До війни там проживало трохи понад 30 тисяч осіб. Частина встигла евакуюватися, ще частина – ховалася по підвалах. На цей момент ще немає точної цифри загиблих мирних громадян, але рахунок пішов вже на сотні.

Однією з тих, кому пощастило евакуюватися з Бучі, стала Христина. Свою історію вона розповіла для видання The Insider.

Христина зі своєю трирічною донькою в перші дні була в Бучі. Вона і її сім’я бачили російських військових і навіть спілкувалася з ними. Їй пощастило: командир РФ, який знаходився поруч з її будинком, любить дітей. Тому наказав перегнати техніку і дати їжу і воду.

І потім з’ясувалося, що їй пощастило двічі. Перед цією групою військових трохи раніше пройшли кадирівці. Якби вони виявили її будинок і зайшли в нього – швидше за все в живих нікого б не залишилося.

Далі публікуємо її розповідь:

Це були страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу. Виходити заборонено, якщо вийдеш – розстрілюють. У наш двір заїхала ворожа техніка. 5-го березня вибили вікна, увірвалися і забрали телефони.

6-го (березня – ред.) забрали тата і чоловіка на допит. Знайшли листування і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати та хоч трохи дізнатися про ситуацію). Вони дивляться все – пости, телеграм-канали, і, якщо ти писав щось, що їм не сподобається, – тобі смерть.

Навколо хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки. Навіть страшніше звуку бомби. Тільки сидиш у підвалі та молишся, щоб повернули рідних. І нам пощастило, попався командир, який любить дітей, і знаючи, що моя трирічна дочка в підвалі, наказав перегнати техніку і не лякати дитину. Принесли їжу, воду, солодощі для малюків. Наших чоловіків повернули, довести їх провину не змогли.

Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці та дивом пройшли наш будинок. Командир сказав, що, якби увійшли вони, нас би не було. Вони мстять за розбиту раніше колону і навіть не розбираються, кого вбивати. Пощастити.

Наступні три дні пройшли в холоді, ми сиділи в підвалі в страшному страху і під звуки обстрілів. У будинок привели людей, які втекли з Гостомеля. 15 осіб. Ми намагалися годувати всіх. Якби не мій тато, сиділи б усі голодні.

10-го по радіо ми почули, що з 9 години відкривається зелений коридор, зрозуміли, що потрібно вибиратися. Запитали у них, Чи можна вивезти дитину. Вони сказали, що машиною – ні, розстріл.

Вирішили йти пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей. Об’їжджали коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині я нічого не пояснювала, тому що не знала, як.

Майже в кожному дворі росіяни. Раптом звучить команда “стояти!”, і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що дочка теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, розгортають назад, кажуть, що коридор відкриється з 15:00.

Відчай. Повертаємося, чекаємо. Ще одна спроба. Озиратися не можна, тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилося майже нічого, шлях попереду замінований. Чоловіки попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємося на свободу.

Нарешті нас зустрічають наші воїни та передають хлопцям з МНС, сідаємо в автобуси і їдемо. Приїжджаємо в російський блокпост і чекаємо 4 години. Новини погані. Нас не пускають, доведеться ночувати в автобусі прямо на дорозі. Про ці гуманітарні коридори на цих блокпостах взагалі мало хто знає, і вони їх дратують.

Тим часом темніє, і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки та діти туди, на вулиці -10. У підвалі прорвало каналізацію, і в цьому смороді, жаху і холоді ми сидимо до ранку.

Вранці знову наші військові домовляються, щоб нас пропустили, і цього разу нам щастить. Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть в будь-який момент, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію.

Поки ми в безпеці, але психіка підірвана, ми змінилися, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати потроху, але закривши очі, відразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, чекаючи їх вирішення.