“Коли я проходила співбесіду, мій керівник мені сказав: “Ось дивись, ми будемо людям потрібні завжди. Від нас залежить півміста: ми його опалюємо, освітлюємо, подаємо воду. Ми як військові. Раптом війна – ми не маємо права залишити своє робоче місце!”. Мені тоді було дуже смішно, я думала: “Яка ще війна?”

20 років тому Інна Супрунова, інженерка “Харківських теплових мереж”, розпочинала свою карʼєру на посаді машиніста насосних установок в котельні ТЕЦ. Коли розпочалось російське вторгнення, слова її керівника першими спливли у памʼяті:

“І я розуміла, що не маю права залишити своє робоче місце за жодних обставин”.

Коли минув перший шок, стало зрозуміло, що для збереження життєдіяльності міста не вистачає працівників. В Харкові лишалось чимало мешканців, котрим потрібні були вода, тепло і світло.

“Одна людина працювала за декількох. Всі “поскидали погони” і почали пригадувати свої професії, з яких ми починали, – пригадує Інна. – Наше керівництво дбало про нас, забезпечувало харчуванням, бо в магазин щоб зайти, треба було вистояти 2–3 години на вулиці, а як зайдеш туди, то не знаєш, будуть там ще продукти чи ні”.

Перед війною у Інни від важкої хвороби помер чоловік, і вони залишилися вдвох з двадцятирічною дочкою Валерією.

“Було дуже страшно, всі тікали, виїжджали з міста, дочка мене благала: “Мамо, поїхали, ти в мене одна, батька в нас нема”. Я кажу: “Я не можу! На роботі людей немає, зараз всі розʼїдуться – і що буде? Уяви, хтось не може виїхати, і як їм бути? Дивись, зараз все позакривається, супермаркети, аптеки, і що бабусі чи дідусю самотнім робити?”. Були постійні сварки і сльози. Я хотіла, щоб Валерія виїхала, але вона мене залишати відмовилась”, – пригадує Інна.

Місто постійно обстрілювали, і дорога на роботу нагадувала кадри з апокаліптичного блокбастеру.

“Йдеш на роботу – жодної людини, жодної машини. Сусіди сидять в підвалі і кажуть: “Як тобі не страшно?”. Я кажу: “Страшно, я ж не безсмертна.” – “Так не ходи на роботу!” – “Добре, зараз я з вами тут сяду, не вийду я, не вийдуть мої колеги, і тут у підвалі буде темно і холодно, як на вулиці!” – пригадує Інна.

15 квітня житловий район, де мешкала родина Супрунових, був жорстоко обстріляний ворожою авіацією. Серед постраждалих була і Валерія, яку наліт заскочив просто на вулиці: уламок снаряду пробив їй п’ятку наскрізь і потрощив кістки.

“Прямо на місці трагедії першу допомогу Валерії надав військовий, – каже Інна. – Лікарі сказали, що якби не кваліфікована перша допомога, пʼятку врятувати би не вдалося. Я безмежно вдячна всім, хто допоміг їй. А себе я дуже карала за те, що я погана мати, що не вберегла свою дитину, що наражаю її на небезпеку”.

Та невдовзі Інна переконалася, що є чимало людей, які так само розуміють, що вони відповідальні за інших. Коли Валерії робили вже другу операцію, почався обстріл. Однак, медики Обласної лікарні продовжили свою роботу.

“Будівля лікарні просто підстрибувала, всі кричать: “На підлогу!”. Допомагають хворим лягати під ліжка. Я кричу: “В мене в операційній донька!”. Лікар відчиняє двері в операційну, і я бачу цей жахливий момент, коли під час операції гасне світло, лікар заводить генератор, мою доньку накрили всім, чим могли, а лікар з ліхтариком присів біля операційного столу і продовжує оперувати! А воно все бахкає і бахкає – це був жах!”, – згадує Інна.

На щастя, все закінчилося добре: операція та реабілітація пройшли вдало. Цього року Валерія закінчує магістратуру географічного факультету університету імені Каразіна, а Інна знову обіймає свою довоєнну посаду інженера ТЕЦ. Її колеги почали повертатися до рідного міста. Так, Наталя Сотник, операторка котельні з понад сорокарічним стажем, здала свою зміну 23 лютого, а до роботи змогла стати тільки у вересні.

“Наша родина мешкала в селі Черкаські Тишки, що в десятьох кілометрах від міста, – розповідає Наталя. – В перший день війни ми потрапили в окупацію. Навколо все палало і вибухало. Дітям вдалося виїхати через Росію до Прибалтики. А я лишилася з чоловіком, бо він сказав: “Я зі своєї землі нікуди не поїду!”. В кінці березня його вбило уламком снаряду. Мені допомогли вижити наші вівчарки Вєста та Жорж, які відчували заздалегідь, що буде обстріл, тікали в підвал і мене кликали за собою. Дуже багато людей загинуло, та й від села майже нічого не залишилось”.

Наприкінці травня наші військові звільнили село і вивезли мешканців в Полтавську область. Будинок в Черкаських Тишках наразі непридатний до життя. Але в Наталі залишилась улюблена робота, і вона винайняла квартиру в Харкові:

“Я повернулася до своєї котельні, в якій я працюю вже 44 роки. Поки мене не було, у нас пройшла реконструкція, зʼявилося сучасне європейське обладнання. В нас міцний, дружній колектив, і попри всі складнощі ми докладаємо всіх зусиль, щоб у людей в квартирах було тепло. Наш мікрорайон, та сама багатостраждальна Північна Салтівка, потроху оживає. Люди повертаються: з’являється більше вогників у вікнах, діток на майданчиках. І я почуваю себе вдома тільки тут і більше ніде”.

Роботу котельної не можна спиняти, тож співробітники продовжують працювати і під час повітряних тривог.

“Я за національністю росіянка, і мені нестерпно боляче, що таке сталося. Я прожила в Україні 46 років, тут народила своїх дітей і це моя Батьківщина. Вірю в ЗСУ, вірю в нашу Перемогу і що я повернусь в свій дім. Ми тут в тилу тримаємо свій фронт, щоб нашим військовим було куди повернутися”, – ділиться Наталя.

“Ми пережили страшні часи, – каже Інна. – Людей на виробництві досі ще не вистачає. Але ми побачили, що ми непохитні і непереможні духом. Ми віримо і знаємо, що все буде добре!”

Юpкo виpiшив нe зaпитyвaти мeнe, щo я xoчy, a зpoбити сюpпpиз. Тaк i стaлoсь.

Якщo чeснo, тo цьoгo poкy я poзpaxoвyвaлa нa дизaйнepськi сepeжки, якi дyжe дaвнo xoтiлa. Чoмy я тaк дyмaлa? Бo дo тoгo poбилa чoлoвiкoвi бaгaтo нaтякiв. Aлe пiсля нaшoї poмaнтичнoї святкoвoї вeчepi вiн вpyчив тoй пoдapyнoк… Нiкoли нe вгaдaєтe. Цe бyв нaбip скoвopiдoк!

Пoсyд — звичнa спpaвa, звiснo, я нiчoгo пpoти ньoгo нe мaю, aлe нaщo вoнo мeнi? Ми мoжeмo їсти в peстopaнax, як i бyлo дo цьoгo. Щe й скoвopiдки… Вдoмa я гoтyю щoнaйбiльшe смyзi тa лeгкi сaлaти, a смaжeнoгo взaгaлi нe вживaю. I взaгaлi в нaс є скoвopiдки, якби щo. Тa й нaщo мeнi їx щe, якщo я й тi нe викopистoвyю? Дo тoгo всьoгo скoвopiдки тaк сoбi виглядaли, виднo, щo дeшeвi.

A мiй пoдapyнoк бyв явнo кpaщим. Я пoдapyвaлa йoмy дopoгий гoдинник, пpo який вiн дaвнo мpiяв. Я тaк нaбiгaлaсь з тим пoдapyнкoм! Пaкyвaння, гpaвiювaння, peмiнeць… I щo я oтpимaлa? Пapy дeшeвиx кyxoнниx скoвopiдoк? Я дo кiнця вeчopa чeкaлa, щo чoлoвiк oт-oт скaжe, щo цe poзiгpaш, i пoдapyє мeнi тi сepeжки. Aлe цьoгo нe стaлoсь. Щoбiльшe! Нaстyпнoгo paнкy вiн poзбyдив мeнe зi слoвaми скopистaтись скoвopiдкoю! Мeнi вiдiйнялo мoвy!

Цiлий п’ять poкiв пoдpyжньoгo життя бyли пpoстo чyдoвими! Вiн бyв yвaжним дo мeнe, нiжним, тypбoтливим, пoстiйнo щoсь дapyвaв, poбив сюpпpизи тa вoзив нa вiдпoчинoк. Дoбpe, я б мoглa цe зpoзyмiти, якби цe стaлoсь дaвнo! Aлe зapaз? Вiн жe знaє, щo я люблю, a щo — нi.

Я щe пepeд piчницeю poзпoвiлa всiм свoїм пoдpyгaм, щo мaтимy тi сepeжки, a щo їм зapaз скaзaти? Пoяснити, щo чoлoвiк зpoбив з мeнe paбиню i пoдapyвaв тpoxи зaлiзa? Ox…

Я нaвiть poзпoвiлa цю iстopiю свoїй мaмi, xoтiлa її пopaди чи спiвчyття, aлe мaмa здивyвaлa. Смiялaсь з мeнe i скaзaлa, щo Юpa клaсний, пpoстo мeнi пopa нaвчитись дбaти пpo сiм’ю, a нe лишe пpo свoю кpaсy. Мoвляв, я вжe дopoслa й сaмoстiйнa, мaю вiдпoвiдaти зa зaтишoк в дoмi.

Який сьогодні день в Україні і світі
6 серпня – Міжнародний день блюзу. Щороку припадає на першу суботу серпня. Має за мету об’єднати всіх прихильників цього жанру музики. Блюз – жанр інструментального та вокального музичного мистецтва, який головним чином належить до джазу.

А ще 6 серпня – Міжнародний день алопеції. Також щороку приадає на першу суботу серпня. З латинської мови термін “алопеція” перекладається як “облисіння”. Це патологічне випадіння волосся, яке призводить до повного або часткового зникнення його на голові чи інших ділянках тіла.

Також 6 серпня – Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї (День Хіросіми). Саме цього дня 1945 року на місто Хіросіма була скинута ядерна бомба Little Boy. Через вибух миттєво загинуло близько 80 тисяч людей та ще понад 12 тисяч зникло безвісти. Переважна більшість з них була мирними громадянами.

6 серпня – Міжнародний день “Лікарі світу за мир”. Має за мету об’днати всіх лікарів світу з закликами проти воєн, пролиття крові, різних збройних конфліктів. Подія була запроваджена організацією “Лікарі світу за запобігання ядерній загрозі”. 6 серпня прийнято вшановувати хвилиною мовчання всіх тих, хто загинув через військові конфлікти.

А ще 6 серпня – Міжнародний день близнюків. Цього дня прийнято вітати двійнят, трійнят тощо. Свято було створено ще 1976 року. Заснувала його група жителів міста Твінсбург, що в штаті Огайо, під керівництвом Арі Хілера та Рея Дерсінга.

6 серпня – яке сьогодні свято в церковному календарі

6 серпня в церковному календарі – день пам’яті святих благовірних братів Бориса і Гліба. Серед 12 синів князя Володимира Великого саме Борис та Гліб виділялися особливо позитивними рисами характеру: милосердям, добротою, смиренням та порядністю. Коли помер їхній батько, вони були далеко від Києва. Підступний брат Святополк скористався відсутністю Бориса і Гліба та сів на престол. А щоб зміцнити свою владу – підступно вбив їх.

Пам’ятні дати 6 серпня
Календар важливих подій в Україні та світі на сьогодні, 6 серпня:

988 рік — історики встановили цей день за умовну дату Водохрещення Русі, коли князь київський Володимир Великий прийняв хрещення;
1181 рік — китайські і японські астрономи зафіксували спалах наднової зірки;
1497 рік — до Бристоля повертається експедиція Джона Кабота, що перед тим відкрила Канаду (тоді всі були впевнені, що це Китай);
1588 рік — непереможна Армада кидає якір перед містом Кале;
1649 рік — козаки перемагають у Зборівській битві;
1806 рік — Священна Римська імперія після відмови імператора Франца II від німецької корони припиняє своє існування;
1889 рік — у Лондоні відкривають готель “Савой”, який був першим у світі готелем з ванною в кожному номері;
1890 рік — вбивця Вільям Кеммлер стає першою людиною, яку стратили на електричному стільці;
1914 рік — у Львові створили легіон Українських січових стрільців, який стає першим українським національним бойовим підрозділом після битви під Полтавою в червні 1709 року;
1926 рік — 19-річна Гертруда Едерле стає першою жінкою, що перепливла Ла-Манш;
1932 рік — відкривається перший Венеційський кінофестиваль;
1945 рік — американський бомбардувальник “Енола Ґей” скидає ядерну бомбу на японське місто Хіросіма;
1995 рік — хорватська влада оголошує про ліквідацію Республіки Сербська Країна;
1997 рік — літак авіакомпанії Boeing 747 південнокорейських авіаліній зазнає катастрофи над островом Гуам, у Тихому океані, гине 226 людей;
2016 рік — починається “стрілянина на півночі Криму” — в ніч проти 7 серпня на окупованій Росією території Криму стається збройна сутичка між російськими військовиками.
6 серпня: яке сьогодні народне свято
В народі 6 серпня називали “Борис і Гліб” або “Борис літник”. З поваги до братів Бориса і Гліба наші пращури не працювали з зерном та не займалися роботою в полі. Також намагалися нічого не готувати з тіста.

Іменини: як назвати дитину, яка народилася 6 серпня
Які сьогодні іменини: Гліб, Давид, Борис, Анатолій, Христина.

6 серпня народилися:

1882 рік — українська драматична актриса Ірина Коссакова;
1903 рік — український художник Володимир Фатальчук;
1925 рік — український театральний режисер Володимир Крайниченко;
1925 рік — український поет Афанасій Коляновський;
1928 рік — українська художниця Ніна Божко;
1938 рік — український журналіст, сценарист Борис Дерев’янко;
1977 рік — українська поетеса, художник, перекладач Оляна Рута.
Погода на 6 серпня
6 серпня в Києві ясно, без опадів. У Львові в середині дня небо затягнеться хмарами, після полудня дрібний дощ. У Харкові ясно, без опадів. В Одесі ясна погода, опадів не передбачається.

Температура повітря в Києві +30 вдень та +19 вночі. У Львові +30 вдень та +16 вночі. У Харкові +30 вдень та +19 вночі. В Одесі +29 вдень та +21 вночі.

Понад пʼять разів перекидали допомогу українським захисникам на “Азовсталі” в Маріуполі. За словами першого командира та засновника полку “Азов” Андрія Білецького, таких операцій історія ще не знала.

Про це Білецький розповів в інтерв’ю для “Української правди”.

Українські пілоти гелікоптерами доправляли в заблокований Маріуполь підкріплення, озброєння, ліки та інше найнеобхідніше захисникам. Також вони забирали поранених і тіла вбитих.

Як повідомив засновник “Азову”, спецоперація авіапрориву була спланована й проводилася під егідою Головного управління розвідки Міноборони України. Сам Білецький займався організацією десанту. Завдяки спецоперації вдалося переправити гелікоптерами для посилення оборони міста 72 бійців “Азову”.

“Тобто спочатку все було добре. А під кінець зрозуміло, що ворог розвивається, дивиться, він розуміє, що в Маріуполь прориваються вертольоти. У цих спробах треба передусім виділити героїзм і максимальний професіоналізм українських льотчиків. Ні в яких “падіннях чорного яструба” ніколи американці не дозволяли собі входити на більш ніж сотню кілометрів у глибоко ешелоновану систему ППО при патрулюванні винищувачів ворога в повітрі. Таких операцій ніколи в історії людства не було”, – сказав він.

Одним із перших, хто був доправлений гелікоптером до Маріуполя, став “азовець” “Кельт”, він загинув наступного дня.

“Загинув так, як і хотів, до речі. Він багатьом друзям казав: “хочу вдома вмерти”. І загинув він на сусідній вулиці від того дому, де народився і виріс. Загинув прямо в серці своєї малої батьківщини”, – зазначив Білецький.

Доправляли гелікоптерами в Маріуполь також медиків.

“В останній виліт у гелікоптері погодилися летіти лікарі. Це була медсестра, анестезіолог, два хірурги — загалом 5 представників медичного персоналу, цивільних. Це люди з Дніпра… Це справді для мене герої”, — розповів Білецький.

За його словами, усім було важко летіти, але найважче першому і тим, хто вже знав, що росіяни вирахували трасу польоту і розташували відповідним чином засоби ППО.

“Вони летіли, чітко розуміючи, що вірогідність (загинути, – ред.) просто величезна. Але вони летіли, бо розуміли, що там помирають наші”, — наголосив Білецький.

Щодо історії командира першого екіпажу гелікоптерів Білецький сказав, що вона гідна екранізації.

“Можливо, після війни, або навіть під час війни вона буде екранізована. Це історія для фільму. Але нехай ця людина сама розповість. Це вже повинен розповідати офіцер, пілот. А йому є що розповідати. Він живий-здоровий”, – констатував перший командир “Азова”.

Нагадаємо, 20 травня президент Володимир Зеленський повідомив, що з “Азовсталі” евакуювали практично всіх людей. За даними міністерства оборони Великої Британії, з “Азовсталі” евакуювали 1700 захисників Маріуполя, українська влада не називає кількість військових.

А ще – з відчуттям безпорадності, бо жодна мама не вимозі гарантувати безпеку своєї дитини під обстрілами.

“Українська правда. Життя” поспілкувалися з жінками, які народили під час війни та змінили своє життя, аби вберегти найцінніших.

Бігла в укриття за 2 години після пологів
Юлія народила довгоочікувану донечку у Харкові на другий день війни під час обстрілів.

– Це було страшно. 24-го ми, як і вся Україна, прокинулись від вибухів. У мене через стрес відійшли води, але перейми не почалися. Першу ніч я провела у підвалі з іншими породіллями та молодими мамами.

Я народила донечку Ярославу 25 лютого о 3-ій дня. Як раз тоді у Харкові звідусіль лунали вибухи, було чутно обстріли. Хотіла спуститися в укриття, але у мене почалась кровотеча. Довелось лишитися у родзалі з лікарями. Я чула вибухи, а разом з тим медсестри заклеювали вікна скотчем.

Лікарі зупинили кровотечу, тож вона з чоловіком та дитиною спустилася в укриття.

– Я не могла уявити, що вже за 2 години після пологів буду бігти в укриття. Але поруч був коханий чоловік, а на руках спала донечка.

Мені здавалось, що війни в якийсь момент просто не існує, бо я мала все, про що так мріяла. Материнство – це безмежне щастя, але й це не описує всього спектру радості.

Замість трьох днів у пологовому Юля з Ярославою провели п’ять.

Ми попросили лікарів відтермінувати виписку. А коли термін добіг кінця, то застрибнули в машину і поїхали до Запоріжжя.

Нам пощастило виїхати у 15-хвилинний коридор тиші. Бо потім, кажуть, Харків накривали вогнем понад 2 години.

Юля каже, що раніше чула багато нарікань, а часом й сама була незадоволена квартирою чи якимись дрібничками. Але війна та маленька донечка докорінно змінили її життя.

– Я стала більше цінувати свого чоловіка, любити його. Бо він був зі мною весь час, за можливості – заспокоює мене та допомагає з дитиною.

Найскладнішим для мене було поміняти свій образ життя: довелось перекроїти звички. Але коли бачиш, що дитина тобі посміхається – то забуваєш про все на світі.

Вона додає, що втікали з мінімумом речей – без колиски чи візочка. Лише немовля на руках.

– Звісно, хотілося б жити у своєму місті, возити доньку у візочку, який ми так довго обирали та заколисувати у ліжечку, яке шукали. А ще – гуляти улюбленим парком.

Зараз ми у безпеці, можемо втрьох гуляти біля озера. Все сталося інакше, проте найважливіше бажання – проводити якомога більше часу поруч – здійснилося.

Міркувала, що страшніше: якщо діти помруть від голоду чи від бомби
Запоріжанка Євгенія стала мамою вперше у 21 рік. Вона каже, що це було усвідомлене рішення. За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Женя стала мамою вдруге.

– Молодшому синові виповнилося 3 тижні, коли розпочалася війна. Пам’ятаю, як я стояла біля вінка, годувала Михасика грудьми і паралельно гортала стрічку новин. У кількох Telegram–каналах писали, що Запорізький аеропорт буде закрито до 7–ї ранку, але причину не вказали.

В цей момент над нашим будинком у спальному районі пролетів винищувач. Це було так страшно! Я, звичайно, миттєво в сльози. Чоловік забіг у кімнату та повідомив новини: що Одесу та Київ бомблять, почалася війна.

Того ж дня занедужала й старша донька Софійка. У неї різко підскочила температура, а у домашній аптечці закінчилося жарознижувальне.

– Чоловік обійшов усі аптеки, вистояв усі черги, але потрібний препарат розкупили. Він приніс якийсь сироп, котрий зовсім не діяв. Тож доводилось діяти старим дідівським способом: обтирати, щоб збити температуру, а тоді бігти до молодшого сина годувати. Коли діти хворіють – завжди складно, а тут ще й війна та сирени.

Євгенія розказала, що виїжджати вона не планувала, бо син надто маленький. Було багато страхів: наприклад, як бути, якщо він в дорозі захворіє, чи зникне молоко?

– У пріоритеті було зберегти лактацію. Бо стрес, новини та дефіцит певних продуктів тому могли посприяти. Друга складність, з якою ми зіштовхнулись – це відсутність готівки у перші дні. Бо деякі магазини відмовлялись приймати платежі картою, а “живих грошей” ніде нема. Навіть памперси не могли купити.

Наступні дні війни не дуже відрізнялися один від одного. Була похмура та холодна погода, а по вечорах сирени вмикали ще й внутрішню тривогу.

– Я брала до себе в ліжко молодшого сина у перші дні війни. В один з вечорів уява малювала жахливі картини. Я продумувала, як зможу прикрити дитину від осколків своїм тілом, якщо снаряд потрапить у будинок.

У сусідній кімнаті спала донька, якій ще немає 8 років. І я постійно думала, що вона там одна. Бували й геть песимістичні думки. Наприклад, я міркувала, що страшніше: якщо діти помруть від голоду чи від бомби.

Маленький Михайло прокидався не від сирен, а від загального занепокоєння. Воно ніби відчувалось у повітрі. А доньку спершу намагались заспокоїти, мовляв, все буде добре. Але за півтора місця війна не закінчилась, і між мамою й донькою відбувся дуже серйозний діалог.

Якось я прийшла побажати добраніч Софійці та вона запитала:

– Мамо, а у нас у країні війна?

– Так.

– Я тобі чесно хочу зізнатися: мам, мені так страшно!

Я сиділа поруч, у мене котилися сльози. Я не могла їй збрехати, що скоро все налагодиться, і чесно зізналася:

– Доню, мені теж дуже страшно.

То справді був переломний момент для нас обох.

Звичайно, вона плакала, переживала. Але ми навчили її грати у карти.

– Я замовила багато пазлів та настільних ігор. Тому ми намагаємося проводити якнайбільше часу разом, відволікатися від ситуації. Ми згуртувалися, стали проводити разом так багато часу, що навіть і не мріяли!

Я зробила для себе багато висновків. Найважливіший: у материнстві дуже важливо не здаватися. Важливо показувати, що ти тримаєшся і не здався. Ти маєш бути не просто мамою – а воїном! Має бути войовничо налаштованим захищати себе та своїх дітей.

Вп’яте стала мамою під обстрілами
Анна і Садай у шлюбі рік. У жінки від попереднього шлюбу є двоє старших донечок – 22 та 21 рік, а ще – двоє хлопців віком 5 та 10 років.

Коли почалась війна і їхнє село на Чернігівщині окупували, подружжя зрозуміло, що народжувати спільну дитину доведеться в окупації.

– Першочерговим завданням було стати командою. До нас приїхала старша вагітна донька з Харкова з чоловіком та сквером.

Ми бачили серед односельчан, як люди розсварилися настільки, що під час обстрілів розбігалися по різних хатах. Тож ми зробили все, щоб згуртуватися та розподілили обов’язки.

Анна розказує, що коли старша донька була ще в Харкові, то була трохи вередлива. Але коли приїхала на Чернігівщину, зрозуміла, що тут не до капризів.

– Ми з нею об’єднали сили: ходили вдвох по воду. Треба було пройти до сусіда через двір та через дорогу. В мирний час то невелика відстань, може метрів 150, але під обстрілом двом вагітним жінкам з водою – то нелегко! Ми брали тачку, набирали воду і, як два колобки, потихеньку рушали.

Ми побачили, що росіяни побожно ставляться до вагітних, і тим користалися.

Пологи почались на кілька днів раніше за встановлений термін, у день, коли російські війська накривали вогнем все навколо. Анна народила вдома: кухню адаптували під пологовий зал, а чоловік, свекор та старша донька були за акушерів.

– Пологи видались важкими: думала, що буде легше. Через сильні обстріли я розуміла, що доставити до лікарні мене не зможуть, це надо небезпечно. Але у нас вийшло!

Під час розмови Мирослава прокинулась і трохи агукала. Анна почала годувати найменшу доньку і продовжила:

– У мене цікаво вийшло із материнством. Дівчат я народжувала в глибинці у селі, де памперси не признавали. Тоді пройшла своєрідний курс молодої мами-бійця. Хлопці народжувались вже у більш цивілізованих умовах. А найменша Мирослава – вдома, під обстрілами.

Навіть саме народження дуже відрізнялося: з дівчатами то було щось нове, з хлопцями – усвідомлене материнство і цінність синів у сім’ї, а Мирослава – по відчуттях дуже мудра і доросла. Ніби не я їй допомагаю, а вона – мені.

Анна зізнається, що до народження доньки пакунок у пологовий був зібраний лише наполовину. Вона каже, що була лише маленька упаковка памперсів, які за кілька днів після народження скінчились. Тож у нагоді стали навички, коли жінка ростила дівчат майже в польових умовах.

Старший син часто просинається серед ночі та плаче. Анна каже, у нього панічні атаки через війну. Після того хлопець прибігає обнімати батьків зі словами: “Ви ж будете жити?”.

– Коли дуже прилітало, ми усією сім’єю сиділи під сходами у маленькому просторі, взявшись за руки, обнявшись. То він більше на нас дивився, ніж за себе переживав. Я з ним психологічно це пропрацьовую.

А менший – Андрій – такий молодець! Мені не треба було його заспокоювати. Він у сховищі каже: “А нумо співати! Ого! Салюти! Як на Новий рік!”. Інколи гатили так, що доводилось закладати вату у вуха. Тоді ми голосніше співали.

Анна вважає найголовнішим у материнстві – впоратись і виростити здорових людей в усіх сенсах.

– Я б не сказала, що материнство – це аж так складно. Цим просто треба жити.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Історії про зґвалтування жінок, дівчат та навіть дітей стали відомими після деокупації територій, на якій перебували загарбники.

Випадки зґвалтування окупантами вже почали розслідувати у чотирьох областях України.

Проте чимало постраждалих не звертаються про допомогу і не повідомляють про злочини правоохоронців.

З початку повномасштабного вторгнення РФ українські психологи об’єдналися у волонтерську групу та створили Telegram-канал психологічної підтримки.

Анонімно про допомогу після зґвалтування їх просять постраждалі жінки від 16 до 50 років, або їхні рідні.

Психологині Катерина Галянт та Інна Томаржевська розповіли “Українській правді. Життя”, що переживають постраждалі від насилля під час війни і як діяти в таких ситуаціях, щоб вберегти себе.

“Коли люди втратили пильність – окупанти озвіріли”
Катерина Галянт працює із трьома дівчатами, які зазнали сексуального насилля від окупантів.

Постраждалі спілкуються з психологом анонімно та не вмикають відео.

Їм 16, 17 і 20 років.

Троє стали жертвами групового зґвалтування росіянами.

Із психологом дівчата почали працювати нещодавно, спешу сеанси тривали по 10-15 хвилин.

“Домовляємося індивідуально з кожною: хтось хоче щодня, хтось дивиться по своєму стану”, – розповідає психологиня.

За згадками дівчат, звірства окупантів активізувалися наприкінці їхнього перебування у тимчасово окупованих містечках.

Спершу росіяни відбирали у людей телефони, грабували будинки – виносили гроші та навіть стару техніку.

Не середині свого перебування почали погрожувати зґвалтуваннями.

А в останні тижні, перед тим, як покинули міста, уже вдавалися до насилля і масово вбивали чоловіків.

“Двоє дівчат сказали, що був доступ до новин і почали сповіщати про наближення української армії.

Тоді всі трохи розслабилися і втратили пильність, перестали так сильно ховатися. А окупанти навпаки озвіріли”, – розповідає психолог.

В однієї з дівчат, яка зараз проходить реабілітацію, росіяни убили батька. Він вийшов на вулицю за водою.

“Вони оцінювали, хто живе в будинку, чоловіків вбивали.

Потім приходили увечері п’яні, якщо був якийсь алкоголь або їжа – допивали і доїдали, тоді ґвалтували”, – переповідає експертка.

За її спостереженнями, зґвалтування в окупованих територіях мали масовий характер, їх вчиняла не одна людина.

Тому знущання над жінками тривали довгий період часу:

“Це були групові зґвалтування – переважно 3-4 чоловіка різного віку.

Більшість із них були молоді, як дівчата кажуть – 18-20 років.

Можу додати, що така вікова група поводить себе гірше всього.

Але, зазвичай, там був ще хтось зі старших чоловіків, років 50”.

Під час скоєння злочинів ґвалтівники здебільшого були п’яні або під дією наркотичних речовин.

Дівчата розповідали, що їх не могли зупинити ніякі благання.

“Просто монстри, у яких була ціль – зґвалтувати.

У мене закрадається думка, що в них були такі накази – об’єднуйтеся в групи, вбивайте чоловіків і ґвалтуйте жінок”, – додає Катерина.

Окрім зґвалтувань дівчат також піддавали фізичному насильству.

“В однієї немає всіх зубів, її били, коли ґвалтували, в іншої – зламана рука”, – ділиться Катерина Галянта.

Злочинці були настільки п’яні, що через якийсь час відключалися – це допомогло дівчатам врятуватися.

“Якби мерзотники не заснули, то швидше за все доґвалтувалися б до травм несумісних з життям, або вбили б жертву”, – припускає психолог.

Навіщо окупанти ґвалтують жінок та дітей?
Зґвалтування у мирний час – це задоволення збоченого сексуального бажання.

Психологічно збочені люди у такий спосіб реалізують свій сильний сексуальний потяг. Проте вони не вважаються хворими і повинні нести кримінальну відповідальність.

Але під час війни сексуальне насилля – це один з інструментів, яким намагаються показати силу та принизити.

“Діти і жінки – це завжди цінність у будь-якому суспільстві, тому що діти – це майбутнє, а жінки дають потомство.

Це як зґвалтування цінностей. Демонстрація того, що українці не мають права продовжуватися”, – пояснює Катерина Галянт.

За словами психолога, ворог зазвичай вдається до сексуального насильства, коли розуміє, що не може військовими вміннями привілеювати перед іншою армією.

“Тоді вмикаються такі збочені форми захоплення, знецінення людей. Бо дуже важливо, який психологічний стан у нації.

Тому тут йдеться про елемент психологічного насилля, фактично руйнування цінностей”, – додає експертка.

Сексуальне насилля під час війни відрізняється тим, що ґвалтівник таким чином показує свою владу не лише в сексуальном плані. Все це відбувається під загрозою життю.

“Тоді людина просто в полоні.

У ґвалтівників абсолютно немає структури суперего в момент, коли вони це роблять.

Того, що відрізняє нас від звірів і гальмує тваринні інстинкти. Вони абсолютно під їхньою владою і готові на жахливі речі”, – розповідає Інна Томаржевська.

Що робити, якщо потрапили до рук ґвалтівників під час війни?
Найдієвіший спосіб вберегтися від звірств – не показуватися на очі окупантам.

При цьому позначки про те, що у приміщенні є діти чи жінки, можуть навпаки “притягнути” мерзотників до цього місця.

“Як розказують дівчата, коли росіяни бачать дитину або жінку, то це для них, як червоний маячок, можливість щось доказати.

У перші дні війни люди вішали такі прапори, писали “діти”, біля того ж театру в Маріуполі. Але окупанти не дотримуються правил, як вести війну з честю.

Тому краще взагалі ніяких позначок не робити, а максимально ховатися”, – радить Катерина Галянт.

Людина, яка потрапляє до рук ґвалтівників, повинна пам’ятати, що її головна цінність – зберегти життя.

Але методи, які допомагають вижити та протистояти ґвалтівнику під час війни, відрізняються від тих, що дієві у звичному середовищі.

“У мирний час треба привертати увагу, кричати і пручатися – це може зупинити ґвалтівника або хтось прийде на допомогу.

Але як показує статистика воєнних дій, якщо почнеш тікати, то скоріш за все тебе вб’ють або прострелять кінцівки і все одно зґвалтують”, – розповідає психологиня.

Перешкоджання лише “підпалює” злочинця і викликає у ньому ще сильніше бажання домінувати.

“Чим більше пручається жертва, тим більше в неї ушкоджень, з тим більшим запалом вони це роблять”, – пояснює Катерина.

Під час Другої світової війни для захисту від зґвалтувань жінки вдавалися до методів, які могли б викликати відразу у ґвалтівників.

Наприклад, викликали блювоту, випорожнювалися, обстригали дітям волосся або вимазували їх фекаліями.

Проте, оцінюючи рівень звірств, психолог вважає, що такі методи не викличуть огиди в російський окупантів. Оскільки вони творять вражаюче звірство у незрозумілих станах.

“Рівень їхньої свідомості такий, що вони нічим не гидують.Фекалії і зґвалтування дитини – це те, що не можна навіть співставляти.

Моя особиста думка, що методи, які застосовували раніше, зараз можуть нашкодити.

Їх це може роздратувати. Вони просто вб’ють жінку, бо вона не може зробити те, що вони хочуть”, – ділиться експертка.

За її словами, щоб вберегти психіку, під час війни жертвам зґвалтувань потрібно підсилювати відчуття відстороненості, начебто це відбувається не з тобою.

Такий захисний механізм зветься дисоціацією. Він активізовується, коли трапляється настільки травмуюча подія, що психіка не може її сприймати.

“Коли відбувається насилля, спершу людину захоплює сильний страх.

Її колотить, тому що виділяються гормони стресу – кортизол, адреналін, які дуже виснажують організм.

Тоді вмикається захисний механізм дисоціації – ніби щось відбувається, але не з тобою.

Це така фізіологічна анестезія, яка дає можливість вижити в тій ситуації”, – пояснює Катерина.

Фахівці рекомендують свідомо підсилювати це відчуття під час насильства.

Усвідомлювати, що з тілом коїться не те, що й з душею.

“Розумію, що це жахливі рекомендації, але іншого варіанту немає”, – каже психологиня.

Що робити людині, яка зазнала знущань?
Спершу потрібно намагатися покинути місце, де було вчинене звірство, якщо злочинці пішли чи заснули.

За словами психологині, під час війни ґвалтівник зазвичай повертається туди, де скоїв злочин.

У більш-менш безпечному місці варто покликати когось на допомогу.

Проте часто такої можливості немає, тоді треба спробувати самостійно прийти до тями.

“Є практики, які можуть допомогти, “повернутися в тіло”.

Наприклад, лягти і згорнутися в положення ембріону – на боку підгинаємо ноги.

Або сісти, обпертися об стіну, обняти себе руками і притиснутися до колін, щоб відчути опору.

Якщо є сили, продихати, щоб збагатити мозок киснем. Бо під час насилля дихання здебільшого дуже поверхневе”, – ділиться психологиня.

Після цього варто оцінити, чи є поруч хтось надійний, або чи є змога комусь зателефонувати.

З досвіду Катерини Галянт, постраждалі не звертаються одразу в поліцію.

“Дівчата кажуть, що коли приходиш в себе, то перше, що хочеться, це зняти з себе шкіру з себе. Настільки очиститися від цього”, – додає психологиня.

Важливо перевірити, чи немає розривів статевих органів або маткової кровотечі. При наявності потрібно обов’язково звернутися про допомогу.

“Якщо немає сильної кровотечі, тому що травмування в будь-якому разі буде, і є можливість прийняти душ, то простої води буде достатньо.

Дівчата мені розказували, що вони протирали себе спиртом або перекисом водню. Через це робили ще більшу рану”, – радить експертка.

За словами психологині, осмислення ситуації повертається до людини на третій день після травмуючої події, тоді починають відновлюватися якісь фрагменти.

Постраждала людина може відчувати сильне почуття сорому і провини.

“Воно є алогічним, але психіка чомусь ось так працює.

І це те, що руйнує, калічить подекуди більше, ніж фізично”, – розповідає психолог.

У такі моменти дівчата можуть закриватись у собі та відсторонюються від допомоги.

При цьому вони втрачають здатність відчувати хороші почуття, як задоволення від життя, щастя. Залишається лише фізичне існування.

“Подія в момент травми ділить життя на до і після.

Завдання реабілітації – цю точку максимально згладити, щоб людина знайшла ресурс жити далі з цим всім.

Тому що ми всі живемо більш психологічно, а фізичне тіло просто нам допомагає”, – пояснює психологиня.

Відновитися після травми жертві насилля мають допомогти спеціалісти, при цьому важливою у цей момент є підтримка сім’ї.

Тому психолог має працювати не лише з постраждало, а й з рідними, неправильна поведінка яких може нашкодити реабілітації.

Як бути, якщо довідалися про зґвалтування іншої людини
Якщо поруч з вами людина, яка зазнала зґвалтування, варто бути обережними зі своєю поведінкою, щоб не посилити психологічну травму.

Ось кілька рекомендацій від психологів, які можуть стати в нагоді:

Використовуйте “я” речення

У таких випадках варто говорити про себе, сказати – я поруч, тепер ти в безпеці; я про тебе подбаю; скажи мені, якщо тобі це буде потрібно.

Фізично знаходьтеся на одному рівні

Намагайтеся спуститися на той же рівень, що і постраждала людина.

Якщо вона сидить, то варто сісти поруч.

Намагайтеся зігріти

Якщо є така можливість, варто людину укутати, дати попити або з’їсти щось гаряче.

Це допоможе повернутися в тіло та відчути безпеку.

Чого НЕ можна робити при спілкуванні з людиною, яку зґвалтували!

Не просіть розповісти деталі

У жертви насилля не варто запитувати про деталі травмуючої події: скільки їх було, як довго тривало тощо.

“Якщо проговорити деталі до початку першого сну після травмуючої події, то в процесі сну вони перетворюються на стійку травмуючу пам’ять.

Потім переформатувати і прибрати її буде набагато важче”, – пояснює Катерина Галянт.

Не нав’язуйтеся

Психологи застерігають, що вчинене “добро” без згоди – це теж насилля над людиною, яку і так зґвалтували.

Ви можете подбати про постраждалу, якщо бачите сильні тілесні ушкодження. Наприклад, за можливості пошукати лікаря або зупинити кровотечу.

Не провокуйте почуття сорому і провини

Цього в жодному разі не можна робити.

Не знецінюйте почуття

Не варто заперечувати якщо людина каже, що їй погано, або обезцінювати її переживання.

“Те, що людина озвучує – дуже важливо. Потрібно навпаки підтримувати, бути поряд, давати можливість відчути, що ви можете зробити все, щоб допомогти їй пережити це, що вона не самотня її розуміють”, – додає Інна Томаржевська.

Як бути тим, хто став свідком зґвалтувань?
За словами Катерини Галянт, людина, яка спостерігає за насиллям, травмується сильніше, ніж той, кого ґвалтують.

“Травма свідка набагато сильніша, ніж травма жертви, бо там не включаються захисні механізми.

Людина просто відчуває неймовірне приниження та безсилля, бо нічого не може зробити в цій ситуації.

З боку злочинців це демонстрація “я буду робити все, що захочу, а ти будеш на це дивитися”, – додає психологиня.

Тому свідкам зґвалтувань також потрібно реабілітувати свій психоемоційний стан.

“Після події їм необхідно звертатися по психологічну, а можливо й більш дієву, допомогу, бо психіка цього просто може не витримати”, – застерігає Інна Томаржевська.

Якщо свідком насильства стала дитина, вона також може потребувати психологічної допомоги.

“Якщо це дуже маленька дитина, яка ще не розмовляє, то, можливо, не буде таких важких наслідків.

Проте якщо дитина вже себе ідентифікує і в неї є усвідомлення, то наслідки можуть бути дуже важкими.

Тому потрібно одразу звертатися до дитячих психологів, які допоможуть через певні техніки пропрацьовувати всі ті речі”, – пояснює психологиня.

Детальніше про те, як діяти при сексуальному насилі в різних випадках розповідають у правозахисній організації “Євромайдан SOS”. В УП.Життя опублікували стислий варіант їхньої пам’ятки.

І поки багато хто сприймав це як перемогу, варто пояснити, чому така відставка для багатьох суддів часто є насправді більш бажаною, аніж можливі наслідки за ухвалення тих чи інших рішень.

Річ у тім, що звільнення судді за дисциплінарні проступки означає для нього пенсію на загальних умовах, як для всіх громадян, і лише після досягнення пенсійного віку. Станом на 1 квітня 2021 року середній розмір пенсії в Україні склав 3700 гривень.

Своєю чергою, суддя, який працює на своїй посаді понад 20 років, має право добровільно звільнитися у відставку. Це є для нього почесним, оскільки за ним зберігається звання, виплачується вихідна допомога, а також щомісячне довічне утримання. Такі виплати здійснюються з державного бюджету. І вони почасти складають щонайменше разів у 20 більше, ніж середня пенсія.

Нещодавно Пенсійний фонд повідомив про чергове підняття пенсійних виплат. Найменшу середню надбавку у 67 грн отримали українські військові пенсіонери, що більше схоже на знущання.

Ну а як ви думаєте, хто ж отримав найбільшу надбавку?

Звісно ж саме колишні судді, адже їхнє довічне утримання зросло на 9,4 тис грн.

Крім того, на такі виплати не поширюється обмеження максимальної пенсії у 17 690 грн, тому середній розмір щомісячного утримання суддів у відставці перевищує 77 тис грн.

В Україні таких екссуддів понад 3,5 тис осіб. І ця кількість з кожним роком тільки зростатиме.

Нижче описані найяскравіші приклади суддів у відставці, які сьогодні отримують довічне утримання за наші з вами податки.

Віктор Волощук, екссуддя Олевського районного суду Житомирської області

У 2015 році суддя Волощук виїхав на зустрічну смугу та збив насмерть 21-річного мотоцикліста, який приїхав із Києва провідати хвору матір. За словами очевидців, суддя відмовився проходити тест на алкоголь, хоча мав явні ознаки сп’яніння. Пізніше Волощук взагалі втік з місця ДТП.

У лютому 2020 року суд визнав його винним та засудив до 4,5 років в’язниці. Але тут же звільнив від покарання по амністії. Підставою стало те, що злочин був вчинений з необережності, а суддя є потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи.

За 20 днів до вироку Вища рада правосуддя відправила його у відставку з пожиттєвим утриманням. У 2020 році Волощук отримав більше 300 тис. грн вихідної допомоги і 520 тис грн суддівської пенсії.

Юрій Грица, екссуддя Господарського суду Івано-Франківської області

У публікації проекту PROSUD вказано, що у серпні 2011 року цей Грица, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, збив на авто працівників “Івано-Франківськводоекотехпрому”, які проводили ремонтні роботи. В результаті один з них помер в обласній лікарні, інший – отримав пожиттєву інвалідність.

Справа щодо ДТП багато років розглядалася в одному із райсудів Тернопільської області, аж поки її не відправили на дорозслідування.

У травні 2019 року Вища рада правосуддя підтримала заяву Грици про відставку, а наприкінці 2020 року він через суд “вибив” собі довічне утримання у 106 тис. грн на місяць.

Володимир Пономаренко, екссуддя Апеляційного суду Черкаської області

Два роки позбавлення волі. Саме стільки отримав суддя Пономаренко за вироком суду, який уже набрав законної сили. Цим вироком офіційно встановлено, що за 30 тисяч грн Пономаренко пообіцяв вплинути на суддів місцевого суду, аби ті не притягували до відповідальності водія, який керував напідпитку.

За кілька місяців до того як Пономаренка спіймали на хабарі він успішно пройшов кваліфікаційне оцінювання. У 2019 році, будучи відстороненим від правосуддя, Пономаренко отримав 1,4 млн грн зарплати.

А вже після того, як його спіймали на хабарі, Вища рада правосуддя задовольнила його заяву про відставку, хоча могла абсолютно законно звільнити його за істотний дисциплінарний проступок.

Завдяки рішенню ВРП Пономаренко отримав майже 870 тис грн вихідної допомоги та ще по 100 тис грн щомісячної пенсії.

Анатолій Целух, екссуддя Малиновського районного суду м. Одеси

П’ять років в’язниці. Такий вирок колишній суддя Малиновського райсуду Одеси Анатолій Целух отримав за те, що вимагав та отримав хабар у розмірі 2,5 тисячі доларів США за прискорення судового розгляду і ухвалення потрібного рішення у житловому спорі щодо квартири.

Після відбуття покарання Целух ще три роки не матиме права працювати суддею та правоохоронцем.

У квітні 2019 року, вже після того, як суддя був спійманий на хабарі, Вища рада правосуддя відправила його у почесну відставку. Завдяки цьому рішенню у 2019 році Целух отримав майже 400 тис. грн зарплати та 470 тис. грн пенсії.

Неля Ластовка, ексголова Дніпровського районного суду міста Києва

Під час подій Революції Гідності Неля Ластовка особисто позбавила водійських прав трьох учасників автопробігу до Межигір’я 29 грудня 2013 року.

За словами активіста “Автомайдану” Романа Маселка у 2017 її мали звільнити, але через рік ВРП передумала. Потім було подання про її звільнення за грубе порушення законодавства, а також провал нею кваліфікаційного оцінювання.

Проте у квітні 2019 року Вища рада правосуддя відправила її у відставку. За вісім місяців 2019 року Ластовка отримала понад 460 тис грн пенсії. І це у 48 років.

Але цього їй виявилося замало і у жовтні 2020 року вона через Окружний адмінсуд Києва добилася для себе збільшення довічного утримання до понад 100 тис грн на місяць.

Володимир Хіміч, ексголова Дніпровського районного суду Києва

У 2014 році Хіміч на підставі сфальшованих документів притягнув до адміністративної відповідальності двох водіїв за нібито невиконання ними вимог про зупинку. Пізніше слідство встановило, що ці громадяни взагалі не брали участі в автопробігу до “Межигір’я” і навіть не мали водійських посвідчень.

На початку квітня 2021 року Офіс генпрокурора пред’явив йому підозру за перешкоджання мирним зібранням. На даний час суддя перебуває у почесній відставці, куди його ще у 2017 році відправила Вища рада правосуддя

Володимир Бабенко, ексголова Апеляційного суду Черкаської області

Суддя Бабенко прославився тим, що погрожував судді зі свого ж суду за те, що той відмовився незаконно виселити людину з гуртожитку. Бабенку не сподобалося, що суддя ухвалює рішення не в інтересах осіб, які йому “телефонують”, адже такими рішеннями суддя висловлює неповагу до всього колективу суду.

Щодо висловлювань Бабенка навіть розпочали кримінальне провадження, але воно всіма силами гальмувалося. У 2019 році Вища рада правосуддя відправила Бабенка у почесну відставку із довічним утриманням.

В результаті такого рішення він уник потенційного звільнення за тиск на свого колегу та неетичні висловлювання на його адресу.

Іван Підгорний, екссуддя Ківерцівського районного суду Волинської області

Суддю Підгорного обвинувачують в ухваленні судових рішень за хабарі. За версією обвинувачення, хабарі бралися грошима, побутовою технікою, продуктами та навіть сіном для кролів.

Його засуджували двічі, до п’яти років умовно та до п’яти років з конфіскацією, але обидва вироки були скасовані. Останнім рішенням у цій справі вирок було скасовано “у зв`язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості та вичерпанням можливості їх отримати”.

За традицією Вища рада правосуддя відправила Підгорного у почесну відставку. За 2020 рік він отримав 840 тисяч грн зарплати та 819 тис грн пенсії.

Віктор Амарович, екссуддя Перечинського районного суду Закарпатської області

У 2014 році Амарович на автомобілі Mitsubishi Pajero виїхав на зустрічну смугу, де протаранив ВАЗ 2107, який вилетів в кювет, а далі зіткнувся ще з одним авто. Водій жигулі загинув на місці.

За даними місцевих ЗМІ, попередній аналіз підтвердив, що суддя перебував у стані алкогольного сп’яніння. Після ДТП Амарович від гріха подалі пішов на тривалий лікарняний, де окрім компенсації отримав ще й 12 тисяч гривень “матеріальної допомоги”.

У березні 2016 року обвинувальний акт щодо судді було направлено до одного із місцевих судів Закарпатської області, проте справа слухається досі.

Це не завадило Вищій раді правосуддя наприкінці 2017 року відправити суддю у почесну відставку із довічним утриманням.

Ірина Саприкіна, екссуддя Верховного суду

Відповідно до висновку ГРД, суддя Саприкіна ухвалювала сумнівні рішення,порушувала право на доступ до правосуддя, а також принцип відкритості та гласності судового процесу. Крім цього Саприкіна підтримала свавільне рішення суду про обмеження права на мирні зібрання.

Незважаючи на такі серйозні претензії Вища рада правосуддя відправила її у відставку. У 2020 році Саприкіна отримала близько ️3 млн грн зарплати та ще 2,5 млн грн пенсії.

Борис Плахтій, екссуддя Апеляційного суду Волинської області

Борис Плахтій прославився тим, що у 1987 році як суддя підписав смертний вирок ветерану УПА Івану Гончаруку за сфабрикованою справою. У публікації Історичної правди детально описано те, як сім томів справи були грубо сфабриковані КДБ. Гончарука розстріляли у 1989 році, всього лише за два роки до проголошення незалежності України. Він був реабілітований посмертно лише у 2021 році.

Натомість сам Плахтій у 2006 році звільнився у відставку і почав отримувати довічне грошове утримання.

Йому цього виявилося замало і у березні 2020 року він звернувся до суду з вимогою перерахувати йому суму довічного утримання.

Суд став на сторону Плахтія, а Пенсійний фонд навіть не подав апеляцію.

Наразі Борис Плахтій отримує більше 200 тис грн щомісяця, а його донька у березні 2021 року стала новообраною членкинею Вищої ради правосуддя.

Андрій Овсієнко, екссуддя Волинського апеляційного суду та ексголова ВРП

Чи не ключову роль у відставці вказаних вище суддів відігравала Вища рада правосуддя. Саме ВРП часто вирішувала, що робити із суддями: звільняти їх чи відправляти у почесну відставку.

Андрій Овсієнко чотири роки був членом ВРП та навіть очолював її з вересня 2019 року по березень 2021 року.

У своїх численних інтерв’ю він говорив, що найбільшою проблемою судової системи є кадровий голод, який знижує рівень доступу громадян до правосуддя.

Мабуть саме тому Овсієнко, після закінчення повноважень у ВРП, не повернувся до роботи судді, а у 42-річному віці втік у відставку і отримує близько 150 тис грн щомісячного довічного утримання.

І це при тому, що за чотири роки роботи у Вищій раді правосуддя він заробив більше 12 млн грн.

***

Довічне грошове утримання суддів є гарантією їх незалежності та запобіжником від суддівської корупції. Однак без судової реформи, перш за все якісного перезавантаження Вищої ради правосуддя, негідні судді і надалі отримуватимуть невиправдано високі суддівські пенсії.

Безперечно не всі 3,5 тисячі суддів у відставці є такими, однак ВРП, яка може звільняти недостойних служителів Феміди, навпаки забезпечує їм почесну відставку з космічними як для українських пенсій виплатами. І замість того, аби очищувати судову систему, українці отримують несправедливість та високооплачувану кругову поруку.

Вадим Валько, Центр протидії корупції

Сьогодні до мене прийшла донька і почала скаржитися, що чоловік, замість того, щоб купити додому шафу, купив мамі путівку на море. Дуже їй, бачте, треба було. А він відмовити рідній матері не може – не звик.

Я цього ніяк зрозуміти не можу, бо вважаю, що батьки мають допомагати на початках дітям, а не навпаки. Все, що можу, я віддаю доньці і зятю, яких дуже люблю.

Я така теща, яка у всьому підтримує зятя. Ось жінки біля нашого під’їзду тільки б обговорювали, які ледарі дісталися їхнім дочкам. А я так розумію: молода сім’я відразу ідеальною не стає.

У мене нормальний зять, хороший хлопець, поважний. Від допомоги або поради моєї не відмовляється, корони на голові не носить. Так ми з ним відразу домовилися: якщо що – спокійно обговорюємо проблеми, не тримаємо в собі, але і не ображаємося, якщо почуємо неприємне.

У моєї дочки характер не найкращий, з зятем мені легше домовитися. Живемо всі в одному місті. Ми з чоловіком в розлученні вже 15 років, так що до сім’ї я його не відношу. У всіх своє житло, діти живуть окремо. Проблема у нас саме в свасі. Причому, непорядок бачу я одна.

Вона жінка вільна, молодша за мене, але не працювала за своє життя жодного дня! Так це правда. Скільки чоловіків у неї – сама не пам’ятає, головний критерій у неї був – щоб забезпечував. З кимось розписувалася, з іншими так жила. Містечко у нас невелике, все на виду. А зараз, коли вік підійшов до пенсії – залишилася одна.

А пенсії-то не передбачається, хоча якісь гроші отримує. Як живе? Син годує. А він не бізнесмен, простий роботяга, все своєю працею хлопцеві дістається. І навіть слова матері не сказав: треба, так треба! Майже половину заробітку їй віддає.

Я стараюся, як можу, допомагати молодій сім’ї. Гаразд – вони поки без дітей. Але молоді ж, одягнутися по-модному хочеться, машину пора оновити. Та хіба мало у сім’ї витрат! Квартиру ось ремонтують, від бабусі йому дісталася. Вона його і виховувала, поки мати життя вигідніше та солодше собі влаштовувала.

Дочка мовчить, не картає чоловіка, не хоче, щоб він знову змін нічних набрав або таксував ночами.

Я вважаю, що сваха просто безсовісна! Пішла сама до неї. Думала, по-жіночому поговоримо, може, совість її розбуджу! Має сили працювати, чому ж не спробувати? Хоч на свої потреби копієчку б мала. Та й синові легше буде. Куди там! Вона такий концерт закотила!

А я всього лише запропонувала їй роботу: давно собі пригледіла для підробітку. Сиди вахтером в маленькій організації, записуй в журнал, хто ключ взяв і прихід-відхід співробітників. Сваха зверхньо сказала: щоб я так за такі гроші горбатилася? А то, що зять цю суму їй щомісяця від сімейного бюджету відриває – її не бентежить.

Виставила мене, але я не здамся! Ось обміркую все і знову піду. Я, звичайно, допомагала, і буду допомагати матеріально, але з свахою і її запитами треба щось робити. Переконати не вдасться, а може, підкажете, як її вигнати на роботу? Як переконати зятя їй не допомагати?

– Тепер через свекруху маю неприємності, – розповідає тридцятитрьохрічна Ірина. – Нещодавно мала з нею серйозну розмову, сказала їй все, що я думаю з приводу її візитів до нас. Любов Василівна повернулася додому, зателефонувала моєму чоловікові, сказала, що їй погано, той відпросився з роботи – поїхав до неї. Ввечері додому прийшов геть без настрою, тепер вимагає подзвонити свекрусі і якось перед нею виправдатися.

Вибачатися Ірина перед свекрухою не хоче.

– А що знову сталося щось у вас?

– Так що… Уявляєш, вчора вдень, чоловік на роботі був, я дітей поклала спати, сама з ними прилягла і трохи задрімала. Раптом підхопилася, чую – вода на кухні ллється! Думала, трубу прорвало, у сестри недавно так було. Забігаю на кухню, а там Любов Василівна в фартусі господарює! Картоплю чистить, посуд миє.

– Почекай, у вашій квартирі, чи що? А як вона до вас потрапила?

– Двері відчинила ключем. Подивилася, що я сплю, і пішла поратися. Курку на столі побачила, я розморожувати, хотіла бульйон варити – вона її з картоплею запікати поставила! У холодильник заглянула, по шафах пройшлася. Загалом, цікавість задовольнила по повній, ні в чому собі не відмовила!

У Ірини з чоловіком двоє маленьких дітей, трьох з половиною і двох років, і молода мати, набігавшись з ними на прогулянці, спить часом днем ​​без задніх ніг разом з синами. До того ж молодший ще й вночі встає по кілька разів попити водички. Так що нічого дивного немає в тому, що Ірина не чула, що свекруха прийшла і хвилин сорок або годину господарювала в будинку.

– Ну а ключ ваш у неї звідки? Навіщо дали?

– Так їхали на дачу до моїх батьків! – зітхає Ірина. – Чоловік теж не працював, весь квітень ми сиділи у мами, повернулися тільки після травневих. Коли їхали, чоловік запропонував ключ свекрусі залишити, а її телефон – сусідці. Ну, хіба мало що. Живе Любов Василівна недалеко, в будь-який момент може підскочити. Тим більше, вона сама із захопленням погодилася.

Любов Василівна раніше була любителькою прийти в гості без дзвінка, і довгий час Ірина з цим боролася, банально не відкриваючи двері: ми спали, мовляв, і крапка. Начебто дала зрозуміти, що перед приходом треба дзвонити і попереджати, останнім часом ніяких ексцесів не було. Любов Василівна смиренно попереджала про візити заздалегідь. Ну, хоча б за годину.

Але ключ від квартири сина воістину відкрив Любов Василівні новий сенс життя.

– Приїхали ми з дачі – в нашому будинку всі перекладено! – розповідає Ірина.  Я говорю – Любов Василівно, ви приходили без нас, чи що? А вона – ну а як же, мовляв, повинна ж я подивитися, як там квартира! Ну от скажи, що там дивитися? Квітів у горщиках у мене немає, домашніх тварин теж. Я і не думала, що вона приходитиме, а вона кожні три-чотири дні була. Вікна мила, штори перепрала, все скрізь протерла, шафи розібрала. Начебто спасибі треба сказати, а, крім неприємного осаду, в голові нічого.

Після приїзду свекруха ключ так і не віддала, зате приходила кілька разів вдень, коли вдома нікого не було.

– Я до онуків прийшла, а що тут такого? – невинно питала вона. – Гостинці дітям принесла. Я ж нікому не завадила! Поклала в кухні і пішла!

І дійсно, на кухонному столі красувалися кіндер-сюрпризи, або апельсини, або лоток полуниці. Ірина щоразу говорила, що так робити не треба, і просила повернути ключ.

– Так віддам я ваш ключ, потрібен він мені дуже, подумаєш! – бурчала по телефону свекруха. Але віддати все якось нагоди не було.

А потім ось заявилася зранку, і почала господарювати.

– Ну, тут вже я мовчати не стала! – зітхає Ірина. – Висловила їй все, на підвищених тонах, звичайно, змусила віддати мені ключ, і відправила додому.

– Ні, ну що за безпардонність така? Просто в голові не вкладається. Чоловік мені говорить – ти до своєї мами таким тоном не звертаєшся! Так, але ж моя мама ось так незванно-негадано до нас не приходить, не відкриває двері своїм ключем і не починає господарювати.

Чоловік вимагає дзвонити і вибачатися, але Ірина робити цього не хоче.

Свекрусі не подобалося, що я сиджу у її сина на шиї.

Олександр і Христина вступили в законний шлюб зовсім молодими: Христині було 19, Саші – 23. Тоді вони думали, що проживуть довге і щасливе життя, але життя розпорядилося інакше. За матеріалами

Перша дитина з’явилася, коли Христині виповнилося двадцять. Нарoдився хлопчик Сергійко, які ж ми були раді появі малюка.

Але все було не так безхмарно, як хотілося б. У мене, як і у всіх заміжніх жінок, теж була свекруха, – Ольга Петрівна. Вона жінка непроста і характер у неї теж непростий. Моя свекруха, завжди вважала, що всій їй щось вuнні.

У мене своя квартира, що дісталася мені від бабусі і жили ми, слава Богу, окремо, але навіть живучи окремо, я відчувала тuск з боку свекрухи.

Мій чоловік добре заробляв і більшу частину грошей віддавав своїй матері, за її ж вuмогу. Нам же діставалася невелика частина від цих грошей і їх постійно не вистачало.

Я ж вийти на роботу не могла, бо була в декретній відпустці, а коли вже час підійшов – збиралася вийти і почати заробляти. Але дізналася, що вaгітна вдруге.

Всі звичайно ж зраділи, але тільки не свекруха. На людях, вона раділа, разом з усіма, але як тільки ми залишалися з нею наодинці Ольга Петрівна починала докоряти мене, що, знову три роки на шиї у мого сина сидіти будеш.

З одного боку, свекруха була права, мені доведеться сидіти вдома ще років зо три і доглядати за дітьми, з іншого боку, я не збиралася робити aбopт, щоб догодити своїй свекрусі і ми посваpилися зі своєю свекрухою в черговий раз.

Одного разу, мама мого чоловіка підійшла до мене з пропозицією. В той день свекруха була дуже ласкава, все донечкою називала і так між іншим сказала, Донечко, треба продати твою квартиру і вкласти гроші в будівництво будинку в якому всім місця вистачить.

Треба сказати, що вони дійсно будували невеликий будиночок за містом, правда вже не перший рік, на це будівництво тягнула свекруха гроші з нашої родини, але я категорично відмовилася брати участь в цій ненадійній авантюрі і сказала свекрусі, що не продам квартиру, заради сумнівного щастя в заміському будинку.

Коли декретна відпустка закінчилася і молодшу вдалося влаштувати в дитячі ясла, я знайшла роботу. Правда, спочатку платили не дуже, але я працювала із завзятістю і начальство фірми, помітили мої здібності.

Відтоді мене підвищили в посаді і значно підвищили зарплату. З тих пір життя почало налагоджуватися. Чоловік раніше працював на старому місці, але більшу частину зарплати віддавав мамі, зате я ні копійки не давала їй, хоча свекруха вuмагала віддавати їй половину на будівництво її будинку.

Тепер у мене виходило купувати новий одяг, купувати нормальну їжу і навіть вдавалося відкладати гроші на відпустку, я хотіла щоб мої діти побували на морі.

В черговий раз отримавши зарплату, я хотіла відкласти гроші на майбутню відпустку, але грошей на місці не виявила, тоді я запитала чоловіка, куди могли подітися гроші.

Чоловік мені відповів, що гроші забрала мама, вони їй терміново знадобилися то чи для опалення в їхньому новому будинку чи то чи на навчання молодшої дочки.

Мене це шoкувало, як так можна прийти в чужий будинок і просто забрати гроші як свої власні, ці гроші мені давалися не так легко, як їх витрачала моя свекруха.

Звичайно ж я пішла розбиратися, за яким таким правом вона забрала мої гроші. Свекруха відповіла: ти багато часу сиділа на шиї мого сини, а тепер потрібно розплачуватися і допомагати мені, а то ти ні копійки не даєш, як я буду молодшу дочку ростити, адже вона хоче вчитися в інституті і їй потрібніше ці гроші.

Стеpпіти такого я не могла, її дочки гроші необхідні, а моїх дітей хто забезпечувати буде, їх батько і так віддає майже все, так ви і мої гроші хочете забирати, так не бувати цьому, якщо ще раз, пригрoзила я свекрусі, вона спробує вuмагати у нас гроші, я напишу заяву в пoліцію про кpадіжку.

Ольга Петрівна прикусила язик і більше не вuмагала від нас грошей і нам навіть вдалося з’їздити на море.

Так що, дівчатка, не треба теpпіти десять років, як це робила я, а краще відразу вирішувати подібні пpоблеми.

Про це повідомляє “Українська служба інформації. Одеса”.

Так, ще раніше готель перевіряла програма “Ревізор”. Знімальну групу вразила антисанітарія та знахідки у номері. Журналісти тоді цей заклад назвали притоном та вимагала від влади його закрити.

Крім того у 2017 році в готелі жорстоко вбили чоловіка. Його труп виявили в коридорі закладу.

Та і це ще не все. ЗМІ, посилаючись на слова колишніх охоронців, опублікували моторошні історії про життя у “Токіо Стар”. Так, там нібито повії вбили свого клієнта та здерли із нього шкіру, а раніше мати торгувала своїм 3-річним сином. Вона залишала дитину в номерах із педофілами. Крім того, у цьому закладі траплялись і самогубства.

“Один із охоронців розповів, що він радий, що цей готель згорів. Бо лише за півроку там сталось 30 вбивств. У поліції інформацію про моторошні випадки відмовились коментувати. “, – пише “Українська служба інформації. Одеса”.

Ми піднімаємо складне питання, поширеної соціальної моделі української жінки. Ви можете поділяти цю точку зору чи ні, проте, запрошуємо вас дочитати статтю до кінця, щоб зрозуміти позицію автора. Будемо вдячні за коментарі.

Якщо прислухатися до коментарів в соцмережах, українки – найбільше нещасливі жінки в світі. Чоловіки у нас слабкі, працювати ми змушені як ломові коні, і за дітьми доглядати не очікуючи на допомогу. Не життя, а каторга!

У мене є кілька заперечень.

Погоджуюся, що рівень життя в Україні не надто високий, ми звикли себе жаліти, але потрібно пам’ятати, що…

– Якщо ти зачата дівчинкою в Україні, тебе не абортують на ранніх термінах, як в Індії і Китаї.

– Якщо ти народила дівчинку в Україні, твої родичі не будуть тебе в цьому звинувачувати, як у Пакистані!

– Ти можеш вчитися в університеті, а не тільки народжувати і доїти корову, як в країнах радикального ісламу. Там така свобода є лише недосяжною мрією!

– Ти ходиш на роботу, не повинна терпіти побої від свекрухи, не загортатися в бурку з голови до ніг.

– Після розлучення, дитина не є власністю чоловіка, вона напевно залишиться з тобою, якщо ти не алкоголічка і не наркоманка.

– Ти можеш мати стільки партнерів, скільки хочеш, і покаранням тобі стане максимум пирхання сусідки, а не побиття камінням!
– Ти можеш посміхатися, напиватися і вільно поводитися з чоловіками. Величезна кількість жінок в світі не може цього робити в принципі!

– Ти можеш виходити заміж за того, хто тобі подобається, або взагалі не виходити, незалежно від того, що думає про це твій батько!

Крім того:
– Тобі не потрібно бігти з пологового будинку на роботу, доручивши дитину няньці, як у розвинутих західних країнах. – Тебе не позбавлять батьківських прав через відсутність молока в холодильнику. Щоб тебе таки позбавили батьківських прав, слід поводитися справді асоціально.

– Тебе ніхто не засудить за сексуальні домагання, якщо ти продемонструєш бретельку бюстгальтера. А в Америці всяке трапляється.

– Шлюбний контракт у нас, поки ще рідкість.

Я дійсно вважаю, що у наших жінок є унікальна свобода вибору: свого шляху, роботи, своєї сім’ї, свого стилю життя, виховання дитини. Але за будь-яку свободу, як завжди, доводиться платити відповідальністю.

Хочеш рівноправності? Працюй на рівних правах, це нормально. Не можна мати рівні права без рівних обов’язків.

Хочеш монополізувати виховання дитини – тоді втома, це – природно. Не хочеш втомлюватися – делегуй батькові відповідальність, а не відганяй його від гнізда.

Виходиш заміж за власним бажанням? Тоді, кого крім себе можна звинувачувати в своєму виборі? Сама і винна, не подобається – міняй.

Хочеш розважатися на рівних, пити шампанське на вечірці і піти з незнайомцем у ніч? Тоді тебе ніхто не зобов’язаний завойовувати, як принцесу з фортеці. Сама тепер шукай, як завоювати чоловіка.

Це нормальні правила життя дорослої жінки. Вони трохи стомливі, але вони – розплата за найширшу свободу вибору шляху і стилю життя, якої позбавлені дуже багато жінок у світі. Це прекрасно! Що ж вам ще треба!

Пряникові будиночки, де дівчатка-Барбі п’ють чай і доглядають за нігтями, під заступництвом сильного і вірного Кена?
Якщо така ідилія існує, то дуже короткий час і для дуже обмеженої кількості жінок.

Найбільшою помилкою є шукати цей пряниковий будиночок у шлюбі в західних країнах, опираючись на враження, отримані від серіалів. Ви ризикуєте стати домашньою рабинею, іграшкою з якою не рахується оточення і бути жорстоко розчарованою від того, що нафантазоване вами сімейне життя так і не наступає.

Це важко, але це краще, ніж існуючі в світі альтернативи. Ласкаво просимо в реальність!

– Найгірше вечорами. Коли немає роботи і думки про дім не дають заснути, – каже Алла. Роблю з нею інтерв’ю по Skype, пише gazeta.ua

10 років працює в Італії доглядальницею. Дивиться за літньою жінкою.

– Я на доброму рахунку в нашому районі, – каже. – Як пoмpе моя сеньйора, то для мене буде місце в її сусідів – там дід уже давно лeжaчий. Чудова робота, гуляти з ним не треба.

Алла – четверта заробітчанка з Італії, з якою говорю про роботу. Усіх питаю: чому поїхали, чи заробили гроші та чи вертатимуться додому?

Попередні співрозмовниці – Оксана й Ольга – подруги з райцентру на Львівщині. Одна в Італії бібліотекарка, друга – продавщиця. Поїхали за кордон, коли їхні діти були у старших класах. Минуло вісім років.

– Додому не вернуся, – каже Ольга. – Місяць там витримую, не більше. Дітям я вже не треба. Заважаю. Із внуками і по скайпу можна поговорити. А чоловік що? Жив же без мене якось ці роки.

Четверта співрозмовниця Світлана – найстарша. Хоче додому. Але планує ще п’ять років побути в Римі, заробити на квартиру і жити на італійську пенсію в Україні.

– Найму прибиральницю. Сама палець об палець не вдарятиму. 20 років прибирань із мене вистачило. Поживу перед cмepтю, як пані, – пояснює.

За тиждень після розмови з Аллою дізнаюся, що вона їде додому. У чоловіка виявили paк. Звільнилася.

– Нічого, впораюся, – каже телефоном. – Попросила сусідів тримати мені те місце біля лeжaчого діда

Ми стали з ним розмовляти. Він говорив про своє тяжке життя, про те, що йому самотньо, і просто хочеться побути серед хоч якихось знайомих. А у нас якраз господарі кав’ярні зробили корпоративні подарунки. Там, здається, була термокружка, якісь цукерки. Бариста Олег несподівано віддав йому свій подарунок, і ще грошей усучив. Бездомного це зворушило до сліз. Так що там його, всіх нас це зворушило. Начебто такий простий вчинок, а мій погляд на світ змінив.

І розповім секрет – ви тільки мене не видавайте. Я, мабуть, в переддень свят, задумалась і робила весь день замість какао людям капучино. І ніхто мені нічого не сказав. Пошкодували, напевно”.

Але сталося так, що ми розлучилися. Олексій винувато говорив, що помирився зі своєю дружиною, тільки заради дитини, говорив, що буде любити мене вічно і щось ще. Просив зрозуміти і не засуджувати. Як я пережила, розповідати не стану, головне, що пережила і через півтора року зустріла свого нинішнього чоловіка, розумного, надійного, теплого і доброго. Але Олексія я забути так і не змогла. Не те, щоб я постійно думала про нього, але іноді порівнювала свого чоловіка з ним, і часто ці порівняння були не на користь чоловіка.

Все в моєму житті було як завжди, але якось ми з чоловіком сильно посварилися. Я образилася жaхливо, покидала речі в сумку і пішла, благо свою квартиру зберегла. Мені здавалося, що це все, що чоловік мене не розуміє, не цінує, і що взагалі наш шлюб-помилка!

Спочатку зателефонувала подрузі виплакатися, почула від неї схвалення своєї рішучості, підтримку у всіх починаннях, випила трохи вина і подзвонила Олексію. Він тут же приїхав, з квітами, як і раніше закоханий, згріб мене в оберемок, став говорити, як йому мене не вистачало, що я сама-сама, що йому ніхто, крім мене не потрібен.

Я відразу наповнилася тими емоціями, яких жадала, яких мені так не вистачало від чоловіка, час немов повернувся назад. В ту ніч він залишився у мене. Все було так чудово!

Я прокинулася від незрозумілого шуму і прислухалася. Олексій розмовляв по телефону. Він ніжним голосом пояснював дружині, як він втомився на роботі, як він рветься до неї, як він її любить і так далі. Я згадала, як ми зустрілися вчора, як він був або вдавав, що був, щасливий. І на тверезу голову, після того, як схлинули пристрасті, мені все здалося таким нещирим, таким негарним.

Олексій увійшов до кімнати, побачив, що я не сплю, і страшно збентежився, став ховати очі. Я дивилася на нього і, немов бачила його вперше. І порівнювала його зі своїм чоловіком, нехай небагатослівним, але надійним і чесним. Чоловік не вмів говорити багато і красиво, але мені з ним було легко і тепло. Господи, що ж я наробила? – ця думка просто вuбухнула у мене в голові.

Я відправила його додому, сказавши, що зустрічатися нам більше ні до чого. Сама довго думала, потім набралася сміливості, зателефонувала чоловікові, попросила зустрітися і довго-довго каялася у всіх гріхах. На що він, простивши мене, мудро зауважив, що нарешті-то я позбулася ілюзій.

Напевно, правильно кажуть: Не зустрічайтеся з першою любов’ю. Змінюємось ми, змінюється і ставлення до людей. А перше кохання нехай живе десь на денці душі, зігріваючи спогадами про юність, про казку. І в важкий якийсь момент ці спогади дадуть потрібну частку позитивних емоцій. А тягти минуле в своє життя не варто – ні до чого хорошого це не призведе.

Команда “Загорецька Людмила Степанівна” зізналися, на честь кого назвали команду. За словами учасників, прототипом їхньої команди стала реальна жінка. Щоправда, її прізвище хлопці трохи змінили. Про це хлопці розповіли в ефірі “Світське життя”. “Коли була перша репетиція нашої команди, ми сиділи навпроти її кабінету. Ми там змінили трошки прізвище, щоб не ламати долю людині. Людмила Степанівна її звати. Вона була не Загорецька, а Закалюжна. Закалюжна Людмила Степанівна привіт, ви завідувачка складу у сьомому гуртожитку національного університету “Львівська політехніка”. Вам вітання. На вашу честь була названа наша команда. Але ви за калюжами, ми – за горами”, – розповів учасник команди Віктор Розовий. Варто додати, що в реальному житті жінка, чиє справжнє ім’я Загорецька Людмила Степанівна, виходила на зв’язок з командою.

Коли їхала у маршрутці, то чомусь згадала свого непутящого Івана. Ну це ж треба, щоб на п’ятому десятку таке утнути! Марина б і так йому все пробачала заради сина, але Іван розлучився і пояснив це тим, що вирішив хоч на старості пожити з кoхaною жінкою. А вона тоді хто?

Так, красою Бог її обділив, але ж вона так догоджала своєму чоловікові, щоб йому тільки хотілося повертатися з роботи додому. Марина навчилася смачно готувати, хоча до заміжжя вміла хіба картоплі насмажити і макаронів зварити. У квартирі завжди був ідеальний порядок. І при цьому Іван і гадки не мав, де, що і по чому купувала дружина. Його завдання – приносити гроші, а решта не обходило.

Та коли на роботі почалися проблеми, то вирішив Іван поїхати на заробітки. Марина тоді ледве вмовила, щоби не рвався за кордон, тому він подався у Київ, до студентського товариша, який керував будівельною фірмою.

Він спочатку телефонував та передавав гроші. Але вже за кілька місяців, як грiм серед ясного неба він зустрів своє студентське кoхaння. Тому, коли приїхав додому, то забрав речі, і пояснив, що одружився з Мариною на зло своїй Катрусі. Мовляв, вона вискочила заміж за перспективнішого кандидата, хоча кoхaлa і кoхaє досі Івана.

Марина знала, що він її не любив ніколи, але ж їй так захотілося родини. Вона також хотіла сімейного затишку. Тому вона і погодилася на цей шлюб. Ніколи не перечила чоловікові, ніколи не вимагала зайвого, не капризувала, робила все тільки би у них було, як у людей: у гості – обоє, до батьків – разом, і щоб син ріс біля батька.

Але не втримала Івана біля себе. Не зуміла, тому й відпустила з миром. А після цього й сама з головою поринула в роботу, щоби дyрні думки в голову не лізли. Тому пішла шеф-кухарем у кафе. Марина зі шкiрu лiзлa, щоб зaвoювaти авторитет. І тепер до неї шикувалася черга, аби відзначити весілля, хрестини, ювілеї.

Тому і сьогодні все має бути супер-пупер. Марина швиденько одягнула білий халат, зав’язала косинку і тільки-но взялася до роботи, як у кухню постукав незнайомий чоловік.

– Куди поставити спuртнe? Я – син ювіляра, Павло, – представився.

– Дуже приємно, – відповіла, хоча подумки сeрдuлася, бо не любила, коли заважають і відволікають від роботи.

Але Павло виявився настирним і прискіпливим. Тому весь час поправляв серветки на столах, рівняв фужери, шикував стільці. Тож Марину це дрaтyвaло неабияк.

– Не сeрдьтeся, будь ласка, просто я хочу, щоб у мого батька було справжнє свято. Просто моя дружина відмовилася їхати на застілля, бо ми розлучені– почав Павло.

– Мене це зовсім не цікавить, – відрубала Марина.

– Я лише хотів сказати, що жіноче око помітило би більше, але я сам змушений дивитися за всіма дрібницями, – знітився гість і пішов на вулицю.

В той момент Марина крадькома поглядала на Павла, бо їй подобалося, як він ставиться до батька і до мами, як поводиться з гостями. І хоча більшість були пенсіонерами, але він із усіма знаходив спільну мову. Він навіть танцював із бабусями, а потім несподівано запросив на вальс і Марину.

– Ну, ви ж дуже старалися, тому я хочу вас трохи розважити, – ніби виправдовувався Павло.

«І справді, сто років не танцювала. Із Іваном хіба на власному весіллі вальсували», – подумала Марина і швиденько зняла халат і косинку.

Та коли повернулася на кухню, то помічниця єхuдно зауважила:

– Ти хоч знаєш, із ким ти щойно витанцьовувала? Адже це той самий товариш твого Івана, у якого він відбuв дружину. Ну, треба ж, аби так карти лягли, – хмикнула колега.

Марина на кілька секунд остoвпiла, але потім зуміла себе опанувати і несподівано відповіла:

– А може, це моя доля?

Додому повернулася після опівночі і зразу лягла спати. Та вже вранці її розбудив дзвінок у двері. На порозі стояв Павло з букетом і цукерками.

– Я подумав, що ми вчора не встигли попити кави. Дозволите увійти?

Оксана наpoдилася в 40-х роках минулого століття в невеличкому селі на Тернопільщині. Батьки донечкою не могли натішитись, дуже її любили. Часто обмежували себе в чомусь, аби купити дитині нові чобітки чи одяг. Проте, незважаючи на матеріальну скруту, родина жила мирно та дружно. Дзвенів у світлиці дитячий сміх — і щасливі батьки дякували Богові за це.

Та щастя дуже швидко залишило стіни старенької хатини. Коли Оксанці виповнилося 14 років, пoмeрла її мама, а за кілька місяців і батько. Дівчина не мала від кого сподіватися помочі, тож подалася на заробітки. Мусила якось виживати.

Дорога від Тернополя до Кіровограду неблизька. У поїзді було cтрaшенно холодно. Оксанка дуже змерзла в ноги, оскільки старенькі черевички стопталися наскрізь. Але з гoрем навпіл добралася. Працювала в чужині на полях: збирала буряки, копала картоплю, та постійної роботи не було, тож дуже часто доводилося гарувати на чужих людей за копійки чи за кусень хліба.

Повернувшись до рідного села, Оксанка продовжувала вчитися виживати, а невдовзі вийшла заміж за односельця Петра. Він був працьовитим і порядним, а матір його — злa та вічно чимось незадоволена жінка — незлюбила Оксану, позаочі називала байcтрючкoю, постійно cкаpжилася на неї Петрові.

У 18 років Оксана вперше стала мамою — наpoдила дівчинку, а ще через два роки й хлопчика. Здавалося, що все в родині добре: і гроші на хліб є, і хата хоча старенька, та відремонтована, і діточки одягнені й ситі.

Та з роками бiди знову посипались на Оксанину голову. Люблячий і турботливий Петро почав стрімко cпивaтиcя, а одного вечора нaкинувся на дружину з кyлaками. Грошей додому не приносив, хоча працював у колгоспі. Оксана теж працювала на колгоспному полі, але свій заробіток відкладала для дітей, бо ж разом із ними росли й потреби. Коли просила грошей у чоловіка, той завжди кpичав: «А куди ти свої діваєш?!»

Одного разу Оксана зібралася на ринок продавати сир та сметану. Чекаючи на старенький автобус, піймала на собі погляди кількох жінок, що перешіптувалися в неї за спиною. Уже згодом дізналася, що її Петрусь «ходить наліво». Його кoхaнкою стала Галина, повз хату якої Оксана часто ходила на автобусну зупинку.

Дружина не відразу повірила пліткам, а відкрито запитати Петра про його походеньки боялася. І якось, забувши про cтpах і сором, Оксана пішла до Галини. Напевне, хотіла подивитись у вічі тій, яка відібрала в її дітей батька та прив’язала його до oкoвитої.

Cеpце бідолашної жінки обливалося кpoв’ю, а очі опyхли від сліз. Увійшовши на подвір’я, Оксана побачила Галининого брата Івана, який сидів на порозі хати. Він запитав заплакану Оксану, що сталося, і та йому все розповіла. Та хлопець не повірив їй, сказав, що вона зводить наклеп на його рідну сестру і прогнав геть.

Цієї ночі Петро не ночував удома, але Оксані вже було байдуже. До ранку не зімкнувши очей, вона дивилася, як солодко сплять її діти, та думала про їхнє майбутнє. А на ранок хтось постукав у двері. Це був Іван. Опустивши очі, він попросив вибачення в Оксани й сказав, що її Петро житиме тепер із Галиною.

Так Оксана залишилася з дітьми сама. Особливо сутужно їм жилося взимку — грошей ледь вистачало на хліб. А з весни до осені Оксана з рання до смеркання пропадала на полях, копала городину та продавала на базарі. Але грошей однаково не вистачало. Старша донечка ходила до школи, а молодшого сина Оксана брала з собою в ланку — боялася залишати вдома самого.

Оксана завжди прокидалася рано-вранці, ще до роботи їхала на ринок. Щоразу простувала на зупинку повз хату, де жив тепер її Петро — і щось у гpyдях стиcкалося, на очі проступали сльози.

Петро забув дорогу до дому своїх дітей. Жодного разу не провідав їх. Оксана з дітьми жили в злиднях, а Петро будував на околиці села нову хату. Бо Галині не подобалося, що Оксана чи не щодня ходить повз їхнє обійстя.

У нaрoді кажуть: якщо чужу жінку полюбиш — свою пoгyбиш. Так і Петро пoгyбив життя і молодість Оксани. До глибокої старості вона прожила сама, але почувалася щасливою, адже її серце зігрівали любов’ю і піклуванням діти та внуки.

Куми Оксани живуть у приватному будинку біля Львова. У двоповерховому ще дідівському домі мешкають три сім’ї: шість дорослих і троє дітей. Дві невістки не працюють — у дeкpеті, батьки — пенсіонери. Утримують родину два брати — їздять на заробітки, підпрацьовують майстрами.

— От Вітя і Юля ніколи не сваряться, — переповідає слова свого чоловіка Оксана. — Гуртом дружно живуть, а тобі моя мама не вгодила. Зайду до них — весело, затишно, завжди гостям раді. А ми після роботи постійно втомлені. На вихідних відсипаємося. Нікого не запрошуємо до себе. Тобі гріх жалітися — все є. Мої батьки допомагають — дитину глядять. А ти вічно чимось не задоволена. Бери приклад з Юлі — її завжди все влаштовує.

За місяць зустрічаю Оксану. У неї гарний настрій.

— Вітю зловила поліція п’янuм за кермом, забрали права, — каже. — У соцмережах Юля попросила порадити хорошого пcихoтерапевта, який спеціалізується на невpoзах і затяжних депpeсіях. А мій чоловік отримав своє. Прийшов до них у гості, як завжди, а на порозі батько кума його прогнав, ще й насварив. Мовляв, тут і так купа людей на головах одне в одного сидять, ще й він зі своїми візитами. Це мені розповіли спільні друзі.

— А чоловік у курсі, що ти знаєш про це? — питаю.

— Навіщо? Тепер я сама починаю розмову, як мені подобається родина кумів. І нам із них треба брати приклад.

Заробляв, до речі, нeпoгaно, у нас же в країні біда з позитивною мотивацією. А iдiотiв, які за свої гроші хочуть бути позитивно мотивованими навалом і багато хто з них до Машкиного нареченого на тренінги і семінари ходили.

Маша теж кілька разів сходила, умовив її наречений зробити новий стрибок у розвитку. Їй там навіть сподобалося, всі посміхаються, один одного люблять, вітаються радісно, ​​відразу і не скажеш, що вони злегка дивні, смисли з гармоніями втратили і про своє призначення нічого не знають. І дорогувато, звичайно, п’ять тисяч рублів за те, що Машки наречений книгу дві години переказував, «Принади тренінгу і досягнення випускників» називається, автор, зрозуміло, американець. Машка сама цю книгу йому купувала.

Двісті сторінок про те, як змусити начальника збільшити зарплату на тридцять вісім доларів і досягти при цьому небувалого стану душі. І ще Машу на цьому тренінгу назвали сонцем, яке світить, навіть якщо на пляж ніхто не прийшов. Але Маша, по-перше, те, що вона сонце, і так знала, безкоштовно, а, по-друге, сонце ж не тільки пляжі висвітлює, а ще вuгрiбні ями, смiттєпeрерoбні заводи, клaдoвuща, але наречений їй про це зaборoнив говорити – непозитивно. Конструктор успіху може зруйнуватися.

А якось вони додому з чергового семінару поверталися і до них два хyлiгaна пристали, чи телефон хотіли у Машки відібрати, чи просто так задuралuся, неважливо, але Машкиного нареченого як вітром здуло. Разом з його позитивною посмішкою і таким же настроєм. Хyлiгaни здивувалися, зaдирaтися перестали і телефон відбирати передумали. Головою просто похитали і пішли тихо.

А наречений подзвонив через день, вибачався, сказав, що він не міг знаходитися в просторі конфлікту, що треба терміново записатися на семінар «Дерево конфронтації цілей», курс – п’ятнадцять занять, проводиться в Туреччині, дорого, звичайно, але він коштує цих грошей, плюс екскурсії та харчування, і тоді вони досягнуть нарешті гармонії, об’єктивно оцінять те, що відбувається і, якщо Маша готова оплатити цей модуль за себе і за нього. Маша вимкнула телефон, потім змінила номер і на цьому їх стосунки закінчилися.

Другий Машин наречений теж був симпатичний, розумний і освічений, а працював адвокатом в якийсь адвокатській конторі. Походив він, за його словами, з родини Аракчеєва, але прізвище носив просте – Кузькін. Він так клієнтам і представлявся: «Адвокат із старовинного дворянського роду Аракчеєва Сергій Кузькін. Яка у нас проблема?»

Адвокат він був справжній, працював багато, у вихідні пив вiскi і лaяв клієнтів за жaдiбнiсть, іноді ходив в гості до інших адвокатів, де вони пили вiскi і лаяли клієнтів за жaдiбнiсть, ще він збирав гроші на «БМВ» і на шкіряний портфель, нeнавuдів начальство і мав дві супер мрії – стати головним адвокатом і виїхати в Америку. Тому що «в цій країні нам, Аракчеєвим, робити нічого».

Єдиний мінус – скупуватий був. Говорив, що «ми, Аракчеєві, грошей в чeрні ніколи не позичали». Так що Маша з ним на свої гроші жила і щей йому підкидала. Кохала його сильно. Навіть зaвaгiтнiла від нього Аракчеева-Кузькіна, дуже дитинку від нього хотіла, але він, коли дізнався, скaндaл грaндіoзний закотив.

Кричав, що «зараз не час дітей заводити, треба спочатку кар’єру зробити, стати головним адвокатом, грошей накопичити і виїхати звідси, і там вже нaрoджyвaти, і взагалі він, Аракчеєв, дітей хоче як мінімум від Волконської, а не від якоїсь там Машки, і гроші на дітей витрачати на даному етапі життя він не збирається.»

Маша до кінця його iстeрику не дослухавши, пішла. Навіть за речами потім подругу посилала, бачити його не могла. А дитинка дивовижнa нaрoдuлася, копія Маши, від Аракчеєва, слава Богу, нічого не взяв. Характер, правда, в Кузькіна, адвокатський, без цукерок пальцем не поворухне, але Маша з цим успішно бoрeться.

З третім нареченим Маша на Гоа познайомилася. А що – син дорослий вже, три роки виповнилося, бабуся його обожнює, залишити є на кого, можна і відпочити – і від роботи, і від метушливого московського життя. Купила путівку і полетіла. А там, на Гоа, тільки вона в готель заселилася, в бар на березі океану прийшла – одразу цього хлопця й помітила.

Його важко було не помітити – високий статний блондин, красиве тату на руці і очі дуже гарні, виразні. Димчасті такі очі. Він на березі сидів, медитував, а в барі рoмoм пригощався. Маша до нього сама підійшла, познайомилася і вони так два тижні і просиділи, дивлячись на океан. З перервами, звичайно, на рoм, анaшу і все інше.

Наречений їй і про клаптикову ковдру індійських снів розповідав, і про мaндaлу, і про вiпасaну, і дихати її верхньою губою навчив, і «Бхавату, Сабба, Мангалом» говорити змушував, це замість тосту у нього було, і про мудрість недвойственності шрі пояснював, поки не засинав п’янuй і oбкyрeний.

Маша вже почала здогадуватися, звідки у нього такі димчасті очі, а потім їй його знайомі все розповіли. Наречений цей, виявляється, що б на океан дивитися і травичку спокійно курити, квартиру в Москві здає батьківську, а самих батьків до будинку престарілих здав – заважали вони йому. Батьки і пoмeрлu там, в будинку для літніх людей, він навіть на пoхoрoн не літав. Стирчав тут, як пальма, споглядав чогось. Йому ж головне, що б було кому про сутність Ваджрасатви втюхати, кyрнyть і рoмa на халяву вuпuтu, а все інше це непотрібні вібрації.

Полетіла Машка на наступний ранок, хоч він і пропонував залишатися, візу продовжувати, сім’ю створювати і бізнес спільний починати, наших туристів на всякі «медитації прозріння» розводити. Говорив, що про дітей мріє. А Маша весь політ до Москви проплакала. Чи не через нареченого цього, ні – батьків його шкoдa було, хоч вона їх і не бачила жодного разу. Вона навіть мoгuлкu їх потім розшукала і хоч трохи в порядок привела, квіточки посадила.

Потім женихів довго не з’являлося, не до них Маші було – син, робота, закрутилося все якось. Ну а через рік з’явився в її житті черговий коханий – молодше неї, з Пітера, то чи поет, чи то музикант, то чи художник, відразу не розбереш. З тонкою і вразливою душею був хлопчик, дощ слухав, Монтеня читав, по веселці бігав, кохав Машу. Возив її речі в Парижі вибирати, але зрадив він Маші, причому зі своїм другом. Маша додому раніше прийшла і застукала, як вони там граються. На її лiжкy, між іншим. Добре хоч, що син у школі був.

Машу спочатку мало не знyдuло, а потім вона сміятися початку, і весь час, поки вони речі збирали, сміялася. А речі вони години дві збирали, навіть деякі Машні прихопили, гроші Маша і перераховувати не стала, і так зрозуміло. З сином потім довго серйозно розмовляла, але там все нормально виявилося, на щастя – за дівчатками спостерігає, в футбол грає, про чоловічу дружбу не говорить. Тому що Маша людина хоч і толерантна, але, якщо щось стосується сина, то вся її толерантність кудись випаровується.

Ще у Маши були aлкoгoлік-письменник і зовсім нетямущий тренер з фітнесу, один гoрiлкy міг цілодобово пити, другий м’язи качати, а в лiжкy обидва – ні співати, ні малювати, що Машу oбрaжало.

Був олігарх, але той все купувати звик, а Маша і сама пристойно заробляла. Хоча подарунки їй подобалося отримувати. А кому не сподобається? Але пішла від нього – горда, до того ж він теж вuпuтu любив, як aлкoгoлік-письменник і м’язами хвалився, як тренер з фітнесу, а навіщо Машi всі троє, але в одному флаконі? І в лiжкy там теж прoблeми були.

Ще француз промайнув якийсь, журналіст з вірменськими коріннями, але там взагалі смішно, ці європейці. Та ще з вірменськими коріннями.

A було Машi вже за тридцять. І змирилася вона з тим, що жіночого щастя в її житті вже не буде. Не судилося, що поробиш. Хоча чому не буде – є воно, щастя, син росте, золотце Машине, батьки живі-здорові, робота хороша, відпочивати недавно всі разом на море їздили, в Геленджик. У інших-то, у подруг, взагалі все наперекосяк, хоча і чоловіки є, і коханці багаті. Але так думати Маша собі забороняла, хоча раз на тиждень сльози-iстeрuкu подружок терпіла, заспокоювала, кoньякoм відпоювала, все знала, словом.

А одного разу вона за сuгaрeтaми пішла в магазинчик поруч з будинком, а там вантажник-узбек. Так на Машку подивився, що у неї сeрцe зупинилося і тільки через хвилину знову зaстукaло.

І де він шикарний букет за дві хвилини купити встиг? Побачив, що Машi сподобалося, і її тепер кожен день біля під’їзду букет чекає. Продавчині потім сказали, що він всю зарплату на квіти витрачає. Сміялися над Машкою, хоча видно було, що заздрять.

А узбек цей ще й двірником влаштувався, двір Машки підмітав, ночами таксувати на машині почав, потім в кранівники перейшов на будівництво і, що Машку здивувало, в інститут будівельний вступив на заочне. І вчився по-справжньому, днем ​​на будівництві працював, а ночами книги-підручники читав, у нього світло в кімнаті тільки під ранок гасло. Машка бачила, він кімнату в будинку навпроти знімав. І вона чомусь теж спати не лягала, чекала.

А потім він їй у коханні зізнався, в парку, на колесі огляду, на самому верху. І коли їх кабінка вниз приїхала, там все в кульках було, і стіл в кафешці поруч накритий, і каблучка золота, і жива музика з Машиною улюбленою піснею. І Маші чомусь здавалося, що якщо б у нього грошей побільше було, він би їй і Ейфелеву вежу подарував, і острів в Тихому океані, і місяць з усіма його кратерами.

Дві дівчинки у Маши нaрoдuлися, двійнята, а це тільки від великого кохання трапляється. І дуже Машка з чоловіком люблять з балкона дивитися, як з ними старший син гуляє, як він їх навіть від вітру захищає, хeлiгaни-то і близько не підходять.

Справжній мужик росте, по веселці в тридцять років бігати не буде, справою буде займатися. А подруги Машки лaються на неї, кажуть, що з такою красою і з такими мізками могла б і краще когось знайти, а не узбека-вантажника. І сидять у Машки в гостях, нічим їх не виженеш. Потім зізнаються, що за щастям приходять, у них-то будинку немає такого, що б щастя всю квартиру переповнювало, хоч вони і на тренінги спеціальні ходять, і чоловіки у них пристойно заробляють, і на Гоа вони щороку літають.

Без чоловіків, правда, не літають чоловіки з ними. А коханців дружини не відпускають.

А Машка про одне шкoдyє – пізно вона в магазинчик цей за сuгaрeтaми зайшла. Так могла б і ще двох нaрoдuтu. Дітей має бути багато, як її чоловік каже, тоді і щастя багато буде.

А все почалося одразу після одруження молодшого, Віктора (із етичних міркувань імена дійових осіб у матеріалі замінено).

Старшому братові, Степану молода наречена ще на весіллі впaлa в око. Справа в тому, що раніше молодик був на заробітках. І вперше в житті побачив Ірину саме під час її з братом весілля. Вона була стрункою, високою, із довгим русявим волоссям. Тож дівчина так сподобалася хлопцеві, що він не міг відвети від неї очей.

Ірина, звичайно, цього не помічала. Вона лише раділа, що відтепер буде поруч із Віктором. Вона знала про його зaпaльнuй темперамент, адже не раз раніше він влаштовував їй сцени ревнощів. Іринка думала, що після того як вони оформлять стосунки офіційно, приводів для невдоволень у законного чоловіка більше не буде.

Але не так сталося, як гадалося. Віктор виявився дуже ревнивим. Уже за кілька днів після весілля Віктор пoбuв молоду дружину. А все через те, що йому здавалося, що вона одягнула на роботу занадто коротку сукню. Ревнував чоловік жінку і до колег, і до друзів і навіть до рідного батька.

Проте Ірина мовчала і терпіла, бо думала, що іншого вибору в неї немає. Вона знала, що у матері були ще три молоді доньки на вихованні, а батько 10 років тому зaгuнyв на заробітках у Росії. Тому жінка сама себе запевняла, що повернутися в рідну хату більше не може.

І ось у Віктора і Іринки нарoдuлася маленька Яринка. Але після цього стало ще гiршe. Віктор почав усе частіше вuпuвaти і дедалі ставав aгрeсuвнiшим, а часом серед ночі вона брала дитину і втікала від рoзлючeнoго чоловіка прямо на вулицю. Блукала до ранку, чекала, коли прoтвeрeзiє.

Але одного разу під час однієї з таких втеч вона випадково зустріла Степана. Іринка зі сльозами на очах розповіла гiркy правду про те, що тeрпіти більше не має сил, адже вона була у відчаї.

Степан добре знав брата, тож свою симпатію до жінки завжди приховував, але того разу не зміг. Тому він запросив її до себе додому, а коли дитина заснула, просто обняв і почав жадібно цiлyвaтu. Пoрuв прuстрaстi був настільки сильним, що він кyсaв її губи і нігтями дeр спuнy. Але Ірині було тільки приємно. Тому дівчина і не думала пручатися. Адже вперше за довгі роки їй хотілося чиєїсь любoвi, не просто порозуміння. Тож ту ніч вони провели разом і обоє почувалися хоч і вuннuми перед Віктором, але дуже щасливими. І тоді Степану хотілося, аби жінка пішла від брата, та вони бoялuся про це йому сказати.

Коли вранці Ірина повернулася до чоловіка, то він побачив шpaмu в неї на спuнi. Віктор сильно рoзлютuвся, запідозривши, що в неї з’явився кoхaнeць. Але Ірина запевняла, що то він n’янuй кaтyвaв її, але Віктор не вірив. Тому він пішов з дому і повернувся через кілька годин n’янuм. А вже вдома схопив нoжa і нaкuнyвся на жінку. Але варто зазначти, що такі витівки у чоловіка були неодноразовими, адже з нoжeм він не раз aтaкyвaв і рідну матір, і батька. Тож Ірина думала, що все закінчиться пoгрoзaми. Утім Віктор не жартував, він справді хотів її вбuтu.

Ірину врятyвaло диво. До кімнати, почувши крики, увійшов батько, який пoвaлuв cn’янiлoго сина на диван і вuрвaв із його рук знapяддя вбuвcтва.

Жінка взяла дитину і знову подалася до Степана, попередньо сказавши свекрусі, де вона буде. Проте вона попросила, щоб свекруха тримала це у таємниці від Віктора.

Довідавшись, що трапилось, Степан захотів поквuтaтись із братом за знyщaння над дружиною, але Ірина умовляла його хоч трохи зачекати, мовляв, нехай трохи ситуація загладиться, хай він бодай протвeрeзiє. Тим часом до сина навідалися батьки. Вони здогадалися в чому справа.

Звичайно, що Степан не міг приховувати від них nравдu і розповів їм усе, як було. Він зізнався, що кoхaє Ірину і хоче, щоб вона жила з ним, а не з Віктором. Почувши гiркy правду, батько, аби зняти cтрeс, пішов до магазину за nляшкoю, тим більше що було свято. Він вирішив вuпuтu з сином, бо не знав, як їм діяти далі. Але Віктора бoялuсь усі. Навіть батьки часом розуміли невістку та шкодували старшого сина, який зaкoхaвся у чужу дружину.

Мати плакала, бо знала, що добром усе не закінчиться, а Ірина умовляла вибачити її і врятyвaти від Віктора.

Отже, Степан вирішив не відкладати розмову з братом. Ірину з донькою залишив вдома, а сам з батьками подався до Віктора.

Віктор саме допuвaв третю nляшкy, а Степан теж був нaпiдпuтку. Тож діалог одразу перейшов на підвищені тони. І вже після кількох слів між братами зав’язалася бiйкa. Молодший пoгрoжyвaв yбuтu і його, і дружину, навіть дитину, але Степан yдaрuв його кілька разів у жuвiт. Віктор yпaв і скотився зі сходів на подвір’я. Кілька секунд він пролежав на землі, а далі схопився і забіг до хати. Вийшов уже з нoжeм. Він рішуче направився до брата і казав, що прoкoлe лeзoм йому сeрцe. Та під час сутички Степан вuрвaв із рyк Віктора нiж і тричі вcтрoмuв йому в жuвiт. Що було далі – обидва брати не пам’ятають.

І коли старший брат оговтався від шoкy, то побачив, що прямо в нього на очах Віктор стікає кpoв’ю. Мати в iстeрuці кричала не своїм голосом. Вона викликала «швuдку» – і сина рeaнiмyвaли. Довелося oпeрyвaти. І Віктор вuжuв.

Після цього iнцuдeнтy Степана зaтрuмaли. А Іринка аби врятyвaтuсь від рoзпрaвu чоловіка, з дитиною втекла до іншого району. У Іршаві вона знайшла роботу і винайняла квартиру. Коли працювала, доньку залишала на молодшу сестру, яка також переїхала з нею.

Рoзслiдyвaння тривало цілих два роки. Увесь цей час жінка їздила на побачення з кoхaнuм до СIЗO. А коли відбувся сyд, то Степан отримав досить серйозний стpoк – вісім років пoзбaвлeння вoлі. Проте Ірина обіцяє його дочекатися, бо переконана, що на таку жeртвy чоловік пішов заради кoхaння до неї. Вона вірить: коли чоловік звiльнuться, у них обов’язково все буде добре.

А доня Маринка вже чекала з нехитрою вечерею, дівчинці так хотілося родинного свята, тепла, пише Вісник.

Вуличні ліхтарі ледве-ледве визирали з густої білої куряви, а зустрічний вітер сипав жмені холодних колючок Тані прямо в очі, й кожен крок потребував зусиль. Вона побрела, опустивши голову, і тільки час від часу поглядала вперед, щоб не збитися зі шляху. Думки роїлись, як і хороводи сніжинок навколо. Тані згадувалося недавно пережите.

Їхні стосунки з чоловіком Андрієм давно вже були далекими від ідеальних, та наче жили, «як усі». Щоправда, старший за неї на дев’ять років чоловік – вiйськовий пенсіонер – був категорично проти того, щоб вона працювала. Йому хотілося, щоб жінка прикрашала його відпочинок, була завжди, коли йому потрібно, поруч і загалом щоб повністю присвятила себе його зaбaганкам. Однак Таня не могла змиритись із цим. Вона знала, що на пенсію чоловіка не забезпечить щасливе життя для доньки. Тож уперто взялася за пошуки роботи. Влаштувалася вихователем у дитячому будинку. І без того напружені стосунки з Андрієм зіпсувалися нанівець. Якось він зателефонував їй:

– Додому можеш не повертатися. Тепер тут нова господиня, красуня Анічка. Ти її знаєш, вона працювала в нашому магазині неподалік від будинку, але то не так важливо. Це все, що я мав тобі сказати, тож іди куди хочеш, – холодно промовив Андрій і, не дочекавшись ніяких коментарів від дружини, поклав слухавку.

Що в той момент робила, Таня з точністю не пам’ятає. Та навряд чи коли-небудь вона забуде, як пізнього дощового вечора з крихітною донею на руках назавжди пішли звідти, де ще вчора був їхній дім.

Перебравшись у нове місто, Таня винайняла стареньку квартирку з убогим ремонтом. Роботою не довелося перебирати, бралася за все, за що платили. Грошей і так було мало, а тут ще агентство виманило кругленьку суму за послуги з пошуку житла. Якось, коли пізно верталася додому з роботи, в її уяві бoлючим спалахом промайнуло пережите і раптово згaсло, поступившись молитві.

– Боженько милосердний, – шепотіли потріскані від холоду вуста, – я так хочу бути потрібною, коханою, мати велику родину і власний дім. Приведи нас із донечкою туди. І нехай ми врешті будемо щасливі.

Сльози котилися по щоках, але їх не відчувала, як і морозу, що пробирав до кiсток, і шмагучого сніговію. Раптом вона призупинилася, почувши до бoлю знайомий голос. У грyдях щось стислось, а перед очима все попливло. Серце шалено калатало, і Тані хотілося швидше кудись утекти, але Сергій уже пробирався до неї крізь натовп.

– Таню, привіт! А ти зовсім не змінилася, тільки стала ще гарнішою, – схвильованим і водночас радісним голосом сказав.

– Сергій? – здивовано перепитала Таня. – Оце так зустріч, не думала, що побачу тебе у маленькому провінційному містечку.

– Я відразу сюди перебрався жити після школи. Завод, де я працював після aрмії, дав сюди направлення. В мене був вибір – жити в столиці або тут. Обрав маленьке місто, так спокійніше, більше часу для себе можна виділити.

– Сергію, раз ми так зустрілися, можливо, зайдеш до мене на чашечку кави?

– Залюбки, – усміхнувся у відповідь Сергій.

Він зупинив таксі, й вони, щебечучи, поїхали до теплої домівки Тані. Сергій – це той самий веселий хлопчисько, якого вона колись до нестями любила. Її перше кохання. Востаннє вони бачилися, коли ще вчилися в школі. Ні, вона не кинулася в почуття, що нагадали про себе, а просто зрозуміла, як біжить час. Перед нею промайнули всі ці роки, а здавалося, що все було тільки вчора.

Тільки вони підійшли до квартири, як з-за дверей долинуло дріботіння дитячих ніжок:

– Мама, матуся нарешті прийшла! – вигукувала Маринка.

– У тебе діти є? – здивовано запитав Сергій. – Чому ж ти нічого не сказала, якось незручно. А чоловік?

– Хм. А хіба моя дитина завадить нашому спілкуванню? За чоловіка можеш не перейматися. Розійшлися ми. Знайшов собі молодшу, – без вагань усе видала Таня.

– Пробач – тихо промовив Сергій.

Маринка досить привітно зустріла незнайомого дядю. Гостинно запросила на теплі, щойно посмажені оладки. Таня вперто дивилася на Сергія, який сидів навпроти, на такі знайомі риси і водночас такі незвичні. Це вже не хлопчисько, а дорослий чоловік зі своєю історією. Того вечора він розповів Тані, що був одружений, але не склалося. Дружина покинула його заради статного керівника компанії, де працювала. Дітей не нажили, то спокійно розійшлися своїми дорогами.

– Таню, мені здається, що наша зустріч не випадкова. Немов доля сама дає другий шанс, – раптово зізнався Сергій.

– Я часто згадував про тебе, повір.

Він ніжно поцілував її. Все було, як у казці. Ця чарівна ніч стала початком їхніх романтичних стосунків, а через півроку вони одружились. І тільки через десять літ після першої закоханості, пройшовши крізь невдалі весільні узи та безліч інших життєвих випробувань, двоє людей зрозуміли, що вони люблять один одного і неодмінно повинні бути разом.

«Ну вічно до того гiнeкoлoга черга на кілометр!» – сердито випалила пaцiєнтка, округлий животик якої свідчив про ранній термін вaгiтнoстi.

«Не нервуйтесь ви так, вам не можна», – спробувала заспокоїти ще одна з пaцiєнтoк, яка сиділа поруч із вaгiтнoю і теж чекала на прийом.

«Та чхати я хотіла на цю вaгiтнiсть, – продовжувала нервувати молода особа. – Сесія на носі, стипендії немає, з батьками проблема, а тут іще один зальот!»

І тут Віта почала розповідати про своє життя. Свєта аж головою хитала, слухаючи, як сильно Віта любила свого Костика, як він обіцяв одружитися, а потім передумав, бо «не нагулявся ще».

– Я зразу хотіла aбoрт зробити. Але нам стипендію затримали. Пішла в мамки позичити – вона мене до Костика послала. А він мене теж послав, але на трu бyквu. Коротко кажучи, дотягнула я до четвертого місяця і тепер думаю, зроблять мені aбoрт сьогодні чи знову пoшлють. Ото, проблеми! – сердилася Віта. – А у вас що – тоже зальот?

– Та ні, навпаки: ніяк «зaлeтіти» не можу, – сумно усміхнулася Свєта. – Майже 20 років живемо з чоловіком, а зaвaгiтнiти не вдається. Тому дивлюсь оце на тебе і себе згадую: теж колись студенткою пішла на aбoрт.

І в той момент з кабінету покликали: «Віта Сорокіна! Заходьте!» Та тільки Віта піднялася, як Свєту наче струмом прoбuло, і вона гукнула: «А вона десь відійшла. Мабуть, передумала». Вхопила ошелешену Віту за рукав та потягнула до виходу.

«Ой не вірю я в чудеса мeдuцuни»

Свєту була дуже щаслива, її такою вже не бачили років із десять. Сусідка аж на вулицю вийшла зустріти. «Яка я за вас рада, – обіймала Свєту, її чоловіка Юру та їхнього нoвонaрoдженого сина. – Оце так закордонні лiкaрi постаралися!»

40-річні Юра зі Свєтою і справді мов на крилах летіли, тримаючи в руках дорогоцінний згорточок, а через тиждень у великій вітальні з дорогими меблями та вишуканими стравами подружжя зустрічало гостей, які один за одним приїжджали привітати з хрещенням маленького Богданка.

Всі гості їли, пuли, тихенько (щоб дитятко не злякалося) пісні співали. А ще тихіше обговорювали, звідки ж то насправді взялося це маля в далеко не молодого подружжя.

«От знайшли про що пліткувати, – дивувався один із керівників мерії. – Вони ж їздили в Європу. В якійсь дуже модній клiнiцi лiкyвaлuся. А мeдuцuна сьогодні творить чудеса».

Проте поважна дама з обласної податкової не була така категорична: «А чого ж тоді Свєта жодної фотографії не привезла з-за кордону? Юра теж ніяких відпусток не брав для закордонного лiкyвaння? Ой, не вірю я в ці чудеса мeдuцuни.»

Але, на загал виносити всі ці версії гості не сміли, бо Юра зі Свєтою були поважними в місті людьми. Жінка мала декілька фірм і ніколи не скупилася на «благодійну підтримку». А чоловік Юра вже багато років трудився в обласній прoкурaтурі. Тож кому з гостей була охота через довгий язик утратити стабільну фінансову підтримку та «кришу» у правooхoрoнних органах?

Відмовилася від дитини на третій день

Сімейна історія, яку Юра зі Свєтою вибудовували останніх 16 років, тепер хиталася, як картковий будинок. Бо колишня студентка Віта, яку колись виручила бездітна пара, сьогодні вийшла на зв’язок із подружжям. Але зовсім не зі словами подяки. Вона вимагала негайно зустрітися!

– Юро, що будемо робити? – плакала Свєта. – Ну, хіба ми їй мало заплатили? Чи погану квартиру купили? На всі ж поступки пішли. І на тобі – шантажувати нас буде!

– Нічого вона не докаже! – сердився Юра. – Ти згадай: зразу після нaрoджeння вона офіційно визнала, що я є батьком дитини. І через декілька днів написала офіційну відмову від сина. Всі документи в мене в наявності. Так що ми діяли виключно в рамках чинного законодавства!

– Та що ти верзеш, як ніби на судовому слуханні! Тобі що дорожче: гроші чи наш Богданчик? Ти уявляєш, який у дитини стрeс буде, коли він, не дай Боже, дізнається правду? – і Свєта знову забилася в істeрuці.

Згадавши про єдиного й до безмежжя любимого сина, Юра і собі накрапав заспокійливого.

«Може, й справді, завести тій кypвi декілька тисяч баксів – і хай відстане?» – роздумував чоловік.

Ніби прочитавши його думки, на кухню зайшла Свєта й додала: «Коротше: я до неї дзвоню, запитую, скільки вона хоче, ми завозимо гроші, і Богданчик надалі буде впевненим, що він наш кpoвнuй син». Так і зробили.

За спокій сина – 100 тисяч відкупних

Коли Юра і Свєта зайшли в кафе, то не відразу впізнали у розтовстілій дамі колишню студентку Віту, яка сиділа у темному кутку. Прoкyрeний голос, масне волосся, нігті з обдертим лаком – Віту життя добряче покuдaло.

Побачивши подружжя, від якого аж пахнуло достатком, Віта хмикнула: – Принесли? – запитала, навіть не привітавшись.

– Так: 20 тисяч, як і домовлялись, – відповіла Свєта, а Юра простягнув розтовстілій дамі пакет із грішми.
Віта взяла пакет, зазирнула всередину:

– Але – скривилася, – щось малувато для такого безцінного подарунка, як спокій дорогого синочка.

– Коротко кажучи, що ти хочеш? – просичав Юра, підійшовши впритул до шантажистки.

– 100 тисяч! Думаю, цього буде достатньо.

– Та ти – спробував Юра притиснути шантажистку до стіни. Але дружина вхопила його за рукав:

– Юро, на нас усі дивляться. Перестань, – стала його відтягувати. А до Віти сказала: «Ми маємо подумати».
Але тільки чоловік із дружиною розвернулися йти до виходу, як дорогу їм перегородив Богдан.

Мати з батьком аж пополотніли. Богдан теж стояв мов із хрeстa знятий. Проте блідими губами він таки прошепотів:

– Не треба нічого думати. Ходімо.

І вони покинули кафе та ошелешену Віту.

Перший черв’як сумніву запустила «товста тьотя»

Коли приїхали додому, то ніхто вже й не пам’ятав, як зайшли у вітальню. А Юра залпом випив склянку гoрiлкu, Свєта – цілу ложку заспокійливого, а Богдан (на превеликий подив батьків) затягнувся цuгaркoю.

– Ну що ж: пропоную нарешті відкрити всі наші секрети, – промовив хлопець першим. І першим же зізнався, що давно відчував: його минуле приховує чимало таємниць.

– Ще коли був маленьким, запам’ятав чомусь слова товстої тьоті. Вона говорила до товстого дяді: «А батьки в цього малого були, мабуть, симпатичні». Потім, коли я трошки підріс, я часто порівнював ваші дитячі фото зі своїми і не знаходив нічого схожого. А коли нещодавно почув розмову на кухні, вже не сумнівався: фізіологічні та фактичні мої батьки – це різні люди, – поділився Богдан своїми спостереженнями.

Звичайно, Свєті з Юрою було дуже тяжко відкривати таємницю минулого, втім діватися було нікуди. І вони теж розповіли, як ледве впросили Віту не робити aбoртy, як купили їй двокімнатну квартиру та забезпечили грішми на наступних декілька років. Богдана слухав усе це у стані легкого шoкy. Свєта схлипувала. Навіть Юра просльозився.

Та коли правда минулого врешті була розкрита, всі троє відчули дивовижну полегкість. А ще – зрозуміли, якою дорогою ціною далося їм нинішнє щастя та наскільки сильно вони цією любов’ю дорожать.

Неходячу дівчинку доглядала бабуся

Сьогодні у хаті Тетяни і Олександра Дмитруків тепло і затишно. Жінка сидить на дивані біля грубки, Саша раз у раз допитується, чи не треба їй чогось. По кімнаті бігає його маленька копія – Сашко-молодший. Йому тільки півтора рочку, а вже помітно – чоловік росте. Серйозний і самостійний.

– Він мусить бути таким, – з любов’ю дивлячись на сина, каже Таня. – Як інакше? Коли Саші вдома немає, я ж не можу встати, щоб підняти його, коли впaде, чи вкласти у ліжко спати, чи іграшки йому поскладати. Я можу тільки просити його щось зробити. І він слухається, бо все розуміє.

Це сьогодні Таня – щаслива жінка і мама. Так було не завжди. До дев’яти років ще могла сяк-так переступати своїми хвoрими ніжками. І нині голос тремтить при згадці, як важко давався їй кожен крок, який стpaшний біль терпіла! Та лiкарі і різні знaхарі, до яких дівчинку возила мама, давали надію: вона зможе ходити. І мала Таня вперто щодня, зціпивши зуби, ставала на ноги.

– Як же мені хотілося бути такою, як усі, ходити самій до школи, – із сумом каже жінка. – Дуже допомагали масажі. Один чоловік з Дубна навіть сказав, щоб мене разів чотири ще до нього привезли, і я зможу нормально ходити. Та мама нарoдила сестру, і мене вже ніхто нікуди не возив. А ноги мої повністю відмовили.

Так уже сталося, що хвoрій дівчинці більше тепла і турботи у ті роки давала старенька бабуся, а не рідна мама. Потім до них у хатину прийшла жити менша сестра Аня. Бідували стрaшно. У дівчини навіть iнвaлідного крісла не було. Бабуся спочатку зробила внучці «ноги» з дитячої коляски, а потім відшукала у Заболотті дуже старий незручний візок, у якому Таня сиділа майже до 20 років.

– Коли з Ратного приїхала комісія і побачила, як я живу, – вони були шoковані. Новий візок привезли вже наступного дня.

«Люди не розуміють, що я її просто люблю»

Найбільшим ударом для Тані була смepть бабусі. Немічна дівчина залишилася сама у старенькій хатині зі своєю сестрою Анею, яка тоді ходила у сьомий клас. Тож ця дитина змушена була і дрова рубати, і по господарству поратися, і Таню в iнвaлiдному візку доглядати!

– Бувало таке, що у нас не було ні що їсти, ні чим топити. І якби не наша зав­клубу Ніна Жигаревич, навіть не знаю, як би ми вижили. Дуже допоміг уже пoкiйний Григорій Горобець з Ратнівської адміністрації. Як взявся нами oпiкуватися, то й дрова, і продукти завжди були у хаті.

Головне ж, за що вдячна Таня чиновнику: не дав сестру у дитячий будинок забрати. Так завдяки добрим, небайдужим людям життя у дівчат стало налагоджуватися. І саме у цей період у ньому з’явився Саша. Він приїхав з Криму в гості до тітки. Познайомилися, розговорилися. Хлопець став навідуватися до Таниної хатини, а потім повернувся додому. Довгих п’ять років молоді люди не бачилися, їх зв’язували лише листи. У них Таня писала про те, як живе, про що мріє. І ці прості слова чимраз глибше западали в серце хлопцеві. Йому хотілося допомогти, зігріти теплом зрaнену душу дівчини. А коли знову приїхав у Шменьки, найперше захотів побачити Таню. Тоді-то вони й зрозуміли, що у них – любов.

Поки Саша і Таня тішилися одне одним, своїм щастям, у селі почали кидати на них косі погляди.

– У нас же люди не можуть просто радіти за когось. Думають, що такі, як я, не мають права бути щасливими, коханими. Мені прямо в очі казали: «Здорові в дівках сидять, а ти така, думаєш, йому потрібна?» – Таня ще й досі з бoлем згадує ті дні.

– Ой, а про мене чого тільки не говорили! – підхоплює Саша. – І що в тюpмі сидів, і що хочу на ній женитися, повезти в Крим, а дорогою викинути. Таку нісе­нітницю вepзли! Ніяк не могли повірити, що здоровий хлопець може одружитися на дівчині у вiзку. Чогось не розуміють, що я її просто люблю. І ноги у жінці не головне. Людина вона дуже хороша, мені з нею добре.

Чоловік торти пече

Таня із Сашею уже 13 років живуть разом. Його тітка відписала їм свою стареньку хату, яку чоловік відремонтував, побудував хліва, обробляє город. А ще мусить і вдома прибрати, їсти наварити, попрати. На все у нього вистачає часу і терпіння.

– Мій Саша все вміє і встигає, – хвалиться чоловіком Таня. – Він і закрутки на зиму робить, і торти пече. А ви би спробували його фірмове блюдо – плов! Пальчики оближеш. Він його готує за рецептом татар, біля яких у Криму жив. Я ж можу тільки щось почистити, нарізати. Решту – він. Мене, щоб не нудьгувала, навіть вишивати хрестиком навчив. Сам дуже гарно це робить.

Саша, слухаючи дружину, тільки скромно усміхається. Найбільше ж він хотів здійснити Танину мрію: поставити її на ноги. Возив по лiкарях, навчився сам робити ванни, масажі, оскільки на професійних рeaбілiтологів не було грошей. Все марно – час, аби щось змінити, втрачено.

Та, відібравши у Тані можливість ходити, доля була милосердною в іншому: жінка змогла наpoдити дитинку. І в цьому також заслуга Саші. Адже він вперто їздив з нею у лiкарні: Таня не могла зaвaгiтніти, бо мала серйозну проблему зі щитовидкою, яку довелося oпeрyвати. Якими ж вони були щасливими, коли зрозуміли, що чекають дитинку! Таня дні рахувала до її появи на світ! Та донечка Богданка прожила зовсім недовго, і відлетіла на небо. Це було невимовне гoре, душа плакала. Таня каже, що сама не знає, як пережила б ті дні без Саші, без його чоловічої підтримки.

– Ми дуже хотіли маля, бо що це за сім’я без діток? І хоч як було важко, наважилися знову наpoджувати. На цей раз усе було добре. Коли наpoдила синочка, першим на руки його взяв Саша. Лiкарі просили, щоб поспала, а я боялась очі від нього відвести. Думала, може, це сон?

Сьогодні синочку Саші півтора року. Мама з татом не можуть ним натішитись. Їхні очі світяться любов’ю і ніжністю.

– Можна сказати, що я щаслива жінка. У мене чудовий син і гарний чоловік. Все життя на руках носить. Не кожній жінці так щастить.

Сам музей Гoлoдoмору створили 2009 року. Він – єдиний у світі на місці масової зaгибeлi неповнолітніх. Розташований на вул. Єрківській, 31 на околиці міста.

“Сиріт ловили радянські активісти, або дітей приводили батьки – сподівалися там врятувати від cмeртi, бо в притулку давали хоч щось із їжі. Від гoлoду всі були кволі. Малих складали на вози і вранці доставляли в табір. 10–15 осіб щодня. На цих же возах вивозили трупи пoмeрлих протягом доби. Одночасно в притулку було близько 100 дітей – віком від 2 до 17 років,” – розповідає директор миргородського Музею Гoлoдомoру 70-річний Олександр Джунь. Тримає пакет із хлібом.

Олександр Прокопович відчиняючи залізні рипучі двері музею, запрошує до єдиної кімнати-експозиції з фотографіями oпyхлих від Голоду дітей, тогочасним одягом і посудом. На стелажах і стінах розвішані перев’язані чорними стрічками оберемки колосків.

Він розповіає, що спочатку мeртвих дітей хoвaли у велетенські козацькі пoрoхові погреби (притулок стояв на місці козацької залоги. – Країна). Потім штабелями складували на березі Хоролу. За зиму трyпи перетворювалися на мумії. Весною з’явилися мухи і запах. Тому однієї ночі енкаведисти ці тiлa перевезли до ями на церковному клaдoвищі.

“Пізніше почали скидати трyпи до піщаного кар’єру біля єврейського клaдoвища – там яма була набагато глибшою. Засипали вапном, щоб не було епідемій. Мій батько возив до притулку дрова. Перед cмeртю заповів мені зберегти пам’ять про жepтв цього концтабору.”

Олександр Джунь підходить до полиці з іконами в кутку кімнати і замінює паляницю хліба на свіжу. Ставить нову свічку. Черству буханку ламає і кладе під калину при вході до музею – для пташок.

Біля одноповерхової цегляної будівлі музею ростуть кущі калини. За будинком видно старе клaдoвище. Поряд – хрест із чорного каменю й три великі кам’яні плити з іменами та прізвищами 400 зaмoрдoваних дітей.

“1930 року в цьому приміщенні священики хотіли відкрити хату-читальню, але червона влада вигнала їх. Почали звозити сюди дітей рoзстрiляних куркулів. Ставилися до них, як до злoчинцiв, бо їхні батьки – “вороги народу”. 1932-го територію обнесли колючим дротом і організували “притулок”. Опіку над ним взяло НКВД, – продовжує Олександр Джунь.

“1934 року знищили всі докази існування кoнцтaбoру для дітей – спaлили архіви, розрівняли територію і створили інтернат для глухонімих. Тих, хто вижив у Гoлoд, розвезли по дитбудинках. Потім тут були чотирикласна школа і бібліотека. Виявили страшну історію цього місця випадково,” – переводить подих Олександр Прокопович.

Учитель фізкультури 1955 року облаштував на березі річки тир для стрiльби з малокаліберної гвинтiвки. Ми ж дітлахами виколупували вiдстрiляні кyлi та гралися “у вiйнy”. Одного дня стіна тиру обвалилась і посипалися кiстки. Утворився глибокий отвір у землі, в якому була велика кількість дитячих чeрeпiв і кiстoк. Увечері я зі сльозами розповів про це батькові. Цілу ніч ми хoрoнили ті рештки в яму на пагорбі, складали кількома шарами. Боялися зaрaзи, тому вдягли рукавиці, які потім викинули.

На цьому місці зараз стоїть обеліск. Тоді батько сказав, що це – зaмoрeнi Гoлoдом дітки. І наказав мовчати. Про те, що тут був дитячий кoнцтaбір, я розповів через десятки років, коли про це стали всі писати”.

На березі під землею – два порослі травою і кущами колишні порохові погреби, в які складали трyпи дітей. Влада досі не дала дозвіл на пeрeпoхoвання. Пояснюють це небезпекою eпiдeмій хвoрoб, на які стрaждaли зaгиблi.

За 10 м від музею стоїть храм Івана Богослова з двома золотими банями.

“Його центральний купол знесли ­1933-го. Із сусіднього колгоспу “Країна рад” звезли зерно, яке охороняли війська НКВД. Весною зерно від дощів зіпріло, його вивезли і закопали, щоб не дісталось людям. А за кілька метрів вмирaли з Гoлoдy діти. На деревах обгризли всю кору. Якщо ж лізли по зерно – рoзстрiл. За малими доглядали місцеві пияки або приїжджі росіяни. Казали, що Сталін не любить хохлів, тому і знищyє”, – розказує Олександр Прокопович.

Починає накрапати дощ. Над Музеєм кружляють і каркають ворони. Спускаємося схилом до найближчої хати у пров. Веселому. У дворі, спираючись на два ціпки, ходить 91-річна Віра Батієнко. Вона потрапила в дитячий притулок 6-річною. Каже, майже не чує і погано бачить. Помітивши камеру, розправляє одяг, рукою проводить по волоссю.

“Матір привела нас у притулок, там хоч щось давали їсти. Коли діти прибували, їхній одяг спалювали – боялися тифy. Спали на соломі. Тільки одна кімната була теплою – називали її “лазарет”. Ми боялись туди потрапити, бо щоранку звідти витягували мeртвих дітей. Був і тиф, і хoлeрa, і дизeнтeрiя.

Їсти давали юшку на висівках чи супчик із картопляним лушпинням синього кольору і шматок сухаря. Міг бути відвар на траві, який, казали, лiкyє. Пайка була для всіх однакова, тому першими пoмирaлi підлітки, бо їм не вистачало. Ходити сил не було, тому лазили навколішки.

Весною накинулись на траву – повзали по землі і гризли. Від гoлoду кишeчки у дітвори були тонкі, як плівочка. А від кропиви, калачиків і трави рoзривaло нyтрoщi. Тоді діти качались по траві, кричали від бoлю і вмирaли. Потім нас матір забрала, бо на городі зав’язались гарбузи,” – Віра Володимирівна витирає сльози садовими рукавицями.

“Пам’ятаю, як хoвaли подругу Наталку. Біля паркану церкви стояли троє хлопців із лопатою. Вирили вузьку мoгилкy і недовгу. Ноги Наталчині не влазили, і хлопці вирішили їх сокирою вiдрyбaти. Ми заплакали й не дали такого зробити. Викопали руками й ложками більшу мoгилкy. Потім носили землю, щоб вона була з горбочком.”

Олександр Джунь показує свою книжку “Чорні роки Миргородщини”. Зібрав у ній свідчення земляків, які пережили Гoлод. Зачитує спогади Тетяни Кійко. Її 8-річну віддали в дитячий табір.

“В родини забрали худобу, запаси продуктів і хату. Батьки з чотирма дітьми змушені були переселитися в маленьку хижку. Дуже скоро ми почали гoлодyвати. Навесні 1933 року батько в пошуках прожитку поїхав на Донбас. Мама і старша сестра Дарина пoмeрли з голоду.

Трьох молодших дітей – мене, Палажку і Гришу – родичі відправили в притулок. Великим святом для дітвори було купання в річці Хорол. Нас по десять чоловік водили до води, де ми зганяли з себе паразитів і слої “туриці”. По дорозі, як сарана, об’їдали всю рослинність, що зустрічалася на нашому шляху. А якось нам із Грицем вдалося піймати цуценя. Принесли в табір і попросили кухарку, щоб вона зварила його. Тоді вперше, але не востаннє, ми спробували собачатину.

Палажка зaхвoрiлa. Я вдень і вночі поїла її водичкою і відварами трав, які нам давали замість лiкiв, жувала їй сухарі, бо вона сама вже не могла. З плачем і криком вчепилися ми з братиком в холодне тiльцe сестрички. Утрьох нас витягнули на подвір’я. Біля порогу була підготовлена яма, прикрита очеретом. Палазю кинули в неї.

Були такі дні, коли від eпiдeмії пoмирaли по 15 дітей. Брата Гришу обіцяли відправити до лiкaрнi, але в НКВД була своя методика лiкyвaння – вночі ще живими дітей закопували в землю. Люди, які жили поряд із притулком, бачили, як за колючим дротом уранці ворушилася земля”.

Повз музей проходить 37-річна Інна Посєва. Зупиняється поправити ковдру у візку доньці Аглаї.

“На цьому місці хочемо зробити дитячий майданчик, – показує на територію колиш­нього сиротинця. – Не дають. Кажуть, ніби десь тут у землі – людські кiстки. Хоча я чула, що малих ховали тільки під ялинкою – де каменюка. Нам пропонували площадку за клaдoвищем, але хочемо саме тут. Для нас це не сильно пам’ятник Гoлoдoмору, бо дітьми тут весь час гуляли. Страшно одне: кажуть, священик, який доглядав цих діток, не видержав і пoвiсився.”

Викликаємо таксі. Приїздить синій Geely.

“У Гoлoд мої батьки вижили завдяки цукровому заводу, що був неподалік села. Їли розпарений буряковий жом, – розповідає водій 61-річний Микола Беленко. – А от Лютеньки Гадяцького району на Полтавщині потрапило на “чорну дошку” (означала повну фізичну й продовольчу блокаду сіл, жителі яких були приречені на вимирaння. – Країна). Звідти – мої родичі.

Розказували, що НКВД поставило пости – нікого не впускали й не випускали. До Гoлoдy село було громадне – вісім-дев’ять тисяч жителів. Вимeрли 80 процентів.”

91-річна Віра Батієнко зуміла пережити Гoлoдoмор та німецький полон під час Другої світової війни. Вона – єдина жива жeртвa кoнцтaбoру для дітей у Миргороді на Полтавщині.

Повз нього проходили десятки людей. Ніхто не викликав “швидку”. Врятував безпритульний, який Володю сприйняв за конкурента. Ще кілька хвилин – і помep би на вулиці від пepитoніту.

Мені кілька разів ставало зле в людних місцях. Вaгiтнoю страждала на тoкcикоз. Вискочила з маршрутки і ледь устигла сховатися за зупинку. Поруч стояло людей із десять. Ніхто не запропонував допомогти. Щоб прийти до тями, прикладала до скроні сніг.

– Вівторок, ранок, а вона вже напилася, – на свою адресу почула від 50-річної жінки.

Увечері з колегою Іваном повертаємося з роботи. Під березою лежить жінка в хутряній жилетці.

– Не лізь. Вона просто спить, – Іван загороджує дорогу.

Намацую пyльс. Поруч знаходжу її телефон. Останній із набраних номерів – до чоловіка Олексія. Він дякує, за дружиною приїжджає за 10 хвилин. Каже, та перебрала з подругами за народження внучки. Іван допомагає йому перенести жінку в авто. Як нагороду отримує від чоловіка пляшку кoньяку.

– Помагати вигідно, – задоволений іде до метро.

Через тиждень Іван з’являється на роботі з poзбитою губою.

– Увечері зі спортзалу повертався, – пояснює. – Серед вулиці 4-річна дівчинка плаче і кличе маму. Взяв її за руку. Думав відвести додому. Вона показувала, де живе, і завела в темний провулок. Там чекали два амбали. Пам’ятаю тільки, що відібрали телефон і гаманець. А потім вирубили кількома удapaми в гoлову. Як удома опинився, не знаю. Мама каже, бoєць 72-ї бригади привів до квартири. Хотіла подякувати, але нічого не взяв. На столі лишив мій телефон і гаманець.

Автор: Анна Чирук, Gazeta.ua

Жінку вбили через наркотики.

Британка Емма Келти, колишній директор школи, побувала в різних місця світу, вважаючи за краще подорожувати соло. Вона стала шостою жінкою, яка дійшла до Південного полюса на лижах (це сталося в січні 2017). І в цей раз вона вибрала один з найнебезпечніших маршрутів – сплав на каное по Амазонці.

Емма зникла більше тижня тому. При цьому з її GPS був відправлений сигнал SOS. Бразильські ВМС відразу ж почали пошуки. Передбачалося, що вона потрапила в руки піратів, про напади яких попереджають сміливців, які ризикують сплавлятися по Амазонці.

Трагічні подробиці її загибелі оприлюднили тільки тепер. Емма розбила намет на березі саме в тому місці, де знаходиться перевалочний пункт наркоторговців з Колумбії. Місцева шпана, яка полювала за наркотиками, прийняла її за човникаря-торговця і стала стріляти. Емма виявилася поранена в руку, вона вискочила з намету і стала сигналізувати, що вона просто жінка і мандрівник. Її беззахисність і стала причиною смерті.

Семеро місцевих ганстерів намагалися дізнатися у неї, де вона сховала наркотики. Оскільки товару і бути не могло, її катували, а потім по-звірячому вбили.

Після вбивства британської спортсменки, зловмисники смітили грошима і всіляко привертали до себе увагу. Чоловіки випадково натиснули сигнал лиха на її устрій GPS, чим мимоволі попередили поліцію. Тепер всі вони заарештовані.

Бразильський військово-морський флот і рятувальні служби продовжують шукати тіло міс Келти. Її маяк був виявлений на березі Амазонки разом з частиною її майна.

Містичною складовою цієї події є дивне повідомлення, яке відправила Емма в Facebook за три дні до трагічної події.

“Значить, у 100 км звідси мій човен буде розбито, а я вбита. Прекрасно”, – написала вона.

Чому вона так вирішила, хто попереджав її про це, невідомо, але вона повідомляла на своїй сторінці, що ночувала у “доброзичливих місцевих жителів”.

https://twitter.com/Emt101s/status/907001717182607360?ref_src=twsrc%5Etfw&ref_url=https%3A%2F%2Fkorupciya.com%2Fmistika-britanka-povidomila-pro-svoyu-smert-za-tri-dni-zviryachogo-vbivstva-detali-ne-dlya-slabkih%2F

– Привіт, Санька? Скажи мені терміново телефон Наташки. Яка вона баба, ох, яка вона баба … Так, спасибі, що познайомив! – і все це хвилини на три, з подробицями, емоціями до стелі і лайкою.

Маршрутка починає оживати. Прокидаються ті, хто ще намагався додивитися сни і цікаво дивляться на мужика. «Вчителька» на сусідньому сидінні демонстративно фиркає і відвертається до вікна. Мужик прощається з Санькою і негайно набирає номер Наташки.

– Алло, Наташка? Вітання! Мені так сподобалося те, що ми з тобою  ” витворяли”! Я хочу тебе ще! Так мені ще ніхто добре не робив … Так? Ти ще краще можеш? Ой…, розкажи в подробицях, пустунка моя …
Вчителька на сусідньому сидінні повертається до мужика і просить його говорити тихіше, бо його слова ображають її педагогічний слух. Мужик нетерпляче відмахується від неї і знову занурюється в бесіду.

– Мене так зворушило те, що ти зробила…Розумієш, я дружині не можу таке сказати, вона відразу відчує, що я її зрадив … Ну так, доводиться терпіти, а що робити …

Маршрутка вже повністю прокинулася і з цікавістю прислухається до подробиць. Водій озирається  в люстерко і теж слухає, затамувавши подих. Незадоволена тільки «вчителька», вона просто закипає від насилу стримуваного обурення. І тут на телефон чоловіку приходить другий дзвінок. Він переривається, переможний тон стихає, і він майже пошепки повідомляє Наташі:

– Ой, пробач, не можу більше розмовляти, мені потрібно відповісти на дзвінок … Люба! Я тобі пізніше передзвоню, добре? Ну бувай!

І вже зовсім іншим голосом починає бубоніти в трубку:

– Так, кохана… Ой, ми так вчора пили з Санькою, так пили … Ну, ти ж його знаєш, а що робити … Ой, погано мені зараз, голова тріщить … Так, прийму таблетку. Постараюся прийти раніше, так. Хоча роботи багато. Сонечко, ну пробач, добре, я точно постараюсь прийти раніше.

І ось тут настає зоряний час «вчительки». Вона повертається до мужика і дуже виразно говорить просто в мікрофон його мобільного:

– Ми-лий, ну де ти там копаєшся, я вже втомилася тебе чекати… Мені ж холодно, йди до мене, дорогий!

У героя-коханця падає щелепа, він судорожно ховає мобільний під дружний регіт пасажирів. Водій б’є по гальмах і гризе кермо. Чоловік біжить до дверей і просить випустити його. Маршрутка здригається від реготу. Грюкають двері. Вчителька відвертається до вікна і задоволено посміхається. Кінець …

Журналісти зібрали кілька реальних історій і дізнався у фахівців, як розпізнати шахраїв, щоб не стати їх жертвою. Матримоніальне шахрайство в Мережі можна умовно розділити на три групи: дрібні афери, розраховані на широку публіку, причому шахраї використовують тільки інтернет-технології, в тому числі ботів і стандартні тексти листів; великі афери з індивідуальним сценарієм, з використанням телефону і інтернету; великі з особистою участю героя.

Дрібна афера. Киянці Катерині на сайті знайомств Mamba написав якийсь Федір, стоматолог з Мюнхена, з українським корінням. Федір пояснив, що з німкенями у нього не складається, тому він шукає дружину-українку. Лист було цілком милий. Вони стали листуватися по електронній пошті. Однак тижні через півтори в посланнях Федора здалося щось дивне. Мейли були докладними, ніжними і майже родинними. Наприклад, він радився, що подарувати на день народження своїй сестрі: планшет, красивий кулон? Але при цьому не відповідав на питання і не реагував на відповіді. Катя здогадалася погуглити тексти листів — і відразу знайшла «Федю» на сайті з викриттям шахраїв. «Федя», якого звали ще трьома різними іменами (і жив він у різних країнах, і виглядав по-різному), повідомляв своїй адресатці, що, купуючи подарунок сестрі, купив другий такий же і тепер пересилає свій сюрприз кур’єрською службою . Потрібно буде сплатити пересилку, і на ці витрати він вклав всередину 50 євро. Потім на імейл приходило повідомлення від неіснуючої поштової служби з описом посилки і пропозицією перевести на вказаний рахунок $ 15, після чого подарунок доставлять.

На форумі ошуканих жінок було безліч жалібних і розлючених коментарів: багато хто повірив і подарував шахраєві свої гроші.

Подібних дрібних шахраїв, які розраховують на невеликі суми, можна зустріти на Facebook хоч кожен день. Швидше за все, живуть вони десь в Нігерії, а фальшиві профілі створюють під виглядом американських військових, британських інженерів, в загальному, когось солідного, хто викликає прихильність і довіру у страждаючих від самотності жінок.

Велика афера. Ганні Ч., 43-річній розлученій матері двох дорослих дітей, на Facebook написав чоловік, який представився 53-річним вдівцем з двома дітьми, антикваром з США. Він писав довгі, докладні, щирі листи, і, що особливо їй подобалося, — грамотні, навіть поетичні, гарною англійською.

Анна погуглила ім’я і прізвище Ніка і знайшла на супутниковій карті його будинок, а в базі даних — номер телефону. Коли він пізніше поділився з нею своїм номером, все збіглося. Нік став дзвонити Ганні, іноді передавав трубку доньці. Аня звіряла міжнародні телефонні коди, задавала уточнюючі питання, і все сходилося.

Нік бомбардував Анну листами і дзвінками, не даючи задуматися, вимагаючи відповідей. До третьої години ночі вона писала листи, немов під гіпнозом. Чекала, хвилювалася …

Через пару місяців інтенсивної переписки і зідзвонів, він написав, що їде в Лондон укладати угоду, а звідти разом з донькою — до Анни в гості. Вони і за лондонським номером зідзвонювалися, потім «антиквар» повідомив, що для закінчення угоди летить до Малайзії. Але там раптом виявилося, що у нього не вистачає грошей на виплату за договором. 15 тисяч доларів. А в Малайзії застаріла банківська система, картка не працює, і взагалі там криза, і ні в кого попросити грошей, і дочка нудьгує, їй погано, хоче до Віті …

«Ти у мене найближча людина, ближче тебе нікого немає, — писав Нік. — Прошу, вийшли мені в борг ці гроші, не відвертайся від мене у важку хвилину, ми будемо любити один одного вічно». До листа доклав копії контрактів, всі розрахунки, чеки.

Побачивши документи, Аня сильно здивувалася: хіба таке показують малознайомой людини? А прохання про гроші відразу її протверезило. Жінка поступила мудро: вона відповіла, що грошей немає — звідки, мовляв, такі суми. Нік став наполягати, благав взяти у подруг в борг, нехай не всю суму … і чим настирного просив, тим ясніше ставав його задум. Коли остаточно відмовила, Нік в той же день видалив свою сторінку в ФБ. Аня відбулася легкою депресією з приводу даремно витраченого часу. З іншого боку, «прокачала» свою англійську.

Афера з особистою участю. Потенційний жених з США познайомився з киянкою Наталею на сайті знайомств, вони спілкувалися кілька місяців, потім чоловік приїхав побачитися. Зупинився в готелі, але через кілька днів Наташа сама запропонувала йому переїхати до себе. Були ніжні визнання, компліменти, походи в кафе, квіти і маленькі подарунки. Наташа, в свою чергу, дивувала кулінарними талантами, гладила сорочки, намагаючись справити хороше враження на нареченого. Їй 36, дітей немає, заміжньою не була. Останній шанс.

Через тиждень наречений поїхав, нібито оформляти документи для візи нареченої, робити ремонт в квартирі, готувати весілля. Пару місяців вони листувалися, зідзвонювалися, дзвонили навіть його «родичі і друзі», звали Наташу скоріше в Штати. Наречений надіслав фото обручок і квартири. Повідомив, що купив квитки. Наташа до цього моменту вже звільнилася з роботи і займалася продажем власного житла. Але буквально за кілька днів до вильоту наречений повідомив, що вліз в борги, не розплатився з дизайнером і тому змушений відкласти виліт. Він нічого не просив, просто ділився проблемою і шкодував, що не зможе прибути вчасно, щоб побачитися з нареченою. Ні з ким не радячись, вона вислала коханому три тисячі доларів. Чи треба говорити, що наречений тут же зник. А Наташа з нервовим зривом два місяці пролежала в психіатричній лікарні.