«Спляча красуня». Найбільш рання версія казки «Спляча красуня», за сюжетом якої принцесу повернув до життя поцiлунок принца, дійшла до нас завдяки збірці «Казка казок» італійського поета Джамбаттіста Базіле. В оригіналі ця казка має назву «Сонце, Луна і Талія». І в ній немає ані поцiлунку, який пробуджує, ані щирого кохання.

Починається вона з того, що вколота веретеном принцеса Талія спить, сидячи на троні, у своєму склeпі. Король сусідньої держави, який проїжджав повз, випадково знаходить склeп, в якому перебуває принцеса, і буквально гвaлтyє її. Через дев’ять місяців у принцеси наpoджуються двоє дітей: хлопчик на ім’я Сонце і дівчинка – Луна. Навіть полoги не пробудили принцесу, а діти змогли вижити завдяки тому, що знайшли гpуди матері. Одного разу Луна, в пошуках їжі, випадково висмoктує з пальця матері ту саму скалку, через яку принцеса поринула в тривалий сон. Талія прокидається і розуміє, що вона знаходиться в склeпі з двома дітьми. Тим часом король вирішив знову навідатися в cклеп. Побачивши, що принцеса прокинулася, а він став батьком, король повідомляє, що давно одружений і не може забрати Талію з собою до палацу.

Принцеса погоджується залишитися жити в склeпі, за умови, що батько її дітей буде іноді приїжджати і допомагати їм. Так і відбувається, поки дружина короля не дізнається про суперницю і не дає наказ викрасти принцесу, а дітей вбuтu і згодувати королю у вигляді запіканки. Але плани законної дружини короля руйнуються: королеву стpaчують, а король одружується на Талії. Погодьтеся, такий сюжет мало нагадує дитячу казку.

«Попелюшка». У сучасній адаптації – це історія кохання бідної дівчини і наслідного принца. Ключовий елемент сюжету – туфелька, яку дівчина втрачає і за якою закоханий принц потім знаходить Попелюшку. Це взуття в різних версіях різне: в 24 версіях казки це просто черевички, в п’яти версіях – скляні, а ще по одному разу зустрічаються кришталеві й золоті.

Шарль Перро, створюючи свою версію казки, зупинився саме на кришталевих черевичках. За сюжетом, загублену туфельку зможе взути тільки справжня господиня, а кришталь, на відміну від багатьох інших матеріалів, не розтягується і не змінюється, а отже, самозванка не зможе видати себе за господиню взуття.

Головна відмінність оригінальної версії, яка належить братам Грімм, у сцені примірки кришталевого взуття під час пошуку господині туфельки. Сестри Попелюшки, в спробах взути мініатюрну туфельку на ногу, відpyбують собі пальці нiг і п’яти. Тільки після цього пoкалiчення заляпана кpoв’ю туфелька потрапляє до Попелюшки і вона з легкістю її взуває, а птахи Попелюшки викльoвують падчеркам очі. Загалом, добро перемагає, і всі щасливі. Ну, майже всі.

«Синя Борода». Казка розповідає про вбuвцю на ім’я Синя Борода. За відомим нам сюжетом, молода дружина багатого чоловіка переїжджає до нього в замок. Там він забороняє їй відкривати одну з дверей. Пізніше дівчина все-таки знаходить в секретній кімнаті тpyпи семи колишніх дружин свого чоловіка. Щоб не стати восьмою, дівчина кличе на допомогу своїх братів, які вбuвaють чоловіка.

В оригінальній версії казки ніякого весілля немає. Синя Борода просто викрадає дівчат у темному лісі і привозить до себе в замок. Кожного разу, коли нова «дружина» вагiтнiє, Синя Борода вбuвaє її, ховаючи тiло в темну комору.

За однією з існуючих версій, казка наpoдилася на основі легенди, а історичним прототипом Синьої Бороди вважається багатющий барон і маршал Франції Жиль де Ре. У 1440 році його стpaтили за стpaшні злoчини. Крім вбuтuх ним шести дружин, він проводив обряди, в яких кaтyвaли і вбuвaли дітей. На додачу до всіх своїх гріхів, барон був викритий в coдомії та нeкpoфiлії. Жиль де Ре зізнався приблизно у 800 вбuвcтвaх.

Поряд з яскравими та ідейними на зразок “Ріпки” чи “Півника і двох мишенят” у дитячих книжках трапляються й такі, які читати дітям не хочеться. Бо ж казки, як не крути, а чогось навчають – дитина слухає і робить свої висновки про навколишній світ і стосунки в ньому.

Тому одного разу мені спало на думку продовжити казку, змінивши її закінчення так, щоб вона вчила знаходити вихід зі складної ситуації й показувала дитині такі моделі поведінки, які знадобляться їй у житті.

З того часу експериментую із закінченнями.

Кожну казку можна видозмінювати й розвивати сюжет по-різному в залежності від того, що зараз для дитини актуально.

Можливо, комусь зі читачів ці закінчення припадуть до душі (перероблені закінчення виділені курсивом).

Наперед прошу не сприймати цей невеличкий експеримент як зазіхання на культурну спадщину українського народу та ставитися до нього з певною долею гумору.

ЛИСИЧКА ТА ЖУРАВЕЛЬ

Лисичка з журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися. От лисичка і кличе журавля до себе в гості.

— Приходь, кумцю! Приходь, любочку! Чим хата багата, тим і пригощу.

Іде журавель на прошений обід, а лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.

— Пригощайся, кумочку, не погордуй! Сама варила.

Журавель стук-стук дзьобом — нічого не спіймав.

А лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всю не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

— Вибачай кумочку, більше не маю чим пригостити.

— Спасибі й за те, — пісним голосом промовив журавель. — А ти б, кумонько, до мене завтра в гості прийшла!

— Добре, кумочку, прийду, чому не прийти, — мовить лисичка.

На другий день приходить лисичка, а журавель наварив м’яса, бурячків, квасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, склав у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед лисичкою.

— Пригощайся, кумонько! Не погордуй, люба моя, — припрошує журавель.

Нюхає лисичка — добра страва! Встромляє голову до горнятка — не йде голова! Пробує лапою — годі витягнути. Крутиться лисичка, заскакує звідти й звідти довкола горнятка — нічого не порадить.

А журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

— Вибачай, кумонько, — мовить, випорожнивши горнятко, — чим хата багата, тим і рада, а більше на цей раз нічого не розстарався.

Розсердилася лисичка, навіть не подякувала за гостину. Думала вже заректися з журавлями приязнь водити.

Аж тут у гості до журавля саме півник зайшов. Бачить, журавель із лисичкою насуплені, один на одного не дивляться.

– Що сталось? – питає.

Лисичка й каже:

– Образилася я на Журавля. Я його до себе запрошувала, пригощала, а він мені обід у високе горнятко насипав, що я й не дістала нічого.

А Журавель каже:

– Це тобі за те, що ти мене образила – розмазала кашку по пласкій тарілочці, я дзьобом нічого й не зачепив.

Тоді півник питає лисички:

– А було в тебе, сестричко, якесь високе горнятко для журавля? Чому по пласкій тарілці розмазала?

– Не було, – каже лисичка, – до мене рідко гості ходять, а сама я тільки з пласких і їм.

– А що журавлеві незручно буде, ти знала?

– Та якось не подумала…

Зрозумів тоді журавель, що даремно лисичці мстився, вибачився та подарував їй глибокого глечика, щоб було з чого пригощати, а вона йому подарувала пласку тарілочку. І з тих пір вони часто один до одного в гості ходили, ще й півника запрошували.

У класичному варіанті казки немає прямих вказівок на те, що лисичка образила журавля навмисно. Навпаки, на початку сказано, що вони у велику приязнь зайшли і що вона сама його запросила. Могла ж би й не запрошувати, якби не хотіла. А в кінці вона розсердилася й зареклася з журавлями приязнь водити. Тобто дуже схоже на поведінку, коли тебе невірно зрозуміли й образили.

Тому я припустила, що в цій ситуації мало місце непорозуміння, адже і в житті більшість побутових конфліктів виникають через банальне нерозуміння потреб іншої сторони.

Такий фінал показує дитині, як можна виходити з непорозумінь і конфліктів, а не застрягати в них і робити їх незворотніми.

Як відомо, іноді у вирішенні конфліктів не обійтися без посередника, медіатора, в ролі якого й виступив новий персонаж півник.

Хоча, правду кажучи, журавель міг взагалі не допустити ніякого конфлікту, якби з самого початку спитав: “Лисичко, а чи нема в тебе, часом, глибшої тарілки, бо ця мені незручна?”, і тоді з її реакції були б добре зрозумілі її наміри й не довелося б розігрувати драму з помстою й образами. Але тоді не було би про що казку складати.

КУРОЧКА РЯБА

Жили-були дід та баба. І була у них курочка Ряба. Знесла курочка яєчко, не просте – золоте.

Дід бив, бив – не розбив.

Баба била, била – не розбила.

А бігла мишка, хвостиком зачепила, яєчко впало і розбилося.

Дід плаче, баба плаче, а курочка кудкудаче:

– Не плач, діду, не плач, бабо. Я не вмію нести прості яєчка, тільки золоті. Але якщо вам треба просте, поміняйте мене в сусіда на іншу курку.

Пішов дід, поміняв курочку Рябу на іншу курку, і мали вони з бабою щодня по свіжому яєчку.

А сусід зрадів, доглядав і піклувався про курочку Рябу, швидко розбагатів, мав не тільки яєчка, а й іншої їжі вдосталь, і допомагав грошима всім у своєму селі, а згодом і за його межами.

Мораль:

Те, що дід із бабою спочатку били-били яєчко, а коли воно розбилося, плакали, вказує на те, що вони його хотіли розбити, щоб з’їсти, а потім розчарувалися, що воно не їстівне.

Казати ж їм на втіху, як у класичному варіанті “Я знесу вам нове яєчко, не золоте, а просте” – значить для курочки піти проти своєї природи, яка не була належно оцінена господарями.

У реальному житті такі жертви закінчилися б депресією курочки, а то й психосоматичними хворобами.

Чи не краще знайти того, хто оцінить твою природу?

КОТИК І ПІВНИК

Був собі котик і півник, та й побратались. От котикові треба іти по дрова, він і каже півникові:

– Сядь же ти, півнику, на печі та їж калачі, а я піду по дрова; та як прийде лисичка, то не озивайсь!

Пішов.

Коли ж біжить лисичка.

– Півнику, братику, відчини! Півнику, братику, відчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму.

А півник каже:

– То-ток, то-ток, не велів коток! То-ток, то-ток, не велів коток!

От лисичка віконце видрала, борщик виїла і півника взяла. Несе його, а він кличе котика — співає:

– Мій котику,

Мій братику!

Несе мене лиса

За кленові ліса,

За крутії гори,

За бистрії води…

Котик почув, прибіг, відняв півника і поніс додому та й каже знов:

– Гляди ж, півнику, як прийде лисичка, не озивайся, бо тепер я піду далі.

Пішов.

А лисичка вже й біжить. Стук-стук у віконце:

– Півнику, братику, відчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму!

А півник усе:

– То-ток, то-ток, не велів коток!

От вона віконце видрала, борщик виїла і його взяла. Несе, а півник знову:

– Мій котику,

Мій братику!

Несе мене лиса

За кленові ліса,

За крутії гори,

За бистрії води…

Раз проспівав — не чує котик; він вдруге голосніше — котик прибіг, відняв його і поніс додому та й каже:

– Тепер же я піду далеко-далеко, і хоч як уже будеш кричать — не почую; то вже мовчи, не озивайся до лисички!

Коли ж знов лисичка:

– Півнику, братику, відчини! Як не відчиниш, віконце видеру, борщик виїм і тебе візьму!

А півник усе:

– То-ток, то-ток, не велів коток!

От вона віконце видрала, борщик виїла і його взяла.

Несе, а півник співає — раз, вдруге, втретє… Котик не почув, а лисичка й понесла півника додому.

Увечері приходить котик додому — нема півника.

Він зажуривсь, а тоді взяв бандурку і пішов до лисиччиної хатки. Став біля хатки і заграв.

А лисичка саме пекла палянички. От старша дочка лисиччина і каже:

– Мамо, піду я подивлюсь: хто це так гарно грає, й паляничку візьму.

А лисичка каже:

– Іди!

І дала їй паляничку.

Дочка прийшла, слухає котика. А він співає:

– Ой був у мене товариш, та нема. Ой вкрала його підступна та лиха.

Дочці шкода стало товариша, плаче. Коли приходить друга дочка, теж слухає, і третя, й четверта. Потім і Пилипко прийшов, заслухався. Та всі віддали котикові свої палянички за гарну гру. А котик доспівав і каже:

– Лишіть собі палянички, щоби були ситі, а мені віддайте друга, бо він має жити.

От побігли лисенята до матері та й просять:

– Не чини підступно, мамо, бо не буде вдачі. Треба півника віддати, за ним котик плаче.

Хотіла лисичка на дітей нагримати, але вони так жалібно просили, що вона врешті відпустила півника.

Наступного дня котик із півником принесли їм цілий кошик яєць та всякої смакоти. Відтоді лисичка півника не чіпала.

Мораль:

Ця казочка в початковому варіанті взагалі навіває жах: за провину лисички котик убиває її малолітніх дітей (в усякому разі, завдає їм сильної шкоди, бо наступні діти чують не плач сестричок із мішка, а лише музику), а потім і її саму:

– Мамо, піду я подивлюсь: хто це так гарно грає, й паляничку візьму, – каже старша дочка лисиччина.

А лисичка каже:

– Іди!

І дала їй паляничку. Дочка пішла, а котик її – цок, та в лобок, та в мішок, та й знов став грати. От і друга дочка каже лисичці:

– Піду і я, мамо!

Лисичка каже:

– Іди, доню!

І їй дала паляничку, і ця пішла. А він і ту – цок, та в лобок… А після і третя дочка, і четверта. А Пилипко ждав-ждав і каже:

– Піду я, мамо, зажену їх, – чого вони так забарились!

Пішов. А котик і його – цок, та в лобок, та в мішок. А тоді в хату до лисички – і її убив, та тоді дивиться, що півник уже без стегенця, – витяг борщик, дістав стегенце, притулив до півника та й поніс його додому.

Придумати гуманний варіант, де фігурували б діти, складно.

Навіть якщо їх не бити, а просто ловити й садити в мішок, а потім шантажувати цим їхню матір – це якась не надто правильна модель поведінки.

Тому, якщо вже ми маємо півника, якого вкрала лисичка, і тут же 5 її дітей, можна спробувати подіяти на лисичку через совість її власних дітей, достукатися до яких має бути легше.

Тим більше, в казці є вказівка на те, що діти люблять музику й навіть беруть із собою палянички (очевидно, щоб пригостити музиканта). Тобто не зовсім пропащі.