Виставка генія сучасного українського малярства Івана Марчука, відкриття якої відбулося 28 червня 2019 року в Українському Національному музеї (Чикаго), увійде в історію мистецького життя діаспори”, – йдеться у дописі.

Усі роботи виконані в авторській техніці Івана Марчука, яку митець назвав “пльонтанізм” – від діалектного слова “пльонтати”, що значить плести, переплітати.

На заході були присутні представники української діаспори та Генеральний консул України в Чикаго Лариса Дераско.

ан Марчук – один із найбільш видатних сучасних українських митців. Він має звання Народного художника України, а також є лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка та членом Золотої гільдії Римської академії сучасного мистецтва.

У доробку Марчука близько 5000 картин. За півстоліття творчої діяльності він провів понад 150 монографічних та 100 колективних виставок в Україні та за її межами. У 2007 році Іван Марчук увійшов до рейтингу “100 геніїв сучасності”, який склала британська газета «The Daily Telegraph».

«Дайте мені тисячу років — і я розмалюю небо!».
Ім’я Івана Марчука та його роботи закарбувалися в історії українського мистецтва давно і надовго. Втім, визнанню передували тривалі депресії та заборонені виставки. Рятувало лише бажання мріяти та творити.

Малювати, пригадує Іван Марчук, він почав ще у дитинстві. Дорослі говорили про перспективи роботи хірургом та біологом, але переміг художник. Квітами з-попід хати на клаптиках паперу з татової сумки маленький хлопчик малював свої перші роботи.

«От тоді ще, пацаном малим малював український прапор. Оце жовті піони довгі такі під хатою ростуть. Так потер — жовтий колір, взяв голубий якийсь — вже синьо-жовтий прапор, отакий маленький», — згадує Митець.
Навчання у Львівському училищі на відділенні декоративного розпису та кафедрі кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва дає Марчуку знання та техніку. Художник досліджує світові мистецькі течії, принципово обходить соцреалізм та фанатично шукає свій шлях.

«Не хочу так, не хочу так, і так не хочу, а хочу так, не знаю як», — каже Іван Марчук.
Експерименти Марчук продовжує попри несприйняття системою. До 1988 року залишається поза офіційним мистецтвом та вирішує шукати спокою у Австралії, Америці, Канаді. Лише там чоловік розуміє, що може присвятити час творчості, а не «боротьбі з вітряками».

«Колись я казав у совєцкі часи: я дуже хочу хотіти працювати. Хочу хотіти! Коли я поїхав на Захід — в Америку, Австралію, там ця гіпотеза зникла», — художник Іван Марчук.
«Рай земний» для художника розтягується на 12 років. Втім, поклик власного коріння та спрага за щирим спілкуванням не лише в рамках етикету повертає Марчука в Україну.

«Я на кожному кроці бачу красу, і мені її хочеться відтворити. Ніде в світі немає такої гарної землі, як тут», — художник Іван Марчук.

Художник невтомно формує все нові власні живописні стилі. Як гілочки, нанизує на «Голос моєї душі» все нові, радикально різні етапи творчості — «Цвітіння», «Пейзажі», «Портрети», «Абстрактні композиції». Натхнення знаходить у найпростіших речах. Створює власний стиль — «пльонтанізм». Замість звичайних малярських мазків наносить кольори на полотно дивовижним мереживом.

«Якщо дивишся здаля, то ти бачиш, ніби це звичайний пейзаж, але як приходиш до неї на близьку відстань, то видно, що картина ніби зіткана з ниток чудернацьких», — відзначає директор галереї«Мистецька збірка» Максим Волошин.
«Як мене питають «Звідки це, звідки це?», я кажу: я піднявся, пробив небо, подивився, що там робиться, побачив фантастичну картину, порізав її на кусочки, щоб це влізло мені в майстерню, і почав малювати». Через роки праці Іван Марчук зізнається, що мистецтво для нього стає і одкровенням, і каторгою. Понад усе мріє про відпочинок, але щоранку повертається до майстерні.

У жовтні 2007 був включений до британського рейтингу «Сто геніїв сучасності», який формувала газета «The Daily Telegraph», а Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла Івана Марчука до лав «Золотої гільдії» та обрала почесним членом наукової ради академії (до «Золотої гільдії» входить 51 художник з усього світу), а в рідній Україні ж — досі слухає обіцянки про власний музей. Але рук не опускає.

«Бували випадки, що стояли люди по півгодини біля одної картини. Абстракція, але вона виконана з такою ювелірною майстерністю, що відчувається ефект 3D», — галерист Максим Волошин.

Власні картини, попри їх унікальність, Марчук лише зрідка дарує і майже ніколи не продає, чим дивує колекціонерів, які готові викладати за них сотні тисяч. Зізнається: переживає за них, як за власних дітей. Втім, з дня на день надихається, малює та мріє.

«Побудуйте стіну, як Китайська стіна. Від Львова до Києва. Там я вчився, а тут я знаходжусь і буду малювати. І буду довго жити, поки не домалюю її», — художник Іван Марчук.