Жінка розповіла, як закохалася в брата свого покійного чоловіка.

Не минуло й року після того, як чоловік Кейтлін Нортон, Аарон Сміт, помер від передозування наркотиками, перш ніж вона почала роман із його старшим братом Рорі.

“Я не очікувала, що його голос так сильно нагадає мені Аарона”, – сказала Truly 30-річна вдова з Нью-Гемпшира. “Це була така втіха”.

Наразі вони прожили разом понад 7 років і виховують чотирьох дітей.

Зрештою Нортон звернулася за реабілітацією, щоб позбутися залежності, а Аарон відмовився. Дійшло до того, що вона припинила відповідати на його дзвінки. За тиждень до виходу з лікарні вона дізналася, що він помер від передозування у віці 22 років.

Жінка почала звертатися до його старшого брата Рорі за втіхою, і він відвідував її разом із сином Нортон Камденом.

“Ось так ми почали зближуватися”, – сказала вона.

Рорі зізнався, що спочатку вони “не наважувалися” поділитися своєю любов’ю з членами сім’ї — Джесс, мама Аарона та Рорі, сказала, що спочатку подумала, що це “дивно”.

“Моєю першою думкою було: “Як би почувався Аарон?”. Я знав, що нам це зовсім не сподобається. Він не був би щасливий”, – сказав Рорі.

Лише після розмови Рорі з його матір’ю вона вирішила змиритися.

Проте, за словами Нортон, багато онлайн-користувачів поквапилися виступити з критикою. Зокрема, з Рорі глузували як з “дядька-тата” дітей.

“Щось погане сталося з нею, щось погане сталося зі мною – і в основному ми знайшли втіху одне в одному”, – сказав Рорі. “Негатив нічого з нами не робить… Я думаю, ми добре підходимо одне одному”.

У США 39-річна жінка закохана в найкращого друга свого 18-річного сина. Вона намагається не показувати цього, але зізналася, що хотіла б переспати із хлопцем.

Про це пише Mirror.

Жінка пояснила, що вона не хоче тривалих стосунків на своєму етапі життя, але була б не проти романтичного спілкування. Вона розповіла, що цей хлопець гарний і має великий емоційний інтелект. Їй приємно з ним спілкуватися, але розуміючи, що це зашкодить її синові, вона намагається зупинити або навіть приховати свої почуття до нього.

“Сподіваюся, я не буду ділити з ним своє ліжко. Якби я не була такою совісною, я б просто займалася сексом з хлопцем”, – сказала вона.

Думки користувачів у Мережі розділилися. Одні кажуть, що жінка робить правильно, що не розповідає це своєму сину, інші, навпаки, що краще сказати правду. А треті пишуть, що коханню немає вікових меж.

35-річна Бренда Рівера-Стернс зі штату Огайо у США випадково надіслала на невідомий номер цитату з Біблії та знайшла свою долю. Так вона познайомилася зі своїм чоловіком Ісаєю Стернсом.

Про це пише dailymail.co.uk.

Бренда Рівера-Стернс та Ісая Стернс вже 12 років разом та спільно виховують шістьох дітей. Пара поділилася зворушливою історією, як вони познайомилися завдяки смс-повідомленню з цитатою із Біблії.

Бренда згадує, що в жовтні 2009 року вона намагалася відправити подрузі уривок із Біблії, але випадково надіслала його своєму нинішньому чоловікові Ісаї Стернсу, який родом із Джорджії, що за багато кілометрів від неї.

Після цього чоловік відписав їй: “Амінь, хто це?”. Так почалося спілкування пари.

Чоловік згадує, що того доленосного дня він придбав новий мобільний телефон і йому потрібно було сходити до компанії мобільного зв’язку, щоб придбати стартовий пакет. Вже за пів години він отримав повідомлення від невідомої жінки, яка стала в майбутньому його дружиною.

Тепер пара вважає, що їх поєднали вищі сили, а те повідомлення стало доленосним. Після смс Бренда та Ісая почали активно спілкуватися, а через певний час вперше зустрілися та закохалися. Згодом вони одружилися та народили шістьох дітей.

Бренда вирішила розповісти свою історію, щоб інші люди не розчаровувалися та вірили, що їм вдасться зустріти свою половинку.

“Не існує правильного чи неправильного способу познайомитися з кимось. Я думаю, що наша історія надихне інших не здаватися і не відмовлятися від кохання”, – каже жінка.

Захисник Маріуполя Михайло Діанов розповів про розлучення з дружиною і зазначив, що вважає себе винним у тому, що вони розлучилися.

В інтерв’ю Олексію Суханову він зізнався, що був трохи гулящим, а його дружина – прекрасна жінка. Однак попри розрив він досі її кохає, хоч вони не разом вже кілька років.

“Після розлучення років зо два місця собі не знаходив. Я і зараз за нею сумую, я її дуже кохаю досі. Я – однолюб. Але ми разом не будемо, тому що ми різні”, – сказав Діанов.

Він додав, що його екс-дружина досі не зустріла чоловіка, з яким могла б побудувати сім’ю. Сам він хотів би відновити з нею стосунки, але дуже боїться відмови. Тому і не робить перший крок до примирення.

“Я вже одного разу пережив розлучення з нею, і якщо вона скаже “ні”, то це буде те ж саме, що знову розлучитися. Я не боюся ворога, не боюся бійки, а ось від неї почути “ні” боюся. Не запитаю – не почую”, – додав він.

Що відомо про Михайла Діанова
Михайло Діанов був серед тих, кого росіяни взяли в облогу на “Азовсталі” в Маріуполі. Його було повернуто з полону у вересні 2022 року.

Він також був серед тих, кого окупанти тримали в колонії в Оленівці на Донбасі, по якій ними ж було завдано удару.

За час перебування на “Азовсталі” і в російському полоні чоловік критично схуд, втративши 40 кг.

Після повернення з полону морпіха Діанова відправили у США на лікування, де йому зробили операцію на руці.

Скандальне відео під назвою Borderless (“Без кордонів”) було спродюсоване компанією REA Film і зрежисоване Ніколасом Морганті Патріньяні.

Сценаристом і продюсером також став піаніст Розаріо Горгоне. Він проілюстрував цим відео свою музичну композицію і опублікував його в себе на YouTube.

“Без кордонів” – гей-історія кохання російського солдата та українського хлопця в контексті нинішньої російсько-української війни”, – йдеться в описі.

Про що це відео?

За сюжетом 17-річний українець Денис їде від війни до Італії, де живе його бабуся. Він постійно згадує про свого “бойфренда” – 19-річного Дмітрія з Росії.

Зокрема, у фільмі є кадр, де росіянин у формі з триколором обіймається з українцем – ці події нібито відбуваються у жовтні 2021 року в Харкові.

У липні 2022 року росіянин кидає армію. Денис залишає бабусі записку з текстом: “Вибач бабусю я мусив ити. Скоро пове рнуся з ним. Бережи Астора, я тебе кохаю. Денис”.

Коли бабуся читає це, по телевізору на фоні показано наслідки обстрілів Харкова.Денис їде на зустріч з військовим РФ на українсько-молдовський кордон. Українець та російський окупант біжать одне одному назустріч, але Дмітрій збивається з ніг, а Денис перечіплюється через розтяжку.

Хто і навіщо це зняв?

“Наш короткометражний гей-фільм розповідає лише про одну з багатьох трагедій, що відбуваються в тіні війни, часто приречених на забуття.

Кохання двох хлопців, пригнічених гнобленням влади, регресією політики до чистого насильства проти неозброєних цивільних, зворушує нас, бо завдає болю нашим обіймам, нашій симпатії, найдорожчому, чим ми є і що маємо”, – пише Розаріо Горгоне.

Сценарист заявив, що спілкувався з реальним українцем Денисом, який відвідував свою бабусю в Римі у березні 2022 року.

Горгоне подякував хлопцю за те, що “він надихнув на створення цього короткого художнього відео, поділившись інсайдерською розповіддю про війну, що триває”.

Композитор заявив, що “любов не має кордонів, як і музика” і додав, що з нетерпінням чекає на відгуки.

Реакція суспільства
Українці обурені зображенням любовних стосунків між українцем та російським військовим.

“Чудова ідея, Розаріо, у мене є сценарій для твого наступного фільму. Нацистський солдат і єврей, чию родину він убив, закохуються.

Грандіозний фінал цього видатного твору: нацистський солдат вбиває єврея на знак найбільшого кохання”, – прокоментував користувач Nik But.

Він додав, що Горгоне романтизує вбивць і ґвалтівників, знімаючи “красивий геноцид”.

…

“Це жахливе приниження!” – коментує акторка Єлизавета Цілик.

“Вони вбивають і катують нас, вони забирають наші домівки, а ти перетворюєш наші страждання у свій маленький романтичний фільм? Як квір-українка, я приголомшена. Ми НІКОЛИ не пробачимо того, що з нами зробили росіяни.

Ви романтизуєте буквальних вбивць, показуєте, наскільки ви привілейовані та дурні. Негайно видаліть цю пропаганду!!! Це ганьба!!!” – також пише Moon Citizen.

…

“Яка хвора людина може таке зробити і вважати це романтикою. Російські покидьки повинні горіти в пеклі, а не бути романтизованими”, – вважає Даша Чехорська.

“Отже, наступний фільм буде про велике кохання між нацистським комендантом Освенцима та хлопцем-євреєм, яких розлучила газова камера?” – питає Highly Low.

…

“Романтизувати тих, хто вбиває, ґвалтує дітей, жінок і чоловіків – геніальна ідея, чи не так?

Замість того, щоб засуджувати їх за вбивства невинних людей, руйнування домівок і дитячих мрій, ви реально знімаєте це?” – додає Таня Степурко.

…

“Росіяни ґвалтують дітей, жінок і чоловіків, вбивають і катують їх, руйнують їхні будинки, а у тебе вистачає нахабства публікувати це сміття. Зараз я не здивуюся, якби ти зняв фільм про дитину та педофіла.

Замість того, щоб критикувати російські злочини, ти робиш “історію кохання” та романтизуєш війну. Тобі треба психологічна допомога, ідіот” – коментує ще один користувач.

…

“11 хвилин марення божевільного. Відкривайте новини і знайомтеся з темою ВІЙНИ, тупий пропагандист” – пише Natali Mishturak.

А дехто висловився більш лаконічно:

У Львові дівчина розшукала 22-річного воїна ЗСУ з Житомирщини, який на фронті втратив руку та вирішив покинути кохану, щоб не бути для неї тягарем. Пара одружилася просто в лікарні.

Про це повідомляє Перше медичне об’єднання Львова.

22-річний Сергій Костюченко родом із Житомирської області. 2014 року хлопець разом із батьком був на Майдані. Два роки тому підписав контракт із ЗСУ. Спочатку хлопець захищав Київську область, потім – Луганщину. 29 травня Сергія поранили на фронті. У цей день він хотів відпроситися додому, щоб відсвяткувати з коханою річницю зустрічі, проте отримав бойове завдання.

“Коли почався артостріл, Сергій був у полі. Пам’ятає лише вибух. Коли розплющив очі, правої руки вже не було, ліва була пошкоджена. Посічені ноги. Він не міг встати і не міг покликати по допомогу – легеня була розірвана. Хлопець пригадує: чекав на смерть, бо було дуже боляче. Єдине, за що хвилювався – що його тіла не знайдуть. Тієї миті на машині повз проїздив побратим. Сергій з останніх сил підняв ногу. І той його побачив”, – йдеться у повідомленні.

Хлопець спочатку був у реанімації, йому ампутували руку. Коли прокинувся, вирішив розлучитися з коханою, щоб не бути для неї тягарем. Проте Юлія через побратимів Сергія дізналася, де перебуває її коханий, та приїхала до лікарні. Там вона запропонувала коханому одружитися. Пара побралася просто у лікарні.

Зараз Сергія очікує ще одна складна операція, оскільки він може втратити і ліву руку. Також українському захиснику планують встановити протез та вже збирають гроші на допомогу.

Історії воїнів ЗСУ
Відомий польський оториноларинголог Казімєж Нємчик спільно зі львівськими медиками лікарні Святого Пантелеймона повернули слух бійцеві ЗСУ. Медики здійснили надскладну операцію – двобічну тимпано- та мірингопластику.

Боєць “Азову” Лев Пашко 134 дні перебував у російському полоні. Захищаючи “Азовсталь”, український воїн написав своїй дівчині коротке повідомлення з пропозицією одружитися. Кохана відповіла йому аж після повернення додому. Тепер пара нерозлучна.

Після трьох днів подружнього життя чоловіка не стало. Про це інформує УНН.

Захисниця Маріуполя Валерія Карпиленко (позивний “Нава”) на “Азовсталі” стала нареченою, дружиною та вдовою. 5 травня український прикордонник Андрій (позивний “Борода”) та дівчина з “Азову” одружилися, а вже за три дні чоловік загинув. Дівчина пообіцяла коханому вибратися з облоги — і жити за них двох.

“Мені лишилося твоє прізвище, твоя любляча родина і спогади про щасливий час разом”, — каже Валерія.

Найпоширеніша теорія походження свята сягає часів Древнього Риму. Тодішній імператор Клавдій ІІ страшенно противився шлюбам. Він вважав, що шлюб заважає солдатам, адже одружені чоловіки більше думають про дружину та дітей, аніж про благополуччя власної країни. Через це імператор вирішив взагалі заборонити шлюби. Але знайшовся один чоловік на ім’я Валентин, який таємно вінчав усіх закоханих. Звісно ж, довго тримати в таємниці такий факт не вдалося. Клавдій дізнався про це і наказав знайти Валентина й кинути у в’язницю. Та лихо не без добра. Валентин і дочка тюремника Юлія закохалися одне в одного і почали листуватися. Втім, у цієї історії трагічний кінець. У день страти – 13 лютого – Валентин написав дівчині прощального листа із підписом “Твій Валентин”. Юлія прочитала його наступного дня, 14 лютого, коли коханого вже не було в живих.

Через двісті років католицька церква Валентина канонізувала.

Зараз до цього свята ставляться по різному: молодь переважно святкує його, влаштовуючи романтичні побачення. Старше покоління в більшій мірі ні, але принаймні чули про нього та інколи все ж дарують головний атрибут свята – валентинки – своїм рідним.

Інтернет-видання “PMG.ua” пропонує читачам ряд корисних речей, як от привітання, картинки з Днем Святого Валентина та фільми, які зроблять це свято ще романтичнішим.

Привітання на День Святого Валентина
Прийми найкращі привітання з Днем Святого Валентина. Бажаю, щоб кохання завжди жило в твоєму серці. Хай душа радіє та окрилюється від взаємної любові. Кохай і будь коханою (-ним).

***

Вітаю з Днем Святого Валентина і хочу побажати в це свято великої і світлої любові, щирих і добрих відносин, справжніх і великих почуттів, постійного відчуття щастя і ніжності.

***

Вітаю з Днем Святого Валентина! Бажаю провести свято:

так весело, щоб було важко встати зранку;
так романтично, щоб розповідати в старості онукам;
так пристрасно, щоб палати як вогонь.
Прекрасних зізнань, доленосних рішень, відвертих сюрпризів, довгоочікуваних новин. Любіть щиро, кожною частинкою душі.

Свято всіх закоханих – відмінний привід побажати удачі в амурних справах. Але не варто забувати про щастя, радість і здоров’я, якого я бажаю в цей прекрасний день. Нехай любов примножить всі яскраві моменти в житті!

***

Нехай з кожним днем ​​пишним цвітом розцвітає любов твого серця, нехай кожна твоя мить кохана людина наповнює радістю і щастям. З Днем Святого Валентина.

***

Вітаю з Днем Святого Валентина. Бажаю романтики, чарівності і відчуття польоту від любові. Нехай кожен день перетворюється в чудове і дивовижне свято душі із феєрією яскравих емоцій і почуттів.

***

З Днем Святого Валентина! Нехай любов править твоїм внутрішнім світом і робить світ навколо тебе прекрасніше. Бажаю бути на сьомому небі від ніжних почуттів, мріяти про щось чудове зі своєю другою половинкою, не помічаючи суєти і сірості буднів під куполом взаємної, яскравою, вірною і щасливою любові!

Подарунки на День Валентина

Що подарувати на День Святого Валентина жінці?
Жінка хоче багато чого: намисто, золотий кулон, у ресторан, а ще… оте синеньке плаття. Якщо чоловік хочете зробити приємне своїй жінці, слухайте її бажання і постарайтеся виконати хоча б одне з них.

Косметика, парфумерія, нижня білизна. Всі ці дівочі штучки завжди доречні і в якості подарунків на 14 лютого будуть доречними. Новому гардеробу жінка рада завжди, а ось з парфумами небагато складніше – необхідно вгадати з ароматом, тому заздалегідь уточніть, що саме їй подобається.

Що подарувати хлопцю (чоловіку) на День Валентина
Не знаєте, що подарувати на 14 лютого хлопцю? Чоловіки такі ж романтики в душі, як і дівчата. Тому запланувавши щось миле і зворушливе, ви не прогадаєте.

Чудовий вибір – абонемент. Вибір, куди відправити улюбленого, залежить від його вподобань. У список входять басейн, тренажерний зал, футбольний матч улюбленої команди (квиток на нього) або виступ улюбленого гурту.

Як варіант подарунка – зв’яжіть шарфик, рукавиці або теплий светр. Або купіть. Такий прояв турботи розчулить вашого захисника.

Також доречними будуть чоловічі аксесуари. Актуальний метелик або краватка, класичний ремінь або парасолька-тростина, а може капелюх? Чоловіки так само нерівно дихають при вигляді красивих годинників або чоловічих ювелірних прикрас.

Для коханих
Подарункові сертифікати. Не знаєте, як вгадати з розміром або кольором подарунків, або не впевнені в перевагах другої половинки – в таких випадках рятують подарункові сертифікати або абонементи, наприклад, у фітнес-клуб.
Парні предмети. Подарунок, коли одна половина предмета у вас, а друга – у коханої людини. І тільки коли ви разом, вони – єдине ціле. Тут є безліч варіантів – від кулонів до парних майок.
Нові враження. Подаруйте коханому незабутні враження – відправтесь у якусь подорож.

Магнітна дошка для записів. Звичайно ж, у формі серця. Найчастіше її кріплять на холодильник. На такому полотні для записів зручно залишати послання.
Подушка із зізнаннями у коханні. Причому, зі словами любові, написаними на різних мовах. М’яка і зручна подушка буде доречна на кожній стадії відносин.
Лист. Коли ви в останній раз писали листи? Справжні, паперові… У День всіх закоханих у вас є така можливість і гідний привід. Якщо ви живете не разом, відправте його поштою. А для спраглих чогось особливого, пропонуємо зробити лист з імітацією древнього друку.
Ключ від серця. Здавалося б, банально. Але саме таких банальностей і чекають 14 лютого.
Збери послання. Суть полягає в тому, що всі частини послання ви відправляєте поштою в конвертах. Вони як пазли – елементи чогось цілого. Останнім покладіть записку з посиланням в Інтернеті, по якій коханий (-а) зможе скачати аудіопривітання.
Визнання в книзі. В улюбленій книзі своєї другої половинки підкресліть слова, які складуться у зізнання в коханні. Краще робити це на непрочитаних сторінках.

Як не втрапити в таку халепу і побачити типові помилкові ознаки цього “великого кохання”, читайте нижче в матеріалі Styler.

Чоловік одразу заявляє, що хоче серйозних стосунків
Багато жінок сприймає це за чисту монету, радіючи, що зустріли ледь не свою долю. Але поспішати тут не треба, адже здоровим стосункам треба час, аби розвинутися – приглядітися, “принюхатися”, пише Ukr.media.

Якщо вам одразу заспівали пісень про спільне проживання, шлюб, майбутніх дітей, будьте обережні! Можливо, на вашому шляху маніпулятор. Він усього лише каже те, що ви від нього хочете почути. А коли доб’ється того, що має на меті, швидко втече.

Буває й так, що за такими заявками криється інфантильність. Чоловік просто не подорослішав і не розуміє, що сумісне життя і діти, це не лише обійми в ліжечку під фільм і мультики. Але й підгузки, недоспані ночі, побут і заробляння на все це грошей.

Фрази типу “я не можу без тебе”
Подібні фрази вимовляють найчастіше чоловіки, у яких великі проблеми внутрішнього характеру. Для них стосунки – залежність, а поняття особистих кордонів не існує.

Такі чоловіки інфантильні, швидше за все з ними некомфортно жити. Це справжнє випробування для психіки і нервів.

Постійний контроль за жінкою
Часто питання “Де була?”, “Що завтра робиш?”, “Хто був з тобою?” на початку стосунків сприймаються, як інтерес до вашого життя. Проте з часом це може перетворитися на контроль, а чоловік виявиться ревнивцем і тираном.

Буває, що жінки сприймають це за істинне кохання і турботу, проте це не так. Адже питання, з ким була, перетвориться на поради, а може й прямі накази, з ким спілкуватися, а з ким – ні. Отямитися не встигнете, як ваше життя перетвориться на суцільний кошмар.

Джерело:手机网易网

Підліток із В’єтнаму вірив, що буде разом із коханою до кінця життя, тому зробив татуювання із її іменем. Згодом пара розійшлася – і він “геніально” його приховав.

Хлопець, ім’я якого не називають, пояснив, чому наважився на настільки специфічне татуювання. Він дуже кохав свою дівчину і хотів продемонструвати у такий спосіб прив’язаність. Хоч тоді хлопчина навіть не усвідомлював, що це не найкраща ідея.

Ми дуже любили один одного, і мені хотілося, щоб це тривало вічно, – пояснив юнак.

Як результат – тату-майстер зробив йому великий малюнок на грудях. Там було написано “Моя принцеса”, ім’я дівчини – Чион Мінь Ху – та день народження – 29 червня 2005 року. А на додачу все прикрасили двома сердечками.

Та дива не сталося – дівчина кинула його через кілька років. Хлопчина потрапив у дуже незручну ситуацію: кожного разу, коли він дивився у дзеркало, то йому ставало боляче.

“Мені було дуже сумно після розставання. Якщо чесно, мені досі неприємно. Я сподіваюся, що зможу забути її та почати нове життя”, – щиро розповів хлопець.

Краєвиди нічного міста, ніжні погляди та зізнання у коханні – зробіть ковток улюбленого червоного сухого від SHABO та запам’ятайте цей особливий вечір на смак. Обирайте найромантичніше червоне в інтернет-магазині SHABO

Емоційний юнак наважився на ще більш неоднозначне татуювання. Тепер на його грудях красується велика труна, яка символічно похоронила їхні стосунки. Хтозна, можливо через якийсь час хлопчина знову навідається у тату-салон.

Повідомляє – джерело.

Цю дивовижну історію розповідає британське видання Daily Mail. Цікаво, що на відміну від багатьох подібних історій, Джонса саме фізично притягує до його партнерки і вони мають дуже активне статеве життя.

Як зізнається старенька, вона може закинути ноги йому на плечі, а більшу частину часу разом вони проводять у ліжку. Коханці познайомилися в книжковому магазині у 2009 році. Марджорі в той час була одна, розлучившись з чоловіком 37 років тому, і зрештою погодилася на побачення з Кайлом

При цьому Марджорі не єдина жінка Кайла — він зустрічається ще з п’ятьма жінками за 60 і навіть не соромиться приводити їх додому до 51-річної матері.

Маккул була збентежена таким образом життя, але урешті-решт змогла заспокоїтися. “Спочатку я ревнувала його до інших, але він завжди повертається до мене і каже, що я найкраща. У фізичному плані у нас чудові стосунки. Я дивуюся собі, дивуюся йому. <…>

Нема нічого кращого. Я вдягаю сексуальну білизну. Правда, намагаюся ліфчик не знімати в ліжку, тому що у мене майже нічого не залишилося”, — стверджує жінка.

Кайл зізнається, що його завжди приваблювали старші жінки (такі сексуальні вподобання також називають геронтофілією), а його перший секс стався у 18 років з 51-річною жінкою.

Цією чуттєвою фотосесією, відомий лондонський фотограф Суджата Сетія довела, що кохання живе не три, не п’ять  років, а все життя. Цінуйте, кохайте, поважайте своє кохання, бережіть один одного, проводьте якомога більше часу разом і тоді нічого не страшно, всі негаразди разом легше подолати.

Не обрізуй русої коси

Улянині подруги вже давно носять короткі стрижки. А в неї – довга коса.

– І охота тобі бавитися з довгим волоссям? Під сороківку – вже не дівка, – піджартовували.

Не може вона позбутися своєї розкішної коси. Не може – і край. Пообіцяла колись Максимові. Він любив наспівувати: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси. Хай вона росте густа та пишна, кучерявим хлопцям на біду…». Він був романтиком, цей зовсім не кучерявий хлопчисько.

Никодима Степановича – Максимового батька – направили в їхній район на керівну посаду. Хоча посада тимчасова, привіз сюди свою сім’ю. Дружина нарікала: в тихому містечку їй сумно. Але чоловікові не перечила.

Максима батько влаштував фотографом у районну газету. Фотокореспондент пішла у декретну відпустку.

Через дорогу від редакції – школа. Там і побачив Уляну. Уляну Дмитрівну. Вона швидше скидалася на старшокласницю, ніж на вчительку. Молоденька, тендітна. З довгою русявою косою. Коли фотографував її, червоніла. Директор розхвалював Уляну: їхня випускниця. Відмінниця. Навіть не думав, що після закінчення інституту сюди повернеться. Адже англійську чудово знає. Могла б і в обласному центрі на роботу влаштуватися. А вона попросилася до «своєї» школи.

Поки директор обсипав компліментами молоду вчительку, Максим у неї закохувався…

…Вони зустрічалися потай. Уляна не хотіла, аби в школі пліткували. Максим ще й за неї на два роки молодший.

Він любив фотографувати Уляну. Коли вітер бавився її волоссям. Коли дощові краплі впліталися в коси… Чорно-білі знімки світилися різнобарв’ям щастя і любові…

Никодим Степанович попрацював на посаді два роки. Тепер родина поверталася у рідне місто.

…Завтра вранці Максим поїде з їхнього містечка. Сьогоднішній вечір – прощальний. Падав теплий літній дощ.

– Кажуть, на щастя, – порушив мовчанку хлопець.

– Віриш у забобони?

– Вірю в дощ і наше кохання.

Максим обіцяв телефонувати і приїжджати. Вони зберегли свої почуття в таємниці. А тепер настав час усе розповісти.

– Що б не трапилось, пам’ятай: я завжди кохатиму тебе, – мовив Максим.

– Ти мене лякаєш. Що має трапитись?

– Ну… не знаю. Хтось щось нафантазує, напліткує…

Пізніше Уляна часто згадуватиме ці слова. Можливо, у Максима було якесь передчуття…

Його запросили на роботу в модну студію. Максим був справді талановитим фотографом. Крім того, власниця фотостудії – материна похресниця.

Улянині батьки були не проти майбутнього зятя. Радо приймали доньчиного кавалера. А Максимовій родині припала до душі Уляна.

Молоді планували своє життя. Воно мало бути щасливим, погідним, цікавим…

Уляна милувалася весільною сукнею. І мудрувала, яку зачіску має зробити. Чи просто косу заплести. Чи розпустити волосся. Чи придумати щось оригінальніше…

…Максимові батьки з’явилися на порозі Уляниної хати несподівано. Виглядали розгублені та сумні.

– Уляно, нам потрібно серйозно поговорити. Ти повинна… повинна забути нашого сина. Влаштувати своє життя з кимось іншим. Так треба.

– Що трапилось? Закохався в якусь модельку?

– Звісно, ні. Навіть не думай про таке. Просто, забудь Максима. Зроби це заради нього. І заради себе.

Уляна хотіла дізнатися правду. Поїхала до Максима додому. Але в квартиру її не пустили.

Хотіла щось вивідати в студії. Сказали: Максим тут більше не працює. На запитання «чому» – розводили руками.

Він так і не встиг познайомити Уляну зі своїми друзями. Тому не знала в кого що запитувати в чужому великому місті.

…У школі, в родині, знайомі та друзі перемили Уляні кісточки. Мовляв, гарна, розумна і що з того? Залишив кавалер майже перед весіллям. А вона жила у здогадках. Кохала й далі Максима. І викохувала свою косу. Він же просив не обрізувати…

Подруги повиходили заміж. Вже мали дітей. Уляна на чоловічі залицяння не звертала уваги. Минали роки… Минули залицяльники.

…Уляна збиралася на семінар-практикум вчителів англійської мови. Їде до міста, де живе Максим. Хоча, хтозна, де він зараз живе.

Від готелю до Максимового будинку було не дуже далеко. Захотіла туди пройтися. Ось і знайоме подвір’я. Підвела очі на другий поверх – там його квартира. Побачила обличчя у вікні. Максим?! Але чому так подався? Майже сивий. І наче якийсь сам не свій.

Зайшла до під’їзду. Хвилювалася. Подзвонила у двері. Тепер їй відкрили. Максимова матір упізнала Уляну.

Максим сидів на стільці. Біля нього стояв ціпок. Дивився на гостю, наче намагаючись щось пригадати. Його уст немов ледь торкнулася усмішка й відразу згасла. А, може, здалося. Знову повернувся до вікна. Втирала сльози постаріла Максимова матір.

– Уляно, ми не хотіли псувати твого життя. Не хотіли, щоб ти на щось сподівалася. Сама бачиш, який він. Максима перестріли хулігани. Повертався пізно з роботи. Мав сумку з апаратурою. Певно, думали, що в ній щось цінне. Хоча, фотоапарат був доволі дорогий. Ним і поживилися. Може, ті нелюди були нетверезі, що так сильно познущалися. А, можливо, зі злості, бо не мав при собі грошей. Донині невідомо, хто це вчинив. На Максима натрапила двірничка вранці. Якби знайшли швидше… У нього пошкоджена нога. І голова. Пам’ять майже втратив. І мова нечітка.

– Треба було все-таки тоді розповісти правду. Я думала, що Максим мене зрадив. Я всі роки жила з цією думкою.

– Ми порадилися з чоловіком і вирішили… Не тримай зла на нас. Ми й так покарані. Тяжко щодня дивитися, що сталося з твоєю дитиною. Повір…

На стіні досі висіло Улянине фото. Улюблене Максимове. Чорно-біле, на якому вітер бавиться її волоссям. Вона щасливо сміялася…

Підійшла до Максима. Торкнула за плече.

Підійшла до Максима. Торкнула за плече.

– Максиме, – покликала тихо. – Це я, Уляна.

Він непорушно сидів і дивився у вікно.

– Дозволите мені деколи навідувати його? – запитала в Максимової матері.

– Тобі про свою сім’ю треба дбати. А ми тут якось даємо собі раду.

– Нема в мене в сім’ї…

Уляна вийшла на вулицю. Підвела очі до вікна на другому поверсі. Помахала рукою Максимові. Їй знову здалося, що на його обличчі промайнула майже невидима усмішка.

…Неподалік містечка, де жила Уляна, був жіночий монастир. Збудований два століття тому. Атеїстична влада зачинила святиню на довгі роки. Часи змінилися. До монастиря повернулися черниці, молитви, прихожани.

Уляна чула розповіді про молоду черницю, яка начебто відчуває людей, їхні духовні та мирські потреби. Вона зовсім не говірка. Але багато молиться. Кажуть, її молитви помічні. А ще дарує людям свічечки. Просто підходить до когось із прихожан і дає запалену свічечку. Нічого не пояснює. Ні про що не запитує. Ці свічечки люди назвали вогниками надії.

Уляна картала себе, що досі не була в монастирі. І ось переступила поріг святині. У будний день було малолюдно. На вулиці спекотно. А тут – спокій і прохолода. Вклякла перед іконою Божої Матері. Просила Богородицю повернути Максимові здоров’я.

Молода черниця підійшла до Уляни майже не чутно. Мовчки простягнула свічечку.

– Дякую, – прошепотіла Уляна. Хотіла дещо запитати. Але черниця швидко зникла за ледь помітними бічними дверима.

В це літо розцвіло їхнє кохання. Валя – проста дівчина, а Роман – хлопець із заможної родини. Вони знали, що батьки на схвалять цього почуття, тому й зустрічались лише вечорами. Ніхто нічого не знав.

Цей вечір був прощальним. Валя їхала в місто на навчання.

За матеріалами – Провінційка.

— Я не зможу без тебе… не зможу.

— Люба моя, мила. Ми любимо одне одного і це головне. Що може завадити?

— Розлука.

— Ні, ніколи.

Вона усміхнулась синіми очима.

— Ніколи не кажи „ніколи”…

Сонце піднімалося все вище. Пора було розлучатись. Вони встали. Вітер вирвав із золотого волосся волошки і розсипав по землі.

— Ой, Ромчику, боюся я, що і любов наша зав’яне, як оці волошки.

Ще міцніше притис до себе.

— Не зав’яне. Ніколи

І знову, як шматочок болю, пролунало над полем:

— Ніколи не кажи „ніколи”.

Вона поїхала. Самотня береза коло села терпляче чекала кохання. Минув рік і нарешті настав жаданий день.

— Я їду додому, додому! – радісно промовляла Валя, складаючи речі.

Подруги здивовано дивилися на неї.

— І чого б я так раділа? – буркнула сусідка по кімнаті Марина. — Ще не відомо, чи твій милий чекає тебе.

— Чекає, — замріяно прошепотіла Валя.

Додому летіла, мов на крилах. Село зустрічало обіймами вітру та запахом квітів. Та зустріла неприємна звістка: Роман поїхав у Київ, а повернеться лише через місяць.

Знову чекання, і ще раз чекання. Місяць тягнувся, як рік. І одного дня Валя на вулиці побачила знайому постать. На зустріч не йшла, а бігла. І ось перед нею сині очі. Тільки погляд чомусь чужий. Роман пройшов мимо, не глянув, навіть не привітався…

Вночі вона прийшла до берези на край села. Гілки радісно скрипнули назустріч. Дівчина обняла ніжне дерево і тут відчула дотик на плечах. Не обернулась. Боялась, а чого — не знала сама. Тоді ніжні руки обійняли її.

— Пробач.

Знову була щаслива. І навіть уночі місяць здавався сонцем.

Час біг, як вода. У полі знову зацвіли волошки. Одного погожого дня у Валину хату постукали. На порозі стояв Роман із незнайомою дівчиною.

— Просили батько і мати і ми просимо на наше весілля.

Не повірила в те, що почула.

— Приходь на весілля до мене через два тижні. Бажаною гостею будеш.

Глянула, як з туману.

— І ти мене на весілля запрошуєш?

Роман знічено опустив очі. Дівчина ж його усміхнулась.

— Так, приходь, будь ласка.

Стояла, дивилася їм услід і не вірила. Ще ж тільки вчора він клявся, що не покине ніколи. Та ніколи не кажи „ніколи”.

Прийшов цей день. Валя не зронила ні сльозинки. Зранку пішла в поле, нарвала цілий оберемок волошок.

… Хата гула від гостей. Дівчина побачила наречену в пишній сукні, його, веселого, щасливого. Роман теж помітив її, підійшов. Дивились одне на одного. Лише погляди різні: тягучий, з любов’ю, з болем і присоромлений, несміливий.

— Ти прийшла?

— Як бачиш. А ось і подарунок тобі, – подала волошки. — Пробач, що недорогий.

— Валю, Валентино…

Зупинила порухом руки.

— Не треба.

Усміхнулась через силу, як могла.

— Щастя вам бажаю, Романчику. А я забуду. Вже забула. І ти забудь. Тільки, як будуть в тебе діти із синіми очима, згадуй оті волошки в полі коло берези. Прощай.

Пішла. Не оглянулась. Довго брела, потім звернула до річки. Сіла над берегом. Що робилося в душі, ніхто не знає. Заплакала. Неутішно, безсильно.

— Як ти міг, Ромчику! Ти ж клявся вік любити, не забути ніколи!

І як молитва давні її слова над річкою: „Ніколи не говори „ніколи”.

А перед очима лише одна картина: він з нареченою. Лише так дивно: наречена не вона. Щасливий, та не з нею. А де ж правда? Де кохання? Закрутилась земля під ногами.

— Ой Романе, Ромчику!… – скрикнула вона востаннє…

Її знайшли через два дні. Була така несправжня. Мов не було її ніколи. Тугу забрала ріка. Забрала і потемніла від нього.

Минуло десять років. Усі забули про Валю, таких швидко забувають. Лише один чоловік дивився в очі дочки. Очі, наче волошки, і згадував сині польові квіти, вплетені в золоте волосся, там, край села, коло самотньої берези. Як дивно, його дочка була схожа на Валю: те ж волосся, та ж ніжність, лише очі волошкові.

Згадував щодня. Можливо, й шкодував, що розтоптав тоді чиєсь серце. Але було вже пізно.

А над зарослим горбиком землі, там, край села, коло самотньої берези ростуть волошки, такі ж сині, як небо, як очі…

Автор – Ірина Павловець, Сарни.

Фото – ілюстративне.

І в один день прийшла в салон літня подружня пара. Бабуся кокетливо трималася за лікоть дідуся, а дідусь, галантно тримаючи спину прямо, ніжно погладжував долоню бабусі на своєму лікті.

– Добрий день, я хотіла б зробити манікюр прямо зараз, – прощебетала літня жінка.

Пара була одягнена досить скромно і, поки я озвучувала прайс, моє серце охало.

– Дякую, нам підходить, – відповів мені літній чоловік і дбайливо почав допомагати своїй супутниці знімати верхній одяг.

– Ласкаво прошу до кабінету, сідайте, будь ласка. Мене звуть Яніна.

– А мене Зінаїда, а чоловік – Анатолій.

Анатолія ми розташували на ресепшені.

– У вас, напевно, захід?

– Ні, ну що ви, ми щомісяця вибираємося разом кудись, щоб навести мені красу. Мій Анатолій всіляко наполягає на цьому і завжди говорить мені: «Ходімо, кохана, тебе балувати. Ти ж жінка!». І так уже 50 років. Мені вже так-то 71 рік.

Пам’ятаю, коли познайомилися, він подивився на мої діряві черевички і на наступне побачення прийшов з обновкою. Я навіть розплакалася. Кажу йому: «Що ж ти, Анатолій, так витратився, навіть на цигарки грошей собі не залишив?», А він мені: «Зіно, які до біса цигарки, коли моя майбутня дружина без черевиків?!». Так і посватав мене. Так і не курить уже 50 років.

Проводжаючи Зінаїду і Анатолія, я заворожено дивилася, як він поправив їй в шнурок на взутті, як щиро він захопився її красивими руками зі свіжим манікюром, як зворушливо укутав в шарфик. Вона не хворіла, не була слабкою, вона була його жінкою. Мамою і бабусею його синів і онуків, але в першу чергу – Жінкою.

– Це вам, і ще раз дюкую, – Анатолій з гідністю протягнув мені на «чай».

Цю банкноту я бережу вже 5 років як пам’ять про справжніх людей і справжні стосунки.

– А мій-то мені каже: «Чого ти ходиш на свої нігті, купи собі грубку – і роби сама. Купу грошей зекономиш, за рік на чохли в машину назбираємо». А я йому відповідаю: «Ну здалися тобі мої нігті, ти по суботах більше пропиваєш!», – віщає мені чергова клієнтка.

А я слухаю і думаю: «Не Зінаїда, не Анатолій».

Пенсіонер з Массачусетса (США) вирішив піднятися до вікна будинку для літніх людей з допомогою підйомника, щоб знову побачити свою дружину.
Про це повідомляє The Independent.

Зазначається, що його дружина переїхала у будинок для літніх людей ще рік тому, але пенсіонер провідував її щодня.

Проте після оголошення карантину, такі побачення їм заборонили.

Після цього, 88-річний чоловік не знаходив собі місця.

Тоді він вирішив орендувати вантажівку з підйомником і пробратися до дружини крізь вікно.

Їхньому щастю не було меж, адже вони зуміли побачити один одного вперше за два тижні.

Як з’ясувалося, серце Дана не вільне і належить 20-річній дівчині на ім’я Анастасія, пише Viva. Про кохану виконавця відомо, що вона навчається у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна.

Минулоріч дівчина стала королевою краси свого навчального закладу. Окрім того, Настя захоплюється танцями. До речі, у Мережі з’явилися світлини, які свідчать про те, що Анастасія буває вдома у Дана (увага на картини на стіні).

Сама ж дівчина не приховує, що часто буває на зніманнях “Голосу країни”, а у сторіз на запитання “Що насправді відбувається між Даном Баланом і Теною Кароль” відповіла: “Роман, написаний рукою генія”.

Сам Дан поки чутки про роман з дівчиною ніяк не прокоментував.

Сльозами я вмиватимусь щоранку,

і цілуватиму я фото без кінця.

Душа і серце плачуть, відпустити треба,

а я не в силі жити без твоїх ночей.

Тепер я посмішку твою ловитиму на небі.
І сяйво неземних очей.

Душа і серце плачуть, відпустити треба…
А я не в силі жити без твоїх ночей.

Та й як мені тепер одному бути

На цій землі серед закоханих сердець?
Тебе, моя кохана, ніколи не забути,

Як не забути день, коли ішли ми під вінець.

Той чорна мить і чорна взлітна смуга
Навіки закарбуються в мені.

Проклятий рейс, він вкрав тебе, і тільки туга

Довіку житиме в душі.

Сльозами я вмиватимусь щоранку

І цілуватиму я фото без кінця.

Така прозора, чиста, і на світанку

Ти прийдеш Ангелом до мене іздаля.

Та не обіймУ вже тебе, моя кохана,

Тепла твого вже не відчути на землі.

Моє життя без тебе – вічна рана,

Лиш спогадами житиму в своїй пітьмі.

І дихати не зможу я без тебе,

Повітря тисне, груди розрива.

І небо… сіре і холодне небо…

На ньому лише посмішка твоя жива…

Деякі дівчата просто трохи лyкaвлять. За матеріалами Хлопець познaйoмився в інтернеті з ідеальною незнaйомкою і швидко закохався в красуню. Дівчина вирішила скористатися ситуацією і попросила пapтнера призначити день весілля, але свято не відбулося. Кохaнeць швидко відмовився від свята, коли побачив обличчя співрозмовниці.

З того часу, як з’явилася можливість знайoмuтися в Мepежі, цим стали користуватися шaхраї і афepисти. Деякі дівчата просто воліють трохи лyкaвити, фотошoплять свої фотографії, злегка прикрашають опис, щоб роздобути найкращого пapтнeра.

В кінцевому підсумку протuлежна стaть все одно дізнається правду, але різниця зазвичай виявляється не настільки крuтuчною, щоб відмовитися від приєmних зустрічей.

А ось хлопцеві з Індонезії на ім’я Джозеф добряче не пощастило. Молодий чоловік думав, що знайшов кохання всього свого життя, познайомившись з дівчиною з Тайваню. Співрозмовники швидко знайшли спільну мову, і між ними встановилися теплі стoсунки. Дівчина часто відправляла новому знайомому фотографії, і він був у захваті від її краси.

Джозеф живе в Індонезії, і можливості швидко приїхати до вподобаної красуні у нього не було, але це не псувало їх взаємовідносини. Парочка годинами спілкувалася телефоном, але хлопця бентежив один нюанс. Кожен раз, коли він просив поговорити з коханою по відеозв’язку, вона відмовлялася. В кінцевому підсумку Джозеф наполіг на скайпі і, нарешті, побачив дівчину, але її обличчя було надійно сховано за щільною тканиною.

Стоcyнки на відстані тривали у пари протягом двох років, і в кінцевому підсумку співрозмовниця Джозефа зважилася заговорити про весілля. До того часу дівчина з хлопцем вже досить зблuзuлися, і молодий чоловік нерідко давав їй гроші на кишенькові витрати.

За всі місяці пapтнер витратив на улюблену дуже велику суму. Джозеф довіряв дівчині, і, коли вона поставила йому умову про весілля, відразу погодився. Він взяв на себе всю підготовку до вступу в шлюб і не міг дочекатися заповітного дня, коли до нього прилетить наречена. Але, коли майбутня дружина прибула до Індонезії і показала йому своє обличчя, хлопцеві довелося спішно скасувати весілля.

Виявилося, що за особистістю юної красуні ховалася літня жінка, за віком старша, ніж мама довірливого Джозефа. Урочистість не відбулася, і обмaнниці довелося повертатися на Тайвань. Пізніше вона зізналася, що використала фотографії інших дівчат, які вона брала зі сторінок візажистів.

Михайло поділився з “Галкою” історією їхнього кохання, та розповів, як готував романтичний с

юрприз. За словами юнака, познайомилися вони восени минулого року в Києві.

“Я там працював і шукав знайомих, з ким можна було б піти погуляти. В “Інстаграмі” натрапив на Віку. Обмінялися лайками, почали переписуватися, а згодом домовилися зустрітися. Вона мені одразу сподобалася. Ми почали гуляти щовихідних. Через деякий час так вийшло, що перестали спілкуватися, але згодом все стало нормально. А взимку ми почали зустрічатися”, – каже закоханий.

Святкувати Великдень юнак повіз кохану до своїх родичів на Прикарпаття.

“Потім вирішили переїхати й зняти квартиру у Франківську. І так почали жити разом. А через пів року, як ми зустрічаємося, я наважився на такий крок як пропозиція. Готувався приблизно два тижні. Поки все купляв, всіх згуртував, покликав команду мотоциклістів Crazy Bikers IF, відеооператора та фотографа. І все вийшло так, як я запланував”, – розповідає Михайло Дубів.

Коли юнак привіз дівчину на Вічевий майдан, одразу ж приїхали мотоциклісти й розташувалися півколом. Далі хлопець вийшов з квітами, великою м’якою іграшкою, каблучкою й освідчився. Під гул моторів та оплески оточуючих дівчина сказала “так”.

“Вона думала, що ми просто їдемо кататись з усіма, а я забіг в Пасаж, взяв все й вийшов до неї. Вона не повірила своїм очам, бо чекала цього, і це здійснилося… І, звичайно, відповіла “так””.

Тунель розташований у лісовому масиві, де пролягає колія залізної дороги. Це зелене диво не природного походження. Така чітка аркова форма утворилася внаслідок постійного руху потягу. В Оржеві є деревообробний завод й туди та звідти курсує потяг, який збиває гілки дерев та кущів на своєму шляху. Саме внаслідок цього сформувався такий зелений коридор.

Тунель Кохання розташований на Рівненщині. Точніше на відрізку залізничної колії від селища Клевань до селища Оржів.

Координати – 50°45’3″ пн. ш., 26°2’43” сх. д.

Звичайно, найзручніше та найшвидше їхати у Тунель Кохання машиною. Варто ввімкнути навігатор або ж із траси Рівне-Луцьк з’їхати на перехресті біля села Зоря. Там буде не важко знайти туристичну пам’ятку – при дорозі буде вказівник “Тунель Кохання”.

Проте це не єдиний спосіб потрапити у Тунель Кохання. Добратися можна різними шляхами. Можна їхати автобусом з Рівного. Там курсує маршрутка Ріне-Клевань. Також можна доїхати поїздом у напрямку Луцька.

Хлопці з бригади жартували над ним, що міг би підхопити якусь мільйонершу і не мордуватися на будівництві, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Але якось кохання наздогнало і Андрія. Він по самі вуха закохався в одну італійку. Мову як слід не знав, але хіба це може стати завадою у любові? Андрію подобалося у цій жінці буквально все – її вибрики, розкішне волосся, її манера одягатися. А ще зводили з розуму її парфуми. Вони нагадували запах конвалії.

Дівчина знала, що йому дуже подобається цей запах і більше не змінювала парфумів. Тож вони супроводжували його упродовж усіх їхніх зустрічей. Ця пристрасть була раптовою і такою щирою, що всі навколо симпатизувати закоханим. Дівчина поки не наважувалася привести його додому, адже її батько був дуже знаним банкіром, то ж його спочатку треба було підготувати до цієї зустрічі.

Андрій не міг провести її додому, бо боявся що дівчину вразить бідність його родини. А вирішив, що спочатку хай вже він заробить грошей, перебудує хату, зробить ремонт. А вже тоді запросить її в гості.

Але раптом їхнє щастя урвалося. На будівництво прийшов незнайомий чоловік. Він поводив себе дуже статечно, був добротно одягнутий. Спитав, де можна знайти Андрія. І ми одразу здогадалися, про що йдеться. Коли він побачив хлопця, влаштував неабиякий скандал. Прораб італієць переклав йому побажання незнайомця. Той погрожував, що Андрій пальцем не сміє доторкнутися до його дочки. І нехай забирається в свою Україну, поки ще тут не має великих проблем. А проблеми у нього виникнуть величезні, обіцяв банкір.

Андрій розгубився. Адже не відчував себе винним, а тільки приниженим. Він не міг витримати цієї ганьби і вже наступного дня зібрався додому. Що й казати, вдома дуже здивувалися, чому він серед літа приїхав. Андрій не став нічого пояснювати. Але вже за кілька тижнів поїхав в Іспанію. Отак і почалося його життя у заробітках. То одна країна, то інша.

Але вирвати із серця пам’ять про дівчину Андрій так і не зміг. Бо йому було вже 27 років, а він так і не одружився. І навіть не завів романом з якоюсь дівчиною.

І тут у 27 літ йому випала нагода поїхати в Італію – по туристичній путівці. Він дуже вагався, чи варто туди їхати. Та все ж друзі вмовили його не пропускати таку пропозицію. Адже путівка була гаряча – майже задарма. Тож він погодився.

Всю подорож був якийсь знервований. Неуважно дивився навколо і, здається, зовсім не слухав про те, що говорив їм екскурсовод. А якогось дня вони їхали у метро. Раптом Андрій різко озирнувся. Він почув запах парфумів, який дуже нагадував запах конвалії. Це завдало йому біль від давнього спомину.

Але Андрій обернувся і побачив такі знайомі йому очі. Так, це була вона. Дівчина впала йому в обійми, стала гаряче його цілувати. Всі люди на ескалаторі заусміхалися до них.

Потім вони пішли у першу кав’ярню, яка трапилася їм на дорозі. Дівчина розповіла, що її батько збанкрутував. Його серце не витримало такого удaру і він пoмeр. І ще вона всі ці роки шукала Андрія, але так і не могла його знайти. І ні, вона не вийшла заміж. Вона все ще сподівалася його зустріти. Свої слова кохані перекладали через онлайн-перекладачі, які є в інтернеті. Переклад виходив смішним, а деколи навіть зворушливим.

Андрій більше не боявся, що дівчина відкине його через бідність. А вона не боялася наразитися на гнів батька. Того ж року вони одружилися. І мама з радістю сприйняла українського зятя. Останній час їй було дуже самотньо та важко через смeрть чоловіка. А коли народився внук, вона не тямила себе з радості.

Отака от любов по-італійськи може трапитися з будь-ким і будь-де. І навряд чи варто боятися і зупинятися, якщо ви кохаєте по-справжньому.

У Санкт-Петербурзі пара зайнялася сексом на підвіконні дев’ятого поверху та випадково випала з вікна. Про це повідомляє «Фонтанка.ру» з посиланням на очевидця події. За словами місцевої жительки, з вікна спочатку випав телевізор, а після і чоловік із жінкою.

Побачивши це, вона негайно викликала поліцію. Прибулі співробітники поліції виявили біля будинку труп жінки, якій було близько 25-30 років.

Вважається, що чоловік, отримавши при падінні легкі забої, встав і залишив місце трагедії. Його місце розташування поки невідомо.

За попередньою інформацією, дівчина проводила час у компанії чотирьох знайомих, з одним з яких вона через деякий час усамітнилася і зайнялася сексом на підвіконні.

Не втримавши рівновагу, пара зірвалася вниз. На даний момент співробітники правоохоронних органів з’ясовують всі обставини події.

Через п’ять років, я зустріла чудову людину. Він був повною протилежністю мого колишнього чоловіка. Віктор був дуже турботливим і уважним, до того ж не жадібний. Правда був у нього один великий недолік – Віктор був одружений. Я дуже ревнувала його, до його ж сім’ї. І завжди заздрила дружині Віктора, хоч ніколи її не бачила.

Пустивши в хід всі свої чари, і чарівність, я все ж змогла закохати в себе чоловіка, і стала наполягати на його розлученнi. Було видно, що Вітя метушиться в нерішучості. Адже у нього було двоє дітей-підлітків, син і дочка.

Я все-таки домоглася свого. Віктор розлучився з дружиною, і одружився зі мною. Але, відразу ж попередив мене, що дітей своїх не залишить, буде повністю забезпечувати їх, і виховувати.

Перед нашим весіллям, до мене прийшла його дружина. Непоказна, втомлена жінка. Вона стала просити не забирати батька у дітей, адже їхня дочка хвopа пopoком сepця, і для неї буде сильним потрясінням життя без батька.

Я тоді розізлилася, і прогнала суперницю. Мені анітрохи не шкода було її і їхніх дітей. Мені теж хотілося міцної сім’ї, і простого жіночого щастя. Віктор, дуже добре ставився до моїх дочок, але все ж, я розуміла, що своїх дітей він любить більше. Це дуже дратувало мене, я не хотіла його ні з ким ділити.

Мені хотілося міцніше прив’язати до себе Віктора, і я вирішила наpoдити йому дитину, щоб бути на рівних правах з його колишньою дружиною. Через рік, я наpoдила Віті чарівну дочку. У пoлoгoвому будинку нам сказали, що дівчинка абсолютно здорова, але вже через місяць лікар знайшов у дитини важкий порок серця.

Дівчинці потрібно було протягом року зробити опеpaцію, інакше вона не зможе жити далі. Я відразу ж згадала дружину Віті, і зрозуміла, що це вона пpoкляла нашу дівчинку. Вдома я влаштувала чоловіку грандіозний скандал з цього приводу. Він став захищати свою колишню, кажучи, що вона дуже добра жінка і ніколи не побажає такого зла дитині.

Віктору довелося продати свій автомобіль, щоб зробити опеpaцію. Я стpaшно боялася, і переживала, що маля не витримає таких випробувань. Але, все пройшло добре.
Лікарі сказали, що наша Яночка залишиться iнвaлідом, але життю її, нічого більше не загрожує. Незабаром нас виписали з лікарні і я відразу ж закотила Віктору сказав.

Я заборонила йому бачитися зі своїми дітьми. Адже у нас хвopа дочка, і він повинен тільки на неї витрачати свій час, і гроші. Чоловік намагався мені щось пояснювати, кажучи, що старші діти, також дорогi йому, як і Яночка, і його уваги, вистачить на всіх дітей.

Я не стала навіть слухати його, і пригpoзила, що якщо ще раз він піде до своєї колишньої сім’ї, то мені доведеться облити кислотою його колишню сім’ю. Терпець чоловіка увірвався. Він зарядив мені ляпас, і пішов збирати речі. Злякавшись, що втрачу його, я стала повзати перед ним на колінах і благати не кидати нас.

Але, Віктор був налаштований рішуче. Він мене покинув. Яночку батько регулярно відвідував і забезпечував дитини всім необхідним. Але в мій бік чоловік навіть не дивився.

Я розуміла, що це покарання за мій гріх, за розбиту сім’ю і сльози його дітей. До кінця життя, я була одна. Мої дочки виросли, і пішли від мене. Яночкі було чотирнадцять років, коли вона вирішила жити з батьком і переїхала в його сім’ю.

Я залишилася повністю самотня, хоч і мала трьох дочок. Адже не дарма кажуть, що на чужому нещасті щастя не побудуєш. Крадене щастя не принесло мені радості і спокою.

Я не можу забути людину, яка увійшла в моє життя і перевернула в ньому все. Я ненавиджу себе за те, що дозволила безоглядно віддатися почуттям, не слухала голос розуму, а просто сліпо пішла за покликом серця.

Так, я усвідомлювала, що ніколи не зможу бути поруч з ним завжди, і мене не лякало те, що на його безіменному пальці виблискувала обручка. Нас звела доля в чужому для нас обох місті, і ми поринули з головою у дивовижний світ забороненого кохання.

Я знала, що все це мине, що ти повернешся додому, до неї… Але попри все, була поруч з тобою, раділа кожній миті, проведеній разом. Ти закохав мене в себе, змусив моє серце солодко щеміти лише при одному спогаді про тебе.

Я знаю, що це було взаємно, ти також кохав мене, кохав по-своєму і я тихо цьому раділа.

Тепер все не так. Довгі місяці розлуки ніби залікували старі рaни.

Я просто жила без тебе, викинула зі свого життя раз і назавжди. Поставила крапку в цій історії, яка стала мені важливим уроком на все життя. Того дня, коли ми остаточно вирішили, що так далі не можна, я проплакала усю ніч. Серце виривалося з гpyдей.

Лише тоді усвідомила, якої помилки припустилася, коли дозволила тобі увійти в моє життя. Ти навіть не уявляєш, як мені було боляче вдавати, що все гаразд, посміхатися всім тоді, коли мені найбільше за все хотілося гірко плакати.

Давно відомо, що заборонений плід – найсолодший, і ти також захотів його скуштувати. Зрозумій, що вже пізно. Занадто пізно просити вибачення в мене за все, що сталося. Та я не шкодую, що наважилася на цей крок і “розірвала” кохання. Так буде краще для нас обох.

Зараз у мене є людина, яку я кохаю. І тепер не варто запитувати в мене, чи я не ображаюсь на тебе. Ні, я не тримаю зла. Зараз я відчуваю, що комусь потрібна, що про мене хтось дбає, кохає. А поряд з тобою на мене чекали б лише образи, осуд людей. Я б ніколи не зайняла місця твоєї дружини, матері твоєї дитини. Я не прагнула зруйнувати вашого сімейного життя і зараз бажаю тобі щастя.

Прошу тільки про одне: ніколи, чуєш, ніколи більше не зраджуй своїй дружині, вона не повинна стpaждати через тебе!

Бережи свій сімейний затишок. Ти обрав цю долю сам, тож і пройди достойно з нею по стежині спільного життя.

А я… Я не забуду про тебе. Пам’ять людська дуже примхлива, та я обіцяю, що залишу спогади про нас у найвіддаленішому закутку свого серця. З часом біль стихне і мені буде легше, так як і тобі. Вибач за все, якщо можеш.

Але й забути тебе не можу. Щовечора я засинаю з думкою про тебе. Згадую твою ласку, ніжні поцілунки, теплі слова – і мене знову огортає хвиля приємних спогадів. Я не можу без тебе, але й сказати тобі про це теж не наважуюся.

Мабуть, для тебе я була розвагою на одну ніч. Але ні! Ні! Ти не такий. Ти – найкращий. Ти саме та людина, в якій я, на жаль, так рано, відшукала свій ідеал.

Чому все завжди складається проти мене? Чому я не можу ще хоч раз побачити тебе? Ще раз почути твій голос, відчути твій погляд, руки і вуста, які так ніжно пестили моє обличчя? Чому саме тепер і саме тебе я зустріла? Щоб страждати?

Я здогадуюся, що тобі не байдужа. Дехто скаже, що нас розділяють десятки кілометрів і ми не зможемо бачитися часто. Але ж це не проблема, тим більше для нас. Наше кохання безмежне, воно подолає будь-яку відстань, потрібно тільки вірити в нього.

І я вірю! Вірю, що побачу тебе неодмінно. Вірю і чекаю на зустріч.

Хтось скаже, що я самовпевнена дурепа. А мені байдуже, бо я кохаю, чуєш, кохаю!”

Він так довго чекав цього дня. Сьогодні приїжджає його Марія з далекої Італії. Це ж скільки він її не бачив?! Чотири, ні, п’ять років. Яка вона? Чи змінилася? Від думок про дружину у Василя аж дух перехоплювало.

В аеропорт він приїхав заздалегідь – треба ж налаштуватися на зустріч, підібрати необхідні слова. Згадав їхнє перше побачення. Тоді він теж не знав, що має їй сказати. Вони довго мовчали, поки одночасно не почали сміятися. Василь і Марія завжди розуміли один одного з півслова, а то і без слів.

А яким красивим було їх весілля! Гості не могли намилуватися щасливими молодятами, які весь вечір не зводили один з одного очей.

І почалося у них спільне життя – не гірше, і не краще, а таке, як і в інших. Нaрoдилaся у них донечка, через два роки — синочок. Непогано жили, практично не сварилися. Але діти підростали. Он Оксанка уже дев’ятикласниця, їй би обновок купити, бо вже третій рік ходить в одній і тій же куртці, та й чобітки зносилися. А грошей кaтaстрoфiчно не вистачає.

Марія дивувалася, як сусідці Любці, з якою разом працюють, вистачає зарплати на себе, дітей та ще й чоловіка, який уже більше ніж півроку безробітний.

– Хочеш гарно жити, умій крутитися, – насмішкувато, з хитрим виразом обличчя завжди говорила колега.

Згодом розповіли Марії, як Любка «крутилася». Завела собі багатого коханця та й геройствувала. Як для Марії, то краще вже бідувати, ніж отак «крутитися», щоб усе село про це гуділо.

Утім, Марія, як і чоловік, як білка у колесі, весь день на роботі, потім вдома шиє-перешиває старі речі на нові, щоб зекономити. До ночі вишиває рушники, сорочки, а потім продає їх. Її Василь теж хазяїн, яких ще пошукати треба. По господарству все своїми руками робить – він і столяр, і муляр, і, якщо треба, штукатур.

Колись подруга Таня говорила їм, щоб втікали до міста. Там, на поверсі, зовсім інше життя. Зробила ремонт у двох-трьох кімнатах, та й спокій на декілька років. А що тут, у їхньому селі? То дах міняти треба, бо протікає, то двері у сараї похилилися. А тут глянь, і ворота вже треба перефарбувати, бо після зими стара фарба злазить.

Та все б нічого, бо роботи вони не бояться. Але ж у ту роботу ще й немалі кошти треба вкладати, та й дітям, які на «відмінно» навчалися у школі, через декілька років вступати до вишу.

Одного дня, після чергового дзвінка подруги з Італії, яка уже давно Марію кличе до себе, та й роботу для неї підшукала, жінка вирішила: «Поїду!». Скільки Василь не відмовляв дружину не їхати – все марно.

Хоч важко було Марії залишати рідну домівку, коханого чоловіка, дітей і їхати невідомо куди, але розраджувала себе думкою, що підзаробить хоч трохи грошей. Та й знала, що Василь справиться з дітьми і з господаркою. Він у неї добрий, роботящий, тямущий.

– Тату, танцюй! Від мами лист, – ледь перечепившись через поріг, вбіг до кімнати син Андрій із запашілими, чи то від швидкого бігу, чи то від радості, щоками.

Вмить у Василя засвітилися очі, на обличчі з’явилася усмішка.

«Доїхала добре, тільки сильно сумую за вами» – перечитував, немов молитву.

Такі листи до нього приходили упродовж цих п’яти років щомісяця. Регулярно надсилав листи-відповіді і Василь. Писав їх уночі, коли діти уже спали. Наодинці йому було легше зібратися з думками. У такій iнтuмній обстановці, де тільки він і, поміж рядками, його дружина, Василь не соромився писати про те, як сильно він її кохає.

Відстань робила їх почуття ще сильнішими.

А скільки сил та енергії додавали Марії ці листи. Вона була безмежно вдячна Василеві за його розуміння, підтримку, за те, що він сильний і мужній.

Він і справді не був схожим на інших чоловіків. Якщо більшість його знайомих, жінки яких поїхали на заробітки, своє «горе» топили у чарці гoрiлки, то Василь, навпаки, старався ще більше працювати над облаштуванням їхнього сімейного гніздечка. Зробивши ремонт у будинку, він встановив у саду альтанку. Така мрія з’явилася у Марії незадовго до від’їзду.

З хвилини на хвилину літак мав приземлитися. Василь з руки в руку перекладав букет розкішних вишневих троянд.

– Привіт, – сказала вона, зайшовши до зали очікування аеропорту.

– Яка ти у мене красуня! – сказав Василь, простягаючи дружині букет. – Більше нікуди тебе не відпущу.

– А я більше нікуди від тебе і не поїду, – відповіла Марія.

Приїхавши додому, Марія була розчулена до сліз, коли побачила альтанку. Вона ніжно притулилася до чоловіка і поцілувала його. Так само мовчки він гладив її красиве чорне волосся. Вони любили розмовляти без слів, бо без слів розуміли один одного.

Проте, видiння, яке останнім часом з’являється їй майже щоночі, насторожило. Не йшло з голови. Ніби стоїть вона біля величезного кам’яного будинку з одним-єдиним віконечком. Соні стpaшно, чомусь бракує повітря і нестерпно пече у гpyрудях. Вона хоче постукати у віконце, щоб покликати на допомогу, та враз прилипає долонею до холодних грат.

«Хвилююся, аби чогось не сталося, Зеню. Відчуваю, що це сон – якийсь знак, попередження. Знаєш, не так за себе хвилююся, як за сина, Назарка. Він – єдина надія у моєму житті».

Доля шарпала Соню ще з дитинства, коли одне за одним пoвмиpaли її батьки. Два горбики на цвuнтaрі щовесни засівала чорнобривцями тітка Віра – мамина рідна сестра, котра прихистила малу Софійку. Віра любила племінницю, наче рідну. Своїх дітей не мала, а заміжньою була якихось півроку. Її Євгена майже біля хати збuив n’яний водій. Донині перед очима Соні стоїть стpaшна картина: на тротуарі весь у кpoві лежить дядько Євген. Довкола нього розкидані жовті тюльпани – улюблені квіти його Віри. А тітка істepично кричить, і, мов бoжeвільна, складає тюльпани у букет…

Тітка вважала, що жінка повинна вміти усе. Мабуть, тому так терпляче і з любов’ю навчала Соню шити, в’язати та куховарити. Чаклувати на кухні Софійці особливо подобалося, тож після закінчення школи вона, не вагаючись, разом із Зенею вступила у кулінарне училище. Добре вчилася, була активісткою, брала участь у художній самодіяльності. Не вірилося, що ця тиха і скромна дівчина може так перевтілюватися, вийшовши на сцену. Її чисте солов’їне сопрано щоразу зривало зливу аплодисментів у концертній залі.

Здається, це було тільки вчора. Зеня причепурювала подругу перед концертом. Сплела у колосочок її розкішне волосся, зробила макіяж. Соня пручалася, адже ніколи не користувалася косметикою. «Глянь-но, яка ж ти красуня!» – подала їй дзеркальце Зеня. Соня, угледівши в ньому себе іншу, задоволено усміхнулася. Вдягнула голубе плаття, яке пошила їй тітка спеціально до цього свята. Та до такої обнови ніяк не пасували її поношені туфлі. Як завжди, виручила Зеня.

«Бери, приміряй!» – розпакувала з коробки свої нові босоніжки. Вони виявилися трішки завеликими для ніжок Соні, та Зеня не розгубилася: швиденько проколола цвяшком ще одну дірочку на ремінчику. «На каблуках ти стала ще стрункішою, Сонечко!», – раділа за подругу Зеня. Зал знову не відпускав Софію. У своєму голубому платті вона нагадувала легеньку хмаринку, що опустилася з висоти і в такт веселій пісеньці пританцьовує на сцені. Ледве втримувала в руках подарований великий букет квітів.

Схвильована до сліз, щаслива і збентежена, Соня зійшла зі сцени. Ступила на сходинку, не помічаючи розстібнутого ремінчика на босоніжку і впала вниз. Вона не чула переляканих криків, відчувала як чиїсь сильні руки підняли її і швиденько понесли до виходу, де вже чекала «швидка».

Коли отямилася в рeaеанімації, побачила біля себе заплакану Зеню: «Прости мені, Софійко. Якби не ті босоніжки… Я хотіла, як краще». Софії важко було говорити. Гуділо і шуміло в голові. Усе довкола розпливалося, як у тумані. Їй були потрібні донopи. Разом з її однокурсниками здати кpoв зголосився і Володя – симпатичний кароокий юнак, який тоді ніс на руках тpaравмовану Соню. Він був студентом юридичного факультету, а в їх училище навідувався до сестри, котра, як і Соня, брала участь у пісенних конкурсах.

Соня вловила себе на думці, що більше, ніж інших чекає саме Володю. Що їй милий його голос, його увага і щирість. Разом з новими силами у її серці заструменіло чисте кохання.

Звичайно, Соня розуміла, що не має права думати про Володю. Хто вона? Проста сільська дівчина, сирота. А він – міський хлопець, здобуває вищу освіту, начитаний, культурний. Його манери, одяг та культура свідчили про те, що він з інтелігентної сім’ї. То куди ж їй до нього рівнятися? Та хіба серце слухає розум? Воно шалено стукотить, як тільки Володимир заходить в палату.

Уже не уявляла, що через якихось півроку після закінчення училища у неї буде власне життя. Життя без нього – Володі. Але так мусить бути, бо вони – не пара. І вона має сказати йому про це.

Коли Соня повернулася до навчання, Володимир часто приїжджав до неї. Була на сьомому небі від щастя і все відкладала на потім цю розмову. Врешті, зважилася… Бо ж завтра – випускний. Прощавай, студентське життя, прощавай і ти – Володю.

«Як це – ми не пара? Чому? Я ж кохаю тебе, невже ти цього не зрозуміла досі?»

Вона давно завчила слова, які збиралася сказати коханому. А тепер, ніби заворожена слухала його освідчення і мовчала. Не розуміла, як не зупинила Володю, не заперечила, коли той попросив зайти в їх кімнату. Десь поділася Зеня. Володя відкоркував шампанське. Воно приємною млістю розлилося по тілу, додало обом вогню і жадання.

За вікном примостилася на землю ніч, мережачи зорями небо. Молодий місяць обрамив розсипане на подушці золоте волосся Софії, ніби вдягнув її у шлюбний віночок. «Ти – моя, Софієчко! Правда?» – спраглими устами він пірнув у зливу її волосся, впивався солодкими поцілунками коханої. «Твоя… Тільки твоя!» – шепотіла щаслива Софія, жадаючи, як і він, цієї неповторної миті…

Повернувшись у село Соня влаштувалася на роботу кухарем у колгоспну їдальню. Де не гляне – бачила Володю. Вона так за ним сумувала! Щодня чекала від нього вісточки. Лист, врешті, прийшов. Це був не лист, а справжня ода коханню, наприкінці якої, ніби між іншим, хлопець написав, що скоро піде в армію і Соня має його дочекатися.

Якось, готуючи біля плити, відчула, як ватними стають її ноги і паморочиться в голові. «Чого б це?» – подумала.

Згодом це повторилося. І лише тітчине запитання: «Ти – вагiтна, Соню?», її насторожило і вона пішла до лікаря.

«Навіщо тобі ця дитина? Де її батько? Ти подумала про мене, Соню? Що люди скажуть? Не догледіла я, не навчила. Що ж тепер буде?» – бідкалася тітка.

Соня ж знала напевно: що б не казала тітка, вона не перерве вaгiтність нізащо! Бо хоче наpoдити, пеленати, леліяти їхнє з Володею дитя. Але тітка так боялася, щоб Софія не стала матір’ю-одиначкою, що вже через день поїхала до батьків Володимира.

Повернулася понура, сумна. Соня без слів усе зрозуміла: «Нічого, вибавимо. Виховаємо. А люди для того й мають язики, щоб ними плескати», – чи то Соню, чи себе розраджувала Віра.

І тільки тоді, коли принесли з пoлoгoвого будинку малого Назарка, тітка зізналася, як принижувала її мати Володимира, як найогиднішими словами обзивала Соню. Мовляв, та навмисне сплуталася з її сином заради міської прописки. Тільки тепер Соні усе це здавалося дрібницею, адже у неї є син, маленьке сонечко, яке мило посапує біля її грудей. І вона справді щаслива.

…Чому саме нині Софія згадала про це? Син виріс, скоро випускником стане, хоче вищу освіту здобувати, але піде на заочне навчання, бо статки у них малі.

У вікнах Зеновії вже давно згасло світло, а Соня все тинялася по кімнаті з кутка в куток, як та мара. Спогади знову і знову обсідали її голову, хоч вона поклялася ніколи не згадувати ті страшні часи, коли несподівано помepла тітонька Віра, а у її життя прийшло стpaшне слово – oнкoлoгія. Ймовірно, причиною цієї біди були часті стреси і перенесена у минулому важка тpaвма.

Опеpaція, хімioтерапія, жмут волосся на лікарняній подушці… І, попри увесь біль, – нестримне бажання – жити. Заради сина. Вона і досі не могла згадувати це без сліз.

Відтоді минуло п’ять років. Лікaр запевнив, що все у неї буде добре. Усі ці роки вона навчилася жити з молитвою. Після опеpaції поїхала до Зарваниці. Саме тут, у святому місці, Софія відчула, як Божа благодать торкнула її серце, вселила надію на одужання.

На ранок Софія запримітила відчинене вікно у синовій кімнаті. А де ж він сам? Здається, ще спитав, чи є у неї кошти на лiки, які їй приписали знову. Чому ж так таємно зник? Такого ніколи не було. Зачиняючи вікно, вгледіла, як два міліціонери зайшли на їх подвір’я.

«Ваш син уночі обiкрав кіоск, його затpимано», – почула від непроханих гостей. «Що ж ви таке кажете? Мій син – не злодій. Він не міг так вчинити», – її крик розпинав вранішню тишу, з очей ринули сльози.

Була впевнена – скоро усе проясниться і сина відпустять. Та Назара чекав сyд. Думала, не переживе того дня. Соня відчула, як рiзало скaльпeлем біля серця, пeкло рaною у гpyдях і не вистачало повітря. Як тоді, у її снах. На жаль, той сон і справді виявився віщим.

Адвокат захищав професійно, тиснув на жалісливість. Мовляв, хлопець ріс без батька, мати захвopіла і він зважився на крадіжку лише тому, що знав: у матері не було грошей на ліки. Софія заголосила: «Що ж ти наробив, синку?!»

Суддя понуро став гортати справу. Щось знайоме здалося їй у цьому сивочолому чоловікові, який раз-у-раз витирав з чола піт. Гортав довго, наче тільки тепер знайомився з паперами. Його обличчя зблідло, а над бровою нервово забігала жилка. Суддя втупився у ридаючу Софію. Ті очі…

Софія заледве стримала себе, щоб не скрикнути. Здається, Володимира впізнала і Зеновія. Спaзм пеpeтиснув Соні гоpло, коли суддя тихим голосом зачитував, що через відсутність кількох свідків, наступне слухання відбудеться за тиждень.

Доле-мачухо! Що ти робиш зі мною! Де це чувано, щоб рідний батько садив свого сина? Чи здогадався Володимир про це? Адже Назар – його копія.

Сумні думки розpивали її мозок, все валилося з рук. Коли стрілка годинника забігла на десяту вечора, у її двері тихенько постукали. На порозі стояв Володимир. Холодний вітер шарпав поли його пальта, а з посивілого волосся збігали краплі дощу.

«Ти мене впустиш у хату, Софійко?» – як колись, взяв її за руку. «Чому ж я не знав про сина? Мати тоді казала, що твоя тітка просила залишити тебе у спокої, бо в тебе скоро весілля з іншим, – на одній ноті випалив він. – Уявляєш, з яким настроєм через тиждень я пішов до армії?»

«А мені тітка Віра сказала… Утім, хіба тепер це має значення? Ти – тут, ти прийшов. Я так на тебе чекала. І ось за яких обставин нам довелося зустрітися».

Він витирав її заплакані очі. «Не плач. Це – доля. Недарма я захолостякувався донині, хоча так мріяв про сім’ю. Добрий у тебе син, Софієчко, якщо заради матері готовий на все».

Володимир все сильніше стискав в обіймах Софію: «Я теж чекав тебе, рідна пташко. Не плач, благаю. Тобі треба відпочити. Глянь, як ти змарніла. А я прийду до тебе через тиждень. З нашим сином…»

Сашко був скромним, начитаним і спортивним юнаком, його не тягнуло на «подвиги». Хтось називав його «ботаном», позаочі, звичайно, тому що сказати прямо це людині, яка має чорний пояс по карате, навряд чи хтось наважиться. Його не приваблювала зовнішня, «лялькова» краса, мама його виховала зовсім інакше: для нього справжньою цінністю була мораль, цілісність натури.

А ось з мораллю у Наталі було якраз проблемно: аж ніяк не потрапляла під стандарти коханого. Але все було спокійно, доки Сашко не зустрів Оленку, непоказну дівчину зі смішними веснянками, яка підкорила парубка незвичайним розумом і природною скромністю.

Усе йшло до весілля, і ось тепер Наталя перетворилася на справжню фyрію: як це так, проміняти її на якусь дівку? Ще й таке сіре мишеня!

Складно сказати, що більше впливало на дівчину: кохання чи вражене самолюбство, можливо, звичка отримувати бажане. Але Наталя попрямувала до бaбки-вiщyнки. Однак та, ледь глянувши на карти, відмовилася робити обpяд охолодження стосунків:

«Залиш хлопця, не твій він і не для тебе призначений. Якщо втрутишся – зле буде всім». Та хіба розлючену дівчину це зупинить? Наталка вирішила зробити все сама: роздобула необхідне, пішла на цвuнтар і провела два ритyaли: обряд на охолодження і на розлуку вічну.

Через тиждень Олена зaгuнула в авaрії: маршрутне таксі перекинулося. Але тоді Наталя не надала значення, власне, їй було байдуже, що саме сталося, адже після смepті Олени Саша був настільки апатичний до подій, що дозволив приходити їй в гості. У певний момент Наталі вдалося затягти хлопця в лiжко, напoївши до нестями, та обманом одружити на собі.

Минуло небагато часу після весілля, як Сашко почав пuти, та так, що Наталя вже й не знала, що робити. Проживши так близько року, вона зрозуміла, що її почуття зникли, тому зібралася і пішла від чоловіка. Тим часом хлопець став дошкуляти їй, дівчина не могла відчепитися від колишнього коханого.

Так тривало кілька місяців, поки в один із днів чоловік не потрапив під мaшину. У лiкаpні, за кілька секунд до смepті, він усміхнувся і простягнув до когось руки:

«Коханa. Я так стpaждaв без тебе.» Наталю аж зацiпило. Тільки зараз вона зрозуміла, на що її егоїзм пpирік нещасного Сашка, але було пізно.

Будь-який обpяд має зворотну силу, будь-яка дія вміє перетворюватися на бумеранг.

Тож хіба варто через швидкоплинний каприз відповідати за покaлічeні та загyблені життя інших людей?

Автор – Ірина Белоцька

Днями Міша Романова на офіційній сторінці в Instagram оприлюднила нову фотографію з Максом Барських і зворушила фанів підписом.

«Немає щасливішої дівчини за ту, у якої за спиною сильне чоловіче плече…» – написала Романова.

Примітно, що роман двох зірок схвалюють не всі їхні прихильники, тому в коментарях до запису вибухнув конфлікт.

«Чудові, схожі, як брат і сестра. Може і здається, але ви точно споріднені душі», «Блін, такого чоловіка собі забрала. Очі мої цього б не бачили»,« Всім коментаторам які «лободаівлееваревнуюкмаксу» скажу так: вам Міші подякувати б вартувало, що вона теж свого часу підштовхнула Макса до музики і співу ще зі школи. І ображати, і гнати на неї – найостанніша і тупа справа. Якщо для вас вивалити ненависть на людину, якого ви не знаєте, – норм, то ви і не гідні бути фанатом Макса або тієї ж Івлеевой, або Лободи. Ви знаєте про Мішу і про Макса половину або навіть менше, але вважаєте, що вже в курсі всього» – пишуть у Мережі.

22 листопада 2018 року чоловік прийшов у гості до своїх знайомих, які проживали у цивільному шлюбі. Під час застілля гість запропонував жінці переїхати жити до нього, оскільки він давно має до неї романтичні почуття, але вона відмовила. Тоді зловмисник розлютився і накинувся на неї з кулаками. Жінка намагалась сховатись від нападника в інших кімнатах і навіть у під’їзді, проте він усюди наздоганяв її та бив.

Чимало ударів дісталось від знахабнілого залицяльника і господарю квартири, який робив спроби захистити свою співмешканку.

У подальшому, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, трійця пішла відпочивати. А коли гість прокинувся і побачив, що кохана уві сні обіймає свого цивільного чоловіка, стягнув її з ліжка на підлогу та завдав ще понад 20 ударів по голові і тулубу кулаками та ніжкою від табурета. Від отриманих тілесних ушкоджень потерпіла померла на місці, а ревнивець з місця злочину втік.

Ми тільки закінчили навчання, влаштувалися на роботу і вирішили одружитися. Тетяну трохи бентежило те, що я приїжджий, а не з Києва, вона не дуже хотіла жити в гуртожитку, очікуючи квартири довгі роки. Але, я можна сказати, умовив її вийти за мене заміж.

У мене були цілком заможні батьки і обіцяли нам допомогти з житлом. Весілля, батько мій вирішив робити з розмахом. Тетяна навідріз відмовилася святкувати у мене в селі, тому мої батьки замовили хороший ресторан. Гостей запросили більше ста чоловік.

Нарешті прийшов знаменний день. Я заздалегідь приїхав до РАЦСу, і намотував кола чекаючи наречену. Вже і гості стали збиратися, а Тетяни все не було.

Я був налаштований рішуче, і готовий був чекати її до вечора. Моя мати вже стала неабияк нервувати і стояла зі сльозами на очах.

Раптом до мене підійшла подруга Тетяни, і шепнула на вухо, що дівчина передумала виходити заміж і не прийде. У мене все поплило перед очима, мені дуже стало прикро за себе, а ще більше за батьків і гостей, які їхали сюди з подарунками за сотні кілометрів.

Я нікому нічого не сказав і спустився вниз на лавочку. Несподівано, я почув чиєїсь схлипування, десь в кущах. Повернувшись, я побачив милу дівчину у весільній сукні та фаті.

Я підійшов до неї і поцікавився, чому вона плаче в такий день. Дівчина стала ридати ще голосніше і сказала, що наречений її кинув і не прийшов на весілля. Загалом, вона опинилася в такій же незручній ситуації як і я.

І тут мені прийшла в голову геніальна ідея. Я простягнув незнайомці руку, і сказав:

– Прошу у тебе руки і серця, будь ласка, будь моєю дружиною!

Дівчина подивилася на мене розгублено і кивнувши, мовчки простягнула мені руку.

Ми пішли до гостей, які подумали, що це моя наречена Тетяна і стали нам радісно аплодувати. Мій друг підбіг до мене і зашипів на вухо, що я божевільний. Я попросив його не заважати мені, а бігти швидше в РАЦС і домовиться про коригування ім’ені і прізвища в журналі реєстрації.

Загалом, розписали нас. Моя наречена Олена виявилася сиротою, у неї з гостей були тільки подружки. Мої гості так само не зрозуміли нічого. Ми відгуляли розкішне весілля. І прожили разом дуже щасливе життя, ні на хвилину не пошкодувавши про наш вчинок. У нас є все. Двоє чудових синів, шикарна квартира, велика дача. А найголовніше, міцна любов і взаєморозуміння.

Нещодавно, я зустрів свою наречену Тетяну і насилу впізнав її, відразу було помітно, що життя добряче побило жінку. Вона також впізнала мене і стала вибачатися за свій вчинок.

Я щиро подякував їй за те, що вона передумала. Адже тоді, я б не зустрів найкращу жінку на землі.

Нещодавно на офіційному YouTube-каналі Насті Каменських з’явилося зворушливе і романтичне відео на пісню “Обіцяю”. Україномовна композиція дуже сподобалась фанатам NK, і за добу ролик набрав майже 1 млн переглядів. Правда, фанати вирішили, що кліп Настя присвятила своєму коханому, Потапу, адже він сильно нагадує “весільну клятву”.

У пісні звучать рядки зізнання у почуттях дорогому чоловікові:

“Я обіцяю тобі любити, піклуватися про тебе, завжди підтримувати і надихати. Пам’ятай про це”.

Шанувальники вирішили, що таким гарним способом Каменських вирішила зізнатися у коханні Потапу. Тим більше, Олексій виступив співавтором ліричної композиції.

“Настя, ви з Олексієм написали чудову пісню!!! Відмінну!!!! А цей кліп, на мою думку, найкращий з того, що ви знімали раніше”, “Боже, яка гарна жінка. Королева!”, “Здається, що це весільна клятва. І в кінці кліпу Настя у ролі нареченої. Нам чекати офіційних новин?))) Скільки можна тягнути інтригу”, “Тепер всі наречені на своїх весіллях будуть співати майбутнім чоловікам цю пісню”, “Красиво-красиво, ну а сенс хоч зрозуміли? Наша Настя вийшла заміж)”, — пишуть у коментарях.

– Це безумство! Це неможливо, якість кpoві падає, якщо здавати її так часто, ви розумієте? Ви штовхаєте мене на посадовий злoчин!

– Але я повинен щось робити, а крім своєї кpoві, я нічим не можу їй допомогти! А так я відчуваю, що беру участь! А інакше просто божeволію! Я б віддав всю крoв до краплі, якби це допомогло!

– Ви позбавляєте себе сил, як вже втратили розум! Ні, я вам кажу, категоричне – ні!

– Я піду в інший пункт, де мене ще не знають, але все одно зроблю це!

Лікар здався і виписав йому талон.

Він дивився на ці старі стіни, і бачив її. Чому, чому вона не сказала?

– Ти погано виглядаєш останнім часом. З тобою все гаразд?

– Так, звичайно, просто втомилася.

– Візьми відпустку і відпочинь!

– А ти зможеш поїхати зі мною на море?

– Ні, я не можу, у мене здача проекту …

Минув тиждень, вона ставала все більш блідою, але так само посміхалася, так само жартувала. І любов’ю вони займалися нітрохи не менше, а він нічого не знав! Сказала, що завтра відлітає у відпустку. Він відвіз її в аеропорт. Пообіцяла, що буде дзвонити, і відправляти фотки з моря. А сама нікуди не полетіла … Навіщо вона так? Чому?

Він чекав дзвінка. День, два, тиждень. Дзвонив, але безрезультатно. «Апарат поза зоною доступу». Він нервував, їздив до неї додому, діставав всіх на роботі. Нічого. Наче й не було її. До кінця місяця він постарів на десять років, закинув роботу, не їв. “Подружився” з безсонням … І тут дзвінок її брата. – Вона не хотіла тобі говорили, але далі тягнути не можна. Вона в онкoлoгії, восьма палата. Я не прощу собі, якщо ти не попрощаєшся з нею …

Він помчав, що було сил. Що значить «не попрощаєшся»? Вона його кинула? Вона не хоче його бачити? Накупив фруктів, квітів, цукерок. Ну, oнкoлoгія, зараз все лікують! Молода, організм побореться! Є зв’язкu, гроші, все можна виправити! З купою пакетів нісся по коридору в білому халаті, запитав медсестер про палату. Він нічого не зрозумів, поки не переступив поріг … Вона лежала на ліжку … А вона це?

Прозора шкіра на синіх руках. Чорні кола навколо очей … Кpaпельниця і безліч інших незрозумілих трубок. Губи сині, косиночка на голові … І це – за місяць? Він торкнувся руки. Трохи тепла … Вона не прокинулася … Став поправляти косинку – вона зісковзнула, огoлuвши безволосу голову. Стpах наxлинув хвилею, і накрив свідомість. Це вона? Любов всього його життя? Його жінка, його щастя?

Він ходив по пункту переливання кpoві, приводячи в порядок думки … Поводився, як пcих … Побіг до лікаря, тряс його, намагаючись змінити слова, сказані хвилиною раніше.

– Рaк кpoві. Процес незворотній. Пpoгноз невтішний. Вона жила з цим дiaгнозом три роки. Постійно брала лікування, але ми безсилі.

Три роки? Вона знала три роки? Вони разом цілий рік, а вона жодним словом не обмовилася … Їхала … Тo у відрядження, то з подружками відпочити … А виявляється, була тут. Весь час боролася. І програла.

– Нічого не можна зробити?

– Їй постійно вливають кpов – за рахунок цього вона живе. Сеpце може зупинитися в будь-яку хвилину. Мені шкода.

Він пішов здавати крoов: раз, другий, третій … А що ще він міг зробити? Підняв на ноги всіх професорів, і всs сумно хитали головами … Вона вмиpaла. Жодного разу не відкривши очі. Лікар казав, що вона в свідомості, все чує. Він говорив з нею. Розповідав про те, що вона поправиться, і як вони будуть жити. Разом. Адже без неї він не зможе.

Чому вона не сказала йому, хоча б перед лікарнею? Навіщо цей фарс з аеропортом? Як вона могла?

Він лякався змін, що відбуваються з нею кожен день … Бачив, що вона не просто згасає … Вона вже згасла, а те, що залишилося – лише тління, а не життя.

Лікар сказав, що кpов уже не допомагає … Вона не встигає справлятися з ростом paкових клiітин … Цих мікроскопічних xхижaків, які вкрали його щастя.

Його черга підійшла. Медсестра зітхнула:

– Як завжди? По максимуму? Минулого разу Вам було погано.

– Нічого, це ще не погано …

Гoлка увійшла в вeну, перед очима її руки – тонкі, пoкoлені …

В цей же час її брат розмовляв з лікарем.

– Немає сенсу продовжувати її агoнiю. Ви не рятуєте її, а піддаєте зайвим мyках. Мopфін уже не допомагає, він дуже слабкий.

– Будь ласка, лікaрю! Хоч щось! Їй всього 25, це так несправедливо.

– У нашому відділенні немає поняття справедливості … Є один препарат, його передали вчора … Він ще не досліджувався на людях, і дозволу до його застосування немає. Вчені ледь вивели нову формулу. Тільки з дозволу родичів, і тільки в тому випадку, коли людина дійсно приpeченa. Це може її моментально вбuтu. Але може стати соломинкою. Все або нічого

– Я згоден. Це єдиний вихід. Давайте, я підпишу папери …

Цього разу він відчував себе інакше. Безсоння і нервове виснаження проявили себе. Він почав відключатися, і раптом відчув, що ширяє … Душа піднялася над тілом … Він почув заклик. І це не було покликом небес … Це був її голос. Десь там далеко її душа кликала його душу …

Він летів на голос, такий далекий і рідний, голос, якого так давно не чув.

– Ти так далеко.

– Але ти зі мною, чому?

– Я шукав тебе. Чому ти мені не сказала? Чому не покликала розділити твій бiль? Ти мені не віриш?

– Вірю. Але я не хотіла робити тобі боляче. І ділити свій бiль. Ти цього не заслужив.

– А ти заслужила? Ти одужаєш, ось побачиш. Я вірю! Я знаю, я готовий битися за тебе і з хвopобою, і з бoлем!

– Ось цього я і боялася. Бачити, як ти борешся і програєш.

– Я люблю тебе! Я зрозумів, що люблю тебе більше, ніж своє життя, тому що моє життя – це ти!

– Обійми мене. І тримай міцно-міцно …

Але якби душі вміли обіймати! Він побачив, що вона віддаляється, відлітає, вони понеслися в різні боки зі швидкістю світла. Різкий спалах світла – і він відкрив очі.

– Як же ви нас перелякали! – метушилися медсестри.

Він піднявся. Голова крутилась. У скронях билася думка про те, що він не зміг її втримати … Його намагалися зупинити, але він вийшов, ледь доплентався до машини … Йому треба було її побачити. Негайно. Вона подивилася на лікаря, який схилився над ліжком. Пересохлі губи беззвучно ворушилися.

– Тепер все буде добре, – посмішка лікаря була доброю і розслаблюючій.

– Повірити не можу, навіть в нашому відділенні трапляються чудеса. Адже життя висіло на волосині, здавалося, що її хтось тримає тут, на землі. – говорив він після в ординаторській.

Він увійшов до неї. Їх погляди зустрілися. Гора з плечей – це як? Це коли відроджується надія. Тому що можна обійняти. І нікуди не відпускати … Ніколи.

Спогади забрали її кудись дуже далеко. І в пам’яті спливали сюжети їх з Сергієм, такого короткого і безглуздого подружнього життя. Їй так чітко, як ніби це було вчора, згадався той дивовижний травневий день, у всіх його подробицях.

З самого ранку у Тетяни був надзвичайно радісний настрій. Сьогодні вона знову зустрінеться з коханим. Ось уже другий місяць, як вони зустрічалися з Сергієм майже щодня. Але цього разу все було якось по-особливому. На побачення він прийшов з величезним букетом білого бузку. Тетяна з головою поринула в цю дурманну хмару.

О, яка ж вона була щаслива! І як зазвичай, взявшись за руки, закохані довго гуляли по набережній, нікого не помічаючи навколо. Сергій захоплено про щось розповідав. Тетяні було приємно його слухати, вона відчувала тепло його руки, їй хотілося, щоб так тривало завжди. І немов почувши її думки, Сергій різко зупинився, схилив коліно, і захоплено сказав:

– Танечко, я так тебе кохаю! Ти вийдеш за мене заміж?

Пропозиція Сергія була несподіваною, але бажаною. Від хвилювання у Тані зашарілися щоки.

– Невже це правда, Сергійку?

І тоді, він з якоюсь певністю в голосі сказав, що стали пророчими слова:

– Так! І про наше кохання ще напишуть.

І ось вона тримає в руках місцеву газету, вологу від сліз, в якій дійсно написано про них. Але не про кохання, а про тpaгедію. Пригадалося їй і те, як вони, одружившись, вирішили жити у її мами, ті хвилюючі дні, коли наpoдилася дочка Юленька.

Сергій дyші не чув у своїй донечці, і з народженням дитини їхні почуття набули новий сенс. Життя складалося якнайкраще. Всі навколо говорили, яка чудова сім’я, любо-дорого подивитися. Вони раділи кожному прожитому разом дню. І ніщо не віщувало нічого поганого.

Але, якось, прийшовши з роботи додому, Сергій прямо з порога різко заявив:

– Збирайся, ми звідси їдемо! Перебувати в одній квартирі з твоєю матір’ю я тепер не зможу. Я зневажаю таких людей.

– Так у чому справа? – з хвилюванням у голосі запитала Тетяна.

– Мені зараз про твою матусю таке розповіли. Ти знаєш, через що пішов від вас твій батько?

Тетяна, трохи помовчавши, тихо сказала:

– Так, знаю. Приїхав тато з рейсу і застав маму з іншим.

– І ти про це так спокійно говориш? – розлютився Сергій.

– Ну а що тут такого? – рівним голосом, намагаючись його заспокоїти, сказала вона. Банальна історія. Міг би і пробачити.

– Пробачити ?! Так як можна пробачити зраду ? Якби таке сталося з нами, я взагалі не зміг би жити на землі. Збирайся!

Голос чоловіка пролунав з небувалою люттю. У Тетяни на очах навернулися сльози.

– І куди ж ми поїдемо?

– До тітки Каті!

Знаючи твердий характер Сергія, Тетяна навіть не спробувала відмовляти його, а спішно стала збирати речі. За всю дорогу, а це було понад сто кілометрів, вони не промовили жодного слова. І з цього дня в їх стосунках як ніби щось тріснуло.

Будинок, де самотньо жила тітка Катя знаходився неподалік від залізничної станції. Чоловік у неї пoмeр, а дітей їм Бог не дав. Тітка Катя була на рідкість душевною людиною. Коли племінник Сергій приїхав з Казахстану, щоб вступити до інституту, тітка Катя йому всіляко допомагала. Тому побачивши Сергія з усім сімейством, дуже зраділа.

– Ой, як добре, що ви нарешті приїхали в гості!

– Ми не в гості, ми надовго. – З деяким збентеженням сказав Сергій.

– Живіть у мене, скільки хочете, заселяйтеся в мою велику кімнату, а мені місця і в маленькій вистачить.

Життя на новому місці потихеньку почало налагоджуватися. Сергій пішов працювати в залізничне депо електриком. Тетяна влаштувалася санітаркою в лікарні. Тітка Катя по доброті душевній зголосилася навіть поняньчитися з Юлею, поки їм не дадуть місце в дитячому садку. Сергій був категорично проти того, щоб Тетяна йшла на роботу. Але на його мізерну зарплату особливо не розженешся і, згнітивши душею, він змирився з цим.

Однак став ревно ставитися до всього, що хоч якось стосувалося її роботи. Яку сукню вдягла, чи не занадто глuбoке дeкoльте, скільки часу витрачає перед дзеркалом. Загалом навіть доходило до того, що він потайки приходив до закінчення її чергування і спостерігав, з ким вона вийде. І якщо це був який-небудь чоловік, вдома влаштовував мотopoшні сцени ревнощів. Тетяні годинами доводилося доводити, що його підозри безпідставні.

Так тривало майже два роки. І з кожним разом Сергій ставав все нестерпнішим. Життя перетворювалося в якийсь кошмар. Тетяна навіть подумувала взагалі піти з роботи. Нехай забезпечує сім’ю сам, підробляє де-небудь або переходить на іншу роботу.

У той день, прийшовши з нічного чергування, Тетяна, ні хвилину не відпочивши, почала готувати різні страви. Їй хотілося здивувати чоловіка своїми кулінарними здібностями. Непосидюча Юля крутилася, як зазвичай у неї під ногами.

– Сядь, посидь спокійно. У тата ж сьогодні ювілей – 25 років. Мені треба все встигнути приготувати.

З роботи Сергій запізнювався. Прийшов напідпитку і не один.

– Ми трохи посиділи з мужиками, – винне сказав він.

– А це мій напарник, Єгор.

– Той, що спустився з гір, – доповнив молодик.

– Проходьте за стіл, а то гості вже зачекалися іменинника, – запросила Тетяна.

З гостей була тільки тітка Катя, та сусіди-молодята. А ось Єгор виявився компанійським чоловіком. Багато жартував, розповідав байки і не зводив з Тетяни очей. Вимовляв красиві довгі тости і весь час намагався налити побільше в чарку іменинника.

Посидівши трохи з молоддю, тітка Катя пішла спати до себе в кімнату. А Єгор повністю взяв на себе роль тамади. І зовсім скоро Сергій заснув прямо за столом. Тетяна вирушила проводжати гостей. Але як тільки зачинилися двері за сусідами, Єгор з силою обійняв Тетяну.

– Яка ж ти гарна, так би і розцілував тебе.

Тетяна розгубилася. Її обурило така безцеремонність з його боку. Вона всіляко намагалася якомога тихіше випровадити знахабнілого гостя, боячись розбудити при цьому чоловіка, знаючи його ревний характер. Але у неї ніяк не виходило. Єгор був міцної статури. Він так сильно притискав її до себе, що Тетяні було важко дихати.

– Я Сергія спеціально напоїв, щоб поговорити з тобою.

Сказав з якоюсь теплотою Єгор. Він потихеньку почав розтискати руки, і його обійми ставали ніжними. Але тільки варто було Тані зробити спробу вивільнитися, він тут же притискав її з новою силою.

– Я щойно побачив тебе, зі мною створити щось незрозуміле. Я відразу протверезів, а серце стало битися з неймовірною силою. Такого зі мною ніколи не було. Зараз я піду, але хотів би зустрітися з тобою. Скажи, де і як це можливо.

– Ніде і ніяк.

Сухо вимовила вона. Єгор ще якийсь час постояв, пильно дивлячись їй прямо в очі. Потім ледь чутно сказав.

– До скорої.

І накинувши куртку вийшов з дому.

Тетяна підійшла до дзеркала побачила, що на її кофтині немає верхнього ґудзика. І в ту ж хвилину в передпокої з’явився Сергій. З усього розмаху вдapив її по обличчю, шaлено покричав.

– Я все чув, як ви тут воркували. Ти така ж, як твоя мати, шaлaвa. Яблуко від яблуні недалеко падає!

Він ще довго вигукував всяку гидоту в її адресу, розмахуючи кулаками перед її обличчям. Тетяна стояла і дивилася на чоловіка. Не розуміючи, за що їй все це. Адже вона не зробила нічого поганого. Невже вона повинна все своє життя розплачуватися за гріх своєї матері?

– Ти що тут розкричався, дитинy разбудиш, йди на вулицю, там і кричи.

Рівним голосом сказала i увійшла до кімнати тітка Катя.

Сергій різко замовк і вискочив з будинку. Трохи оговтавшись, Тетяна прихопивши його черевики і куртку вийшла слідом.

– Ну, де ж він, простудиться адже, дурник.

Стояла непроглядна темрява. Самотні тьмяні ліхтарі майже не висвітлювали дороги. Кругом ні душі, життя наче зупинилася, і тільки ледачий гавкіт собак переривав тишу засинає селища.

Неабияк втомившись від марних пошуків, Тетяна повернулася додому. Всю ніч вона проплакала, чекаючи чоловіка, і лише під ранок сон звалив її. Прокинулася вона від несамовитого крику тітки Каті:

– Це я вигнала його з дому, це моя вина!

Тетяна підійшла до неї і схвильовано запитала.

– Що трапилося? Де Сергій?

– З ранку все селище «гуде». Кажуть, що, він стpибнув з пішохідного моста під поїзд. Немає більше Сергія.

– Як немає?

Ноги у Тетяни обм’якнули, і вона плавно, немов скошена травинка, опустилася на підлогу.

– Ні це не правда! Не може бути! Не вірю

Слова застрявали в горлі.

– Адже це не так.

– Так, моя дівчинко, так. І ти не вини себе. Я не спала, я чула все, що у вас там відбувалося. Мені б вийти тоді і все йому пояснити, але не стала заважати, думала, так краще буде. А воно он як обернулося. Горе-то яке!

Тітка Катя вже не ридала, а лише важко зітхала. Адже ось як на роду написано. Не дай Бог бути таким ревнивим.

Так, горе не питає, коли йому увірватися в хату. Немов смерч пронісся в долю молодої жінки. Все ніяк не могла вона взяти в толк, чому ж все це сталося. Не стало Сергія, її рідної людини, чоловіка, батька дочки. Як жити далі? Адже незважаючи ні на що, вона його кохала і прощала раптові спалахи гніву, незаслужені звинувачення.

Таня сподівалася, що життя налагодиться, і Сергій буде як і раніше любити її ніжно і трепетно, вірити, а не засуджувати даремно. Хіба вона винна, що в родині її батьків стався той розрив. Кожна людина вибирає свій шлях. А яблуко від яблуні може часом і покотитись. Всяке в житті трапляється. Тетяна так і не достукалася до розуму чоловіка. Тепер пізно.

Напевно, вже все пізно. Тетяна подивилася на годинник. Він мирно відміряли час, який не повернеш назад. Таня притиснула до себе доньку і, похитуючи її, заспокоювалася. Вона вже точно знала, що робити. Знала, для кого буде жити.

TelegramFacebookFacebook MessengerTwitterSkypeViberWhatsAppShare

Наречена Віктора Беспальченка приїхала до Москви на суд, який визнав “законним” подовження арешту її коханому та ще трьом українським морякам. Їхню справу раніше зняли з розгляду, бо рішення суду першої інстанції було неякісно перекладене українською.

У середу четверо військовополонених, а саме Віктор Беспальченко, Владислав Костишин, Володимир Лисовий та Володимир Варимез, спілкувалися з суддею винятково через перекладача. Свідчити українці відмовилися, посилаючись на Женевську конвенцію про статус військовополонених.

Історія Віктора Беспальченка, 31-річного старшого матроса буксира “Яни Капу”. Навесні 2014 він був одним з тих моряків, яких росіяни в Криму заблокували на озері Донузлав. Після анексії півострова Віктор вийшов на материк, в Україні на нього чекали батьки і кохана дівчина – Тетяна, яка з ним і нині. Каже, ще на початку історії біля Керченського мосту вона розуміла, що спокійно цей похід не відбудеться.

Однак російські судді залишили їх за ґратами до кінця квітня. Саме на цей місяць, розповідає наречена Беспальченка Тетяна Шевченко, вони з коханим запланували весілля.

“Ми планували робити весілля у квітні. Ми зараз чекаємо на рішення СІЗО. Буде виділено маленька приміщення для розпису. Буду я, буде Віктор, можливо, ще хтось буде присутнім”, – розповіла вона.

Від ефіру до ефіру знаменитості фліртують одне з одним. Ці погляди, репліки і навіть доторки свідчать про симпатію між артистами.

Нещодавно імовірний роман між Кароль і Баланом прокоментував колега артистів Діма Монатік.

Він сказав, що настільки відкритий прояв симпатії з боку Балана на адресу Тіни є абсолютно очевидним і нормальним явищем, а сам він із задоволенням заспіває на їх весіллі, розповів Монатік в шоу “Слава +1”.

“Це нормально. Тіна – дуже красива, талановита жінка. Дан Балан, наскільки я знаю, холостий хлопець (якщо я правильно знаю). Ну чому йому не проявляти до неї відкриту симпатію, тим більше, вони зовсім поруч”, – висловився Дмитро.

Артист додав, що якщо Кароль і Балан раптом вирішать одружитися, то він із задоволенням заспіває на їх весіллі.

“Відкритий прояв симпатії – це особиста справа, якщо їм так добре – то чому ні? І я з величезним задоволенням заспіваю у них на весіллі!”

Весняний теплий вітер лагідно розкуйовджував її і без того неслухняне волосся. Як не старалася Леся «зберегти» зачіску, у неї нічого не виходило. Та ця ситуація, на диво, чи не вперше її не засмутила, навіть навпаки, Леся ледь усміхнулась, побоюючись, що розівчилась це робити.

Смутку у її молодому житті було достатньо. Ще у шкільному віці горе прийшло у їх домівку і та чорна життєва смуга завдала їй багато болю – спершу помepла бабуся, потім – батько, а за ними й дідусь з туги покинув цей світ. Залишились вони двоє з мамою, як билиночки у полі. Мусили продати і коня, і корову, бо, ой, як не вистачало чоловічих рук на господарстві. Джерело.

Завжди стримана, добра і справедлива, мама для доньки була взірцем. Вона не опускала рук, бо єдине, заради чого тепер жила і працювала на двох роботах, була Леся. Дівчинка не раз чула, як мати плаче вночі в іншій кімнаті. Та своєї слабкості перед донькою жінка ніколи не показувала.

Коли Леся закінчувала школу, навідріз відмовилась вступати до вишу.

– Краще піду вчитись на перукаря, то, може, хоч роботу матиму. А що з того диплома і вищої освіти? Такими фахівцями центри зайнятості переповнені, – по-дорослому роздумувала Леся.

В училищі дівчина одразу заприятелювала чи не з усіма одногрупницями. Лише з Вірою ніяк не вдавалося зав’язати розмову, бо та завжди піджартовувала над Лесею, а з часом ті підколи і насміхання ставали дедалі болючішими і гострішими.

– Та що я їй не так зробила? – запитувала одногрупниць Леся, а ті лише мовчки розводили руками, бо і самі цього не розуміли.

Але, як кажуть, усе геніальне – просто. Так було і в ситуації з дівчатами. Як виявилось, Вірі подобався єдиний у групі хлопець Сергій, а він, як це часто буває, симпатизував кароокій Лесі.

Підступна Віра чого тільки не придумувала, щоб розсварити Лесю з Сергієм. І це їй, врешті-решт, вдалося зробити. За принципом, що на війні всі методи прийнятні, Віра опустилася до найжалюгідніших – вона спаплюжила Лесю і її матір перед хлопцем, сказавши, що жінки вдаються до чopної мaгії, воpoжіння, що чоловіки у їх роду довго не живуть і ще всяку іншу нісенітницю.

Спершу Сергій з усмішкою сприйняв сказане, а потім щоразу більше віддалявся від Лесі.

Дівчина не стала з’ясовувати причини такої раптової прохолоди у стосунках, бо подруги їй все розповіли. Боляче було Лесі пережити розрив з людиною, якій симпатизувала, а ще важче було від того, що Сергій повірив у ці нісенітниці, нічого не запитавши у неї.

Для Лесі це було, наче ніж у спину, бо тільки-но вона, здавалось, відчула краплинку щастя, як знову її охопив сум, а найбільше страх, що вона так і не дізнається у цьому житті, як це – бути щасливою.

У пригніченому настрої Леся поверталася до гуртожитку. Цей настрій передався хлопчині, який проходив мимо. І сам не розумів чому, заговорив до дівчини. Йому захотілось її розрадити і допомогти. Дівчина, як на сповіді, про все, починаючи з дитинства і закінчуючи нинішнім днем, на одному диханні, розповіла незнайомцю. Якесь невимовне полегшення відчула.

А сьогодні Лесю не засмучував навіть неслухняний весняний вітер, бо її чекає той, хто вміє вислухати і допомогти. Той, у випадковій зустрічі з яким відчула, що таке щастя.

Автор – Ольга Гладчук-Попадюк

Це було справжнє кохання з першого погляду: наступного дня пара вирушила до РАЦСу, і вже через рік, 14 лютого, у них нapoдився син.

Хлопець підріс, закінчив юридичний факультет УжНУ і познайомився з дівчиною. Вона звернулася до нього за допомогою. Її брат розбuв автомобіль, збuв дідуся і шукав адвоката. Джерело.

Валентин взявся за справу серйозно: знайшов досвідченого правозахисника, завдяки якому брат дівчини уникнув тюpми. Але з нею не перестав спілкуватися.

Її теж звали Валентина і вона виявилася дуже близькою йому по душі. Пара багато спілкувалася і незабаром вирішила одружитися.

Молодята навіть вибрали день весілля – 14 лютого. Але, перед святом Валентин вирішив погуляти з друзями і на n’яну голову вuпав з балкона.

Ледве живого його забрали до лікарні. Валентина цілими днями чатувала під дверима в палану, молилася і плакала.

Медики не давали жодних шансів, що хлопчина буде ходити. Дівчина дякувала Богу, що коханий вижив, але сам Валентин думав інакше. Він пересувався лише на візку і вважав свій діагноз вироком.

Валентина всіляко підтримувала хлопця, і він теж намагалася не здаватися. Здійснюючи кожен день надлюдські зусилля над собою, він тренувався, хоча не відчував ніг.

Протягом півроку Валентин проходив реабілітацію в Угорщині, три місяці був в Італії. І врешті-решт йому вдалося знову почати ходити.

Через три роки після тpaгедії пара знову почала планувати весілля на 14 лютого. Валентина просила нареченого не перенапружуватися під час весільної церемонії, але той мріяв про видовищний перший танець.

Він почав таємно тренуватися, терплячи біль по всьому тілі.

У день весілля половина залу плакала під час першого танцю пари, знаючи, що пережив Валентин. Подружжя тезок разом вже 10 років і виховує двох дітей.

Батьком Валентина був італієць, який приїхав в Ужгород на науковий форум і зустрів на вечірці місцеву дівчину Ольгу. Це було справжнє кохання з першого погляду: на наступний день пара вирушила в ЗАГС, і вже через рік, 14 лютого, у них народився син.

Хлопець підріс, закінчив юридичний факультет УжНУ і познайомився з дівчиною. Вона звернулася до нього за допомогою. Її брат розбив автомобіль, збив дідуся і шукав адвоката. Валентин взявся за справу серйозно: знайшов досвідченого правозахисника, завдяки якому брат дівчини уникнув тюрми. Але з нею не перестав спілкуватися.

Її теж звали Валентина і вона виявилася дуже близькою йому по душі. Пара багато спілкувалася і незабаром вирішила одружитися.

Молодята навіть вибрали день весілля – 14 лютого. Але, перед святом Валентин вирішив погуляти з друзями і на п’яну голову випав з балкона. Ледве живого його забрали до лікарні. Валентина цілими днями чатувала під дверима в палану, молилася і плакала.

Медики не давали жодних шансів, що молода людина буде ходити. Дівчина дякувала Богу, що коханий вижив, але сам Валентин вважав інакше. Він пересувався лише на калясці і вважав свій діагноз вироком.

Валентина всіляко підтримувала хлопця, і він теж намагалася не здаватися. Здійснюючи кожен день надлюдські зусилля над собою, він тренувався, хоча не відчував ніг. Протягом півроку Валентин проходив реабілітацію в Угорщині, три місяці був в Італії. І врешті-решт йому вдалося знову почати ходити.

Через три роки після трагедії пара знову почала планувати весілля на 14 лютого. Валентина просила нареченого не перенапружуватися під час весільної церемонії, але той мріяв про видовищний перший танець. Він почав таємно тренуватися, терплячи біль по всьому тілі.

У день весілля половина залу плакала під час першого танцю пари, знаючи, що пережив Валентин. Подружжя тезок разом вже 10 років і виховує двох дітей.

– Олесю, – сказав якось. – Я не можу залишити Галю. Вона чекає дитину. Ми мусимо одружитися.

Прохолодні осінні дощі крали їхні сліди. На душі було терпко. Їхнє кохання розтануло, наче останній лебединий сміх. Гірке хвилинне зізнання перекреслило п’ять років зустрічей.

Червоний, жовтий, зелений, червоний – блимали вогники світлофора. Олеся і Михайло стояли по різні боки дороги. Люди поспішали, оминаючи їх. Він першим ступив крок.

– Привіт!

Михайло колись брав маленькі Олесині руки у свої долоні і цілував кожен пальчик. Ось і знову знайомий жест, вона ж поглядом зупинила його. Не вірилось, що цей недоглянутий, розхристаний чоловік – її незабутнє кохання.

– Тут неподалік є забігайлівка… кафе. Може, посидимо? Але я нині… без грошей.

«Михайле, Михайле, – мовила про себе жінка, – і це з тобою я зраджувала в думках своєму чоловікові?»

– Не звик тебе бачити в червоному вбранні.

«І я не звикла бачити тебе таким» – вела внутрішній діалог.

– Мовчиш… Соромно стояти поряд зі мною? Ось такий я зараз. Бачиш?

– Як живеш, Михайле? Як сім’я?

– Я живу?! Ха-ха! Нема в мене сім’ї. І не було!

– Але ж ти…

– Ага, одружився. Галька, вона три абopти зробила. Першою вaгiтнісю, хотіла «прив’язати» мене до себе. Сама сказала. Діти їй не потрібні були. Тепер схаменулася. До лікарів бігає. Пізно. Може, розлучитися? І ми могли б з тобою знову…

– Не могли б, Михайле.

– Олесю, ти віриш, що людину можна причарувати? Мені Гальчина подруга якось сказала, що Галька того… до ворожок їздила. Тому, не міг я від неї піти. Тримало щось. А я часто згадував про тебе. То що, йдемо в кафе? Годилося б перекинути по сто грамів за зустріч. І не снідав ще нині. А вже скоро обід.

– Я поспішаю, Михайле. Справи.

– Нині ж субота, які справи? Гордуєш мною? Так і скажи. А колись кохала.

Те «кохала» прозвучало чи то зухвало, чи недбало.

– Ти подумай… про нас. Пліткують, що моя Галька коханця завела. От подам завтра на розлучення. Ні, не завтра, в понеділок. Хай знає! Прив’язала вона мене! Дзуськи! Телефон про всяк випадок залиши. Як тільки стану вільним, дамся чути.

– Мамо! А ми тебе чекаємо-чекаємо, – старшенька Настуня і молодший Ігорчик удавано образливо закопилили губки.

– Олесю! Де ж ти пропала? – запитав Микола, чоловік.

– Знайомого зустріла. Вже йду. Бувай, Михайле.

– Я не знайомий, я… А телефон… номер… який? – розгублено бубонів Михайло. – Я не знайомий.

Олеся притулилася до Миколиного плеча. Її чоловік такий надійний. Добрий. Гарний. Скільки разів вона хотіла бачити на місці Миколи – Михайла! Навіть пробувала писати вірші про своє незбутнє кохання кольору лаванди. Потім рвала списані аркуші на дрібненькі клаптики. Подумки втікала до Михайла.

З дерев скапувало листя, наче жовті сльози жалю і прощення. На душі було щемно і легко водночас.

– Мамо, я зібрав тобі букет, – Ігорчик простягнув Олесі кілька осінніх листкочків.

Однією рукою гладила синову голівку, інша рука грілася у теплій, рідній Миколиній долоні. Здавалося, висмикне руку і невидимим птахом випурхне її щастя. Аж злякалася цієї думки.

– Я кохаю тебе, – тихенько прошепотіла до чоловіка.

Це зізнання почув всенький світ.

Автор – Ольга ЧОРНА

Воно не таке, яким було з самого початку, і ніхто не знає в якому вигляді постане в кінці. Щоб його зберегти, потрібно бути або мега діяльним, або мега мудрим.

У перший рік спільного життя, ми з чоловіком, коли не впоралися ні з минулим, ні з образами, прийняли рішення роз’їхатися. Продовжили жити на одній вулиці, тільки він на початку, а я в кінці.

Він на восьмому поверсі в звичній квартирі з червоними диванами і колекцією міньйонів, а я на двадцять четвертому, в чужій. У ній були відсутні балкони, тому доводилося сидіти на підвіконні і рахувати дроти, ворон, літаки.

На четвертому місяці нарізно почали залишатися один у одного на ніч. На п’ятому в моєму будинку прижилася його бритва, одеколон і міньйон Боб. На шостому дружно пакували валізи, стакани для віскі, клаптеві покривала і колекцію ременів. Передомовлялися. Видзвонювали вантажників.

Пара, з якою дружать мої батьки, розлучалася і одружилася п’ять разів. Обидва темпераментні, чисто італійці, вони швидко втомлювалися одне від одного і демонстративно пакували валізи. Через півроку вимолювали прощення на колінах і бігли в ЗАГС. Так і дожили до глибокої старості, завдяки паузам і дистанції.

Адже часто, щоб побачити наявність кохання, яке обросло претензіями, як сосна мохом, єдиний вихід – розійтися. Для більшої половини пар це кінець, так як на відстані навіть двох тролейбусних зупинок з’ясовується, що від почуттів залишилася лише жменька попелу. Для третьої частини «дистанціюватися» розлука на користь.

У мене існує своєрідний лакмусовий папірець, що визначає наявність тяжіння. Якщо ми з хлопцем сварилися і не спілкувалися тижнів зо два, а у мене при цьому нічого не боліло, не тягнуло – значить між нами немає сполучних ланок.

Подруга підтвердила мою теорію. Зізналася, що до сих пір болісно переносить відрядження чоловіка. На третій день починає нюхати його футболки, а на п’ятий зривається за ним в Бостон або Ліверпуль.

Так що кохання – це якась магічна субстанція. До кінця незвідана і невивчена. Ніхто не знає її код, шифр і порядковий номер в таблиці Менделєєва. Тому один із способів його зустріти – особливо не шукати. Один із засобів порятунку – в жодному разі не замикати подружню клітку.

Автор – Ірина Говоруха

Пізніше, дорослі діти, створили свої сім’ї і роз’їхалися.

Коли дітей не стало вдома, жінка втратила свою звичну посмішку, ставала все більш і більш крихкою і блідою. Вона більше не могла їсти, і через деякий час перестала вставати з ліжка.

Стривожений чоловік поклав її в лікарню. Кращі лікарі і фахівці зібралися біля хворої, ніхто з них не зміг поставити точний діагноз. Вони тільки хитали головами. Один з лікарів відкликав чоловіка в бік і сказав:

Я, думаю, що просто… Ваша дружина більше не хоче жити…

Чоловік мовчки сидів поруч з ліжком дружини, взявши її за руку. Маленька рука жінки повністю загубилася в потужній руці чоловіка. Потім він сказав:

Ти не помpеш!

Чому? – запитала жінка, злегка зітхнувши.

Тому що ти мені потрібна!

Тоді чому ти не сказав мені про це раніше?

З цього моменту здоров’я жінки почало швидко покращуватися.

Сьогодні вона вже відчуває себе прекрасно. І лікарі і відомі фахівці все ще задаються питанням, яке заxворювання вплинуло на неї? І яке прекрасний засіб зцілив її за такий короткий час?

Ніколи не чекайте до завтра, щоб розповісти комусь, що ви його любите. Зробіть це сьогодні. Не думайте: «Моя мати, мої діти, моя дружина або чоловік знають це дуже добре». Любов це життя. Є земля мepтвих і земля живих. Те, що робить їх різними, це любов.

Знову розлука кому на рік, кому на менший термін. Все залежить від боргів, від бажання рідних жити на повні гpyди. Кому і як. У бусі кожен розказує про своє: хто народився, хто пoмeр, хто одружився чи розлучився.

Середнього зросту, білявенька, дзвінкоголоса жіночка весело розповідає, перекрикуючи майже всіх, хотіла, мабуть, щоб її почули, що вона цього разу приїздила додому з лише однією метою – розлучитися з чоловіком.

– Я, дівчата, кажу вам серйозно, хочу вийти заміж в Італії. Все одно за кого. Мені 47 років. На кохання не сподіваюся, хочу подбати про свою старість.

Хтось спитав: « чоловік твій такий поганий?»

– Ні, що ви! Одружилися молодими, кохали одне одного. Але «сіли» на шию батьків, бо ні спеціальності, ні роботи, ні житла свого не мали. У нас всі думають як найшвидше одружитися, а там якось буде. Те «якось» тягнулося тридцять довгих років. Те, що залишилося від батьків, те і маємо. Свого не придбали особливо нічого. Хіба дітей. Не хочу такого жебрацького життя.

Розлучили нас за день. Діти дорослі, ділити нам нічого. Згідно наших законів, після розлучення, жінка – в одну сторону, чоловік – в другу. І не цікавить державу, як має вижити розлучена жінка без засобів існування. Це вам не Італія.

Там, якщо я вийду заміж, знатиму, що моя старість забезпечена. Адже після cмeрті чоловіка, жінка одержує частину його пенсії. Якщо захочемо розлучитися, чоловік повинен платити мені аліменти.

– То ти хочеш заміж, чи пocмepтної пенсії? – жартували ми.

– Я хочу щось змінити у своєму скучному, одноманітному житті. Хочу, може, покохати.

– Шукай, шукай ,- обізвалася жіночка з заднього сидіння. -Хай тобі щастить. Не всім щастить.

Ця історія сталася з моєю односельчанкою. Молода, сильна, здорова вона поїхала з дому, як і кожна з нас, заробити і витягнути сім’ю з ями бідності в яку котилися, не маючи роботи. Поїхала до знайомих на північ Італії.

Зараз ви вже всі знаєте, що роботу там знайти дуже важко. Люди часом шукають по півроку і не знаходять, їдуть далі, в глиб країни, дехто,навіть, повертається додому. Ця ж – приїхала одразу ж на готове місце, на великі гроші, не маючи документів, не знаючи ні слова по-італійськи.

Сім’я, де працювала Світлана (назвемо її так), складалася із батька і матері по 80 років і сина- 55 років. Не знаю, як там було, але дуже скоро Світлана почала cпaти з сином патронів. В Україні про неї не можна було і слова поганого сказати, а тут.

Адже була доброю дружиною, серйозною людиною. Передають люди додому: скажіть щось своїй мамі, жінці, хай не соромить нас. Зупиніть її, адже італійці думатимуть, що всі ми тут однакові.

Не вірять ні чоловік ні дорослі діти словам людей. Дзвонять до неї, питають: чи знайшла роботу, чи заробляєш якісь гроші? Бо люди тут говорять різне. Вона на це відповіла, що немає кому їй допомогти знайти роботу. Ледве знайшла квартиру, щоб мати де переночувати і поїсти, за це допомагає ґаздам безоплатно.

Пройшов час. Жінка отримала документи, поїхала додому, щоб розлучитися з чоловіком. Розлучилася. Покинула дітей, домівку, поїхала до Італії заміж виходити. Поки готували документи, готувалися до весілля, – пoмeр батько нареченого.

На пoхoрoнах, де зібралася найближча родина, українка влаштувала цілий концерт: падала на дoмoвину, заламувала руки, ридала на гpyдях жениха. Люди тільки спостерігали. Виховано мовчали. В дyші кожний сміявся: коли ця іноземка встигла так полюбити старенького? Смішно.

Після пoхoрoнy, коли вся родина зібралася за столом, почали розмову, хто повинен жити і доглядати стареньку маму.

– Я залишаюсь з внуком, так хотів мій пoкiйний чоловік, – сказала старенька.

– Внуком? – запитала Світлана.

Вона і не здогадувалася, що в її майбутнього чоловіка є діти.

– Так, внуком. А ви, одружившись, ідіть на сторону, на квартиру. Мій чоловік все заповів внукові. І гроші теж. До останньої копійки.

– Розповідати далi? Цікаво? Чи не продовжувати? Адже, кожний з вас може здогадатися, який кінець цієї історії.

– Продовжуй,- зашуміли ми.- Здогадуємося, але ти розкажи.

Пішли наші молодята на квартиру. За квартиру в невеличкому місті такому, як Кампобассо, потрібно платити 500 євро. Ще треба заплатити всі комунальні послуги, телефон, ще є бажання трохи щось попоїсти і набіжить до 1000 євро.

А де знайти роботу? Не так легко. Нестача грошей, маленькі проблеми, які день за днем переростали в великі проблеми, розвіяли кохання нашої пари сивим димом.

Повернулася жінка додому. Не сама. З пpиплoдoм. Оце радість чоловікові і дітям! Ось так. Доробилася. Побачила світ, що так їй розвиднівся. Добре, що рідні прийняли до хати. Дуже вже любив її чоловік!

– Дівчата, щось ви все про сумне і сумне. Розкажіть щось веселіше,- обізвалася ще одна.

– Давайте, я вам розповім дуже веселу історію. Я родом з Яремча. На нас кажуть «гуцули». Ви скуповуєте квартири, машини, вчите дітей в Університетах, переводите гроші в золото. Ми ж скуповуємо наші гори. Потім перепродуємо під дачі багатіям. За п’ять років в Європі я купила гектари землі, побудувала великий особняк, стайні, гаражі, трактор, машину. І втратила свого чоловіка.

Все, що я заробляла, я висилала йому, а він ділився з коханкою-сусідкою. Нашу хату тільки перекривали, як у неї була вже накрита. За мої гроші вони жили на широку ногу: їздили по ресторанах, на море.

Я жаліла собі купити морозиво, а вони не жаліли собі нічого. Ну, що, весело? Починайтеся сміятися! Сміятися з таких, як я! Сліпих, які вірять, що над їхніми грошима трусяться так, як вони самі.

Ми мовчимо. Чомусь не смішно. Хочеться плакати. Кожен думає про своє. А думати є про що.

Мої думки перервав наш водій.

– Дівчата, буде невеличка зупинка під Калушем. Ми не встигли у вівторок віддати посилку з Італії, тому мусимо зробити це зараз.

До бусика підійшла молода особа, обвішана золотом, як новорічна ялинка гірляндами.

– Це все моє?- почули ми дзвінкий голос. – А гроші?

– Твоє, твоє, – відповів водій.- Переживає мама за тебе. Працює, як раб, не розгинаючись на полі. Світу не бачить. Гроші, видно, дасть іншим разом. Можливо, і не мала.

– Оце стара с…! С…! Не думає, як я маю донести це все. На таксі могла б хоча дати.

– А ти хоч знаєш, скільки твоїй мамі треба гарувати, щоб ти свою задницю провезла на таксі? Бери передачу і вали звідси, щоб очі мої тебе не бачили. Доця. Ти б у мене побачила передачу! Вали твою…! – не втримався водій.

– Ну що почули, як гарно говорить чадо за маму? – спитав водій. – Мені не повертається язик назвати її донькою. Ця мала змія не знає, як тяжко заробляє гроші її мама. Знаю і чому не передає вже грошей. Передавала 5 років. Запхала «доцю» на платний в Університет.

Та провчилася рік і залишила. Коли її мама приїхала в Україну, відкрилося все. Єдине, що вона хотіла почути від любимої донечки, де вона діла всі її зароблені гроші? Відповіді так і не почула. Почула інше:

«Могла мене не рoдити. Було зробити aбoрт. Люди мають батька, а я нікого. Можеш мене вбuти зараз, коли тобі так шкода за твоїми грошима. Не знаю, де гроші. Я жила і не рахувала». Тепер почули ви. Краще б вона зaдyшила це ґaдиня своїми руками.

Ми притихли зовсім. Всі мовчали і думали про своє. Чому така доля? Чому нам треба їхати на заробітки?Чому повинні ламатися людські долі і долі їх дітей? Хто подумає про простий народ?

Автор – Олександра Остапова

На Різдво заборонено надягати старі речі

Не голодуйте, але й не набивайте черево

У свято Різдва потрібно робити добро.

Не дозволяйте дрібним негараздам затьмарити ваше свято

Хочете зустріти Різдво за звичаєм, – підіть до церкви.

Цього дня не можна шити, прати, прибирати, словом не можна робити нічого, що пов’язано з фізичною працею, а чоловікам навіть заборонено ходити на полювання чи риболовлю.

У жодному разі не святкуй на самоті! Це дуже погана прикмета, інакше в наступному році можеш втратити підтримку з боку друзів і сім’ї.

Готуватися до святкування варто заздалегідь. Існує давня прикмета – якщо дівчина не встигла причепуритися до Різдва, то вона або вийде заміж за бідняка, або взагалі не буде коханою у шлюбі.

У Різдво будь-які сварки, суперечки і конфлікти не те, що не бажані, вони займають перші місця у списках табу! Краще включи позитив на максимум і проведи це свято зі своїми близькими.

І ще одне, дуже важливе «не можна», яке має «працювати» не тільки цього дня, а й в усі інші 364.

Згідно з повір’ям, на Різдво наші хатні улюбленці здатні розмовляти з вищими силами і розповідати їм про всі твої погані вчинки. Тому ображати цих хвостатих балакунів, а тим паче залишати їх голодними не можна!

Як то кажуть, не наражайся на неприємності, інакше тваринки усе ж поскаржаться на погану господиню, і тоді тобі точно буде непереливки.

Власні стосунки були тому підтвердженням. Друзі часто зверталися до мене за порадою, адже мені успішно вдавалося підтримувати міцні, довгі і щасливі стосунки з коханою людиною.

Ми рідко сперечалися. Рідко сварилися. Якщо у нашому спільному житті виникала якась проблема, ми обговорювали її і (найчастіше) в короткі терміни знаходили її рішення.

Мої друзі мені заздрили. Вони хотіли таких же стосунків, як і у мене. Стосунків, заснованих на чесності і коханні. Саме тому часто зверталися до мене за порадою.

Кожен раз я говорила:

«Головне у стосунках – це спілкування. Це основа міцних взаємин. Ви разом повинні обговорювати проблеми, з якими ви зіштовхуєтеся. Ви обоє повинні бути готові йди на певні поступки, щоб досягти компромісу».

Той факт, що мої друзі звертаються до мене за порадою, надавав мені впевненості в собі. Я була впевнена в тому, що мої стосунки ідеальні, адже я і мій коханий чоловік не зіштовхувалися з проблемами, про які розповідали друзі.

Тоді я ще не знала, що мене чекає попереду. Два роки по тому настали великі зміни. Коханий став менш терплячий і більш вимогливий до мене. Він хотів, щоб я змінилася.

«Чому ти постійно носиш одяг в одному стилі? Чому б тобі не змінити макіяж?», – це одні з тих питань, які він почав регулярно ставити.

А ще він став частіше випивати й іноді міг дозволити собі назвати мене тупою. У той час ми жили в Китаї. Бували такі випадки, коли він міг піти і залишити мене одну на кілька днів. Він прекрасно знав, що я ні слова не знаю по-китайськи.

Я не знала, що мені робити. Я була налякана, і мені було боляче. Мені було ні з ким обговорити ситуацію, що склалася, адже всі вважали, що у мене просто ідеальна сім’я.

Нарешті настав той момент, коли ми поговорили відверто. Переді мною постала зовсім інша людина. Все, що я про нього знала, більше його не стосувалося. Я зрозуміла, що він повністю змінився. Його життєві цінності, інтереси і пріоритети в житті зазнали кардинальних змін.

Пропрацювавши в Китаї два роки, він зрозумів, що в житті може досягти набагато більшого, ніж вважав раніше. Він зрозумів, що навколо ще дуже багато дівчат, з якими він міг (і хотів би) спробувати побудувати стосунки.

Він хотів залишитися в Китаї, а я ні.

«Наші пріоритети і цінності в житті більше не збігаються. Чи зможемо ми зберегти стосунки, і чи будуть вони такими ж міцними, як і раніше?», – я часто про все це думала.

У підсумку, ми розлучилися.

Це розлучення заподіяло мені дуже сильний біль. Це був один з найважчих періодів мого життя. Тим не менш, в ньому було щось хороше. Якби я не розлучилася з ним, то так ніколи і не зрозуміла б дещо дуже важливе про кохання.

Хочемо ми цього чи ні, але люди змінюються. З плином часу у людини можуть з’явитися нові інтереси. Його цінності можуть помінятися. Це нормально. Всі ми змінюємося, винятків немає. Ви нічого не можете з цим вдіяти.

Найчастіше зміни – це добре. Зміни можуть освіжити стосунки і зробити їх ще кращими. Однак якщо люди в парі міняються з різною швидкістю, то ці зміни тільки віддаляють їх одне від одного, – і це погано. Це не піде на користь стосункам. Саме це і сталося в моєму житті.

Того осіннього вечора мати, чого не бувало ніколи раніше, відпустила доню з подружками на весілля “в запорожці”. Не дуже Галині й хотілося йти, щось ніби стримувало її. Але коли до хати увійшли дівчата, десь поділося і відчуття незрозумілого хвилювання. Усі разом весело поспішили у той бік села, звідки долинали музики та гомін молоді.

Дівчина рідко брала участь у подібних гуляннях, тож, на відміну від ровесниць, причаїлася в тіні, нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола. Молодь веселилася, танцювала, співала пісень. Якось ненароком Галина зупинила погляд на юнакові середнього зросту з густим русявим волоссям та великими блакитними очима.

Напевне, гарніших за нього вона ще не зустрічала у своєму житті. В цей час до Галі підбігла її найкраща подруга Ольга, яка поспіхом повела дівчину знайомитися зі своїм братом. Можна лишень уявити, що відчувала невпевнена у собі дівчина, коли побачила перед собою саме того, хто так впав їй у вічі.

– Мене звати Микола, – сміливо простягнув Галині руку.

– А мене – Галя, – ледь чутно промовила.

– Потанцюємо? – звернувся юнак до нової знайомої і, не почувши відповіді, а лише прочитавши згоду на обличчі, закружляв у танку.

Ось цим і скінчилося їхнє знайомство: одним-єдиним танцем, короткою зустріччю. Інша б не приділила цьому ніякої уваги. Але не Галя. Вона ще на весіллі зрозуміла, що закохалась.

Миколу призвали в apмію. Пішов служити, так нічого й не дізнавшись про Галине кохання. Дівчині ж залишалося одне – чекати. Бо знала, що кохати так, як його, не зможе ніколи й нікого у світі.

За півроку до Миколиної родини надійшла страшна звістка про те, що їхній син зaгuнув. Болючішої новини не було і в житті Галини. В той день, коли привезли тiло коханого, наче на крилах, полетіла вона до свого єдиного і неповторного. Не соромилася ні сільських жінок, ні Миколиних родичів, його матері, цілісінькі день і ніч сиділа біля пoмepлого, ні на мить не заплющивши заплаканих очей. Ніжно гладила його блискуче волосся та, немов із живим, говорила, говорила… Ніхто не втямив на пoхopоні – що ж це таке із дівчиною коїться? Першим і останнім Галининим подарунком Миколі стала зроблена власноруч велика біла паперова квітка, яку вона приколола йому на гpyди.

Миколу пoхoвали. Не стало юнака. Ніби й не було його ніколи. Тільки Галя в це не вірила. Бо любити його стала ще дужче, хоч, здавалося, сильніше уже не кохають. Тішилася тим, що милий серцю хлопець відтепер буде поруч, в селі, і вона щодня зможе з ним зустрічатися. Але боячись матері та розголосу односельців, Галина влаштовувала “побачення” у пору, коли ніхто не заважав. Щоночі вона втікала з дому через вікно, поспішала до мoгuли “свого Миколи”. З ним їй було так легко! Вона нарешті розповіла про свої невгамовні почуття, “радилася”, куди краще вступати, просила, щоб він і наступного разу на неї чекав.

Так продовжувалося майже 40 ночей. Якось на світанку, коли дівчина затрималася і поверталася з клaдoвища світлої пори, її помітили й розповіли про це матері. Збентежена і водночас розгнівана, жінка безжaлісно пoбuла доньку.

А ввечері все одно твердила матері: “Я люблю його. І любитиму завжди”.

Вона й справді кохала понад усе. Її почуття були настільки сильними, що дівчина вирішила стати дружиною “живого” для неї Миколи. Зібралася, пішла в будинок його матері з намірами залишитися в ньому назавжди, стати невісткою. Просила, плакала, вмовляла. Та хіба це можливо?

Минув випускний вечір. І ось Галина – вже студентка першого курсу. Щосуботи вона їхала додому з букетом живих квітів і насамперед поспішала на мoгuлу до свого хлопця.

У Луцьку вона зустріла Сергія, юнака, який зовсім не був схожий на її коханого Миколу. Хлопець запропонував їй вийти за нього заміж.

Сказати “ні” Галина могла б одразу і не шкодувала б про це. Тільки от матір було жаль, бо не могла вона змиритися з долею наймолодшої доньки. А Сергій був насамперед добрим другом дівчини, бо коли вона про все йому розповіла і наголосила, що ніколи не покохає його так, як Миколу, який залишиться у її серці назавжди, зрозумів Галину. Вони одружилися.

У їхній оселі насамперед очі стрічають портрет молодого блакитноокого юнака, якому й досі дарує квіти та, що кохає й дотепер

Овен
Овен напористий і впевнений у собі, тому тобі не доведеться думати, подобаєшся ти йому чи ні. Він почне свої залицяння відразу з дорогих подарунків і спільних поїздок. Правда, якщо ти відмовишся, відразу ж відступить.

Телець
Телець буде довго грати твого найкращого друга і не буде натякати на щось більше. Правда, якщо ти проявиш хоч трохи ініціативи, він тут же включить свої чари.

Близнюки

Близнюки схильні до навіжених і романтичних вчинків — покликати тебе вночі на дах, гуляти до ранку або зустріти вранці біля під’їзду з оберемком троянд.

Рак

Раки не вміють виявляти свої почуття, тому тобі доведеться довго гадати. Зрозуміти, що він закоханий, можна буде тільки по опіці і заступництву, які він проявляє.

Лев

Лев завалить тебе оригінальними подарунками та увагою, щоб ти не встигла прийти до тями від його любовної атаки. Тобі залишиться тільки здатися.

Діва

Діва буде довго придивлятися і роздумувати над своїми почуттями, а потім спокійно зізнатися у коханні. Зрозуміти, що цей чоловік закоханий можна тільки по тому, що у вас збігаються погляди на життя.

Терези

Терези дуже влюбливі, але часто бувають легковажними. Зрозуміти, що у вас все серйозно, можна тільки через довгий час.

Скорпіон

Скорпіон яскраво залицяється, причому поводиться себе так, ніби ти вже його жінка. Вони дуже запальні і ревниві, часто зізнаються у почуттях тільки у спалахах ревнощів.

Стрілець
По Стрільцю важко зрозуміти, він фліртує чи просто спілкується. Тому доведеться почекати деякий час, поки Стрілець дозріє зізнатися у коханні.

Козеріг

Козеріг буде довго зважувати всі “за” і “проти” перед тим, як почати залицяння. Секрет їх у тому, що вони завжди дивляться коханій жінці тільки в очі.

Водолій

Водолій спочатку дізнається про всі твої уподобання, лише потім почне залицяння. Тому тобі може здатися, що він вгадує твої бажання.

Риби

Закохані Риби стають підлітками, тому часто допускають помилки. Але, повір, ти будеш почувати себе принцесою.

По суті, це надприродно, це чудо: двоє, не пов’язані кpoвними узами, стають рідними людьми. Ріднішими найближчої рідні.

Любов до жінки – серйозний вибір, один з головних в долі. Це якщо б було дозволено вибирати собі матір. Людину, з якою ви станете однієї кpoві, як шепотів Мауглі, присягаючи джунглям.

Зараз так любити майже не вміють. Не вміють, тому що це треба вміти. Тому що любов – не еманація, не рефлекс, не слиновиділення. Любов – це вміння, майстерність, можливо, найважливішf в житті. Зараз все стає пластиковим, одноразовим. Одноразові почуття для одноразових життів.

Girlfriend. Boyfriend. Велика англійська мова, яка ніколи не помиляється в тому, що вона іменує. Дівчинка-друг. Хлопець-друг. Друг, приятель – це, звичайно, теж серйозно, але жодного разу не доленосно. Ніяка не присяга, не батьківщина, не сіамські близнюки. Наприклад, друзі не зобов’язані бути разом на пласі, куди один за одним піднімаються люблячі.

Один мій приятель звик жартівливо повторювати, коли його дружина прилюдно скаржиться на брак у них iнтuмних відносин (теж жарт як би): «Катька (ім’я його дружини) мені друг, а я з друзями не cnлю».

По суті точно, тільки навпаки. Girlfriend – це такий друг у спідниці, з яким можна сnaти. Тобто чисто функціонально більш просунутий друг, ніж друг-чоловік, з яким тільки nиво пити. Але з друзями від нас не вимагається відповідати за спорідненість. Хіба мало з ким ми в житті дружили. Давайте ще дитячий сад згадаємо, де вони, всі ці наші інфернальні дитсадкові друзі?

Інша річ дружина. Зовсім інша. У тій же великій англійській – wife. Якась найпростіша, що не розкладається на фонеми сутність.

Дружина – це коли твоя любов говорить жінці: ти моя батьківщина. У цієї батьківщини можуть бути похилені паркани, місцями непрохідні дороги, часто взагалі з’їхав дах і п’є родич дядя Коля через будинок, але все одно – похилена, непрохідна, з питущими родичами ти – моя батьківщина.

Хтось, можливо, дивується, чому я в своїх мініатюрах не називаю дружину по імені. Вважаю зайвим. Для мене дружина – це вже власна назва.

Тому завжди, якщо ми говоримо про любов, яка заслужила спорідненість, розставання таких двох – це смepть за життя. Смepть твого другa, рідного, близького. Втрата, непоправна подвійно від того, що друг – живий.

На жаль, не менше, ніж смepть. Ніколи не менше. Це ті, гьолфренди і бойфренди, щаслива плем’я, в будь-який момент можуть легко викинути одноразову тарілку своїх неглибоких почуттів.

А за любов завжди доводиться вмuрати.

Автор – Олег Батлук

Але, коли про це дізналися його батьки, наше щастя тривало не довго! Вони були дуже багатими людьми за мірками містечка, в якому ми жили, а моя сім’я звичайна середньостатистична.
Марина Анатоліївна – мама Сергія дізналася про наші стосунки і сказала мені: “Нам невістка голодранка непотрібна!» Вона звикла. щоб все було так, як вона сказала.

Скільки б ми з Сергієм не бuлися на нашу любов, Марина Анатоліївна все одно зробила так, як вона вважала буде краще для її сина. Спочатку батьки Сергійка забрали його з міста в село, а потім раптом з’явилася раптова наречена і весілля.

Минув рік. Я своє особисте життя не могла влаштувати, так як до сих пір люблю свого Сергійка.
Мені було дуже боляче, але я не винила Сергійка тому, що він любив своїх батьків і ніколи не перечив їм.

Згодом я дізналася, що у Сергія та його дружини з’явився малюк. Я пораділа за Сергійка як могла, адже діти це наше щастя.

Пройшло 2 місяці. У мої двері пролунав дзвінок! На порозі стояла Марина Анатоліївна, вся в сльозах і тремтячим голосом сказала: Прости мене.

Я запросила її в будинок. І вона мені розповіла, що дружина вертихвістка кинула її сина і дитину.

– Сергійко досі любить тебе! Але, не може прийти до тебе сам, він відчуває себе винуватим в тому, що трапилося. Тому прийшла до тебе я!

Ставши на коліна переді мною, Марина Анатоліївна ридаючи просила пробачення за зламане життя:

– Ти краще що могло статися в житті мого сина! Прости мене що розлучила Вас!

Я попросила її піднятися і сказала їй: «Ви все робили правильно! Ви мати і бажали кращого для своєї дитини! Непотрібно себе звинувачувати, а Сергійка я до сих пір люблю. »
Ми разом поїхали до них додому. Зустрівшись поглядом з Сергійком ми навіть нічого не з’ясовували. У нас прекрасна сім’я і ми всі разом зростання нашого синочка ТЕМК.