Прачка-годувальниця
Спинилася. Підперла санки ногою і міцно обняла себе, стиснувши груди руками. Сльози заслали очі, та вперто вирішила не давати їм волі, бо мама суворо попереджала: буде нервувати, плакати — згіркне або й пропаде молоко… Перевела погляд на село — і побачила, що до неї біжить, спотикаючись у кучугурах, її однокласниця Таня. Тепер вони мешкають в одному селі, бо Люба прийшла сюди за невістку відразу після школи. Таня — студентка технічного університету, а вона… Люба сіла просто на гору замерзлої білизни й уже не стримувала сліз…
— Любцю, сонечко, що трапилося? — щебетала Таня, впавши перед подругою на коліна. — Невже свекруха сама не могла прополоскати білизну? Ти ж щойно народила, дитятко годуєш, тобі не можна мерзнути…
А Любця продовжувала плакати. Так щиро — аж до крику. Здригалися її худенькі плечі — чи то від ридань, чи від холоду.
— Все, баста! — вигукнула Таня. — Повертаємося додому — і я скажу твоїй свекрусі все, що про неї думаю! Та якби Василь Михайлович бачив тебе зараз тут — я не уявляю, що він зробив би з твоїми новими родичами. Я не знаю… Я…
— Ні, ні, Тетянко, — схаменулася Люба. — Не треба нікуди йти. Мені ж гірше буде. Я мушу прополоскати ці лахи.
— Тоді ходімо разом, — запропонувала Таня, вдягнула рукавиці, підняла зі снігу шнурівку й потягнула санки далі. — Я полоскатиму, а ти тим часом розкажеш мені, як докотилася до такого життя. А ще — «золота» медалістка, гордість школи… І погано, що Василь Михайлович не знає, як ти тут бідуєш. Якби знав, пішки прийшов би і забрав тебе зі Златою додому від цих придурків…
— Таню… — спробувала заперечити подрузі Люба.
— Мовчи, бурлака…
…Поки Таня полоскала білизну, Люба пританцьовувала на морозі й розповідала однокласниці про своє гірке життя-буття. А Таня досі й не підозрювала, що в двадцять першому столітті таке може бути. Вона не відчувала рук, не відчувала, як її щоками котилися сльози — вона лише слухала свою нещасну подругу й думала, як їй допомогти.
— Нічого не треба робити, — наче прочитала Танині думки Люба. — І татові моєму нічого не кажи. Він відмовляв мене від заміжжя, на колінах просив покинути Сашка. І півсловом не дорікнув мені за вагітність. Сказав, що допоможе виростити дитинку, виховати… Але ж я люблю його, Таню!
— Певно, що любиш, — підтакнула Таня, розтріпуючи пограблими руками чужі наволочки. — Це ж твій тато. Та й уся школа його любила і любить. Він класний…
— Та ні, Сашка люблю…
— Ну й дурна, — дівчина мовби винесла вирок подрузі й узялася тягнути санки з уже випраною білизною додому.
На підході до хати Люба подякувала Тані й попросила далі з нею не йти. Бо ще, чого доброго, свекруха скандалити почне, що чужі люди її білизну полоскали, бо в невістки руки зі спини ростуть.
У невістках
Люба — донька вчителя математики, гордість школи — завагітніла в одинадцятому класі. Ніхто досі не знає, як пережив це її батько — глибоко інтелігентний чоловік, педагог від Бога, дуже благородний і добрий… Ніхто не знає, що діялося в його батьківському серці, коли він, на прохання дочки й дружини, пішов у сусіднє село до батьків свого учня Сашка Дороша просити, аби їхній син одружився з його донькою… Ото вже Сашкова мама — кухар у їдальні місцевої агрофірми, жінка без освіти й совісті — відігралася на шляхетному вчителеві.
Що вона йому говорила! І що його донька — дівчина легкої поведінки. Іще невідомо, хто насправді батько її дитини. Кричала, що задрипаної інтелігентки їй у господарці не треба, а треба невістки з простої сім’ї, котра б робила, як віл, а не в книжках сиділа…
Тоді Василь Михайлович гримнув дверима й пішов. Не витерпів такої ганьби. А Сашкова мама кричала йому навздогін: «Подивіться, який вразливий! Замість того, щоби чужих дітей вчити, свою пильнував би… Прийшов, бачите, граф! Ти ще приповзеш до мене!»
Того вечора Василь Михайлович ледве доїхав додому. В нього стався мікрoiнсульт. Перше, що побачив після відвідин фельдшeрки, — очі Люби.
— Я більше до них не піду, — прошепотів, одвернувши погляд від доньки.
— І не треба, татусю, — сказала Люба, прикладаючи до вуст батькову долоню. — Я сама піду. Бо я люблю Сашка, і наша дитинка має рости в сім’ї…
Бідна Любця, вона навіть не підозрювала, яким пeклoм стане для неї сім’я коханого Сашка. А він, безхребетний самeць-алкогoлік, не зможе чи й не хотітиме захистити свою дружину від домашнього тирана — своєї матері. Та ж, схоже, зненавиділа невістку і її родину вже через те, що вони — люди освічені, мають велику бібліотеку, відвідують театр…
…Після того випадку на річці Таня таки розповіла Любиному батькові про те, як живеться його дочці в свекрушиному домі. Він приїхав за нею, але Любця нікуди не пішла. Того вечора свекруха її вдарила, а Сашко, коли прийшов з роботи й почув, що трапилося, кинув молоду дружину на підлогу й кoпав ногами. Дитятко плакало. Свекруха стояла за зачиненими дверима й тішилася. А з набряклих Любиних грудей іще сочилося молоко… Жіноче єcтво беззвучно кричало, волало нелюдові: «Не бuй її — вона матір, вона годує твою дитину!»
Та того вечора Люба востаннє погодувала свою донечку. Вночі Злата плакала, але татусь не дозволяв дружині погодувати малятко. «Вночі ти моя! — шипів, кусаючи Любу за вухо. — До ранку не здохне!» Жінка не могла навіть поносити дитинку на руках — чоловік не дозволяв. Покликав свою матір — і та забрала немовлятко й погодувала сумішшю із пляшечки. А на ранок молоко в Люби пропало. Ніби ще відчувала його в грудях, але дитинка, прикладаючись, тільки плакала… Свекруха почала верещати, бовтати суміш, звинувачувати Любу в тому, що з неї нікудишня матір…
А того ж дня по обіді Люба зі Златою вже були вдома. Василь Михайлович не спускав свою золоту внученьку з рук і підбадьорював, як міг, дочку. І все, що він їй тоді пообіцяв, збулося. Наступного року Люба вступила до Чернівецького університету, розлучилася із Сашком, пішла працювати до школи…
Заслужити на любов
Коли Люба, повернувшись із чергової сесії, зрозуміла, що вагітна, батькам не сказала нічого. І батькові майбутньої дитинки не сказала, бо він був одруженим чоловіком. Аж на п’ятому місяці вагітності, коли животик уже округлився, мама спитала Любу, хто батько її дитинки.
— Коли ти вже почнеш думати головою? — сердито бештала доньку, але тієї ж миті до кімнати увійшов Василь Михайлович.
— Що сталося — те сталося, — мовив на диво спокійно і додав: — Біда, як люди вмuрають. А як народжуються, то не сваритися треба, не плакати, а тішитися…
Так у Люби народилася друга донечка Віка. Ото вже мали про що поговорити відразу три села, діти з яких стікалися до однієї школи! А Сашкова матір ледве не стерла свого язика. І один Бог знає, яких зусиль вартувало Василеві Михайловичу йти по селу з високо піднятою головою, усміхатися на привітання односельців із внучкою, чути шепіт за плечима й не спотикнутися, не впасти, не заплакати… А кричати криком хотілося, бо його єдина доня, його розумничка, його душа й надія, його Любця ніяк не могла заслужити в Бога на любов… І вкотре набивала собі гулі, і змушувала червоніти, і, найгірше, що сама страждала невимовно. Так, що батько не міг на це дивитися. Навіть курити крадькома від дружини почав. Ховався, як підліток, у корчах за хлівом… Курив і плакав. Плакав і курив…
…Швидко долю людську переповісти можна, бо переказувати — не переживати. А Любця все пережила: приниження, розлучення, поговір. І вдвічі важче пережили це її батьки. Тож коли донька зібралася заміж і до хати завітали свати — Василь Михайлович аж просльозився від радості. Невже й на доччиній вулиці буде свято? Щиро мріяв про тихе жіноче щастя для своєї Любці, бо вона ж заслуговує його. І мама турботлива, і господиня гарна, і розумна, і любити вміє… Та й зять начебто достойний. Видно, що трохи книжок прочитав. Не те що Сашко. Солідну посаду обіймає, Любу прилучає до своїх справ. Он вона для його фірми фуршети готує. Гроші за це отримує, а Ігор — задоволення, що таку універсальну подругу має.
Після весілля Василь Михайлович сказав дружині:
— Тепер я, Галю, і вмeрти спокійно можу, бо здається мені, що Любця нарешті прилаштована.
— Що ти таке кажеш, Васильку? — злякалася дружина. — Навіть не думай про таке! Ми без тебе пропадемо.
— Серце моє, Галю, вже з останніх сил калатає. Але добре, що я побачив, як внучки ростуть, і що Любця нарешті зустріла свою людину…
Як у воду дивився Василь Михайлович. Мабуть, передчував свій відхід. Бо за два тижні після того, як Люба з Ігорем розписалися, він пoмeр.
А напередодні сороковин Любця прийшла до чоловіка на роботу і… застала його там із напiвгoлою співробітницею. Не плакала, не скандалила — мовчки вийшла з кабінету й зачинила за собою двері. Коли увійшла в ліфт, прибіг Ігор, притримав ногою двері й почав виправдовуватися. Люба байдуже слухала, й це, вочевидь, роздратувало Ігоря.
— Чуєш, ти, інтелігентка задрипана, — просичав, заштовхавши її у ліфт і натиснув кнопку кінцевого поверху. — Ти дякувати мені маєш, що взяв тебе з двома байстрюками, а не показувати тут свій характер! Чуєш мене чи ні?! Чуєш, питаю?!
Ліфт зупинився. Двері відчинилися.
— Дякую, — тихо мовила Люба, відсторонила Ігоря, вийшла й додала: — Я подаю на розлучення.
— Ти ідіотка, вчительська доню! — почула у відповідь. — Ти така ж перемелена, як і твій покiйний татко!
«Татко… — думала Люба. — Якби ж мій татко знав, що в нього скоро народиться внук… Добре, що я не встигла сказати про це Ігореві. Це буде тільки мій хлопчик, мій син. Чуєш, татку, тепер мене буде кому захистити. З мене досить експериментів із заміжжям. Дамо собі раду самі».
…Годинник на міській ратуші пробив сімнадцять разів. Час було йти до садка забирати Віку. Злата вже вдома, вона сама приходить зі школи. Люба зателефонувала дочці:
— Дівчинко моя золота, збирай свої речі, бо ми сьогодні ввечері їдемо до бабусі Галі.
— Надовго? — спитала дитина.
— Назавжди, — відповіла Люба і погладила свій іще зовсім плаский животик, в якому вже вболівав за маму її маленький Василько. Люба відчувала, що це хлопчик і що він буде схожим на свого дідуся Василя, що саме батько послав їй з небес цього захисника. Й оскільки нема на світі більшої, чистішої любові, ніж любов материнська, то хай має його Любця кого любити…
Aвтор: Лілія Костишин
]]>