Стало відомо, що він отримав множинні осколкові поранення, коли виконував бойове завдання. Сталося це біля населеного пункту Нью-Йорк Донецької області.

“26-річний воїн командував відділенням взводу протитанкових ракетних комплексів. Щиро розділяємо горе непоправної втрати з рідними та близькими Михайла. Вічна слава Герою! Про зустріч траурного кортежу, з яким повертатиметься до рідного дому наш захисник, буде повідомлено додатково”, – йдеться у повідомленні.

Редакція сайту 0352.ua висловлює щирі співчуття родичам, друзям, побратимам та усім, хто знав Михайла Старошевського. Вічна пам’ять Герою!

Про це повідомив керівник Миколаївської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону Андрій Кльопов у коментарі «Суспільному».

«Ми отримали інформацію, що військовослужбовець — старшина — застрелив зі своє штатної зброї АК-74 заступника командира роти. Орієнтовно, здійснивши шість пострілів, після чого здійснив самогубство», — каже Кльопов.

Він зауважив, що правоохоронці оглянули місце події, допитали свідків та зареєстрували кримінальне провадження за статтею «Умисне вбивство».

Інцидент стався в одному з підрозділів 35 окремої бригади морської піхоти, розповів очільник служби зв’язків з громадськістю бригади Сергій Козачинський. Він каже, що військові померли в одному з пунктів тимчасової дислокації на Миколаївщині.

У бригаді зазначили, що вже призначили службове розслідування. Нині обставини зʼясовуються.

Як каже Козачинський, обидва військовослужбовці нещодавно приєдналися до підрозділу морської піхоти — були мобілізовані. Вони перебували в тилу і не брали участі у виконанні бойових завдань. Один із них забезпечував усім необхідним особовий склад, інший — виконував обов’язки морально-психологічного забезпечення.

Про це повідомляє Більче-Золотецька сільська територіальна громада.

“Страшна звістка знову прийшла в нашу громаду. Внаслідок стрілецького бою з окупантами загинув командир десантно-штурмового відділення Когут Валерій Іванович, 20.04.1979 року народження, житель села Монастирок. Вічна і світла пам’ять Герою. Щирі співчуття рідним», – йдеться у дописі Більче-Золотецької сільської територіальної громади.

“Героїчний літопис Чортківського краю поповнюється новими сумними сторінками. На жаль, в бою за незалежність України загинув житель села Монастирок Більче-Золотецької громади Валерій Когут, 20 квітня 1979 року народження. Чортківська районна військова адміністрація висловлює щирі співчуття рідним і близьким Героя. Благословенного польоту душі твоїй, славний Воїне! Вічна пам’ять і шана Захиснику України!» – йдеться у повідомленні Чортківської РВА.

У Мережі з’явилося щемливе відео, як командир приїхав з Донеччини на могилу свого загиблого підлеглого, гранатометника Ігоря Юрасова.

Відео, що крає серце, оприлюднила сестра загиблого Героя. На відео видно, як командир стоїть на колінах, його тіло здригається від плачу. “Нарешті я зміг приїхати до тебе”, – тихо каже він.

Відомо, що 33-річний мешканець Волині Ігор Юрасов із позивним “Самець” служив гранатометником у 68-й окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. Він загинув 10 червня 2023 року внаслідок мінно-вибухової травми, несумісної з життям, виконуючи бойове завдання під час штурмових дій в районі Благодатного Бахмутського району Донецької області.

Ігор Юрасов був справжнім патріотом, мужнім і хоробрим воїном, люблячим чоловіком і батьком для свого єдиного синочка, якому за день до поховання тата виповнилось лише два рочки.

В перші дні повномасштабної війни він повернувся із Франції, щоб захистити свою сім’ю. Практично весь час працював на передовій. Очолював підрозділ.

У загиблого залишилися дружина, маленький син, якому ще немає і року, брат та батьки. Андрій Яремчук пішов на війну добровольцем. Мав підстави для звільнення, але залишився зі своїми побратимами.

“Вагнерівці” зарубали свого ж командира сокирою. Так вони поквиталися з офіцером, який отримав поранення.

Як повідомляє Телеграм-канал “Ищи своих”, самосуд “вагнерівців” над власним командиром стався на околицях Бахмута Донецької області. Найманці намагалися наступати, але їхній командир отримав поранення.

Тоді товариші по службі віднесли свого командира за сарай і зарубали його сокирою. Відео жорстокої розправи зняв дрон воїнів ЗСУ.

ПВК “Вагнер” в Україні
Впродовж кількох місяців “вагнерівці” намагаються безрезультатно захопити Бахмут. На усіх напрямках найманці Пригожина помирають тисячами.

В лавах ПВК воює чимало амністованих зеків. Ставлення до них не найкраще. Командування РФ не приховує, для чого вони їм потрібні. “Зеків” навмисне відправляють у бій без харчування. Таке рішення обумовлено чітким усвідомленням того, що ув’язнені довго на війні не живуть.

Зокрема, нещодавно найманці стратили кувалдою зека-“вагнерівця”, який здався у полон ЗСУ та публічно заявляв, що хоче воювати на боці України.

Відео зі стратою Євгена Нужина опублікував близький до ПВК “Вагнер” Телеграм-канал. Сам Пригожин заявляв, що Нужин “зустрівся з дуже поганими, але справедливим людьми”.

Cумну звістку повідомили на Facebook-сторінці Великоберезовицької селищної ради.

Народився Андрій Рудий грудня 1996 року. Навчався у школах с. Мар’янівка та с. Настасів. Закінчив Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, повідомили у громаді.
Після строкової військової служби в армії підписав контракт і став до лав Збройних Сил України. З 2017 року обороняв державу у зоні АТО/ООС. Продовжив захищати Батьківщину і після повномасштабного вторгнення рф на рідну землю.

“Андрій Рудий безмежно любив Україну, був справжнім патріотом, обожнював історію та рідний край. Завжди був активним, ввічливим, веселим та оптимістичним, а ще – вірним другом. Жорстока війна забрала життя одного з кращих Синів України, відданого воїна мужнього захисника та професійного військового, який командував протитанковим взводом і знищив багато російських окупантів. Відомо, що молодий воїн-десантник зі «Стугни» знищив 8 російських танків”, – повідомляють у дописі.

В Андрія Рудого залишились мати Олександра, батько Ярослав, брат Святослав і сестра Олена.

Вшанують пам’ять Героя і зустрінуть тіло у рідній Мар’янівці завтра, 27 вересня. Про час повідомлять згодом.

Про це повідомляє 72 ОМБр у мережі Facebook.

У пресслужбі зазначили, що він був одним з найкращих командирів. У 2017 році Андрій Верхогляд був нагороджений орденом Народного героя України та Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

“Із сумом та жалем повідомляємо про загибель у бою з рашистською сволотою нашого побратима, командира батальону, майора Андрія Верхогляда. Шляхетність та рішучість, сміливість та безмежна, неймовірна життєрадісність. Один з найкращих командирів, гордість бригади”, — сказано у повідомленні.

У 2022 році Верхогляд був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня – 26 березня.

У Андрія Верхогляда залишились батьки. Його старший брат Дмитро служить у 95 ОДШБр.

Про це розповів журналіст Роман Цимбалюк.

За його словами, дві БТГр 37 окремої мотострілецької бригади (в/ч 69647, Кяхта) в ході бойових дій в районі Макарова з більш ніж 1500 військовослужбовців, втратили близько 50% особового складу, дуже багато солдатів отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Після цього солдат танкового батальйону 37 ОМсБр звинуватив у загибелі своїх “друзів” командира бригади полковника Медведєва Юрія.

Коли прийшов момент, він вирішив помститися, і переїхав танком Медведєва, що стояв поруч. Він вижив, але обидві ноги пошкоджені.

Зараз полковник відпочиває в лікарні на території Білорусі. Йому видали орден за мужність, а також його чекає грошова компенсація за бойове поранення отримане в ході виконання “спеціальної військової операції із захисту Донбасу”.

Був ідейним, сміливим та професійним. Міг багато ще зробити для Збройних сил, для оборони України, але… 21 серпня 2020 року його знайшли мертвим у його кімнаті — в штабі роти в селі Муратове, неподалік міста Щастя на Луганщині. Тіло лежало на ліжку, пістолет був зачеплений за лікоть. Командування поширило версію про самогубство, однак почала просочуватись інформація про… вбивство.

Поховавши сина, батьки взялися шукати правду. Дізналися, що тієї фатальної ночі розгорівся конфлікт між Володею та одним із військових, який згодом нібито несподівано знайшов нашого земляка мертвим. Командиру Рудику був 31 рік. Що ж ховається за його смертю? Подробицями власного розслідування з «НОВОЮ…» поділилася мати загиблого пані Галина.

«Такого командира більше нема й не буде…»

Народився Володимир Рудик 20 березня 1989 року в селі Золотники, що неподалік Зарваниці. Вищу освіту здобув на інженерно-педагогічному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету.

До війни працював учителем інформатики в Золотниках, а також спеціалістом із комп’ютерних технологій у місцевого аграрія. Хлопця знали багато людей з округи, адже допомагав провести в помешкання Інтернет.

— Як тільки почалася війна на Донбасі, Володя активно долучився до волонтерського руху, — розповідає Галина Рудик. — Разом із священниками із Зарваниці збирав і доправляв допомогу нашим захисникам. Їздив на Схід з тернопільськими волонтерами. Перейнявся подіями на Донбасі й пішов добровольцем на війну. Йому тоді було 26 років. Від солдата дослужився до офіцера.

Оберігав нас від хвилювань, казав, що служить у штабі. За п’ять років я вже почала вірити. Син пройшов навчання в Одеській військовій академії. Закінчив у Києві курси із запуску розвідувальних дронів, склав тести й отримав дозвіл на проведення розвідувальних операцій. Малював розвідувальні карти. Здійснив близько 30 виходів на ворожу територію, досі знаходжу в його кишенях телефонні картки російських операторів.

Володя мав хист до розвідувальної справи. І цінував свою роту.«Як ти даєш собі раду?» — запитувала я. «Ночами читаю книги наших видатних полководців і стараюсь робити, як вони», — розповідав.

Нікого не допускав до своєї роти, сам тренував, навчав. Ніхто з його хлопців не загинув.

«Такого командира більше нема і не буде», — зі сльозами казали побратими про нього.

Всі знають, що Володю вбили… Проте все списали на самовбивство. Звісно, так найпростіше. Його вбили свої, а не вороги.

21 серпня. Страшний день… Близько обіду до нас додому прийшов сільський голова з представниками військкомату і повідомили, що Володя… загинув. Про обставини смерті не повідомляли. Привезли тіло 23 серпня об 11-ій годині бусом без холодильної установки. На вулиці тоді було плюс 30.

Не використали медичних препаратів, на обличчя поклали пов’язку з формаліном, замотали харчовою плівкою. Як медика мене здивувало, чому так. Була вказівка зверху — завезти і швидко нам передати для поховання. Так і зробили.

Приїхали до перехрестя біля Золотників, скинули труну і назад. Односельчани разом із деканом Володимиром Топоровським зустріли. Понесли труну на руках до нас додому. Того ж дня, о 16-ій годині, поховали. Шість священників прийшли на похорон, голова ГО «Сила України» Іван Олексюк, з яким син тісно спілкувався, військові побратими.

«Під самий Новий рік справу закрили…»

Прощались із Володимиром тисячі людей. Поховали з почестями. Ніхто ще не знав обставин, але всі розуміли, що на передовій забирає війна.

— «Загинув», — казало командування бригади. Більше нічого не пояснювали. Ми ховали дитину і не в силі були щось думати, — зітхає матір загиблого. — Довідку про смерть нам видали згодом. На похорон приїжджали хлопці з військової частини з Володимир-Волинського, але чомусь без форми. Коли люди розійшлися, вони підійшли до нас. Виглядали налякані, нічого не говорили.

Минав день за днем, а до нас ніхто не телефонував, нічого не казав. Трохи отямившись, я набрала до командира 14-ої бригади Сергія Войченка. «Самогубство», — сказав. «Не може такого бути!» — обурилась я. «Це попередня версія, все перевірить слідство», — намагався заспокоїти мене. Я була категорична, бо перед похованням оглянула тіло сина. На голові не було кісток, видно було велику гематому… Увесь правий бік — синій.

Вочевидь, під час розтину видалили потрощені кістки черепа, щоб приховати злочин. Далі ми почали рух, почали писати в соцмережах. Зателефонував командир. «Припиніть! Ми все розслідуємо. Честь і гідність вашого сина буде збережена», — пообіцяв. І ми послухали. А даремно…

Командир годував нас обіцянками. У поліції в Новому Айдарі перестали відповідати на мої дзвінки. А в грудні зателефонував слідчий і заявив, що мій син — самогубець. У січні 2021-го ми взяли адвокатів, бо зрозуміли, що ніхто не збирається розслідувати. Яким було наше здивування, коли на запит повідомили, що справу закрили ще 31 грудня 2020 року. Через суд нам вдалося скасувати це рішення і поновити розслідування. Судове засідання відбулося 23 березня 2021 року в Новому Айдарі.

Ми їздили туди з адвокатами, з нашим родичем Романом Ковалем із Рівного, який є заступником голови проводу ОУН. З бригади ніхто не прибув, навіть прокурор не з’явився. Згодом ми дізналися, що за чотири місяці у справі було 10 слідчих і 8 прокурорів! Просто перекидали одні одним. Контроль за розслідуванням здійснює військова прокуратура Луганського гарнізону.

«Якщо скажу правду, то ляжу поруч із Володею…»

Батьки Володимира Рудика вирішили самотужки збирати докази. Поїхали з адвокатами у штаб 14-ої бригади у Володимир-Волинський, опитали військовослужбовців, протоколи долучили до матеріалів провадження.

— Побратими сина погодилися говорити, хоча вони досі залякані, — продовжує пані Галина. — Напередодні трагедії їх вітали з Днем Незалежності, в усіх був чудовий настрій. Під вечір Володя обійшов усі кімнати, поцікавився, чи все добре. Не було заступника — сина капелана. Потім з’явився. Військові підтвердили, що тієї ночі розгорівся конфлікт між Володею і його заступником. У будівлі перегородки тонкі, на шум повибігали. Поки що мовчать про обставини, але неофіційно зізнаються. Наш син мав свою кімнату, двері там захлопувались. Хтось міг вийти і зачинити. Смерть настала між 6 і 9 годинами ранку 21 серпня. О 7-ій годині з рації сина хтось чужим голосом сказав: «Не турбувати, я відпочиваю».

Тіло пролежало пів дня. Лише о 15:30 той же заступник самовільно вирішив вибити двері. Кажуть, що він від ранку нервово крутився біля кімнати сина. Потім побіг до чергового і сказав повідомити, що… виявили самогубцю.

Не можу стверджувати, хто саме вбив Володю і чи одна особа, це має встановити слідство. Ми кликали на розмову й заступника нашого сина. Сказав свою версію, а коли адвокати почали задавати запитання, встав і пішов…

До речі, зламували двері цей заступник і ще один військовий. З кімнати тоді зникли телефон і комп’ютер Володі. За цим фактом теж проводять розслідування. Незадовго після трагедії заступник звільнився зі служби. Залишили бригаду і командир, і начальник штабу…

У висновку судмедексперта вказано про гематому на голові сина шириною 8 см. Вочевидь, вдарили чимось і переламали череп, а потім пристрелили… Поклали тіло на ліжко, заклали за лікоть пістолет… Маємо фотографії — все постановочне. На Володі не було одягу — знищили, на ліжку — ні краплі крові, мабуть, принесли туди тіло. У кімнаті не знайшли кулю, як і під час розтину її не виявили. Куди поділася?!

На Володі трималася розвідка. Він мав багато інформації, знав про все, що відбувалося в його роті. Наш син тримав дисципліну, був категорично проти вживання військовими алкоголю й наркотиків. Мабуть, комусь став на дорозі, адже то — великі гроші. Такі люди не потрібні, тож його прибрали…Торік у жовтні ми були у воєнній прокуратурі в Рубіжному.

Показали фото з місця трагедії. Прокурори погодилися, що це не самогубство. «Обіцяємо вивчити справу», — запевнив керівник. Чекаємо. Хочу, щоб мене почув головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний.

Якось перед Великоднем до могили сина приїхав його побратим. Довго стояв, плакав. Жінка з нашого села підійшла і почала говорити. «Володю вбили…» — зізнався. «Не хочете розказати це батькам?» — запитала. «Боюся, що якщо щось скажу, то ляжу поруч із Володею…» — зітхнув. Наразі ще нікому не оголосили підозру, але ми доб’ємося правди і винні у смерті нашого сина будуть покарані.

Померлий підполковник був справжнім офіцером та професіоналом своєї справи, повідомили у штабі ООС.

Межаков прийшов у 1-у танкову бригаду у 2018 році, очолив її у 2019-му.

До цього був начальником штабу 28-ї окремої механізованої бригади.

Мешкав з дружиною та двома дітьми у військовому селищі Гончарівському Чернігівської області.

Кавалер ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

«Таким складом, як сьогодні збиралися в суді і пропонували брати на поруки ми, офіцери, збираємося тільки на похоронах наших товаришів. Для нас це важливо.

Сьогодні нам, захисникам України, показали, що ми для держави ніхто, наша думка нічого не значить. Військовослужбовці під слідством, суд ще не вирішив винні вони чи ні, але їх тримають за гратами. Люди, які проливали кров, люди, які довели, що готові віддати життя заради своєї країни, повинні доводити, що гідні поваги.

На свободу до вироку випускають кого завгодно. Але коли мова йде про офіцерів, їм виставляють заставу в 20 мільйонів гривень – небачена для них сума. Нехай суд визначає ступінь провини – але чому військовослужбовців тримають за гратами на час суду, як ніби вони кримінальники, як ніби їм немає довіри, вони можуть втекти?

Я приїхав, щоб поручитися своєю честю – Марченко не буде ховатися. Виявилося, це недостатньо. Навіть мого слова недостатньо. Слова інших офіцерів і генералів. Наша країна довіряє нам йти в бій, і впевнена, що ніхто з нас не втече з поля бою, вірить, що ми готові піти на смерть. Але наша країна при цьому вважає, що хтось із нас втече від слідчого.

Судді, які так вирішили, підуть додому і будуть спокійно обіймати свою сім’ю. Тому що у нас цінують мертвих героїв, а до живих справи немає.

Загинув комбриг 128-й – хто зараз згадує його сім’ю? Був шум і все вже забулося. Ціна життя солдата на війні -1 мільйон 200 тисяч посмертних виплат, ціна свободи і честі – запорука в 20 мільйонів. Ось таке справжнє ставлення держави сьогодні показав апеляційний суд Києва, який образив тих, хто захищає Україну».

У мережі з’явилися нові фото з похорону командира 128-ї гірничо-штурмової бригади Збройних сил України Євгена Коростельова в Сумах.

Про це повідомляє “Обозреватель”.

Повідомляється, що він помер від поранення після підриву в зоні ООС на Донбасі.

Пресслужба Сухопутних військ ЗСУ на сторінці у Facebook повідомила, що попрощатся з воїном прийшли земляки й односельці, генерали й офіцери Генерального штабу та командування СВ, військовослужбовці оперативних командувань і військових підрозділів.

“Євгена я знав особисто. Познайомившись на фронті, коли я був командувачем ООС, ми стали друзями. Євген був заступником командира бригади з артилерії, я бачив його вірність, відданість, офіцерську доблесть і високе почуття відповідальності, тому запропонував йому очолити бригаду. Женя погодився – і мене не підвів, за короткий час встиг завоювати довіру і повагу колективу. Але раптом війна обірвала його життя на злеті. Сумую разом із вами: ви втратили сина, чоловіка і батька, а я втратив вірного друга і надійного офіцера. Україна плаче зараз разом з вами”, – сказав командувач Сухопутних військ ЗСУ генерал-лейтенант Олександр Сірський.

“Прийшовши в бригаду, наш командир сказав нам: “Ви – моя друга сім’я. Двадцять років я віддав своїй першій сім’ї, 25 бригаді, а тепер моїми найближчими друзями стали ви”… Він був дуже компанійською людиною, вмів звичайним жартом розрядити обстановку… В кінці наради наш командир казав: “Ну все, порадились, а тепер – в поход!” Так він називав бойовий вихід… Ми мало встигли послужити з ним, але ніколи не забудемо його… Для нас він і зараз живий. Просто вирушив в далекий бойовий похід”, – цитує пресслужба офіцерів 128-ї бригади.

“Прощання затягнулося допізна. “Не віриться, що його більше немає…” – билася в скронях думка. Герої справді не вмирають, вони вічно живуть у нашій пам’яті та серцях”, – підсумували в повідомленні.

Цю інформацію підтвердили у штабі Об’єднаних сил.

Комбриг помер близько 4-ї ранку 19 листопада.

Євген Коростельов був пораний 12 листопада біля Новотроїцького під час обходу передових позицій.

Він разом із іншим офіцером підірвався на міні. Повідомлялося про серйозні поранення ніг.

13 листопада комбрига у важкому стані доправили до госпіталя у Харкові.

Комбриг помер близько 4-ї ранку 19 листопада.

Євген Коростельов був пораний 12 листопада біля Новотроїцького під час обходу передових позицій.

Він разом із іншим офіцером підірвався на міні. Повідомлялося про серйозні поранення ніг.

13 листопада комбрига у важкому стані доправили до госпіталя у Харкові.

Сьогодні, 25 серпня, під Горлівкою загинув командир взводу 24-го батальйону “Айдар” 53-ї механізованої бригади – позивний “Тихий”. Про це на своїй сторінці у Facebook написав журналіст Юрій Бутусов.

За даними журналіста, «Тихий» загинув в результаті обстрілу з кулемета чи снайперського вогню. «Противник в бою також активно застосовував автоматичні гранатомети, всіляко перешкоджав евакуації. Зрозуміло, дії ворога не залишилися без відповіді, бій під Горлівкою триває», – пише Бутусов.

Крім того, за його даними, від кульового поранення сьогодні загинув морський піхотинець. згідно з офіційним висновком – не бойові втрати. «Також сьогодні отримали бойові поранення два бійці 24-ї бригади – їх обстріляли з автоматичного гранатомета в Мар’їнці. І ще 1 воїн поранений в 72-й бригаді», – зазначив він. Як раніше повідомляв УНІАН, посилаючись на дані Лановецького районного військового комісаріату 25 серпня під час виконання обов’язків військової служби в зоні проведення операції Об’єднаних сил загинув військовослужбовець 35-ї бригади морської піхоти
Збройних Сил України Собко Віталій Олегович.

Апеляційний суд задовольнив прохання адвокатів командира батальйону “Айдар” Валентина Лихоліта про зміну запобіжного заходу. Легендарному “Баті” дозволено перебувати на волі. Попереднє рішення про арешт ухвалив Печерський суд Києва. Воно викликало хвилю суспільного обурення. На захист офіцера АТО стали народні депутати та активісти. Приміщення суду було заблоковано, відбулося кілька сутичок.

Правоохоронцям не дозволили забрати Лихоліта до СІЗО. Прихильники комбата перекрили Хрещатик та попередили про можливість третього Майдану в разі, якщо “Батю” не відпустять.

До Печерського суду приїхав генпрокурор Юрій Луценко. Він дав указівку підлеглому представнику обвинувачення погодитися на пом’якшення запобіжного заходу. Під час відеоконференції з апеляційним судом дискутувалося питання про звільнення під особисте зобов’язання або на поруки нардепів. У підсумку було схвалено рішення звільнити Лихоліта під депутатське слово.