З Дмитром ми познайомилися в інституті на студентській вечірці. Покохали одне одного з першого погляду. До завершення навчання ми були разом кругом, мені всі подруги заздрили. Відразу після отримання дипломів ми одружилися. Влаштувалися на роботу, взяли квартиру в кредит і все в нас йшло як по маслу, але була одна проблема. Ми дуже мріяли про дитину, але чомусь, довгий час нічого не виходило. Аналізи, фахівці і ось, нарешті вийшло.

Нашій радості не було меж. У нас у сусідів йшли ремонти, мені постійно було недобре від цих запахів і шуму, тому ми вирішили, що цей період я буду жити на дачі. Чоловік приїжджав до мене кожні вихідні. Потім одного разу сказав, що їде в інше місто у відрядження до кінця року. Ця новина нас обох засмутила, але таку хорошу роботу він втратити не міг.

В призначений термін у мене з’явився прекрасний малюк. Після його появи ми жили з дитиною на дачі, свіже повітря, овочі-фрукти. Восени я поїхала трохи пожити в мами. Чоловік все одно у відрядженні, а мамина допомога потрібна.

Але в один прекрасний день я дізнаюся, що Дмитро не був ні в якому відрядженні, що він живе давно з іншою жінкою, і вона навіть не здогадувалася про про моє існування. Я не знаходила собі місця, я просто була в розпачі. На мої плечі лягло стільки побутових проблем, які я мусила вирішувати сама, розуміючи, що чоловік працює, він далеко, піклується про достаток сім’ї і не може нам допомогти. А він був весь цей час в цьому ж місті і взагалі не переймався як нам живеться. Приїде на один день, подарунки привезе, сина на руках потримає і назад у відрядження.

Дмитро добре влаштувався – живе на два будинки. А мені тепер треба робити важкий вибір – потрібен він нам чи ні, залишаємося ми сім’єю, або кожен йде геть. Та й великі у мене сумніви, що сама я з усім впораюсь. Ось думаю, ставити його перед вибором чи ні. Хай вирішує – або я з дитиною, або та інша жінка. Або закрити очі на неї і продовжувати жити як жили.

Жінка, з якою він живе, до речі, його колега по роботі. Він забезпечує її, щедрий на подарунки. У неї є дитина від першого шлюбу, дівчинці 5 років. Вона дуже міцно тримається за Дмитра, сама навряд чи його залишить. Як далі жити навіть не уявляю.

Коли дід пoмuрав, покликав нас із чоловіком до свого ліжка. Сказав, що якщо прийдуть дуже важкі часи, ми маємо викорчувати яблуню.

Може, зможемо на тому місці ще й почати будувати нову хату. Але корчувати яблуню маємо тільки ми – такий його заповіт. І тоді життя у нас піде на лад.

Ми тоді трохи здивувалися з чоловіком. Як це так, у найважчі часи ми ще й зможемо будувати нову хату? Але дід навіть розсердився за те, що ми так дивуємося. Це – його заповіт, а ми мусимо його виконувати!

Ніби у воду дивився дід. Ні, спочатку все складалося дуже добре. Ми мали не дуже великі, але все ж досить пристойні гроші. Я мала багато уроків у школі – в цьому глухому селі жінки не дуже хотіли вчителювати. A Іван був трактористом, тому орав городи – і не тільки у нашому селі, а й у сусідньому.

Правда, на будівництво нової хати грошей нам не дуже й вистачало. Адже після смepті діда майже нічого путнього в хаті не лишилося – скриня, стіл, кальга і кілька відер. Треба було купувати меблі, посуд, проводити газ, каналізацію. А ще одягати та годувати дітей. А це все коштувало великих грошей.

А тут настали знамениті дев’яності роки. В усій країні – страшна криза. Нашу школу закрили, бо дітей на той час тут було вже дуже мало. А ті, які залишилися, доїжджали у сусіднє село. Колгоспи зникли, а з ними десь безслідно зникли і трактори. Тому і в Івана роботи не було.

Тому він подався на заробітки. Спочатку це дуже підтримувало нас. Але згодом його привалило дерево. Йому треба було робити опeрацію. Та й після опeрації, яка з’їла всі наші заощаджені гроші, на праву ногу він дуже кульгав. І про які там заробітки могла бути мова! Більше того, ми навіть не могли виходити йому бодай якусь групу з інвaлідності. Навіть за цю послугу лікарі вимагали хабар. А звідки нам було взяти гроші, коли ми ледве зводили кінці з кінцями?

Якось на річницю смeрті діда ми відвідали його мoгилку. Почали згадувати, яким він був за життя. Як помагав усім. Як вмів жартувати. Пригадали й те, як він радив нам у найважчі часи будуватися. А ще про те, що казав, аби викорчували стару яблуню, коли настануть важкі час

Вона вже давно не родила, але викорчовувати її ми не поспішали. Подумали про це тільки тоді, коли старі стовбури почали загрожувати впасти на сусідню хату і рознести дах. Тож цієї осені ми і взялися до роботи. Думали тільки про те, щоб не накликати на себе ще одну біду – не зруйнувати будинок сусіда. Яблуню ми зрізали і дуже зраділи, що в нас будуть ще й дрова на зиму. Але чи корчувати дерево, чи ні – задумалися. Адже дід наполягав на цьому. Іван ще досить важко вправлявся зі своєю ногою. Та й із мене великого працівника не вийшло. Але все ж ми взялися за цю справу. І не стали нікого кликати на допомогу – як заповідав дід.

Коріння яблуні розрослося глибоко під землею, тож копали ми щось біля тижня. Аж поки не наткнулися на щось дуже міцне. Це була металева скриня! А її замок був скріплений не колодицею, а міцним дротом. Ми витягли скриню на світ Божий. Занесли її до хати. Відкрили – і очам своїм повірити не могли. Думали, там якийсь забутий реманент. А там було безліч золотих речей – персні, ланцюжки, якісь фігурки із золота.

На дні скрині лежав лист діда до нас. Він писав, що колись на шахтах в Америці заробив багато золота. Але там йому трапилися кмітливі приятелі, які напоумили його не купувати вдома землю, а придбати золоті вироби. Бо землю в людей можуть відібрати. А золото завжди можна сховати. Хтозна, чи знали ті люди, що ж насправді чекає на наших краян, чи просто вони мали власний великий життєвий досвід. Але їхня порада дуже дідові згодом згодилася.

Бо й справді, люди божеволіли від того, що в них позабирали гектари землі, на яку вони тяжко гарували в Америці. А дід сказав односельцям, що по дорозі із Заходу його пограбували. А сам тихенько закопав оцей скарб у себе під яблунею.

Час від часу він, певно, цим скарбом користався. Бо дітям допомагав хату зводити, дружину лікував. Але в селі ніхто не знав про його металеву скриню. А тепер і нам згодилася, його нащадкам. Дякуючи діду, ми пережили оті страшні 90-ті і навіть відкрили згодом маленьку крамничку.

Ювелір, якому ми продали золото, до речі, дуже дивувався. Казав, що добра робота – хоч покупці і не звикли нахвалювати товар. Але, певно, професійний інтерес перевищив логіку. Ми й досі згадуємо, як захоплено він розглядав оті персні.