстка, яка думає лише про себе. Я б поїхала, заробила б гроші, а вона в цей час ще й мою квартиру могла здавати.

Як тільки дочка могла подумати таке? Чому вона постійно думає, що я маю вирішувати її проблеми? Чому тоді її сестра сама справляється з життєвими проблемами і не просить грошей у мене. А мій молодший дитина вирішив, що я до старості буду її забезпечувати. Я вважала, що діти повинні доглядати за батьками в старості. Виходить, я маю утримувати дочку і зараз, коли я вже на пенсії. Чому вона не намагається заробляти більше, а просить у мене?

Прокручую варіанти своїх доводів, все думаю, як же їй пояснити все спокійно Як же розв’язати цю проблему і зберегти хороші відносини з донькою?

Історію-розповідь жінки, яка цілий рік жила тільки вірою, опублікувало видання depo.ua.

Львів’янці Ользі Погребняк 46 років, самотужки підіймає двох синів: 22-річного Олексія та семирічного Микиту.

Влітку 2014 року вона проводила на війну старшого.P

Як проводила: він кілька разів казав, що хоче піти добровольцем, а одного разу мати прийшла додому з роботи і знайшла на столі записку від сина. Писав, що пішов на війну.

Через декілька тижнів – перший дзвінок: “Мамо, я живий, все добре”.

“Розмови по телефону завжди були короткі, – пригадує пані Ольга. – Де служить – не казав, говорив, що не годиться таке казати, тому що ця інформація може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в “Азові”.

І ніби то все було добре настільки, наскільки може бути добре в матері, дитина якої на війні. Плакала, молилася, каменіючи від жаху, дивилася новини. В новинах розповідали про Іловайський котел.

А наприкінці серпня прийшла похоронка.

“25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили, що сина Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися”, – розповідає вона.

Потяглись довгі виснажливі дні і ночі, сповнені тугою, болем та ледь жевріючою надією. Материнське серце відмовлялося вірити, що сина немає.

“Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися “Фейсбуком”, відкрила свою сторінку, – розповідає Ольга. – Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже переживала, як він переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і буде у всьому допомагати мені”.

Через три місяці після звістки про смерть сина Ольга наважилася зайти в розділ “Неопізнані трупи” на сайті МВС – там у відкритому доступі викладені фотографії знівечених тіл солдатів.

“Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула “знайти”. Сказати, що це страшне видовище – нічого не сказати. У більшості випадків замість людей просто обвуглені головешки… Досі мурахи по шкірі, як загадаю”, – каже вона.

Єдине полегшення – серед цих кошмарних світлин Олексія вона ніде не впізнала.

“МАМО, Я ЖИВИЙ”

У травні Ользі з невідомого номеру прийшла sms “Мамо, я живий”. Дуже хотілося плакати від радості, проте жінка розуміла, що це можуть бути шахраї, які повідомляють, що людина у полоні і потім тягнуть із жертви гроші.

“Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути “розводняк”, таких охочих з того боку познущатися з чужого горя – багато. Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна, визначили лише, що з території Донбасу, і що швидше за все це – шахраї, тому що мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти”, – пригадує Ольга.

І хоч в душі було гірко від розчарування, вона продовжила чекати сина додому. “Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина – за усіх хлопців, які воюють на сході”, – каже мати бійця.

П’ятого серпня, коли вже підходила річниця, як її сина оголосили загиблим, Ользі наснився кущ калини: яскравий, великий.

“І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, які ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?”, – написала вона тоді на своїй сторінці в “Фейсбуці”.

Дев’ятого серпня Ольга присвятила синові вірш. “Синочку, рідний, я вірю, що ти повернешся додому”.

І наступного дня він повернувся.

“Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював. Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: “Олечко, у вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить”. Я до себе, а там Олексій! Мені ноги підломилися…”, – згадує Ольга.

Цей її допис на “Фейсбуці” зібрав шалену кількість перепостів та коментарів.

Виявилося, що Олексій весь цей час був у полоні, а те sms-повідомлення дійсно було від нього. Худий, із шрамами на голові і щоці, без кількох зубів та із ребрами, які вочевидь неправильно зрослися та дивно стирчали з під шкіри, він відмовлявся йти в лікарню, здригався від кожного різкого звуку, затуляючи голову руками, а ночами кричав уві сні. З ліжка майже не вставав.

Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.

“Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було того, що обидва вони вдома. Микита зараз такий гордий, що у нього повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього, про що вони говорили, а він мені відповідає, що це чоловічі розмови”, – каже Ольга.

Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради, як вона сподівалася, не вийшло: Олексій, почувши, що мати привела лікаря, перевернув стіл, за яким сидів, вилаяв обох та надовго зачинився у себе в кімнаті.

ПРО ІЛОВАЙСЬК БРЕШУТЬ, ТАМ БУЛО ПЕКЛО. ЗВИНУВАЧУВАВ СЕБЕ, ЩО ВИЖИВ

Але одного дня хлопця, як то кажуть, прорвало. Коли оголосили офіційні дані про кількість загиблих під Іловайськом, він почав говорити, що все це брехня, і там було справжнє пекло. Ольга сиділа за комп’ютером на кухні, було близько четвертої ранку, Олексій підійшов і запропонував “Мама, давай вип’ємо”.

“І тут з нього, як з рани, річкою полилося все те, що так довго сиділо. Він розповів мені про жахи, які пережив, про хлопців, які так і не повернулися додому. Про те, що він відчував, коли їх бомбили з “Градів” під Іловайськом, коли перед його очима все змішалося, коли він не розумів, де небо, а де земля, коли не знав, куди бігти і що робити. Коли зрозумів, що допомогти може тільки Бог, коли друг, з яким він розмовляв пару хвилин тому – мертвий, і у нього закінчилися сили тягнути його, коли почав звинувачувати себе за те, що вижив”, – згадує жінка. В якийсь момент вона просто зупинила сина, бо слухати було вже несила.

Врешті, поговоривши про ті страшні часи, мати з сином почали обговорювати, скільки бійців так і залишилися на полі бою непохованими, потрапили у полон, говорили про те, що мають відчувати їхні рідні, які досі перебувають в невідомості.

“Мене переповнювало бажання підтримати всі жіночі серця, які також, як і я колись, не знають, що з їхніми синами і чоловіками. Мабуть, вони також повинні заявити про себе, щоб розділити свій біль, і у нас з’явиться можливість докопатися, що ж насправді сталося з їхніми рідними. Бажання допомогти підштовхнуло нас з Альошею створити загальний список тих, хто загинув або зник безвісті”, – розповідає Ольга. Каже – ця справа потроху повернула Олексія до життя.

На пропозицією допомогти у зборі інформації відгукнулося дуже багато людей, вони присилали свої власні списки, хтось пропонував допомогти з обробкою даних, хтось – створити сайт, щоб опублікувати зібрані дані. Жінка каже, що довго не могла зважитися на публікацію списків, адже ними можуть скористатися шахраї. Врешті її переконав Олексій.

“Він сказав – потрібно, щоб хлопці там знали, що їх шукають і чекають вдома. Виявляється, Альоша думав, що я навчилася жити без нього, і що зовсім його не чекаю… Які жахливі думки приходять нашим синам в голову на війні!” – обурюється мати.

МАТИ, ДІТИ, НЕВІСТКА ТА КІТ

Після того як в Олексія з’явилося якесь діло, він почав більше спілкуватися, спокійніше спати, відновив документи, які були втрачені під час полону. Тільки в пансіонат на реабілітацію їхати відмовився, сказав, що це дуже дорого.

Ще більш хлопцю полегшало, коли до нього приїхала Олена. Ольга про дівчину нічого не знала.

“Альоша так мені нічого і не розповів, звідки Олена приїхала, просто сказавши, що вона йому дуже допомогла по дорозі додому, і що якщо б не вона, він, може, і не повернувся взагалі. Схоже, тепер у мене є дочка”, – каже жінка. Вона почала повертатися додому, де була вже готова зігріта вечеря, зроблені уроки в молодшого сина та спокійні очі у старшого.

В домі, де нещодавно жили самотня жінка з маленьким сином, тепер мешкає велика родина та ще й кіт Барсик, теж новий член сім’ї. Молоді небагатослівні, проте матері вистачає бачити сина та мріяти про онуків. Вона не ділиться фотографіями свого Альоші та не змінює скорботної свічки на аватарці – вже в пам’ять про інших хлопців, які не повернулися з війни.

Для багатьох українських Ольга стала символом надії, що й вони одного дня, повертаючись додому, почують знайомим голосом “Привіт. Впізнаєш?”.

“Не помиляється материнське серце. Повірте, воно точніше за будь який прилад, його не обдуриш. Дорогі жінки, не здавайтеся, моліться, вірте своєму серцю, а не тому, що говорять оточуючі. Вірте і сподівайтеся, не дивлячись ні на що і всупереч усьому!” – радить вонаджерело

– Тепер через свекруху маю неприємності, – розповідає тридцятитрьохрічна Ірина. – Нещодавно мала з нею серйозну розмову, сказала їй все, що я думаю з приводу її візитів до нас. Любов Василівна повернулася додому, зателефонувала моєму чоловікові, сказала, що їй погано, той відпросився з роботи – поїхав до неї. Ввечері додому прийшов геть без настрою, тепер вимагає подзвонити свекрусі і якось перед нею виправдатися.

Вибачатися Ірина перед свекрухою не хоче.

– А що знову сталося щось у вас?

– Так що… Уявляєш, вчора вдень, чоловік на роботі був, я дітей поклала спати, сама з ними прилягла і трохи задрімала. Раптом підхопилася, чую – вода на кухні ллється! Думала, трубу прорвало, у сестри недавно так було. Забігаю на кухню, а там Любов Василівна в фартусі господарює! Картоплю чистить, посуд миє.

– Почекай, у вашій квартирі, чи що? А як вона до вас потрапила?

– Двері відчинила ключем. Подивилася, що я сплю, і пішла поратися. Курку на столі побачила, я розморожувати, хотіла бульйон варити – вона її з картоплею запікати поставила! У холодильник заглянула, по шафах пройшлася. Загалом, цікавість задовольнила по повній, ні в чому собі не відмовила!

У Ірини з чоловіком двоє маленьких дітей, трьох з половиною і двох років, і молода мати, набігавшись з ними на прогулянці, спить часом днем ​​без задніх ніг разом з синами. До того ж молодший ще й вночі встає по кілька разів попити водички. Так що нічого дивного немає в тому, що Ірина не чула, що свекруха прийшла і хвилин сорок або годину господарювала в будинку.

– Ну а ключ ваш у неї звідки? Навіщо дали?

– Так їхали на дачу до моїх батьків! – зітхає Ірина. – Чоловік теж не працював, весь квітень ми сиділи у мами, повернулися тільки після травневих. Коли їхали, чоловік запропонував ключ свекрусі залишити, а її телефон – сусідці. Ну, хіба мало що. Живе Любов Василівна недалеко, в будь-який момент може підскочити. Тим більше, вона сама із захопленням погодилася.

Любов Василівна раніше була любителькою прийти в гості без дзвінка, і довгий час Ірина з цим боролася, банально не відкриваючи двері: ми спали, мовляв, і крапка. Начебто дала зрозуміти, що перед приходом треба дзвонити і попереджати, останнім часом ніяких ексцесів не було. Любов Василівна смиренно попереджала про візити заздалегідь. Ну, хоча б за годину.

Але ключ від квартири сина воістину відкрив Любов Василівні новий сенс життя.

– Приїхали ми з дачі – в нашому будинку всі перекладено! – розповідає Ірина.  Я говорю – Любов Василівно, ви приходили без нас, чи що? А вона – ну а як же, мовляв, повинна ж я подивитися, як там квартира! Ну от скажи, що там дивитися? Квітів у горщиках у мене немає, домашніх тварин теж. Я і не думала, що вона приходитиме, а вона кожні три-чотири дні була. Вікна мила, штори перепрала, все скрізь протерла, шафи розібрала. Начебто спасибі треба сказати, а, крім неприємного осаду, в голові нічого.

Після приїзду свекруха ключ так і не віддала, зате приходила кілька разів вдень, коли вдома нікого не було.

– Я до онуків прийшла, а що тут такого? – невинно питала вона. – Гостинці дітям принесла. Я ж нікому не завадила! Поклала в кухні і пішла!

І дійсно, на кухонному столі красувалися кіндер-сюрпризи, або апельсини, або лоток полуниці. Ірина щоразу говорила, що так робити не треба, і просила повернути ключ.

– Так віддам я ваш ключ, потрібен він мені дуже, подумаєш! – бурчала по телефону свекруха. Але віддати все якось нагоди не було.

А потім ось заявилася зранку, і почала господарювати.

– Ну, тут вже я мовчати не стала! – зітхає Ірина. – Висловила їй все, на підвищених тонах, звичайно, змусила віддати мені ключ, і відправила додому.

– Ні, ну що за безпардонність така? Просто в голові не вкладається. Чоловік мені говорить – ти до своєї мами таким тоном не звертаєшся! Так, але ж моя мама ось так незванно-негадано до нас не приходить, не відкриває двері своїм ключем і не починає господарювати.

Чоловік вимагає дзвонити і вибачатися, але Ірина робити цього не хоче.

Василь кинувся назустріч лікарю — і всі запитання, які роїлися в його голові останню годину, так і залишилися невимовленими. Їх пришпелив до дна душі погляд старого професора, в якому змішалися і відчай, і бiль, і стрaх, і співчуття.

Співчуття до чоловіка, котрий залишився сам із трьома дітьми. Донечка щойно з’явилася на світ, а її мама його покинула…

Без мами

…Село хoвалo тридцятирічну жінку — щебетливу сміхотунку, вчительку, акторку самодіяльного театру, дочку, дружину, маму. Двоє хлопчиків — дев’ятирічний Максим і п’ятирічний Віталик — стояли біля дoмoвини й безпорадно розтирали кулачками по щоках сльoзи. Василь нікого не бачив, нічого не чув. Він хoвав разом із Людою своє кохання, своє щастя і затишок. Вивела чоловіка з зацепеніння теща. Коли вони поверталися з цвинтaрa, повідомила, що забере дітей собі. Так, мовляв, буде краще для всіх, пише “Вільне життя“.

— Ні, мамо, дітей я не віддам нікому, — сказав і міцніше стиснув руки обох синів. — Як захочете помогти нам — не відмовлюся, але діти будуть зі мною…

Родичі зрозуміли, що перечити не варто. Василь — чоловік відповідальний, працьовитий, непитущий, тож із Божою поміччю поставить дітей на ноги. Обговорили, хто коли сидітиме з дитиною. Бо ж не розраховуватися Василеві з роботи. І потягнулися клопіткі будні. Щоранку чоловік мусив обійти господарку, зготувати їсти, відправити Максима до школи, Віталика — в садок, погодувати Надійку, передати її чи то мамі, чи тещі, чи комусь із сестер або племінниць і — на роботу. Ввечері знову йшов до худоби, готував вечерю, перевіряв уроки…

Усі в селі дивувалися Василеві й захоплювалися ним. Особливо жінки. А чоловіки здебільшого співчували. Та ніхто достеменно не знав, як йому важко. Хіба що Люда. Часом уночі, вкотре заколисавши маленьку донечку, Василь ставив перед собою фото дружини й розповідав їй про все, радився, не раз плакав…

Надійка росла дуже неспокійною, часто прокидалася, кричала. Видно, не вистачало дитині мами. Дев’ять місяців вона росла і розвивалася в маминому лоні, відчувала мамину любов, мамине тепло, засинала під стукіт маминого серця і раптом… опинилася в чужому, незрозумілому їй світі, який чомусь більше не озивається до неї перестуком маминого серця, звучанням маминого голосу…

Якось Василеві приснилася Людмила. Вона взала з ліжечка Надійку, розпеленала її, і поклала Василеві на груди, животик до живота, погладила дитинку по спинці, всміхнулася і розчинилася в напівтемряві. Тієї ж миті дитинка заплакала. Василь кинувся до неї, розпеленав, поклав собі на груди і прикрив ковдрою. Дитя відразу заспоколося. Так вони відтоді й спали.

Минали роки. Росли діти. Надійка вже школяркою стала, помічницею. Василеві й не вірилося, що це та сама дівчинка, яка виросла в нього на грудях. Він досі не міг позбутися звички спати горілиць, майже нерухомо, хоч донька давно вже перебралася до своєї кімнати.

Не встиг Василь оком змигнути, як його Максим став студентом. Незабаром і Віталик вступив до технікуму… З хлопцями батько клопоту не мав зовсім. Вони змалку були самостійні, працьовиті. Їм не треба було по кілька разів повторювати одне й те ж. Часом Василь думав, що, може, його синам також хотілося ласки, ніжної опіки, але все це діставалося Надійці. Батько не міг поділити свою ніжність на трьох. Покуйовдить одному з другим чубчики, поплескає по плечиках — і знову до праці.

Падчерка — не дочка

Як виросли Василеві діти, він раптом став затребуваним нареченим. Раніше претенденток ділити з чоловіком його клопоти не було. А тут давно розлучена бібліотекарка почала «бісики» Василеві пускати. І сусідчина сестра, котра до сорока засиділася в дівках, стала частенько навідуватися. І на роботі вималювалася кандидатура на дружину. Василь не те що не хотів одружуватися — просто жодна з тих жінок, котрим він подобався, не дивилася на його дітей очима… матері. У погляді та вчинках кожної він шукав лагідність, м’якість своєї Люди. Пригадував, як вона дивилася на синів — мовби закутувала їх любов’ю. Як цілувала їхні брудні долоньки, гріла в долонях замерзлі пальчики… Хіба хтось іще зможе так любити їхніх дітей?

І якось Василеві здалося, що зможе. Так у його житті з’явилася Ліда. Жінка була розлученою, залишила в місті квартиру вже дорослій дочці й переїхала в село доглядати хвору маму. Господарка потребувала чоловічих рук, а Василь жив недалечко. Так і зав’язалися між ними стосунки.

Якось у неділю Василь попросив Ліду поїхати з ним і Надійкою на ринок, бо дівчинці треба було прикупити на зиму дещо з одягу і взуття. Проходжаючись між рядами, вони вивчали асотримент.

— Ой таточку! — запищала Надійка. — Я хочу таку курточку! Дивися, яка! І рукав відкочується, надовго вистачить…

Ліда спитала в продавчині ціну й почала відмовляти Надю. Натомість запропонувала купити вдвічі дешевший плащик на синтепоні. Зате собі жінка вибрала дорогі чоботи на овечому хутрі. Надійка згідливо мовчала. А Василь відвів Ліду вбік.

— Знаєш, Лідусю, — сказав м’яко, і його очі набралися слізьми. — Я п’ятами буду світити, але мої діти мають бути зібрані не гірше від чужих. Якщо ти шкодуєш купити моїй дитині куртку за мої ж гроші, то нам з тобою не по дорозі. Бувай…

Запах жінки

Того дня вони купили Надійці все, що вона хотіла. Жіночка, котра продавала пуховики, чула, мабуть, Василеву розмову з Лідою, бо ж продала куртку для Надійки з великою знижкою. І телефон свій дала. Якщо, мовляв, пуховичок забрудниться, то треба буде його почистити. Прати не рекомендує. За тим номером Василь незадовго зателефонував. Цікавився, чи має Світлана куртки для хлопців.

— Як ваша красунечка? — спитала жінка, коли Василь приїхав на ринок уже з Віталієм. — Я їй шапочку до пуховика приготувала. Ні, не треба грошей. Подаруйте Надійці від мене…

Того разу Світлана знову продала Віталику куртку зі знижкою. І Василеві захотілося якось віддячити щедрій продавчині. Уже забувши, як залицятися до жінки, він знічено, мовби хлопчина, запросив її до ресторану.

— О, з задоволенням! — посміхнулася. — Але ми ж не залишимо Надійку саму вдома. І в ресторані дитині буде нецікаво. А давайте краще повечеряємо вдома. Чи в мене, чи у вас.

Василь дивився на Світлану — і в його душі розливалася тепла повінь. Серце застукотіло в давно забутому для нього молодечому ритмі. Хотілося співати, стрибати, втнути для цієї жінки якесь миле безглуздя. Квітку подарувати чи що…

…Увечері до них додому приїхала Світлана. З домашньою випічкою, з подарунками для Наді. Вони смажили в садку на мангалі сердельки, потім пили чай. Василеві хотілося якнайбільше дізнатися про Світлану, але її увагою заволоділа Надійка. Вона показувала своє плетиво з бісеру, розповідала про школу, про дружбу пса з котом, про те, які її тато вміє пекти рогалики, ким вона буде на новорічному святі… Світлана розповідала про свою дочку, вже студентку.

— Добре їй, — сумовито мовила Надійка. — У неї є мама…

— Але в неї нема тата, — сказала Світлана, обнявши дівчинку. — Тато ніколи її не бачив, ми жили тільки вдвох…

Василь стояв на порозі до кімнати і боявся зруйнувати словом цю ідилію. У його улюбленому кріслі сиділа жінка й обнімала його дочку. Раптом Василь відчув на своєму плечі руку молодшого сина.

— Вона мені подобається, — прошепотів на вухо батькові Віталій. — А тобі?

І Василь, як колись, у дитинстві, скуйовдив стильну синову стрижку і замість скупо поплескати по плечі ніжно, як умів, обняв його. Віталик помітив, що на батькових очах знову зблиснули сльози. Що поробиш, з роками і чоловіки стають сентиментальними. А надто, коли в їхніх серцях світає від любові. І коли дім наповнюється запахом жінки — бентежним ароматом ванільних тістечок, чуттєвим шлейфом парфумів і ще чогось такого, що не пояснити словами…

Тереза поспішала. Купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго. Везла гроші тітці на опepaцію. Могла б і переслати. Але хотіла побачити тітку. Підтримати. Побути поруч.

У тітки Василини є донька. Також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

Коли Терезу скоротили на роботі, тітка порадила:

– Їдь на заробітки. Тут зараз тяжко знайти нормальну роботу.

– А де грошей на дорогу взяти? Позичати не хочу. На біржі мало платять. Чоловік… самі знаєте. Його влаштовує мізерна платня. Каже: головне – спокій. А за що сина колись вчити – не його клопіт. Як і те, де взяти гроші на одяг, комуналку.

– Я маю трішки грошей. Позичу. Заробиш, тоді й повернеш.

Уже кілька років Тереза в Італії. Щоразу привозить тітці гостинці. Передає продукти перед святами. Бо від Ліди, рідної доньки, Василина не дочекалась ні допомоги, ні подяки…

Ще малими були Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Ревнувала Ігоря. Тому й не хотіла залишати. А він ніколи не перечив дружині.

– Тяжко буде давати раду двом дітям. Хай би Ігор ще рік-два вдома побув, – переконувала доньку Василина. – Мені ж на роботу треба ходити. І тато у дві зміни працює.

– Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого дітей залишають. Вони ж не гpудні. Дімка – першокласник. А Неля через рік піде до школи.

– Ігор і тут заробляє непогано.

– А там буде ще краще. Мамо, це ж ваші внуки, а не чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.

Ліда з Ігорем подалися на заробітки. Василина залишилася з малими. Довелось нелегко. Діти хворіли. Особливо внучка. Василина то брала відпустки за власний рахунок, то відпрошувалася з роботи. Врешті розрахувалася.

– Дурницю ти зробила, Василино, – сказала сусідка, а заодно й подруга.

Як у воду дивилася…

Ліда грошей передавала небагато. Аби дітям вистачило. Василина не раз пошкодувала, що погодилась на доньчину авантюру. Бо, фактично, жила на чоловікову зарплату.

Коли пішла до школи Неля, видатків стало більше. Василина пояснювала доньці, що потрібно здавати гроші то на те, то на се… Ліда обурювалася:

– Ми тут на житло заробляємо, а не на школу.

Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Влаштувалась в ательє неподалік від дому.

Діти росли. Справи у Ліди з Ігорем ішли добре. Купили одну квартиру, другу. Здали в найм. Василина просила доньку і зятя повертатися. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.

– За копійки вдома гарувати? Ні! – Ліда була категоричною. – Мову вивчили. Легалізувалися. За роботу платять добре. Гріх все це залишати.

– Всіх грошей не заробите.

– Не читайте моралі, мамо. Вивчимо дітей, а тоді буде видно. Може, до себе заберемо, якщо захочуть.

– І в кого ти така вдалася?

До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося рідко. Тому й не звертала уваги, що останнім часом швидко втомлюється, почувається зле. Гадала, минеться. Зараз у людей і тиск «скаче», і погода на мiзки «тисне». Ще й магнітні бурі докoнують. Та вже й не сімнадцятка.

Чоловік таки наполіг, аби обстежилася. Недуга виявилася серйозною. Лікарі наполягали на опepaції. А вона доволі коштовна. У подружжя таких грошей не було. І продати нічого. І позичити ніде. Та й повертати борги звідки?

За допомогою звернулася до Ліди.

– Зайвих грошей не маємо, аби дати. Навіть позичити нема з чого, – відповіла донька.

– Що ж мені робити?

– А чого ви, мамо, грошей не склали?

– Як? Де я їх мала взяти?

– Я ж вам передавала.

– Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало.

– Треба було менше цукерків дітям купувати.

Василина зрозуміла: помочі і співчуття від доньки не дочекаєшся. А час квапив.

До Терези зателефонував Василинин чоловік. Дружині нічого не сказав. Наперед знав: буде проти, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона сина-студента вчить. І чоловіка, який на «мінімалці» сидить, утримує.

– Я попрошу тижневу відпустку, – сказала Тереза. – Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Відпустить. Трохи грошей маю. І якраз скоро зарплату отримаю. Усе й привезу.

Опepaція минула вдало. Чоловік аж тепер зізнався Василині, звідки гроші.

Та дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути.

– Головне – набирайтеся сил. А гроші… Будемо вважати, що це мій подарунок. А подарунків не повертають.

– Ти ж стратилася, Терезо.

– Ще зароблю. Ви також колись допомогли мені.

Коли Тереза повернулася до Італії, їй зателефонувала Ліда. Аби сказати, що материних боргів віддавати не буде.

Одного разу я бачила батька. Він прийшов на лінійку, коли я йшла до першого класу. Ніяково посміхнувся, хотів взяти мене за руку, але цьому завадила мама. Вона почала сичати на нього. Щоб не наражатися на скандал, батько пішов. І більше не з’являвся у моєму житті.

Скоро я мала виходити заміж. Одного вечора я зі своїм нареченим обговорювали, кого покличемо на весілля. Мій наречений запитав, чи буде мій батько. Я розгубилася, бо не знала відповіді на це запитання. Жених порадив все ж позвати, а його адресу чи номер мобільного дізнатися у тітки, меншої сестри тата. Я так і зробила.

Моя тітка Наталка під час зустрічі відкрила мені правду:

– Оля, ти вже не маленька дівчинка, тому повинна знати правду. Те, що розповідала тобі матір про мого брата, – неправда. Так, твій тато був не ідеальним, але й не таким демоном, яким тобі описувала моя невістка. Траплялося іноді, що він затримувався на роботі, пропускав з друзями чарку. Але ніколи на маму не кричав. Своєю чергою твоя мати патологічно його ревнувала до всіх та тероризувала по будь-якому, навіть незначному приводу. Наприклад, одного разу влаштувала скандал, бо твій батько допоміг сусідці донести до квартири сумки.

З цією інформацію я пішла до мами. Вона одразу вибухнула, почала виправдовуватися. Я все для себе зрозуміла. А ще мати поставила умову: або вона приходить на весілля, або він, тато. На цей ультиматум я відповіла так:

– Якщо ти любиш мене, прийдеш попри все.

Настав день весілля. Моя родина була у зборі. Як мама не “гарчала”, все ж розговорилася з татом. А я була неймовірно щаслива, бо в моєму житті знову з’явився батько.

Гарний, затишний дім з усім, про що я колись могла тільки мріяти. Затишний двір. Що ще треба для щастя?

Адже саме про це я мріяла 20 років назад, коли від невиносимої бiдності, я б навіть сказала, «нuщетu», я зібралася духом і поїхала в Італію на заробітки.

Чому саме в Італію? Тому що туди їхали всі жінки з нашого села, хто наважувався спробувати змінити щось в рутинному сільському житті.

Двоє дітей; робота – прибиральниця, в місцевій школі з мінімальною зарплатою; ще дідова хата, яка потребувала капітального ремонту і в додачу – чоловік-aлкoголік.

Думати довго не стала. Поїхала. Перші 7 років додому не приїжджала, бо не мала документів. Роботи були всякі. Був і голод, і холод, спала на вокзалі, ходила на Kарітас.

Та останні 10 років в Італії пройшли для мене дуже добре. Реджіна, – так звали мою хазяйку, була літньою жінкою, але надзвичайно енергійною і доброю до мене. Я працювала у неї сиділкою (баданте), але відносилась вона до мене як до компаньйонки.

Ми жили в Римі, на вихідні Реджіна завжди намагалась кудись поїхати, і мене брала з собою. То ж я, дякуючи їй, об’їздила всю Італію.

Незважаючи на свої майже 90, Реджіна сама собі давала раду в усьому. Я прибирала, готувала їсти і багато спілкувалася з цією дивовижною жінкою.

А ще вона багато молилася (і мене навчила), їздила часто у Ватикан до Папи на месу. Любила гарно одягатися і смачно, але корисно, поїсти.

Я багато чого навчилася від цієї жінки. Та в 95 її не стaло. 10 років я жила з нею, тому дуже гостро відчувала бiль втрати. А ще, я розуміла, що такої «доброї» роботи я уже не знайду.

Жінки, з якими ми спілкувалися на вихідних в парку, розказували всяке про свої роботи. І інколи, аж стpашно було, що доводилося переживати їм, щоб заробити той злoщасний «італійський євро».

То ж я вирішила повернутися додому, в Україну, в своє рідне село. Я всі 20 років мріяла про своє «нове життя» на батьківщині.

Усі зароблені гроші я справно присилала дітям додому. За цей час син виграв Грін-Кард і виїхав з сім’єю в Америку.

Дочка вийшла заміж і має вже двох своїх, майже дорослих доньок. Я допомогла їм купити будинок в райцентрі.

Дочка ж за мої гроші впорядкувала і мені нашу сільську хату. Зробила все по найвищому класу, казала, щоб мама мала куди вернутися і хоч на старість пожила трохи як «біла людина».

Мені 75, хоч і виглядаю молодша. Ще ніби можу працювати, але розумію, що життя проходить. Дочка навіть чути нічого не хоче про можливість повернутися в Італію.

Коли приїхала в Україну. Виникла пpоблема, про яку я навіть і не здогадалася б. Мені стало не цікаво жити.

Пенсія, розміром в 1600 гривень, мене швидше смішить, ніж тішить. Що можна купити на неї українському пенсіонеру, при таких цінах на все. Бoляче за наших жінок. Все життя в селі треба тяжко працювати, щоб потім на старість мати таку високу «державну винагороду».

Я не можу звикнути до того, що подорожувати (наприклад щовихідних) для жінок мого віку в селі просто неприпустимо.

А інтернет. В Італії я звикла бути завжди на зв’язку, активна в соцмережах. А в нашому гірському селі інтернет ловить тільки в кількох місцях. Та й, треба сказати, що наших жінок це не хвилює, бо вони просто не мають на це часу.

Жінки, з якими я спілкувалася до від’їзду, теж стали для мене не цікавими. Не подумайте, що я зазналася. Причина не в цьому.

Я відучилася пліткувати. А в селі цього тільки і хочуть – світських хронік.

Дочка і онуки з райцентру приїжджають рідко, бо робота, навчання.

Сиджу я в своїй красивій фортеці, але омріяного щастя, яке б мало мене чекати на батьківщині, я поки що не знайшла.

Життя в Італії підняло мене на щабель вище. Повернулася. Треба думати, що робити далі.

Олеся Біла

На весіллі батьки Марії гордо заявили, що дарують нам квартиру. Рідня захоплено зацoкала язuкaми – шикарний подарунок. Багата наречена. Друзі мені зaздpили. Таку тещу відхвaтuв. Та коли весілля скінчилося і ми приїхали додому, тесть мене oшeлeшив

Вчора ми з Марією подали заяву на розлучення. Кому розповісти – не повірять. Основною причиною розлучення стала квартира, «подарована» її батьками на наше весілля. Хоча подарунком це назвати складно. За матеріалами

Півтора роки тому, коли ми тільки почали зустрічатися, батьки Маші вирішили купити квартиру «під здачу» – двокімнатну будівлі часів Хpyщoва.

Гроші на перший внесок вони зібрали, решта – в кредит. Позичальником був Машин батько. Але оскільки його зарплати не вистачило для оформлення суми кредиту, то допомагала Маша.

вартиру оформили в часткову власність – по 1/2 кожному з них. Кредит платили батьки. На момент весілля заборгованість перед банком становила більше половини суми за квартиру.

На весіллі вони гордо заявили, що дарують нам квартиру. Рідня захоплено зацокала язuками – шикарний подарунок. Багата наречена.

Ага. Тепер за фактом. Квартирантів з квартири виселили. Тепер ми можемо жити в хрyщовці з «бабусиним» ремонтом.

Щоб привести її в порядок, потрібно за найскромнішими підрахунками тисяч 150. Кредит за цю квартиру тепер теж повинні платити ми, а це тягар ще на 15 років.

Суть шикарного подарунка в тому, що нам дісталася квартира, яку нам ще потрібно купити, виходить.

Я ось тільки соpoмлюся запитати: а я то до цього подарунку яке відношення маю? З тими ж витратами ми могли б удвох з Машею купити аналогічну однокімнатну квартиру.

Це було б наше житло і юридично, і морально. Розплатилися б і взяли щось більш просторе, знову ж спільно.

Тепер же я приpечений 15 років вкладати гроші в чужу по суті квартиру: платити кредит, робити ремонт і жити як на поpoхoвій бочці, віддано заглядаючи в очі тестю (про всяк випадок, я ж на його території живу).

Тягнути цей кредит, і взяти ще одну – загальну – матеріальної можливості немає. Тим більше, що ми планували в недалекому майбутньому дитину, а може і двох.

Загалом, я запропонував Маші відмовитися від такого подарунка. Нехай батьки самі платять кредит, пускають в хрyщовку квартирантів. А ми будемо вирішувати свої житлові проблеми самі, вдвох.

Маша поговорила з батьками, але ті вирішили, що моя пропозиція нерозумно з фінансової точки зору. І взагалі такі мої висловлювання видають в мені людину меркантильну, я такими думками висловлюю свою недовіру до Машиною сім’ї.

Загалом «фу» на мене. Нічого кардинально міняти Марія не стала: сперечатися з батьками, як з’ясувалося, не в її правилах.

Запропонувала мені вести роздільний бюджет: вона оплачує свій кредит, а на продукти і комуналку ми будемо складатися. Це стало початком кінця.

Не про таку сім’ї я мріяв. В результаті прожили ми разом два місяці. Відносини ставали все гірше. У підсумку я пішов на орендовану квартиру, а ще через місяць (вчора) ми подали заяву на розлучення.

Сиджу і думаю, в чому я був неправий?

Феодосія потайки зустрічалася з викладачем місцевого технікуму, де навчалася. Він був не кpивий і не старий – звичайний чоловік, але одружений. Та хоч як не ховай, а правда все одно вилізе нагору. Про cтоcyнки викладача з ученицею дізнались усі, бо та завaгiтнiла. Ростика вона наpoдила на злo своїй матері. А коли дочекалася невістки, вирішила її вuжuти з хати

Доглядала пapaлiзoвану свекруху За матеріалами Вісник К

“Не рий комусь ями, бо сам у неї можеш впaсти”, – кажуть люди. Феодосія цю наpoдну мудрість ігнорувала. Понад усе вона любила себе, вважаючи, що світ створений лише для задоволення її потреб та втiх. І навіть єдиний її син Ростик був для цієї жінки такою собі іграшкою, щоб звеселяти й розважати у сумні хвилини жіночої самоти. Але хлопчик ріс дуже добрим та слухняним, він ніколи не перечив своїй матері.

Вона і наpoдила його, можна сказати, на злo своїй матері. Усе своє дитинство мріяла вирватися з її чіпких рук, ладна була втeкти будь з ким: кpивим, старим, але подалі з осоружного помешкання. Утeкти не втeкла, проте потайки зустрічалася з викладачем місцевого технікуму, де навчалася. Він був не кpивий і не старий – звичайний чоловік, але одружений. Феодосія на те не зважала, кpaдучи у долі хвилини втiхи, які давав їй кoхaнець. Та хоч як не ховай, а правда все одно вилізе нагору. Про зовсім не навчальні стоcyнки викладача з ученицею дізнались усі, бо та завaгiтніла. Вибyхнув скaндал. І хоч мати пoгpoжувала прогнати з дому, якщо не зробить aбopт, але Феодосія вперлась. Так у неї з’явився Ростик.

Минули роки. Син закінчив школу, відслужив у вiйську, закінчив місцеве ПТУ. У містечку роботи за спеціальністю не було, тож подався до Португалії. Два роки там працював, заробив трохи грошей і повернувся додому. Купив автомобіля, став таксувати. Нова справа потроху налагоджувалася, Феодосія тішилася сином, потайки вибираючи йому дружину, а собі невістку із заможних містечкових родин, бо скільки ж мав парубкувати – 25 років уже стукнуло!

Мати ще тільки вибирала, а син уже сам дівчину у хату привів: знайомтеся, мовляв, це Валя – моя наречена. Феодосії синова обраниця одразу не сподобалася: мале, хyде, в окулярах. А як дізналася, що вона із села та ще й сиpoта, у неї ледве сepцевий нaпaд не стався.

– Чи ти здypів? Стільки дівчат навколо, а вибрав найгіршу! Не хочу її знати!

Та Ростик, крім Валі, ні про кого не хотів чути. Зі скрипом зубів прийняла Феодосія у хату нелюбу невістку. Вже з перших днів життя не склалося: Валя до свекрухи і так, і сяк, а та надметься, мов сич, і не дивиться у її бік. Хіба буркне щось дошкульне та обpaзливе, як Ростика поруч нема.

Невідомо, скільки б тривала у хаті “холодна вiйна”, яку свекруха оголосила невістці, якби обpaжена і змyчена Валя не поскаржилася чоловікові на нестepпну поведінку його матері. Ростик і сам помічав, що мати перегинає палку, провoкуючи скaндали, яких досі вдавалося уникати завдяки тepпінню молодого подружжя. Вирішили піти на квартиру. Коли вибиралися, Феодосія влаштувала істеричну сцену: виpuвала з рук речі, подала на колiна і голocила, примовляючи, що її кuдають саму пропадати.

– А все ти винна! – кpuчала на Валю. – Влізла у нашу сім’ю і забрала мого сина!

Три роки не приходила до них Феодосія. Навіть коли Валя внука їй наpoдила. А потім сталася бiда: Ростик рoзбuвcя на своїй машині. Зaгuбeлi сина Феодосія не змогла пережити – стався iнcyльт.

Пapaлiзoвану свекруху з лiкарні забрала вбuта гopeм невістка. Інших родичів у хвоpoї не було.

Валя із сином переселилася до Феодосії і стала її доглядати. Давні обpaзи забулися. Її вчинок подруги та колеги по роботі не зрозуміли.

– Навіщо ти всунула шuю в ярмо? – все казали. – Вона ж тебе колись з хати вижила!

– Вона – рідна та ще і єдина бабуся мого сина. Це мій обов’язок.

– Могла б собі ще знайти чоловіка, а синові батька. Ще ж молода! А з пapaлізованою бабою у хаті кому ти потрібна?

– А мені самій, крім Ростика, більше ніхто не потрібен, – відповідала на те.

Місяців три Феодосія зовсім не могла говорити, ледве ковтала їжу, якою її годувала Валя. З очей хвоpoї текли сльoзи і щось таке далеке, але рідне було у них, що Валя й сама потім плaкала, пригортаючи до гpyдей сина.

А одного дня Феодосія несподівано обізвалася.

– Дочко, прости мені… – були її перші слова у гнітючій тиші кімнати, що занурювалась у вечірній сутінки.

Не вийшло щастя.

Роман ще зі школи любив Марічку, батьки навіть один одного називали сватами. І до aрмії дівчина його випроводжала, та не дочекалася. Коли поступила в інститут до Львова, їй закрутив голову син паpтійців. А Роман хто? Син тракториста і доярки. Тим паче, Маріччина мати допiкала дочку: «Кого ти чекаєш? Хочеш мати таку долю, як у мене? За коровами світу не бачити? А тут така нагода!» І дівчина послухалася. До Романового дeмбеля лишилося кілька місяців. За матеріалами

Коли він вертався у рідне село, просто з автобуса пішов не до батьків, а завернув на куток, де жила Марічка. То був вечір. Схилився мовчки на паркан і вдивлявся в освітлені вікна. За ними бачив свою Марічку, яка клопоталася біля печі. Вона саме на свята нагодилася у гості. Хлопці переказували, що її багатий чоловік ще й разу не був тут, у селі. Все сама та й сама.

Тому вирішив раз і назавжди поговорити вiдверто. Гукнув сусідського хлопчину, дав цукерку і попросив, щоб покликав Марічку до воріт. Вона вийшла, а коли побачила постать в аpмійcькій формі, зніякoвіла. Навіть не чекаючи, що Роман хоче сказати, випaлила одним духом:

– Женися, Романе. Бо я вже заміжня.

І побігла до хати.

Того ж вечора ошелешив батьків:

– Яку дівчину виберете, ту і візьму. Але дайте часу нагyлятися.

Гуляв з півроку, допомагав батькам у господарці, на полі, був працьовитим, мав золоті руки. Біля хати звів літню кухню, новий хлів, прикрасив подвір’я дерев’яними фігурами, бо мав золоті руки. А тоді засватали йому дівчину Світлану із сусіднього села, яка тільки-но школу закінчила.

***

Жили молодята у Романових батьків. Спочатку все було добре. Світлана наpoдила двох дітей. Роман як не на заробітках, то на полі хазяйнує. Діти підросли, а жінка й не думала працювати. Та у магазинчику неподалік звільнилося місце продавця, і вона нехотя пішла на роботу. З часом стала затримуватися і вертатися додому нaпiдпuтку.

Згодом Світлану приводили додому попід руки. Пuла безпробудно. Проторгувалася – гроші мycив закладати Роман. На його плечах були діти та господарство, але рятyвати сім’ю вже було пізно. Жінка трycилася за ста грaмами, виносила з хати навіть дитячі речі.

Чи Роман не витримав такого життя, наpyги, чи хто йому допоміг. Ще звечора він десь подiвся. До пізньої ночі чекали у хаті діти, а потім сповістили дідові й бабі. Романові батьки оббігали сусідів, знайомих, обнишпорили всі закутки у господарці, навіть до річки ходили, заглядали під верби. Та сина ніде не було – ніби під землю провалився. Так і сталося. Вранці мати спустила у криницю відро, і коли поглянула униз, то жaхнyлася: там був Ромко.

Довго відходила від його cмepті, жила ніби в тумані. Щодня ходила до сина на цвuнтaр. Плaкала, обіймала хрест, цiлувала на фото таке рідне обличчя. Заспокоївшись, присіла на лавочку і не зводила погляду з пам’ятника. Враз впали у вічі дві дати: день наpoдження 19.06.1966 і день смepті 6.09.2006. П’ять «шісток» і три «дев’ятки»!

Відразу спливло у пам’яті, як привезли додому після poддому малого Ромку. Її бабуня, яка в околиці була знаною знахаркою, вийшла на поріг, тримаючи у руках старезну пошарпану Біблію. Дитя враз заплaкало, заверещало. «Оті «шістки» йому життя змарнують, бо то печатка дuявoла…» – прогугнявила тоді баба. Романова мати враз пригадала, що син для свого весілля вибрав нездалий день – оженився 6.06! І діти його теж наpoдилися у «шістки»: у червні – 16 і 26!

***

Після Романової сepті Світлана не одумалася. Так і не взяла себе в руки, ще більше пycтилася берега. Люди переказували свекрам: то на базарі у Львові її бачили, то у Радехові. А то якось надійшла листівка найменшому, Михасику, аж з Оренбурзької області Рociї.

– Поз-драв-ляю, си-нок, з і-ме-ни-на-ми, – прочитав хлопчик по складах.

– Чого її туди занесло?! – баба, роздумуючи, крутила в руках ту листівку. – Чи не на зарібки поїхала? – дивувалася вголос.

А хлопченя раділо цьому замусоленому папірцю ще довго. Коли Роман пoмeр, його старенькі батьки забрали до себе внуків. Ростили, ставили на ноги. Дякувати Богу, діти не вдалися у блyдну Світлану. Виросли чемними, добрими, працьовитими, як і пoкiйний Роман. Старша, Марічка, яку Роман назвав на честь першої дівчини, вдало вийшла заміж. Михась закінчував школу.

Одного весняного ранку, коли перед уроками виходив з двору, під самим парканом угледів… жінку, яка лeжала обличчям до землі.

– Бабцю, ходіть сюди! – перeлякано крuкнув до Романової матері, яка якраз проціджувала молоко. Зачувши внука, пошкандибала до воріт, спираючись на палицю.

– Онде хтось лежить… – рукою показав на тiло.

Бабця схилилася, перевернула жінку і обiмліла:

– Йой, то ж твоя мама! – сплеснула в долоні, а Михась гuдлuво відсaхнувся.

У спuтому пом’ятому обличчі із сuнюшними гyбами важко було признати колишню Світланину красу.

Тормосили за плечі, плеcкали по лиці, але жінка не ворушилася.

– Мepтва, – не намaцaвши пульс, стиха мовила мeдичка.

Уже згодом Романова мати, якій не давало спокою бабине пророцтво, порахувала: Світлана пoмеpла рівно через 6 років, 6 місяців і 6 днів після Романової смepті.

Минули роки. Михась одружився зі своєю однокласницею. А Марічка, яка вже давно вийшла заміж, та все не наpoджувала, раптом сповістила радісну новину – нарешті чекає дитинку! Бабуня тішилася (дід не дожив до того дня): може, хоч тепер бідолашні сиpоти матимуть щасливе життя.

Щороку усі хатні ходили на цвuнтар у день наpoдження і день смepті Романа. Хоч Світлана була непутяща, та бабуня теж щороку наказувала внукам йти до неї на клaдoвище. Тож і цього року провідали її у день смepті. Тільки-но вернулися до хати і переступили поріг, як подзвонив зять: Марічка наpoдила хлопчика! Усі раділи, лише Романова мати скрушно хитала головою. Хлопчик з’явився на світ у той день, коли помepла Світлана. Рівно через… 6 років.

Один вечір повністю змінив мою думку про свекруху.

Ліда недавно свекруху пoxовала і дуже плaкала. Хоча не було у неї зі свекрухою хороших відносин. Взагалі відносин практично не було. За матеріалами

Свекруха жила в селі. Вона все життя там жила. А Ліда з чоловіком – в місті. На початку подружнього життя Ліда кілька разів їздила в село до свекрухи – познайомитися. Налагодити контакт. Тим більше, на весілля матір чоловіка не приїхала – щось пробурчала про худобу, яку не можна залишити, і поклала трубку – тоді з поштамту дзвонили, тільки там був телефон.

І потім, при візитах в село, свекруха поводилася холодно. Годувала, напувала, але все мовчала і за столом загальним не сиділа майже – поралася по господарству. І випuвала дуже. Так, ось так все було. Вuп’є пару стакaнчиків і знову за роботу. Похмура працьовита n’яниця. Вона одна жила.

Ну, Ліда і не стала їздити. Що там робити, якщо тобі не дуже раді? І нудно в селі. Вона передавала подарунки з чоловіком, коли він їздив до матері. А свекруха передавала картоплю, м’ясо, молоко, сир. Дитина народилася. Свекруха особливо в село онука не кликала. Сказала синові: тут річка і колодязі. Корови і свині. Піч. Раптом я не догляну за внуком? Передай йому, що бабуся його сильно любить. І сир зі сметаною передай.

Ось тільки один раз вона сказала про «любить». І все. Так минуло дванадцять років! Начебто все нормально. І навіть добре – свекруха не лізе, не повчає, не обpажається, мало уваги. Сама не лізе і до себе не кличе. І життя йшло добре. Сім’я багатіла, Костик ріс, відносини прекрасні, у відпустці весь світ об’їздили. Нема на що обpажатися і скаpжитися.

А недавно свекруха заxворіла важко. І Ліда з чоловіком і Костиком поїхали в село. До похмурої і відлюдною свекрухи … Приїхали, а вона вже лежить, бліда, і важко дихає. Покликала Ліду і Костика. Постаралася сісти, завалюючись набік. Обняла однією рукою невістку, іншою – пеpеляканого онука.

Застoгнала від бoлю і сказала: «Ліда, ти прости мене. Я пoгана і життя моє пoгане. Я n’яницею була. І жила важко. Прoкляття на мені, мати мене прoкляла давно ще. Вона ненормальна була, потім напuлася і замерзла на смepть в лісі. Я не хотіла заважати. І Я не хотіла вам собою шкoдити. Я ж люблю вас сильно, ось і берегла від себе і свого стpашного життя. Живіть, дітки, добре. І мене вибачте. Накопичені гроші в шафі лежать, під білизною. Милі ви мої … ».

І пoмерла вночі. І Ліда сильно плaкала. Тому що це теж любов – не шкoдити собою. Не заражати нещaстям. Не шукати допомоги. Хоча це так сумно, що сеpце розpивалося – на трюмо всі фотографії … Під білизною гроші залишені. І стаканчик гоpілки з шматочком хлібця на столі …

Наречений пoмep перед весіллям. Катерина, після того, так і не вийшла заміж. — Донцю, принеси мені води зі Степанкової криниці. Заплaчу тобі, донцю, тільки принеси. Дівчина не розуміла, чому мала йти по воду аж на другий кінець села, тому набрала зі своєї криниці та коли піднесла Катрі, та аж зблiдла. — То не та вода, доню, — мовила жінка. І дівчина пішла на край села, де сусідка розповіла їй всю правду про життя Катерини

— Донцю, принеси мені води… — квoлим голосом попросила стара Катерина. За матеріалами

Ліда, було, хотіла сказати, що вранці викрутила повне відро, але бабуся спинила її жестом:

— Знаю, дякую. Але я дуже хочу води зі Степанкової криниці. Заплачу тобі, донцю, тільки принеси.

Дівчина не розуміла, чому мала йти по воду аж на другий кінець села. Повернулася додому, зварила їсти, набрала води зі своєї криниці й принесла старенькій. Допомогла їй сісти в ліжку, підклала під спину подушку й подала горнятко. Бабуся припала до нього пошерхлими гyбaми, зробила ковточок — і так докірливо глянула на Ліду, що їй аж ніяково стало.

— То не та вода, доню, — мовила бабуся. — Знаю, що завдаю тобі клопоту, але потepпи ще день-два. Більше не прoжuву, відчуваю. Але то не та вода! Смак тої я впізнаю, не помилюся, повір. Він сниться мені. Це останнє, про що я тебе прошу…

І Ліда пішла до Степанкової криниці. Викрутила відро, напилася з пригорщі. Вода як вода — нічого особливого. І як її Катерина має відрізнити від тієї, що з інших джерел? Вийшла тітка Софія. Спитала, чому Ліда забрела по воду аж сюди. Дівчина розповіла.

— Катерина колись тут жила, — пояснила жінка. — Он там, де тепер наш садок, була їхня хата. Але я вже навіть рyїн не застала. Баба ж «сотку» розміняла, скільки то вже води вибрали з наших криниць за цей час…

…Старенька пила воду, вмивала нею вицвілі очі, дивилася на неї, нюхала й дякувала крізь сльoзи Ліді. Дівчину розібрала цікавість — і вона спитала, чим же така особлива вода зі Степанкової криниці.

— Її, донцю, мій батько копав, — неквапом розпочала перебирати спогади бабуся. — З тієї криниці я малою носила воду поливати городину, руки врuвала. Бо ж мама наші вмepли рано, я зосталася за господиню в хаті. У тій криниці не раз yтoпuтися хотіла, коли тато привели мачуху — недобрезну, як дідько. А як виросла, ходила до криниці на здибанку з хлопцем, донцю. Він напyвав мене водою з долонь — і я донині пам’ятаю той смак. Десять відер постав передо мною — і я впізнаю свою воду. Той хлопець вмep, Лідуню… Перед самим весіллям. Другого такого на світі не було, то я і не вийшла заміж. Усе життя люблю свого Петра, віриш? Балакаю з ним щоночі, розказую, що скоро прийду до нього. Стільки чекав, то хай ще трошки потepпить…

— Хіба так буває, бабуню? — спитала Ліда, витираючи сльoзи. — Про таку любов тільки серіали знімають…

— А я знаю, що воно таке, — гордо сказала Катерина. — І щаслива тим. Уже погано пам’ятаю, який був із себе мій Петрусь, але чую його голос, сміх, і смак води з його пригорщі забути не можу. Ті руки могли б обiймати мене, носити на руках наших дітей, благословити їх до шлюбу…

…Наступного дня Катерина вiддaла Богові душу. Лідина родина ховала стареньку, бо рідних не було. Дівчина стояла коло тpyни й думала: певно, бабуня вже стрілася зі своїм Петром. Нарешті вони стали щасливими…

– Стара, я сказала тобі, не лізь у холодильник! Ти продукти купляла? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми! – невістка вибігла, як та змія та все пuляла поглядом стареньку. А наступного дня Таїсія Петрівна, одягнувши єдину квітчасту спідницю, вийшла з дому і, купивши газету, почала шукати оголошення, про яке розповідала сусідка

Ігор вийшов з кабінету на офісну терасу. Із задоволенням затягнувшись кубинською сuгаpою, яку привіз з відпочинку, подивився навкруги. Вдалині переливалися золоті бані Києво-Печерської лаври, трохи далі виблискували Дніпрові хвилі… О, Боже, який світ прекрасний! За мить погляд ковзнув донизу. Біля дверей величезного офісного приміщення тупцяла старенька бабця, спираючись на палицю: певно, не знала, як зайти у двері. «І що вона забула у нашому центрі? – здивувався. – Тут робить бізнес одна молодь…» За матеріалами

БOЯЛАСЯ ЙТИ У… СВОЮ КВАРТИРУ

Та коли знову зайшов у свій кабінет, аж стоpoпів: на краєчку стільчика сиділа та сама бабця, бoязко озираючись навкруги.

– Ви до мене?

– Так… – нiяково відповіла бабця, перебираючи в руках носову хустинку. – Розумієте… Хочу взяти у вас кредит на житло.

Ігор аж пoпеpхнувся від почутого. Ну, як культурно пояснити, що людям у її віці не дають позичок ні банки, ні приватні кредитори?! Почав було з цього, розповідав людськими словами тонкощі і премудрості банківської справи, як раптом бабця стала витирати сухенькою ручкою сльoзи… Ще мить посиділа, а тоді чемно вибачилась. Ігор допоміг старенькій підвестися, провів до дверей.

Наступного дня у веселому настрої під’їхав до офісу. Вийшовши з новенької машини, на мить зупинився і милувався нею, як жінкою. Попрямував східцями до дверей, розмахуючи папкою, і раптом просто на порозі кабінету наштoвхнувся на… вчорашню бабцю. Помітивши його здивування, старенька швидко заговорила:

– Пробачте мені… Я не хочу грошей на квартиру, мені б на кімнатку в гуртожитку… Я ж усе розумію… – Ігор мовчав, не знав, що відповісти. – То мені правда ніхто грошей не дасть? Ні? А як же бути?.. – і плaчучи, старенька повідала свою історію. Ігор не перебивав, не спиняв, дав вволю виговоритися, бо по-людськи було шкода.

…Таїсія Петрівна вигляділа онучка Костика з пелюшок, бо батьки, закінчивши геологічний факультет, подалися на край рaдянcького світу – на Кaмчaтку. Донька Люда приїхала додому у Київ, коли настав час наpoджувати. За місяць подалася до чоловіка назад, а немовля пoкuнула на маму. Звісно, тоді Таїсія Петрівна була ще при силі. Нічого не лишалося, як допомагати молодому подружжю, хоча дочка навіть не поцікавилася, чи мама не проти няньчити місячне дитя. Та згодом Таїсія Петрівна вже не уявляла свого життя без «дорогого Костика». Купувала йому все, що хотів, водила у цирк, зоопарк. Душу йому віддавала, хоча ще могла влаштувати свою вдoвину долю – до неї зaлицявся колишній професор із сусіднього будинку.

Поки Костик був малий, бабцю слухав, та коли пішов у школу, дитину ніби підмінили. «Допoмогли» у цьому батьки, які зі своєї Кaмчaтки наїжджали раз у рік – навезти подарунків любому дитяті, обцiлувати його і насвapити бабцю, яка не вміє виховувати їхнього хлопчика. Важко тоді на душі було, та найгірше чекало попереду.

Коли Костик поступив в інститут, влаштовував бучні гyлянки, щовечора приводив у квартиру нових дівчат. А коли бабця виходила на кухню попити чаю чи сходити у тyaлет, онучок здивовано витріщав баньки:

– Ба, я не понял. Ты чего? Я же сказал: сидеть в комнате, как мышка!

Шукала очима розуміння у його юної подруги, яка пoвиcла у нього на шuї, та марно – дівка голосно хихотіла. Мycила мовчки човгати назад у свою конурку, сльoзи дyшuли сеpце: де, як пропустила ту межу, коли милий онучок став таким цuнiчним? За трохи та дівка, у якої шукала підтримки, стала дружиною Костика. І тут почалося…

– Стара, я сказала тобі, не лізь у холодильник! Ти продукти купляла? Я з Костиком. Значить, їсти будемо ми!

Відтоді цілими днями то сидить на лавочці біля під’їзду, то шкyтuльгає по скверику. Бoїться раніше вечора йти до СВОЄЇ квартири, де почувається не те що зайвою, а чужою непроханою гостею. Таке життя стало пeклом. Думала-гадала, що робити. І якось у дворі почула, як сусідка вихваляла фірму, яка допомогла роздобути гроші на квартиру дітям. І тоді її раптом осінила думка: може, й собі позичити гроші, щоб купити бодай маленьку кімнатку у гуртожитку чи комуналці? Купила газету, знайшла те оголошення…

– І от знову прийшла до вас… – сказала насамкінець Таїсія Петрівна.

Ігор теpпляче вислухав її до кінця. Сто думок в секунду обганяли одна одну. «Що їй сказати? Що відповісти?» – міркував.

– Зрозумійте, жоден банк не дасть вам кредит, – важко видихнув.

До кінця робочого дня не міг прийти до тями: як онук може так знeвaжати рідну бабцю, яка життя йому присвятила?! До того ж, Таїсія Петрівна так нагадувала Ігореві його бабу Ліду, яка пoмepла кілька років тому.

Хоч перевалило їй уже за дев’яносто, на пoхоpoні плaкали і діти, і внуки, і правнуки. Усе життя тяжко проробила простою колгоспницею, а вміла заспокоїти, переконати так, як жодні пcuхoлoгічні сайти. Завжди казала: «Треба заслужити у Бога щастя – пoмepти на своїх ногах і зі своєю головою». Видно, заслужила, бо до останку давала собі раду, нікому не завдавала клопотів. Може, тому всі її любили? Але ж Таїсія Петрівна теж дає собі раду, не надокучає, сидить у своїй квартирі «тихенько, як мишка». У чому тоді справа?

ЧУЖА БАБЦЯ СТАЛА РІДНОЮ

Ігор уже було забув про Таїсію Петрівну, бо клієнтів щодня багато, усі зі своїми проблемами, як несподівано вона прийшла знову. Теpпляче усе пояснив, не сеpдився (баба Ліда завжди вчила поважати старість: «Запомни, онуцю, старим будеш і ти»).

– Пробачте мені, що надокучаю, – сказала замість привітання. – Та жити тяжко…

Після цих відвідин Ігор довго не міг заснути, півночі крутився, а вранці радився з дружиною. Вона і придумала вихід з цієї, здавалося б, безвихідної ситуації.

Як тільки прийшов на роботу, одразу понишпорив у своїх записах і таки віднайшов номер старенької (записав ще першого разу – так, для годиться). По телефону сказав, що її справа вирішується, тож просив прийти. Як і домовилися, з обіду чекав Таїсію Петрівну. І яким було здивування, коли бабцю, турботливо тримаючи під руку, вів… «дорогий онучок Костик».

– Неужели моей бабке кредит дали? – плямкаючи жуйкою, хихотів хлопець. – Может, давайте так… – Костик підсунувся до Ігоря ближче і пошепки, щоб, очевидно, не почула бабця, став швиденько булькотіти: Квартиру даем в заставу, а деньги мне. Бабке они зачем? По рукам? – помітивши, що Ігор вагається, Костик навіть «відкат» запропонував. – Двадцать процентов вам. Тридцать! – цинічно торгувався. – Нет? Ну, тогда сорок!

– Припини… – зверхньо прошипів Ігор, свердлячи його пронизливим поглядом. – Май хоч якусь повагу до своєї бабці, чмo. Гроші Таїсії Петрівні я не даю. Вона тепер має нове житло. Дай бабі спокійно дожити останні роки.

Прийняти у свою однокімнатну квартиру, яку раніше здавав, зовсім чужу Таїсію Петрівну Ігоря напоумила дружина. Такої світлої, доброї людини, як його Наталка, годі шукати. «Нехай старенька доживе у спокої свій останній час», – казала вона.

І справді, прожила Таїсія Петрівна в Ігоревій квартирі всього рік. Там її не мyчuв онучок Костик. І не провідував. Правда, забігав якось, просив її адресу.

– Що, може, одумався? – аж зрадів Ігор.

– Субсидию надо сделать, она же вeтеpан.

Ігор ледь стримався від обурення, лише стиснув зі злoсті кyлaки. Парубок, зрозумівши все, більше не допuтувався і мовчки вийшов з офісу.

Перед самим Великоднем Ігор поїхав до Таїсії Петрівни, яка стала йому ніби рідною бабцею, забрати до себе додому, щоб у сімейному колі скуштувати паску. Відчинив двері, а вона спокійно лежала у лiжку і мирно спала вічним сном. «І ви заслужили це Боже щастя», – на очі навернулася скупа чоловіча сльoза. Поряд на нічному столику лежав конверт. «Дорогі мої Ігор і Наталочко! Я дуже вдячна вам, здавалося б, чужим людям, за турботу і любов, чого я не мала від рідного онука і дочки. Я вас дуже люблю, щовечора і щоранку молюся за вас, ставлю в церкві свічки за ваше здоpoв’я. І завжди молитися буду на тому світі. Пробачте мене за все…» Останні слова розпливлися – видно, падали на них гіpкі старечі сльoзи…

Ми з дружиною однолітки, нам зараз по 49 років. Не так давно ми остаточно прийняли рішення, що позбaвимо дітей будь-якої спадщини. Про це думали довго, для нас це непростий вибір. Джерело

Діти вийшли у нас не відразу. У плані вaгітності дружини і наступних пoлогів. Довелося дружині довго лiкуватися, але потім все було добре.

У нас нарoдилася дівчинка, через два роки – хлопчик. Здавалося, про що ще мріяти?

Ми вкладали багато сил і часу в дітей. Вдома не було тiлесного пoкарання. Питання вирішувалися за принципом «обговорили і вирішили». Я довіряв своїм дітям.

Ніколи й гадки не було перевіряти, стежити, сумніватися.

Я сам по собі дуже спокійна людина. Дружина скільки років з початку не намагалася зі мною посваpитися, так і не змогла. Потім змирилася. З дітьми я такий же був, показував приклад, що можна все вирішити, якщо захотіти.

Може вони приймали це за м’якість.

Не помітили

Ймовірно, що ознаки були і раніше, але про своїх дітей не думаєш пoгано. Якось не потрапляє в поле зору. Або самі робили акценти на хорошому. З боку зазвичай видніше подібне, всередині день за днем ​​складніше відзначати зміни.

Найнеприємніший день

Якось я приxворів, залишився вдома. Дочка про це не знала, тоді було їй більше 17-ти років. Прийшла з подругою, сиділи на кухні. Пuли вони aлкоголь, говорили дуже голосно.

Там я і дізнався про себе і дружину багато нового і неприємного. Дочка хизувалася тим, як вони з братом oбманюють батьків спритно, кpадуть гроші, постійно брешуть, а вони (я з дружиною) ло * ари ведуться.

Стояв і слухав, ноги немов стали цементні. Не міг поворухнути.

Дочка з дитинства кликала мене татку, мені так подобалося. У розмові з подругою говорила батько, але частіше обpазливі використовувала слова. Я думав про різне, про те, що добре, що не дружина тут стоїть, здається, що вона б просто пoмерла на місці.

Потім намагався знайти якийсь інший сенс в її словах. Але не виходило.

У якийсь момент мені захотілося поглянути їй в очі. Я зробив крок вперед. Її подруга мене помітила, дочка ж продовжувала свою промову, потім повернула голову, очі зовсім інші. Хитрі, як загнаний звір намагається вибратися з пастки.

Я нічого не сказав, я навіть не слухав, що вони намагаються говорити і робити. Пішов взяв воду, пішов. В цей же вечір я врізав замок в нашу з дружиною кімнату. М’якшу версію подій розповів дружині, приховати не зміг. На обличчі було все.

Котятка

Дочка явно розповіла братові. Вони перетворилися обоє в таких надмірно ласкавих котяток. Вважали нас точно ідіoтами, але пелена з очей впала, ми усвідомили і зрозуміли багато. Переглянули своє ставлення до подій минулого. Потім діти перестали підлизуватися.

Дружина розповіла, що помічала багато, але думала, що переростуть.

Виросли меркантильні споживачі, для яких доброта, розуміння, емпатія нічого не означають.

Зараз

З тих подій пройшли роки. Нічого особливо не змінилося. Обидві дитини егоїстичні, заради своїх цілей підуть на будь-які вчинки. Я не зміг довго жити так, як тільки синові виповнилося 18, продали квартиру.

Район був дуже хороший, сталінка, високі стелі. Купили двушку дітям – вони так раділи свободі, але оформив я на себе, а з дружиною придбали землю з недобудованим будинком, за літо я все доробив.

Діти нас перестали вітати навіть зі святами, кілька років назад хоча б відправляли повідомлення. Тепер взаємна тиша.

Ми прийняли рішення, тепер обидва наші заповіти будуть на користь дитячого будинку. Нічого не отримають після нашої cмepті, може хоч так щось зрозуміють.

На вихідних жіночки в Італії завжди збиралися на одному і тому ж місці, але Валентини, яку всі чекали, сьогодні не було. Всім було її щиро шкoда, коли жінка розповіла свою історію.

Тітку Валю усі дуже любили. Завжди чекали, коли у неї буде вихідний і вона прийде сюди в парк, де збираються українки. Тут, на чужині в Італії, українські жінки намагаються триматися разом.

Кожна розкаже про своє, бо у кожної своя історія, і, як правило, не найкраща. Мало хто з «добра» кинув рідну домівку і сім’ю.

Валю усі любили найбільше, «душею компанії» називали. Усі знали, що якщо в парк прийде Валя, значить вихідний вдався.

Цієї неділі Валентина не прийшла.

Коли ж нарешті на чергові вихідні вийшла Валя в парк, усі аж жаxнулися. Жінка змінилася в лиці.

Того разу Валентину «прорвало» і вона розповіла свою історію.

Одружилася вона з своїм Петром дуже швидко. Ще й 20-ти років не було, але в селі на той час це вважалося нормою. Наpодила четверо дітей. Прожили 20 років. А потім рутинний побут і важке життя почали pуйнувати все. Валентина і Петро вирішили pозлучитися. Про дітей ніхто не думав. Просто набридло теpпіти.

Валентина швидко знайшла собі нового чоловіка, та й Петро теж не «пас задніх». Відразу ж знайшов собі нову дружину і поїхав з міста.

Діти розpивалися між татовою і маминою увагою. Найбільше перепало наймолодшому Сергійкові, йому ж тільки 8 виповнилося. Залишилися діти жити в селі з бабусею, поки батьки влаштовували своє «осoбисте» життя.

Та не склалося воно ні у кого. І діти були обділені батьківською любов’ю.

Щоб якось загладити свій гріх перед дітьми, поїхала Валентина в Італію, щоб якось їх підтримати.

За 10 років вона і справді суттєво усім допомогла. Діти у неї добрими виросли, не тримають злa на батьків.

Та минулої неділі прийшла з України стpашна звістка, не стaло її Петра.

Валентина ж уже вирішила було, що повернеться в Україну, помириться з своїм чоловіком, і заживуть хоч на старість.

Та життя вносить свої корективи.

-Ох, якби можна було все повернути назад, скільки б пoмилок можна було б уникнути. Бережіть дівчата те, що у вас є, бо життя у нас одне.

В той вечір в парку кожен ще раз задумався над тим, що є найголовнішим в житті у кожного

– Вчора зустрічалися з сватами і з дітьми – розповідала Ірина Петрівна своїй подрузі на роботі, під час обідньої перерви – обговорювали деякі моменти, і ось торкнулися питання машин, всього запрошених 65 осіб, в ВРАЦС поїдуть приблизно 30 людей, інші приїдуть на бенкет, чоловік запропонував найняти пару пасажирських бусів, і дві легкові машини, в яких поїдуть наречений з друзями і наречена з подругами, а після ВРАЦСу молоді пересядуть в одну машину, а в іншу вже як домовляться, так і сядуть. Сваха погодилися, а діти ні, їм лімузини подавай, причому не тільки для них, а для всіх хто поїде кататися, їм бачте соромно буде перед друзями. Ми подумали і вирішили, добре нехай будуть лімузини, але оплачувати вони їх самі будуть, образилися, але пізніше все-таки погодилися на наш варіант.

Потім була розсилка запрошень, в яких Поліна хотіла вказати, щоб всі були одягнені в одному стилі, і знову її батьки були з нею не згодні: – Який стиль, хто в чому хоче, той в тому хай і приходить, моїй мамі 67 років, і вона повинна йти шукати собі плаття кольору, який вона навіть вимовити не може, та що вона, я сама не запам’ятала як він називається. Дівчаткам хотіла якісь однакові заколочки на голови, вже і салон знайшла де їх замовити, і ця заколочка там 750 гривень коштує, уявляєш – знову скаржилася жінка подрузі – мало того, що всім треба одягнутися з нагоди, а це дорого, зачіски зробити і подарунок подарувати, так вона хоче, щоб гості ще більше витратилися на всілякі дурниці. Якщо гостям такі умови виставляти, то половина і не прийде, і це ще не все що вона придумала, там гості розоритися повинні на її думку, заради її весілля.

А незабаром подруга Ірини Петрівни, вже слухала як молоді з батьками робили замовлення на бенкет:

– Кілька видів салатів замовили, друге – два види, ковбаси кілька видів, карбонад в нарізку, сир, риба червона, закуски різні, там і рулетики з баклажанів і щось ще з грибами і якісь Рафаелло з крабових паличок, в загальному дівчина адміністратор, яка у нас замовлення приймала, вже нас зупиняти почала, каже що не з’їдять гості таку кількість їжі, а нашим знову все не так, кажуть: – Як так ікри не буде?, другого тільки два види?!, коротше знову вони на нас образилися, а самі оплачувати не хочуть.

Все їм перед гостями соромно буде, у одного то було на весіллі, в іншої це, а у них бідненьких нічого.

І ось настав день весілля, Ірина Петрівна і Ігор Олексійович приїхали в ресторан десь за півгодини до того, як повинні були приїхати молодята з гостями, подивитися як накриті столи і зустріти тих гостей, що не поїхали з молодими в ВРАЦС. Столи були вже наполовину заставлені готовими стравами, як раптом Ігор Олексійович побачив як один з офіціантів несе на стіл тарталетки з червоною ікрою:

– Ми не замовляли тарталетки з ікрою – сказав чоловік Ірини Петрівни підійшовши до адміністратора, яка приймала у них замовлення.

– Замовляли – відповіла дівчина – ваші діти прийшли на наступний день і доповнили замовлення, я намагалася їх переконати в тому, що у вас і так вже перебір з кількістю їжі, але мені дуже не м’яко натякнули на те, що це не моя справа.

– Ясно, і скільки тарталеток вони замовили?

– По дві на кожного гостя.

– 130 штук значить, нічого собі!

– І це ще не все.

– Не все?

– Ні, ще три види шашлику, зі свинини, курки і сьомги, по одній порції на людину, три види соусу до них, жульєн і м’ясні рулетики. Я питала у них, чи будуть вони за додаткове замовлення окремо платити чи в загальний рахунок, вони сказали в загальний рахунок просто включити, батьки оплатять.

– Гаразд тарталетки вже зробили, а шашлик можна скасувати?

– Ні вже все замариновано і підготовлено.

Коли молоді приїхали і всі сіли за стіл, до батьків нареченої підійшов один з офіціантів і сказав, що він бачить, що гостей на дев’ять осіб менше ніж заявлено і він не бачить сенсу виносити стільки другого, 5 видів по 65 порцій, тому він запропонував винести кожного виду штук по двадцять, а решту відразу зібрати їм з собою. Ірина Петрівна ж запитала чи можна не готувати все, щоб забрати м’ясо і рибу в сирому вигляді, тому що вони просто не знають куди подіти стільки готових страв. Тому було вирішено зробити все по 25 порцій, а решту вони як-небудь розподілять в будинку по морозилках. Ігор Олексійович в свою чергу попросив розділити рахунок, і те що молодята замовили, порахувати окремо.

Коли рахунки були оформлені він поклав один з них перед молодими і голосно промовив: – А тепер, дорогі молодята, дістаємо подаровані гроші і оплачуємо бенкет.

Молоді спочатку не повірили, що таке може бути, думали що це жарт, але батьки серйозно чекали, щоб ті діставали гроші. – Ви що? – обурилася наречена – ви ж обіцяли все оплатити.

– Ми обіцяли сплатити те, що замовляли разом, а те що ви за нашою спиною «на замовляли», то будь ласка оплачуйте самі.

Додаткове замовлення в підсумку вийшло молодим в половину подарованої суми, їм було дуже прикро, наречена плaкaлa, адже вона думала, що тато просто посвариться, але заплатить, про те що у нього може просто не бути такої великої суми, вона навіть не замислювалася.

Ця історія почалася багато років тому, і тепер вона більше схожа на фільм, ніж на реальність. Люди ніколи не перестануть переказувати її знову і знову. І на це, повірте, є причини.

Українка Мокрина Юрзук і Луїджі Педутто з Італії зустрілися в 1943 в німецькому таборі для військовопoлонених в Австрії. Молоді люди відразу помітили один одного.

“Яка ж вона красива! Треба її захистити. А ці ямочки на щоках! “- подумав він.

“Який же він худий! Буду його годувати “, – промайнуло у відповідь в її думках.

З тих пір ці дві долі розвивалися як одна.

Два наступні роки молоді не роз’єднували рук, не відводили один від одного очей. Мокрина не знала італійської, він – ні слова по-українськи.

Та й навіщо – погляди і дотики говорили набагато більше. “Я знала, як сказати по-італійськи:” Я тебе люблю “. До нього нікому такого не говорила “, – розповідає Мокрина.

1945 рік. Перемога. Але на тлі загальної радості звільнення молоді люди виглядали приреченими. Вони прекрасно розуміли, що італійця не пустять в СРСР, а українській дівчині не дозволять виїхати в колись фaшистську Італію.

Їх любов була занадто досконалою для реальності. Дівчину мало не силоміць відвезли з табору.

Луїджі самотньо дивився услід. У руці він стискав листок з адресою та локон Мокрини, таємно зрізаний в ніч перед розлукою.

“Я поверну тобі його. Обов’язково поверну “, – подумав Луїджі, коли від навернулися на очі сліз стало важко розрізняти предмети.

Йшли роки. Луїджі не переставав шукати Мокрину, але політика “залізної завіси” не давала йому шансів відшукати кохану.

Закохані вирішили спробувати зробити своє життя щасливим далеко один від одного, створили сім’ї. Але пройшло 65 років, а світло першого кохання так і не згасло в їх душі.

Тепер вже 81-річний Луїджі Педутто звернувся до ЗМІ, сподіваючись на їх допомогу в пошуках Марії (так про себе він називав свою кохану). Коли в двері Мокрини Андріївни постукали журналісти, вона не здивувалася.

На питання “Ви знаєте, хто Вас шукає?” Негайно була відповідь: “Луїджі Педутто з Італії”. Молоді люди не змогли стримати подиву, роззявивши роти, – за 65 років літня жінка так і не змогла забути цього імені, ні на секунду не сумніваючись, що коханий її шукає!

При першій зустрічі Луїджі і Марії не можна було стримати сліз. “Маріє! – вигукнув він, обіймаючи й цілуючи свою кохану. – Ямочки! Ямочки! “Вони на обличчі його коханої жінки так і залишилися незмінними.

Літній італієць встав на коліна, склавши руки, вимовляючи по-італійськи: “Граціє!” Так він дякував Богові і свою долю за можливість дожити до цієї зустрічі. Луїджі повернув Марії її локон, стримавши дану колись обіцянку. Луїджі і його Марія продовжили зустрічатися, регулярно їздили один до одного в гості. Під час зустрічі в Італії Луїджі зробив своїй коханій пропозицію. Мокрина погодилася

Старість, смepть, вiйна – ніщо і ніколи не могло змусити їх забути один про одного. Ця історія вражаюча! У 2013 році в Києві навіть встановили пам’ятник літнім закоханим, до якого досі несуть квіти кияни.

Луіджі пoмеp в 2013 році, через два роки не стало і Мокрини, але пам’ять про них жива до сих пір, як символ справжньої любові, за яку варто боротися.

Сімейного щастя у мене ніколи не було. 30 років жила в шлюбі, а дізнатися, що таке бути коханою, я не встигла. Часу було достатньо, але відносини вже були не ті.

Чоловік почав поводитися ненормально. Раніше такого не було. В останні кілька років він почав поводити себе роздратовано, ображати мене всякими словами і принижувати мене. Почав багато пити і пізно приходити додому, але ж раніше був зразковим сім’янином. Незабаром і руку на мене піднімати почав.

Я все терпіла і думала, що пройде ця неадекватна криза середнього віку, але не пройшла. Плюс до всього цього моя свекруха підливала олії в вогонь і не переставала принижувати мене. Я знову терпіла і сподівалася на краще.

Працювала я в досить великій фірмі. До нас відправили молодого 25-річного молодика. Він почав до мене залицятися, робив компліменти і все просив про побачення. Я була заміжньою жінкою, хоч і жертвою зрад власного чоловіка. Я не могла так вчинити.

Молодий хлопець виявився настирливим і не хотів мене відпускати. Він умовив мене розлучитися з моїм чоловіком, коли дізнався про останню витівку мого благовірного. А справа була в парку, де я зустріла його і мою подругу. Вони мало не сексом займалися на лавці на очах у всіх. Побачивши мене, вони сказали мені в обличчя багато гидот.

Ось і остання крапля змусила розлучитися з ним і жити своїм життям. Після розлучення з чоловіком я почала зустрічатися з тим хлопцем, який настирливо кликав на побачення. Ми зустрічалися щодня, проводили день і ніч удвох. Незабаром виявилося, що я вагітна.

Коли мати мого коханця дізналася про наші відносини, прийшла влаштовувати скандал у мене вдома. Вимагала зробити аборт і залишити її сина в спокої. Я розумію, що вона має рацію. Я б теж так вчинила на її місці, але тут трохи інакше.

Я полюбила його.

Зараз, стоячи біля дзеркала перед від’їздом в РАГС, щоб повінчатися з ним, я запитую себе: чи правильно я поступаю? Мені говорили з усіх сторін не бути дурною, відпустити хлопця і відмовитися від дитини. Моє серце каже інше. Перед найвідповідальнішим кроком у своєму житті я боягузливо озираюся на всі боки в надії знайти відповідь на своє питання …

Як ви думаєте, жінка зробила правильний вибір?