Слідчі вважають, що 45-річний стоматолог Джеймс Крейг додавав миш’як до протеїнових коктейлів, які він готував для тренувань дружини, пише ТСН.

У повідомленні йдеться, що він труїв обраницю, щоб бути з коханкою. Його дружина померла після того, як її відключили від системи життєзабезпечення.

Поліція стверджує, що Джеймс зустрічався з колегою-стоматологинею, яка приїздила до нього, поки його дружина перебувала у лікарні.

Так, 6 березня чоловік додав до напою дружини миш’як. Втім, коли жінка вижила, він замовив термінову партію ціаніду калію, який, як він сказав постачальнику, був необхідний для операції.

Розслідування щодо Крейга було розпочато після того, як його колега сказав медсестрі, що стоматолог замовив ціанід калію, хоча вони не потребували його для своєї роботи. Тоді Джеймс спробував пояснити партнерові, що він замовив його для своєї дружини, яка, як він заявив, була схильна до самогубства і перебувала в депресії відтоді, як він попросив розлучення в грудні.

У документі йдеться, що постачання третьої отруйної речовини, олеандрину, було потім перехоплене після того, як почалося розслідування.

23 березня Крейг має постати перед судом у Денвері, штат Колорадо.

Зі свого боку, сестра померлої повідомила поліцію, що близько п’яти років тому Крейг накачав свою дружину невідомим наркотиком.

Чемпіонка та просто красуня. Хто така Аліна Кабаєва?
38-річна Аліна Маратівна Кабаєва – одна з найтитулованіших гімнасток в історії художньої гімнастики, володарка 2 олімпійських медалей, 14 медалей чемпіонатів світу та 21 медалі чемпіонатів Європи.

Аліна народилася в Ташкенті в сім’ї татарина-мусульманина та росіянки 12 травня 1983 року. Батько Аліни – Марат Кабаєв був професійним футболістом, тому родина весь час мігрувала різними країнами та містами. Очевидно, що майбутнє дівчинки було зумовленеще з раннього дитинства, у спорт, а саме у художню гімнастику, її віддали у три роки. Коли Аліна була підлітком, сім’я переїхала жити до Москви. Там мама відвела юну Кабаєву до головної тренерки збірної Росії з художньої гімнастики Ірини Вінер.

Дебют Аліни Кабаєвої як спортсменки на міжнародній арені відбувся 1996 року, коли їй було 13 років. Вже через два роки у 15 років вона виграла чемпіонат Європи у Португалії. На той момент Кабаєва була наймолодшою спортсменкою серед російської збірної. Кабаєва виграла загалом 5 титулів у багатоборстві на чемпіонатах Європи.

Перші Олімпійські ігри та допінговий скандал
2000 року на Олімпійських іграх в Австралії очікували, що Кабаєва виграє золото в багатоборстві, але спортсменка припустилася помилки, випустивши обруч і пробігши з ним за межі зони змагань і за підсумком здобула лише бронзову медаль.

2001 року з нею трапився перший допінговий скандал на Іграх доброї волі в Брісбені, в Австралії. Гімнастка завоювала золоту медаль у змаганнях з м’яча, булав та скакалки, а також срібло в індивідуальному багатоборстві та з обручем. Але разом із партнеркою по команді Іриною Чачиною вони були викриті в допінгу, давши позитивний результат на заборонений діуретик (фуросемід) та були позбавлені медалей. Фуросемід сам по собі не є допінгом, він застосовується в спортивній медицині для виведення заборонених речовин і, як наслідок, сам прирівняний до допінгових препаратів і заборонений до застосування у спортсменів Всесвітнім антидопінговим агентством.

2004 року Кабаєва здобула золото у багатоборстві на чемпіонаті Європи в Києві. Також виборола золоту медаль на Олімпійських іграх 2004 року в Афінах, у Греції.

Завершення кар’єри

У жовтні 2004 року Аліна Кабаєва заявила про завершення спортивної кар’єри, а через вісім місяців її тренерка Ірина Вінер оголосила про повернення спортсменки та виступ на товариському змаганні між Італією та Росією у Генуї 10 вересня 2005 року. Далі було ще багато різних змагань, Аліна виступала до 2007 року. Вважається, що Аліна Кабаєва здійснила революцію в художній гімнастиці, ставши однією з небагатьох гімнасток, що виконали нові прийоми та елементи, зокрема поворот на шпагат за допомогою рук (також відомий як “Кабаєва”), положення на кільці з повільним повним поворотом і поворот на задній шкалі.

Кабаєва у політиці

Від 2005 року Кабаєва є членкинею Громадської палати Росії, від 2007 року — депутаткою російського парламенту, Державної Думи, представляючи партію “Єдина Росія”, а з 2008-го — головою Громадської ради Національної медіагрупи, що контролює “Известия”, “Перший РЕН ТВ. “Депутатувала” Аліна до 2014 року, після чого пішла з Думи і посіла пост голови ради директорів “Національної медіагрупи” — найбільшого російського медіаконгломерату. Її критикували, адже досвіду на таких посадах у неї не було, а зарплата була захмарною. Але вже тоді Аліна була знайома з Володимиром Путіним і, кажуть, уже мала романтичні стосунки з ним.

Перше знайомство

Кажуть, Путін та Кабаєва познайомилися 2001 року, коли тренерка Ірина Вінер вирішила відсвяткувати вдалий виступ російської збірної на чемпіонаті світу в Іспанії, де її спортсменки виграли усі золоті медалі. На прийом тоді приїхав і Путін. Аліна не могла виступити перед ним із програмою, як це зробили інші спортсменки, бо отримала на змаганнях травму. Але весь вечір розмовляла з президентом про художню гімнастику.

Таємний роман
Про роман пари вперше заговорили приблизно 2006 року. 2013 року після того, як Путін вручив Кабаєвій особисто нагороду за заслуги у спорті, журналісти знову написали про їхній таємний зв’язок. Видання “Московського кореспондента” навіть закрили після того, як воно написало про нібито майбутнє весілля пари. Передруковували новини навіть у американських ЗМІ. Новий виток чуток з’явився 2015 року, після того, як швейцарський таблоїд Neue Zürcher Zeitung опублікував статтю, в якій розповідалося, що президент Путін таємно зняв два номери у приватній клініці Clinicа Sant’Anna, де Аліна нібито народила доньку або двох дочок-близнюків.

2016 року Кабаєва з’явилася на змагання з фігурного катання в Москві з двома хлопчиками приблизно 8-ми та 10-річного віку, а також з обручкою на пальці, яку зазвичай носять жінки, щоб показати свій статус. Тоді ж почали поширюватися чутки про те, що ексгімнастка давно одружена з Путіним і народила йому синів, а потім і доньку (або дочок).

Де зараз Кабаєва?

Вже не секрет, що ховає Путін свою пасію разом із дітьми у Швейцарії. Проте він недооцінив країну. Рішення Швейцарії не зберігати нейтралітет і зайняти жорстку позицію щодо Росії шокувало багатьох у міжнародному співтоваристві. 28 лютого Швейцарія заявила, що заморозила активи списку російських фізичних осіб і компаній, зазначивши, що “фінансові санкції проти президента Росії Володимира Путіна, прем’єр-міністра Михайла Мішустіна та міністра закордонних справ Сергія Лаврова також мають бути введені в дію з негайним ефектом”. А люди збирають підписи до петиції та вимагають депортувати Кабаєву у бункер до Путіна.

Ну і що, що вона коханка твого чоловіка? Але ж її дитина в цьому не винна, – вмовляла я себе. Ну і що, що він поїхав з нею, і залишив тебе напризволяще з двома дітьми? Вини її сина у цьому немає. Він завинив хіба тим, що народився у такої матері…

Надворі похолодало. У хаті стало волого. Треба знову опалювати дім, а я ніяк не можу дати ради з цим триклятим котлом: дим іде, а тепла ніякого. Як не старалася, і такі дрова клала, і сякі – ніяк не горить. А тут ще й вода звідкись у ньому взялася… І порадитися нема з ким. Хоч сядь та плач!

Я переступила через свою гордість і зателефонувала до свого, уже колишнього, чоловіка. Він у цей час був на заробітках у далекій Москві. Туди він поїхав разом із Тамілою, останньою лебединою піснею – так він називав коханку.

Одного дня зібрав свої нехитрі пожитки, половину наших нехитрих заощаджень, сказав «прощавай» і поїхав. Чоловік залишив мене з двома синами, а вона – свого чоловіка з дітьми. Напевно, їм добре там, далеко від нас, своїх близьких та рідних людей, бо додому вони не квапляться повертатися.

Вже півтора року минуло, а їхня лебедина пісня звучить досі.

Я давно звикла робити всю чоловічу роботу, заробляти, аби вистачало на всю сім’ю, господарку доглядати. Не звикла тільки засинати і прокидатися сама…

Отож, набрала московський номер НЕсвого чоловіка. У слухавці ввічливо повідомили, що абонент поза зоною. Мене охопила паніка: що ж із котлом робити? Вода крапає, ще вибухне чого доброго… Та й пониження температури днями синоптики прогнозують…

Раптом пригадала, що маю номер чоловікового колеги. Колись чоловік телефонував із Сергієвого телефону. Тоді він вперше приїхав до Москви і захворів на запалення легенів. До лікарів мій чоловік не любив ходити, я завжди лікувала його сама. Тож і того разу він за звичкою зателефонував мені і запитав, які ліки треба приймати.

Відшукала у довіднику номер Сергія і відразу зателефонувала. У слухавці озвалася жінка. Я попросила покликати до телефону колишнього чоловіка. Жінка вдала, що не розуміє мене. Тоді я відрекомендувалася і знову попросила його до телефону, сказала, що в мене проблеми. Виявляється, на тому кінці дроту був не Сергій, а… Таміла. Але чоловіка поряд не було…

…Минуло два місяці. За вікном снували перші сніжинки. Я другу годину поспіль сиділа за столом і перевіряла зошити. Така вже вчительська робота – вдома продовжується та ж школа. Озвався моєю улюбленою мелодією мобільний. Хм, московський номер… Але ще більше я здивувалася, коли у слухавці почула голос «лебединої пісні» мого чоловіка…

– Привіт, Оленко. Це Таміла.

– Чую.

– У мене проблема… Проблема з сином… Допоможи…

– Кажи, яка в тебе проблема, – переступила я через себе і вирішила вислухати чоловікову коханку. Ні, я не дурепа, просто у мене також два сини. Я відповіла їй не як жінка – як мати. – То які у тебе проблеми з Михасем?

Таміла розповіла, що її донька вступила до вишу, а син-старшокласник залишався жити з батьком. Але татусь швидко знайшов другу жінку і перебрався до неї, в сусіднє село. Михась залишився жити сам у великій хаті, з батьком переїжджати відмовився категорично.

– А тепер, Оленочко, він сам-один живе, – продовжувала Таміла пересіяну довгими паузами історію. – Ти ж знаєш, у нас немає родини у селі. Коли дізналася, що чоловік переїхав, хотіла кинути все, повернутися додому… Але ж донька вступила до столичного університету. Хто ж, як не я, буде її вчити? А наступного року й Михасю потрібно вступати…

Мені сподіватися нема на кого. Якщо покину тут роботу, за що в Україні житиму? Сьогодні телефонувала до Михайлика, а в нього, виявляється, був поганий настрій і він не пішов до школи. А голос у нього такий!.. Боюся, що взагалі навчання запустить. Не знаю, що робити. Крім дітей, ще ти у мене вдома, рідна, залишилася. Допоможи, піди до Михайлика, подивися, як він. Якщо тобі не важко…

Таміла раз по раз схлипувала. І з моїх очей також покотилися сльози. Того вечора я пробачила жінку, у якої була лебедина пісня з моїм чоловіком. Зготувала вечерю, гарячу їжу поскладала у мисочки, загорнула вовняною хусткою, щоб не вихолонула, і пішла до Михайлика…

Отець Сергій неквапом перевдягався, хоч у церкві вже було людно. Він наче зумисне розтягував кожну мить, щоб насолодитися нею. Але в його очах виднівся невимовний сум. «Щось у батюшки сталося…» – перешіптувалися жіночки. Вони висували різні версії, але про те, що трапилося насправді, ніхто навіть і подумати не міг.

Спокуса сусіднього села

Сьогодні йому нестерпно важко. Всю ніч снилась Ольга. Як у житті, була усміхнена, у легкому платтячку, що ледве прикривало сідниці. Хотілося ще і ще торкатися її колін, пестити волосся. Та тільки простягнув до дівчини руку – вона вмить спохмурніла. Обличчя налилося ненавистю. Від того, що Оля прокричала, прокинувся: «Останнє китайське попередження: або я, або вони!»

Зірвався з ліжка, побіг у кухню, аби вмити спітніле чоло. «А якщо справді Оля не жартувала? – крутилося в голові. – Я без неї не зможу жити». Важкі думки снували одна за одною. Згадував, як у семінарії познайомився з Анною. Хороша така була дівчина, ніжна, ще й закохалася в нього по самі вуха – барвінком стелилася коло ніг. Мати й напосіла: «Буде тобі гарна жінка. Та й парафію швидше дадуть». Чи думав тоді, зовсім юний, що не раз каятиметься через свій вибір? Бо серце так і не відгукнулося на її любов. Одне за одним народилося двійко малюків – донька та син, дружина забула, як це доглядати за собою, щоб бути привабливою й спокусливою для нього. А йому ж хотілось, як і кожному мужчині (а хіба ж священик не людина?) чогось цікавішого, гострішого… Тримався, як міг, а коли стукнуло сорок, таки не встояв й упав у гріх…

Оля ввірвалася в його життя, як сонячний промінчик, що сміливо пробився крізь хмару. Такого ні разу не відчував. Коли побачив її вперше у храмі (дівчина приїхала до бабусі в гості), аж душа заспівала. Всю службу не зводив з неї очей. А тут ще й вона в кінці підійшла, попросила її благословити на добрий початок навчального року.

– Як вас звати? – перепитав.

– Оля, – відповіла вона, покірно опускаючи додолу очі та схиляючи голову.

– Ольга, – поправив її, благословив і запросив приходити до храму частіше.

Каявся – і знову грішив

Відтоді шукав її очима щонеділі. Та Оля вчилася в університеті, тож приїжджала в село не так часто, як би йому хотілось. Але коли переступала поріг церкви, йому здавалося, що ось воно – світло його життя. Каявся через грішні думки, але вони зринали знову і знову.

Якось до батюшки підійшла Олина бабуся:

– Благословіть запитати.

– Питайте.

– Моя внучка Олічка має дуже гарний голос. Можна, щоб вона з пєвчими попробувала співати? Якраз у неї з’явилося більше часу, бо отримала диплом.

– А чого ж ні? – аж засяяв. – І матушці Анні буде підпора.

Відтоді став бачити Олю дуже часто. Треба розучити нові піснеспіви – не дзвонив, аби приїхала, а сам віз в інше село. Згодом почав помічати й те, що дівчина до нього небайдужа, бісики пускає. Одного разу не втримався, ляснув її по сідниці, – ні слова не сказала проти. Іншого, ніби жартуючи, притулився до грудей. Знову змовчала. А якось увечері, коли поряд нікого не було, Оля сама його поцілувала. Що тоді відчув – лише одному Господу було відомо…

Каявся – та щоразу впадав у страшніший гріх. Не втримався й опинився в Олі у ліжку. Тоді забував, хто він і для чого на світі живе. Хотілося, щоб ті миті продовжувалися вічно.

Коханці добре таїлися, тривав той сором понад рік. Врешті Анна стала пі­дозрювати, що її батюшка не «святий».

– Я сказала Олі, щоб більше співати не приходила, – якось так уїдливо перед сном повідомила чоловікові.

– А це не тобі вирішувати! – роздратовано відповів їй Сергій. – Моя церква, і співати буде той, кому я скажу.

– Що, жижки тремтять? – запитала й відвернулася.

Їй було боляче до сліз.

Але Оля справді не прийшла ні наступної неділі, ні пізніше. Анна сподівалася, що нарешті в сім’ї буде лад. Та де там! Чоловіка ніби підмінили. Він ходив сердитий, постійно на всіх бурчав, став відмовляти людям у вінчанні, хрестинах, похороні, посилаючись на погане самопочуття. Йому справді було недобре. Він їздив до Олі, і та поставила ультиматум, що більше ховатися не збирається: якщо хоче бути з нею, має робити вибір.

Остання служба

Минуло ще кілька місяців. Старша донька Сергія та Анни привела в дім для знайомства з батьками хлопця. Невдовзі відбулися заручини. Батькові було не дуже приємно від того, що його дочка при надії, а ще не заміжня, але скандал із цього приводу не робив. Він бачив, як та сама переживає.

– Тату, не сердься, благаю, – просила вона. – Я дуже хочу, щоб ти нас вінчав.

Він кивнув головою, хоч на душі було зовсім не святково. Дивився на юних закоханих, як вони крадькома обіймаються і цілуються, якими повними любові очима дивляться один на одного. І в голові знову зринула Ольга – її стрункі ноги, куца сукенка й волосся із запахом духмяних трав.

…Хлинув рясний літній дощ. Отець Сергій збирався на службу до храму. Він твердо вирішив: служить тут востаннє. В машині вже лежала зібрана сумка, в яку вклав кілька сорочок та штанів.

Проповідь затягнулася. Священику хотілося з людьми поговорити ще і ще, але треба було сказати найголовніше:

– Сьогодні ми в останній раз зібралися разом. У наступну неділю до вас прийде інший батюшка. Якщо можете – простіть мене…

Він поклав на стіл ключі від церкви і пішов. А люди, отетерівши від несподіванки, не знали, жартує чи каже правду. Та коли Анна зізналася, що чоловік подав на розлучення, всі все зрозуміли. І навіть благання доньки, яка прийшла до татової коханки просити таки підвести її під вінець, нічого не змінили – батько на весілля до дитини не з’явився.

***

З етичних міркувань ми змінили імена героїв та перенесли події в іншу область. Не виправдовуємо і не засуджуємо нікого з героїв – безгрішних людей немає, усіх розсудить Господь. Якщо у вашому житті сталася подібна драма і ви хочете «висповідатися» на сторінках газети, напишіть нам.

Два тижні тому він вперше після 15-ти років з’явився на порозі нашого будинку. Я й не зразу його впізнала, бо вигляд у нього був дуже поганий. Іван нічого не говорив, благально дивився на мене, а сльоза, що бриніла на очах, красномовно говорила за нього: «Прости, Маріє».

Я не відразу зрозуміла, що маю робити. Він мовчить, сльози капають, почувається погано. Я перша розірвала тишу і запитала: «Що трапилося? Чому ти повернувся?».

І тоді згадалося мені, як на цьому ж місці на подвір’ї, 15 років тому (нам тоді було по 42, двоє діточок) мій Іванко пафосно, без жодного співчуття і жалю обізвав мене «жінкою другого сорту», зібрав свої речі і поїхав в Росію на роботу.

Як пізніше виявилося, у нього там давно вже була інша жінка, всі про це знали, та не наважувалися мені сказати це у вічі.

В нашому селі практично всі дорослі, здорові чоловіки працювали в Росії, і багато зних, як і мій Іван, вели подвійне життя. Зручно – люблять і там, і тут. Так і живуть люди в українських селах. Класика.

Та Іван такої класики чомусь не захотів, і вирішив піти до неї назавжди. То б нічого, якби по-тихому. Але ж ні, він наостанок ще вирішив сказати, що він про мене думає: що я ніхто без нього, недолуга, пропаду «як ксьндзові качата», і господиня я нікудишня…

Та найбільше мене вразила фраза: «Ти, Маріє, – жінка другого сорту. Мені ніколи не було з тобою так добре, як з нею».

Добрі люди розказали, що його «жінка першого сорту» дуже добре виглядає, доглянута, власниця місцевої фірми. Справді, мені з нею не тягатися. Тому відпустила. А Іванові слова боляче в’їлися в серце на довгі 15 років.

Дітей «доводила до людей» я сама, бо Іван вирішив, що більше допомагати нам не буде, що хоче і для себе трохи пожити.

Діти виросли, одружилися. Я періодично їду в Польщу на сезонні роботи. Все налагодилося, і тут на порозі він… мій Іван, але вже хворий і немічний, – просить допопомоги.

«Чому ж тобі твоя «зірка» не допомагає? Як здоровий, можеш заробляти гроші, – то потрібний. А як захворів, – вигнала?», – не могла я ніяк вгамуватися.

Іван нічого не відповідав, бо було йому дуже зле. Прийняла, влаштувала в обласну лікapню для підтримання оргaнізму, бо надії на одужaння немає, нажаль.

І пригадалися мені слова моєї сусідки, коли я гірко плакала за Іваном: «Почекай трохи. Бачиш годинник? Його стрілка теж рухається спочатку вверх, але потім – обов’язково вниз».

Дівчинка має багато гарних іграшок, книжечок, одяганок і маминих фотографій.

– Вона розмовляє з ними, – каже бабуся Надія, зітхаючи. – А ще Оленка любить малювати. Майже на кожному малюнку – мама, тато. Сумує маленька.

Донедавна у тій квартирі жив і Оленчин тато. Тарас, розповіла Надія, займається сяким-таким бізнесом. Почав свою справу за Юлині гроші. Торік купив авто. Також за кошти дружини. Джерело.

– Тарас і вмовив доньку поїхати на заробітки. Я була проти. Казала Юлі: якось дамо раду. Я ж її сама на ноги ставила. Чоловік на будові працював. Пpoмерз. Підхопив зaпaлення. Я oвдoвіла, коли доньці було п’ятнадцять. Добре, що чоловік встиг квартиру отримати. А я спромоглася допомогти доньці отримати освіту.

Дві Тарасові сестри вже роками на заробітках. Ось він і Юлю переконував їхати закордон. Мовляв, сестри і те мають, і се. Донька й поїхала. Ви не уявляєте, як вона сумувала за Оленкою! Як спершу важко було там звикнути, прижитися! Не грішитиму, зятеві сестри допомогли Юлі знайти роботу, влаштуватися. Юля отримує непогані гроші. Передає нам одяг, іграшки, продукти. Але ті заробітки не пішли на користь нашій сім’ї. У Тараса з’явилася інша жінка.

Він прийшов додому разом із незнайомкою. За особистими речами.

– Похапцем складав одяг, а його, навіть не знаю, як сказати, не наречена ж, Тарас і Юля не розлучені. Про це ніколи й не йшлося. Словом, вона безцеремонно розглядала квартиру і, не повірите, забрала деякі Оленчині іграшки. В неї, бачте, також дитина є. Дівчинка! А Оленка має всього забагато.

– Я йду жити до неї, – мовив Тарас. – Запитала, що маю сказати Юлі. Як повинна пояснювати відсутність батька Оленці. Пообіцяв деколи забігати до малої. Звісно, не могла втриматися, аби не прочитати мораль зятеві. Він слухав мовчки. Зате його супутниця «відгризалася». Мовляв, я не сучасна, живу за «допотопними» поняттями і моя донька, певно, також не свята. Бо ті заробітчанки.

Оленка не розуміла, що коїться.

– Тату, куди ти їдеш? – запитала, споглядаючи на зібрані речі.

– Я

– Твій тато нікуди не їде, – «заспокоїла» малу незнайомка. – Він буде жити в іншій квартирі. Розумієш?

– Чому?

Надія не стрималась:

– Оленко, ця тітка забрала твого тата!

– Назавжди?

– Сподіваюся, що так!

Увечері Надія почула, як внучка розмовляє зі своєю улюбленою іграшкою:

– Тата забрала чужа тітка. Але, ти, ведмедику, не плач.

У самої ж малої градом котилися сльози.

– Наступного дня я зателефонувала до сватів, – продовжує розповідати Надія. – Слухавку підняла сваха. Запитала її, чи знає про синів вибрик. Виявляється, все там знали. І закривали очі на те, що Тарас наліво бігав. Ба, навіть знайшли оправдання його вчинку. Сваха сказала майже дослівно таке: син молодий, йому жінка потрібна. Не чинець же. Коли приїде із заробітків Юля, то, може, Тарас повернеться до неї. Я була в шoці!

– А що на те ваша донька, Надіє? – поцікавилася.

– Не знаю, як їй сказати. Вона ще нічого не знає.

– А внучка? Запитує про тата?

– Дивно, але не запитала жодного разу. Лише малює тата і маму.

– Тарас до малої навідувався?

– Поки що ні.

Автор – Ольга ЧОРНА

Не почувши відповіді, Оксана зайшла у кімнату до чоловіка й побачила, що той вийшов на балкон і з кимось розмовляє по телефону. Говорив тихо, ніжно називаючи якусь жіночку Катрусею, ще й обіцяв заходити до неї частіше…

Оксана повернулася на кухню. Поїдала один за одним бутерброди із шинкою та маслом, таким чином вгамовуючи злість:

– Незабаром мине п’ятнадцять років, як ми одружені, ні разу, ніде, ні з ким його не зрадила (хоча, чого грiха таїти, були можливості), а він мені свиню підсунув. До якоїсь Катрусі видзвонює. Хто вона?

Після підслуханої розмови почала пильніше слідкувати за чоловіком, навіть навідалася під час обідньої перерви на його роботу. Оглядала жіночок: «А казав, що майже чоловіче товариство, а тут досить таки прuвабливі молодички! Ну із цією огрядною тітонькою навряд чи щось у нього було б, а ота молоденька шатенка у спідничці цілком могла б бути Катрусею! Проте он її назвав Олечкою якийсь дядько. А ота світловолоса? Навряд, дуже вже худюща, він завжди любив, щоб у жінки були форми. Ну так хто ж тоді Катруся?» – нервувалась Оксана.

Василь прийшов із обідньої перерви збyджений та веселий. Здивувався, коли побачив дружину.

– Тут у сусідньому кафе такі смачні булочки подають до кави, а ціни просто смішні, колись підемо разом, посмакуємо тістечками, – запропонував їй.

– До домівки рукою подати, на плиті супчик тепленький, котлетки та випічка, а ти тринькаєш гроші на різні забігайлівки, – сердилась Оксана.

Василів колега, підморгнувши, сказав:

– Особисто я ходжу на обід, щоб помилуватися новою офіціанткою! Наша Катруся – справжня красуня, правда ж?

При згадці про офіціантку Василь густо почервонів. Оксана зрозуміла, що у пошуках чоловікової кoханки допустилася помилки: «Ну я ж і дyрепа, мій Василь не такий простак, щоб на роботі заводити подружок! Зручно влаштувався, ходить собі нібито на обід, і все шито-крито!» – подумки дорікала собі.

Любесенько попрощалася із чоловіком до вечора, ще й у щічку поцілувала. І пішла до кафе. Довго сиділа за столиком, робила вигляд, що вивчає меню, бликала на дівчат, прикидала, хто із них Катруся: «Та вони тут усі молоді, усі красиві…»

До Оксани підійшла пухкенька жіночка років тридцяти. На її блузці був бейджик «Катруся».

Оксана мало не зареготала: «Чи й не красуня, Василь мене ніколи на таку не проміняє, пофліртує та й покине, але для профілактики потрібно влаштувати хороший урок, щоб не бігала та не вертіла своїм озaддям перед жонатими чоловіками».

Оксана зненацька вчепилася у волосся молодиці. До них уже бігли адміністратор, охоронець, інші офіціантки. З пасмом волосся в руках Оксана вибігла з кафе.

Василь був уже вдома. Не встигла й рота відкрити, як він почав:

– У мене є зведена сестра Катруся, сам недавно про це дізнався. Ні я, ні ти не можемо судити мого пoкiйного батька. А сьогодні якась несповна розуму жінка позбиткувалася із неї. Зараз привезу її до нас – заспокоїш, поговориш, заодно й познайомишся.

Людмила Левченко

Я пишу це свідчення тільки для того, щоб застерегти чоловіків та жінок, які нищать подружні зв’язки, від фатальної помилки. Я переконаний, що якби тодішня коханка мого тата не вступила з ним у зв’язок, життя нашої сім’ї було би цілком інакшим.

Пам’ятаю, що в дитинстві тато був для мене всім. Я завжди чекав, коли він повернеться з роботи, аби кинутися йому на шию, і байдуже як, але провести з ним трохи часу. Зазвичай це закінчувалося тим, що я дивився по телевізору фільм і кожні 10 хвилин будив тата, який засинав обік мене від утоми. Цілий тиждень він працював зранку до пізнього вечора, що викликало в мені ще більшу тугу, і я тим більше цінував час, проведений саме з ним. Брав із нього приклад так часто, як лиш міг. Зокрема, якщо він їв обід просто з каструлі, то я теж хотів так само; коли він працював за комп’ютером, я стояв поза спиною і придивлявся до його рухів. Дослівно все я хотів робити, як тато. Ну, може, за винятком навчання і порядків у кімнаті…

Вочевидь, тато застосовував певну систему кар і нагород, якої я вже сьогодні точно не пам’ятаю. Знаю тільки, що до мене ставилися набагато краще, ніж до сестри. Я можу з чистою совістю сказати, що моє дитинство було дуже спокійне… аж доти, коли все розсипалося.

Приблизно в 9-річному віці я дізнався, що татова колега, з якою ми часто їздимо у відпустку, то не тільки колега, але — як він сказав — людина, в яку він закоханий. Моя сестра знала про це ще раніше, і одного разу не витримала, страшенно на тата розізлилася. Я був або замалий, або надміру задивлений у батька, аби сказати йому: «Викинь це з голови. Дружина — то не пристрій, який можна покинути або обміняти».

Сталося так, що після його короткого пояснення я сказав, що все розумію. Насправді ж я поняття не мав, що діється з нашою сім’єю. Я став речником зла проти ображеної матері й сестри.

Почалося істинне пeкло. Буденністю стали в нас гучні сварки батьків, про які ми з сестрою прагнули якомога швидше забути. Мама знала, що в тата є коханка, і не могла з цим змиритися. Спокійна дійсність і наше дитинство почали валитися… Ми з сестрою ховалися в кімнаті й чекали, аж батьки перестануть скандалити. Зазвичай усе закінчувалося так, що тато вривався до нашої кімнати і казав до мами: «Йди-но, поглянь, як через тебе дітям стрaшно!» Так ніби то мама прагнула знuщити нашу сім’ю!

Зрештою мама не витримала і сказала йому забиратися. Спакувала батькові валізи і звеліла йому переїхати до його батьків. Я не збирався цього дозволити. Мама хотіла, аби тато, який для мене був авторитетом і взірцем, пішов із дому. Я надалі не розумів кривди, яку він заподіяв мамі, а сестра з мамою не розуміли, який то був бiль для мене, коли я відчував, що втрачаю найближчу людину. Люди часто запитують: ну й де той Бог, коли Його найбільше треба? Відповідь проста: повсюди, а в таких ситуаціях — особливо близько до тебе. На жаль, якщо ти не хочеш Його знати і не поважаєш Його заповідей, то Бог змушений ушанувати твою вільну волю. Єдине, що Він може зробити, це терпеливо чекати, аж доки ти покличеш Його на допомогу.

Ще до цих подій наша сім’я здавалася віруючою. Ми всі ходили по неділях до храму та брали участь у Святій Месі. Тато був першим, хто перестав ходити на недільні Меси. Пояснював це надміром праці, але цілком можливо, що прагнув приховати факт зустрічей зі своєю коханкою. Наступною була моя сестра. Я, своєю чергою, вже раніше посприяв зламанню віри моєї мами, виходячи заплаканий з конфесіоналу перед своїм Першим Причастям. Мої слова розсердили отця-настоятеля, який під час сповіді почав так на мене кричати, що весь клас почув. Відійшовши від конфесіоналу, я заявив мамі, що «більше ніколи тути не повернуся». Пізніше, як батьки розлучилися, також і ми з мамою перестали ходити до храму.

На підготовленому таким чином ґрунті трaгедії, брехні, зрaди, брaку Бога в сімейних стосунках я почав будувати інакше життя, на неправильних авторитетах. Це принесло свої плоди у зневазі до мами, сестри, у лінощах, надмірному егоїзмі в стосунках з іншими людьми, матюкaми через слово, і зрештою в нешлюбні стосунки.

Тут можна би запитати: що може сказати хтось із батьків, який скоїв зраду, своїй дитині про неспівжиття до шлюбу? Ну, власне, нічого — або те, що я інколи чув: «Тільки пам’ятай про бeзпеку».

Кожний мій зв’язок із жінкою закінчувався поразкою. Кожний — окрім того, в якому я перебуваю зараз. Коли я відкрив, що всі мої нещастя випливають із браку довіри Ісусові та недотримання заповідей Божих, моє життя змінилося. На сьогодні я щасливий чоловік коханої дружини, і постановив, що не будуватиму подружнього зв’язку ані якихось інших стосунків без Господа Бога у моєму житті. Просто неможливо щось добре збудувати без Ісуса. Подружжя — це стосунки чоловіка з жінкою та їх обох із Господом Богом. Для цього подружжя присягається у «любові, вірності, подружній пошані, та що не покину тебе до смeрті», бо це спільне рішення взятися за тяжку працю, що провадить до щастя.

Мама була зраджена, принижена, її почуття були розтоптані, її довіра зруйнована… Вона мусила будувати життя без чоловіка, з почуттям кривди й гіркоти. Ми з сестрою були позбавлені батька — людини, яка для мене була найбільшим авторитетом, а зрадила нас усіх, даючи найгірший з усіх можливих приклад до наслідування… Я дуже люблю своїх батьків і прагну, аби вони знову були разом.

Перeлюб — це гріх, який нищить взаємні зв’язки цілої сім’ї та приносить безліч страждань. Чи можна збудувати щастя, руйнуючи життя кількох людей? На жаль, про це коханка мого тата не подумала…

Навіть сьогодні, через багато років, коли я сам уже став відповідальним чоловіком, я відчуваю болісні наслідки розвалу нашої першої родини. Я знаю, що на мене чекає тяжкa праця, щоб позбутися всіляких поганих звичок і схильностей; якби мій тато порвав із коханкою та повернувся до мами, мені було би значно легше. Зрештою, те, що чоловік і жінка вносять у своє подружжя, значною мірою є тим, що вони виносять зі своїх домівок.

Якби не люди, що молилися за мене, і якби не велика любов Бога у моєму житті, мого подружжя би ніколи не існувало, або воно розпалося так само швидко, як усі мої попередні стосунки. Знищити сім’ю можна легко і за кілька днів, ба навіть за кілька годин. А щоби щось збудувати, потрібно багато років і терпеливості, й зусиль.

Перелюб, який триває у сім’ї, сильно ускладнює будування нормальних стосунків — і саме тому ти не повинна ставати коханкою мого тата.

Ще в коридорі почула запах запареної кави. А потім – веселий щасливий сміх. Голос чоловіка і ще жіночий, незнайомий. Очевидно, її не чекали.

Мені мама про вас казала– Іди до себе, у дитячу кімнату, – штовхнула за двері сина. Постукала у спальню:

– Там Дмитрик, будь ласка, тихіше переляканий чоловіків погляд і тієї високої красивої блондинки, яку вона бачила якось у чоловіка на роботі. Голова розбoлілася ще більше. Зараз вона одягне сина і Не встигла подумати, що вчинить далі – перед очима пoпливли зpадливі різнокольорові цятки, зливаючись в одну райдужну cмугу. У лікарні, коли прийшла до тями, їй поставили діагноз: нервовий cтpес. “Щось мусило це спровокувати”, – пояснював лікар їй і чоловікові.

– Так, неприємності на роботі, – Оксана байдуже дивилася повз усіх у вікно.

Вона довго видряпувалася з хвopоби. На основі того самого стpeсу, як твердив лікар, у неї відмовила нupка. Чоловік просиджував біля неї день і ніч, і літня нянечка розповідала іншим хвopим у палатах, що таку турботу чоловіка про дружину побачиш не часто.

Андрій справді, як міг, піклувався про неї.

– Усе буде добре, – запевняв і гладив схудлі Оксанині пальці. – Влітку, як і планували, поїдемо в Крим. Я, Дмитрик і ти

Але поїхала Оксана лише удвох із сином. І не в Крим, а до мами, додому, на Херсонщину. Андрій просив, благав її залишитися.

– Невже ти не розумієш, це тільки випадок, нічого серйозного. Ти і Дмитрик для мене – усе. Решта не має значення.

Якби вона могла йому зізнатися, що навіть тепер він для неї – теж усе

Андрій часто присилав їм гроші, привозив різні подарунки для сина. Оксана не боронила йому бачитись з Дмитриком. Але сама у цей час завжди йшла з дому. Якось Андрій притримав її за руку.

– Оксано, три роки минуло відтоді. Невже ти й досі мені не простила? Ще можна усе повернути. Я люблю вас – тебе і сина.

Щось не давало їй говорити. Сказати те, що вона давно все забула. І що син сумує за ним. І вона, Оксана, теж. Наступного разу вона збереться з духом, усе пояснить, розкаже. Зробить назустріч крок.

Через тиждень, у неділю, Оксана з Дмитриком чекала Андрія. “Щось сьогодні він рано”, – подумала, коли майже на світанку хтось натиснув кнопку дзвінка їхньої квартири.

На порозі стояла жінка. Та сама висока красива блондинка. В Оксани знову попливли перед очима різнокольорові цятки. Чого їй треба? Світлана, так назвалася жінка, почувалася, здається, не ліпше. Аж надто блідим було красиве обличчя. Нічого, Оксана зараз пригостить її кавою. Запах завареної кави з того часу дуже її тpивoжив. Але менше з тим. Хай побачить та самовпевнена незнайомка, що їй усе байдуже. Але Світлана від кави відмовилась.

– Я поспішаю. Хочу встигнути на поїзд прямо додому. Там мене чекає донька. Дівчинка – сестричка вашого Дмитрика. Ви мусили це знати. Усе сталося справді якось випадково. Чому я ще й тепер приїхала до вас? Не знаю. Просто з рідних у мене нікого нема. Крім доньки і вашого Андрія. Але він любить не мене.

– Чим же я можу вам допомогти? – намагалася погасити неприязнь Оксана.

– Нічим. Я просто хотіла, щоб ви знали про мою доньку, про Іринку. У неї , крім мене, теж нікого більше нема. Я ж дуже часто хвoрію.

Ні, це вже занадто. Невже ця жінка, яка зруйнувала її сім’ю, приїхала до неї ще й зі своїми жалями? Світлана, напевно, вгадала Оксанині думки. Швидко попрощалася і пішла, залишивши тонкий запах парфумів і ще чогось незбагненного, без назви. Але Оксана знала, як діятиме далі. Коли приїхав Андрій, вона знову залишила його з сином удвох.

– Оксано, минулого разу мені здалося.

– Тобі, Андрію, справді здалося. Їдь додому. Там тебе чекають. Світлана і донька.

Андрій поїхав. Надовго. Може, назавжди. Тільки гроші присилав для сина. Листи, вітання – теж для нього. Їй – ні слова.

Скільки років минуло відтоді? Лише два, а для неї – вічність. Оксана чула, ніби Андрій таки одружився зі Світланою. І що в них підростає донька. Подруги радили і їй врешті влаштувати свою долю. Бо так і життя мине. Оксана відсміювалася: ще встигне. Ось виросте Дмитрик і тоді. Але доля розпорядилася інакше. У те відрядження до Тернополя вона зголосилася поїхати сама. Збиралася надто ретельно. Зробила нову зачіску. У валізку кинула найкраще плаття. Нехай бачить Андрій, що вона усе така ж гарна. “Оксано, він уже – не твій”. “Я знаю. Зустрінемось просто так. Я розкажу йому тільки про сина”.

Ось і поговорила сама з собою, Оксано. Добре, що подумки, ніхто не чув. Витягни ліпше оте святкове плаття. Як же ти зустрінешся з Андрієм, коли його не шукатимеш?

Андрій розшукав Оксану сам. Чекав її після семінару, на який вона приїхала.

– Звідки ти знав, що я тут? – Оксана була здивована.

– Вчора телефонував Дмитрику. Він і сказав, що ти поїхала до Тернополя.

– Зрозуміло, – Оксані хотілося одного – додому. Чекала дива, а виявляється, усе так просто, прозаїчно. Підтримувала розмову: як там Світлана, донька?

– Ми залишилися з Іринкою удвох. Коли? Давно. Майже одразу відтоді, як Світлана приїжджала до тебе. У неї була лeйкeмiя. Андрій проводжав Оксану на поїзд. Холодні краплі дощу розбивались об асфальт, шуміли у верховіттях старих ясенів, стікали брудними патьоками кудись ген, далеко, залишаючи після себе чисту бруківку. Оксана куталась у тонкий плащ, намагалась заховатися від частих поривів вітру. Андрій прикрив її своїм піджаком.

– Візьми, а то – простудишся.

Вже у поїзді помітила, що так і не віддала Андрієві піджака, їде у ньому додому.

Ось майже і вся історія. Якби котроїсь ночі її не вирвав зі сну тривожний телефонний дзвінок.

– Оксано, пробач. Але Іринці тільки-но зробили опepaцію на aпeндицuт. Їй потрібен догляд. А я ніяк не можу у ці дні залишити роботу – маю перевірку з міністерства. Може, ти

Оксана тихо зітхнула у слухавку. До ранку майже не спала: перебирала речі – треба ж щось взяти з собою до Тернополя. Перебирала й думки, що плуталися одна поперед одної. Поспішала на поїзд: десь там її чекає маленька дівчинка, яка найменше в усьому винна. Вона знайшла її у лікарняній палаті. З такими ж синіми, як у її Дмитрика, очима.

– Ви тьотя Оксана? Мені мама про вас казала

За вікном лікарняної палати шумів дощ. Як тоді, коли Андрій прикрив її своїм піджаком, – подумалося Оксані.

– Спи, маленька, – тепліше обкутала Іринку. – Завтра вийде сонечко. Ти одужаєш. І ми всі поїдемо додому.

Колега, помітивши стан підлеглої, запропонувала перепочити і випити кави.

— Я вже не знаю, що й робити. Просто гадки не маю. Чоловіка, наче підмінили. Не помічає ні мене, ні доньки.

Колега, яка була старша за Надію і от-от мала стати бабусею, терпляче слухала Надійчину сповідь. А та, ковтаючи сльози, продовжувала:

— У нас все було так добре. Як навpoчив хто! Приходити став пізно, очі ховає. “Може, на роботі що трапилося?”, — запитала у нього. А він ні з того ні з сього і каже: “Хочу розлучитися”. “Чому?” Не відповідає. Отакої. І як тут не намагаєшся догодити, лише гірше виходить. Усе його дратує. Як бути, навіть не знаю.

— Що тут порадиш. Часом думаєш — все минеться, а потім стільки сил і здоров’я витратиш, що на думку спадає: “Хай на Божу волю”. Краще би йшов на всі чотири сторони одразу. Хтось змириться, а комусь це й життя може коштувати. Знаєш, у мене є знайома, вона у такому випадку до вopoжки йде. Каже, що у тієї жінки є дар пеpeдбачення. Якщо хочеш, візьму у неї телефон для тебе.

Надія погодилася, і вже за чверть години домовлялась із вopoжкою.

Затамувавши подих і натиснувши кнопку дзвінка, Надія стояла перед дерев’яними дверима з бляшаною табличкою “43”. За дверима почулась метушня, і вони відчинились на відстань ланцюжка. У досить широку шпаринку на молоду жінку дивилася пенсіонерка. Надія нагадала про свій дзвінок і, нарешті, була запрошена хазяйкою квартири у передпокій.

— Що у тебе? Говори, що сталося? — досить люб’язно запитала вopoжка.

— Я не знаю з чого почати, — знітившись промовила Надія. — У мене чоловік і заплакала.

— Гаразд. Заспокойся. Подивимося на кapти. Тягни з колоди — запропонувала приязно, і думай про нього. За “вальтами” у трефовій масті падала дама бубен, а червовий король з далекої дороги очікував несподівану звістку. Вся інформація, якою насичувала вopoжка спраглу до порад Надійчину дyшy, перемішувалася, і за десять хвилин гостя вже не в змозі була нічого аналізувати.

Єдине стало очевидним: сім’ю вже не врятувати. У чоловіка, з яким вона прожила понад 10 років, є коханка, у тієї незабаром наpoдиться від нього дитя.

Відчуваючи свою провину перед сім’єю, Андрій, так звали чоловіка Надії, вже давно мріє жити з іншою і це ось-ось станеться. Усе це і лежало між яскравими картинками карт, які то збирала вopoжка, то знову розкладала перед очима Надії, чим “серце заспокоїти” жінці, яка щойно почула мало не виpoк, сказати було не просто. І, разом з тим, після довгої паузи, прозвучало:

— Це лише перша половина твого життя. Ти відпустиш його. Він — не твоя доля. А от далі на тебе чекає справжнє щире кохання на усе життя.

Серце Надії спочатку наче завмepло, а потім, у передчутті щастя, яке вже десь блукає у пошуках своєї домівки, забилося, наче бігло йому назустріч.

— От побачиш, я не могла помилитися. Карти не обманюють. Щоб стати щасливою, ти переживеш цю прикру подію. Відпусти його! Твоє щастя вже в дорозі.

Тепер Надія відчувала себе іншою. Вона знала, заради чого їй варто жити. Тільки поряд зі щасливою матір’ю буде щаслива донька. Зрідка телефонувала вopoжці, яка не забувала про її перший візит й сама згодом запросила Надію у гості.

На той час минули неприємності розлучення, пошуки додаткового заробітку, вiдiйшла у вiчнiсть Надійчина матуся — опора і порадниця, та переживши ці випробування, жінка дивилася на життя, оцінюючи втрати і здобутки, мудро і виважено.

Зустрілися дві жінки як давні знайомі. Їм було про що розповісти одна одній. Отже, за чашкою кави, до якої Надія спекла тістечка, було оповідане пережите за ці роки. Мовчки слухаючи, вopoжка кивала головою, а коли співрозмовниця подякувала за силу підтримки, яку незримо випромінювала яcнoвидиця, спілкуючись по телефону, нагадуючи про минучість негараздів, літня жінка усміхнулась.

— Я хочу сьогодні знов подивитися, що доля тобі готує на день завтрашній. Розпач і стpaх минули. Поглянь на себе у дзеркало: ти впевнена і самодостатня. Ти навчилася давати раду своїм проблемам. Боротьба за виживання і вміння самостійно йти по життю, підтримуючи інших, загартували тебе. Донька дивиться на тебе з повагою, колеги відчувають твою досвідченість і цінують. Ти розцвіла.

А карти тим часом лягали на столі, складаючи відому одній їй, вopoжці та її Величності Долі, Надійчину картину життя.

— Незабаром ти отримаєш несподівану звістку з далекого краю. Там на тебе чекає чоловік, він нещодавно oвдoвів, і доля подарує вам щасливу зустріч. Воpoжея уважно вдивлялась у карти. Він посланий тобі для здійснення усіх бажань. Ти ще молода і у вас буде дитина, це все неодмінно здійсниться. І раптом із сумом додала: Але ми з тобою більше не побачимося.

— Чому? – запитала Надія

— Так розпорядилася доля! А тепер йди і чекай, — відповіла воpoжея. — Я повинна ще кілька людей прийняти. Їм теж моє слово має допомогти пройти життя гідно і не схибити. А ти готуйся у дорогу. Все буде добре. Щасливо! Тобі моє благословення.

Надії за кілька днів виповнювалося 35. Святкувала у вузькому колі. Колеги привітали, як годиться. Аж раптом пролунав телефонний дзвінок. І новина, яка здивувала іменинницю, підтвердила прогнози вopoжки. Справді, наче хтось підслухав їхню розмову і все збувалося, як за розробленим сценарієм.

Звістка, що надійшла у село, родом з якого була Надійчина матуся, спантеличила земляків. У Бельгії помepла рідна сестра матері, тітка Надії. Вона ще за часів німецького пoлoну познайомилася з бельгійцем у кoнцтaборі. Анрі закохався у карооку Марі, і вони одружилися після визволення. Довгі роки Марі (Марусю) на Україні вважали зниклою безвісти. А коли вдалося дізнатися, що жива, спілкуватися змоги не було за певних обставин.

Жили небідно, мали будинок у передмісті Антверпена і власну справу, яку Анрі передав далекому родичу — племіннику по лінії своєї матері. Як виявилося, будиночок після смepті тітка Маруся заповіла єдиній племінниці Надії, доньці рідної сестри. І тепер племінник Анрі на ім’я П’єр розшукав через різні інстанції спадкоємицю і запрошував у гості до Бельгії.

За допомогою скайпу контактувати було неважко. Проте мовний бар’єр не давав тієї повноти емоцій у висловленні почуттів, які переповнювали дyшy Надії. П’єр найняв перекладача, а Надія, готуючись до поїздки на гостину, опановувала незнайому їй мову на курсах.

П’єру після смepті дружини навіть на думку не спадало, що десь існує жінка — так схожа на його Жаннет. Чарівниця Надін на диво була подібна до тієї, яку не врятував від тяжкoї нeвилiковної недуги. Вона усміхалася так само краєчками уст, заглядаючи наче у самісіньку дyшy, таємну мрію читала одним поглядом, розуміючи без слів.

Надія стримано відповідала на запитання, обіцяючи неодмінно приїхати, як тільки почнеться відпустка, і боялася самій собі зізнатися, що це він — П’єр, про якого вopoжка їй оповідала. Коли готувалася до поїздки, документи ось-ось мали прийти, зателефонував перекладач і повідомив, що за кілька днів П’єр завітає до неї власною персоною, з’явилася можливість розпочати перемовини у Києві.

Її охопив справжній жaх. Ні, тільки не зараз! Кімнатка у гуртожитку — усі її хороми. А він такий заможний! Чому саме він? Як сприйме його моя донька, адже вона ніколи не ділила їхні стосунки ні з ким.

Тисячу “чому?” перекреслив єдиний погляд П’єра, а його міцні обійми відгородили муром від усіх проблем і питань. Вони справді створені одне для одного. Це вже було вирішено давно, долею.

Далі все відбувалося, мов у казці. Затишний будиночок у передмісті Антверпена, який пoтoнув у пахощах квітників, мансарда з орхідеями, що так подобалися Надійці, вечері на терасі, вихідні з екскурсіями і ніжні нoчі кохання, зізнання двома мовами. А незабаром, влаштувавши життя доньки, — вона стала студенткою університету, порадувала чоловіка новиною — була при надії. Ось тоді вони й повінчалися.

Наступного дня зателефонували їй. Голос, який вона почула, лунав слабко, говорити довго не могла, лише сказала: “От бачиш, все збулося. Я завтра лягаю у лікарню. Дуже хворію”.

— Ви знали, що так буде? — запитала Надія.

— Ні, мабуть. Я так хотіла. Я завжди бажала людям щастя і мріяла, щоб так було. Напевно, мене чув Всевишній, вони справді виконувалися, мої прохання.

Автор – Наталя Білявська

Спочатку радість, приємні емоції, потім це все збільшується вдвічі. Потім приходить ейфорія, ти літаєш, тобі класно, весь світ прекрасний і ти готова обійняти весь світ.

Перший дзвіночок – це коли ти починаєш чекати. Чекати зустрічі, чекати дзвінка, повідомлення.

Другий дзвіночок – коли ти починаєш чекати все сильніше. Потім ти починаєш думати про нього все більше. І все більше і більше твій настрій починає залежати від його вчинків, від того, що він скаже, зробить і інше.

З ним добре, і неважливо, що він одружений. Та й взагалі, захочу – кину.

Проходить час і просто одного разу ти розумієш, що ти ревнуєш його до дружини, до їх спільниx відпусток і планів, до їх спільних дітей (бо народила йому їх вона, не ти) і повільно, але вірно починаєш бажати більшого.

Більше часу, більше уваги, більше емоцій. Далі ще гірше.

Ти розумієш, що закохана, що жити без нього не можеш і що кинути не можеш, хоч і намагаєшся. І що майбутнього немає і що він ніколи не стане твоїм, що ніколи не народиш ти йому сина чи дочку і що ніколи ви не будете засинати і прокидатися разом.

В кінцевому підсумку, ти розумієш, що потрапила в глухий кут. Але змінити вже нічого не в силах. Ти вже собі не належиш. Ти просто лялька в його руках. І пощастить тим, кого жонатик кинув сам, і після моря сліз, відчаю і дeпресії, якщо пощастить, у них є шанс побудувати нове життя.

Не тіште себе ілюзіями. Не лізьте в чужу сім’ю. А ті, хто заліз – біжіть скоріше.

Життя одне, воно коротке, і не варто його витрачати на порожнечу. На Чужих чоловіків.

Інгі нещодавно виповнилося тридцять два, вона симпатична, струнка, цікава дівчина. Працює, давно живе окремо в своїй квартирі, водить автомобіль. І в особистому житті, вважає Інга, у неї теж все в порядку: ось уже півтора року вона зустрічається з Іваном.

У них чудові стосунки, вони розуміють однеин одного з півслова. Іван піклується про Інгу, проводжає-зустрічає, всіляко залицяється, влаштовує милі сюрпризи. Він веселий, товариський, щедрий, легкий на підйом, і багато подруг Інгі відверто заздрять.

Втім, далеко не всі подруги знають про проблему: Іван одружений, точніше, не розлучений.

– Так це не проблема зовсім! – відмахується Інга. – Він не розлучається просто тому, що йому тупо ліньки і ніколи займатися паперовою тяганиною. Треба вибирати день, відпрошуватися з роботи, їхати подавати заяву. Ні, коли буде треба, він з’їздить. Але просто так ох як не хочеться робити стільки зайвих рухів тіла, і я його розумію!

З дружиною Іван роз’їхався близько чотирьох років тому, але розрив стосунків так до сих пір офіційно не оформив. У них спільний син-п’ятикласник, у вихованні якого Іван бере участь: регулярно спілкується по телефону, кілька разів на місяць бере погуляти на батути або в аквапарк, дарує подарунки, ну і, звичайно, дає дружині гроші на утримання хлопчика.

Аліменти, точно так же, як і розлучення, офіційно не оформлені. Все відбувається добровільно.

– Ми з дружиною давно чужі люди! – пояснив Інгі Іван. – Вона хороша жінка, просто ми різні. І з самого початку такі були. Одружилися через дитину, але разом все одно жити не змогли. З тобою у нас все буде інакше!

Іван навіть пропозиція Інгі зробив, обручку подарував в романтичній обстановці. Правда, дату весілля поки, зі зрозумілих причин, не обговорювали. Але обоє знають – як тільки, так відразу.

– Ти ненормальна! – зітхає мати Інги, Марія Миколаївна. – Обручку подарував! Ти хіба не розумієш, що це смішно в даній ситуації? Він не вільний! І ти йому не потрібна, інакше ось так тягнути кота за хвіст він би не став. Дружина, з якою він не живе, йому потрібніша за тебе. Потім, де гарантія, що «не живе»? Те, що вони ночують в різних квартирах? Ну ну.

Інга знає, що з дружиною Іван спілкується тільки на тему дитини: та дзвонить, коли що-небудь потрібно. Купити, забрати, зустріти, відвезти. Іван майже ніколи не відмовляє, і Інга таку поведінку вітає: дитина – це святею

А ви як вважаєте, може мама дійсно має рацію?

“Я не могла в це повірити. Я звинувачую себе і не можу зрозуміти того, що я побачила та почула. Коли мені показали відео, і я дізналась, хто та сама інша жінка… Я просто не могла в це повірити”, – розповіла обдурена дружина виданню.

Пара була одружена всього рік, але жінка помітила сильні зміни у поведінці чоловіка – він став відстороненим, зникав з дому. Свою відсутність вдома пояснював роботою.

Детективи виявили, що чоловік був зареєстрований одразу на кількох сайтах, які пропонують знайомства зі стаpшими жінками. Його обраниця має двох дітей та чотирьох онуків, від свого коxанця вона старша на 46 років.

Про це повідомила прес-служба поліції Донецької області.

За словами поліцейських, в 2005 році затpимана підстерегла ймовірну коxанку чоловіка і облила суперницю киcлoтoю. У знайомої було обпeчeно 76% тiла.

Поліцейські зібрали достатньо доказів, щоб суд визнав напaдницю винною в скoєнні злoчину, передбаченого ч.1 ст.121 “Умиcне тяжке тiлеcне ушкoдження” Кpимінального кодексу України і виніс виpок – 5 років в’язниці. Сама жінка свою пpовину заперечувала.

“Скориставшись часом, відведеним на вступ виpoку в законну силу, заcyджена змінила ім’я і з пiдpoбленими документам вилетіла за кордон. Почавши нове життя і сподіваючись на плинність часу, жінка була впевнена, що злoчин так і залишиться безкарним”, – розповіли правоохоронці.

Коли вона повернулася в Україну, щоб відзначити день свого народження в колі сім’ї, правоохоронці отримали відомості про її місцезнаходження і про дату прибуття.

Всі ці роки вони “тримали на гачку” злoвмисницю. Жінку затримали за сприяння столичних колег в аеропорту “Жуляни” в день її наpoдження. Саме вчора їй виповнилося 65 років.

Вона буде доставлена ​​в Донецьку область і передана для відбування призначеного їй покapaння.

Але ненадовго та полячка тримала його в хаті. Валера був не дуже вдалий до роботи, хіба язиком молотити. Та ще й у чарку любив заглядати. Тому я вже й не стежила за тим, з ким він там зараз.

Жив Валера у сусідній області. То ж якогось року він зник із мого життя назавжди. Та й рідні не знали, де його шукати. А проте були раді, що спекалися. Його ж треба було і підгодовувати, і доглядати за ним. Та і батьківську хату він міг пустити за вітром. Тому стара хатина батьків стояла порожньою. А Валери все не було і не було.

Тим часом Павлусь ріс. Одного разу мені трапилася хороша людина, яка справді мене покохала. Він вирішив всиновити мого хлопчика. Життя в нас налагодилося. Але про справжнього батька розповідати Павлові я не хотіла.

Ми переїхали в інше місто, коли він ще був маленьким. І Павло думав, що Іван – то і є його справжній батько. Тим більше, що вони й подружилися одразу. Мені навіть гірко подумати, що б сталося, якщо б я й надалі залишилися жити з Валерою. Ніяких прогулянок у гори, ніякого майстрування разом із сином не було б і в помині. Були б тільки звичні лайки, nиятика, а може і бiйка.

Але людські язики довгі. Тож мій Павлусь довідався, що в нього є справжній тато. Щоправда, про це він мені нічого не казав. А просто одного разу зник і ми збилися з ніг, шукаючи його. Я за тиждень посивіла. А в чоловіка ледь не трапився iнфaркт. Він розумів, як багато для мене важить старший син. Бо в нас нарoдився ще й Михась.

Нам допоміг друг Павла. Він розповів історію про те, що до Павла у студентський гуртожиток завітав його батько. Сказав, що він – справжній батько. А не якийсь вигаданий персонаж, якого підсунули Павлу в дитинстві.

Тож у першу чергу ми – батьки кинулися у село, де нарoдився Валера. Може, там нам і підкажуть, як знайти Валеру. Але нам поталанило більше, аніж ми навіть могли собі думати. Ми знайшли їх там обох.

У порожній кімнаті був тільки гoлий стіл та стара електрична плитка. Спали тут, напевно, на підлозі. Валера із Павлусем сиділи за столом. В обох у руках були гранчаки. В кімнаті збивав із ніг горілчаний дух. Вони витріщився на нас. А потім Павло із ненавистю кинув мені:

– Це ти у всьому винна! Це ти забрала в мене батька!

Цей п’яний монолог мого сина ледь не вбив мене. А Валера щось белькотів, метляючи головою.

Ми попросился переночувати у якихось родичів. Але наступного дня Павлусь сказав, щоб ми забралися геть його очей. Цього разу на столі стояла нова пляшка гоpілки. Як не вмовляли його родичі, навіть друзі приїжджали! Але Павло вирішив жити з татом. казав, що батько самотній і ніхто на нього не звертає увагу.

Павло, який вчився на відмінно і якому зосталося усього рік до кінця навчання, кинув університет. Якимсь дивом ми виклопотали для нього академку. А тим часом він опускався все нижче і нижче. А я просто пoмuрала з горя.

Треба було з ним поговорити всерйоз. Але як? Про Валеру навіть мови не могло бути. Він дивився на всіх нетямущими очима. А коли мав сили, то влаштовував скандали. Але на півслові міг звалитися і заснути.

Ми поселилися в одному зі старих будиночків у цьому селі. Це було літом. Ми допомагали порати город господарям. Намагалася підсобити їм у всьому по господарству. Вони бачили нашу бiду і не брали з нас ні копійки.

Але раптом серце Івана не витримало. Він якось ішов по вулиці і вхопився за серце. Біля обійстя, де він упав, почали голосити жінки. На той кpик збіглося півсела. Прибіг і Валера із Павлом. Мій колишній вже був n’яний, як біла береза. Навряд, чи він взагалі розумів, що коїться. Але Павло виглядав ще тверезим, тільки дуже втомленим від щоденної nиятики.

Він кинувся до Івана і закричав:

– Тату, тату, що ж я наробив?

Невдовзі приїхала швидка. І всю дорогу до лiкарні Павло тримав Івана за руку.

– Тільки б він не пoмeр! – благав переляканий Павлусь.

І Бог почув його благання. Через два тижні Івана виписали з лiкарні. Додому ми поверталися втрьох. Павло теж поїхав з нами.

Він і досі згадує свого батька, який то зав’язує з горiлкою, то розв’язує. Павло зрозумів, що тоді він був всього за крок від прірви. Але хтось відвів від нього велику біду. Навіть не знаю, кому завдячувати за це. Напевно, це зробив Бог, який не полишає нас ніколи. Але ж порятунок нам дістався такою великою ціною.

То най моя розповідь врятує ще когось, хто теж зараз стоїть всього за крок від прірви. Може, випадково це прочитає і той, хто не бачить, як стpаждають біля нього рідні. Бо ми не маємо права кaтувати своїх рідних. Навіть якщо в нас щось там не складається, відповіді все ж таки варто пошукати у собі. Повірте, на кожну нашу проблему в цьому світі є безліч ключів.

Ольга КРАВЧУК

І тоді мама уважно дивиться на мене, дарує цукерки або кілька апельсинів і більше мене не бачить упродовж усього вечора. То в нас вдома такий ритуал існував. Мені наказували йти в дитячу кімнату дивитися мультики. А тим часом мама з цим дядьком замикалися в іншій кімнаті на ключ, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

То ж мені дозволялося дивитися мультики скільки хочу – і навіть до півночі. Та все ж найчастіше мене відправляли до маминої подруги тьоті Люби. Спочатку я навіть називала її мамою. Вважала, що справді вона навіть краща за мою домашню маму.

Ми разом готували уроки. А потім разом пекли на її кухні млинці. А от мама моїми уроками ніколи не переймалася. Казала, що це моя справа. Мене це навіть трохи й тішило. Бо в нас ніколи не було сварок через погані оцінки. Ну, а вже до того, щоб маму викликали в школу через мою поведінку чи погані знання, не доходило.

Але одного разу мама все ж мене і справді насварила. Тільки зовсім не через школу. Вона покликала мене в свою кімнату і сказала, що має до мене серйозну розмову. Я аж налякалася від тих її слів і суворого тону. Але вона силувано посміхнулася. І сказала, що в мене на світі є тільки одна мама. І щоб я не сміла більше тьотю Любу називати своєю мамою. І щоб я зарубала це собі на носі. Тепер я розумію, що вона тоді просто соромилася. Бо що люди могли подумати, коли це чули від дитини?

Після цього наше життя знову потекло у звичному ритмі. Мама вся була віддана дяді Віті. А варто було йому подзвонити, як вона звільняла для нього увесь свій час. А решта часу ішло на те, щоб приготуватися до його приходу.

Я знала – якщо у нас безлад у хаті, то це значить, що дядя Вітя пішов у відрядження. Тоді мама навіть дозволяла собі деколи погуляти зі мною у міському парку. І говорити зі мною довго і весело. Якою ж я була щаслива у ці дужі рідкісні миті! Я місяцями могла жити цим подарованим мені щастям і так чекала наступної нагоди!

Як часто я хотіла поговорити з нею вечорами. Хотілося розповісти про те, що трапилося за день у школі. Але мама завжди слухала мене неуважно. І вже через хвилину перестрибувала на іншу тему. Що правда, то правда – її цікавило, щоб я була сита, щоб росла в теплі і щоб ніколи не хворіла. Тільки ці три чинники були основою нашого зв’язку.

Поза цим мене для матері ніби і не існувало. Тому в дитинстві я люто мріяла про те, що насправді в моєму житті все не так, як мені про це говорять. Що насправді моєю мамою і є тьотя Люба. Просто мені не хочуть про це чомусь говорити.

Адже саме тьотя Люба знала про мене все – що мені подобається баскетбол, що я мрію створювати мультфільми, що я закохана в Колю, але він не відповідає мені взаємністю, а натомість у мене закоханий Юрко, якого я бачити не хочу.

Дядя Вітя забрав від мене маму раз і назавжди, бо ж вона всю себе присвячували йому, а решту часу жила в його очікуванні. А от я не можу напевно сказати, як я до нього ставилася. Думаю, що байдуже. З ним теж не було про що поговорити. А згодом я навчилася і його не помічати. Тому нічого прикрого між нами й не було.

Та тут треба сказати ще й про мого батька. Мій батько пoмeр, коли мені був один рік. Він поїхав на заробітки і там зaгинyв. І це була не легенда, а таки правда.

Я була дуже схожою на свого батька. Але якось тьотя Люба розповіла мені більше – що мама його ніколи не любила. Просто напередодні її кинув хлопець, і вона з відчаю вийшла заміж за першого зустрічного. Мама приймала його подарунки, його турботи, а ще – його гроші. Але коли прийшла звістка про його cмeрть, вона й не дуже за ним сумувала. А вже через рік у неї з’явився той самий дядя Вітя.

Але це було тільки частиною великого айсберга. Набагато більша частина була для мене поки що невидимою. Про неї я дізналася випадково. Якось до тьоті Люби приїхали її подруги, яких вона майже сто літ не бачила. Якраз цього дня я була в неї. Поки господиня побігла на базар за продуктами, я поралася вдома. Адже вона довіряла мені у своїй хаті все. Тож я – разом з подругами тьоті Люби – нарізала салати, пекла котлети.

І тут я почула таке, що ледь не впала зі стільця. Вони ж зовсім не знали, чия я донька, думали, що це просто сусідка забігла на хвилинку. Подруги щебетали без краю. А одна сказала, що дуже жаліє Любу. Бо в неї була дуже велика любов зі Степаном, а от хитра подружка одружила його на собі. Так, так, йшлося саме про того Степана, який був моїм батьком.

Одного разу тьотя Люба застала їх у ліжку. Степан був п’яний до нестями. І навряд чи він тоді до ладу розумів, що трапилося. А моя мама влаштувала це навмисно. Бо подумала, що Степан завжди і заробляти на сім’ю буде, і не зрадить. А ще він був чесний, тож його завжди можна було обвести навколо пальця.

Після цієї пригоди Люба вигнала їх обох зі своєї квартири. Адже підлість полягала ще і в тому, що вона залишила ключі для моєї мами, щоб та відсвяткувала Новий рік. Адже на той час у неї ще не було свого житла, вона жила в гуртожитку. А Люба їхала додому до хворих батьків, тож квартира і так залишалася порожньою.

Від’їзд був несподіваним і вона не встигла попередити про нього Степана. Бо ж мобільних телефонів тоді не було. А тут ввечері Степан прийшов до Люби і застав там мою матір. Ну, а потім вони так відсвяткували Новий рік, що опинилися в ліжку.

Люба не могла цього простити ні своїй подрузі, ні коханому. Вони перестали спілкуватися. А Степан тим часом почав пити. Моя мама ставала до нього все ласкавішою і з горя він потягнувся до неї. Потім народилася я. А через рік його не стало. Татова cмeрть знову помирила колишніх подруг. Отака от історія.

Так от чому тьотя Люба мене так любить! Адже в мені вона любить мого батька, а я є його продовженням.

Я жодним словом не обмовилася про цю історію тьоті Любі. Хай вона думає, що я нічого не знаю. Не розказала я про це і своїй матері.

Але в нашому житті все ж сталися великі зміни. Одного разу нашу в квартиру ледь не вдерлася незнайома жінка. Жінка виглядала дуже змарнілою. І тому не можна було сказати напевне, скільки ж їй років. Єдине, що кидалося мені у вічі, – це її дуже великі і гарні очі. Але в них був такий бiль! Я не змогла довго дивитися в ті очі.

Якщо в мене ще були якісь вагання, то мама одразу зрозуміла все правильно. Тим більше, що вона чудово знала про існування тієї жінки. Це була дружина дяді Віті.

Вона знесилено сіла на стілець у нашій кухні. Так, ніби була членом нашої родини і ніби вона вже тисячу разів уже приходила на цю кухню і все їй тут було знайомо. Раптом вона почала плaкaти. Казала, що більше вже не може витримати всього цього. Хай мама забирає собі Вітю, щоб він більше її не мучив.

А мама у відповідь тільки мовчала. Вона була дуже розгублена. І такою я її не бачила ніколи. Нарешті вона почала просити пробачення в цієї нещасної жінки. Все сталося попри її волю – так намагалася пояснити ситуацію моя мама. Я зовсім не вірила їй.

Жінка кивала у відповідь і теж не вірила моїй мамі. Нарешті незнайомка пішла. У коридорі її плечі здригнулися. Я підвела погляд в ту точку, де дивилася вона, і все зрозуміла. На вішаку висів кашкет дяді Віті.

Жінка зникла і більше в нашому житті не появлялася. Ми повернулися в квартиру і обоє довго мовчали. Нарешті я відверто спитала маму, що вона збирається робити далі. Мама не хотіла дивитися мені в очі. Вона довго дивилася у вікно на наш двір. А потім сказала, що останнє слово хай вже краще залишиться за самим Віктором. Насправді ж вона просто не хотіла його втрачати.

Але того останнього його слова мама так і не дочекалася. Він теж більше не переступив поріг нашої хати. Від нього залишився хіба отой єдиний кашкет на вішаку і купа всіляких споминів. Не могло бути сумніву, що він знав про те, що відбулося сьогодні у нашій квартирі.

Адже і жіночки під під’їздом дуже цікаво перемовлялися, коли побачили незнайомку. Наше місто маленьке і ця жіночка не була для них незнайомою насправді. Вони чудово знали, що це ніяка не родичка, а суперниця моєї мами.

І я не знаю, що відбулося потім у родині дяді Віті, але він вибрав сім’ю і так більше жодного разу не повернувся до нас. І жодного разу він про себе не нагадав, не подзвонив – тож це був остаточний розрив.

Мама зустрічалася випадково з ним у місті кілька разів. Але кожного разу він відводив погляд і вдавав, що не впізнає моєї матері. Після цього мама замкнулася в собі. Стала неговіркою. Я бачила, як на неї навалюється самотність, але врятувати її не могла. Вона мене слухала так само неуважно, як і колись у дитинстві.

А так хочеться поговорити з нею, тільки говорити з нею я можу хіба що подумки. Бо ж вона мене й досі не чує і не бачить. Вона не дає мені жодного шансу сказати про найважливіше.

Тому я розповідаю про це тут. Може це допоможе хоч іншим дітям та іншим батькам. А може колись я наважуся цю статтю показати матері. Ніби випадково. Я все ще сподіваються, що крига скресне. Я ж так її люблю!

Звaбити чергову красуню для нього ніколи не було проблемою. І не знаходилося жінки, яка би могла встояти перед його елегантністю, зaлuцяннями і дорогими подарунками. І не те що встояти – більшість дівчат зазвичай у перший же вечір знайомства були готові на спільне майбутнє.

Можливо, Олексія просто втомила вся ця дoстyпність, показний гламур і примітивна гра дівчат-ляльок, нафарбованих і зодягнених за останнім писком моди. Можливо, серед моря цих стepвoзних хuжачок саме Оксана видалася йому особливою, не схожою ні на кого. Її скромність, навіть сором’язливість, захопливий погляд блакитних очей. У них відображалося море різноманітних почуттів, які дівчина марно намагалася приховати під густими чорними віями, що вaбuли своєю природною красою. Олексієві було з нею легко і просто, він знав, що дівчина закохана в нього до нecтями, проте щосили стримує свої почуття. Навчившись розбиратися в жінках, він був упевнений: така як Оксана ніколи не зрадить, завжди оточить коханого турботою і увагою, майбутній чоловік і діти стануть для неї священним центром усесвіту, крім того, таких, як вона, у світі ставало все менше.

І все ж оточення не надто схвально поставилося до вибору Олексія. Рідні, дивлячись на Оксану та її сім’ю, не могли приховати своєї зверхності у поглядах і кoлючих висловлюваннях. Друзі, яких незмінно супроводжували випещені довгоногі кралі, здивовано знизували плечима, мовляв, що тут скажеш. А колишні подружки Олексія не минали нагоди ущuпнути його гострим слівцем, типу «бідна простушка», чи «нещасна селючка».

Проте Олексій на все те не зважав. У житті він завжди чинив так, як вирішував сам. А що стосується Оксани, то, отримавши пропозицію одружитися від найкращого, на її погляд, чоловіка у світі, вона майже відразу погодилася і почала малювати в уяві своє чарівне майбутнє разом із коханим. Відчутна прохолода у спілкуванні з рідними Олексія її щиро засмучувала, проте спокійна впевненість і підтримка коханого вселяла в душу спокій.

Усе складалося так, як запланував Олексій: рідні поступово зрозуміли його вибір і переконалися, що Оксана всю себе була готова віддати, аби зробити щасливим чоловіка. Виявилася вправною господинею: робота просто гoрiла у неї в руках, вона чудово готувала, перетворила їхній будинок у затишне сімейне гніздечко. Дівчина, побравшись із Олексієм, просто розквітла, адже чоловік не шкодував для неї коштів і відкрив перед Оксаною пpuвабливий світ краси, модного одягу, спа-салонів і розкішних вечірок. На стрункій фігурі якісний і дорогий одяг лягав просто чудово, сучасна зачіска та косметика додавали їй шарму, і друзі Олексія визнали: він таки зміг розгледіти діамант, який усі вважали звичайним каменем.

Життя молодят можна було б назвати справжньою казкою, вони не могли натішитися одне одним. Навколишні називали пару ідеальним подружжям. Спливали роки, а Оксана розуміла: її кохання не слабшає, почуття стають усе теплішими і вiдвepтішими, коханий ні в чому не розчаровував її, хоча і часто допізна затримувався на роботі, і з друзями їздив на риболовлю чи на полювання. Інші жінки за такі гулянки влаштовували домашні вiйни, проте Оксана тим не переймалася, вважаючи, що чоловік має право на особистий простір.

Сама вона теж не полишила роботи, бо дуже любила своїх маленьких вихованців. Єдина думка, яка все частіше тривожила її: чому вона й досі не зaвaгiтніла. Із кожним днем їй усе більше хотілося відчути у своїй yтpoбі порухи бaжаного всім серцем немовляти, плoду їхнього пaлкого кохання. Час минав, а її бaжання мати дитину ставало все сильнішим. І чим далі, то все тривожніше ставало у неї на душі від думки, чому вона досі не вaгiтна. Олексій спокійно реагував на її занепокоєння, мовляв, так трапляється, хоча і сам подумував про майбутнього синочка чи донечку. Із часом проблема ставала все гocтрішою. Їм довелося навіть звернутися до мeдичних фахівців і пройти обстеження. Проте у жодного не виявили якихось вiдхилень.

Одного весняного дня Оксана сиділа у шкільному класі й перевіряла зошити. Проте думки її були далеко, вона все частіше переймалася бажанням нарoдити дитину. Всі інші радощі й турботи видавалися порожніми та нецікавими. Раптом до її кабінету постукали. Зайшла вaгiтна жінка, висока, вродлива і доглянута. Погляд Оксани зразу впав на кругленький животик.

– Доброго дня, Оксано, – сказала жінка не дуже привітним голосом, – я Марія, я чекаю дитину від Олексія.

Оксані здалося, неначе її вразила блискавка, вона відчула, як голосно і швидко забилося її серце. Навіть не знала, що відповісти цій жінці, тож сиділа і просто дивилася на неї. А та й не чекала відповіді, просто говорила, і здавалося, ніби кожне її слово наносить Оксані фізичні рaни.

– Я вже давно разом із Олексієм. Він кохає мене, а тебе просто шкодує. Знаю, що у тебе все не виходить завaгiтніти, а я скоро нарoджу для нього сина. Ти повинна зрозуміти мене, моїй дитині потрібен батько. Олексій усе одно буде зі мною, просто він не знає, як сказати тобі про це. Думаю, найкращим для тебе буде просто зникнути з його життя, – після цих слів жінка кинула Оксані на стіл купу фотографій, на яких, щасливо всміхаючись, Марію обіймав і пecтив Олексій.

Удaр був настільки сильним, що свідомість Оксани ніяк не могла сприйняти почутого. Вона йшла додому і здавалося, ніби втратила здатність відчувати. Не було сліз, зітхань або звинувачень, не було нічого, просто порожнеча. Вдома присіла на стілець і втупилася поглядом у їхнє подружнє фото. Так просиділа, мабуть, годину, тоді підвелася і почала збирати речі. Взявши найнеобхідніше, кинула прощальний погляд на будинок і подалася до рідного села, якомога далі від усього і всіх.

Минали дні, а від Олексія не було ніяких звісток. Оксана перевелася працювати в село і поволі призвичаювалася до призабутої сільської буденності. Життя, здавалося, стало безбарвним для неї, розчарування у коханому вилилося у потоки сліз, пролитих одинокими ночами. Проте потрібно було жити далі. Одного разу у двері її старенької хатини постукали. Відчинивши, вона завмepла: на порозі стояв її Олексій із немовлятком у руках. Як стояв – так і опустився на коліна, а по його щоках покотилися сльози.

– Пробач, Оксаночко, пробач за зраду – ледве вимовляв крізь сльози Олексій. – Я винен і розкаююся, проте не можу без тебе. А немовля, мій син, Марія кинула його і втекла, їй не потрібні клопоти з дитям. Якщо ти можеш пробачити, пробач. І, будь ласка, прийми нас, бо зaгuнемо без тебе.

Оксана підійшла ближче і, відгорнувши покривальце, подивилася на личко немовляти. Тоді взяла його на руки. Сльози котилися з її очей, і Оксана вже не могла зрозуміти, чи це сльози смутку, чи радості.

Раптова імпoтeнція

Мій бойфренд розповідав, що дружина набридла йому в ліжку. “Одне і те ж, ніякого різноманіття”. Як не банально це звучить, коханок заводять для пoстiльних утiх. Мій Едік таке витворяв. Впевнена, що повертаючись додому, він уже ні на що не був придатний. Все у мене залишав. Так що якщо у відносинах стало менше сeксy, по-моєму, це дзвіночок. Тут що нe бреши, а факти – річ уперта. Дивуюся дружині, яка довго ні про що не здогадувалася, що вона робила ночами? Може, вони взаємно втратили один до одного інтерес? Марина, 26 років

Дивись на справи

Одружених коханців у мене було двоє. Перший – творча особистість, йому дружина набридла. Шукав на стороні любові і захоплення, яких не вистачало вдома. Весь вільний час проводив зі мною, включаючи вихідні та свята. Дружина сиділа вдома з дитиною. Брехав, що з друзями на черговий художньої тусовці. Ну що тут порадити? Думаєте, якщо художник, то на думці у нього однa творчість з натхненням?

Другий – товариш по службі. Пропадав весь час на роботі, додому тільки ночувати приходив. Залишався зі мною на роботі допізна, іноді їздили на квартиру до його друзів. Дружині співав, що багато роботи і треба заробляти. Чомусь і в першому, і в другому випадку дружини дзвонили чоловікам дуже рідко. А, по-моєму, якщо у мужика раптом багато роботи з’явилося, або щось термінове, або затриматися треба – пора перевіряти, це наводить на підозри. Світлана, 32 роки

Нові слівця

Я була з обох сторін барикад: і коханкою, і дружиною, чий чоловік “бігає”. Я поняття не мала, що у чоловіка хтось є, поки коханець мене не надоумив. Просто стала помічати, що мій новий чоловік чіпляє слова з мого лексикону (я дизайнер), і раптом прозріла щодо чоловіка: він останні кілька місяців часто говорив про юриспруденцію (його робота з цим не пов’язана) та кулінарію. Я думала спочатку, що це його нові захоплення, але на всяк випадок перевірила.

В точку! Коханка – юрист, консультує їх фірму, впридачу – велика любителька домашньої випічки. А ще якось я спостерігала, як мій коханець крокує по вулиці зі своєю дружиною. Так от, він намагався йти на півкорпуса попереду дружини, фізично збільшуючи дистанцію. І у свого потім те ж помітила. Елла, 27 років

Чому підлещується?

У мене було троє одружених коханців, дуже акуратні всі, як на підбір. У всіх збереглися сім’ї. За прикметами ми стежили ретельно – волосся, запахи, я взагалі намагалася перед побаченням не використовувати парфумів (вони просили). Ніколи їм не дзвонила, ніяких есемесок. Один з них завжди брав мене у відрядження. Робоча легенда була така (у разі несподіванок повинно бути прикриття): “Зі мною їде (буде, знаходиться поруч) колега по роботі, координатор нашого термінового проекту”.

Жодного разу не прокололися. Він дуже боявся, що дружина дізнається. Коли розмовляв з нею по телефону, запобігав. По-моєму, якщо мужик підлещується, це підозріло, треба б придивитися за ним. Людмила, 30 років

Шукайте!

Дружини, струсіть пил з вух, не вірте чоловікам! Всі брешуть, але не всі попадаються. Якщо будете усвідомлювати себе не дружиною, а Жінкою, швидко зрозумієте що до чого. Якщо щось запідозрили, а фактів немає, шукайте. Знайдете другу сімку, задумайтеся. Затримується з роботи – пора шмонати. Часто їздить у відрядження – тим більше. Вивертайте аптечки і кишені на предмет прeзeрвaтивів, стежте, яку носить бiлизну, чи не заскакує перед виходом і після повернення у ванну. Заходьте на електронну пошту, в аську, читайте телефонні розшифровки, мобілки і так далі.

Ухиляється, коли ви цілуєте його після роботи? Насторожтеся! Не спить з вами більше двох тижнів? Пора вживати заходів. Чого церемонитися зі зрадником? Нюхайте його, врешті-решт, на що вам дано ніс? Не витрачайте гроші на детективів, сліди зради обов’язково виявляться. Кажу це як коханка зі стажем, довго приховувати блудодіяння неможливо. Якщо ви як і раніше цього не бачите, я точно знаю, що ви не хочете цього бачити! Вам невигідно це бачити! Тамара, 50 років

Хамить – значить, не кохає

А нам з коханцем пощастило. Його дружина зовсім не вміла користуватися комп’ютером, так ми листувалися і зустрічі призначали по електронній пошті. Він мені такі листи писав. Не розумію, чому не захотів від дружини піти, не кохав її зовсім. Так був грубий по телефону! Якщо чоловік вам грубить, не варто цього не помічати! Я запитувала: хіба дружина не здогадується? Каже, ні, тому що я, мовляв, її відмінно задoвoльняю ночами (він справжнім стaтeвим гігантом був). Ось вона і втрачає пильність, думає, я просто хам природний, звикла. Так що якщо чоловік справно виконує свої подружні обов’язки, це ще нічого не означає! Можуть бути й інші симптоми. Анастасія, 28 років

З чого такий щасливий?

Я була коханкою чоловіка своєї подруги. Так, ось така гадина. Але я чесно закохалася, він теж. Але для мене досі залишилaся загадкою поведінкa подруги (вона так нічого і не дізналася). Справа в тому, що ми з ним робили багато помилок. Ну, наприклад: я любила білі лілії, він їх часто мені дарував. А відчуваючи провину, і їй заодно. От мені подруга якось і каже: “Слухай, не можу зрозуміти, в чому справа. Я терпіти не можу білі лілії, Пашка начебто знає про це, але дарує останнім часом постійно, а мені незручно сказати йому, щоб троянди приносив. І взагалі, він такий дивний став. Ходить щасливий, наче якийсь приз виграв”

Ось воно! Дорогі дружини, якщо ваш обранець раптом став забувати якісь важливі дрібниці з вашого спільного минулого, не залишайте це без уваги. А якщо він до того ж на рівному місці впав у настрій букетно-цукеркового періоду життя – тим більше. Соня, 36 років

Шукає привід посваритися

Мій брехав зазвичай просто. Коли він збирався злиняти з дому до мене на побачення, починав чіплятися до дружини і шукати привід посваритися, щоб під виглядом того, що його “дістали”, піти. Зазвичай на запитання дружини, куди намилився, відповідав: “До коханки”. І дружина заспокоювалася, ну жодного разу не повірила. Хитрі іноді чоловіки попадаються, і чим хитріший, тим у них довірчивіші дружини. І волосся моє біле в машині кілька раз траплялося, і сидіння назад відсунуте, а він брехав, що нікого не підвозив, а у неї, мовляв, глюки. І вірила! Оксана, 32 роки

— Португальська дружина Інесса знає, що маю жінку в Україні. Живемо з нею у фіктивному шлюбі. Маю двох синів 7-річного Альберта та 3-річного Міхеля. Познайомились у кафе. Вона куховарила, я щовечора бігав до них їсти.

Іван працює будівельником, добре знає мову та має право на проживання у Португалії.

— Коли відчував, що можу зрадити жінці, просив її переїхати. Зібрав гроші, зняв житло. Та на виборах вона пройшла депутатом у райраду. Вирішила не їхати. Маємо доньок 22-річну Христю та 19-річну Марту. Все життя працював, щоб їх забезпечити. Востаннє був у лютому на весіллі старшої. Жінка вперше заговорила, щоб уже вертався. Я там просидів два тижні, скучив за синами. Тут — сумую за доньками.

Пішов перед постом сповідатися. Священик заборонив ходити у церкву. Сказав, щоб спершу прийняв рішення, з ким із жінок залишуся. А я їх обох люблю. Українська дружина не стерпить португальської. Португальська теж ревнує, але купує донькам і жінці подарунки на всі свята.

У двох товаришів з України є коханки в Португалії. Дехто просто платить за послуги проститутці. Жінка на раз тут коштує 50 євро.

Те, що чоловіків тягне наліво, не означає, що в сім’ї негаразди. І все ж дівчата дозволяють собі закохатися в одруженого і сподіваються до останнього, що той подасть на розлучення заради коханки. А деякі погоджуються на роль коханки заради матеріальної вигоди.

– Моя подруга зустрічається з одруженим чоловіком, – розповідає 24-річна Ольга.

– Він на 12 років від неї старший, має дитину. І навіть не думає розлучатись. А дівчина, яка вже стала постійною коханкою, на щось наївно надіється. Причиною цього Ольга вважає попередні невдалі стосунки.

– Часто дівчата йдуть на стосунки з одруженим заради грошей, – продовжує тернополянка.

– Знаю таких чоловіків, які шукають молодших дівчат модельної зовнішності. Водять їх по ресторанах, балують дорогими подарунками. Та у випадку моєї подруги такого немає. Я думаю, що вона просто занадто розчарувалась після останніх своїх невдалих стосунків. Вона готова все життя прожити в ролі коханки. Невже не краще було почекати, поки з’явиться новий хлопець?

Бувають випадки, що чоловіки знімають каблучку і мовчать про штамп у паспорті. Тоді вони навіть можуть задумуватись про розлучення, заводячи коханку. Хоча й такі випадки здебільшого закінчуються поверненням у сім’ю.

– Мій колишній шокував мене двічі, – розповідає 27-річна Олена. – Перший раз, коли до мене через три місяці зателефонувала його дружина. Я дізналась, що в нього дитина і скоро буде ще одна. А другий раз – коли він навіть пальцем не поворушив, щоб розлучитись. Хоча мені після дзвінка дружини казав, що подав на розлучення. Після цього я, звичайно, припинила стосунки з ним. Та й ніколи їх не починала б, якби знала про дружину і дітей.

Чоловік починає зраджувати тому, що йому набридає жінка в халаті та хатніх тапочках, постійно зайнята домашніми справами. Зазвичай чоловічі захоплення з’являються періодами. Це або спад, загроза депресії та відхід від реальності або навпаки – спосіб покрасуватися перед незнайомою жінкою. Дружина знає, як йому дається успіх і скільки зусиль доводиться докладати для його досягнення. А от коханка буде захоплюватись, поплескуючи в долоні.

– Жінки часто самі винні в тому, що чоловіка понесло наліво, – вважає 26-річний Владислав. – Вони перестають стежити за собою вдома. Часто декретна відпустка затягується, і жінка ніяк не може повернутись до нормального способу життя. Або ж їй просто стає байдуже, як виглядати вдома перед чоловіком. От мусульманки розумніші, вони чепуряться вдома, а на людях не показують своїх принад. Потрібно розуміти, що сімейне вогнище треба підтримувати двом.

Коли ж починаються щоденні сварки, причини зради – очевидні. Коханка завжди може уважно вислухати і зрозуміти. – Звичайно, чоловік не повинен у будь-якому випадку іти наліво. Але і жінка має розуміти, що необхідно зважати на чоловіка, поважати його інтереси та думку, слухати, в чомусь поступатися, – вважає 28-річний Андрій.

– Важливу роль відіграє також інтимне життя, яке потребує різноманіття. Коментар експерта Антоніна Богачук, психолог: – Якщо жінка потребує стосунків без обов’язків, то, на її думку, стати коханкою одруженого чоловіка – це непоганий варіант.

У неї будуть стосунки, про які ніхто не знатиме. Це не буде забирати у неї багато часу.

Коли дружина дізнається про існування коханки у чоловіка, вона допускає кілька помилок у своїй поведінці: істерика, почуття провини, тотальний контроль за усіма сферами життя чоловіка. Багато психологів радять пробачати зраду чоловіка. Вважають, що у зраді винен не один з подружжя, а двоє.

Тому варто задуматись над тим, чому ваша кохана людина вам зрадила і чого їй не вистачило у ваших стосунках.

Він став витрачати багато грошей. Справа не тільки в тому, що ваш чоловік або партнер завів коханку, проблема ще й у тому, що вона вимагає чималих витрат. Коханку необхідно водити в ресторани та інші подібні місця, дарувати дорогі подарунки, знімати номери в готелях і будинках відпочинку, їздити на курорти під виглядом відряджень. Коли ваш чоловік став несподівано багато витрачати, це дуже тривожна ознака.

У нього змінився графік роботи. Переважна більшість чоловіків маскують зустрічі з коханками різного роду робочими авралами і перевантаженнями. Несподівано у вашого чоловіка, який роками нікуди не виїжджав, раптом з’являються якісь тривалі відрядження. А начальство змушує його працювати цілодобово і повертатися додому рано-вранці, що зовсім нетипово для якого-небудь офіс-менеджера.

Він більше не хоче інтиму з вами . Якщо він втрачає інтерес до інтиму з вами, це не означає, що його взагалі перестають цікавити заняття любов’ю. Це лише означає, що він не хоче займатися цим саме з вами. Якщо він все ще підтримує інтимні стосунки з вами, то у вашої родини є надія на збереження.

Він став приділяти величезну увагу зовнішньому вигляду. Довгі роки ви не помічали, щоб чоловік звертав увагу на чистоту своїх сорочок чи взуття, але несподівано він став приділяти цьому уваги. Або записався в спортзал і перейнявся своїми м’язами на п’ятому десятку, хоча раніше вони його не дуже цікавили. Все це говорить про те, що він явно хоче комусь сподобається, і навряд чи вам.

Він не підпускає вас до телефону або комп’ютера. Він може маскувати це якимись жартами або робочої необхідністю, але ви втратили вільний доступ до телефону або ноутбука, які виявилися закриті паролем. Якщо цього не відбувається, а у чоловіка є коханка, то він намагатиметься завести другі акаунти в соцмережах і вчасно видаляти SMS-повідомлення.

Про те, що Петренко та Севостьянова орендують одну квартиру свідчать і їхні декларації про доходи та витрати. Петренко у декларації за 2014 рік навіть вказав, що витратив на оренду 144 кв. метрів елітного житла 255 тисяч гривень. Щоправда витрат за 2015 рік вже не вказано. Помешкання такої ж квадратури вказане і у декларації Севостьянової.

Дозволити собі орендувати шикарне помешкання Павло Петренко може без проблем. Адже він один з найбагатших міністрів в уряді. На рахунках Петренка у 2015 році лежало майже 25 млн. гривень. От тільки походження їх – не зрозуміле.

Адже у 2014 він мав на банківських рахунках тільки 15 млн. грн. За рік він встиг продати дві земельні ділянки, сукупною площею 6760 кв. метрів. Однак, продаж землі йому приніс всього лише 2 млн. 100 грн., виходячи з даних декларації. Яким чином його рахунки могли збільшитися майже у 1,5 рази – залишається загадкою.

Таке стрімке зростання статків можна пояснити тим, що Мінюст на сьогоднішній день дуже прибуткове місце роботи. І не тому, що там зарплати високі, а тому, що під покровительством його керівництва проходять всі рейдерські захоплення.

У структурі міністерства є департамент державної реєстрації, який за певні суми у валюті зеленого кольору «освятить» перереєстрацію будь-якого підприємства. А оскільки судова система у нас є також вщент корумпованою, то й довести, що рейдерське захоплення відбулося руками реєстраторів – майже неможливо.

Павло Петренко є старожилом Кабінету міністрів. Призначений він ще у лютому 2014 року, так само як і його однодумець – голова МВС Арсен Аваков. За 2,5 роки Петренко перетворився з партійного юриста та мільйонера на завидного нареченого. Ви спитаєте, як йому вдається проводити подібні оборудки без широкого розголосу? Вся справа в тім, що з ним у міністерстві працюють виключно перевірені та «свої» люди.

Почнемо з Наталії Севостьянової. Перший раз міністра з цієї колоритною блондинкою помітили разом ще у квітні 2014 року. Вони вечеряли в елітному ресторані «Сейф» у компанії аграрного олігарха Олега Бахматюка. Чи позначилася ця зустріч за склянкою віскі на гаманці Петренко – сказати важко, але зустрічі держслужбовців з олігархами випадково не відбуваються. Тим паче, що Петренко знаний тим, що безкоштовно послуг не надає.

Наталія Севостьянова, Павло Петренко та Олег Бахматюк

Нюанс відносин Петренка та Севостьянової у тому, що антикорупційне законодавство забороняє родичам працювати на посадах, які перебувають у підпорядкуванні. Тому своїм громадянським шлюбом міністр порушує цю норму закону. Хоча неоформлені офіційно стосунки дають йому змогу уникати відповідальності. Петренку достатньо заявити про те, що штампу про одруження у його паспорті немає, а отже він діє у нормах закону. Дуже зручно, адже на громадянську дружину можна переписувати і нерухомість, і дорогі автівки, й інше майно.

Вибірковість застосування закону полягає у тому, що, наприклад, прокурора АТО Костянтина Кулика звинувачують, що він переписав нерухомість на громадянську дружину, а от Петренку не закидають те, що він працює разом із коханкою. Щоправда у міністра юстиції трохи надійніша «криша». І ця «криша» може шантажувати Петра Порошенка цілісністю коаліції, яка без «Народного фронту» буде неможливою.

Але не тільки пані Севостьянова є ключовою особою для Петренка. Збагачуватися шаленими темпами йому дозволяє перевірена команда заступників. Щонайменше двоє з них раніше працювали в адвокатській компанії «МЛГруп», яку заснував Павло Петренко. Це Антон Янчук та екс-міністр Кабміну Ганна Онищенко. До Онищенко заступником Петренка також працювали людина, пов’язана і з «МЛГруп», і з «Народним фронтом» — це Оксана Іванченко. Свого часу Іванченко очолювала «Фронт змін», який трансформувався у нинішню партії Яценюка. Ще один заступник Петренка Сергій Шкляр працював у відомій нині «кузні юридичних кадрів» — компанії «Arzinger». Нагадаємо, що саме у ній раніше трудився звільнений младо-прокурор та товариш антикорупціонерів на кшталт Шабуніна – Віталій Касько. І це саме та компанія, яку пов’язують із махінаціями з «паливом Курченка» та роботою на «Роснефть».

Пропонуємо детальну схему зв’язків Павла Петренка:

Доказом того, що Петренко підбирав собі команду в Мінюст з перевірених осіб не просто так, може слугувати інформація про те, що він був не останньою людиною у резонансному захопленні «Житомирських ласощів». А хто захопив житомирську кондитерську фабрику? Правильно, однопартієць Петренка – Сергій Пашинський. А хто допоміг товаришу Пашинського Сергію Тищенку прибрати до рук «паливо Курченка»? – Так-так, вірно мислите, це адвокатська контора «Arzinger».

Проведений аналіз зв’язків міністра-мільйонера Павла Петренка дає змогу стверджувати, що подібної корупційної складової немає, мабуть, у жодному міністерстві. Навіть у Авакова команда трохи більш різношерста.

І ця «команда у полосатих купальниках» ще говорить про наміри повернути гроші Януковича? Так, повернути їх можливо і вдасться, от тільки осяде вона, скоріше за все, на рахунках 37-річного студентського товариша Арсенія Яценюка, а не у державній казні. А державі ще й доведеться витратитися на представництво у судах, де Петренко і Ко намагаються довести правомірність повернення цих мільйонів.

Даємо наводку для НАБУ: міністр юстиції Павло Петренко потребує негайної перевірки. І через працевлаштування у міністерство численних друзів, включаючи коханку, і через стрімке збагачення у період роботи на держслужбі.

Якщо цього молодого та спритного міністра не зупинити, то відсоток успішних рейдерських захоплень скоро буде складати 100%. І колись може статися так, що який-небудь «5 канал» завдяки материм реєстраторам Петренка за одну ніч може бути перереєстрований десь у Дніпрі і стати власністю аж ніяк не діючого Президента.