У розмові з OBOZREVATEL вдова героя Аліна Карнаухова розповіла про знайомство із Сергієм, зустрічі у прифронтових селах, втечу з Бердянська, загибель чоловіка і операцію з порятунку його нагород з окупованої території.

– Я знаю, що з Сергієм ви познайомились у 2015 році – він на той час служив, а ви були волонтером?

– Так, все правильно. У 2014-му році Сергій пішов воювати одразу, як почалося вторгнення на наші території. Він добровільно прийшов до військкомату, залишив свої дані ще у лютому, коли тільки в Криму з’явилися оці зелені чоловічки. В березні йому зателефонували, він прибув з речами і пішов воювати.

Моя війна так само почалася ще тоді. На жаль, ми, патріотично налаштовані люди, були в меншості на Донеччині. Нам було дуже важко, але ми розуміли, що маємо щось робити. У мене не було якихось крутих ресурсів, щоб купувати машини чи щось таке, але в мене було бажання щось робити, тому ми могли допомагати якоюсь їжею, водою. Що мали, тим і ділились із хлопцями.

Із Сергієм ми познайомилися у 2015 році, тому що у 2014-му там у хлопців були настільки сильні бої, що було не до спілкування. А тут вже стало трохи тихіше, і ми познайомилися. Насправді я чула про нього раніше, як і він про мене. Мені розповідав про Сергія інший офіцер, що з ним воював. Коли ми познайомилися, він раніше зрозумів, що я – це я (усміхається), і запросив мене в кафе. Ми поїхали випили кави, після чого і почали вже спілкуватися і зустрічатися.

– Коли вам розповідали про Сергія, як його характеризували?

– Взагалі він був дуже патріотичний. І було таке слово російського контексту “застегнутый”. Тобто сильно “застібнутий” на патріотизмі. Він досить жорсткий, характерний, без напівтонів – або чорне, або біле, правда-брехня, безкомпромісний. Тому і на помості, і на полі бою він досягав певних вершин. За рахунок свого сильного характеру. Він був дуже вольовою людиною. І всі, хто його знав, казали, що у Сергія складний характер через те, що він безкомпромісний. І правдолюб страшний.

– Він продовжував змагатися після 2014 року, коли пішов воювати? Бо знаю, що деякі спортсмени якось все це поєднували.

– Ні. Він покинув спорт і займався тільки військовою справою. Бо якщо він брався за щось, то доводив це до рівня найвищої майстерності. Тобто якщо він займався паверліфтингом, то він дійшов до рівня чемпіона світу, до рівня рекордів, який і досі не побитий, після чого оця його гординя була трошки “нагодована” (посміхається). Він вступив до інституту фізкультури і спорту, але не закінчив, бо вже тоді був дуже титулований, і коли майстри спорту розповідали чемпіону світу, що він щось не так робить, це йому вже не подобалось.

Коли Сергій зайнявся військовою справою, то прийшов туди не як професіонал, він попав в артилерію простим заряджальником, але попри те, що не мав вищої освіти, дослужився до старшини. Він не мав офіцерського звання, але обіймав офіцерські посади. І в арті протягом двох років він обіймав одночасно дві офіцерські посади. Був СОБом (старший офіцер батареї) і комбатом, бо швидко все хапав, вчився і вважав, що якщо взявся – значить роби. І він взявся за свій підрозділ, повністю його організував, займався ним, у нього не було жодного бойового завдання, яке б вони не виконали. От така він людина – почав робити, то роби до кінця.

– Яке тоді для вас було найскладніше або найстрашніше його завдання?

– Справа в тому, що про якісь важливі і складні завдання я могла дізнатися тільки постфактум, коли вони вже завершувались, тому не можу нічого такого пригадати. Складний емоційний момент був, коли Сергія поранили у 2019-му році – куля від снайпера. Коли я про це дізналась, то вже розуміла, що більш-менш все добре, але коли прийшло це усвідомлення того, що могло статися, то це, звичайно, дуже сильно зачепило емоційно.

Сергій на той час вже перевівся з арти в піхоту, бо артилерія була відведена, і він казав: “Я не прийшов в армію служити, я прийшов воювати, звільняти наші землі. І якщо арта не потрібна, то я піду в піхоту і буду нищити ворога”. В Авдіївці там дуже близько розташовані наші та ворожі позиції, і працював ворожий снайпер, якось зняв їхній розрахунок. Сергій тоді був командиром взводу крупнокаліберних кулеметів, але хлопців не вистачало, тому він сам встав на кулемет і працював.

Снайпер цілив йому в голову, а потрапив у кулемет, від якого куля зрикошетила і пішла в руку, перебила йому нерв, але рука – то не голова. Однак був дуже великий ризик смертельного поранення. І коли розумієш, що смерть пройшла настільки близько – міліметр ліворуч або праворуч і влучила би в голову – це все переживається дуже емоційно.

У військових є таке повір’я: якщо пройшло біля серця, але не вбило, то це означає, що смерть пройшла дуже близько, тому хлопці носять ці осколки, кулі. Вважається, що вони тебе оберігають. І Сергій носив цю кулю як оберіг від смерті. Її дістали його побратими, куля розбилась, оболонка впечаталася в кулемет, а серцевина влетіла в руку. Хлопці дістали цю оболонку і зробили з неї кулон, поки Сергій був на реабілітації. І передали йому кулон в лікарню.

– Як ви будували своє життя весь цей час, поки він воював?

– Це дуже складно, але немає нічого неможливого. І насправді, коли в тебе немає можливості бути поряд з людиною фізично, то йде такий процес зміщення. Ми були дуже близькі духовно, дуже близькі саме в розумінні якихось поглядів тощо. Хоча бачились досить часто. Я постійно їздила до нього, де би він не перебував. В артилерії було простіше, бо вона знаходилась трохи далі від лінії розмежування. Вони попрацювали і повернулися в прифронтові села, де жили люди. І там можна було знайти якусь хату і побути разом.

Я намагалася раз на два тижні обов’язково приїхати і його побачити, але за увесь цей час через телефони та відеозв’язок спілкування виходило якимось глибшим. Тому що коли ти розумієш, що сьогодні можеш загинути, то навряд чи будеш розмовляти про те, що у тебе на вечерю. Тому я дуже глибоко його знаю, його світосприйняття, всі його бачення різних процесів. Ми дуже зрослися саме в цих нефізичних контактах. Але все одно ми – живі люди і нам хотілося бути поряд, хотілося відчувати один одного, обійматися.

Коли вже Сергій звільнився, у нас була можливість відчути всі ці прості людські речі – просто спати в одному ліжку, пити разом каву. Ти по-іншому все це цінуєш. Зазвичай люди сприймають все це як даність або не дуже цінують, а ти кожну таку штуку сприймаєш як крутий подарунок. І в тебе такий кайф від життя, просто геть інший. Я ні про що не шкодую. Попри те, що так сталося, що Сергій загинув, я йому вдячна за кожний спільний день, бо кожний день життя з ним вартий століть.

– А як він вирішив, що не буде продовжувати контракт і почне будувати вже цивільне життя?

– Рішення насправді було дуже простим. У 2019 році Сергій був поранений, а у 2020-му в нього мав закінчитися контракт. Він ще у 2019-му хотів звільнитися, але не через поранення. Просто в той час була зміна влади, і дуже сильно просувалися оці домовленості, що будуть премії військовим за те, що вони не стріляють, і всі такі штуки. Він цього не підтримував і не розумів, як це – у моїх хлопців будуть стріляти, а я не буду відповідати, мені це не підходить.

Знову ж таки він не зрадив своїх принципів, бо казав: “Я не прийшов служити, я прийшов тому, що на нас напав ворог, я прийшов воювати і звільняти землі. Якщо з такими функціями я тут не потрібен, то посидіти я можу і дома”. Просто сидіти в окопі – то був не його шлях. Тому вже в 2019-му він зрозумів, що активних бойових дій геть немає, йти вперед вище керівництво не дає, відповідати на провокації не дає, тому вирішив, що він не кадровий військовий і знайде себе і у цивільному житті. Так і сталося.

За ті півтора року, що він був не на війні, ми купили квартиру і переїхали до Бердянська. Він побув вдома декілька місяців, хотів просто відпочити, а потім влаштувався на Бердянський м’ясокомбінат менеджером, а вже за пів року став керівником. Без освіти. 100 магазинів, фірмова торгівля Бердянського м’ясокомбінату, і він її очолив за пів року. На жаль, недовго він покерував, тому що почалось повномасштабне вторгнення.

– А чому ви обрали саме Бердянськ, адже ви – з Донецької області, Сергій – з Дніпра?

– Тому що ці всі роки військово-польового життя все одно залишають відбиток на ментальному і фізичному здоров’ї. І ми хотіли такого тихого життя, а в Бердянську треба тільки три місяці влітку перетерпіти, а потім місто належить тільки нам, море належить тільки нам. І це такий кайф, коли ти виходиш на цю набережну, цей зимовий вітер, хвилі, що розбиваються поруч, і оцей смак солі на вустах. Це було класно. Ми трішечки пожили для себе. У нас було класне життя, з вікон було видно море. На жаль, все це в нас забрали, але те, що було, воно було крутим.

– Відразу повірили, коли почалися оці розмови про те, що наближається повномасштабна війна?

– Повірили ще раніше, до цих розмов. Сергій завжди казав, що він розуміє, що це не кінець, що це заморожений конфлікт, і ми не доробили роботу. І він дуже нервувався з цього приводу. Він дуже боявся, що передасть цю війну дітям. Мовляв, я не доробив і, можливо, це вибухне через 20 років, і мої діти мають це закінчити. В його розумінні світу це було неправильно.

І той період часу, коли ми були вдома, у нього завжди були зібрані 3 рюкзаки – партизанський, на випадок партизанської війни, на випадок активної війни та на випадок мобілізації. Він розумів, що війна буде, просто не розумів у часі – чи це дітям дістанеться, чи все ще нам. І коли вже в повітрі з’явився такий присмак війни, то машини у нас були заправлені, документи зібрані, також ми спланували свої дії.

Побратим Сергія мешкав на Львівщині, і у випадку чого його родина мала нас прийняти. Ми виїхали 24 лютого до Дніпра, а далі вже збиралися дивитися по ситуації. Бо тоді не було в нас ніяких гарантій, що Київ втримається, тому дивилися, якою трасою їхати у випадку чого. Адже Сергій 24-го вже знов став до зброї. Я не хотіла нікуди виїжджати, а Сергій мене заспокоював: “Ми це все вже проходили, ти будеш до мене приїжджати”. Але це була вже геть інша війна.

Я приїжджала до нього, привозила волонтерку, але бачила його тільки двічі за весь цей час. Перший раз, коли машину особисто йому в підрозділ приганяли, і він її сам забирав. І другий раз – за два тижні до того, як він загинув, я привозила волонтерку, і він забрав. Оскільки забирає той, хто в той час не виконує якісь активні завдання. А до того у нього не виходило звільнитись навіть на якихось 15–20 хвилин і побачитись.

– А як у Бердянську почалася повномасштабна війна?

– У Бердянську також був приліт, там розташований військовий аеродром. Виходить, що ще до цього, в ніч з 22 на 23 лютого, президент підписав указ про мобілізацію резервістів першої черги. Сергій у той самий день мені зателефонував з Мелітополя, де був у відрядженні. Він подзвонив до Харкова і сказав, що звільняється, оскільки має прибути до військкомату. Він своєю директорською посадою не дорожив абсолютно. І сказав мені не переживати.

Оці всі спортивні звички у нього залишилися, він о п’ятій ранку вставав, біг до моря, якщо гарна погода, то плавав, потім приходив мився і тоді йшов на роботу. Якщо була погана погода, то займався на турнікетах і велосипеді. Тобто він займався весь час. 24 лютого, коли був приліт, він вже не спав о п’ятій ранку і побачив його. Хоча аеропорт досить далеко. Він мене розбудив і каже, що бачив приліт, але є сумніви, може, диверсія і якусь заправку підірвали, почитай новини. А у Бердянську вже всі бачили цю “заправку”. Тоді подивились новини по Україні.

І все, що відбувалось, він сприйняв абсолютно спокійно, нуль якихось емоцій. Каже: буди малого, ми їдемо. У нас одна машина під домом стояла, а інша – на парковці. Він сказав нам збиратись, а сам забере машину з автостоянки. Валізи тривожні були зібранні, але що ще брати? Він прийшов і абсолютно спокійно сказав, що треба брати з дому всю їжу, всі крупи, консерви. Він розумів, що Маріуполь може бути і в Дніпрі, що ми не встигнемо вискочити, що зараз переріжуть Київ і Херсон, поки їдемо, і ми залишимось в оточенні, наприклад. Тобто він дуже добре зрозумів ситуацію і що гроші не будуть мати ніякої цінності, як це потім було в Маріуполі.

Тому з побутових речей ми нічого не забрали, узяли тільки його рюкзаки виживання і виїхали до Дніпра. Там ми залишились у його мами, а Сергія відвезли у військову частину. У військкомат він вже не пішов, бо це втрата часу, а треба було йти відбивати атаки ворога

– Він одразу поїхав у свою 93-тю бригаду “Холодний Яр”?

– Так, він звідки звільнявся, туди і прибув у той самий день. Він, до речі, приїхав раніше, ніж Зеленський підписав указ про загальну мобілізацію. Він його підписав о дванадцятій дня, а Сергій у той час вже отримав автомат.

– Як дізналися, що сталось непоправне? Чи відчували щось?

– Нічого не відчувала. Хоча знала, що хлопці гинуть. Він особливо не розповідав, але все одно було зрозуміло, бо одного разу він так емоційно сказав, що у нашому підрозділі 6 “200-х”. А останній раз, коли я його бачила живим, то він почав мені розповідати, що дійсно багато втрат. Як я потім дізналася, він і сину сказав, мовляв, ти розумієш, що це війна, може все статись. Тобто він старався морально підготувати, що може так статися, що він загине. Але це не про відчуття, це саме про розуміння ситуації на лінії фронту.

У мене була якась внутрішня впевненість, що такі, як “Ліфтер” не гинуть. Це його позивний, бо спортсменів, які займаються паверліфтингом, у своїй тусовці називають ліфтерами. І я думала, що такі, як Сергій не гинуть, бо він досвідчений, він все вміє, він сержант, який став комбатом, і писали, якій він крутий воїн. Але зараз геть інші правила гри, і гинуть такі круті воїни. Однак у мене не було ніякого передчуття в той день. Я моталась по Дніпру, замовила йому ці плити, кераміки тоді ще в армії не видавали, тільки важкі, а йому у розвідувальних виходах були потрібні легенькі.

Також я тоді бігала по місту, бо відразу підключилась до волонтерства. І скажу, що зараз воно вже геть інше. Потрібні машини, дрони, тепліки і, хоч як важко мені було у Дніпрі, бо я в чужому місті нікого не знаю, але довелося дуже швидко познайомитися з усіма і щось мутити. А в мене ще інвалідність по хребту і в той день почалося загострення, бо завантажила машину мигдалю, який прислали з-за кордону – якраз пацанам на виходи.

Я якраз лягла і дійсно страшно мені стало, коли я побачила, хто мені дзвонить. Через те, що я займалася волонтерством, була особисто знайома з усіма командирами Сергія. А тут я побачила, що мені дзвонить командир батальйону, який раніше ніколи мене не набирав, ми з ним тільки переписувалися. І мне теліпнуло. Але все одно сподівалася, що, може, “300-й” важкий. Однак, коли я підняла трубку і він офіційно представився… Але не став затягувати і відразу сказав, що сьогодні Сергій загинув.

До такої новини неможливо підготуватись, смерть – це те, що буває з іншими. Я розуміла, що коли командир сказав, що Сергій загинув, то він загинув. Якби він мав сумніви, то він би мене не набрав. Але є розум і є почуття… І почуття цього категорично не приймали. Я дуже хотіла до нього, я хотіла його побачити і попросила свого друга-волонтера сісти а кермо. Сергій знаходився в Барвінковому, це тоді була зона бойових дій, де знаходилися штаби.

Поки ми доїхали туди, вже була ніч. У Барвінковому доводилось їхати з вимкненими фарами – ти їдеш і не знаєш куди. Знайшли ми цей шпиталь, але кажуть, що немає його. Я кажу, що не може такого бути, шукайте. Це війна. І я не знаю, як так сталось, але тіло не підписали. Тобто він там був, всі знали, що загинув “Ліфтер”, і командування передало, але на момент евакуації тіло не підписали. Він там значився як невідомий розвідник.

Мені показали фотографії тіла, я побачила, що це він, і попросила, щоб мене до нього пустили. Страшно зовсім не було. Бо не було розуміння, що це кінець. На підлозі лежали два мішки, мені його відкрили, і хоча Сергій вже загинув, з нього так текла кров, наче з живого. Я пам’ятаю, як подумала: “Скільки в людині має бути крові, що вона годинами тече?” Мені не було страшно, я його торкалась і, навпаки, було спокійно. Я пам’ятаю, как говорила йому: “Не бійся”. Я його просила, щоб йому не було страшно, бо я поруч.

Я не торкалась голови, бо вона була розбита. Вони потрапили під арту, уламок впав десь поруч, бо не набрав горизонталь, а пішов вгору, розірвав йому на шиї всі сосуди і пішло в голову. А тіло ціле, він навіть ще не був холодний і не було такого відчуття, що він мертвий. Страшно стало вже тоді, коли треба було звідти виходити, прийшло розуміння, що я вже більше не зможу його побачити.

Ми там переночували, а вранці вже була евакуація в морг у Лозову. Ми поклали Сергія і ще одного хлопця назад. І я дивлюсь на водія і розумію, що якщо зараз буду з ним розмовляти, то він подумає, що я дурепа. Але коли водій виходив, я поверталася до Сергія і казала, що я їду з ним: “Ти не бійся, ти не сам, я з тобою”. Ми залишили його у Лозовій, там вже була експертиза і вже звідти забирали його на Дніпро. Це теж стільки проблем, пов’язаних з цією бюрократичною машиною, яка не справляється.

З евакуацією з Лозової мені допомогли мої друзі-волонтери, бо той, хто цим займався, сказав, що тільки в четверг зателефонує, і ми домовимось, коли за ним поїдемо, тоді як сама я забрала його ще в понеділок. Але що я можу йому пред’явити, якщо він у цей час на Західній Україні теж везе тіла хлопців рідним? Я розумію, що він робить те, що він має робити, але загиблих настільки багато, що держава не справляється, і майже у всіх такі історії, що треба чекати дуже довго, через що часто родини не можуть попрощатися. А це дуже важливо, тому що військова смерть – вона раптова і насильницька. Коли людина помирає вдома від хвороби, в тебе є час сказати якісь важливі слова. А тут такої можливості немає.

Його привезли в Дніпро, де у мами вже також була можливість його побачити. Я була з ним, і мені не вірилось, а коли ти не бачиш, то майже неможливо в це повірити. Тому попри те, що патологоанатом був проти, бо мамі 70 років, а тіло понівечене, я сказала, що вона має побачити.

– Як ви вирішили йти в ЗСУ?

– Це не було для мене якимось дуже важким рішенням, іде війна і кожен має щось робити для нашої перемоги. Мій чоловік загинув за цю перемогу, не доробив свою справу, бо його життя забрали. І я не хочу, щоб його смерть була марною. Я вірю в нашу перемогу, але недооцінювати ворога я не маю права. І це мій найбільший жах, що всі ці смерті будуть марними. А вони стануть марними в той момент, коли ми програємо. Тому вся відповідальність на нас, на живих, бо вони вже зробили все, що могли, а ми залишилися і ми не маємо права дозволити, щоб це все стало марним.

Тому, по-перше, я хотіла бути дотичною до перемоги і доробити його справу. А, по-друге, оскільки я з Донеччини і знаходилася в колі людей, які не завжди підтримували мої життєві погляди і мій патріотизм, я розуміла, що зараз я не можу бути серед таких людей, а вони, на жаль, і на Дніпропетровщині попадаються. Коли я приходжу на роботу, я не обираю собі колег, і я не хотіла ризикувати. Тут я розуміла, що будуть мої люди. А якщо навіть у когось буде м’яка позиція, то в армії є статут для того, щоб її вирівняти.

– Відомо, що з вашим будинком у Бердянську?

– Так, відомо, в квартиру проникли. А ми у тому кіпіші 24 лютого насправді забули дуже цінну річ – кітель Сергія з нагородами залишився у шафі. Це найдорожче, що там було, і ми змогли його вивезти, вже коли Сергій загинув. Я через гуманітарку передавала ключі і довго шукала людину, яка би не побоялась зайти в квартиру атовця, бо всі боялись. Але знайшли і дуже йому вдячна. Потім шукали, хто вивезе, ховали ризикували, але нагороди ми вивезли з Бердянська.

Ключі залишилися у того хлопця, я просила, як потім буде можливість, зайти і поглянути на квартиру. І якось він мені прислав фотографії. Зламати замок вони не змогли і двері там були досить непогані, тому просто видовбали стіну, винесли двері, поставили нові і живуть там. Я не знаю, колаборанти чи орки, але квартира зламана й розкрадена.

Мені було дуже важко, коли я дізналась, тому що в тій квартирі постіль, в якій ми останній раз спали з чоловіком і яка мала його запах. Це зґвалтування моєї пам’яті. Також там залишились наші фотографії. Ми всі бачили, що було в Бучі і в Ірпені, коли вони заходили в ці будинки. А в нашій квартирі нічого шукати не треба було. Ми забрали рюкзаки, а всі інші речі поспіхом повитягували, і вони залишились на підлозі.

Минає понад сім років, як Україна здригнулася від падіння стін Донецького аеропорту. Вони похоронили під собою його мужніх оборонців. Ті, хто зайшов туди на крайню ротацію, знали, що йдуть на вірну смерть. Із 60 воїнів вижило лише 18. Один з них – Василь Соколовський, позивний «Сокіл», з Млинова, який був командиром взводу розвідки 80-ї бригади. Він став справжньою легендою. Провівши майже місяць в аеропорту, виповз звідти пораненим одним з останніх. «Я мав або вийти до своїх, або померти. У полон би не здався», – каже Василь.

«Відчував, що повернуся, бо Соколовські помирають у 63 роки».

Минає шість років, як Україна здригнулася від падіння стін Донецького аеропорту. Вони похоронили під собою його мужніх оборонців. Ті, хто зайшов туди на крайню ротацію, знали, що йдуть на вірну смерть. Із 60 воїнів вижило лише 18. Один з них – Василь Соколовський, позивний «Сокіл», з Млинова, який був командиром взводу розвідки 80-ї бригади. Він став справжньою легендою. Провівши майже місяць в аеропорту, виповз звідти пораненим одним з останніх. «Я мав або вийти до своїх, або померти. У полон би не здався», – каже Василь. «Відчував, що повернуся, бо Соколовські помирають у 63 роки».

У млинівській родині Раїси і Вадима Соколовських у 1983 році народилися близнята. Їх вирішили назвати на честь дідів-фронтовиків – Василя і Петра. Батьки навіть і подумати тоді не могли, що, даючи синочкам ці імена, вони немов передрікають їхню долю. Адже дід Петро не повернувся з війни, а його внук-тезка помер немовлям. Василю Соколовському-молодшому судилося, як і його діду, пройти важкий бойовий шлях.

– У Млинові мого діда всі знали, – з гордістю сьогодні розповідає його внук. – Ще до війни він сам вивчив англійську, німецьку, польську мови. Викладав у школі математику та історію. Його призвали у Червону Армію, на фронті був артилеристом. В одному з боїв його контузило. Залишився лежати на полі. Німці йшли і добивали поранених. Коли дід побачив перед собою дуло автомата, то заговорив німецькою. Це врятувало йому життя. Спочатку його відправили у госпіталь, а потім – у концтабір. Там він вижив, але став «ворогом народу». На щастя, перед самою смертю у 1986 році дід Василь таки отримав лист про свою реабілітацію.

Цю історію про діда-тезку Василь Соколовський чув з раннього дитинства. І навіть подумати не міг, що й самому доведеться понюхати пороху. Хоча військова служба чоловікові подобалася, і так чи інакше його «довоєнне» життя було з нею пов’язане. Він служив у 80-й львівській десантній бригаді, потім у «Беркуті», працював в охоронних структурах. Сьогодні Василь розповідає, що у 2014-му дякував Богу за те, що вчасно «пішов» з «Беркута», бо не міг би виконувати наказ розганяти Майдан. Коли запалав Схід України, чоловік декілька разів поривався поїхати на війну. Стримували лише хворі батьки, яких він доглядав. На той момент мама Раїса Христофорівна уже сім років як осліпла. Нездужав тато, лікарі ніяк не могли встановити діагноз. Та у серпні Василю стало несила сидіти вдома і дивитися по телевізору, як хлопці гинуть. Він сам пішов у військкомат і поставив тільки одну умову – направити його в рідну 80-ту бригаду.

– Батькам про своє рішення нічого не сказав. Перед тим, як поїхати у частину, сходив на могилу до брата Петра, поговорив з малим, поставив йому пам’ятника. Я прекрасно розумів, куди їду і що зі мною може статися все, що завгодно. Хоча чуйка підказувала, що повернуся живим. Бо чоловіки Соколовські уже декілька поколінь помирали у 63 роки.

Знали, що йдуть на вірну смерть

У якому пеклі опиниться, восени 2014 року Василь Соколовський навіть не міг уявити. Він два місяці провів на полігонах, відточуючи майстерність ведення бою. Був командиром окремого розвідувально-десантного взводу. Каже, прекрасно розумів, що їх готують до перекидання у Донецький аеропорт. Тоді це була найгарячіша точка.

– Нас готували спеціалісти «Альфи». Карту Донецького аеропорту я візуально знав напам’ять. Потім це дуже допомогло. Ми нервували, бо всі рвалися на передову, а наше відправлення затягували. В аеропорт ми потрапили 5 січня 2015 року. На ту крайню ротацію зайшли тільки добровольці: 20 чоловік на вишку і 40 на термінал. Розуміли, що йдемо майже на вірну смерть. Але треба було поміняти наших, вивезти двохсотих і трьохсотих. Домовилися, що ми заходимо через сєпарський блокпост, це показували по всіх телеканалах. Я вважаю, що це був позор. Нам дали «добро» заїжджати з одним ріжком патронів. Правда, ми провезли більше боєприпасів – сховали їх у скатах в дровах. Від мене «Моторола» стояв за п’ять метрів. Міг би його на раз «вальнути». Тільки б тоді нас всіх на місці поклали.

Дуже дивна це була війна, м’яко кажучи. Її не можна осягнути розумом: наших військових демонстративно пропустили зі зброєю. А потім воїнів нещадно засипали снарядами і мінами! Навіщо? Адже на початку січня 2015 року один з найдорожчих аеропортів Європи, який збудували до футбольного Євро-2012 за мільярди доларів, був купою металевих каркасів!

– Я вважаю, що з військового і стратегічного погляду його вже не було сенсу обороняти, – розповідає Василь Соколовський. – Донецький аеропорт був показухою для Європи і світу. Мовляв, в України є армія, ми вміємо воювати. А там було багато молодих, по суті, необстріляних пацанів. Вони жити хотіли.

Серед сепарів чувся западенський акцент

Справжнє пекло почалося уже на Святвечір, 6 січня. Кіборгів, які обороняли термінал, почали впритул розстрілювати.

– По нас стріляли чотири танки і одне САУ, а ми не мали чим їм відповісти. Не з автомата ж по броні стріляти! Вони це розуміли і навіть на перезарядку не їздили! До них під’їжджав КамАЗ і боєприпаси розвантажували на місці. Я зв’язувався з нашим штабом, давав координати: «Влупіть КамАЗа – все здетонує». А звідти: «Ми це питання вирішуємо», – і відключили рацію, – досі з обуренням згадує «Сокіл». – Танки бомбили нас п’ять днів. 13 січня впала вишка. Хлопцям пощастило, вони стояли на першому поверсі. Там ні одного «200-го» не було. Ми ж тримали невеличкий шматок першого поверху терміналу, прохід на другий поверх і вихід на рукав. Нас там було дванадцятеро. Сєпарів заблокували у підвалі і на третьому поверсі. Були і чеченці, з підвалу навіть доносився западенський акцент, говорили українською. Продажні люди, які воювали за гроші. Тим, хто був у терміналі, платили дві тисячі доларів за місяць. Хто був ближче до вишки – півтори тисячі. Там були регулярні російські війська.

Перший раз ворог почав травити кіборгів газами 17 січня. Протигазів не було, тож захищалися вологими серветками. Василь Соколовський згадує, що ні їсти, ні спати не хотілося. Лише пити. Ножем колупали лід і клали в рот. І молилися. Василь каже, що шепотів молитви по 7–8 разів на добу. За себе і за хлопців. З його взводу з аеропорту всі вийшли живими.

– Крайня евакуація поранених відбулася 18 січня. Після того нас четверо прорвалося на четвертий поверх. На третьому були сєпари, всі підходи до нього вони замінували. Те, що ми опинилися вище, для них стало повною несподіванкою. На мені було 12 магазинів. Почали їх зверху розстрілювати. За п’ять хвилин бою у мене не лишилося патронів. Тоді загинув один наш товариш – Валік з Львівщини. Ми ж повернулися до своїх.

З 18 поранених до ранку дожили троє

На Водохреще, 19 січня, вперше підірвали стіни аеропорту – багато його оборонців залишилися під руїнами.

– Мені просто пощастило, що поруч стояли ящики з боєприпасами, і я впав між ними. Ствол зігнуло, взуття зірвало. Не знаю, де знайшов сили, віджався, висунувся, бачу – ноги є, правда, покалічені. На правій перелом, на лівій порвало зв’язки. І тут почався штурм. Знайшов чийсь автомат, став відстрілюватися. За кілька хвилин мені в плече влучила куля, пройшла навиліт і застрягла у броніку. Коли бій стих, наш медик «Псих» (Ігор Зінич, Герой України посмертно – авт.) її витягнув. Досі зберігаю як сувенір.

«Сокіл» каже, що оборонці аеропорту чули, як сепари мінували підвал, розуміли, що буде другий вибух. Але паніки не було. 20 січня стіни аеропорту впали.

– Коли вибухнуло, за секунду всі попадали вниз. Мене завалило тільки по груди. А зверху впав ще один чоловік – йому повністю відірвало ноги. «Братішка, – каже, – добий». ­– «Не маю чим». Тоді виймає ніж: «Доріж». Я не міг нічого сказати і тільки відвернувся. Тут підбігає мій товариш Зеник, відтягує нещасного бійця, і він через трохи помер. Я вибрався з-під завалів і бачу – сєпар цілиться з РПГ. Граната зриває мені каску, двоє, що стояли у мене за спиною, загинули. Знайшов чийсь автомат, тихенько відповз, ліг на двері і почав стежити, щоб сєпари через рукави не зайшли. А хлопці витягували тих, хто був під завалами. 18 чоловік забрали. Хто міг рухатися, допомагали пораненим. Пам’ятаю, я перев’язую ременем відірвану ногу одного чоловіка, а він тут же його ослабляє, щоб швидше стікла кров і прийшла смерть. А сам в руці ледве тримає фотографію жінки і дочки.

Це було просто жахіття: бачити, як один за одним вмирають люди, стікаючи кров’ю. Замерзлими пальцями вони ледве набирали номери своїх рідних і прощалися з ними. Якщо й існує пекло на землі, то воно було у ті дні в аеропорту. Його оборонці вирішили послати двох бійців по допомогу, щоб командування знало, що там є живі, і витягнуло їх! Пішли Рахман і Зеник. Наступною вийшла група з 14 осіб. В аеропорту залишалися ходячі поранені і важкі лежачі. До ранку 21-го з 18 поранених дожили троє.

– Я знайшов чийсь мобільний і в дві години ночі подзвонив старшому брату Саші. До батьків просто не зміг. Тільки сказав йому, що всі, хто міг звідси вийти, уже вийшли. Попросив передати батьку і мамці, що я їх дуже люблю, і поклав трубку.

У поранених кіборгів залишалося два шляхи – померти або здатися в полон. У полон Василь Соколовський не збирався.

«Господи, покажи йому стежечку!»

За тисячі кілометрів від Донецького аеропорту, у Млинові, протягом всіх Різдвяних свят чотири роки тому мама кіборга «Сокола» годинами шепотіла молитви і просила у Господа одного – щоб її Василько повернувся живим.

– Всі люди знали, що син в аеропорту. До нас приходили і розказували, що в школі уроки не починалися, поки вчителі й учні щоранку новини звідтіля не обговорять, – досі тремтить голос Раїси Христофорівни при спогадах про ті дні. – Люди на вулиці перепиняли і починали говорити: «А ви чули, а ви бачили…» На що мій уже покійний чоловік відповідав: «Я новості не дивлюся. Мені Василько подзвонить і всю правду розкаже».

Поки у прямому ефірі телебачення показували, як падають стіни аеропорту, ховаючи під бетоном своїх захисників, серце матері у Млинові розривалося від невідомості і розпачу.

– Вночі на 21 січня о третій ночі задзвонив телефон. Ми з чоловіком не спали, схопили слухавку, думали, Василь. А то телефонував старший син, Саша. «Тільки що Василь дзвонив, прощався», – як сказав це, думала, під землю піду. Впала на коліна перед іконами і молилася. Тільки про одне просила: «Господи, покажи йому стежечку!»

Бог на небі тієї ночі почув молитви матері. І Василь одним з останніх вийшов з аеропорту.

«Мамо, я живий!»

– «Вийшов» – це м’яко сказано. У мене були дві ноги перебиті. На одній – відкритий перелом. Автоматним ременем вирівняв кості, сховав їх усередину, щоб не стирчали назовні. Після одного з вибухів взуття зірвало, то ступні перемотав арафаткою, аби не обморозити. Тоді на вулиці до мінус двадцяти градусів було. Вночі на 21 січня нас залишалося вісім чоловік, усі поранені. Розуміли, що вранці нас або доб’ють, або в полон візьмуть. Я ж здаватися не міг, – досі до дрібниць пам’ятає ті миті Василь Соколовський. – Здогадувався, що з нами сєпари зроблять. Адже за місяць часу ми тоді «влупили» понад триста двохсотих і більше тисячі трьохсотих. Тільки зі спецназу «Вимпел» (той, що брав в Афгані палац Аміна) положили 27 чоловік. Щоб ви розуміли: за 50 років його існування там загинуло лише 25. На мене, як командира розвідників, у разі полону люта смерть чекала. Я кілька штук гранат на себе одягнув, вусики позагинав, щоб легше було підірвати, як у полон будуть брати. Зі мною погодився йти ще Андрій «Сєвєр» з 93-ї бригади, був теж поранений. Решта або не могли пересуватися зовсім, або не хотіли – боялися. Бо дуже мало було шансів дійти до своїх живими. Виходили на світанку. Пройти через рукав аеропорту мені допоміг Ігор Брановицький. А далі ми поповзли по взльотці сім кілометрів. Зупинятися не можна було ні на мить, постійно обстрілювали. Просто пощастило, що був туман – жодного влучного пострілу. Добралися до «зеленки» і розуміємо, що навколо все заміновано. Побачили сліди від бронетехніки. Раз машини проходили, то мін немає, поповзли по коліях. Вийшли якраз на радіолокаційну станцію: ще на навчаннях до деталей запам’ятав карту аеропорту. Там уже були наші. Піднімаю руку і кричу: «Слава Україні!» А звідти: «Героям слава!» Кажу «Сєвєру»: «Невже ми з цього пекла вирвалися?» Хлопці нам ще допомогли обійти міни. Там командував Максим Грищук, зараз заступник антикорупційного прокурора. Дав команду вивезти нас на Водяне. Перше, що попросив – каву, цигарку і телефон мамці подзвонити. Набрав: «Мамо, я живий, у своїх». Вона почала кричати, плакати. І я поклав трубку.

У труні лежала лише одна рука

По-різному склалася доля тих, хто не вийшов того ранку з аеропорту. Хтось провів довгі місяці в полоні, хтось прийняв мученицьку смерть. Земляку Василя Соколовського з Борбина Петру Полицяку нелюди вийняли очі. Про інші випадки знущань навіть говорити страшно. Коли слухала – волосся дибки ставало. Ігор Брановицький не міг дивитися, як знущаються з побратимів, і зізнався, що він і є той кулеметник, якого вони шукають. Його страшенно били. А після того «Моторола» особисто вистрілив відважному чоловіку в голову. Недовго прожив на цьому світі цей російський найманець – його підірвали у ліфті будинку, де він жив, восени 2016 року. А Ігорю Брановицькому посмертно присвоєно звання Героя України.

– Крайнього бійця з аеропорту, Володю Бузенка з Чернівців, я хоронив через дев’ять місяців. В гробу лише одна рука лежала, – вперше затремтів голос кіборга при цих спогадах. – Мої хлопці зі взводу думали, що і я загинув. І коли у Селидовому вимився у трьох тазиках води, бо був весь чорний, і вони мене впізнали, то плакали від радості.

Олександр Кравчук із села Аршичин досі вважається зниклим безвісти. Це найгірше для рідних – невідомість. Я сам переживав тоді, щоб мої батьки мали що поховати.

Похоронив батька і повернувся на війну

Далі для кіборга з Млинова потягнулися місяці, які він провів у госпіталях. Спочатку у Дніпрі. Там почистили рани, наклали гіпс. А через дев’ять днів уже у Вінниці лікарі побачили, що кістки не сходяться. Знову ногу поламали і склали заново. Встановили пластину, всвердлили шість шурупів. Він витримав усе і не зламався. Навіть тоді, коли повідомили про страшний діагноз батька – рак. Вадим Васильович буквально згорів за місяць. А Василь знову пішов на передову. Півтора року командував взводом 130-го розвідувального батальйону. Був у найгарячішій точці – Авдіївській промзоні. Перейшов у 14-ту Володимир-Волинську бригаду. Звільнився тільки у серпні 2018 року. Каже, надто вже «невживчивий» характер має. Не з тих чоловіків, які вміють мовчати. Рубає правду-матку командирам, котрі на передову приїжджають як на прогулянку, аби якусь медаль почепити на груди. Їх, на жаль, в армії вистачає. А от таких, як Василь Соколовський, мало. У 2014 році він починав службу молодшим сержантом, а закінчив її у званні молодшого лейтенанта. Був представлений до звання Героя України. Не дали. Знову ж таки через характер. Сказав усе, що думає, про одного штабіста, який драпав на машині з аеропорту, залишивши там поранених. Рятував свій зад. Цей «полковник» і не дав хід паперам про нагородження.

– На війні всяке буває і не всі там герої, – по-філософськи розмірковує Василь. – І в аеропорту у моєму взводі служив такий, який шарився по кишенях загиблих, забирав цінні речі. Бачив його фото на Волині на білбордах. «Герой». Я маю орден «За мужність». Та найцінніша для мене нагорода – нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». Те, що було там, не забувається. Дивився фільм «Кіборги». Сильно. Але і близько того не показано, що ми пережили насправді. Я тепер точно знаю, як виглядає пекло.

Василь каже, що зараз, через чотири роки, даються взнаки рани, отримані в аеропорту. Ноги дуже крутять. Його рятує захоплення дайвінгом – коли плаває у воді з ластами, розминає кінцівки.

– Взагалі, рибалку дуже люблю. Навіть на війні ходив. Уявіть, Авдіївка, світанок, сєпари за декілька десятків метрів, а я сиджу з вудочкою. І такий спокій на душі.

Василь Кузьмин – військовий ЗСУ, учасник АТО/ООС, захищав Донецький аеропорт від російських окупантів. Вже декілька днів він лежить у комі.

Василь Кузьмин перебував у Коломиї на реабілітації. Його друг Мирослав Федьків розповів, що ввечері 27 серпня біля одного з магазинів у Коломиї між ними та хлопцями, які стояли на дитячому майданчику, виникла суперечка, коли військовослужбовець зробив компанії зауваження за нецензурні слова.

Після цього почалася бійка й Василь втратив свідомість. Брат військового Тарас Кузьмин, який нині теж воює, уточнив, що йому завдали удару кастетом по потилиці.

Непритомного Василя Кузьмина госпіталізували до лікарні. Вечері 27 серпня лікарі зателефонували його матері та сказали, що її син перебуває без свідомості у медзакладі.

Чоловік у дуже важкому стані

28 серпня у Василя Кузьмина паралізувало лівий бік, а після МРТ стався крововилив у мозок. Транспортувати воїна до обласного центру було небезпечно для його життя, тож медики викликали нейрохірурга з Івано-Франківської обласної клінічної лікарні й провели першу операцію в Коломиї. 31 серпня чоловіка вдруге прооперували.

За словами його дружини Христини Кузьмин, зараз Василь Кузьмин у важкому стані, температура висока, а тиск низький.

ВАСИЛЬ ВОЮВАВ ЗАВЖДИ ЗА ВСІХ, ЗАХИЩАВ. І ПРОСТО ТАК “СПУСКАТИ” ДІТЯМ, ЯКІ ЗАЙМАЮТЬСЯ БОКСОМ, КАРАТЕ І НЕ МАЮТЬ РОЗУМІННЯ, ДЕ МОЖНА БИТИСЯ: НАДВОРІ ЧИ В ЗАЛІ, ДЕ ВОНИ ЗАЙМАЮТЬСЯ. МАЮТЬ ЯКІСЬ ПЕВНІ ЗАСЛУГИ, НАГОРОДИ. Я ВВАЖАЮ, ЩО ЦЕ ЗАРАЗ НЕПРАВИЛЬНО — “СПУСТИТИ З РУК”, КОЛИ ЧОЛОВІК У ДУЖЕ ВАЖКОМУ СТАНІ ЛЕЖИТЬ В ЛІКАРНІ, – СКАЗАЛА ВОНА.

Читаєш цю історію, і кров холоне в жилах. Кіборг Ігор ЗІНИЧ. Доброволець славної 80-ки. Медик. Понад місяць безвилазно провів в ДАПі.

До самих останніх своїх юнацьких днів довкола лиш чорні бетонні стіни. І плечі побратимів. Тут всі за одне. Люта зима. Холод собачий. Ноги дубнуть. Пальці не слухаються. Копоть. Крики.

Бої безперестанку. Морок смерті навкруг — і в них, і в нас. А він фанатично, самовіддано на своєму медичному пості. Робот? — Кіборг.

Робить неможливе. Витягає хлопців з того світу. Одного за одним. Веселий. Завжди на позитиві. Відчайдух. Бронік, каска — не для нього. Ротація? Яка ротація! Шаблі не брали, кулі минали… Ігор загинув під завалами ДАПу в останній день оборони нового терміналу. Ех, який славний був козак. Пом’янімо.

Про це повідомила місцева волонтерка Світлана Войтович у Facebook.

За словами жінки, обставини смерті військового невідомі.

“Прийшла сумна звістка, пішов з життя за не відомих обставин наш побратим, захисник і просто чудовий чоловік Левуш Анатолій Євгенович, с. Береськ! Вічна і світла пам’ять! Рідним і близьким щирі співчуття”, – йдеться в повідомленні.

Про це повідомляє Буськ Онлайн.

Відомо, що Дмитро Гудзик загинув 20 січня 2015 року під час боїв за Донецький аеропорт. Вивезли героя з району аеропорту разом із загиблими десантниками та поховали як тимчасово невстановленого захисника України на Краснопільському кладовищі. Ідентифікували його на підставі експертизи ДНК.

Сьогодні Буськ зустрічав військового на колінах. У 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді повідомили, що завтра, 27 серпня, у Львові солдата Дмитра Гудзика перепоховають.

Додамо, що Дмитро Ґудзик народився 17 жовтня 1989 року у м. Белз у Львівській області. У бійця залишилися дружина та донька.

Нагадаємо, Василь Шумик з потугами отримав групу інвалідності, достойну пенсію. Військовий вижив у пеклі, яким були бої за Донецький аеропорт, і через п’ять років він віддав нирку своєму синові Олександру.

Операцію з трансплантації провели 30 січня 2020-го у Ковельській центральній районній лікарні. Дні народження батько і син відзначали в палаті: 3-го лютого Василеві Шумику виповнилося 42 роки, а 7-го Сашкові було 20.

Тепер Василь Шумик потребує фінансової допомоги, адже йому поставили невтішний діагноз.

“Інсульт, крововилив у мозок, мозкова кома. Але надіятись і вірити треба до останнього. Допоможемо людині всім світом, хто скільки здужає – 10, 20, 30, 40, 50”, – йдеться у повідомленні.

Як тільки почалась антитерористична операція на Донбасі і було оголошено мобілізацію Андрій Мельник одразу прийшов у військкомат у рідному Костополі Рівненської області і просив відправити його на Донбас, щоб захищати країну. Після кількох таких відвідин пішов у служити, пише Радіо Свобода.

«Самому мені хотілось піти. Але з такими товаришами, як я був, то можна йти. Треба буде, то ще раз піду в інвалідному візку. А що? В окоп посадили, візок забрали, зброю дали і все – можна воювати», – каже «кіборг».
Андрій служив у 80-й аеромобільній бригаді у Львові, потім його перевели у 81-у десантну-штурмову. Захищав Донецький аеропорт, був і в селі Піски. Певні військові навики, пояснює, що пройшов строкову службу, а ще підготовку на Яворівському полігоні, але все ж більше вчився у самій зоні бойових дій.

«Багато побачив нової зброї, був призначений старшим навідником, працював зі зброєю АГС-17 (гранатомет)».

У Донецький аеропорт потрапив наприкінці грудня. Досі найважче і боляче згадувати вбитих побратимів, адже з бригади загинуло багато бійців, частина пропала безвісти. Умови, в яких перебували кіборги, були дуже складні. Розповідає, що спали по черзі 2 години на добу, їли переважно сухі пайки, мали воду, якщо вдавалося їм її доставити.

Андрій наприкінці січня мав їхати на ротацію. За день до від’їзду, з 24 на 25 січня, вже у мирній Костянтинівці був важкопоранений.

Внаслідок поранення в Андрія Мельника були пошкоджені шлунок, кишківник, спинний мозок.

Однак він щиро вірив, що стане на ноги й неодмінно знайде собі кохану. Втім, не судилося.

У с. Морозівка Баришівського району Київської області московський піп-українофоб вигнав з церкви матір, батька та двох дітей загиблого на фронті “кіборга” Дениса Поповича.

Про це розповіла мати військового Наталія Леонідівна, пише “Україна молода”.

За словами жінки, на день народження покійного сина вона з чоловіком та двома дітьми Дениса прийшли у місцевий храм, щоб замовити службу та поставити свічку за вбитого окупантами чоловіка.

Проте місцевий піп-українофоб з Московського патріархату влаштував істерику та вигнав родину “кіборга” з храму.

“Священник вигнав нас під паркан. Просто на дощ… Я була готова під землю провалитися від сорому через цю людину перед дітьми”, — розповіла мати військовослужбовця.

Жінка зазначила, що вона все життя ходила у церкву Московського патріархату, бо для неї основним була не церковна політика, а Бог.

“Зараз, коли наша сім’я для священника — вороги, бо мій син захищав Україну, я не можу навіть поставити тут за нього свічку. Повинна їхати до Києва чи в сусіднє село і панахиду замовляти в іншого священника”, – розповіла жінка.

Мати Дениса Поповича розповіла, що на ділянці, котру дала держава її покійному сину, вона мріє побудувати новий храм, звідки ніколи нікого не проженуть.

Так, коли вони в черговий раз прийшли на могилу бійця, то побачили, що хтось спалив прапор України.

Наразі родичі вирішують питання, чи зверталися до поліції за цим фактом.

Зазначимо, що Андрій Терещенко загинув 2 грудня 2014 року під час обстрілу в аеропорту Донецька.

Указом Президента України № 270/2015 від 15 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Андрій Терещенко народився 23 червня 1991 року у Черкасах. Він був солдатом 95-ї окремої аеромобільної бригади.